3.1. Командири Галицької армії

Історія воєн назагал і досвід Першої світової війни зокрема переконливо засвідчили, що успіх бойової діяльності війська залежить насамперед від командного складу армії, фахової підготовки, освіченості й досвіду командирів усіх ступенів, їх особистих якостей як вихователів і наставників. Згадані чинники завжди були визначальними в кадровій політиці Начальної Команди Галицької Армії. В основу діяльності її персонального відділу покладено принципи, висловлені навесні 1918 р. головою Центральної Ради Михайлом Грушевським: "Треба, щоб кадрова старшина складалася з елементів ідейних, культурних, інтелігентних ..., щоб при формально твердій дисципліні і субординації армія мала дійсно демократичний характер по суті, щоб побут козака чи старшини у війську мав характер громадянського виховання і демократичної культури... Бо від цього залежить вся дальша доля нашої держави, нашої нації, нашої культури, демократичних і соціальних здобутків трудящих мас" [51, с. 50].

Перші командири, які стояли у витоків Галицької армії, цілком відповідали цим вимогам. Глибокими національними почуттями, освіченістю, високими особистими якостями й досвідом війни володіли полковники В.Вітовський, Г.Коссак, Г.Стефанів, отамани С.Горук, Н.Гірняк, О.Букшований, сотники З.Носковський, П.Франко, Б.Білинкевич, Б.Гнатевич та ін. [43, с.72; 156, с.7-54]. Вони прийшли здебільшого з Легіону УСС, незначну частку в Галицькій Армії становили також офіцери-українці австрійської армії.

Взірцем для кожного командира Галицької армії був її перший командант Д.Вітовський. "Полковник Дмитро Вітовський блискуче виконав завдання, доручене йому львівською делегацією УНРади і УГВКомісаріятом, до якого його покликано, як єдиного відповідального команданта, - писав С.Ріпецький. - Він виконав листопадовий переворот. І це було те конкретне історичне завдання, яке було ділом його організаторських здібностей, знаменитої політичної орієнтації та революційної мужності, а яке він доконав у відповідний час тими слабими силами, які він мав у диспозиції. Ніхто з тодішніх старшин, зокрема із членів УГВКомісаріяту, не надавався на це становище краще, як Вітовський, духовний провідник УССтрілецтва та один з найкращих його старшин" [207, с. 49].

Але вже в листопаді-грудні 1918 р., у зв'язку з мобілізацією і бурхливим зростанням чисельності Галицької армії, виявився серйозний брак командних кадрів. Відсутність в армії вищих і штабних старшин вдалося заповнити через запрошення на службу добровольців - насамперед німців, здебільшого уродженців Галичини, або тих, які служили на теренах Галичини. У нагоді стала Збірна станиця Галицької армії у Відні під керівництвом сотника Д.Катамая. Створена для зосередження та переправки галичан, колишніх вояків австрійської армії, з італійського, сербського та албанського фронтів, а також військовополонених з Італії, вона стала вербувальним пунктом. Лише за грудень 1918 - січень 1919 р. станиця відправила до Галичини близько 31 тис. українських стрільців і 389 старшин і, окрім того, 98 старших офіцерів-німців, австрійців і чехів, які добровільно зголосилися на службу до Галицької армії [222, Арк. 4]. Ці добровольці (принаймні переважна більшість з них) сумлінно служили Україні й виявилися вправними командирами й начальниками. Зокрема очолювали корпуси, бригади, їх штаби, служили у НКГА генерали А.Кравс і Г.Ціріц, полковники А.Вольф, А.Шаманек, підполковники А.Бізанц, Ф.Льонер, А.Льобковіц та ін. [43, с. 74-75].

Зважаючи на серйозний брак командирів, насамперед ланки сотня-чета, полковник Д.Вітовський надіслав наприкінці листопада 1918 р. до Окружних Військових Команд розроблену начальником персонального відділу ДСВС отаманом С.Горуком директиву про заснування в Золочеві, Коломиї, Самборі (пізніше - у Чорткові) піхотних старшинських шкіл і у Станіславові артилерійської з трьохмісячним курсом навчання. До них приймалися стрільці й підстаршини фронтових частин і запілля віком 18-24 роки, які мали середню освіту. Крім того, особлива увага зверталася на такі важливі для командира особисті якості, як національна свідомість, дисциплінованість тощо [154, с. 166-167]. Водночас засновувались і підстаршинські школи: у Стрию, Тернополі та інших містах.

