3.3. Преподобництво Секретаріату військових справ і Начальної Команди

На всіх етапах багатовікової історії українського народу церква відігравала важливу роль у духовному житті суспільства. В умовах національного й соціального гноблення виховна і просвітницька діяльність душпастирів значною мірою сприяла збереженню етнокоду нації. "Від виховної сили Церкви в якомусь краю чи народові, від напружености виховної праці духовенства, - зазначав митрополит Андрей Шептицький, - у великій мірі залежить могутність батьківщини" [274, с. 79]

У житті західних українців чільне місце посідала Греко-католицька церква. Саме українські священики Галичини наприкінці XVIII - у першій половині XIX ст. започаткували історичну епоху національного відродження. [271, с. 31]. Українське населення Карпатського краю відповідало своїм духовним наставникам довірою. "У національно-визвольній боротьбі на початку XX ст. у Східній Галичині, - слушно відзначав львівський історик О.Красівський, - греко-католицьке духовенство стало провідним носієм української державності, союзником народу у боротьбі за національні права" [128, с. 7]. Найяскравіше це виявилося в період визвольних змагань 1914-1920 рр. З перший днів заснування окремої національної військової формації - Легіону УСС його вояки стали об'єктом опіки церкви. У стрілецьких лавах діяли польові духівники отці А.Пшепюрський, М.Їжак, Ю.Фацієвич, у лічниці - отець П.Боднар. 27-28 жовтня 1917 р. запільні частини Легіону УСС - Кіш і Вишкіл у Розвадові - відвідав митрополит Андрей Шептицький, урочисто освятивши при цьому прапор українських січових стрільців [55, с. 41].

Цілком закономірно, що греко-католицьке духовенство взяло активну участь у Першолистопадовому 1918 р. зриві в Галичині та в будівництві незалежної Західно-Української Народної Республіки. "Як настав догідний час, по Першій світовій війні, 1918 року, українське католицьке духовенство в Галичині стануло щиро в ряди будівництва "своєї хати", Української Держави, - згадував активний учасник тих подій отець Іван Лебедович. - Перші наради, перші кур'єри до сіл, перша підготовка до перебрання влади на місцях проходила в безліч випадках у священичих домах" [147, с. 31]. Ряд видатних діячів церкви, зокрема митрополит А.Шептицький, єпископи Й.Коциловський і Г.Хомишин, протоігумен П.Філяс ЧСВВ, о. А.Бандера (батько провідника ОУН Степана Бандери) та інші, увійшли до складу вищого законодавчого органу республіки — Української Національної Ради [154, с.44, 130]. А коли внаслідок агресії Другої Речі Посполитої розпочалася українсько-польська війна 1918-1919 рр., у лави молодої УГА добровільно стали десятки священиків.

Перші українські польові духовники - греко-католицькі капелани, або фельдкурати - з'явилися в австрійські армії невдовзі після "весни народів" 1848 р., коли було впроваджено загальну 3-річну військову повинність. Українські вояки становили тоді подекуди цілі полки. Ініціатором акції став посол австрійського парламенту о. Г.Шашкевич, радник міністерства освіти й віросповідань у Відні в 1848-1865 рр. Фельдкурати носили військову форму, мали ступінь капітанів і підпорядковувалися польовому деканові (у званні майора), який був при штабі частини. По службі всі українські капелани підлягали польовому єпископові австрійської армії (римо-католику), а в обрядових справах - своїм галицьким греко-католицьким єпископам. Отже, з вибухом Першої світової війни згідно з існуючим порядком до Легіону УСС покликано польового духівника. Ним став уродженець Яворова на Львівщині о. декан Андрій Пшепюрський, який, за висловом С.Шаха, "записався похвальними нестертими буквами в історії українського січового стрілецтва". Десятки українських капеланів служили в українських частинах на російському, албанському, сербському та італійському (здебільшого) фронтах світової війни. За підрахунками відомого українського військового історика Л.Шанковського, у цісарському війську 1914-1918 рр. існували 19 піхотних, 5 кінних і 7 гарматних полків, 8 піхотних дивізій і 8 гарматних бригад, у яких українці становили 60-80 відсотків особового складу [268, с. 88-104]. Про їх діяльність на війні польовий єпископ австрійської армії Е.Бєлік писав: "Я мав нагоду придивитися на діяльність священиків, так на фронті при армії, як також у польових і рухомих шпиталях ..., і на їх похвалу можу лиш сказати, що вони сповняють свій обов'язок з цілковитою погордою смерти, з найбільшим самопожертвуванєм" [87, с. 162].

