4.1. Виховання патріотичного обов'язку

Командування Галицької армії та її виховні структури використовували багатий арсенал навчально-освітніх форм і методів впливу, що були на озброєнні у попередніх військових формаціях, запозичув досвід братніх армій Української Республіки або опрацьовували нові методи у практиці фронтових буднів. Більшість із них довели ефективність і виправдали себе під час нехай і короткого (півторарічного) існування армії, гарту її вояків.

З перших днів існування ЗУНР її провід, а також командування Галицької армії широко застосовували практику звернень до особового складу Збройних Сил. Зазвичай, ці звертання були емоційними і писалися доступною мовою. "Жовніри Української Народної Республіки! - закликав військовий міністр Д.Вітовський. - Землю і волю присуждено вам добути, або дома не бути! Вороги наші - пани ляхи хочуть села, наші лани і прилучити до своєї Польщі, цеї тюрми робочого люду! Вони палять наші села, грабують наші маєтки, мордують батьків, сестер, дітей наших. І очі цілого народу звернені на вас, жовніри .., в руці кожного з вас лежить щастя або горе цілих поколінь" [157, с. 127-129]. Маніфести, ухвали, звернення і накази, як правило, зачитувалися перед строєм війська, друкувалися в армійській пресі. "За 600 літ неволі і знущання дано тобі до рук щастя построїти собі Україну! - зазначалося у відозві НКГА, опублікованій на шпальтах армійського часопису "Стрілець". - Але тям се, що ніхто тобі не дасть України, поки ти її сам не візьмеш сильними руками і не поставиш на руїнах своєї землі свою правду і волю!" [231, 1 січ.].

Під час літніх боїв 1919 р. на Правобережній Україні з військом більшовицької Росії та денікінської Добрармії газета "Стрілець" опублікувала заклик до Галицької армії Головного Отамана С.Петлюри і диктатора ЗУНР Є.Петрушевича. "Всі, хто має силу і любов до свободи, в кого не згасло стремління до землі і волі, всі кому дорога демократична єдина Соборна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішучого бою з вашим ворогом". [231, 1 жовт.].

Часто практикували патріотичні звернення, які піднімали бойовий дух війська, командувачі Галицької армії генерали М.Омелянович-Павленко, О.Греков, М.Тарнавський, командири корпусів і бригад. Вони намагалися знайти такі слова, які дійшли б до серця кожного старшини і стрільця. Коли 10 грудня 1918 р. запрошений на посаду головнокомандувача генерал М.Омелянович-Павленко прибув до військ, то через день він звернувся до вояків: "Старшини! Я пам'ятаю, з якою безмежною хоробрістю і упертістю ви, по волі австрійського уряду, вели доручені вам частини по шляху побіди і в високих Карпатах, і Тирольських горах, і в широких долинах Поділля. І я певен, що ви ще з більшим завзяттям будете стояти і битися за народне діло!" [250, 12 груд.].

У важкі хвилини українсько-польської війни командування Галицької армії, звертаючись до особового складу, не приховувало складної, а часом трагічної ситуації. Зокрема 20 травня 1919 р., коли під ударами галлерівського війська розвалилася стратегічна оборона Галицької армії і її частини відступали по усьому фронту - від Сокаля до Турки, залишаючи рідні міста і села, до воїнів звернувся полковник В.Курманович. "Вояки Української армії! - Пролунало в його наказі. - Тепер є хвилини, які рішають Вашу семимісячну криваву боротьбу. Гляньте довкола Вас - Ваші поля, Ваші луки, Ваші обійстя. Там дома всім б'ється серце з болю і з тугою глядять на перебіг Ваших великих боїв. Поляки хочуть зрабувати Ваші поля, забрати Ваше майно, закувати в кайдани весь український народ. Тому видержіть цей ворожий напір" [30, с. 64].