Слід відзначити, що згідно з розпорядженням ДСВС від 4 квітня 1919 р. (з огляду на воєнні обставини) первинне старшинське звання - хорунжий - могло присвоюватись стрільцеві без закінчення школи - за внеском командирів фронтових частин або окружних військових командирів за умов наявності загальної освіти не нижче 6 класів середньої школи, стажу перебування на фронті не менше 6 місяців й ухвали-рекомендації старшинських зборів (не менше 12 осіб) [22, Ч. 9. С. 4].

Усвідомлюючи важливість якісного вишколу, військове міністерство та НКГА укомплектували школи найкращими старшинами, фахівцями військової справи, котрим довелося ще й творити україномовні військові посібники та впроваджувати національну термінологію. На перших порах орієнтувалися на австрійську систему й методику навчання, статути й правильники. У короткий термін галицькі старшинські школи спільними зусиллями перетворилися в елітні підрозділи УГА, а їх курсанти відзначалися національною свідомістю, інтелігентністю й високою дисципліною. Розглянемо діяльність кількох з них.

На початку грудня 1918 р. однією з перших у Галицькій армії було засновано піхотну старшинську школу в Коломиї. Її начальником призначили досвідченого офіцера австрійської армії отамана Ф.Рімаля. До школи зараховано 120 курсантів, здебільшого фронтовиків з освітою старших класів гімназії. Ці курсанти склали три навчальні чети. Завдяки наполегливій, цілеспрямованій виховній і вишкільній праці командного і викладацького складу Коломийська школа стала найкращою в армії й була гордістю місцевої залоги. Її курсанти завжди складали почесну варту для зустрічей командарма генерала Омеляновича-Павленка, французької місії, а також для участі в урочистих відправах на Різдво і Великдень. Коломийська школа мала добрий курсантський хор, який часто виступав з концертами для жителів Коломиї, бібліотеку, читальню [174, с. 260-261]. Перший випуск цієї школи відбувся на початку травня 1919 р. Після іспитів курсантам присвоїли звання хорунжих і підхорунжих [257, с. 146-147].

Відомою в армії добре поставленим виховним процесом і вишколом була заснована на початку січня 1919 р. піхотна старшинська школа в Золочеві. Завдяки старанням її вдалого начальника отамана Й.Фещука, а також викладачів і командирів школа розмістилася в казармах колишнього австрійського піхотного полку й мала чудову матеріально-технічну базу. Серед її 100 курсантів були галичани, холмщаки, волиняки, наддніпрянці та євреї, а також 28 стрільців з Легіону УСС. Подібно іншим, програма навчання в цій школі була напруженою: включала тактику, вогневу (вивчення різної зброї і стрільби), інженерну, санітарну, фізичну підготовку, топографію, армійські статути тощо. Крім того, курсантам читалися лекції з історії України, краєзнавства, військового права. Школа мала добру бібліотеку, забезпечувалася армійськими часописами, її драматичний гурток і хор часто виступали перед місцевими жителями. "Школа брала участь у всіх церковних відправленнях, національних торжествах, як, наприклад, Свято злуки українських земель, яке відбулося 5 січня 1919 р., - писав М.Островерха. - Школа пройшла у параднім поході вулицями міста" [92, с. 262-264]. Випускники школи поповнювали частини Першого галицького корпусу.

У грудні 1918 р. засновано також старшинську школу артилерії у Станіславові. Потреба в артилерійських командирах була надзвичайно гострою: в австрійській армії майже не було командирів-українців, а у процесі військового будівництва в Галицькій армії було сформовано 60 гарматних батарей у 14 полках. Школа, яку очолив отаман С.Лещій, розмістилася на добрій базі колишнього австрійського гарматного полку і прийняла для вишколу 42 курсантів. Командування школи дбало як про добрий вишкіл, так і про виховання високоідейних, дисциплінованих, вірних присязі старшин. Школа брала участь у всіх урочистостях, які відбувалися в тимчасовій столиці ЗУНР, зокрема у різних парадах і дефілядах. Її курсанти складали почесну варту з нагоди приїзду Головного Отамана С.Петлюри, інших високих гостей уряду. Слід відзначити, що серед курсантів школи були Володимир Кубійович, згодом видатний вчений, громадсько-політичний діяч, головний редактор багатотомної Енциклопедії українознавства, Мирон Зарицький - пізніше професор математики Львівського університету, дійсний член НТШ [226, с. 268-270].

