Осел І Лев   
     
 Був собі раз Осел. Забагато йому стало праці і батогів у господаря.   
 "Давай,- думає,- втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися по лісі, і хто мені що зробить?" 
 І, не думавши довго, втік від господаря, та й у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, не робить нічого, ніхто його не б'є - відколи жиє, ще такого добра не зазнав. Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та й просто на нього. 
 "Ну,- думає собі Осел,- аж тепер по мені буде!"   
 Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився і поміркував собі:   
 "Ану, може, я його деяк здурю?"   
 Та й як стояв, бух на землю, ліг собі і лежить, мов і гадки не має. Надходить Лев і кричить уже здалека:   
 - Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?   
 А осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.   
 Надійшов Лев і знов кричить:   
 - Зараз устань і поклонися мені!   
 - А хто ж ти такий?- питає Осел.   
 - Ти ще й питаєшся?-кричить грізно Лев.- Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіми звірами цар?   
 Осел, не встаючи, підвів голову і витріщив на нього очі.   
 - І що ти за дурниці балакаєш?- промовив він.- Ти цар над усіми звірами? Хто тобі се сказав? Маєш то на письмі? Хто тебе обирав на царя? Ну, говори!   
 Лев став, мов чолом об стіну стукнувся.   
 - Хто мені се сказав? Та всі мені се кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж се неправда?   
 - Певно, що неправда. Не може тому бути правда, бо цар над усіми звірами не хто, а я.   
 - Ти?- здивувався Лев.- А ти хіба маєш се на письмі?   
 - Певно, що маю! Ади* (* Ади - лишень.) подивися ось тут! І він устав на рівні ноги і, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.   
 - Бачиш? Се моя царська печать. Якби ти був цар, то й ти би мав таку.   
 - Ото диво!- промовив Лев.- А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій! Давай будемо трібуватися*(* Трібуватися - змагатися.). Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде правдивий*(* Правдивий - справжній.) цар.   
 - Добре, нехай і так буде,- промовив Осел, і з тим розійшлися.   
 Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут злапав серну, там зайчика, там знов якусь звірину - за годину мав уже щось п'ять чи шість штук. Бере те все і волоче до Осла.   
 А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, і насеред луки кинувся на землю, ноги геть відкидав, очі зажмурив, язик висолопив на півліктя - сказав би хто: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, ка-ні, сороки, галки, всяка погана птиця. Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гурмою до нього. Зразу здалека заскакували, а там бачать, що не рушається, то й почали по нім скакати, дзьобати його язик та очі. А Осел нічого, тільки як котра пташина надто близько надлізе, а він клап її зубами або стук її ногою, вб'є та й ховає під себе, та так хитро, що другі й не бачать. Не минула година, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як не стреплеться, як не рикне, а птахи всі врозтіч. Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися зі Львом. Приходить, а Лев уже там.   
 - Ну, що,- каже до Осла і показує йому свою здобичу,- бачиш, скільки я наполював?   
 - Ну, та й дурний же ти, небоже,- каже Осел і копнув його звірів ногою.- Таких звірів я міг би був наловити зо дві копи. Та що вони варті! А ти подивися на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають. Ану, попробуй ти.   
 - Ні, я такої штуки не втну,- відповів Лев.- Аж тепер бачу направду, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!   
 - А видиш!- промовив гордо Осел.- Завше треба бути чемним, бо ану ж наскочиш на старшого від себе, а тоді що буде? От і тепер я міг би тобі зараз за кару зробити смерть, але вибачаю тобі, бо ти з дурноти се зробив, а не з злої волі. Іди ж тепер і пильнуйся на другий раз!   
 І Лев пішов, похнюпившись та підібгавши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води. Чи близько, чи далеко, здибає в лісі Вовчика-братика. -- Здорові були, найясніший царю! - каже Вовк і кланяється низенько.   
 - Ет, іди, не смійся з мене!- каже сумно Лев.-Який я тобі цар?   
 - Як то ні?- скрикнув Вовк.- Хто ж би смів інакше казати?   
 - Мовчи, братику,- шепотом говорить до нього Лев.- Тут недалеко є правдивий цар. Як почує, біда буде і тобі й мені.   
 - Правдивий цар?- дивувався Вовк.- Що за диво? Який же тут є правдивий цар, крім тебе?   
 - Є, є!-з перестрахом шептав Лев.-Я сам його бачив. Там такий страшний! А що за сила! Навіть тих звірів ловить, що в повітрі літають. Богу дякую, що мене живого пустив.   
 - Ну, що ти говориш!- дивувався Вовк.- Диво дивне! Знаю сей ліс не віднині, але ніяк не придумаю, хто би се міг бути. Як же виглядає той новий цар?   
 - Одне слово - страшний! - говорив Лев.-Вуха отакі, голова, як коновка, а на задній нозі царська печать.   
 - Ніяк не вгадаю, хто се може бути?- клопотався Вовк.- Знаєш що, ходи покажи мені його!   
 - Я? Нізащо в світі!- скрикнув Лев.- Досить уже раз страху наївся.   
 - Та ходи-бо! Чого боятися?- Заохочував Вовк.- От знаєш що, прив'яжи себе своїм хвостом до мойого, сміліше нам буде йти!   
 - Про мене,- каже Лев,- нехай і так буде.   
 Зв'язалися оба хвостами докупи та й пішли. Вийшли на горбик над полянку, що на ній пасся Осел. Лев зупинився, зазирає та й шепоче до Вовка:   
 - Ось він! Ось він! Подивися! Обертається Вовк, зазирає та й як не крикне:   
 - Дурний Леве, таж се Ослисько!- А Левові причулося, що то новий цар уже близько, як не злякається та в ноги! Через пеньки, через ярки що було духу! Дер, дер, далі втомився, став та й озирнувся.   
 - А що. Вовче, близько вже той новий цар? Але Вовк тільки язик вивісив. Як був прив'язаний до левиного хвоста, так і волікся за ним усю дорогу і давно вже й духа спустив.   
 - А видиш,- каже до нього Лев,- ти казав, що новий цар не страшний, а як побачив його близько, то з самого страху помер!