©Яна Дубинянська

Слабка жінка

Жінок було набагато менше, ніж чоловіків, справжніх красунь поміж ними не було зовсім, і тому Даяна танцювала майже з усіма. З усіма, крім Тео.

А Тео танцював зі своєю дружиною. Змагання Інтелекту щойно закінчилися, і найрозумніші молоді голови світу сміялися, пили шампанське, вшановували героїв дня, запрошували до танцю жінок-інтелектуалок — особливо Даяну. А Тео танцював зі своєю дружиною, щезаючи з нею у зимовомо саду з посипаними штучним піском алечми. Даяна проводжала очима цю пару, яка забула про всіх і все, і чимраз сильніше відчувала, як вона у нього закохана.

Як таке могло трапитися, що вона — розумна, іронічна, неприступна — закохалася саме в нього? Тео не був красенем, м'які округлі риси його обличчя не мали відбитку мужності. Навіть беззаперечний, не раз доведений на Змаганнях інтелект зовсім не світився у його круглих блакитних очах, оточених негустими світлими віями. Голос у нього був тихий і завжди ніби винуватий. Коли Тео розв'язував конкурсну проблему, він увесь наддавався наперед, розтуливши повні дитячі губи, з таким жахом в очах, ніби від того, чи буде правильною відповідь, залежали його життя і доля всього людства.

Саме таким Даяна побачила його рік тому, тут, в Антарктиді, на минулих Змаганнях. Ні, звичайно ж, вона бачила його і раніше, проте тоді вперше відчула легке тремтіння кінчиків пальців, на яке не звернула уваги. Але минув цілий рік, і в Даяни було досить часу, щоб зрозуміти, що вона закохана, безтямно закохана у цього чоловіка, який зараз так самозабутньо танцює — зі своєю дружиною.

Навіть здалеку було видно, якими захопленими очима він дивиться на неї. На маленьку, не дуже красиву, проте струнку і добре збудовану жінку з коротким волоссям. На ній був чоловічий костюм а-ля гарсон, на перший погляд скромний, але до дрібниць продуманий і, мабуть, дуже дорогий. Невеличке пряме підборіддя утворювало чіткий прямий кут зі стоячим комірцем. Маленька жінка на металевому стержні.

Треба негайно, треба цієї ж миті забрати в неї Тео. Сьогодні останній день. Іншої нагоди вже не буде. Даяна вирішила більше не брати участі у Змаганнях — безглуздо, коли дорослі люди ледь не все життя бавляться в цю гру. Завтра вона поїде — і більше ніколи його не побачить, а це неможливо, неможливо навіть уявити!

На Змагання Інтелекту Даяна репрезентувала Африку — континент, чорна кров якого позначилась у її чуттєвих вустах і темно-блакитних білках величезних опуклих очей. Божевільна південна кров, з якою неможливо і непотрібно боротися — легше і ліпше завжди досягати свого будь-якою ціною.

Вечір поступово добігав до кінця, Тео і його дружина вже зникли, зникли так ненав'язливо і раптово, що ніхто цього не помітив — окрім Даяни. Вона теж залишила зимовоий сад гордим кроком королеви, яка навіть не зауважила, хто з підданих накинув на ї плечі хутряне манто.

У гардеробі вона побачила Тео. Він був один.

Я кохаю тебе, Тео. Мені самій дивно, але я кохаю тебе. Я і гадки не маю тебе ідеалізувати — я кохаю тебе саме таким, некрасивим, не впевненим у собі, трішки смішним. Я кохаю тебе, і ти будеш моїм, що б не думав ти сам, твоя дружина і весь світ.

"Я кохаю тебе, Тео..."

Якщо зараз це йому сказати, він — Даяна це знала — поверне голову. Не має значення, куди — але буде зрозуміло, що саме туди пішла його дружина. Та жінка, з образом якої асоціюються в нього ці слова.

Ще рано. Проте він уже повністю вдягнений, він зараз піде! Треба піти з ним. До готелю не так уже й далеко, але вона встигне.