Своєчасно ужиті Начальною Командою Галицької армії організаційно-пропагандистські заходи для збереження боєздатності війська і піднесення морального духу його воїнів невдовзі принесли бажані результати. Вже через два тижні притиснена до Збруча, обезкровлена і знесилена Галицька армія, яку поляки вважали нездатною навіть до пасивної оборони, провела блискучу Чортківську наступальну операцію. Вона завдала відчутної поразки полякам, що змусило Ю.Пілсудського прибути на Галицький фронт і особисто очолити військо [292, с. 247]. Усі військові історики відзначали великий наступальний порив українського війська, що наблизилося майже до Львова, надзвичайне патріотичне піднесення, високий морально-бойовий дух стрільців. На початок цієї операції припадає наказ нового командувача армії генерала О.Грекова (від 9 червня 1919 р.): "В щасливий для Галицької армії день, славний побідою під Чортковом, я прийняв на себе безпосереднє командування військами. Поздоровляю армію з великим успіхом і горячо дякую всім учасникам і героям послідніх боєвих днів. Твердо вірю, що від сьогодні ми будемо знати тільки слово "Вперед!… З Богом, вперед!" [246. Т. 2. С. 274].

З перших днів війни звичайним явищем стала практика оголошення командуванням подяки окремим корпусам і бригадам за успішні бойові дії або проведені операції. (У роки німецько-радянської війни Верховний Головнокомандувач Й.Сталін першу подяку оголосив військам за успішні дії 25 січня 1943 р., тобто через півтора роки початку війни). Усвідомлюючи важливе значення відзначень і оголошення подяк за успіхи в бойовій діяльності для військово-патріотичного виховання, Державний Секретаріат ЗУНР і командування Збройних Сил держави вже у боях за Львів здійснило відповідну роботу. "Вам, що своїм геройським подвигом обняли престольний город Льва у власть Української держави та своїми грудьми і кров'ю своєю отсе п'ятий день обороняєте його, - Наголошувалося у відозві від 5 листопада 1918 р., - Щоб увічнити Ваш історичний подвиг, ми, Українська Національна Рада, установлюємо отсим для кожного з Вас військову відзнаку "За обняття Львова у власть Української Держави" [246. Т. 1. С. 611].

Командарм О.Греков наказом по армії від 16 червня 1919 р. відзначав: "Після тяжких та кривавих дводенних боїв багнетною атакою 8-ма Самбірська бригада здобула позиції ворога біля Нижнівської переправи. Бригада виконала своє важне завдання, не маючи муніції, під сильним гарматним вогнем ворога з правого боку ріки Дністра. Від всього серця поздоровляю Команданта Третього корпусу, та Команданта і війська Самбірської бригади. Дякую за юнацький штурм". [246. Т. 2. С. 351]. Наказом від 21 червня командарм дякував бригадам Другого корпусу: "Після чотирьох днів тяжких боїв нами добуті Бережани. Честь і хвала славетним військам, особливо 3-й Бережанській, 7-й Львівській бригадам та бригаді УСС, серед геройських вчинків і твердості яких пройшла більша частина боїв" [246. Т. 2. С. 351].

Практика оголошення подяки частинам і підрозділам широко застосовувалася командирами усіх ступенів - від командарма до сотника. "З великим признанням підносить команда бригади, - писав у наказі від 17 квітня 1919 р. командир 4-ї Золочівської бригади отаман С.Шухевич, - діяльність наших гармашів. Усі батареї стріляли скоро і добре. Не раз залишалися батареї перед пішими частинами і не відступали" [30, с. 53-54].

Подібні накази застосовували для піднесення морально-бойового духу молодого поповнення командири запасних частин. Особливо часто вони оголошувалися у 24-му і 36-му запасних полках Коломиї командантом округи отаманом Ф.Примаком. У наказі від 21 квітня 1919 р. він писав: "Не перший раз чує наша суспільність про хоробре поведеннє коломийських частин. Від початку нашої визвольної боротьби станули коломийські курені залізним щитом для захисту рідної землі" [183. Арк. 38]. Пропагувалася звитяга частин, підрозділів і подвиги окремих вояків. Для цього застосовувалася армійська преса. Привертає увагу нарис фронтового кореспондента А.Баб'юка (М.Ірчана) про отамана УСС Осипа Букшованого, опублікований на шпальтах "Републики". Автор розповів, як О.Букшований, будучи командиром сотні Легіону УСС, на російському фронті потрапив у полон. Його вивезли у Ташкент, звідки сотник, долаючи сотні кілометрів, втік до Персії, де очолив загін курдів і бився проти російських військ. Потім повернувся через Туреччину до Легіону. Згодом призначений командиром Легіону, брав активну участь у битві за Львів у 1918 р. [158, с. 37; 154, с. 51].