За підрахунками колишнього хорунжого УГА С.Кульчицького, за січень-травень 1919 р. сім старшинських шкіл Галицької армії підготували й випустили 440 старшин, ще 180 курсантів не закінчили навчання у зв'язку з воєнними обставинами [86, с. 272]. Навесні 1919 р. армія налічувала 1412 старшин [139, с. 119].

Присвоєння чергових військових звань завжди було стимулом і заохоченням для командного складу. Крім того, піднесення в ранзі надавало командирові авторитету й збільшувало арсенал його прав, зокрема дисциплінарних, що було важливим виховним фактором. Уряд ЗУНР і військове відомство не повторили фатальної помилки Центральної Ради і УНР, які скасували військові звання під час створення нової української армії, що привело до масового відпливу кількох десятків досвідчених генералів і сотень офіцерів з української армії до денікінської.

Від часу заснування Галицької армії Національна Рада схвалила старшинські звання (відповідно до нинішньої Армії України): хорунжий (молодший лейтенант), четар (лейтенант), поручник (старший лейтенант), сотник (капітан), отаман (майор), підполковник, полковник, генерал-четар (генерал-майор), генерал-поручник (генерал-лейтенант) і генерал-сотник (генерал-полковник). Відповідно встановлено термін служби у званні, зокрема розпорядженням ДСВС від 16 січня 1919 р. у період війни він становив: для хорунжого - 6 місяців, четаря - півтора, поручника - два роки, сотника - три роки, отамана і підполковника - один рік. Але, як зазначалося у згаданому розпорядженні, "за спеціальні заслуги і здібності допускається підвищення поза чергою" [22, Ч. 5. С. 7].

Вістник ДСВС регулярно публікував накази військового міністра про присвоєння чергових військових звань. Зокрема за період українсько-польської війни було видано щонайменше 11 наказів, якими здійснено близько 3500 відвищень у званнях [154, с. 112]. Лише одним наказом від 1 березня 1919 р. були підвищені у званнях 480 старшин, з них звання полковника отримали А.Варивода, В.Курманович і М.Тарнавський [17, Ч. 8. С. 6]. Позачергове присвоєння звань, безперечно, сприяло вихованню у старшин морально-бойових якостей і нерідко використовувалося як стимулюючий фактор у кадровій політиці. Зокрема за блискучі успіхи в Чортківській наступальній операції 44 командири отримали позачергові звання, причому генерал О.Греков - генерал-поручника, полковники А.Кравс, М.Тарнавський - генерал-четаря, полковниками стали О.Микитка, А.Шаманек, А.Вольф, С.Чмелик, К.Тернова [22, Ч. 13. С. 1].

Водночас слід зауважити, що уряду й керівництву Збройних Сил ЗУНР не вдалося уникнути недоліків у кадровій політиці. Особливо порівняно зі станом у війську Польщі. Зокрема на 1 червня 1919 р., наприкінці війни, у 100-тисячній Галицькій армії не було жодного українського генерала, корпусами командували полковники, а бригадами навіть отамани (майори), у польській же корпусами, дивізіями, бригадами й деякими групами командували досвідчені генерали (всього навесні 1919 р. - 16 осіб). Загальноприйнята норма в той час - один генерал на 3 тис. війська. Підрозділами, які часто вирішували долю бою, куренями, сотнями, четами в УГА командували здебільшого старшини - від хорунжого до сотника. Всього Галицька армія навесні 1919 р. на більш як 100 тис. (за деякими даними 120 тис.) бійців мала 1412 старшин усіх рангів. З огляду на потреби боєздатної армії цього було замало - один старшина (часто з військовою підготовкою в обсязі старшинської школи періоду війни) на 80-90 стрільців, при нормі один офіцер на 20-30 солдатів, як було у польській, російській, німецькій арміях. Недостатньо використовувалася практика присвоєння військових звань і підвищень у ранзі [154, c. 197-206, 392-394].

