2.2. Галицька армія – доби національно-визвольних змагань 1918-1920 рр.

Найбільшою заслугою січового стрілецтва перед українським народом стало переможне Першолистопадове 1918 року збройне повстання, відтак творення Західно-Української Народної Республіки та її Збройних Сил - Галицької армії. Власне січовики керували повстанням у Львові й на теренах краю, а згодом очолили армію, бойові групи, корпуси, бригади, полки. Січові частини стали, за слушним висловом І.Дурбака, "не тільки ядром, а гвардією Галицької армії", яка демонструвала на польському, більшовицькому, денікінському фронтах найвищу боєздатність[78, с.58]. Як бачимо, добре організована цілеспрямована виховна робота, яку проводили командування, Пресова Кватира, культурно-освітні інституції Легіону, та військовий вишкіл особового складу дали прекрасні результати. Вони послужили взірцем для розгортання військово-патріотичного виховання вояків Галицької армії. В процесі військового будівництва були створені референтури пропаганди в міністерстві, Начальній Команді Галицької армії, корпусах і бригадах. Засновано Преподобництво, Пресову Квартиру, Відділ Освіти, фронтовий театр, армійські газети. Найголовнішим спадком, який передали нащадкам січові стрільці, була глибока національна свідомість і патріотизм. Як писав Никифор Гірняк, "Українські Січові Стрільці мали ясно скристалізовану ідеологію українського воїна. Вона перейшла потім на полки Української Галицької армії… дала їм моральні сили до кінця видержати в війні проти сильнійших ворогів і винести з неї національну честь і вояцьку мораль українського лицаря" [34, с. 7]. Про це красномовно свідчить її історія.

Восени 1918 р. могутні хвилі національно-визвольного руху зруйнували клаптикову Австро-Угорську імперію. На її уламках утворилися незалежні держави Австрія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія і, в результаті Першолистопадового зриву, Західно-Українська Народна Республіка. На відміну від інших, молодій Українській державі з перших днів існування довелось відстоювати незалежність від агресії з боку сусідньої Польщі, яку посилено підтримувала Антанта. Вже в ході війни утворилися й загартувалися Збройні Сили республіки - Українська Галицька армія. 1 листопада 1918 р. її перші загони захопили владу у Львові й Галичині і передали її в руки Української Національної Ради, яка проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки [56, с. 67-68].

Тим часом уже наприкінці 1 листопада поляки, які складали більшість населення Львова і мали добре організовані військові формації, швидко відійшли від шокового стану. Вони захопили південно-західну частину міста, відкрили пункти набору добровольців і оголосили мобілізацію. 5 листопада чисельність польських збройних сил у Львові становила більше 4 тис. бойовиків [96, с. 434]. Противнику вдалося перехопити ініціативу і розгорнути активні військові дії [154, с. 51-70].

Перший етап битви за Львів 1-5 листопада був по суті українцями програний. Силами прибулих до Львова січовиків (близько 1,5 тис.) новому командувачу полковникові Г.Коссаку вдалося стабілізувати ситуацію. 9 листопада його замінив полковник Г.Стефанів, згодом - генерал-хорунжий УНР, помер 1949 р. у Німеччині [120, с. 244-245]. З його приходом утворився працездатний штаб на чолі з отаманом С.Горуком, у діях війська встановилась організаційна єдність. Наступальні операції у південній і північній частинах Львова, які хоча й не досягли перелому, примусили противника припинити активні дії.

