©Яна Дубинянська

Під пеленою

Селестіна спробувала притримати двері, але вони все одно закрилися з глухим стуком, і віхола одразу протяжно заспівала, резонуючи в якихось невидимих щілинах. Дівчина втомлено-полегшено перевела дихання і слабким порухом скинула на плечі капюшон, суцільно заліплений снігом. Боже, яке щастя, що вона все ж таки дійшла сюди.

Позавчора цей готель видався їй маленьким, необлаштованим, незатишним і до того ж гнітюче порожнім. Селестіна навіть посварилася з господинею — даремно, адже ця повновида неприємна жінка не винна, що весь транспортний рух паралізовано через непогоду. А сьогодні був останній шанс вчасно повернутися до агентства, і Селестіна без особливої надії все ж таки пішла на станцію, а на зворотньому путі почалася така заметіль... Вона думала, що ніколи не дійде... боже, яке щастя!

Камін у передпокої палав якимось особливо теплим і ласкавим сяйвом, сніг уже почав танути і тонкими струмочками стікати на підлогу з пальта і волосся Селестіни. Навіть на віях з'явилися і скотилися на щоки важкі краплини. Розстібаючи пальто, вона підійшла до круглого,трохи пощербленого по краю дзеркала на стіні і почала пригладжувати світле волосся, що заліпило майже все обличчя. Краєм окап вона побачила на тому кінці передпокою купу якихось речей, а поряд — звідки вони з'явилися в таку погоду? — нових постояльців...

— Жюлі!

— Тіна?

Густо нафарбовані вії Жюлі здивовано вскинулися над невеличкими карими очима, зробивши ще чіткішими чорні сліди між верхніми повіками та бровами. Жюлі зовсім не змінилася... Вона точнісінько така ж, як під час їхньої останньої зустрічі півтора роки тому, і як п'ять років тому, на своєму весіллі. Найдорожча туш завжди відбивається в неї під бровами, а одягається Жюлі в усе якнайбільш шикарне і дороге. І ніби навіть зі смаком, але нічого з її речей чомусь ніколи не хочеться мати в себе...

— Привіт, Тіно, як ти тут опинилася? Чудово виглядаєш, тільки тобі не пасує цей колір. Як у тебе на особистому фронті? Мамо, чуєш, Тіна тут!

Жюлі, як завжди, говорила швидко-швидко, ніби вибиваючи стрімку дріб срібними молоточками — відповідати їй було фізично можливо тільки посмішкою. І Селестіна посміхалася, дихаючи повільно і рівно, поступово вбираючи в себе приємне тепло натопленого приміщення.

Повновида, розкішна мати Жюлі обернулася — вона підіймалася сходами слідом за спортивним молодим чоловіком з валізами в обох руках.

— Тіна? Яка Тіна? А-а...

Звичайно, вона одразу впізнала Селестіну — все ж таки найкраща подруга дитинства єдиної дочки. Але — Селестіна трохи стиснула і зсередини прикусила губи — треба ж указати цьому дівчиську на її місце, нагадати, до яких незмірно різних кіл суспільства вони належать...

Жюлі з таємничою посмішкою подивилася вслід молодому чоловікові.

— Це наш водій. Цікавий мужчина, правда? Знаєш, з ним зовсім неможливо лишитися наодинці. Він жити без мене не може, каже, щоб я кинула Алекса і поїхала з ним в Америку — аякже!

— Але як ти тут опинилась? — запитала Селестіна, коли знайоме "аякже" звістило про закінчення історії чергової перемоги подруги. Жюлі неозначено махнула рукою.

— Їду на зимові курорти, в Алекса знову справи в Сіті, та він потім приїде до мене... Цей готель, звичайно... дуже мила місцинка, — вона сліпуче посміхнулася господині, що проходила мимо, — але, щоб перечекати ці жахливі заноси, підійде.

— Так ви ненадовго? А навіщо вивантажуєте речі?

Двері відчинилися, дмухнувши вологим холодом, і в ореолі снігового пилу з'явився величезний, просто колосальний мужчина, навантажений безлічю тюків, згортків і валіз.