Часто публікували такі матеріали військові газети "Козацький голос", "Стрілець", "УСС". Зокрема "Стрілець" у повідомленні про бойові дії групи "Північ" полковника В.Курмановича у січні 1919 р. розповідав про командира жовківської військової округи сотника Івана Коссака, який особисто керував боєм стрілецьких сотень під час оборони міста і був тяжко поранений [231, 12 січ.]. Виховний потенціал містили повідомлення про героїзм воїнів-земляків у місцевих часописах. Прикладом можуть служити матеріали газети "Україна" - органу Жовківської повітової Ради. У грудні 1918 р. прифронтовий часопис повідомив про звитяжний бій сотень Августина Бабія, Івана Леня, батареї Івана Козака: "Ворог переможними силами силувався проломити наші ряди, кілька днів наступав, але борці наші відперли ті наступи та завдали ворогу тяжкі страти". При цьому відзначалася мужність командирів і подвиги їх підлеглих, захисників правітцівського краю [249, 31 груд.].

Великий вплив на формування патріотичних почуттів особового складу мали урочисті заходи уряду і командування - з нагоди державних свят або на честь визначних подій. Масові заходи, урочисті шикування військ, військові паради (дефіляди - гал.) викликали особливі позитивні емоції. Започаткували традицію Українські Січові Стрільці широкомасштабними урочистостями на честь проголошення в Києві Третього Універсалу Центральної Ради 7 (20) листопада 1917 р. й утворення УНР. У Пісочній, де дислокувався Кіш Легіону УСС й зосереджувалися всі січові частини, було споряджено тріумфальну арку, прикрашену національними прапорами і лозунгом "Хай живе Українська Народна Республіка!" Після промови В.Старосольського відбувся військовий парад. Згодом частини під звуки військового оркестру М.Гайворонського промарширували вулицями Пісочної і навколишніх сіл [34, с. 66].

Першим державним святом, яке урочисто відзначала Галицька армія, був акт злуки ЗУНР і УНР. У Станіславові ввечері 4 грудня 1918 р. й відбувся перший військовий парад військ Галицької армії. "Перша публічна військова дефіляда перед Президентом Держави, цілим Урядом і цілою Радою, - згадував тодішній міністр Л.Цегельський, - була дефілядою перед Державою, перед Україною… Хлопці випрямлені як струни, голови вгору, очі блищать, підкови мало не розіб'ють брукву. Це є воїни - українська армія, воскресле вояцтво, воскресла прадідівська слава". Подібні марш-паради відбулися у Стрию та Золочеві [263, с. 299-300].

Галицька армія урочисто відзначила й першу річницю ЗУНР. 1 листопада 1919 р. майже весь святковий випуск часопису "Стрілець" присвячувався Першолистопадовому зриву. У редакційній статті "Найбільше свято Західної України — Перший День Листопада", зокрема, нагадувалося: "16 чет Галицького Війська роззброїли всіх австрійських, польських і мадярських офіцерів у львівських казармах та зайняли стару столицю Льва, Данилового сина... Високо над Львовом заблистів синій як небо, золотий як сонце прапор України..." [231, 1 листоп.].

Незважаючи на складні воєнно-політичні обставини - важкі бої на денікінському і більшовицькому фронтах, епідемію тифу, у міському театрі Вінниці відбулися святкові урочистості: урочисте богослужіння, святочна академія з концертом і виставою фронтового театру НКГА "Сава Чалий". [64, с. 97]. У Кам'янці-Подільському виголосив доповідь О.Назарук. У концерті виступили стрілецький хор Н.Нижанківського, відомий оперний співак Галичини М.Голинський, театр Садовського дав виставу "Богдан Хмельницький" [231, 1 листоп.].