Після утворення 9 листопада уряду ЗУНР і у його складі Державного Секретаріату Військових Справ на чолі з полковником Д.Вітовським розпочалося організоване військове будівництво. Постановою Національної Ради було оголошено мобілізацію до війська вояків колишньої австрійської армії віком до 50 років та чоловіків 1883-1900 рр. народження. Територію республіки поділено на 3 військові області (Львів, Тернопіль, Станіславів) і 12 військових округів, затверджено текст військової присяги. Усвідомлюючи, що доля республіки і війни в цілому залежить від битви за Львів, уряд і військове командування намагалися стягнути до столиці якнайбільше військ, але запізнілі заходи виявилися неефективними [154, с. 70-75]. Поляки поступово нарощували сили. 20 листопада з Перемишля до Львова прибули ешелони з групи "Одсєч", що дозволило їм розпочати рішучий наступ. Під загрозою повного оточення полковник Стефанів віддав наказ 22 листопада залишити столицю. Перша битва Галицької армії скінчилася поразкою [292; 293; 294; 295; 296; 298].

На базі полку УСС виникли перші групи "Схід" підполковника М.Тарнавського і "Старе Село" - отамана О.Микитки. Вони стали зав'язком підльвівського фронту. Вже у листопаді утворено бойові групи "Рудки", "Хирів", "Щирець", "Наварія", "Крукеничі", "Південь", які утворили південне крило фронту. Тоді ж сокальська, угнівська, равська, белзька, яворівська і янівська групи утворили північне крило українського фронту. Невдовзі вони об'єднались у групу "Північ" під командуванням полковника В.Курмановича [154, с. 130-141].

Відчутну допомогу у створенні збройних сил ЗУНР надало керівництво УНР на чолі з С.Петлюрою. У Галицьку армію прибули козацький загін ім. Гонти, Козятинська стрілецька і гарматна бригади, кілька бойових літаків, а також зброя і боєприпаси. На посаду командувача армії прибув досвідчений генерал М.Омелянович-Павленко, а також генерал В.Генбачів, полковники Генерального штабу Є.Мишківський, М.Какурін та інші. На службу в Галицьку армію були прийняті також добре підготовлені офіцери австрійської армії, зокрема підполковники А.Кравс (згодом генерал, командир корпусу) і А.Шаманек, отамани А.Бізанц, В.Льобковіц, А.Ерлє, А.Вольф (згодом генерал, командир корпусу) та інші, які сумлінно служили українській справі [120: 43, с. 46-47].

Втрата Львова завдала дошкульного удару по міжнародному престижу ЗУНР, і її уряд постійно вимагав від командування армії визволити столицю. 27 грудня галицькі частини перейшли в наступ, захопили околиці Львова Сихів, Козельники, Пересенківку, увірвалися у Кривчиці. Але сильним контрударом поляки змусили українців відступити. Невдалою виявилася і спроба визволити Львів 11-12 січня 1919 р. На фронті встановилася рівновага сил, і війна набрала позиційного характеру. Оперативну паузу НКГА використало для реорганізації Галицької армії.

Ініціатором став начальник її штабу полковник Є.Мишківський. Він вважався прихильником маневреної війни й висунув оригінальні ідеї. Основною оперативно-тактичною одиницею в структурі збройних сил впровадив піхотну бригаду, насичену кіннотою, артилерією, технічними родами військ з кількістю вояків близько 6-8 тисяч. Бригада мала 3-4 курені або два полки піхоти і гарматний полк. Курінь складався з трьох піхотних і скорострільної сотень, загалом мав 1280 стрільців і старшин. Чотири бригади складали стрілецький корпус - найвище оперативне об'єднання Галицької армії. Отже, були сформовані 3 стрілецькі корпуси, 12 бригад і стільки ж гарматних полків, спеціальні підрозділи [154, с. 144]. В січні-лютому 1919 р. УГА перетворилася у поважну бойову силу, що нараховувала близько 60 тисяч бійців, з добре забезпеченим запіллям, з передовими концепціями щодо організації і ведення бойових дій.

У ході реорганізації удосконалена структура Військового секретаріату, Начальної Команди, Окружних військових команд, а війська були реформовані докорінним чином. 1-й галицький корпус склали новоутворені 5-а Сокальська, 6-а Равська, 9-а Угнівська і 10-а Янівська бригади. Його командиром призначено підполковника УСС О.Микитку (згодом генерал-хорунжий, загинув в катівнях ЧК у Москві 1920 р.) [120, с.192-193].