— Не залишати же в машині, — скоромовкою, навіть відносно її звичайного темпу, сказала Жюлі. — А це Біллі, мій кузен. Він зовсім не псих, як усі думають, просто повільно сприймає інформацію. Отже, краще і не намагайся з ним говорити.

Боже мій, жахнулася Селестіна, може, саме це і називають відсутністю комплексів, але хіба можна ось так, просто при живій людині...

— Жюлі!

— Коли розмовляють швидко і не з ним, він взагалі нічого не сприймає, — заспокоїла її подруга. — Біллі, познайомся, це Тіна.

Велетень обернувся в їхній бік мовчки кивнув Селестіні.

Його очі дивилися на неї з кашлатої рудої рами — неможливо було визначити, де закінчується густа борода і починається велика хутряна шапка.

— Добре, я піду, треба влаштуватися, — заговорила Жюлі. — Можу собі уявити, які тут кімнати...

— Та нічого, — з ледь розгубленою посмішкою сказала Селестіна, і господиня окинула її обурено-зневажливим поглядом.

Обернувшися до дзеркала, Жюлі поправила дрібні каштанові кучері, і цієї миті Селестіна раптом побачила у кутку передпокою ще одного чоловіка. І чомусь факт його непоміченої нею присутності так вразив її, що вона навіть здригнулася, несвідомим стрімким порухом опинилася коло Жюлі і нахилилася до її голови з шепотом:

— Хто це?

Він сидів на лаві, розслаблено звісивши довгі руки, але в усій його фігурі відчувалася напруга. Незважаючи на тепло приміщення, він, як і кузен Жюлі, не зняв шапки, і її величезні хутряні вуха закривали половину його обличчя.

— Поняття не маю, — знизала плечима Жюлі. — Живе тут, мабуть. Па-па, Тіно.

Цього чоловіка не було тут раніше.

* * *

Ось так живеш, і здається, що все добре. Що життя складається саме так, як і має бути. Спокійна, цікава і досить престижна робота в агентстві. Грошей цілком достатньо, щоб жити незалежно від батьків і дозволяти собі, маленькі, але приємні слабості. Службові поїздки задовольняють давню пристрасть до подорожей. Для вільного часу є самодіяльний театр і кілька добрих знайомих, яких з невеликою натяжкою можна назвати друзями. Із дзеркала дивиться справжня красуня: тонке, бліде, але енергійне обличчя, м'яке, світле, теплого кольору волосся і великі очі, які при електричному світлі здаються чорними, а насправді темно-сині... На неї озираються на вулицях, і в неї є як мінімум два постійні кавалери. Звичайно, жодного з них не можна розглядати серйозно, але вона молода, і... Зрештою, все добре. Все добре.

А потім раптом випадково зустрічаєшся з цією Жюлі, колишньою найкращою подругою Жюлі, не дуже красивою і досить обмеженою — в якої є все. Спокійний, вірний, надійний і вельми багатий чоловік. Столичне життя з його звабливими вогнями, недоступними провінції. Розкішний будинок, автомобіль, незліченний гардероб — усі ці прикмети "вищого кола", приналежністю до якого Жюлі пишається не менше за свою матір, тільки не так відкрито. І відпочинок, постійний безмежний відпочинок — коли не стає фантазії, як улаштувати його, до послуг Жюлі численні проспекти туристичних фірм. І зараз вона прямує на якийсь зимовий курорт, і день-другий непередбаченої затримки тільки розважає її. Це Селестіні доводиться відганяти думки про неминучу догану за спізнення, яка чекає на неї в агентстві. А якщо розібратися, все впирається в таку смішну і нікчемну річ, як гроші — але життя іде, і воно може все пройти ось так...