У зв'язку з важким економічним становищем у країні, зокрема відсутністю продовольства для населення, розпорядженням ДСВС від 9 березня 1919 р. сім'ям старшинського складу призначалася щомісячна виплата (залежно від військових рангів) від 20 до 400 корон [22, Ч. 13. С. 1]. Наступного дня вийшла ухвала, згідно з якою впроваджено видачу продовольчого пайка сім'ям старшин і довголітніх підстаршин за нормою (на особу в день по 200 г борошна, крупи, 150 г м'яса, 500 г картоплі та ін.) [22, Ч. 9. С. 6]. Ці заходи також позитивно позначалися на моральному стані командного складу, який вирішував долю битв.

Керівництво Галицької армії постійно навчало командирів, що вишкіл і виховання - це єдиний процес. Особливо це стосувалося запасних полків і куренів, частин другого ешелону й запілля, які безпосередньо підпорядковувалися військовому міністерству. У розпорядженні ДСВС від 11 березня 1919 р. наголошувалося: "Безупинним вишколом і наукою про велику ціль і завданя української нації треба українського вояка піднести і скріпити в його характерности. Коли це повториться при кожній нагоді: на годинах науки, на перервах вишколу, принагідно при роздачі приказів старшинами і підстаршинами, в недужні, у відділах виздоровців, в лічницях; коли се будуть повторяти команданти, лікарі, сестри та духовники, то успіх напевно дасть себе ждати. При зрості моралі, духовної просвіти та почутя чести урядників зменшиться число і строгість кар. Методичне вишколення і виховування мужви є підставою карности" [22, Ч. 9. С. 5].

Виконуючий обов'язки військового міністра ЗУНР П.Бубела, звертаючись до командирів, слушно зауважував: "Старшини і підстаршини мусять всюди дати добрий примір. Остра військова карність і порядок у кожній справі під час виходу до вправ, праці і повороту, а також приписана віддача чести старшині - є мірилом внутрішньої вартости війська і поодинокого вояка. При вишколі мусить муштра йти в руку з вихованням. При кожній нагоді, особливо при видачі приказів треба їх лучити з собою" [22, Ч. 9. С. 6]. При всіх Окружних військових командах і під їх проводом засновано запасні полки й курені, у яких налагоджено навчальний процес. В основу військового вишколу й виховання молодого поповнення армії покладено традиції і досвід Легіону УСС.

Ще у січні 1915 р. завдяки наполегливим заходам Української Бойової Управи в Легіоні УСС засновано Кіш у кількості 250 стрільців під командуванням отамана Н.Гірняка для набору й вишколу новобранців, перебування виздоровців тощо. З листопада 1915 р. від нього відійшов як окрема частина Вишкіл, через котрий за час війни пройшло 9500 осіб [34, с. 78]. До речі, він діяв як Вишкіл 1-ї бригади УСС і впродовж українсько-польської війни 1918-1919 рр. Командування дбало, щоб Вишкіл був укомплектований найкращими старшинами. У різні періоди його очолювали майбутні командувачі УГА Г.Коссак і М.Тарнавський, у ньому проходили службу Д.Вітовський (згодом військовий міністр ЗУНР), К.Слюсарчук і В.Стафіняк (пізніше комбриги УГА), відомі старшини М.Волошин, С.Краснопера, В.Старосольський та інші.

У другій половині 1916 р. Вишкіл УСС перейшов у підпорядкування німецької армії. Цікаво, що його шефом став син кайзера Вільгельма II Оскар, який прихильно ставився до українців, часто відвідував Вишкіл, особисто керував тактичними навчаннями, допомагав у забезпечені Вишколу усім необхідним [225, с. 233]. Водночас у Трускавці засновано старшинську, а у Роздолі - підстаршинську школи УСС [158, с. 26-28]. До Вишколу прибули німецькі інструктори, які допомогли налагодити навчальний процес, насамперед на спецкурсах: мінометному, скорострільному, протихімічному. Головна увага зверталася на індивідуальну підготовку та дії у складі чети. Після закінчення курсу навчання маршові сотні вирушали на фронт. У складі Вишколу було 8 сотень по 180 стрільців у кожній.