Польові духовники Галицької армії перейняли і примножили кращі традиції капеланів Легіону УСС. Близько сотні їх у різні часи в бойових лавах корпусів, бригад і полків, у запасних частинах і шпиталях самовіддано виконували історичну місію галицького духовенства у битвах на польському, більшовицькому і денікінському фронтах. Більше як 40 священиків-патріотів загинуло. Начальний духовник Галицької армії, потім - у роки Другої світової війни української дивізії "Галичина" о. Василь Лаба писав: "Полеві духовники УГА не тільки що виконували свою душпастирську службу, але теж впоювали боєвого духа в стрілецтво.., майже всі полеві духовники переходили з УГА за Збруч, переносили з нею всі злидні чотирикутника смерти, та понад тридцять кілька їх не вернулись домів. Стовпець полевих духовників в Жалібній книзі поляглих УГА найкраще говорить, з якою посвятою вони служили святій правді здобуття волі і самостійності своїй Батьківщині" [145, с. 72-73].

З перших днів утворення збройних формувань Галицької армії до її бойових груп, куренів, Окружних Військових Команд прийшли добровільно або були запрошені командантами десятки священиків-патріотів, які й стали першими польовими духовниками. Багато інших добровільно обслуговували дислоковані у їхніх місцевостях фронтові частини та армійські структури запілля. Отож, у листопаді-грудні 1918 р. вони розгорнули активну працю в царині патріотичного виховання і піднесення морального стану українських стрільців і старшин. Серед них відзначимо польового духовника українського війська у Львові часів битви за столицю о. О.Стефановича, сокальського пароха о.В.Левицького, пароха м.Яворова на Львівщині о. Т.Чайківського, який організував і очолив оборону міста в момент загрозливого прориву до нього польського загону [147, с. 86].

У процесі розгортання військового будівництва утворюється чітка структура служби польових духовників Галицької армії. Оскільки значна частина духовників проходила службу у цісарському війську й мала досвід війни, за зразок було взято організацію служби в австрійській армії [144, с. 310-311].

Слід визнати, що інститут польових духовників з усіх формацій українського війська існував лише в Галицькій армії. Ця відмінність, безумовно, позитивно позначилася на морально-бойових якостях особового складу. Усі тодішні військові історики відзначали перевагу Галицької армії над іншими [102, с. 25]. Зрештою, бойові дії на польському, більшовицькому й денікінському фронтах підтвердили ці високі характеристики. Організаційна схема польового духівництва в Галицькій армії була визначена Державним секретаріатом військових справ (ДСВС) 1 січня 1919 р. Тоді на базі відділу духівництва було засновано вищий орган - Зарядче Преподобництво. Наказом військового міністра ЗУНР полковника Д.Вітовського преподобником ДСВС призначено 34-літнього священика уродженця Рогатинщини, колишнього польового духовника Легіону УСС о. Миколу Їжака, висвяченого 1911 р. митрополитом А.Шептицьким (помер за Збручем під час епідемії тифу в грудні 1919 р.). Отцю М.Їжаку підпорядковувалося новостворене Польове Преподобництво Начальної Команди Галицької армії (НКГА), очолюване недавнім капеланом австрійської армії 36-літнім о. А.Калятою. У складі штабів галицьких корпусів створено референтури духівництва, яким підпорядковано відділи духівників бригад. Вони обслуговували стрілецькі курені й сотні, інші підрозділи бригади [22, Ч.1].

Подальші накази й розпорядження ДСВС і Преподобництва від 4, 11, 24, 28 лютого, 1 березня, 22 квітня 1919 р. та інші визначили обов'язки і компетенції всіх структур польового духівництва. Зокрема згідно з наказом преподобника ДСВС о. М.Їжака від 4 лютого 1919 р. йому безпосередньо підлягали Преподобництво НКГА, служби польового духівництва окружних військових команд, старшинських шкіл, кошів, вишколів і шпиталів, тобто усіх військових частин і закладів запілля. Прерогативою Преподобництва ДСВС було загальне керівництво діяльністю духовників, їх забезпечення, вирішення кадрових питань: прийом на службу і звільнення, переведення на інше місце служби, надання відпустки терміном більше двох тижнів, присвоєння звань - на внесок Польового Преподобництва [22, Ч. 6. С. 6-7].