Вітер сторгнав у щілинах, варіюючи висотою звуку. Селестіна якось раптово знов почула його — до того він не існував для неї, як тікання годинника або дзеленчання лампи денного світла. Вже зовсім стемніло. Вона сиділа в кріслі, мерзлякувато горнучись у плед, і дивилась,як у темне вікно б'ються великі сніжинки і, приліпаючи до скла, повільно сповзають униз. У певний момент Селестіна вловила у вікні своє відображення — нечітке, ледь намічене і тому цілковито неземне у своїй красі, ретушованої від дрібних недоліків. Королева ночі у розсипу сніжинок...

А в Жюлі закохується без пам'яті кожен мужчина — в усякому разі, вона свято впевнена в цьому, а так впевненість матеріальніша за будь-яку реальність. Але Жюлі, попри все своє кокетування, холодна, як крижинка, і до її прагматичної голівки навіть не приходить, що можна любити хоча б цього Алекса, її безтелесного, завжди відсутнього чоловіка. Щаслива переможниця Жюлі — і її подруга, королева у вигнанні на нічному склі...

До речі, а як могло виникнути це відображення? Потрібне джерело світла.

Селестіна випросталася, скинувши плед, і різко обернулася.

— Ви сама?

Неясна постать темніла у дверному отворі. Непевний язичок свічки вихоплював нерівним колом кашлате хутро шапки, яка своєю величиною притискувала обличчя. Той чоловік, що з'явився невідомо звідки...

— Що вам треба?

Він тримав свічку на рівні грудей, лівою долонею затуляючи полум'я, але тепер висунув її уперед.

— А-а... Перепрошую, я помилився. Ви, наскільки я розумію, мадемуазель Тіна, подруга мадам Жюлі? Ще раз перепрошую, — проте він не йшов, і Селестіна, лихоманково намацавши на стіні вимикач, клацнула ним кілька разів. Світло не засвітилося.

— Хіба ви ще не знаєте? — прокоментував чоловік. — На лінії аварія, вже півтори години як немає ані світла, ані зв'язку, ані радіо... Ми з вами відрізані від світу, поховані під сніговою пеленою, мадемуазель Тіно, — пролунав його тріскучий сміх, і вона мимоволі здригнулася — і з відчайдушною образою на себе запитала різко і вороже:

— З ким маю честь?

Його брови здивовано піднялись би — якби вони були присутні на цьому острівці обличчя.

— Нас не представлено? Так, ви праві. Моє прізвище Стен, Гаролд Стен, і мені дуже приємно...

Він зробив кілька кроків уперед... Селестіну пронизав смутний, неусвідомлений страх — а вона ніколи нічого, майже нічого не боялася, але ця темрява, завивання снігового вітру, неозначено-темна постать і неприємний голос, — все це разом... І коли в коридорі за дверима виник величезний, мов єгипетська статуя, бородатий кузен Жюлі, Селестіна стрімко кинулася до нього, і поривчастий рух повітря ледь не загасив свічку Стена.

— Що з вами, мадемуазель Тіно? — з непорозумінням у голосі запитав Стен.

Вона перевела дихання і в одну мить оволоділа собою, відчуваючи дивне заспокоєння від близькості цієї велетенської, непорушної постаті. Біллі тримав у руці канделябр з трьома високими рівно палаючими свічками, які запалювали полиски в його блакитних очах і висвітлювали золотом окремі волосинки бороди. Дивлячись просто йому в обличчя, Селестіна запитала, чітко і роздільно вимовляючи слова — і в той же час невимушено, по-світському:

— Ви хотіли запросити нас на вечерю, Білле? — було якось незручно називати зменшувально-дитячим ім'ям такого великого мужчину. І, підбадьорена його стверджувальним кивком. Селестіна розкуто і майже грайливо звернулася до Стена:

— Йдемо, усі на вас чекають, мсьє Гаролде!

* * *

Один канделябр з трьома свічками стояв поряд з посудом Селестіни, другий — той, що його приніс Біллі — на іншому кінці довгого столу. Всі сиділи на досить великій відстані одне від одного, і, мабуть, тому вечеря проходила майже у повній тиші. Тиша заповнювала собою темну вітальню і навіть лякала, хоч і переривалася іноді гострими репліками Гаролда Стена, на які зі світською покорою відповідала мати Жюлі.