2-й галицький корпус очолив полковник М.Тарнавський (згодом генерал-четар, командувач УГА, помер 1938 р. у Львові) [120, с. 248-250]. До складу корпусу входили: 1-а бригада Українських Січових Стрільців, 2-а Коломийська, 3-я Бережанська і 4-а Золочівська бригади.

Найчисленнішим був 3-й галицький корпус полковника Г.Коссака (розстріляний у Москві 1939 р.). До корпусу входили бригади: 7-а Львівська, 8-а Самбірська, 11-а Стрийська, 1-а Гірська. Зважаючи на гостру нестачу командних кадрів, полковник Д.Вітовський вже у листопаді заснував старшинські школи у Коломиї, Золочеві, Самборі, згодом у Чорткові, які за короткий час підготували більш як 300 старшин.

Син Каменяра сотник П.Франко став засновником летунських частин УГА. Він був призначений референтом авіації і командиром першого авіазагону в Красне, який обслуговував 1 і 2-й галицькі корпуси [56, с. 93-96]. Крім названих в УГА були засновані гарматні полки, кінні і панцирні частини, підрозділи зв'язку, саперів, санітарні, інтендатські, залізничні, обозництво та інші допоміжні формації. Реорганізація армії безперечно підвищила її боєздатність, про що свідчила наступальна Вовчухівська операція (17 лютого- 19 березня 1919 р.).

До середини травня 1919 р. на фронті тривало затишшя. Варшава використала його, щоб перекинути з Франції 60-тисячну польську армію генерала Ю.Галлера на Галицький фронт, розгромити УГА і повністю зайняти Галичину й Волинь [90, с. 41; 290; с. 60-80; 294, с. 210-220]. Офензива польських військ розпочалась ударом 14 травня на півночі. Наступного дня могутнє 25-тисячне угруповання завдало сильного удару по обороні 3-го корпусу [94, с. 213-214]. До кінця травня поляки витіснили УГА у південно-східні повіти Галичини. Армія була знекровлена, морально пригнічена, але не переможена, про що свідчила її Чортківська операція.

Під командуванням нового командувача УГА - генерала О.Греківа було здійснено останню операцію у польсько-українській війні, яка увійшла в історію як Чортківська (8-28 червня 1919 р.). Несподівано для поляків корпус М.Тарнавського захопив Чортків, розгромив частини дивізії полковника В.Сікорського (пізніше генерала, прем'єра Польщі, загинув 1943 р.). Галицька армія успішно вийшла на лінію Броди-Золочів-Перемишляни-Ходорів-Галич. Польський фронт затріщав. Сюди терміново 23 червня прибув Ю.Пілсудський [92, с. 247]. Протягом кількох днів він підтягнув свіжі сили і організував новий наступ. У середині липня Галицька армія була відкинута за Збруч. Українсько-польська війна закінчилася втратою незалежності ЗУНР [157, с. 293; 294; 301].

За Збручем 40-тисячна Галицька армія об'єдналася з Армією УНР С.Петлюри і взяла участь у знаменній Київській наступальній операції. Її корпуси очистили від більшовицьких військ майже все Правобережжя і 31 серпня увійшли в Київ. Та довелося вступити у бойові дії ще й з військами генерала Денікіна. Восени 1919 р. боями на два фронти і масовою епідемією тифу (яка вивела з ладу близько 15 тис. вояків) армія була доведена до катастрофи. Уряд ЗУНР емігрував до Австрії, і, щоб врятувати знекровлену армію, її командувач генерал М.Тарнавський уклав перемир'я з командуванням Добрармії. А коли війська більшовицької 14-ї армії вступили в район дислокації УГА, створений ревком уклав угоду з червоними. Таким чином, армія зберігала автономію і після реорганізації у три бригади виступила на польський фронт. Але 23 квітня 1920 р. дві бригади кинули фронт і зробили спробу приєднатись до Армії УНР на півдні України. 25 квітня польські війська перейшли у наступ, розгромили частини 12-ї армії червоних і оточили частини галичан.