"Тео..." Так теж не можна.

— Пробачте, Теодоре, — вони ж ледве знайомі, — там, зовні, дощ, а я ніяк не можу знайти свою парасолю...

— Ось, — він нахилився, і тієї ж миті їхні руки зустрілися на чорній гладкій пластмасі. Даяна завмерла від цього дотику і від легкого подиву — звідки він знає її речі? Ні, не треба, адже вона повинна піти з ним.

— Але... це не моя парасоля, Теодоре.

— Не ваша? — вона забрала свою руку, і його рука опустилася. — Вибачте... мені здалося.

Він дивився вниз, на свої білі, припорошені світлим пушком пальці, які неспокійно крутили рубчасту ручку парасолі. Даяна чекала. Він має запропонувати сам.

— Я запропонував би вам, — тихо і винувато сказав він, — я із задоволенням запропонував би вам... але не знаю, чи буде це зручно. Річ у тому, що вона одна, а моя дружина... Сам я. Звичайно, дійду до готелю і без парасолі.

— у цьому не буде потреби, Теодоре, — усміхнулась Даяна, — жінки, які оточують вас, досить стрункі.

Він ніяково посміхнувся у відповідь, і цієї миті до гардероба стрімко і твердо увірвалася вона, назустріч якій його посмішка розквітла, а очі спалахнули радістю побачення.

— Ти готовий, Тео?

— Так, ходімо. Міс Даяна піде з нами, вона загубила свою парасолю, ти ж не заперечуєш?

Тверде підборіддя маленької жінки здійнялось уверх, вона ковзнула поглядом від пишного чорного волосся Даяни до її струнких смаглявих щиколоток.

— Так, звичайно. Ці африканські хутра, я знаю, зовсім не терплять дощу.

А потім, коли Даяна пішла вперед, вона стала навшпиньки і, обійнявши шию Тео, прошепотіла йому на вухо щось таке, від чого здригнулися куточки його губ і щоки ледь помітно порожевіли.

Вони вийшли під пронизливо-холодний дощ, що дрібно сіявся з сірого неба.

— Колись в Антарктиді було значно холодніше, — сказав Тео, мужньо намагаючись розрядити гнітючу мовчанку. — Загальне потепління клімату... набуває загрозливих форм.

Як зробити, щоб вона куди-небудь пішла, ця жінка? Зараз же, негайно треба щось зробити...

— Ось і посушіть свої розумні голови над цією проблемою, — раптом сказала дружина Тео. — А мені потрібно на кілька секунд залишити вас. Ні, не треба мене проводжати.

І вона зникла, а очі Даяни заблищали нестримним тріумфом. Ось Тео перемістив у її бік фігурний купол парасолі — і це сміливо можна вважати символом. Я надто самовпевнена? Що ж, у мене є всі підстави бути такою!

Треба лише трохи почекати. Ще трішки. Щоб він не збагнув зв'язку її слів з відсутністю дружини, щоб його не сполохав цей зв'язок. Зараз...

Тео стояв зовсім нерухомо і, опустивши світлі невиразні вії, зосереджено стежив, як мокрий сніг, що народжувався з дощу, повільно і безладно заліплював його черевики. І раптом він заговорив.

— Ви дуже вродлива жінка, Даяно, — невже їй тільки вчулася непідробно захоплена інтонація в його голосі? — І дуже розумна. І... надто сильна.

— Надто?

Ві зовсім знітився.

— Ви чудова, — нарешті вимовив він.

Маленька фігурка вислизнула з-за повороту.

— Я все. Ходімо.

Даяна повернула назустріч їй голову...

На мокрому снігу за цим поворотом не було слідів.

Що ж, варто було перешіптуватись у коридорі! Вона ледь було не купилася на нехитрий жарт найвних змовників... Трохи запізніла — але відповідь:

— Що ви, думка мадам Теодор про мене надто прихильна.

