©Яна Дубинянська

По той бік дощу

Вони кажуть, що я ніколи не була в Невелензі. Вони роблять усе, щоб переконати мене в цьому.

І я не можу протиставити їм нічого — хіба що незрозумілі навіть мені самій слова тої невибагливої пісеньки, яку я знаю напам"ять.

Але там, у Невелензі, лишилася моя дитина, моя єдина дитина, мій крихітний хлопчик із золотисто-коричневою шкірою...

Від редакції: Найвірогідніше, саме цими словами мала розпочинатися книга, так і не написана найвидатнішою актрисою наших часів Софією Мілані. Всіх нас глибоко вразила звістка про трагічну загибель актриси, чиї надзвичайна краса і талант, здавалося, знов засяяли після тривалої хвороби. На жаль, ми не встигли відкрити для себе нову Софію Мілані, чудову письменницю. Зараз ви бачите перед собою тільки уривчасті, не пов"язані хронологічно начерки до майбутнього роману.

Без сумніву, цей твір було задумано як художній. Використання справжніх імен автора та людей з її оточення є принципово новим і дуже цікавим літературним засобом.

Софія Мілані померла. Та в нашій пам"яті вона назавжди лишиться такою, якою дивиться на нас з екрану та обкладинки цієї книги: дивною південною красунею, у величезних, довгих, світлих очах якої відбивається весь Всесвіт...

Був дощ, неймовірна, всесильна тропічна злива, і її потоки — не краплі, а потоки! — зі страшною силою падали на землю. Здавалося, що вони проб"ють зелений брезент наметів, куди всі поховалися... А я стояла під дощем, піднявши голову, і потоки змивали косметику з мого обличчя, така злива здатна змити все, що колись здавалося важливим у житті... Я намагалася думати про те, що зйомки вже вкотре зриваються — не дивно, адже зараз сезон дощів, Карло мусив це передбачити — але все те здавалося таким далеким, ніби не мало ніякого відношення до реальності. На мені промок увесь одяг, і я, напевне, повернулася б до намету, якби не ворожбитська, чаклунська сила цього дощу. Нічого не існувало у світі, крім міцних, всепоглинаючих потоків води...

І тоді він підійшов і сказав мені — а я не знала майже ані слова на нелге, я і зараз не пам"ятаю жодного слова — але я зрозуміла його, я все зрозуміла. Тоді... тоді я вже кохала його.

І я пішла за ним, тому що це було так саме просто і природньо, як жива тропічна злива, що змивала все дрібне і зайве з обличчя Невеленга...

А вони — вони сподіваються переконати мене, що цього не було, ніколи не було.

Портьє сказав, що фреска на стіні північної лоджії — роботи Фра Анджеліко. Я не думала, що це палаццо таке старовинне, та я ніколи й не розумілася на архітектурі.

Тут дуже красиво. Білий мармур, зелень і море крізь дерева. Пахне свіжим морським вітром — і я могла бі бути щасливою...

Я навіть не знаю точно, скільки часу провела там, у психіатричній лікарні на Островах. Напевне, занадто довго, щоб це можна було пояснити нервовою перевтомою чи депресією, природніми для актриси.

Адже вони нічого не добилися. Мої вени всі зколоті, проте я пам"ятаю, я все пам"ятаю про Невеленг. Я була там, я прожила там більше року...

Ось тільки я зовсім забула мову. Мову нелге, адже ми спілкувалися з ним на нелге... Я пам"ятаю тільки пісеньку, боже мій, я і зараз трохи червонію, коли згадую цю пісеньку...

А тут дуже красиво. Тут добре і спокійно. Тільки поїхати звідси я не можу... Звичайно, тут немає стін, гратів і сигналізації, як на Островах, є лише портьє і покоївка... Втекти? Втекти з моїм обличчям, впізнаваним у будь-якому гримі обличчям Софії Мілані — безглуздо.

Останнім часом в мене буває багато гостей. Але вони всі, всі у змові проти мене... Карло, великий Карло ді Ченто, відвідує мене майже щодня. Нещодавно я обережно завела з ним розмову про той фільм, на зйомках якого я... захворіла, як вони кажуть.

Він сказав, що ми знімали натуру в Таїланді.

Вони всі твердять це — мені навіть не доводиться питати. Таїланд... лихоманка... тяжкі наслідки... З усієї знімальної групи до мене не приходила тільки Еванджеліна, перекладачка. Це дивно — адже ми з Евою були шкільними подругами...