Жюлі, здавалося, повністю поглинув процес їжі — може, тому, що вона якраз посередині правого краю стола, занадто далеко від обох світильників. Зосереджено, трохи звівши брівки, вона відрізала маленьким ножиком наколотий на виделку шматочок шніцеля. Молодий водій сидів майже навпроти Жюлі, проте, як мимохіть зауважила Селестіна, жодного разу навіть не поглянув у її бік. Зате на неї раз-у-раз кидав погляди Стен — але короткі, байдужі і ніби випадкові.

У готелі помітно похолоднішало — господиня пояснила це вимкненням електрообігріву. Камін у кутку великого залу не рятував становища, і Селестіна шкодувала, що залишила в кімнаті свій клітчастий шотландський плед. Щось подібне було накинуто на плечі Жюлі, її мати мерзлякувато горнулася в норкове манто. Вже не здавалося дивним, щ ані Біллі, ані Гаролд Стен не сняли своїх теплих хутряних шапок.

Обидва вони сиділи на іншому кінці стола, канделябр стояв поміж ними і симетрично висвітлював половини їхніх обличь. Стен тільки що відпустив черговий жарт і мимохіть поглянув на Жюлі. Біллі мовчав. У певний момент Селестіна зустрілася з ним очима — велетень дивився на неї рівно і спокійно, не опускаючи очей. Вона перевела погляд на Стена і раптом подумала, що нізащо не впізнала б його, якби зустріла без цієї величезної шапки. Вона здивувалася цій думці і подивилася на нього уважніше, свідомо запам'ятовуючи безбарвні очі, маленький ніс, іронічно скривлені губи. Ні, не виходить... Напевне, саме цим він налякав її в кімнаті і ще раніше, у передпокої — він людина без обличчя.

На Біллі майже така сама за розмірами шапка, і до того ж півобличчя заховано у рудій бороді — і все ж вона впізнала б його і чисто виголеного. Селестіна мимоволі посміхнулась — і на іншому кінці стола кузен Жюлі раптом відповів їй теплою і відкритою посмішкою.

Вечеря скінчилася. Господиня сухо вибачилася за відсутність будь-яких розваг. Сприйнявши не вельми тонкий натяк, мати Жюлі з королівською величю промовила, що так чи інакше збиралася лягти сьогодні раніше. Біллі взяв зі столу канделябр і пішов попереду, освітлюючи їй путь. Підібравши впалий з плечей плед, повільно встала Жюлі. Селестіна дивилася на неї — і раптом, несподівано для самої себе гостро захотіла покликати подругу до своєї кімнати, щиро пошепотітися, як це було в дитинстві...

— Жюлі...

— Так? — вона повернулася з таким виразом обличчя, ніби до неї гукнув хтось незнайомий на вулиці. — А, Тіна...

І після невловимої паузи Жюлі зацвірінькала у своєму звичайному темпі:

— Це просто жахливо, ці нестерпні заноси, і холод! — я навіть не уявляю, як буду спати в такому моторошному холоді. До речі, це дурість — лягати так рано, але, схоже, в таких умовах це найрозумніше, що можна зробити. На добраніч. Тобі подобається Біллі?

Селестіна здригнулася, раптовий стрибок теми захопив її зненацька. Біллі... Чому це Жюлі спало на думку запитати про нього? Чи це її своєрідне почуття гумору, і треба розреготатися...

І раптом Селестіна збагнула, що Жюлі не чекає від неї ніякої відповіді і навряд чи пам'ятає своє запитання. Обличчя Жюлі стало чужим і напруженим, вона ніби крадькома кинула стрімкий погляд поверх плеча Селестіни, потім коротко попрощалася і пішла нагору.

Селестіна обернулася — за її спиною вже нікого не було. Вона зітхнула і пішла до себе.