Остання сторінка історії Галицької армії виявилася найтрагічнішою. Більшість січовиків із фронтових частин ЧУГА (близько 15 тис. старшин і стрільців) було кинуто поляками у жахливі табори Ланцут, Пикуличі, Домб'є, Шипйорно, Тухолі, звідки повернулося лише кілька тисяч[121, с. 9]. Близько 11 тис. галицьких вояків запілля, які залишилися на захопленій більшовиками території, були репресовані. Більшість з них розстріляли у катівнях одеської і київської ЧК, частину вивезено до підмосковного концтабору Кожухів або ж скеровано до робітничих таборів Казані. Згодом там було сформовано кілька галицьких батальйонів і перекинуто на польський фронт (більше двох тисяч стрільців і старшин) [157, с.312].

Близько тисячі старшин і стрільців УГА на чолі з генералом А.Кравсом пробилися з боями через Карпати до Чехословаччини, де існували табори інтернованих. Користуючись прихильністю президента Масарика, а також моральною і матеріальною підтримкою екзильного уряду ЗУНР, галичани зберегли армійські структури і порядок, розгорнули широку вишкільну й культурно-освітницьку роботу в тамтешніх таборах і робітничих сотнях (Чоп, Ужгород та ін.) [157, с. 320-340; 158, с. 46].

На всіх етапах військового будівництва, бойових дій Галицької армії головна увага командування і виховних структур була скерована на формування високих морально-бойових якостей особового складу, насамперед піднесення національної свідомості, почуття патріотизму. "Армія - окраса держави і нації, - наголошував 1918 р. Михайло Грушевський, - її особовий склад несе почесну варту і тому повинен перейнятися щирим, серйозним ставленням до держави, її демократичних, соціальних і національних завдань... боронити найвищі народні досягнення своєю кров'ю" [51, с. 49]. Загальними принципами виховної роботи в Галицькій армії були: ідейна спрямованість, формування національної свідомості, виховання в дусі патріотизму, вірності ЗУНР, українському народові, військовій присязі; єдність військового вишколу і виховання, що є складовими єдиного процесу формування високих морально-бойових якостей вояків; виховання на героїчному минулому українського народу і бойових традиціях руських дружин і козацтва, досягненнях національної культури і мистецтва.

Один з теоретиків виховання українського вояцтва, керівник історичного відділу Пресової Квартири НКГА Микола Євшан-Федюшка у праці "Національне виховання" виклав загальну концепцію процесу і конкретні завдання. Основним його постулатом було: "Українська національна ідея мусить увійти в основу виховання українських поколінь". Цей метод широко застосовувався у Галицькій армії. При НКГА засновано низку відповідних структур, зокрема фронтовий театр, оркестр під керівництвом Михайла Гайворонського; велику просвітню роботу вела Пресова Квартира та її Відділ освіти. Виступи театральних і хорових колективів перед стрільцями і старшинами Галицької армії стали нормою духовного життя війська. Незважаючи на складні морально-побутові умови воєнного лихоліття, стрільці залучалися до пізнання творів національної культури, мистецтв [205, 26 берез.].

З величезним ентузіазмом і патріотичним піднесенням воїни армії сприйняли виступи у Станіславові всесвітньо відомої Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця, яка під загрозою більшовицької окупації від'їжджала в Західну Європу й Америку. 15 квітня 1919 р. в міському театрі хорова капела О.Кошиця дала спеціальний концерт для воїнів Галицької армії, після закінчення якого отаман Т.Рожанковський висловив щиру подяку "за цей високий під'єм духа, який викликала Ваша пречудова пісня в грудях нашого молодого війська" [205, 18 квіт.].