А найстрашніше — я не розумію, як це могло трапитися?!! — я не пам"ятаю його імені.

Квитки на Таїланд було здано в останній момент. Пам"ятаю, всі були обурені свавіллям Карло. Ева цілком серйозно запропонувала йому самому домовлятися з місцевими мешканцями — їй ще ніколи не доводилося перекладати з нелге. А я — для мене слова Таїланд і Невеленг звучали цілком рівнозначно, адже я нічого не могла знати наперед...

Натура — та чудова натура, про яку із сяючими очима говорив Карло, всіх запалюючи своїм ентузіазмом — містилася в глибині країни. Глибина країни... Для мене було відкриттям існування місць, куди не може пройти автомобіль.

— Але нащо, Карло?

— Це буде геніальний фільм! Два дні переходу крізь джунглі — що тут особливого? Ці хлопці доставлять усе обладнання в цілості...

Їх було десятеро, може, дванадцятеро — високі коричневі чоловіки зі сліпучими зубами і білками очей. Ева командувала цим загоном провідників і носильщиків, які безсуперечно підкорялися її дзвінкому цвірінканню. Мені стає не по собі, коли я згадую, як з легкою насмішкою дивилася на них з висоти сідла, дивилася, як на єдину, загальну масу — а між тим серед них був він...

І він дивився на мене своїми величезними бездонно-чорними очима з важкими коричневими повіками — і десь у глибині свідомості я відчувала, я не могла не відчути цей погляд.

Це трапилося, коли наша група розташувалася табором на великій галявині посоред джунглів. Я досі не можу зрозуміти, чим ці джунглі відрізнялися від тих, на узбережжі. А втім, досить того, що це розумів великий ді Ченто.

Ми з Еванджеліною сиділи на валізах посеред хаосу чиїхсь речей та кіношного обладнання. Гвалт стояв жахливий, але невідомо як я вловила звуки пісеньки з простою, невибагливою, але чарівною мелодією і словами на незрозумілій співучій мові. Може, тому, що він сидів дуже близько, лише в кількох кроках від нас, молодий, стрункий, сильний і красивий провідник-тубілець — і ви вже здогадалися, що це був він...

Я почула в його пісні знайоме слово, яке весь час повторювалось рефреном. "Софія"... Смішно, я не одразу зрозуміла, що це моє ім"я.

— Ево, — запитала я пошепки, — про що він співає?

Вона прислухалася — і раптом почервоніла, вся, навіть кінчики пальців.

— Софіє... я не перекладатиму це.

А він поглянув на мене, посміхнувся, ніби блимнув розсипом діамантів — і я теж нестримно почервоніла, тому що раптом збагнула цю пісеньку, всю, до останнього слова. Він ще довго співав її — а я слухала, для мене щез оточуючий шум, розчинилися всі звуки, що не мали відношення до нього і його пісні...

Ввечері Ева сміялася, хапалася за голову, але все ж таки вчила мене нелге — єдиній мові, якою можна по-справжньому говорити про любов.

— Софіє!

— Ево!

Ми обнялися і розцілувалися — саме так і мала розпочатися наша зустріч. І далі вона проходила саме так, як мало бути — ніби за наперед визначеним сценарієм.

Вона довго перепрошувала, що так і не відвідала мене на Островах — спочатку до мене нікого не допускали, а потім у неї були свої неприємності, і вона не змогла, ажніяк не змогла... Які неприємності? — ах, Софіє, це такі дрібниці, що навіть не варто згадувати.

Мені слід було все ж таки розпитати її краще. Зараз я розумію, як багато могло бути приховано за цим неозначеним словом. Але тоді мене зовсім не обходили труднощі Еви, я з усіх сил гнала вперед нашу розмову, часто-густо пересипану порожнім базіканням, я пристасно бажала почути одне тільки слово: Невеленг.

— ...це було якраз тоді, коли ти захворіла, ще там, у Таїланді...

— Ево...

Щось у мені обірвалося, я дійсно не володіла собою, коли крикнула зриваючимся голосом:

— У Невелензі! Це було в Невелензі!

Вона нічого не сказала, тільки подивилася на мене з жалем відчайдушними очима. Так дивляться на божевільних, яких знали і любили нормальними людьми...

Що вони з нею зробили? Що вони могли зробити з гордою і зухвалою Еванджеліною, скромною перекладачкою, яка завжди сміливо дивилася у вічі наймогутніших і найбагатших людей, завжди прямо виказувала їм свою думку і ніколи не йшла на жодні компроміси?