І все ж таки: кому призначався цей погляд? Звичайно, не водієві, який непомітно зник одразу після вечері в кімнаті для прислуги. Це міг бути тільки один чоловік — а Жюлі стверджувала, що не знає його! — чоловік без обличчя, який назвав себе Гаролдом Стеном.

* * *

Вітер завив особливо гучно і пронизливо, і Селестін прокинулася. Їй снилася зима, заметіль, крижаний холод — пробудження нічого не змінило. Було абсолютно темно. І, навіть піднесши годинника до самих очей, Селестіна не змогла визначити, котра година.

Ковдра була надто тонкою, дівчина вся тремтіла. Селестіна спробувала загорнутися краще — не допомогло, і вона згадала, що внизу, у вітальні, має горіти камін. Секунду вона повагалася, потім різко встала, швидко накинула пеньюар і зверху плед, намацавши їх у повній темряві. Вчора вона забула попросити в господині свічку, і тепер рухалася наосліп, витягнувши вперед непевну руку.

Вже на сходах попереду замиготіло неясне світло. Селестіна не встигла здивуватися цьому, вона тільки зраділа і впевненіше заспішила вниз по сходинках до рятівного каміну. Вона була приблизно на середині путі, коли почула внизу приглушені голоси.

Селестіна зупинилася. Звичайно, в неї не було на це підстав — чому б не спуститися і не побалакати з господинею чи з кимось з постояльців? Можливо, це Жюлі... так, Жюлі — Селестіна чітко виділила її голос. І все ж вона лишилася на місці.

Було щось недобре у цих нічних голосах. Вони звучали тихо, іноді ледь чутно — Селестіна не могла розібрати слів — але загальні інтонації були роздратованими, ворожими, а часами — так, це слово підходило найкраще — безпощадними. Саме так прозвучали шурхотливі слова мужчини, і Жюлі відповіла на их трохи голосніше, вириваючись із загального звукового фону, капризно і водночас злякано.

З ким вона говорила? Селестіна безшумно спустилася на кілька сходинок і зупинилася якраз перед межою повної темряви і розсіяного світла від канделябра на столі.Чоловік у хутряній шапці повернувся до світла — але Селестіна заздалегідь знала, що побачить неіснуюче обличчя Гаролда Стена.

Жюлі горнулася в плед, сидячи біля самого каміну. Вона знов заговорила, і тепер до Селестіни долітали окремі слова і уривки фраз.

Креслення... гроші... ракети... відомство... Щось до посмішки знайоме, що навіває теплі дитячі спогади про шпигунські романи. Роман, кіно, театральна постановка... Таких речей не буває і не може бути всерйоз, у справжньому житті. Тільки безпощадні нотки у тихому голосі Стена були справжніми, і тому звучали чужорідно, безглуздо.

Він кинув різку, уривчасту фразу — йшлося знову про гроші — Жюлі скочила, гнівно повернулася до нього, і він брутально, з силою схопив її за руку.

— Припиніть, мсьє Гаролде!

Просто все було надто театрально, надто не по-справжньому. Просто в повітрі висів неприємний дратівний дисонанс, а розрядити його, здавалося, було так легко...

Тільки тому Селестіна нерозважливо і рішуче перетнула різку межу світла й тіні.

* * *

Дві темні постаті примарно коливались у напівмороку, підсвітлені з одного боку червоним вогнем каміну — проте все це вже не було несправжнім і театральним.

— Присягаюся, я опинилася тут випадково, майже нічого не чула і тим більше нічого не зрозуміла, — сказала Селестіна, намагаючись, щоб голос звучав якомога переконливіше й твердіше.

Жюлі і Стен переглянулися. Тепер це були союзники, спільники, намертво пов'язані круговою порукою. Перед ними стояла спільна проблема, що вимагала негайного рішення — вона, Селестіна.

