©Яна Дубинянська

МАКС І ЛЕТЮЧА ТАРІЛКА

Макс був гарний. Макс був дуже гарний. Макс був багатий і з дуже хорошої родини. Макс був не для мене.

Спробували б ви пояснити це моїй мамі. Мама вирішила видати мене за Макса заміж. Вона побачила його на святковому концерті в нашому коледжі — Макс був конферансьє, як завше, — після концерту перекинулася з ним кількома слівцями і була повністю причарована. Макс усіх причаровує. А моя мама, якщо увіб'є собі щось у голову, абсолютно некерована.

Того дня вона запросила Макса до нас на обід. Це було вже не вперше. Макс ніколи не відмовлявся, бо він був гарно вихований. А мама робила з цього висновок, що я йому дуже подобаюсь і що її план розкручується повним ходом. Це ж моя мама, якщо ви її не знаєте, то вам не зрозуміти.

До речі, я на той час вже мала нещастя закохатися, тільки ще не знала, що це нещастя. Він не був таким красенем, як Макс, не вмів ані одягатися, ані триматися, як він, знав наполовину менше розумних слів, мав разів у двадцять менше грошей і до того ж був нижчий на п'ятнадцять сантиметрів. Ось так, а я його кохала. Мама, на щастя, думала, що ми просто друзі. А що Сол єврей, вона взагалі так і не дізналася.

Отже, у перерві між лекціями я збігала вниз, зателефонувала Солові і сказала, що сьогодні ввечері нічого не вийде. Взагалі-то, я не вельми засумувала, і Сол, здається, теж. Ми тоді вже наблизилися до тієї межі, коли часом хочеться відпочити одне від одного. З цього починається кінець усьому, тільки я ще не знала. Менше з тим, розповідаю про Макса.

Коли я підіймалася в аудиторію, Макс стояв на сходах. Звісно, в компанії зграйки дівчат, на перший погляд штук шість-сім. Довкола Макса весь час крутилися прихильниці, вони постійно його підколювали, демонструючи одна одній свою дотепність і нібито байдужість до предмета. Але якби я, прямуючи мимо, бодай усміхнулася Максові, вони б зашипіли, як розгнівані кішки. А якби Макс усміхнувся мені — та мене би просто роздерли! Ось чому я не спілкувалася у коледжі з Максом.

Тому що взагалі-то він мені подобався. Навіть дуже. Сол був мій, це зовсім інше, а Макс — у ньому відчувалося щось далеке, недоступне. Тоді, на сходах, він стояв трохи лівіше від дівчат, такий високий, аристократичний, у довгому світлому верблюжому пальті і страшенно дорогих лакованих черевиках, з бездоганною, волосина до волосини, зачіскою та у непомітних окулярах в елегантній оправі. У нас із ним не могло бути нічого спільного. Якби не мама.

Перед тим, як перейти власне до обіду, зізнаюся в одній безглуздій дурничці. Посеред лекції я винула з сумочки дзеркальце і почала наводити марафет просто під носом у викладача. Бо я завжди сиділа у першому ряді, а Макс — у другому, і в дзеркалі було незле видно його ліве око за скельцем окулярів та елегантне пасмо волосся, що спадало на чоло. Не знаю, нащо я це робила, але робила досить часто. У такому фрагментарному вигляді Макс видавався ще недосяжнішим, і зовсім не вірилося, що він отак просто приходить іноді до нас на обід.

Отже, він прийшов. З величезним букетом гладіолусів — не мені, мамі. Мама розтанула, я так і не зуміла їй пояснити, що в тих колах, продуктом яких був Макс, взагалі не ходять у гості без букетів. Господині. Мені Макс ніколи нічого не приносив, аби не подавати даремних надій, якими я, до слова, ніколи й не переймалася. Я навіть стосовно Сола не плекала сподівань, а його ж я кохала, просто розуміла, що це ні до чого не призведе. Я завжди була надто розумною — окрім тих випадків, коли бавилася дзеркальцем на лекціях. Зрештою, досить ліричних відступів. Отож, Макс завітав до нас на обід.

