Володимир Ейсмонт (©)
 
Забутий оберіг

Стара жінка відірвала погляд від розгорнутої перед нею книги і подивилася на чергового гостя, який, ледь стукнувши у двері, відразу ж розчинив їх і тепер застиг на порозі, уважно оглядаючи кімнату. Подивилася і тяжко зітхнула: гість явно був тим, кого називають «шісткою». А ще «товстолобиком», «качком» чи, якщо вже більш ввічливо, «охоронцем».
Після того, як кімната була уважно оглянута (на старій гість ледь затримав погляд), зморшки на вузенькому лобі гостя розправилися, і він озирнувся назад.
Майже відразу в проймі дверей з’явився господар.
Лише одного погляду було досить старій, щоб зрозуміти все, і вона знову зітхнула. Що не кажи, за останні кілька місяців вона стала «модною» серед «нових українців». До неї ходили не тому, що хотіли щось знати чи вірили в її здібності. Просто в колі цих людей вважалося за поганий смак на запитання «чи ти був у баби Ганни?» відповідати «ні».
— Доброго дня, Ганно..., — чоловік затнувся, раптом зрозумівши, що не знає, як стару по-батькові, але відразу ж знайшовся: — пані Ганно.
Стара ледь помітно посміхнулася кутком губ.
— Ганна Микитівна, — підказала вона. — Я не люблю слова «пані». То колись давно слово «пан» мало вагу. А тепер... Бандити та депутати зганьбили його, а ми, хохли, ще й пересміяли, як і не треба...
— Доброго дня, Ганно Микитівно, — ще раз привітався чоловік, доволі приємно посміхаючись.
Стара уважніше подивилася на гостя. Він був чи не першим з гостей, які звернулися до неї інакше, ніж «бабо Ганна», а з усіх «нових» перший, який не поводив себе так, ніби він пуп землі.
— Сідайте, будь ласка, — Ганна Микитівна вказала на стілець навпроти неї і знову посміхнулася до себе самим куточком губ. Цей гість став ще й першим, до кого вона звернулася на «ви». Чимось цей чоловік викликав у неї симпатію, а, може, якесь інше почуття...
Стара взяла гостя за руку і уважно подивилася йому у вічі.
— За вами полює сама Смерть, — сказала вона йому.
— Вона за всіма полює...
— Не така, як за вами. Ваша аж надто близько.
Чоловік опустив очі і замислився.
«Він і так знає, що над ним нависла небезпека, — подумала стара. — І, напевне, знає, від кого вона йде».
— Чи можна від цього якось вберегтися? — запитав нарешті гість, пильно вдивляючись в очі Ганни Микитівни.
— Від смерті ще ніхто не вберігався.
— Ви знаєте, що я маю на увазі. Якщо це не МОЯ смерть, то...
— Ніхто не знає, ваша вона, чи ні. Добре, я спробую вам допомогти.
Стара підвелася і підійшла до невеличкого столика у кутку кімнати. Висунувши одну з шухлядок, вона щось дістала з неї і подала чоловікові.

— Ну що, босе, щось цікаве стара розповіла? — запитав охоронець, коли чоловік вийшов з маленького будиночка і сів за кермо «Джипа».
— Дуже цікаве, — буркнув він у відповідь і запустив двигуна.
— Щось ти сумний, Серже, — зі щирим співчуттям у голосі сказав охоронець. — Щось неприємне, так?
— Все нормально, Колян, — Сергій вивів авто на трасу, що вела до міста. — Ти менше бовкай, де ми були...
— Отакої! — Колян навіть трохи образився. — Ти ж сам учора всім братанам сказав, що їдеш до баби Ганни.
— Та сказав... Але все одно, менше тріпайся про це.
— Без базару, босе.
Охоронець замовк і тепер уважно вдивлявся у вікна зустрічних авто та узбіччя, всім виглядом показуючи, що старанно виконує свою роботу.
Сергій не мав жодних підстав не довіряти Коляну. Він був непоганим і вірним охоронцем. Півтора роки тому він відмазав його від тюрми, заплативши слідчим чималого хабаря і з того часу Микола, який і раніше ставився до Сергія з неабиякою повагою (ще б пак — багатий чоловік з великим впливом у місті!), проникся до господаря ледь не собачою відданістю.