Посилаючись на розпорядження ДСВС окружним і повітовим військовим командам від 11 лютого 1919 р., Зарядче Преподобництво видало наказ - сконфісковані під час роззброєння австрійських військових частин польові каплиці, церковні атрибути, метрики, бланки інших документів негайно надіслати до Станіславова. Наказано усім своїм службам доповісти про наявність польових каплиць у кожній військовій частині [22, Ч. 6. С. 7]. У наказі від 24 лютого 1919 р. - про "Великодню сповідь і загальне розгрішення українських козаків" - преподобник ДСВС розпорядився польовим духовникам розпочати Великодню сповідь для жовнірів, які відходять до бойових дій [22, Ч. 7. С. 5].

Зарядче Преподобництво ДСВС постійно піклувалося про підготовку поповнення польових духовників. Для цього залучалися богослови, які проходили службу старшинами, підстаршинами і стрільцями. Згідно з пропозицією Преподобництва від 28 лютого 1919 р., заступник військового міністра ЗУНР П.Бубела віддав наказ командирам корпусів, бригад та інших військових частин і закладів, щоб усіх богословів, які закінчили до війни навчання (богословські студії) і придатні для військової служби без зброї, скерувати до Преподобництва ДСВС для висвячення [22, Ч. 7. С. 6]. На основі розпорядження ДСВС від 18 березня 1919 р. усім богословам надавалася відпустка для завершення другого року навчання [183, Арк. 18].

Розпорядженням ДСВС від 22 квітня 1919 р. для польових духовників впроваджено новий однострій, зокрема "духівний жупан по коліна, в часі війни із сукна палевої фарби, в часі миру з чорного сукна, шапка, штани і плащ, як у старшин" [22, Ч. 11. С. 2]. На основі розпорядку ДСВС від 20 лютого 1919 р. польовим духовникам дозволено вінчати і стрільців, за винятком неповнолітніх [183. Арк. 42 звор.].

Іменування польових духовників здійснювала Рада державних секретарів згідно з спільними представленнями військового міністерства і Зарядчого Преподобництва. Впроваджено два ступені: преподобника (VII і VIII ранги) та польового духовника, які у правах були урівняні із старшинськими (сотник-отаман). Так, розпорядом 33 від 1 березня 1919 р. було іменовано преподобником VII рангу о. І.Озімкевича, преподобником VIII рангу о. Д.Панасевича і польовими духовниками 16 священиків [22, Ч. 8. С. 9]. Розпорядженням Диктатора ЗУНР Є.Петрушевича від 1 серпня 1919 р. іменовано преподобниками VIII рангу о. Т.Ткачука а 31 серпня - о. Т.Гординського (7-ма Львівська бригада) і В.Пелеха (3-й галицький корпус).

Аналіз наказів і розпоряджень ДСВС і Зарядчого Преподобництва свідчить про надзвичайне широке коло питань діяльності інституту польових духовників. Одним з найбільш відповідальних гуманних обов'язків було ведення обліку полеглих вояків, організація їх поховання і влаштування стрілецьких цвинтарів. Командування Галицької армії, усвідомлюючи виховне значення ритуалів поховання, будівництва пам'ятників, піклувалось їхніми родинами. Таке ставлення було традицією, успадкованою від Легіону січових стрільців. Упродовж Першої світової війни його командування піклувалося про дотримування ритуалів поховання, що відбувались за участю польового капелана, стрільців, здебільшого з оркестром. На кожній могилі ставили хрест з таблицями, на місці колективних поховань насипали високі могили-кургани зі стрілецькими березовими хрестами. Ще й сьогодні, незважаючи на руйнування в роки польської окупації і радянської влади, на Маківці, Ключі, Янівському цвинтарі у Львові, на Поділлі збереглися стрілецькі цвинтарі.

Отож, цілком природним був наказ військового міністра ЗУНР від 24 лютого 1919 р., який регламентував порядок поховання і вшанування полеглих, зобов'язував усіх командантів і польових духовників докладати зусиль, щоб жодне поховання "не загинуло для наших поколінь". Для цього усіх полеглих наказано ховати на спеціальних "козацьких кладбищах" у полі або при місцевих цвинтарях у найкращих місцях. Вимагалося кожного старшину і стрільця хоронити в окремих могилах, на яких обов'язково ставити хрести з металевими таблицями. До свідоцтва про смерть належало докладати карту або схему із зазначеним місцем поховання. "Ми, всі живучі, зобов'язані сплатити наш довг супроти погибших товаришів наших, зв'язаних нерозривною, непоборимою силою - любов'ю України", - підсумовував цей наказ, характерний для порядків, які існували у Галицькій армії [22, Ч. 7. С. 6].