Уже тоді, у роки Першої світової війни, вишкіл молодих бійців тісно ув'язувався з військово-патріотичним вихованням. Як уже згадувалося, при Вишколі діяла Пресова Кватира, курси рідної історії і географії, курси малописьменних, стрілецький хор і штатний оркестр, а також драматичний гурток. Велася активна ідеологічна і культурно-освітня робота, виховання національно свідомих борців за волю України. В одному з наказів по Вишколу (червень 1918 р.) Г.Коссак, його тодішній командир, закликав: "Стрільці! Нехай через весь час в українській державі руководить вами любов України і її населення, тверда воля служити Україні кождим словом, ділом і помишлєнієм, непохитна воля сповнити вповні вояцький і громадський обов'язок Українських Січових Стрільців!" [148, с. 60-61].

Слід згадати, що під час від'їзду з Наддніпрянщини в Буковину Вишкіл передав окремому загонові Січових Стрільців полковника Є.Коновальця, який діяв у складі Армії УНР, найкращих своїх старшин. Вони організували Вишкіл, взірцевий для Армії УНР, що став згодом корпусним (під командуванням полковника І.Чмоли). При ньому були засновані Пресова Кватира, газета "Стрілецька думка". За прикладом галичан у корпусі Січових Стрільців велася широкомасштабна культурно-освітня праця. Все це значною мірою спричинилося до того, що протягом усього періоду визвольних змагань корпус Є.Коновальця був найкращим формуванням в армії УНР. Це про нього казав В.Винниченко: "Таке військо трапляється раз на сотки літ!" [143, с. 45].

Отже, вже в листопаді-грудні 1918 р. при всіх 12 військових округах було засновано запасні полки й курені, як правило, на базі колишніх австрійських частин. Згідно з наказом військового міністра полковника Д.Вітовського від 13 листопада 1918 р. на Окружні Військові Команди було покладено мобілізацію і вишкіл новобранців. З цією метою у їхньому штаті створювалися запасні полки або курені піхоти та запасні гарматні полки. Зокрема у Коломиї готували поповнення два піхотних - 24-й ім. Петра Дорошенка і 36-й ім. Івана Мазепи запасні полки і гарматний запасний полк. Взірцевою організацією вишкільного процесу відзначався 24-й полк під командуванням досвідченого сотника Франца Тінкля (чеха за походженням), який підготував для фронту кілька гуцульських куренів. Цим куреням були притаманні особливо високі бойові якості. За ці заслуги Ф.Тінкля призначено командиром 2-ї Коломийської бригади [154, с. 21].

Як згадував колишній четар П.Мигович, при Стрийському ОВК діяв запасний курінь піхоти під командуванням отамана Івана Клюна. Начальний вишкіл тривав не менш як 4 тижні й здійснювався за широкою програмою, яка включала в себе тактику, вогневу та інженерну підготовку та інші диципліни. Заняття проходили протягом 10 годин щоденно, вдень - у полі, теоретичні ввечері - у казармі. У Вишколі панувала сувора дисципліна. Командир щоденно підводив підсумки занять зі старшинами, ставив нові завдання. Водночас було організовано культурно-освітню роботу. Стрільці мали змогу відвідувати читальню, різні концерти і вистави міського театру. Урочисто відзначалися державні і церковні свята. У ці дні відбувалися паради, дефіляди містом [172, с. 139].

Запасний полк піхоти ім. С.Петлюри у Тернополі мав чотири курені й гарматну батарею - понад тисячу новобранців. Під керівництвом його командира підполковника В.Федоровича організовано вишкіл і виховання молодих воїнів, створено добрі умови як для навчання та виховної роботи, так і для побуту. До нього часто навідувався командант Тернопільської ОВК Н.Гірняк, який ділився зі старшинами досвідом командування Кошом УСС [35, с. 13]. Командування запасного Кошу артилерії УГА в Золочеві знайшло можливість утворити термінологічну комісію для перекладу і складання підручників для вишколу артилеристів [30, с. 36].

Відзначаючи величезну роль командирів для створення нової української армії, М.Грушевський писав: "Як легко у нас зібрався великий і гарно заспіваний хор і - як виявилось трудно зладити добре дисциплінований курінь на оборону українських вольностей! Скільки у нас порядних або й добрих поетів, белетристів, публіцистів - як трудно знайти порядного командира" [51, с. 25-26].