Потужним чинником виховання національної свідомості, патріотизму і самопожертви за волю України була творча спадщина Тараса Шевченка, який, за висловом Івана Франка, зробив для України більше, "ніж десять побідних армій". У важкі часи російського панування в Україні він перший надзвичайно гостро підняв проблему піднесення національної свідомості широких народних мас, закликав українство в умовах національного гноблення зберігати себе як окремішню націю. На шпальтах армійських часописів і літературно-мистецьких збірників, у виступах пропагандистів і аматорів стрілецької сцени надзвичайно популярними були патріотичні поезії Кобзаря [273, с. 253].

Шевченківські вільнодумні заклики використовувалися у пресі УСС. "І в тім, може, найбільша заслуга Шевченка, що він запалив нас до боротьби за конечну потребу незалежної України, - наголошувалося у редакційній статті Вістника СВУ "Чим є для України Шевченко?", - найкращий вислів чого дала соборна Україна в сотворенні Українських Січових Стрільців" [24, 12 берез.].

Позитивний виховний ефект мали урочисті відзначення уродин Шевченка на фронті і у запіллі. На одному з перших таких свят у воєнний час (у 1915 р.) в Карпатах за участю 600 стрільців і численних місцевих жителів виголосив доповідь член Загальної Української Ради соціал-демократ Т.Мелень (загинув у бою 10 червня того року). "Шевченкові ідеали, - підкреслив доповідач, - поширилися і вкорінилися широко в маси українського народу… Сьогодні Ви, товариші стрільці, переводите в життя, в діло слова Шевченкового заповіту!" [25, Ч. 19-20]. Творчо відзначалися Шевченківські дні в Коші й Вишколі УСС на Миколаївщині. Зокрема 2 квітня 1916 р. відбулося велике віче за участю більше тисячі стрільців та жителів навколишніх сіл під гаслами: "Вставайте, кайдани порвіте!" та "Борітеся - поборете!" [5, с. 275-276].

Шевченківські свята широко відзначалися і в Галицькій армії. Навіть перебуваючи навесні 1920 р. короткочасно у стані Червоної армії, де такі "сепаратистські" заходи були небажаними, командування армії, долаючи опір комісарів, не відступило від традиції. Напередодні 9 березня Польовий штаб НКГА розіслав у всі частини спеціальний наказ, у якому зазначалося: "Дня 9-го марта 1920 р. святкуємо роковини нашого великого поета, борця за народні права, пророка революції… Наказую проте всім галицьким частинам в місцях постою уладити в сей день святочні походи з публічними промовами до стрільців, в яких належить вияснити велике значення нашого Батька - Тараса Шевченка для революції і взагалі, а для України спеціяльно… Наказую ужити всіх заходів, щоби день 9-го марта пройшов як найбільш святочно…" [64, с. 228].

Величаво організовано Шевченківське свято у Другому корпусі. Спеціально створений комітет у складі пропагандиста бригади четаря І.Синенького, редактора часопису Тараса Франка провів урочисті збори , концерт стрілецького хору і оркестру, випустив святковий номер "Стрільця". Урочиста академія відбувалася в переповненій вояками і жителями міста театральній залі Бершаді, прикрашеній портретом Шевченка, синьо-жовтими стрічками. Коли концерт набрав яскравого національно-патріотичного звучання, присутній комісар намагався його припинити. Але свято було щасливо довершено і залишилося надовго у серцях присутніх. Подібно пройшло свято й у інших частинах. Зокрема у "Деннику НКГА" зазначалося: "Сьогодня відбулося в Балті з приводу Шевченківського свята маніфестація з походом, промовами, в яких брала участь ціла військова залога м.Балти. Свято випало величаво" [64, с. 228].