13 квітня 1919 р. армійська газета "Стрілець" опублікувала наказ НКГА щодо порядку поховань в українському війську. Згідно з ним на похороні, крім польових духовників, повинні бути присутніми безпосередні командири полеглого, почесний ескорт: для старшин - півсотня, а для стрільців - чета із зброєю для здійснення залпів у момент поховання. Наказ вимагав, щоб про загибель і місце поховання повідомляли сім'ї (цього ніколи не робили в Червоній армії періоду Громадянської війни), ховати полеглих на спеціальних військових цвинтарях. Дані про полеглих і місця поховання заносили у місцеві церковні книги (цей досвід теж не був перейнятий радянською владою). Впроваджено день 7 червня - поминальним днем пам'яті всіх полеглих вояків. У цей день наказано влаштовувати на військових цвинтарях і могилах панахиди, інші масові заходи.

Слушними є накази від 4 і 24 лютого 1919 р. "Всі духовники Українського Війська мусять, - вимагав Преподобник ДСВС 4 лютого, - якнайсовісніше вести метрики смерти упавших в бою вояків так галицьких, як і наддніпрянських, а також членів ворожої армії, зазначаючи при останніх, крім релігії, їх приналежність в увазі "член армії". До важности протоколювання конечні є слідуючі вимоги: в полі лєгітимація або двох свідків смерти чи похоронення, евентуально ствердження лікарем відділу… Оскільки вояки похоронені в полі, подавати маленьку карту положення їх могил. Духовники подбають, щоби на могилах уміщені були хрести з поданим іменем погибшого і днем смерти" [22. Ч. 6. С. 7].

Схвально був прийнятий стрілецтвом і викликав позитивні емоції наказ ДСВС від 24 лютого 1919 р. про поховання полеглих воїнів і улаштування стрілецьких цвинтарів "Упавші в бою за Вітчину віддають не тільки їй, але й кожному з нас та будуччим поколінням найбільшу прислугу. Тож Вітчина й ми мусимо сплатити свій довг супроти наших борців-героїв! - писав заступник військового міністра П.Бубела. - Могил козацьких все більше і більше: то в чистому полі, то на сільських чи міських кладовищах. А щоби ні одна з них не загинула для наших поколінь і українські артисти могли згодом прикрасити їх трівкими пам'ятниками, - духовники Українського Війська подбають, щоби: 1. Убитих - оскільки відносини на фронті позволяють, хоронити на спеціальному Козацькому кладовищі, заложеному - чи на полі, чи на сільських та міських кладовищах, вибравши для цього найгарніше місце. Хоронити кожного убитого осібно. Могила мусить бути зазначена хрестом із таблицею, на котрій подане має бути ім'я і прізвище, рік народження і дата смерти. До помочі духовникові призначають команди боєвих частин відповідне число людей (згідно з іншим наказом - для екскорту і салюту чета - для стрільців і півсотня - для старшин - авт.) 2. В містах, в яких знаходяться українські лічниці, команда міста в порозумінню з духовником лічниці подбають негайно про виготовлення відповідних хрестів на всі козацькі могили, які находяться на міських кладовищах, з написом і числом могили, вибитим на блясі, як також виділять частину кладовища виключно на українські могили. 3. Духовники боєвих формацій в метриках смерти в "увазі" подаватимуть карти положення могил, духовники лічниць - положення "Козацького кладовища". Щоби духовники могли сповнити свою задачу, мусять усі команди помогти їх у всьому, пам'ятаючи, що ми, живучі, зобов'язані сплатити свій довг супроти погибших товаришів" [22.Ч. 7. С.5].

Необхідно і детально висвітлити організацію цих заходів, пов'язаних з діяльністю командування Галицької армії і польового духівництва, ще й для того, щоб порівняти з порядком обліку полеглих і організацією їх поховань у Радянській армії часів Другої світової війни. Останні статистичні дані свідчать про те, що в роки війни пропало безвісти 4 млн. 559 тис. солдатів, сержантів і офіцерів. З них понад 500 тис., полеглих в боях, ще й сьогодні невідомо коли й де загинули та поховані, чи поховані взагалі [202, с. 329, 334]. Щороку знаходять тисячі останків невідомих воїнів Радянської армії. Їх трагічна доля - наслідок ставлення радянської системи до своїх воїнів, а також до тих, які відбували незаконні покарання в таборах.