Сергій знав, що Колян нікому й ніколи не розповість того, чим він з ним поділиться. Але цього разу розповідати нічого не хотілося. Тим більше про маленький оберіг зі шкіряною шворкою, що дала йому стара і який зараз висів у нього на шиї під сорочкою.
— Не знімайте його ніколи, — сказала йому на прощання Ганна Микитівна, — бо смерть чатує на вас усюди. Чуєте, ніколи!
Відчуття небезпеки, яке останнім часом не давало спокою Сергієві, почало ятрити його два чи три місяці тому, коли в нього зірвалася чергова вигідна оборудка. Сергій знав, що за цим стоїть його конкурент, Сявич. Чи, точніше, Святослав Зайченко, місцевий авторитет. Кілька років тому вони поділили у місті сфери впливу і спокійно працювали, кожен у своїй царині. Але тепер... Він поступово втрачав клієнтів, яких переманював, коли силою, коли кращими умовами Сявич, втрачав свій власний авторитет у місті. Спочатку це було непомітно, клієнти були незначними, але чим далі...
Прибутки Сержа танули на очах. А віднедавна Колян звернув його увагу на те, що кілька разів помітив за ними хвіст.
— Тобі здалося, — сказав тоді Сергій.
— Ображаєш, бос! Кілька разів на різних авто. Їхали за нами. А раз стояли недалеко від будинку.
— Мало хто де і чому стояв.
— Я в твоєму районі кожну машину знаю!
— Може, в гості до когось приїхали.
— Думай, що хочеш, Серже, а я про твою безпеку думаю.
Після тієї розмови Сергій дійсно почав помічати машини, що ледь не постійно їздили вслід за його «Джипом». Всього їх було три і час від часу вони мінялися. За затемненими вікнами важко було роздивитися, хто в них сидить і взагалі, скільки в них людей. Але Сергій відчував, що саме від них іде небезпека...

Згодом переслідувачі кудись зникли.
Сергій та Колян без пригод доїхали до офісу. Автомобіль повільно підкотився під «євроганок» і зупинився. Сергій відкрив дверцята і вийшов з машини. Якийсь незрозумілий звук, що різонув біля самого вуха, примусив його заклякнути на місці...

Чоловік зі снайперською гвинтівкою у руках вже півтори години лежав біля віконця на горищі будинку. Навпроти добре проглядався ганок офісу «об’єкта». За «об’єкта» чоловік отримав чималий аванс - решту він отримає після того, як зробить свою справу. Три дні тому йому вручили фото і детальний маршрут пересувань «об’єкта». А вранці залишили повідомлення на пейджер: «зустріч о 16.00». Це означало, що приблизно з цього часу слід чекати біля офісу.
І ось з’явився сріблястий «Джип».
Автомобіль зупинився, і снайпер відразу ж взяв водія на приціл: сумніву немає, це саме той, хто зображений на фото.
Ось він повільно відчиняє двері і так само повільно виходить з авто. Перенісся «об’єкта» потрапляє якраз на перетин ліній прицілу. Палець плавно натискає на спусковий гачок. Гвинтівка майже безшумно виштовхує з себе кулю і...
І промах! Що сталося? Невже збито приціл.
Чоловік бачить, як «об’єкт» озирається навколо. Щось, напевне, свист кулі, яка пролетіла біля самої голови, насторожило його. Але, не помітивши нічого підозрілого, «об’єкт» повертається обличчям до ганку, обходить автомобіль і починає підніматися по сходах. Ще трохи — і другий, охоронець, перекриє вогневу лінію. Снайпер прицілюється знову, цього разу в потилицю і так само плавно натискає на гачок.
Знову гвинтівка випльовує кулю. Чується звук розбитого скла, снайпер бачить, як охоронець, падаючи, кидає свого господаря на землю, одночасно витягаючи з кобури пістолет.
Ще мить і він, заховавшись за «Джипом», уважно оглядає навколо, не випускаючи з рук пістолета.
Снайпер розуміє, що треба негайно забиратися з горища...
— Ти бачив? Тепер ти розумієш! Ти просто якимось дивом залишився живим! — кричав Колян, нервово міряючи кроками кабінет господаря.
Сергій сидів у кріслі, у самому кутку, так, щоб його не було видно з вікна.