Ідейним наставником галицького стрілецтва був також Іван Франко, який на зламі століть переконливо висловив у своїй творчості і громадсько-політичній діяльності ідеї відродження Української держави [167, с.316]. Особливо повчальними для військо-патріотичного виховання були ідеали Івана Франка щодо консолідації народу задля його державного усамостійнення. Напередодні Першої світової війни він пророкував, що "Велика доба для нашої нації почне з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм". Ця думка стала лейтмотивом популярного серед вояків вірша "Розвивайся ти, високий дубе":

Встане славна мати-Україна,
Щаслива і вільна,
Від Кубані аж до Сян-річки
Одна, нероздільна.
[259, с. 65].

Письменник був тісно пов'язаний з товариством "Січ", був, зокрема, його почесним членом. Останні місяці життя (взимку 1915/1916 р.) поет провів у шпиталі УСС у Львові. Син І.Франка Петро був поручником Легіону УСС і майже всю Першу світову війну провів на фронті. Згодом він став сотником, командувачем авіації Галицької армії. Другий син - Тарас - журналіст, очолював редакції газет корпусу, згодом Галицької армії, у 1920 р. пережив Кожухівський концтабір під Москвою. Отже, невипадково стрілецький журнал "Шлях" відгукнувся на смерть І.Франка: "На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети Каменярської сотні... Січові стрільці визнали перед історією, що поет був для них національним провідником, ідейним наставником" [283, с. 56].

Ефективним засобом ідейно-політичного гарту особового складу армії стала державна і військова символіка, а також нагородна система. Державний Секретаріат ЗУНР, військове відомство держави й командування Галицької армії, безперечно, усвідомлювали значення цих чинників, але використовували недостатньо, насамперед нагородну систему, хоча й були добрі почини і певні досягнення. Головна причина цього - несприятливі зовнішньополітичні обставини, що склалися внаслідок українсько-польсько-російського збройного конфлікту.

Національними символами Галицької армії стали державні герб і прапор (це притаманно більшості армій світу). Згідно з основним законом ЗУНР від 13 листопада 1918 р. гербом держави було впроваджено зображення Золотого лева на блакитному полі [112, с. 253]. Після проголошення Акту злуки з УНР 22 січня 1919 р. національним гербом республіки став Тризуб. Відтак в основі емблем і відзнак Галицької армії впроваджено Тризуб. Його зображення було на кокарді стрілецьких шапок. У роки Другої світової війни його було впроваджено також в Українській Повстанській Армії [111; 112; 215].

Затверджений Основним законом ЗУНР синьо-жовтий прапор здавна приймався як національний. Ним користувалися перші національні військові формації в Галичині під час "весни народів" 1848 р. Відтак він став важливим атрибутом Галицької армії. Але, на відміну від російської, британської, німецької армій, власне військових прапорів окремих частин - полків, бригад і корпусів в українській армії, зрештою, як і у Армії УНР, не запроваджено. Це був суттєвий недолік, що спричинився до втрати одного з найвагоміших важелів військово-патріотичного виховання.

Зазначимо, що в аспекті національної символіки Легіон УСС часів Першої світової війни мав великі позитивні здобутки. Незважаючи на всілякі перепони й заборони австрійського командування, його командування домоглося національного оформлення Легіону, його окремішності. Тож з перших днів серед усусусів було впроваджено національну відзнаку - кокарду із зображенням лева, яку носили на шапці-мазепинці. Крім того, на шапці носили синьо-жовту троянду [215]. Впроваджено полковий прапор. Ним стало полотнище дрогобицької "Січі" (у 1917 р. його замінили іншим). "В 1917 р. придбало УССтрілецтво прекрасний символ своєї самостійницької ідеї та бойової готовности, - писав С.Ріпецький, - власний прапор. Виконаний заходами українського жіноцтва у Львові… Дня 28 жовтня 1917 р. посвятив його в осідку Вишколу УСС, Розвадові, митрополит Андрей Шептицький" [207, с. 151]. Ритуал вручення і освячення прапора Легіону УСС пройшов надзвичайно урочисто.