Мама готувалася до цього з самого ранку, тепер вона могла хіба що міняти місцями серветки на столі, — і тим не менш з чарівною, білими нитками шитою хитрісю сповістила, що не все ще готово. Це означало, що до моїх обов'язків належить вивести Макса на балкон і там, дихаючи свіжим повітрям і насолоджуючись мальовничим краєвидом, розважати гостя світською бесідою. Насправді це Макс сам завжди розважав мене у таких випадках — хоча б тому, що, на відміну від мене, він умів це робити.

— Як справи? — запитав він. Я прийшла у звичний захват: Макс навіть "як справи?" міг запитати так, ніби це йому дійсно цікаво. До речі, я досі цьому не навчилася. Я розповіла Максові, як ми з друзями ходили до лісу минулого тижня, як посилено я зараз тренуюся, готуючись до регіонального огляду зі спортивних танців — тоді я ще серйозно збиралася стати зіркою, і було приємно обговорювати таку ймовірність з Максом, — а згодом розмова традиційно з'їхала на навчання у коледжі. Тут ми були абсолютно солідарні в нищівній критиці викладачів, і за п'ять хвилин каменя на камені не лишили від того закладу, де я просто навчалася, а Макс здобував блискучу освіту. Все, до чого він мав стосунок, мимоволі починало виблискувати. І тим не менш, балакати з Максом було легко й весело, при близькому спілкуванні в ньому не лишалося ані найменшого сліду неприступності, і навіть рубінова шпилька, що сколювала його комірець, здавалася настільки ж природньою і звичайною річчю, як розтягнений комір Солова светра. Гаразд, час уже переходити до летючої тарілки.

— А у вас звідси чудовий краєвид, — поправивши на передніссі окуляри, мовив Макс, коли решта тем для розмови непомітно вичерпалися.

Краєвид з нашого балкону був дійсно супер: просто під вікнами широке поле з лісосмугою на тому краї — ніби і не в місті зовсім — далі околичні райони ланцюжком висотних споруд, що плавно переходили в купки маленьких хаток, потім степ і на обрії — гори. Інтер'єр нашої вітальні вражав набагато менше, тому Макс був приречений на балконне гаяння часу. Попереду ще був захід сонця — щоправда, темні грона хмар на горизонті загрожували зіпсувати це задоволення.

— Поле, мабуть, забудують, — відгукнулась я. — Мер давно обіцяє. Тож у нас буде чудовий вид на сусідські вікна.

Макс стримано засміявся — виховані люди завжди сміються, коли хтось жартує. Не пригадую, куди я тоді дивилася — на усміхненого Макса чи на хмари, як раптом — ну зовсім раптово, ніби десь клацнув вимикач — стало темно.

— Що сталося? — прозвучав голос Макса, якийсь навіть не дуже й здивований.

І секундою пізніше, коли нас разом з балконом, будинком і, здається, всією землею добряче струсонуло:

— Катаклізм…

Ні, напевне, я все ж таки дивилася на хмари над горизонтом, бо вони позначилися мутно-білим на чорному тлі, опинившись у полі світла трьох мерехтливих променів, що розходилися з однієї точки просто в нас над головами. Я знепритомніла раніше, аніж побачила цю точку, але, здається, встигла збагнути, що на поле опускається летюча тарілка. А може, я вже потім здогадалася, не знаю, та й не суттєво.

…Поки приходила до тями, мені здавалося, ніби я прокидаюся. Марилося про Макса — як він стоїть біля сходів у своєму верблюжому пальто — і було незручно розпочинати день з таких от мисленнєвих образів. Я разів зо десять встигла себе відлаяти, і тільки потім остаточно отямилася і все згадала. І заразом розплющила очі.

Спробую описати, що я побачила. У кімнаті — ні, радше у відсіку, — не було абсолютно нічого. Ані кнопок, ані панелей, ані ілюмінаторів. Тільки підлога, стеля і стіни, які створювали правильний куб, все ясно-кремового кольору і в дрібну дірочку. А просто переді мною під стінкою стояв на повен зріст Макс.