Якби не моя дитина, я повірила б, що не була в Невелензі. Якби не моя дитина...

Синє-синє неймовірно високе небо. Сліпучі виблиски на поверхні тихої річки та нерівна зубчаста стіна джунглів на тому березі. Низька халупа, вкрита золотистим очеретом, а біля її входу плете, співачи, циновку з пальмових волокон найщасливіша жінка на Землі...

Колись блискуча Софія Мілані була найнещаснішою. Дитина... Численні безнадійні спроби — я здійснювала їх одну за одною — приречені на невдачу, вони невідворотно підривали здоров"я і призвели врешти решт до розлучення з Паоло. Це було надто давно, у зовсім іншому житті.

Жінка, яка жила в халупі на березі загубленої в джунглях річки, знала, що стане матір"ю найздоровішої, найгарнішої, найкращої дитини з усіх, які колись народжувалися на цьому світі. І її чоловік теж це знав.

У своєму житті я була постійно оточена суцільною опікою. Матеріальний добробут надто багатьох людей залежав від моєї краси та здоров"я. Але ніхто ніколи не піклувався про мене так, як він. Я щомиті відчувала тепло його турботи — і жодної хвилини не нудилася нею. Це була величезна, незміряна любов, помножена на рідкісну делікатність і цілковито позбавлена егїзму. А я — я відповідала йому всією силою любові, на яку тільки була здатна, та іноді мені здавалося, що навіть цього замало.

Дивно, але в мене не лишилося жодного конкретного спогаду про ті дні. Крізь накинуту на них неясну імлу вони уявляються нічим не заповненими, подібними один на одний. І тим не менш — це були часи абсолютного, досконалого щастя. Навіть коли я була сама — а я часто надовго лишалася сама, коли чоловік йшов на узбережжя на заробітки — навіть тоді моє життя було повним та виблискуючим, наскрізь пронизаним радістю чекання.

А потім мені прийшов час народжувати, і тоді... Я сама в усьому винна. Проте вони ж дійсно були, минулі трагічні невдачі, і, не в силах повірити, що вони лишилися позаду, я піддалася страху, паніці. Я... я наполягла, щоб він відвіз мене до лікарні.

Я пам"ятаю перший крик мого хлопчика, пам"ятаю його золотисте личко з величезними темними оченятами та крихітні рожеві долоні. А потім було бездонне чорне провалля, на другому кінці якого мені сказали, що я не була, ніколи не була в Невелензі.

Ах, яким захватом засяяло обличчя Карло ді Ченто після мого короткого і ділового:

— Я згідна.

Два тижні павільйонних зйомок — і він закінчить свій геніальний фільм. А я — я виходжу на волю. І починаю діяти.

Я довго міркувала над усім цим і зрозуміла, що в мене є два виходи. Або — повірити їм, забути, продовжувати життя так, ніби в ньому ніколи й не було Невеленгу. Або — боротися, і боротися самій, адже в мене нема союзників, і тому я маю бути в тисячу разів обережнішою та рішучішою.

Вкрай обережною — з усіма. Навіть із водієм, навіть з освітлювачами, навіть з гримером.

— Я накладу вам більш насичений тон, синьйоро Мілані, ви трохи бліді...

— Так-так, ви маєте рацію. Цей жахливий таїландський клімат, ця лихоманка...

У підбірках минулорічних газет я не знайшла нічого про своє зникнення. Тільки у "Кіновіснику" — коротке повідомлення про те, що заморожено останній проект ді Ченто, без пояснення причини. Тобто, їм вдалося тоді все приховати, хоч і незрозуміло, на що вони сподівалися. Та можна уявити, яка потужна машина розшуку була таємно застосована і працювала без зупинок, поки до пологового відділення маленької невелензької лікарні не привезли жінку, настільки схожу на відому Софію Мілані...

Мій чоловік... вони, певно, сказали йому, що я померла. Чи віддали вони йому нашу дитину? Ні, це було б надто людяним вчинком з їхнього боку. За їх практичною, позбавленою зайвих емоцій логікою, вони мали позбутися всіх слідів мого перебування в Невелензі. Але тоді... ні, я не хочу і не буду доводити цю думку до логічного довершення. Моя дитина жива, і я розшукаю її.