Ще у липні 1917 р. з нагоди повалення царизму в Росії і утворення Центральної Ради в Україні, висловлюючи думку галицького стрілецтва, один з його ідеологів Микола Угрин-Безгрішний писав: "Кров пролита не пішла даром. Повалили наші брати кровавого царя, знищили тюрму народів і воскресла Україна! І сьогодні знає про Україну весь світ..." [266, с. 135-136]. Галицька армія виховувалася на засадах соборності України від самого свого народження. Відтак, у зв'язку з проголошенням ухвали Національної Ради від 3 січня 1919 р. про злуку з УНР військовий міністр полковник Д.Вітовський звернувся до військ з Універсалом, у якому відзначав: "Жовніри! Після чотирьох з половиною років муки, ридання і жалоби сповнилась народна воля! Зі сльозами радості сповіщаємо вам велике слово: вчора впав кордон між українськими землями і від вчора ми всі вже громадяни великої Народної Республіки"[57, с. 127-129]. У ті ж дні армійська газета "Стрілець" опублікувала відозву уряду до народу і армії ЗУНР: "У всіх закутках України нарід вірить, що настане година, коли обіймуться в радості всі поділені українські землі Володимира Великого, Романа Великого, короля Данила і Льва…"[231, 1 січ.].

Як у обороні незалежності своєї держави у битвах з військами Польщі, так і в звитягах на Правобережжі проти більшовицьких і денікінських військ вояки Галицької армії й напівгалицького Окремого корпусу Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця виявили високі морально-бойові якості. "З хвилею переходу Галицької армії за Збруч перший раз появилася на Україні, - писав активний учасник тих подій отаман Осип Левицький, - українська найбільша, зорганізована, правильна військова сила (90 правдивих тисяч), збудована на європейських військових основах, міцна національним патріотичним духом та карністю, свідома своєї цілі та завдання" [150, с. 49].

Варто зауважити, що галицьким воїнам було нелегко залишати рідний край на поталу ворогові, коли руки ще могли тримати кріс. Урядові ЗУНР важко приймалося рішення про відступ за Збруч, зокрема президентові Є.Петрушевичу, командуванню Галицької армії.

Однак і за Збручем галицькі старшини і стрільці демонстрували високий бойовий вишкіл, мужність і самопожертву. Вони відзначалися високою дисципліною, порядністю, глибокою національною свідомістю, завоювавши тим самим велику повагу в місцевого населення. Осип Левицький згадував, як у містечку Вербівці на Вінничині, де деякий час стояла сотня поручника Миколи Капусти, селяни говорили про галичан: "Вони варті, щоб їх обсипати золотом: відколи у містечку, тут і спокій, і безпечно, і справедливо" (зауважимо, це було в часи розгулу на Правобережжі десятків повстанських загонів, які не раз виявлялися звичайними бандами). Коли до Літина прибув із залогою поручник Омелян Колодницький, то за короткий час не тільки в місті, але й усьому повіті запанували порядок і спокій. Вдячне населення відкрило за власні кошти стрілецьку лічницю на 200 місць, організувало догляд за хворими і пораненими. У відповідь на відклик галицької залоги до командарма, генерала Тарнавського прибула делегація з Літина. "Ми тільки й зазнали спокою за час перебування цеї команди", - заявляли вони й просили залишити О.Колодницького зі стрільцями, адже, відзначали літинці, "це рішає про життя наше, наших жінок і дітей" [150, с. 61-62]. (Поручник О.Колодницький з групою 150 галицьких старшин, в'язнів підмосковного концтабору Кожухів, у серпні 1920 р. був страчений на Соловках більшовицькою ЧК) [57, с. 312].

Загалом УГА виявилася найчисленішою і національно сконсолідованою українською військовою формацією першої половини ХХ ст., яка без втручання Антанти, ймовірно, могла би захистити рідні терени як від польських легіоністів, так і більшовицької експансії. І цьому насамперед сприяв високий національно-патріотичний обов'язок і достатній військовий вишкіл старшин і стрільців.

вгору