Застосування державного прапора в армії не було поширеним. Його виносили, зазвичай, лише на дефілядах, у складі почесної варти на честь високих гостей, ним прикрашали урочистості з нагоди державних свят. Традиційно його підносили в період Першолистопадового 1918 р. зриву - підіймали на вежах, ратушах, символізуючи тим самим відновлення української влади. Зокрема удосвіта 1 листопада 1918 р. за наказом керівника антицісарського повстання Д.Вітовського група вояків підняла синьо-жовтий прапор на львівській ратуші [154, с. 42].

Традиція підіймати український прапор на честь перемоги прийшла до Галицької армії від стрільців доби Першої світової війни. Коли 28 червня 1915 р. сотня Д.Вітовського увірвалася в Галич, командир (призначений комендантом міста) наказав стрільцям скинути з ратуші російський прапор і встановити синьо-жовтий. За цей вчинок сотник мав серйозні неприємності від австрійського командування [156, с.28].

Того ж таки 1 листопада 1918 р., коли українці перебрали владу в Тернополі, стрілець-доброволець С.Зубрицький підняв на ратуші міста національний стяг. Синьо-жовті прапори символізували відродження української влади і в інших містах Галичини, Буковини і Закарпаття. Слід зазначити, що державні синьо-жовті барви уживалися у відзнаках старшинських звань, на привісках багнетів у стрільців, відзнаках-стрічках для бойовиків і поранених. Герб держави і війська - Тризуб і синьо-жовте коло прикрашали літаки галицької авіації.

Нагородна система Галицької армії мала національне коріння. Древній літопис відзначав, що перше в Київській Русі нагородження воїна особливою відзнакою відбулося влітку 1000 р. Саме тоді Київський князь Володимир нагородив золотою гривнею (нашивний золотий обруч) воєводу Олександра Поповича за блискучу перемогу над половцями [71, с. 5]. Українськими нагородами можна вважати і викарбувані 1654 р. золоті монети-медалі для нагородження козаків Богдана Хмельницького [71, с. 6]. Наступна спроба відродити українські військові нагороди здійснена в роки Першої світової війни. Стрілецькі художники - четар Ю.Буцманюк і підхорунжий Л.Лепкий виготовили для свого Легіону УСС проект спеціальної пам'ятної медалі. Його вдалося реалізувати лише весною 1918 р. зусиллями Центральної Управи УСС у Відні. Медаль являла собою стилізований гуцульський хрест за проектом інж. О.Лушпинського. Було два види цього хреста: більший і менший - для повсякденного носіння. Існував варіант хреста з левом у центрі [146, с. 48]. Крім цієї нагороди, вже після Визвольних змагань для січового стрілецтва було впроваджено ряд інших, зокрема Пропам'ятну відзнаку 50-ліття Легіону УСС (впроваджена в США 1964 р.). Слід згадати й відзнаки Українських Січових Стрільців, впроваджені в 1914-1917 рр. Центральною Управою УСС у Відні - всього близько 15 варіантів (кокарди, нагрудні, нараменні нашивки та ін.) [215, с. 9, 38].

Водночас у Легіоні впроваджувалася нагородна система Австро-Угорщини. У боях на російському фронті його стрільці і старшини проявляли високі бойові якості й часто нагороджувалися орденами й медалями, насамперед Медалями Хоробрості трьох ступенів (золота, срібна й бронзова), а також орденами Залізного Хреста, Карла, Військового Хреста (трьох ступенів) та ін. У Львівському центральному державному історичному архіві України зберігаються сотні нагородних листів на Д.Вітовського, Г.Коссака, О.Микитку, М.Тарнавського, О.Букшованого, С.Горука, З.Носковського, національних героїнь Галичини Олену Степанівну та Софію Галечко і на багатьох інших [152. Арк. 1-110]. Чимало січовиків мали по 5-10 військових нагород, причому деякі з них, крім австрійських, ще й німецькі, турецькі і навіть перські ордени.