Значною подією в житті військового духовенства став з'їзд духовенства ЗУНР у Станіславові 7-8 травня 1919 р. У ньому взяло участь понад 200 священиків, польових духовників, діячів церкви на чолі зі станіславівським єпископом Г.Хомишиним. Заслухавши доповіді і виступи тридцяти делегатів, "з'їзд прийняв ухвалу, у якій відзначив важливу роль галицького духовенства у становленні й розбудові Української держави і закликав його згуртувати народ з церквою для зміцнення української державності на християнських основах". Учасники з'їзду схвалили вітальну телеграму стрілецтву: "Українське греко-католицьке духовенство шле щирий привіт і слова глибокої пошани для наших геройських військ, цілим серцем жертвує їм всі свої сили для допомоги і молить Всевишнього Бога о благословення справедливого, святого діла, кріпкої сили і побіди для освободження цілої дорогої Вітчини від пихатих ворогів" [205, 11 трав.].

Не підлягає ані щонайменшому сумніву величезний позитивний вплив греко-католицької церкви, її військових священиків на особовий склад Галицької армії. Їх заходи, богослужіння, особливо на фронті, справляли велике враження на вояків і викликали піднесення патріотичних почуттів. "У Велику Суботу запросив місцевий парох о. д-р Василь Левицький наш курінь до участи у Воскресній Утрені в парахіяльній церкві св. Петра і Павла, - згадував колишній поручник залоги прифронтового Сокаля на Львівщині С.Шах про Богослуження на Великдень 1919 р. - Ми влаштували перед церквою, при гарній погоді, військову параду під час обходу. При першому співі о. пароха "Христос Воскрес" віддали обі сотні трикратну почесну сальву вистрілів, а з тисячної групи сокальських парафіян і наших бійців понеслась могутнім голосом радісна воскресна пісня "Христос Воскрес із мертвих" і була це найсвітліша хвиля з нашої служби при УГА…" [270, с. 19].

Ефективна душпастирська праця польових духовників Галицької армії визначалась їх особистими якостями, насамперед патріотизмом, високою моральністю, готовністю до самопожертви. Не випадково найбільше польових духовників загинуло від тифу. У період страшної епідемії восени 1919- зимою 1920 рр. вони постійно дбали про хворих стрільців у тифозних лічницях і бараках. Серед них були не лише польові духовники бригад, шпиталів, але й вищі чини ієрархії армійського духовенства, такі як референт 1-го корпусу о. Яким Фещак, референт 2-го корпусу о. Петро Кашуба, начальний духовник УГА о. Микола Їжак.

Отець Яким Фещак був широко відомий у Галичині насамперед тим, що з 1910 р. й до початку Першої світової війни редагував заснований митрополитом Андрієм Шептицьким часопис "Місіонар", що поширювався в Галичині й далеко за її межами. "В часі українського зриву видавав часопис "Україна", - згадував о. І.Лебедович. - Покликаний як полевий духовник УГАрмії при Команді Воєнної Округи Жовква - Рава Руська - Сокаль, переїхав на постій до Камінки Струмилової. На фронті був дуже відважний. В боях під Добросином, серед розривів шрапнелів і гранат, дня 7-го січня 1919 р., і серед стрілянини під Волею Висоцькою, дня 8-го січня 1919 р., в часі Різдвяних Свят, ходив о. Фещак до стрільців на фронт. Стрільці називали його "Монах-Лицар" [147, с. 202]. Згодом о. Я.Фещак очолив провід польового духівництва 1-го галицького корпусу. У період епідемії тифу часто відвідував шпиталі. Відтак захворів і помер 12 лютого 1920 р. [147, с. 86]. Службу Божу на похованні справив польовий духовник 6-ї Равської бригади о. Теодор Чайківський, не менш відомий в УГА як священик і член Української Національної Ради.