Вона перевела погляд далі, поверх їхніх голів. Може, втекти? Якщо зробити це несподівано і швидко, можливо, Стен не встигне... хоча в нього блискавична реакція кішки, в чому Селестіна переконалася п'ять хвилин тому. Боже мій, віддати все, що завгодно — тільки б знову опинитися на тих сходах, повернутися і нечутними кроками піти до своєї кімнати... Її кімната закривається тільки ззовні, як і всі кімнати у цьому ненормальному готелі. Закритися, сховатися тут неможливо. Підняти шум, покликати на допомогу? Вона скривилася. Зрештою, тут тільки ескорт Жюлі та байдужа господиня — до речі, не виключено, що і вона з ними у змові... Безглуздо, все безглуздо! А за вікном — мутно-біла імла, непроглядна і пуста...

Гаролд Стен знизав плечима, і його безпощадні очі зустрілися з обличчям Селестіни. Але він мовчав. Заговорила Жюлі — повільно, як ніколи в житті розтягуючи слова закрадливим напівшепотом.

— Мені дуже шкода, Тіно... але тебе доведеться вбити. Ніхто не просив тебе опинятися тут... чи, може, хтось просив?

— Це вже не має значення, — кинув Стен. — Нікому, крім вас, не буде гірше, якщо ви почнете чинити опір.

Селестіна вся напружилася зсередини — жорстко, до болю. Звісно, вона чинитиме опір, відчайдушно, як загнана в кут дика кішка, вона вчепиться в його обличчя — в те, що в нього замість обличчя — зірве з нього цю ненависну шапку...

— Тихо, — раптом злякано шепнула Жюлі.

З легким роздратуванням — не більше — Гаролд Стен обернувся до дверей. І знов їхні хибно-подібні через шапки профілі опинилися один проти одного: до кімнати увійшов Біллі.

Він був зовсім одягнений, ніби й не думав лягати спати — хіба що волосся трохи сплутане. Він коротко кивнув з автоматизмом давньої, вкорененої звички, що давала змогу уникати неодолимих труднощів зайвого спілкування. І Селестіна відповіла йому таким же кивком — замість того, щоб кинутися до нього, сховатися від усіх небезпек за широкою і надійною спиною, чого відчайдушно вимагало все її єство.

Біллі сів до каміну, і наступної миті примарна фігура Стена надійно відсікала його від Селестіни, а Жюлі говорила неголосно і швидко-швидко:

— Нічого особливого, він посидить біля каміну і піде, він абсолютно безпечний, хоч і не псих, а просто повільно сприймає інформацію. Він дуже зручний у цьому відношенні, тому ми і возимо його з собою.

— Зачекаємо, — уривчасто сказав Стен.

Жюлі всміхнулася, і Селестіні закортіло її задушити. Біллі сидів, присунувши стільця до самого каміну — іскринка, що вилетіла звідси, зашипіла в його бороді — він не бачив й не чув цих мерзотних посмішок за своєю спиною. Зачарований велетень з казки, якого ніхто не боїться, незважаючи на всю його силу... На певним момент Селестіна забула про своє відчайдушне становище в палючій образі за нього — водночас відчуваючи, що, поки він тут, з нею нічого не трапиться.

— Навіть якщо їй заманеться покликати на допомогу, до нього все одно не дійде, — сказала Жюлі.

На допомогу. Селестіна вся напружилася, знову відчувши себе на краю прірви. Він тут єдина людина, яка може прийти їй на допомогу — тільки докричатися, прорватися крізь пелену, яка вкривала його. На допомогу!!!

— Білле, — покликала вона, і голос пролунав беззвучно-тихо та несміливо.

Стен зробив погрозливий рух, однак Жюлі недбало махнула рукою, і він лишився на місці, але його постать все закрила собою, Селестіна більше не бачила Біллі.

Вона глибоко зітхнула. Треба, щоб слова звучали роздільно і чітко.

— Білле, послухайте... Ці люди — злочинці. Вони... вони хочуть мене вбити, Білле! Ви чуєте мене?

Її голос згас у тиші. Жюлі і Стен уже не посміхалися — вони просто чекали.

І вони дочекалися. Він устав, здіймаючись над плечем Стена, і повільно попрямував до дверей.

— Білле!