Виглядав він загалом непогано. Тобто, якби Сол прийшов до мене отак, я б вирішила, що він з'явився робити шлюбну пропозицію. Або забіг перед офіційним візитом до парламенту. Але, виходячи зі звичайного вигляду Макса, зараз він був не дуже. І загелене пасмо на чолі розсипалося на окремі пасемка, і лацкан смокінга ледь завернувся, і рубінова шпилька з'їхала набік. Та й об канти штанів, певне, вже не можна було порізатися. Перевірити останнє я не могла. Бо коли спробувала зробити крок уперед назустріч Максові, з'ясувалося, що я буквально прикута до стіни. Усім тілом — від маківки до п'ят. Звісно, я не змирилася з таким станом речей, але п'ять хвилин відчайдушної боротьби проти невидимих мотузок не дали ані міліметра свободи. Весь цей час Макс непорушно стояв, утупившись у стіну сантиметрів на двадцять вище від моєї голови. Я перестала поки вириватися і покликала:

— Максе!

Його очі смикнулися, описали коло і врешті решт спинилися на мені. Здається, він тільки тепер прийшов до тями. А потім точно повторив усі мої попередні дії: на його обличчі почергово відбилися здивування від неможливості ворухнутися, легкий переляк, напруга марної боротьби, розчарування і справжнісінький жах.

— Як ти? — запитала я.

Макс кілька разів часто кліпнув, ніби перевіряючи, чи діють у нього хоча б повіки. А може, він просто збирався заплакати, але це я зараз так міркую. Тоді мені таке в житті не спало б на думку. Покліпавши — до речі, я тільки тут помітила, що окуляри в нього зникли, — Макс заговорив, не вельми-то звертаючись до мене.

— Викрали. Вимагатимуть мільйон, не менше! І напередодні виборів. Батько, звісно, заплатить, а якщо вони все одно?!

— Максе, про що це ти?

Він ще раз кліпнув, глянув мені у вічі і вимовив моторошним зривчастим шепотом:

— Вони можуть все одно мене вбити.

— Хто?

Він повів бровами — знизати плечима було б важко.

— Ті, хто мене викрав.

Повністю розкручене пасмо впало в нього з чола на ліве око, і Максові довелося подути на волосся з-під низу, аби відкинути його. Вираз обличчя в людини під час такої процедури зазвичай не вельми розумний, проте Макс і тут виглядав не найгіршим чином. Дійсно, його, юнака з дуже хорошої сім'ї, могли викрасти заради викупу. А я, за його логікою, перебувала тут так собі, для власного задоволення. Отож, пора було розкрити йому очі на ситуацію.

— Максе, ми на летючій тарілці.

Його очі заокруглилися, і вираз обличчя все ж таки став ідіотським.

— Де-де?

— Пригадуй, — я гіпнотично втупилася у нього. — Ми з тобою стояли на балконі…

Тут я згадала про маму і захвилювалася. Тому що моя мама, ви її не знаєте, вона могла подумати все, що завгодно. Наприклад, що ми з Максом з великого кохання кинулися вниз з шостого поверху. І стали янголами, звичайно. А зрештою, про летючу тарілку мама теж могла подумати, вона і на це здатна.

Я відчула, що стіна мовби вже не тримає мене так міцно. Поворухнувшись, я відірвала від неї руку — з гучним "чмоком", як прилипку — а за тим і зовсім вивільнилася, тільки повисли горизонтально наелектризовані кінчики волосся.

— Максе!

І я кинулася до нього — бо його голова схилилася вбік, коліна підігнулися, і Макс почав повільно сповзати на підлогу. Ясно, що втримати падіння дев'яностокілограмового тіла було далеко за межами моїх сил — та якось я не подумала про це. В останній момент Макс вчепився пальцями мені в плечі, і ми покотилися по твердій в дірочку підлозі. Об протилежну стіну боляче гримнулась я — Максові уж певне було м'яко. Тим не менш, поштовх якоюсь мірою отямив його.

— Я думаю, — він сів, потираючи рукою чоло і втупившись у стіну, дійсно схожий на мислителя, — я думаю, нам не варто панікувати. Все не так уж і страшно. Ми виберемося звідсіля.