Отець Т.Чайківський зголосився до війська з початку його заснування. "День і ніч працював о. Теодор Чайківський, займаючись дуже часто справами чисто військовими, - писав про польового духовника колишній стрілець Т.Наконечний. - День і ніч ходив до кожного стрільця, зокрема пояснюючи потребу боронити рідну хату. Ні на хвилину не зраджувався різними неприємностями, а своїми гарячими, патріотичними проповідями ворушив душу. Всю свою силу і весь труд, все знання і життя жертвував для ідеї, для котрої горіла його щира, високо-благородна душа". Не було в цілій бригаді ні одного чоловіка, котрий не любив би його як батька і товариша, чи то в бою, чи то в спокою, в біді чи серед достатків, в здоровю чи в хворобі" [184, с. 204].

Серед тих душпастирів, які невтомно працювали безпосередньо в стрілецькій гущі, був польовий духовник Бережанського кошу о. Омелян Ковч. "Ще молодий тоді о. Ковч був повний енергії та сил, - згадував колишній старшина УГА Р.Долинський. - Не було кутка в Коші, де б наш Духовник не появлявся кілька разів на день. Не було відтинку розгалуженого життя Коша, в якому наш Духовник не брав би відповідної до нього участи. Кожного ранку, після відслуження Божественної Літургії, о. Ковч поспішав до шпиталя, що був уже наповнений раненими учасниками боїв за Львів. Щодня можна було бачити його на полі вправ, в канцелярії, в магазинах (складах-авт.), де він полагоджував скарги окремих частин чи вояків. Він завжди знаходив час вислухати різнородних жалів вояків та спосіб полагодити їх - радше своїм авторитетом та здібністю, як правним регуляміном. Для тодішнього команданта Коша, отамана П.Бігуса, о. Ковч був чи не найкращим помічником у виховній праці" [70, с. 137].

Варто зауважити, що, на відміну від фельдкуратів австрійської армії, діяльність яких обмежувалася чисто релігійними справами, польові духовники Галицької армії втручалися у всі ділянки військової служби й побуту. Вони дбали про матеріальне забезпечення, організацію подарунків для вояків, їх харчування під час релігійних свят. Так, о. О.Ковч зібрав подарунки і особисто очолив делегацію до фронтових частин для вручення стрільцям на Великдень 1919 р. Польовий духовник о. М.Яросевич зібрав у Коломиї 4000 корон для стрілецьких вдів і сиріт вояків 24-го полку ім. П.Дорошенка [183. Арк. 9 звор.]. Польові духовники були ініціаторами створення бібліотек, брали активну участь у культурно-освітній діяльності. Так, польовий духовник 9-ї Белзької бригади о. Іван Киприян, котрий ще до війни був організатором читалень "Просвіти" у Равщині та Немирівщині, керував філією "Просвіти", організував духовий оркестр, компонував пісні, брав участь у діяльності "Соколів" і "Січей". Навесні 1920 р. він потрапив у катівні ЧК, згодом, кинутий у сибірський концтабір, загинув. Його долю розділили сотні колишніх вояків УГА на чолі з командирами корпусів Г.Коссаком і О.Микиткою, великий гурт галицьких громадських, політичних і культурних діячів, що стали жертвами сталінських репресій 20-30-х років [211, с. 86-130].

В усій Галицькій армії добре знали і справедливо шанували, напевно, найстаршого за віком польового духовника - 55-літнього о. Володимира Гинилевича, колишнього пароха с. Тисова на Перемищині, активного національно-патріотичного діяча. Свого часу він у рідному селі побудував українську школу, читальню "Просвіти", осередок "Січі", Народний дім і нову муровану церкву. Завдяки йому село дало Легіону УСС десятьох вправних вояків. З самого початку війни о. В.Гинилевич одним з перших зголосився до війська разом з синами: Іваном, Ярославом, Костянтином і Степаном, що згодом стали старшинами УГА. О. Гинилевича скеровано польовим духовником великого шпиталю у Стрию при штабі 3-го корпусу. Коли армія відходила за Збруч, єпископ Г.Хомишин пропонував йому залишитися у єпархії. Але духовник відмовився: "Там, де мій нарід і мої чотири сини, там і я", - відповів патріот. Він залишався у лавах борців за волю України до грудня 1919 р. У грудні 1919 р. помер від тифу під Кам'янцем-Подільським [147, с. 82].