Він не чув її, він ішов — величезний і незворотньо-далекий. Він ішов, лишаючи її саму з безпощадними вбивцями. Хвиля жаху і відчаю охопила Селестіну, вона рвонулася за ним — але Стен відхтовхнув її назад чітким, розрахованим рухом жорсткої руки. Селестіна втратила рівновагу, вдарилася головою о стіну, майже не відчула болю, але все ж застогнала — тихо, з мукою.

Тверді кроки велетня завмерли. Біллі обернувся.

Він стояв на другому кінці просторої напівтемної кімнати, але Селестіна побачила його блакитні очі зовсім-зовсім близько. Вона заговорила гаряче, намагаючись утримати свій останній шанс на порятунок.

— Білле, зупиніться, я прошу вас. Більше нічого не треба — тільки лишіться. Вони хочуть мене вбити, вони не посміють, поки ви тут, — боже, вона говорить надто швидко, надто незв'язно, він намагається її зрозуміти — і не може, не може... Він все ж таки піде... якщо вона не скаже чогось різко-несподіваного, незвичайного, єдиного, що здатне його втримати...

— Білле, ви мусите, ви не можете не лишитися, адже я... я кохаю вас!

...................................................................................................................— Не буду псувати своєю присутністю таку зворушливу сцену, — сказав Гаролд Стен, і натягнута посмішка погано приховувала злість і роздратування. — Сніг усе йде, і в нас ще буде нагода скінчити нау розмову, мадемуазель Тіно. Йдемо, мадам Жюлі.

Їхні кроки розчинилися вдалі, і тишу порушувало тільки потріскування каміну, що вже догорав. Неодолима слабкість охопила Селестіну, вона сперлася спиною на стіну, ледве тримаючись на ногах. Біллі несміливими, проте стрімкими кроками пересік кімнату, опустився на одне коліно і поцілував безпомічну холодну руку.

— Тіна...

Вона вперше почула його тихий хрипкуватий голос. Велетень стояв перед нею, коленопреклоненний, мов давній лицар, на його голові вже не було шапки. Він не випускав її руки, і Селестіна мимоволі поклала другу руку на велику похилену голову, відчувши кінчиками пальців м'якість сплутаного густого волосся. Камін з тріскотінням випустив останній сніп іскр і згас.І з абсолютної, непроглядної темряви знову почувся цей голос, хрипкий від довгого мовчання, повний відчайдушної, нездійсненної надії:

— Тіно... це правда?!..

* * *

Різке біле світло, відбите снігом та заломлене склом, нестерпно било у вічі. Селестіна ривком задернула вікно важкою портьєрою.

Величезна, мов танк, дубова шафа навскіс стояла посеред кімнати, одним кутом по діагоналі торкаючись дверей. Селестіна налягла на неї, концентруючи весь свій запас сил — але вона більше не рушила з місця. Дівчина важко перевела дихання і знов навалилася на колосальну шафу. Вона хитнулася — і впала з гучним грюканням, перегородивши, нарешті, двірний отвір. Селестіна полегшено зітхнула і майже без зусиль пересунула ліжко і крісло, укріплюючи барикаду.

Там, внизу, звичайно, чули шум — та це вже не має значення. Війна ведеться відкрито. І в неї є всі шанси на перемогу — шанси солдата-одинака проти організованої озброєної армії.

На певний час, безумовно, ця барикада їх втримає. А потім — адже сніг уже не йде! — сюди прийдуть люди, якісь робітники, розчищувачі доріг. Через вікно вона передасть їм інформацію про те, що тут відбувається, попросить викликати поліцію. До речі, треба вже зараз написати записку — на грошовій банкноті, вона читала про це в якомусь романі. І не такий вже поганий план, може, їй пощастить його здійснити. А може, після зрілих розмірковувань мсьє Гаролд Стен вирішить зберегти їй життя, щоб не ускладнювати свого...

Вони зараз снідають там, внизу. І Стен так само коливає повітря надто вишуканими жартами... чи в нього нема настрою після вчорашнього? А Жюлі та її мати, звичайно, зосереджено працюють ножем і виделкою, ніби нічого не трапилося і ніколи не трапиться в цьому світі...

