4.2. Військова Присяга і Статути - основа правопорядку війська

Одним із найважливіших завдань виховної роботи у війську стало безумовне виконання вимог військової присяги. Здавна склався певний ритуал прийняття присяги, особливий для кожної армії.

У Легіоні УСС принесення власної військової присяги вперше було здійснено на початку 1914 р. напівлегально. Після завершення формування його 2500 вояків були зосереджені у Стрию для присяги на вірність цісареві Австро-Угорської імперії. Але січовики зажадали включення до тексту положень про вірність Україні і боротьбу за її незалежність. Стався конфлікт з австрійським командуванням, яке погрозило ліквідувати український Легіон. Під тиском обставин стрільці поступилися, але значна частка старшин і стрільців на чолі зі сотником Д.Вітовським склали перед місцевим парохом о.О.Нижанківським присягу альтернативного змісту: "Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі Крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь! [160, с. 31; 32, с.20]. Ця знаменна подія увійшла пам'ятною сторінкою в історію Галичини і відзначалася стрілецтвом та українською громадськістю. З нагоди її 20-х роковини у Стрию відбулися традиційні урочистості за участю ветеранів Легіону на чолі з отаманом С.Шухевичем, місцевих жителів і гостей. На фасаді Народного Дому була вмурована й освячена о.Гаврилишином таблиця з написом "Українським Січовим Стрільцям 1914-1934. За Україну, за її волю, за честь і славу, за народ!"

Командири усусусів домагалися сумлінного виконання вимог присяги. В одному з наказів командира Легіону УСС полковника Г.Коссака, виданого під час тяжких боїв на р.Стрипі восени 1915 р., зазначалося: "Пригадую українському Стрілецтву його заприсяжені обов'язки супроти держави і незаприсяжені (йдеться про цісарську присягу - авт.) супроти свого Народу. Сповнюваннєм виданих поручень засвідчує почуття взятих на себе добровольно обов'язків і визволюєте рідних Братів з-під московського ярма. В єдності й карності ступайте вперед і здобувайте нові лаври на полі бою, на славу й честь України!" [266, с. 119].

Кращі традиції січового стрілецтва - вірність військовій присязі, справі визволення України - були примножені Галицькою армією в походах і боях 1918-1920 рр. Зокрема ще в ході збройного повстання 1-2 листопада 1918 р. його керівник Д.Вітовський наказував при формуванні загонів негайно приводити їх до військової присяги. Про важливість цього ритуалу свідчить те, що в перший же день створення військового міністерства складено текст військової присяги Галицької армії, який був затверджений Українською Національною Радою 13 листопада 1918 р.: "Присягаємо торжественно Всемогучому Богу повинуватися вірно і слухняно Західно-Українській Народній Республіці, її Верховній владі, її Правительству, її Армії, як також всім її отаманам та всьому начальству; їх поважати і захищати, їх прикази і припоручення у всякій службі виконувати; проти всякого ворога, хто-небудь ним був і де тільки воля її Верховної Влади вимагатиме: на водах, на суші, у воздусі, в день і в ночі, у боях, наступах, сутичках і всякого рода підприємствах, словом, на кождому кроці, в кожду пору, в каждім случаю хоробро і мужньо боротися; наших військ, прапорів і оружжя в ніякому случаю не покидати, з ворогом ніколи в найменші порозуміння не входити, завсігди так вестися, як сього воєнні закони вимагають та як чесним воїнам лицює, і в сей спосіб в чести жити і умирати. Так нам, Боже, допоможи. Амінь!" [22. Ч.1. С.2].

Відтак уже в листопаді присягли усі частини й підрозділи бойових груп і запілля Галицької армії. Задля посилення емоційного впливу в ритуалі брали участь представники державних і громадських органів, духовенства, місцевого населення. У Жовкві, Золочеві, Стрию, Самборі, Коломиї, Жидачеві та інших містах перші військові формування складали присягу на центральних площах. Перед молодими вояками виступали з промовами військовики, представники громадськості, закликаючи завзято захищати Батьківщину від польських нападників, свято виконувати військову присягу. Подібно як в австрійській, російській, Наддніпрянській арміях, присягали колективно: враховуючи наявність неписьменних, командир зачитував текст присяги, а стрільці зі знятими шапками і піднятим догори перстом повторювали слова. "Се була не проста формальність, не присяга рабів на вірність панові, - згадував сотник УГА Іван Козак, який у листопаді 1918 р. приводив до присяги своїх вояків у Рава-Руській, - але щире, свідомо-добровольне підпорядкування волі одиниць під волю загалу, під прикази Народу і Держави" [117, с.18-19].