Після переходу в липні 1919 р. УГА за Збруч і об'єднання з Дієвою армією УНР попередня структура військового духівництва збереглася. Польові духовники діяли у надзвичайно складних умовах війни на три фронти - більшовицькому, денікінському і польському та у період масової епідемії тифу, яка переполовинила Галицьку армію. Воєнні обставини змусили її керівництво піти на тимчасовий військовий союз з Червоною армією, з огляду на те, що УГА буде використана на польському фронті. У цій ситуації, враховуючи потужну антирелігійну пропаганду більшовиків, тодішній провідник духівництва 1-го корпусу о. І.Лебедович зібрав нараду польових духовників, на якій було прийнято одностайне рішення: "Наших стрільців і старшин в ніяких обставинах ми не лишимо. Разом з ними ми вийшли з дому і з ними останемо аж до кінця" [147, с.132-133].

Безумовно, командування Радянської XII армії, до складу якої були скеровані реорганізовані три галицькі бригади ЧУГА, особливо політичний провід на чолі з В.Затонським, намагалися повністю ліквідувати інститут польових духовників. Були розв'язані преподобництва, референтури корпусів. Але, враховуючи суцільну релігійність особового складу Галицької армії, командування Радянської армії мусіло діяти обережно [151, с. 151-161]. У бригадах польові духовники залишалися під найменуванням "товариш учитель моралі" і, посуті, продовжували виконувати свої обов'язки. Стрільці і старшини без перепон відвідували службу Божу, місцеві храми. Святочно пройшов Великдень 1920 р. До стрілецтва приєднувалося місцеве населення Правобережжя. "На Великдень прибули ми у велике село Багринівці, - згадував о. І.Лебедович. - По середині села велика площа, а на ній гарна мурована церква. Я пішов до місцевого священика і попросив дозволити відправити в церкві співану службу Божу. "Служіть і для своїх і моїх", - сказав місцевий священик. Зібрався хор зі старшин. В годині 10-й рано почалася богослужба. Прийшли стрільці і старшини полку, але більшу частину церкви заповнило місцеве населення. Вони з великою увагою слідкували за цілим ходом богослужіння. Коли почалася проповідь, ціла хвиля посунулася до престолу і ловила кожне слово науки, голошене українською мовою. З великими похвалами стрічались відтак наші стрільці, що "галичани" так гарно співають. Це мало великий вплив на відношення населення до нашої армії. Старшини і стрільці почувались наче серед своїх родин" [147, с. 173].

Але 20 квітня наказом по ЧУГА командувача М.Порайка рештки інституту польових духовників були остаточно ліквідовані. Це викликало велике незадоволення галицького стрілецтва і стало однією з причин антибільшовицького виступу двох бригад 24 квітня 1920 р. У наказі галицьким бригадам про виступ його ініціатор отаман Ю.Головінський, зокрема, писав: "Що ж дали нам большевики? Розділили нашу Армію між поодинокі совєтсько-московські дивізії, старшин наших частию вимордували, частию вивезли в далекі московські лягри, наслали хмару комісарів і всякої іншої сволоти в наші частини, знищили духовенство" [147, с. 175]. Справді, проти польових духовників Галицької армії розгорнулася хвиля репресій. Але більшості вдалося врятуватися: втечею або пройти через польський полон і табори інтернованих. У міжвоєнні роки майже 50 з них вірно служили церкві і своєму народу. Та у роки Другої світової війни потрапили в руки НКВС і закінчили свій життєвий шлях у катівнях або засланні отці А.Бандера, І.Горняткевич, В.Демчук, А.Іщак, І.Лучинський, М.Хмільовський, Т.Чайковський та ін. О. О.Ковч загинув у нацистському концтаборі Майданеку. Цілий гурт колишніх польових духовників УГА виїхали за океан, зокрема отці П.Боднар, М.Кривуцький, В.Кузьма, І.Лебедович, Р.Лобович та ін. Слід додати, що в Другій світовій війні кілька українських польових духовників служили в канадській армії, де обслуговували українських вояків. Незважаючи на жорстокі репресії з боку органів влади вони діяли і при частинах УПА [284, с. 189].

Таким чином, польове духовенство Галицької армії відіграло помітну роль у вихованні особового складу в дусі патріотизму і високої дисципліни. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. та бойових дій на Правобережній Україні були відпрацьовані структура служби, завдання і компетенції її підрозділів, ефективні форми і методи праці. Досвід діяльності інституту польових духовників, яскравий приклад самовідданого служіння народу і Батьківщини можуть служити взірцем для нинішнього покоління всіх формувань Силових Структур.

вгору