І він теж там. Єдина людина тут, яка нічого не знає про цю війну... Вона згадала його очі прямо навпроти своїх у сірому передсвітанковому мороці. "Тепер ви мусите піти. Я прошу вас". Чіткі, роздільні фрази і спокійний, впевнений погляд. Він послухав її, він пішов, і зараз він сидить з ними за одним столом — тому що він все ж таки не зрозумів, нічого не зрозумів тоді. Що ж, так навіть краще. Якщо це війна на смерть, безпощадна, як голос Стена вночі, хай Біллі не буде серед їхніх ворогів. Просто свідок, який з'явився у незручний час, але якого можна не брати до уваги. "Він не псих, він повільно сприймає інформацію"... Боже мій, ви не уявляєте, не в ваших силах уявити, який він...

Селестіна сіла за стіл, витруснувши на нього зміст свого гаманця. Краєм ока вона поглядувала у щілину між портьєрою та віконною рамою. Там було тільки біле-біле гостре світло і жодної людини — ані свого, ані ворога.

— Якщо ви не надто зайняті, продовжимо нашу бесіду, мадемуазель Тіно.

Вона не пам'ятала, як схоплювалась і оберталася — просто вони раптом опинилися обличчям до обличчя: вона і чорна дірка товстого револьверного дула.

Яке все ж таки безглуздя, що в таких маленьких заштатних готелях роблять у стінах потаємні двері, а потім заставляють їх дубовими шафами, які не зрушити з місця... До самого кінчика дула пригвинчено невеличкого набалдашника — певно, глушник, — красивий, рубчастий, а що означають ці маленькі цифри біля самого отвору?..

І раптом вона подумала, що мала б закричати — кричати не хотілося, було незручно і дивно порушувати гнітючу тишу. І все ж таки вона закричала — неголосно, нетвердо, швидше з нудьгою, ніж зі страхом чи відчаєм...

І цієї миті все відбулося. Шафа відлетіла вбік, як велетенська фішка доміно, зачепила Селестіну, збивши з ніг, безладні постріли зістругали зі стелі дощ штукатурки. І, непритомнюючи, Селестіна почула дикий крик Гаролда Стена — так ще ніхто не кричав на пам'яті всього її життя...

* * *

Він до кінця висунув антену, і з безладного тріскотіння виплив далекий, але досить розбірливий дикторський голос:

— ...звинуваченого у міжнародному шпигунстві, що проживав у країні під іменем Гаролд Стен, судово-медичною експертизою визнано недієздатним...

— Білле, вимкни це негайно!

— Так, люба, — піднявши голову, підкреслено сумирно відгукнувся рудоволосий велетень у білій футболці і шортах. Підіймаючись на палубу, він сказав:

— Жюлі з її всесильними зв'язками. Чесне слово, якби трохи вліво... якби рука не зіслизнула... зараз недієздатним визнали б мене.

— Білле!

Селестіна сиділа на носі яхти, її світле волосся майже висохло і розвіювалося на вітру, а яскравий синьо-зелений купальник зливався із сяючим фоном моря.

— Коли ти таке кажеш, я починаю тебе боятися, — серйозно сказала вона.

Біллі посміхнувся і зробив крок до неї.

— В житті не повірю. Ти в мене хоробра!

Селестіна випрямилася, в її очах виблиснули веселі іскринки.

— Хороший! — дзвінко вигукнула вона.

— Хористка, — засміявся, приймаючи виклик, Біллі.

— Хорват!

— Хорал!

— Хоровод!

— Хорт!

— Хореографія!

— Хорей!

Темп гри все пришвидшувався, веселі голоси дзвеніли безперервно, без жодного інтервалу. Селестіна розсміялася і, безпорадно мотаючи пухнастою головою, кинулася на шию Біллі.

— Мені набридло! — сміялася вона, злітаючи у повітря в його могутніх руках. — На рідкість дурна гра. І до того ж ти завжди виграєш!

вгору