— В Антарктиді стає зимно, — парирувала маленька жінка на металевому стержні. — Сніг не зіпсує вам хутро.

— Ви слушно кажете, — а він мовчить, вона не встигла, безнадійно не встигла!

— Усього вам найкращого, Теодоре... Мадам Теодор. Сподіваюся, ви запам'ятаєте ці змагання.

Він запам'ятає і цю прощальну посмішку — найсліпучішу, іскристу, пристрасну і звабливу. Запам'ятає назавжди — адже вони більше ніколи не зустрінуться.

Вони ніколи не зустрінуться! Ні, так не можна! Даяна йшла все швидше, сніг рипів під каблучками вечірніх туфельок. Цього не можна так просто відкинути, випустити з рук, віддати іншій, сторонній і недостойній жінці. Треба, треба, треба щось зробити! Вона не помітила, що селище залишилося далеко позаду, що вітер і сніг перемогли дощ, і в обличчя вже б'є справжній буран. Її стрімки кроки задавали темп думкам, і нічого вже не існувало навколо, крім мети — чіткої, ясної, але майже недосяжної, як колись Південний полюс...

Перетворити небезпечну ситуацію на виставу і навіть самій зрежисерувати її — яка ж диявольськи розумна ця жінка! Цікаво, чому вона не бере участі у Змаганнях Інтелекту? Але невже вона, Даяна, не в змозі вимислити нічого настільки ж артистично-довершеного і дієвого? Правда, час... Швидше, швидше!

Вона майже зірвалася бігти, летіти — і раптом різко зупинилася. Далі дороги не було.

Майже невидимий з її боку обрив нависав під гострим кутом над прірвою, такою ж імлисто-білою, як і все довкола. Даяна зовсім машинально помітила його. Вона зупинилась — і одразу відчула крижаний холод задушливого вітру, змішаного зі снігом, уже дрібним і сухим. Її руки тремтяче пригортали до шиї комір елегантного хутряного манто. Треба повертатися.

Куди ж це вона зайшла? Ховаючи обличчя від вітру, Даяна озиралася навколо. З усіх боків — лише каламутно-біла імла, жодного вогню, тільки чорна пляма аварійного телефону — з тих, якими обліплена вся Земля, і які завжди несправні.

Зрештою, заблукалою Даяна себе не визнавала. Її сліди зовсім замів буран, але можна було досить легко зорієнтуватися відносно обриву. Урешті-решт, вона досить сильна, щоб перемогти вже пройдену віддаль. Вона сильна...

"Надто сильна..."

Лише мить Даяна стояла нерухомо, забувши про холод і вітер. А потім зі свією пристрастю відродженої надії — ні, впевненості! — кинулася до телефону, який тепер не мав права не працювати!

Гудки у слухавці були ірреальними і далекими, як голоси привидів, але раптом вони поступилися місцем різкому клацанню і справжньому, єдиному у світі — хоч і дуже тихому — голосу:

— Алло?

— Тео...

— Даяно? — чого у його голосі більше: подиву, непорозуміння чи?..

— Тео, я... мені страшно, я заблукала, — уривчасте дихання і короткий схлип. — Ти чуєш мене, Тео? Мені холодно, сніг, заметіль, а я... Я у вечірній сукні, Тео!

Голос на тому кінці дроту виріс, змужнів, набув невластивих йому твердих інтонацій.

— Не бійся, Даяно, я зараз приїду. Де ти? А, ти ж не знаєш... Я знайду тебе! Тільки не плач... Я зараз вилітаю.

Вона повільно поклала слухавку з легкою посмішкою на вустах, посмішкою безмежного, неможливого щастя. Потім підійшла до прірви і, розкинувши руки, спостерігала, як щезає у глибині, примхливо вигинаючись на льоту, хутряне манто. Вітер ударив в оголені плечі, вони на секунду вкрилися гусячою шкірою, знову розглалилися і заніміли. Даяна торкнулася них кінчиками затягнених у довгі рукавички пальців. Холодні смагляві плечі... Тео доведеться їх зігріти — хоче він того чи ні.