«Так, — думав він, мацаючи під сорочкою подарований бабою Ганною оберіг. — Дійсно, якимось дивом. І це диво — Ганна Микитівна».
— Треба з цим щось робити! Ну що ти постійно мовчиш? — не вгавав Колян.
— А що я повинен говорити? — нарешті, порушив мовчанку Сергій.
— Що? — Колян аж заціпенів з несподіванки. Йому здавалося, що й так зрозуміло, що повинен робити господар.
— Як що? — знову повторив він. — Збирати братву і їхати на розборки!
— Не гарячкуй! — різко обірвав його Сергій. — «Братву». Де ти бачив у нас братву? І до кого ми розбиратися поїдемо?
— Ніби й так не ясно.
— Ні! Не ясно.
Сергій піднявся з крісла і відкрив двері кабінету:
— Світланко! З’єднай мене з Григоровичем!

Анатолій Григорович Мазур був адвокатом Сергієвої фірми. Це офіційно. А крім того - ще й перший порадник та друг сім’ї.
Він уважно вислухав розповідь Сергія (Колян у цей час, прихопивши з собою ще двох «товстолобиків», вирушив на пошуки місця, з якого стріляли) і якийсь час, насупившись, мовчки думав.
— Це добре, що ти не став гарячкувати, а покликав мене, — сказав, нарешті, він.
— Ви ж знаєте, без вашої поради я нічого серйозного не роблю.
— Знаю. — Григорович знов замовк, а потім, важко зітхнувши, підвівся.
— Отже, так. Ти зараз змийся кудись, на кілька днів. Причому, щоб ніхто не знав, куди. Візьми чиєсь авто, на своєму «Джипі» не їдь. У «Джип» посади когось, краще Антона з Коляном і хай їдуть додому. Завтра передзвониш мені на той, другий мобільник, я спробую вирішити це питання на «вищому рівні».
Сергій слухняно кивнув головою. Антон був досить таки схожим на Сергія: такої ж невисокої статури, з прямим рудуватим волоссям. Друзі жартували, що на п’яні очі їх цілком можна було б сприйняти за братів-близнят.
— Ну все, бувай здоровий.
Григорович потис Сергієві руку і пішов до дверей. На порозі він зупинився.
— Слухай, хлопчику. Я розумію, ти нервуєшся і все таке... Але...
— Що?
— До мене дійшли чутки, що ти почав «герою» балуватись...
— Та ви що, Григоровичу! — Сергій аж підвівся, всім своїм виглядом намагаючись показати своє обурення таким припущенням.
— Ну, ну, не запалюйся. Ти повинен розуміти, що коли ти з героїном не зав’яжеш, то через кілька місяців тебе й «замовляти» не треба буде.
— Тіпун вам на язика, Григоровичу, що ви таке...
— Гаразд. Ти чув, що я сказав, — відрізав Григорович і вийшов з кабінету.
Нагадування про героїн було для Сергія з неприємних. Він дійсно вже кілька тижнів час від часу занюхував доріжку-другу. Але про це ніхто не мусив знати. Хіба його бригадир, який отримував «геру» від нього і роздавав «баригам» для продажу на вулицях? Але й він не міг знати, скільки порошку Сергій залишав для себе. Може, хтось помітив? Треба бути обережнішим.
Сергій взяв мобільника і набрав номер Коляна.
— Так? 
— Колян! Кидай там все і повертайся в офіс!
— О’кей, ми вже й так закінчили.
За п’ять хвилин Микола зайшов до кабінету.
— Ми знайшли, шеф. Швидше за все, він лежав на горищі у будинку навпроти. Я туди поставлю пару хлопчиків, щоб наглядали...
— То до одного місця. Двічі з одного місця стріляти ніхто не буде. Ти ось що, бери з собою Антона і їдьте до мене додому. Антон нехай піднімається, а ти повертайся сюди. Наталці нехай скаже, що я їду на стрілку у Дніпро. Нехай посидить у неї з півгодини, якраз має стемніти, а потім вийде двором і пішки дійде до Київської, а звідти на таксі. 
— Куди?
— Куди захоче.
— Добре, шеф. Все зрозумів. Ви мене чекаєте?
— Звичайно, куди ж я без тебе?