Зважаючи на вирішальну роль командирів усіх ступенів у процесі вишколу й виховання українських вояків, командування Галицької армії постійно дбало про їх авторитет серед стрілецтва. Зокрема армійський часопис "Стрілець" часто публікував накази командувача, генерала М.Омеляновича-Павленка, у яких той оголошував подяки окремим командирам. Так, 25 квітня командувач оголосив "признання і подяку за бойові заслуги" командирові полку 7-ї Львівської бригади сотникові Р.Волощуку за успішний бій під Львовом [231, 25 квіт.]. У пресі відзначалися інші організатори виховної роботи, зокрема отаман Сень Горук, командир 3-ї Бережанської бригади. "Позірно строгий, педант у штабовій справі, постійно дбав про лад, завів великий порядок у бригаді, - писав про С.Горука сотник Є.Бородиєвич, - був розумним і товариським командиром" [8, с.13]. Впродовж 1919 р. у газеті "Стрілець" регулярно друкувалися біографічні нариси про командувачів і командирів корпусів Галицької Армії. Того ж року ці нариси вийшли окремою брошурою і були розповсюджені серед війська [82, с. 40].

До командного складу армії висувалися суворі вимоги - бути взірцем для вояків як на службі, так і поза нею. Особливо відзначався строгий, але справедливий командир третього корпусу полковник (згодом генерал) А.Кравс. Серед архівних документів зберігається чимало його наказів щодо поведінки старшин. "Можно часто зауважити, - писав А.Кравс у наказі від 17 квітня 1919 р., - що старшини в часі, котрі призначені на вишкіл мужви, на разі пополудні, сидять по гостинях та кав'ярнях! Це дуже зле впливає і деморалізує мужву. Старшина, котрий в часі муштри і занять буде ходити по місту, чи то сидіти в кав'ярні або гостині, буде сейчас притягнений до відповідальности" [184, Арк. 75]. Іншим наказом А.Кравс застерігав старшин, які "публічно уживають польську мову ..., коли національні почування так заострені і наш нарід знаходиться в стані кривавої розправи з поляками ... Легко представити собі, що думає мужва, коли бачить старшину на вулиці, як він, проходжуючись з полькою, голосно уживає польську мову". Але особливо нетерпимо А.Кравс ставився до старшин, які не піклувались підлеглими. "Якби вони совісно займалися життям-буттям підчинених їм стрільців, сповняли як слід свою службу, - то стрільці виконали б все, чого від них жадається" [184. Арк. 85]. Ще одним наказом командир попереджав старшин, які порушували наказ про сувору заборону тілесної кари до стрільців, що за уживання нагаїв їх буде притягнено до суворої відповідальності [184. Арк. 78].

Переважна більшість старшин сумлінно виконували свої обов'язки. Цьому сприяв їх високий культурний рівень і освіта. Невипадково із старшин Галицької армії вийшли талановиті діячі науки, культури і мистецтва, що своїм творчим доробком збагатили українську культуру: А.Баб'юк (М.Ірчан), В.Бобинський, Ю.Буцманюк, М.Гайворонський, М.Дацків, І.Іванець, П.Карманський, І.Карпинець, М.Козоріз, В.Кубійович, Л.Лепкий, А.Лотоцький, О.Назарук, Я.Пастернак, І.Рубчак, О.Сорохтей, Я.Струхманчук, Петро і Тарас Франко. Відомими громадсько-політичними й військовими діячами стали М.Баран, О.Букшований, С.Волинець, В.Галан, Н.Гірняк, Р.Дашкевич, Г.Коссак, О.Крілик, М.Заячківський, В.Кучабський, М.Сіяк, С.Федак, С.Шухевич, М.Яворський та інші. Безцінною спадщиною для нащадків стали військово-історичні твори В.Гнатевича, М.Гуцуляка, В.Галана, О.Думіна (А.Крезуба), М.Заклинського, О.Станіміра, О.Кузьми, О.Степанівни, Л.Шанковського, С.Шухевича, Р.Дашкевича, Н.Гірняка, І.Карпинця, В.Кучабського, І.Максимчука, М.Островерхи, Д.Паліїва, С.Ріпецького, П.Франка та ін. [15; 28; 30; 34; 35; 35; 58; 72; 74; 84; 103; 130; 174; 188; 192; 227; 230].

вгору