В Універсалі до українського війська від 4 січня 1919 р. військовий міністр полковник Д.Вітовський закликав особовий склад зміцнювати боєздатність армії дотриманням дисципліни і вимог присяги на вірність народу. "Побіду рішає ослух, порядок і сповнення приказу тих, хто кермує ділом! - писав міністр. - Кожен з вас, на якім-небуть місці поставлено тебе, мусиш підчинятися дисципліні… Не за царя воюєш ти, а за своє добро, за свою правду, за свою державу!" [231, 13 січ.].

Часописи Галицької армії регулярно публікували статті, в яких нагадували воякам про святість військової присяги, показували вирішальне значення дисципліни й порядку у військах, а також закликали стійко боронити від ворога свою землю. "Тям, що ти зложив присягу Українській Народній Республіці і її побіда Тобі найвищий закон!" - наголошувала редакційна стаття "Стрільця" [231, 1листоп.]. Армійські газети публікували матеріали про геройські вчинки вірних присязі стрільців і старшин.

Одною з основних вимог присяги і вирішальним чинником боєздатності війська є висока військова дисципліна особового складу. Віковий досвід свідчить, що без неї неможливі успіхи у бойовій підготовці, тим більше у бою. Вимоги твердої дисципліни викладені були у статутах, якими керувалася Галицька армія - спочатку австрійськими, згодом власними та армії УНР. Слід відзначити, що в ході вишколу та ідейного гарту стрільців командирам довелось, особливо на початковому етапі військового будівництва, долати чималі труднощі, пов'язані з відсутністю статутів українського війська. На жаль, військове відомство ЗУНР не спромоглося створити власні статути і впровадити їх у Галицькій армії. Згідно з розпорядженням ДСВС оголошено чинними статути австрійської армії з деякими змінами в бік демократизації. Зокрема особливий пункт застерігав командирів від перевищення дисциплінарних прав, сліпого копіювання колишніх австрійських статутів, категорично забороняв биття [22. Ч.9. С.7]. Для вишколу стрільців часто використовувався (укладений ще 1914 р. старшинами УСС О.Демчуком та О.Семенюком) "Правильник піхотинців" - фактично перший український військовий статут, а також "Правильник сотника" і "Правильник четаря", видані Бойовою Управою у Відні 1915 р. Наприкінці 1918 р. ДСВС надіслав у війська "Прикази до впоряду піхоти ЗУНР" - тимчасовий статут вишколу піхоти. Решта статутів залишалася австрійськими. Щоправда, командири під час їх перекладів на українську мову нерідко вносили зміни, насамперед у ту частину, що стосувалася дисципліни і внутрішньої служби.

Після об'єднання Галицької армії з Армією УНР появилися опрацьовані Генштабом Наддніпрянського війська українські зведення законів збройних сил: Дисциплінарний статут, Статут внутрішньої служби, Військовий карний статут, Муштрові статути для піхоти, кінноти та артилерії, а також укладені сотником УСС Б.Гнатевичем "Правильник науки в метанню ручних гранат", штабом Армії УНР "Скорочена військова муштра". Але дуже бракувало примірників статутів, на що постійно скаржилися командири УГА, вимагаючи від штабів надіслати більше. У липні 1919 р. Начальна Команда Галицької армії змогла надати частинам лише 8 примірників статутів [183. Арк.47].

Визначну роль у вихованні дисциплінованих вояків відігравала армійська преса, яка часто публікувала відповідні матеріали. Особливо вирізнявся "Стрілець". "Армія тримається карністю стрільців, - підкреслював військовий журналіст УГА Тарас Франко, син Каменяра, у статті про роль військової дисципліни в Галицькій армії. - Тільки висока дисципліна може забезпечити успіх у війні ЗУНР за незалежність". Автор розповідав про 600 вояків Леонідаса, які полягли при Термопілах, але виконали наказ командира [231, 18 трав.].

Завданням і основою виховного процесу в Галицькій армії був свідомий характер військової дисципліни. На відміну від австрійської армії часів Першої світової війни, важливою особливістю дисципліни в ній було те, що вона базувалася на свідомості старшин і стрільців, глибокому розумінні ними свого почесного обов'язку захищати молоду українську республіку від агресії з боку Польщі. Отже, командири і виховні структури для скріплення дисципліни опиралися передусім на моральні чинники впливу на підлеглих. "Порядок і дисципліна в армії, безглядний послух своїм начальникам були завсігди і всюди запорукою успішності наміченої військової операції, - наголошував у наказі від 8 листопада 1918 р., у час формування перших загонів українського війська, командант Коломийської військової області сотник Ф.Примак" [200, 10 лист.].