Але чекати Коляна Сергій не збирався. Не те, щоб не довіряв. Просто за Коляном можуть причепити хвоста і тоді весь їхній план полетить до біса...
Щойно за охоронцем зачинилися двері, Сергій дістав з кишені невеличку коробочку з білим порошком і виклав на столі дві невеличкі доріжки. Коли «гера» вдарила в голову, він якись час сидів у кріслі з закритими очима, насолоджуючись наркотичним ефектом. 
Коли Сергій розплющив очі, в кабінеті було вже темно. Сергій поглянув на годинник. Минуло сорок хвилин, хоча здавалося - лише десять. Він вийшов у приймальну. Світлана відірвала очі від комп’ютера і запитально подивилася на господаря. 
— Твоя «Мазда» у дворі?
— Так.
— Дай ключ, — Сергій поклав на стіл перед секретаркою двадцятку. — Додому на таксі поїдеш. Колян взяв мій «Джип», а мені треба до Григоровича з’їздити.
Сергій вийшов з приймальні. У кінці коридора завернув до вбиральні, а звідти через вікно виліз у двір. Сторожко озирнувшись, він сів до Світланиного авто і обережно повернув ключ запалення.
Рука Сергія щойно повернула ключ у замку запалення, як раптом блискавична думка кригою пронизала його тіло. А раптом у машині закладена бомба? І це все, кінець?
Сергій з жахом дивився на руку, яка стала ніби чужою і вже не сприймала запізнілого сигналу з мозгу - зупинитися. Немов крізь товщу скла він почув, як мирно спалахнули вогники на панелі управління, як тихо, ніби кіт, захурчав двигун.
— Слава Богу, — сказав уголос Сергій. - Нерви зовсім нікуди не годяться.
Сергій обережно вивів автомобіль з двору і виїхав на дорогу. Він їхав не швидко, аби не привертати зайвої уваги. І весь час то зиркав у дзеркальце заднього огляду, то рвучко обертався назад.
За ним ніхто не їхав.
— Ну, слава Богу! — ще раз сказав Сергій.
Покрутившись трохи вулицями нічного міста, аби остаточно пересвідчитися у відсутності «хвоста», він, нарешті, поїхав до Олени.
Олена вже другий рік була його коханкою. Він і сам собі дивувався, як можна мати такі довготривалі зв’язки. Сергій завжди погоджувався з висловом «весь світ — бардак, а баби — б....», а тому ставлення його до жінок було відповідне. Але Олена приємно здивувала його. Вона ніколи не просила постійно грошей, подарунків, не вимагала безкінечних парфумів та обновок, як це робили всі інші, з якими він мав справу раніше. Сергій сам досить часто брав її з собою до Києва чи Дніпра і водив там по магазинах, купуючи все, що Олені сподобається. Чи кохала вона його і чи він сам відчував до неї щось більше, ніж просто захоплення, він не знав, та й ніколи не замислювався над цим.
Щойно Сергій переступив поріг Оленчиної квартири, вона обвела руками його шию і прошепотіла на вухо:
— Чому ти так довго не приїздив? Я так скучила за тобою!
— Мене ж не було лише три дні.
— Три дні! — вигукнула Олена. — Та це ж ціла вічність!
— Гаразд, я готовий виправитися. Хочеш, я залишусь у тебе на кілька днів?
— На кілька днів? — Олена відступила від Сергія і здивовано подивилася на нього. — Що це ти раптом? Ти ж завжди тільки наїздами буваєш.
— То що, не можна?
— Та ні, чому... Проходь.
— Ти голодний, будеш щось їсти? — почув він Оленчин голос, коли мив у ванній руки.
— Так, — гукнув Сергій. — А в тебе є щось випити?
— Знайду.
Після вечері вони за давньою звичкою подивилися трохи телевізор, а потім Сергій, так само за давньою традицією, пішов прийняти душ.
Олена тихо увійшла до ванни і спостерігала за Сергієм. Їй подобалося дивитися на його міцне, струнке оголене тіло. Раптом її погляд впав на столик.
— Що це в тебе, — вона взяла до рук подарований бабою Ганною предмет.
— Мій оберіг, — відповів Сергій.
— Оберіг? І від кого він тебе оберігає? Від мене? Це Наталка примусила тебе його носити?