Погляд у Макса був непевний і блукалий — я вперше подумала, що його стильні окуляри слугували не тільки для краси. Він обвів короткозорими очима кубічне приміщення і повільно піднявся, спираючись на стінку.

— Тут мусить бути люк чи… словом, вихід.

І його довгі пальці рухами професійного злодія взялися вистукувати кремову стіну. Це видовище вражало. Я уявила собі, як Макс відчиняє невидимий люк, що веде з відсіку в темний коридор, потім знаходить кабіну з пультом управління летючою тарілкою, розкидує у різні боки кількох інопланетян… Втім, в останню картинку білі пещені руки Макса якось не вписувалися. Я пропустила цей момент і уявила, як його пальці вже лежать на численних кнопках і важелях пульта. Макс, звичайно, збагне принцип його дії. І ось летюча тарілка плавно спускається на галявину перед нашим коледжем, і Макс, зіскочивши на землю, галантно простягує мені руку. У тому, що він подав би руку, я була абсолютно впевнена. А все решта… може, в той момент я і в це вірила, я все ж таки донька своєї мами.

— Чорт!

От тобі й на, а я думала, що виховання Макса не дозволяє йому лаятися у присутності дами, себто моїй. Дозволило — подовжений, акуратно підпиляний ніготь на мизинці його лівої руки застряг в одній з дірочок, що всіювали стіни. Коли Макс висмикнув його, ніготь уже не був ідеально рівним і гладеньким. Не сказати, щоб це впадало в око, та Макс помацав зазубрини великим пальцем правої руки, і на його обличчі відбився похмурий розпач.

— Нема тут ніякого виходу, — сказав він. Не знаю, чому, але це прозвучало так жахливо, так фатально. Тим паче, що я десь усередині підозрювала: він правий. Ця кубічна консерва виглядала зовсім монолітною. Тільки візерунок зірочок — якби не вони, ми б давно задихнулися. Виникла думка: чи збираються господарі тарілки нас годувати? І плюс ще одна проблема, яка вже давала про себе знати — принаймні, мені, але, гадаю, Максові теж. Врешті решт, скільки часу вони думають нас тут тримати? І взагалі, чи пам'ятають вони про нас? З одного боку, ніби й так — вимкнули ж вони силове поле, що прикувало нас до стін. Хоча воно могло і саме вимкнутися — якщо двигуни летючої тарілки вийшли з режиму прискорення. Мені подобалося міркувати словами, сенс яких я сама уявляла дуже туманно — і при цьому почуватися страшенно розумною. Отже, режим прискорення. Тобто ми вже відірвалися від земної орбіти і тепер спокійно перетинаємо відкритий космос, все більше віддаляючись від балкону, з якого я демонструвала Максові краєвид околиць, краєвид Землі…

— Нащо, — раптом крізь зуби вимовив Макс. Він присів, прихилившись до кута, зронив голову між коліна — і різко підвів її. — Нащо я пішов на той дурний обід? Якби я одразу сказав цій…

— Максе!

Бо я ніколи і нікому не дозволяю погано висловлюватися про мою маму — а Макс саме це і збирався зробити. Тільки тому я несвідомо замахнулася на нього — і звісно ж, рукоприкладство у мої плани не входило.

Він підстрибнув, втиснувшись у кут і виставивши вперед зігнуту руку.

— Ти, — губи Макса тремтіли, а короткозорі очі сновигали з боку в бік. — Чому ти до мене причепилася? Це все через тебе! Якби я нормально пішов у клуб, а не стояв, як ідіот, на цьому… балконі, я б… Ти в усьому винна, ти і твоя…

І, звичайно, довелося дати йому ляпаса. За маму — бо отямлюються від ляпасів тільки в кіно. Принаймні, Макс не отямився. Він просто повільно підвів долоні до обличчя і заплакав.