Після тріумфального проходу по екранах фільму Карло ді Ченто нові пропозиції посипалися на мене з подвійною силою. Проте жодне з них не входило у мої плани. В мій ретельно розроблений, продуманий до дрібничок план подальших дій. І відповідь мого агента була лаконічною і стандартною:

— Перепрошую, але за порадою лікарів синьйора Мілані протягом року не зніматиметься в кіно.

Це звучало зовсім природньо. І коли на вечірці у продюсера я мимохіть повідомила, що збираюся поки що зайнятися естрадною піснею, це теж ні в кого не викликало здивування. У наші часи хто тільки не з"являється на естраді, а співуча Софія Мілані — це золоте джерело нових величезних прибутків, лихоманковий підрахунок яких уже відбувався в усіх очах із жадібним виблиском.

Наступний мій крок був набагато дивнішим, проте я зуміла потурбуватися, щоб він лишився в секреті.

— ... Це не обов"язково має бути дослівний переклад, але загальний настрій намагайтеся вловити. Можете не поспішати, замовлення не термінове. Оплата — як домовилися.

Цей скромний викладач східних мов ніколи не мав і не буде мати нічого спільного зі світом кіно. І ніхто з мешканців цього світу не дізнається, з якої мови перекладено чарівну пісню, слова і ноти якої я принесла якось у студію.

— Де ти знайшла це, Софіє? Так незвичайно, відверто, співзвучно добі! Треба негайно братися до запису. Це буде не просто хіт сезону, це буде відкриття, переворот!

Я ще тільки стояла на початку путі, але вже зрозуміла, що перемогла, вловивши ледь чутний шепіт Еви, яка проходила повз мене:

— Я би переклала це краще.

Великі краплі дощу стекали по стеблах ліан, а невидимі у хащах квіти наповнювали повітря дивними пряними пахощами. Джунглі непрозірним сводом зімкнулися над нами, і я стояла, притулившися до його грудей, і вдихала непорівняне ні з чим повітря Невеленгу. А навкруг нас була пісня — так, його уста ворушилися, та не він один співав її, це була пісня повітря, джунглів, дощу. І коли до неї тихо приєднався мій голос, я стала частиною цього світу, де є все — і нема нічого, крім любові.

Зовсім скоро, ось-ось я до кінця згадаю мову нелге, згадаю пісенне ім"я людини, заради якої я живу на землі, і назву цим ім"ям нашого сина. Ось-ось ми будемо разом — назавжди, на все життя.

Вони кажуть, що я не була в Невелензі. Дурні, я не була, я не жила ніде, крім Невеленгу.

— Ні, це нікуди не годиться.

Увімкнене світло впало на їхні обличчя — здивовані, приголомшені, збентежені.

— Але, синьйоро Мілані...

— Що ти вигадуєш, Софіє? Це чудово, це незрівнянно! Це матиме шалений успіх...

— А я кажу, що в такому вигляді це не вийде в світ. Врешті решт, це моє авторське право.

На моєму обличчі не має відбитися жодної емоції, можна тільки ледь-ледь звузити безпощадні очі. Хай вони відчують, як лопаються мильними бульками вже не одноразово підраховані бариші, хай приготуються трепетно ловити мої подальші слова, від яких зараз так багато залежить.

Я знала, що в мене все вийде. Що коли я скажу, ніби в головному кліпі не вистачає декількох натурних кадрів, знятих десь у джунглях, вони з розумінням киватимуть головами. Що мені пробачать мимохіть злетіле з вуст слово "Невеленг" — зараз, коли вкладені в проект величезні гроші вимагають негайного прибутку. І коли хтось із них несміливо заїкнувся про моє здоров"я, я дозволила собі іронічно посміхнутися:

— Ну що ви, я чула, що в Невелензі дуже здоровий клімат. До речі, я давно хотіла побувати в Невелензі.

Від редакції: Дивно і символічно, але саме в цій далекій країні, назвою якої обривається остання сторінка цих записок, обірвалося і життя Софії Мілані. Ніби передчуваючи свою загибель, знов і знов повторює вона містичне слово "Невеленг" у начерках до майбутнього роману — твору, як ми вважаємо за потрібне повторити, безумовно, художньому. Там, у Невелензі, бездонна прірва поглинула велику актрису, і її тіло так і не вдалося розшукати в апокаліптичному сплетінні джунглів. Ця книга — данина її пам"яті. У підготовці і виданні брали діяльну участь близький друг Софії Мілані, великий режисер наших часів Карло ді Ченто та особиста перекладачка актриси Еванджеліна Поста.

вгору