ГАДКИ НА МЕЖІ   1 Ся нитка зелена, що, мов тота гадина, Отеє здовж загону снує, — Се Terminus наш, се межа, перекладина, Знак, поки «моє» і «твоє». По сей бік чотири загони Трохимові, По той бік Михайлові три: Жий кождий на своїм, уплачуй дачки нові, Чужого ж і п'ядь не бериї І що кому в тім, що Михайло й Трохим На своїх загонах криваво бідують, Хоч рук собі й ніг від роботи не чують, Прийде передновок—занестись нічим? І що кому в тім, що худібчиня їх «Чомусь» не держиться, чахліє, марніє, Що поле їх рік в рік гіршіє, пустіє, Хоч орють і полють не гірше від всіх? І нию кому в тім, що вже руки у них В розпуці безпомічній вниз опускаються? «Замало землиці! В часах тих трудних Довги вже дверима і вікнами пхаються. Прийдеться пропасти... Мов риба в саку, Так б'ємся, і годі що вдати!» Аж слухати важко тих слів, та яку Пораду їм дати — не знати. А станеш у полі отак на межі — В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить! Ну, нивка незгірша, що хоч, тс й кажи,— При добрій роботі і вісім душ виживить... А в них обох шість душ! І що б за завада Зложитися полем докупи обом, Зложитись хатами, знаряддям, тяглом? І, може, для них се єдиная рада. Та ба, ось межа! Ся попруга вузька Несильну їх силу роздерла на части, І де в спільній праці жили б довіка, Там вроздріб прийдесь їм лиш спільно пропасти. 2 Малим ще, тямую, всі межі я знав: За мамою літом щодень тупцював, Коли для дійної корови вона Трави узбирати надвечір ішла. То межі й па ступінь широкі були, 3 одної нажнеш дві вереті трави. А я неміцними ногами межею Безпечно ступаю м'якою стернею. А нині погляну на межі: невже ж? Нема стародавніх, широких тих меж! Всі нині тоненькі, як нитка,отак, Чужий ледве б здужав намацати знак, Сей з того, той з того їх боку підтяв, Рад кождий, що лишнюю скибу дістав. І чом кождий так тої скиби бажить? Чом тісно так в світі, нелюдяно жить? Чи люду замного наплодилось нам, Чи більш до життя потребує він сам? Ні люду за много на нашій рілли, Ні в нього самого потреби зросли, А більш його дома стіснили чужії, На рук його працю, мов трутні, падкії. І дарма то дехто незрячий не раз Говорить: «Війна би здалася у нас, Замного людей, світ тісний всім, мов сак,— Просікли б, вільніше би стало відтак». Вільніше, ее так! Та, крім знищення й мук, Не стало б до праці щонайкращих рук, А джерело нужди як било, так било б, Лиш що до старого нове причинило б. А люд через межі, котрі го тіснять, Не може добачити тих всіх завад, Добачить всіх сплетених коренів лиха. Що сили його підлоточує стиха, Ей, межі, ви, межі, вузенькі, куці! В які бездоріжжя, в які манівці Ви втисли незрілий ще погляд суспільний! Хто шлях нам покаже широкий і вільний? З Приходить до мене один чоловік: «Порадьте, що маю робити? Ось тут, на тім полі, мій дід прожив вік, Хоч, правду сказавши, нема чим і жити. Три прути! Та ну, якось, певно, тоді Не так було тісно, як нині,— Досить, що отак ні в добрі, ні в біді Пройшов цілий вік старовині. Мав дід два сини, поженив їх, і враз Жили в одній хаті з дітками. Все дід, було, каже: «Ділив би я вас Тим полем, та й б'юся з гадками. Тепер воно ледве живить нас, а іго ж Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти? Ні, я вас не буду ділити! Як мож, Так жийте прикупі, а схочете тож Ділитись—діліться по моїй аж смерти». Та сталося, бачте, що дід і сини Померли на тифус одної весни, Лишивши по двоє дітей малолітніх. Я найстарший був, мав три роки з весни, Стриків хлопець — півтора; в мами й стрийни При грудях дівчатка-були. По бездітних Багатших сусідах мами роздали Нас, хлопчиків,— бач, не було з чого жити. Дістодьто, годуйте, допоки малий, А виросте, мусить за се відслужити. І ми наслужились, назнались біди! Мами повмирали. Мені вже тогди Було двадцять літ, я покинув служити, До хати пішов, оженивсь і, як слід, Обняв усе поле, що нам лишив дід, І став на нім в бідності жити. Гадав я: сплачу малолітнім тамтим, І поле по дідовій волі Останесь ціле, то хоч я на тім полі Вдержусь, а то впадесь у руки чужим. Дівчат повіную, а старший братій Пристане де-будь до вдової... То так, як би двом у сорочці тісній: Волить хоч один, та ходити в цілій, Ніж дерти сорочку надвоє, Бо жаден тоді не буде мав що вбрать. Отак я, бувало, частенько Говорю тамтому. Та ба, любий брат Лиш вислухав все те чистенько Та й зараз до суду. Списать зажадав, Що там на всі діти лишилось, І щоб все напів поміж них поділилось Так, як би їх тато окремо вмирав. Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю До нього людей, щоб згодились на сплату; Сам ходжу за ним і благаю-цвілю: «Вважай, переділимо поле і хату, То що ж на тих кусниках будем робить? Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить, А ти хочеш дідову волю ламати?» Дарма, він про сплату не хоче і знати! Минуло два роки, і з суду ми нині Декрети дістали: усе, що дід мав, Між нас поділити по рівній частині, А кождий щоб з того сестру звінував. І що тут робити, порадьте, сли ласка! Зруйнують дочиста, як вкроять отак Півгрунту! Моя вже задбвжена частка. Сестри не звіную, і сам я жебрак. Я думаю свідків до суду вести, Що дід не хотів ділить поля, — То, чень, йому скажуть на сплату піти, А ні, га! — то дійсь божа воля!» 4 Я думав про людське братерство нове, І думав, чи в світ воно швидко прийде? І бачив я в думці безмежні поля: Управлена спільним трудом, та рілля Народ годувала щасливий, свобідний. Чи се ж Україна, чи се край мій рідний, Обдертий чужими і світом забутий? Так, се Україна, свобідна, нова! І в мойому серці біль втишувавсь лютий. Щез привид. Я глянув довкола. Он там За зорану межу б'єсь з Грицем Степан; Там дід оре поле, старенький, як гриб, І плаче за сином, що в Боснії згиб; Там батько за сином з дрюком уганяєсь; Там мачухи лютий проклін розлягаєсь... О краю мій рідний, недолею гнутий, Пропасти би радше тобі, ніж коли б Така твоя доля повік мала бути! 1881