Він бубонів крізь сльози щось незрозуміле про істипи в коледжі — які, до речі, і мені треба було складати, — про вибори до пардаменту — до них я, на щастя, стосунку не мала, — про змагання в клубі регбістів і день народження доньки автомобільного короля, її звали Еліс, я досі пам'ятаю. Максове волосся висіло вологими сплутаними пасмами, ніс почервонів, на штанях повідвисали пухирі. Стало чомусь незручно дивитися на нього, і я взялася зосереджено перелічувати дірочки в стіні збоку. Не гладити ж його, в решті решт, по голівці — а нічого більш адекватного ситуації я придумати не змогла. З якоюсь дивною, приреченою тугою я збагнула, що це мені доведеться тепер шукати вихід, захоплювати пульт управління і героїчно битися з інопланетянами, якщо я хочу повернутися додому. Якщо я хочу… Макс уже не хотів, здається, нічого. Він важко прихилився до стіни і беззвучно схлипував, затуливши обличчя білими руками зі зламаним нігтем на лівому мизинці.

І раптом його аморфна фігура похитнулася, ледве втримавшись на ногах. Одним стрибком Макс опинився біля мене — а я дивилася вперед широко розплющеними очима.

Кремова в дірочку стіна роз'їжджалася у боки, як дверцята ліфта. Нарешті нас випускали з цього відсіку — куди? З якою метою? — треба було чимскоріш побачити, зрозуміти, зорієнтуватися, що тепер робити. Я була страшенно напружена, скроні здригалися зсередини від биття пульсу. Попереду увімкнулося світло, і…

Мені часто натякають, що все це я придумала. Разом з мамою. Але, чесне слово, такого я не те, щоб не змогла — не стала б вигадувати. Забагато честі, і зараз ви зрозумієте, про що це я.

Звідти, з глибини суміжного відсіку, на мене дивився Макс. Високий, красивий Макс з ледь зверхньою усмішкою в кутиках очей за скельцями елегантних окулярів, з бездоганною, волосина до волосини, зачіскою, з рубіновою брошкою на білосніжному комірці, в дорогому костюмі і розстібнутому довгому верблюжому пальто. А трошки лівіше був ще один Макс, який стискав у стрибку м'яч для регбі. І поряд — Макс за комп'ютером, Макс біля дверці автомобіля, Макс поряд зі мною на балконі мого будинку, Макс і якась дівчина у театральній ложі… Усе величезне приміщення займали кольорові, у натуральний зріст, голографічні зображення Макса. Блискучого, недосяжного, неперевершеного Макса.

Я не стала обертатися у бік їх оригінала. Просто сказала, не дивлячись:

— Вони б тебе все одно забрали. Навіть, якби ти до мене не прийшов.

Ось так, а потім ми обидва знепритомніли і прийшли до тями вже посеред того пустиря у передмісті, де нас і підібрала поліція. Далі писати немає сенсу, статті в усіх газетах були сенсаційні, та й інтерв'ю непогані — з Максом, звичайно. Щоправда, він кілька разів згадав у них мене — на велику радість моєї мами. А от про відсік зі своїми голограмами чомусь не згадав — і загадка цієї скромності мене досі мучить. Може, він тоді ще плакав і не встиг їх розгледіти?

За ті три роки, що нам залишалося вчитися разом, ми з Максом не обмінялися жодним словом. Так вийшло. Його батько на гребені сенсації переміг на виборах, і до мами дійшло, нарешті, що син парламентарія не для мене. А потім я вийшла заміж за Френка — він тоді ще не був чемпіоном світу з боксу — виїхала в Америку, почала зніматися в кіно, а потім народилися близнята…

Нещодавно ми з дітьми приїжджали до мами, і в центрі міста я побачила Макса. Він стояв коло припаркованого авто — все такий же гарний, стрункий, елегантний. Правда ж, було б цілком природньо підійти до нього, побалакати, розпитати про наших однокурсників? — а мене щось стримало. Все-таки він був занадто блискучий, далекий, недоступний.

Як-не-як, єдина людина з шести мільярдів, яку представники іншої цивілізації визнали за ідеальний, рафінований зразок землянина. Поки не зрозуміли, що помилилися.

Цікаво, кого вони взяли взамін?

вгору