Почувши за спиною якийсь рух, вона озирнулася. Так швидко?

Струнка фігура у легкому полярному комбінезоні, примружені очі світились у довгому розрізі поліетиленової маски. Вона стояла за два кроки від Даяни — його дружина, маленька жінка на металевому стержні.

— Ось уже не думала, що це ви. З вашим прославленим інтелектом здалося б знати, що і в наші часи не дуже-то приємно гуляти Антарктидою в таку погоду. Цікаво, кому ви телефонували? Ніхто ніколи не здогадується звернутися безпосередньо в Пункт, доводиться пеленгувати дзвінки.

Вона підійшла ближче до даяни, до краю прірви, зазирнула вниз.

— А знаєте, — несподівано сказала вона, — я із задоволенням скинула б вас туди. Але... нічого не поробиш, доведеться вас рятувати, це моя професія.

Даяна мов скинула заціпеніння.

— Що?

Дружина Тео усміхнулась.

— Так, я підробляю в Пункті рятувальником. Якщо хочете знати, Тео не в курсі. Він просто почав би мене боятися.

Вона помовчала і продовжила трохи мрійливо:

— До заміжжя я захоплювалася морем, вітрилами — старовинним спортом. Кожен рік ходила навколо світу. Довелося залишити — адже для нього я повинна бути слабкою жінкою...

В її останні слова влилося тихе, ненав'язливе і вже безглузде гуркотіння гелікоптера, який темною нечсною птахою робив кола над ними. Дружина Тео трохи напружилася, прислухаючись до цього звуку, і підняла ще вище своє вперте круте підборіддя.

— Дивно... Невже вони думають, що я не зумію сама вас урятувати? — вона відступила на крок назад, спиною до прірви, — але ж це... це не з Пункту... кому ви телефонували?!

І наступної миті Даяна з відчаєм метнулась уперед — щоб спізнитися, тому що другий неусвідомлений крок назад повис над прірвою, зіниці неможливо розширилися в розрізі маски, і фігурка маленької жінки з мукою зігнулася — далі, ніж на краю, і в ній уже не було металевого стержня...

І Даяна закричала — диким немислимим криком, якого ніколи не було в її житті, і цей крик захлинувсь у немилосердній заметілі...

— Даяно, з тобою все гаразд? — Тео на бігу намагався розгорнути величезну шубу, що лопотіла в його руках. — Іди сюди, бачиш — усе добре, Даяно...

— Тео! Тео...

Волохата шуба зіслизнула з її плечей у сніг, пальці вчепилися у його руку в грубій жорсткій рукавиці.

— Тео, ти... твій гелікоптер... Ти ж зможеш спуститися туди?! Може, вона ще жива... Скоріше ж, Тео!

Усім тілом вона підштовхувала його туди, до самісінького краю, де внизу віднілася направдоподібно зламана чорна фігурка. Усе ще нічого не розуміючи, Тео покірно зробив кілько кроків.

— Леслі!!!

"Добрий день, міс Даяно.

Треба сказати, що, коли ви пішли, Змагання Інтелекту багато втратили. Це не комплімент, а моя щира думка — у цьому питанні ми з Тео солідарні. Пишу я вам, як ви вже здогадалися, на його прохання. А саме: доводжу до вашого відома, що цього року ми влаштовуємо кругосвітню подорож на яхті і запрошуємо вас взяти у ній участь. Особисто я ніколи не зібрала б на борту таку строкату команду, але Тео наполягає, а я, як його дружина і слабка жінка, не могла не погодитися з ним. Сподіваюсь, у вас вистачить здорового глузду не приймати нашого запрошення, тим більше, що Тео не насмілився написати вам сам.

З повагою (лише до ваших інтелектуальних здібностей)

Леслі Теодор Дакотт, капітан яхти "Реванш"".

вгору