Керівництво молодої західно-української держави і військового відомства вважало нагороди важливим чинником виховання стрілецтва. Вже в перші тижні існування ЗУНР, у період листопадової битви за Львів, Генеральний Секретаріат Військових Справ, очолюваний полковником Д.Вітовським, заснував першу військову нагороду "Оборонцям Львова" трьох ступенів. Проект нагороди виробили полковник М.Маринович, тодішній військовий комендант Львова, і відомий стрілецький художник поручик УСС І.Іванець. Основою став блакитний хрест із золотим тризубом у центрі і гербом Львова та схрещеними мечами. На ордені - напис "Оборонці Львова" та дата 1-21.XI.1918. Стрічка ордена була малинова з блакитними випусками по краях. Перший ступінь - Великий Хрест призначався для вищого командування Збройних Сил, другий - Командирський Хрест - для старших командирів, третій - Лицарський Хрест - для всіх старшин, підстаршин і стрільців [111, с. 261-261]. На жаль, військові обставини та явна недооцінка нагородної системи для морального впливу на виховний процес не дозволили реалізувати урядове рішення й орден був виготовлений у Відні всього в кількох екземплярах.

30 квітня 1919 р. розпорядженням військового міністерства для нагородження вояків Галицької армії за хоробрість впроваджено "Відзначення для борців за справу Української Народної Республіки" - тризуб з вінцем чотирьох класів (золотий, срібний, бронзовий і залізний). Кожна з них мала чотири (перший і другий класи) або три (інші) ступені. Автором проекту нагороди був відомий стрілецький різьбяр і скульптор Михайло Бринський, який працював у Письменному відділі Пресової Квартири НКГА. Виготовлені ним проекти були ухвалені військовим міністерством, урядом ЗУНР і відправлені до Відня для виготовлення. (Нині вони зберігаються в Національному музеї Львова. Між іншим, скульптор брав участь у конкурсі на створення пам'ятника Т.Шевченкові у Харкові). Вказаним розпорядженням ДСВС впроваджено також Медаль Тризуба чотирьох ступенів - за щире виконання обов'язків військової служби (її інколи називали "Медаллю за заслугу") і Оружний Тризуб - платиновий з діамантами, який носився як привіска до зброї і призначався виключно вищому командуванню. Нарешті, для всіх вояків, які з 1 листопада 1918 р. перебували на службі в Галицькій армії і брали участь в українсько-польській війні за незалежність ЗУНР, впроваджено відзнаку - Хрест учасництва [22. Ч. 12. С. 6-7].

Водночас оголошено нагороди для польових духовників - Хрест двох ступенів - Золотий і Срібний, причому для фронтових капеланів на стрічку поміщено схрещені мечі. Усім нагородженим видавалися спеціальні Почесні грамоти (перейняті з австрійської армії) та посвідчення на право носіння нагороди. До орденів Тризуба (відповідно класів) належали грошові премії в сумі 2000, 1000, 200, 100 гривень. Згідно з розпорядженням військового міністерства оголошено порядок нагородження: представляти до нагород повинні були безпосередні командири, права нагородження надавалися - для відзначення стрільців і підстаршин - командирам бригад за участю трьох фронтових старшин, для відзначення старшин - командирам корпусів теж за участю трьох фронтових старшин, зв'язаних з представленими для нагороди спільною службою. Право нагороджувати медалями надавалося безпосереднім командирам - від сотника й вище [27, 14 квіт.; 205, 20 квіт.].

З метою посилити чинність нагород як важливих стимулів до боротьби за незалежність республіки окремим розпордженням ДСВС від 30 квітня 1919 р. за особисту хоробрість у бою впроваджено Бойову відзнаку - синьо-жовту нашивку стрілу-нашивку на лівому рукаві мундира. Нею нагороджувалися фронтовики від стрільця до командира куреня, які перебували на фронті 12 тижнів і брали участь бодай в одному бою чи були поранені. Летуни мали отримувати Бойову відзнаку за 10 бойових вильотів. Водночас із впровадженням відзнак уряд ухвалив надати нагородженим і пораненим фронтовикам земельний наділ [183. Арк. 65].