— Припини говорити дурниці, — Сергій виліз з ванни і обмотався рушником. — Ходімо краще в ліжко.
— Зачекай, я нікуди не піду, поки ти скажеш, звідки він в тебе.
— Яка тобі різниця? Я не можу сказати.
— Добре, можеш не казати. Але до мене щоб з цим не приходив. Або носи у кишені.
— Добре, як скажеш, моя пані.
Олена кинула оберіг назад на столик і стягла з Сергія рушник.

Три дні, проведені з Оленкою, минули. Григорович, з яким Сергій час від часу зв’язувався по мобільнику, радив поки що «не світитися». Чогось конкретного про організаторів стеження він не дізнався, чи просто не хотів казати.
Тому на третій день увечері Сергій сів за кермо Світланиної «Мазди» і виїхав у місто. По дорозі він передзвонив дружині.
— Привіт, Наталко. Я вже в місті.
— Дуже рада, — без особливого ентузіазму відповіла Наталка. — Щось затягнулася твоя дніпропетровська стрілка.
— Не починай, справи є справи.
— Угу, знаю я твої справи. Ну та добре, вдома поговоримо. Ти зараз де?
— Вже на околицях.
— Заїдь на ринок, купи м’яса.
— Як скажеш. Щось конкретне?
— На свій смак.
Сергій кинув слухавку на сидіння поруч з собою і розвернув машину, щоб заїхати на ринок. Він трохи покружляв вулицями, щоб пересвідчитися, що за ним ніхто не слідкує. Переконавшись, що ніхто не їде слідом, виїхав на головну дорогу.
Зупинившись на стоянці перед центральним входом до ринку, Сергій якийсь час сидів у салоні. Йому раптом подумалося, що, можливо, було б таки краще прислухатися до поради Григоровича і посидіти в Олени ще кілька днів.
— Та ні, пусте, — сказав він сам до себе і відкрив дверцята авто.
Щойно він ступив на тротуар, як його погляд привернули увагу двоє чоловіків, які виринули з тіні біля входу до ринку.
Ніби у вповільненому фільмі Сергій бачив, як чоловіки одним рухом руки відкидають поли довгих чорних пальт, і як в їхніх руках невідомо звідки з’являються вкорочені автомати Калашникова — зовсім такі, як був у Сергія, коли він служив у десантурі. Блискавична реакція, вироблена в Сергія саме в ті роки служби в армії, примусила його миттєво вихопити з-під куртки пістолета і, сховавшись за дверцятами «Мазди», направити його в бік тих двох.
«От, блін, це ж Світланину «Мазду» подірявлять», — раптом подумалося йому за секунду до того, як пролунали перші постріли. Він не чув пострілів — всі вони злилися для нього в один затяжний звук, але бачив, як один з чоловіків раптом схопився за плече і присів, опустивши автомат. Але другий короткими чергами, навіть не прихиляючись від куль Сергієвого пістолета, продовжував по ньому стріляти. Кулі пробивали бляшаний корпус автомобіля, в різні боки розліталися осколки лобового скла. Раптом Сергій відчув, як якась неймовірна сила вдарила його в груди і кинула на асфальт. Він побачив перед собою чорне небо з безліччю маленьких зірочок на ньому. Сергій примусив себе підвести голову, щоб подивитися, де нападники. Але навколо нікого не було. Обидва чоловіки зникли так само раптово, як і з’явилися кілька секунд тому. Поблизу жодного перехожого, тільки під самим ганком він побачив якогось чоловіка, який непорушно лежав на тротуарі. 
«Убили, чи почувши постріли заліг?» — подумав Сергій. Та сила, яка щойно кинула його на землю, не давала підвестися. Сергій торкнувся рукою грудей. Сорочка була вогкою і гарячою. Піднісши до обличчя руку, він побачив на ній кров. 
«Як же так? Невже вони таки дістали мене? А як же... Як же Ганна Микитівна». Сергій почав слабнучою рукою обмацувати груди і шию, шукаючи оберіг. Свідомість швидко полишала його, Сергій фізично відчував, як життя випливає з нього разом з кров’ю, і тільки тоді, як зорі на небі раптом почали збільшуватися до гігантсько-великих розмірів, він згадав, що залишив свій оберіг у Оленки, на столику у ванній кімнаті...