Певний вплив на моральний стан військовиків мало відзначення поранених. У львівських боях поранені носили малинову стрічку на лівому боці шапки, як це було прийнято в австрійській армії. Тоді ж впроваджено жовто-блакитний трикутник на рукаві мундира. Кількість малинових стрічок визначала кількість поранень. Згодом опрацьовано проект Медалі для поранених - шолом з вінком. Кількість поранень визначали зірки на стрічці [111, с. 265-266]. Через травневу офензиву польських військ не всі зазначені проекти вдалося втілити в життя. Згодом, влітку 1928 р., Комітет колишніх старшин УГА спільно з представниками української військової еміграції запровадили Пропам'ятну відзнаку УГА, виготовлену у Відні. У цих заходах брали участь колишній командувач УГА генерал-полковник М.Омелянович-Павленко, генерали М.Тарнавський, В.Курманович, А.Кравс, які утворили спеціальну Колегію для нагородження недавніх вояків Галицької армії [246. Т. 1. С. 627].

На відміну від командування Збройних Сил СРСР, яке за наказом Сталіна у роки німецько-радянської війни 1941-1945 рр. оголосило своїх військовиків, які потрапили у німецький полон, зрадниками (близько 5 млн. бійців і командирів), Начальна Команда Галицької армії намагалася заопікуватися вояками, що потрапляли в польський полон. Зокрема 1 лютого 1919 р. представницька делегація ЗУНР підписала угоди з делегацією Польщі, очолюваною А.Скарбеком, про взаємне "трактування ранених, полонених, інтернованих і їх обмін". Зважаючи на Женевські і Гаазьку конвенції, військовополоненим дозволялося листування, забезпечувалися нормальні умови побуту. Уряд ЗУНР впровадив навіть виплату грошей полякам-військовополоненим залежно від їхнього рангу. Пораненим полоненим надавалася медична допомога. Встановлено обмін інформацією про ці категорії військовиків [202; 205, 11 лют.].

Розпорядженням ДСВС від 4 березня 1919 р. воякам Галицької армії при поверненні з полону передбачалося відшкодування. Зокрема старшинам виплачувалося по 1000 корон. (Згадаймо, як після німецько-радянської війни більше мільйона полонених, визволених із німецьких концтаборів, скерували безоглядно в концтабори НКВС на термін, як правило, 10 років). Розпорядженням ДСВС від 14 травня 1919 р. українські бранці, які повернулися з румунського або більшовицького полону, зрівняно у правах і пільгах до прибулих з польського [22. 4.5].

Слід відзначити, що всупереч домовленостей з урядом Польщі, Чехословаччини, Румунії, становище українських військовополнених у таборах цих держав було ганебним, тисячі з них померли від виснаження і хвороб. Проблеми для обох конфліктуючих сторін були на той час надто серйозними.

Необхідно привести деякі статистичні дані. Так на зустрічі українських і польських істориків, яка відбулась 9 червня 1994 р. Подково Лесна в спільному комюніке названі причини конфлікту українсько-польської війні та її наслідки. Загальні втрати українсько-польської війни 1918-1919 рр. оцінюються близько 25 тис. осіб (за період 1944-1949 рр. результати конфлікту оцінюються: з української сторони близько 5500 вбитих, з польської сторони 2200 вбитих). Зокрема делегація Міжнародного Червоного Хреста подає таку статистику українських військовополонених та інтернованих в Польщі: за вересень 1919 р. — 13476 чол., а на 1 січня 1920 р. — 32123 чол. Тільки в бараках Брест-Литовська з 29 липня по 4 серпня 1919 р., де перебувало близько 5 тис. чоловік померли 776 осіб, а в таборі Домб’є за рік (з листопада 1919 р. по листопад 1920 р.) померли 323 особи, у Вадовіцах із 3 тис. чол. у таборовій лікарні знаходилось 700 хворих. Про ставлення до полонених та інтернованих та умови перебування (1919-1920 рр.) об’єктивно, як вже згадувалось, написав історик М. Павленко в своїй монографії.

вгору