Свідомого характеру військова дисципліна у Галицькій армії могла набрати тільки при постійній ідеологічній роботі. Виходячи з цього, вище військове керівництво, вживало належних заходів для підвищення авторитету командного складу, водночас висуваючи відповідні вимоги до роботи командирів із підлеглими вояками." У нас старшин і стрільців лучить спільність мети, за яку оба жертвують своє життя, - наголошувалося Пресовою Квартирою Начальної Команди в газеті "Стрілець". - Ми гадаємо, що наша свята боротьба за волю і самостійність зітре ріжниці, які є між старшинами і стрільцями, що старшини будуть дійсно духовими провідниками стрільців" [231, 29 квіт.]. В іншій редакційній статті органу НКГА зазначалося: "Панове четарі, сотники і полковники, тямте се, що ви тепер зі своїми вояками діти одного українського народу. Не приказувати прийшли Ви до чужої держави, а увійшли Ви до української армії бути приміром і кермувати ділом України…" [231, 1 листоп.].

Велику виховну силу мав особистий приклад командира, на що постійно звертало увагу старшинського складу командування Галицької армії. "Вимагаю від кожного старшини без ріжниці службового становища й ступня, - писав у наказі командарм генерал Осип Микитка, - найточнішого - аж до самопожертви - сповнення обов'язків і найбільшого піклування підчиненими стрільцями… Старшина мусить бути постійно провідником і приятелем стрільців" [246. Т. 1. С.621-622]. Останнє зауваження було не випадковим. Серед стрілецьких листів, які надходили до часопису НКГА, фронтовики неодноразово піднімали питання про взаємини між старшинами і стрільцями. Вони не завжди відповідали вказаним вимогам командування й, бувало, негативно впливали на стан військової дисципліни. Один із стрільців, зокрема, скаржився на старшин: "Кожний жовнір знає, за що він воює, але за таке поступованнє нагадує пісня: "Вже часи минули, як ми шиї гнули", і від него вся охота відходить" [231, 29 квіт.]. На цей тривожний сигнал із фронтових окопів редакція відреагувала низкою статей про взаємовідносини у Галицькій армії.

Слід відзначити, що "Стрілець" з притаманною йому прямотою не уникав гострих питань щодо стану дисципліни. Привертає увагу кореспонденція "Пекуча справа" - про дотримання однострою, що певною мірою характеризувало стан військової дисципліни: "В нашій армії, - зазначалося у ній, — не стрінете й двох стрільців, які були б від стіп до голови однаково одягнені. Про відзнаки степенів вже й мови нема. Сьогодні ніхто не визнається - по чім можна відрізнити стрільця від полковника" [157. 10 квіт.]. Це була реакція на наказ начальника штабу Галицької армії полковника В.Курмановича. Підсумовуючи результати інспекційної поїздки по гарнізонах запілля, він наголошував, що у ряді частин, зокрема у Рогатині, багато стрільців одягнені неохайно, честі старшинам не віддають, безцільно ходять по місту. Полковник звинувачував у недоліках старшин і вимагав, щоб стрільці постійно були зайняті військовим вишколом. Водночас відзначив добру дисципліну і порядок у залогах Теребовлі та Підвисоцького. В.Курманович наказав терміново ужити заходів для поліпшення дисципліни і розпочати цю працю із старшин [185. Арк.46].

Високу вимогливість до підлеглих старшин виявляв командир Третього корпусу полковник А.Кравс, який для наведення порядку впровадив патрульну службу в корпусному запіллі. Особливу увагу він звертав на поведінку старшин [185. Арк.76]. Відтак у наказі від 14 квітня 1919 р. командант Самбірської Окружної військової команди сотник Т.Кульчицький писав: "Зауважу, що старшини мало здоровляться або з великою недбалістю. Через це дисципліна в українській армії сильно підривається. Старшини повинні між собою здоровитися і давати примір стрільцям" [185. Арк.69].

Командирам доводилося вдаватися й до примусу. Особливо гостра необхідність у примусових засобах виникла весною 1919 р., коли в результаті невдач на фронті, розкладової діяльності ворожої пропаганди в армії різко зросло дезертирство. Тільки протягом лютого-березня 1919 р. у Коломийській окрузі Польова жандармерія Галицької армії затримала близько 1300 дезертирів. НКГА віддало суворий наказ усім повітовим та окружним військовим командам спільно з органами Польової жандармерії очистити край від дезертирів [185. Арк.22]. Щоб покласти край загрозливому явищу в армії, командувач генерал М.Омелянович-Павленко затвердив важкий вирок Польового суду у Станіславові від 29 квітня, яким п'ятеро дезертирів засуджено до смертної кари. Вирок було того ж дня виконано [231, 4 трав.]. Враховуючи, що деяка частина вояків дезертирувала, щоб допомогти сім'ї у весняних сільськогосподарських роботах, військовий міністр ЗУНР розпорядженням від 22 березня 1919 р. дозволив командирам частин запілля відпускати певну кількість стрільців і підстаршин на тижневий термін для сівби. При цьому до уваги бралися особисті якості, насамперед дисциплінованість воїнів [185. Арк.13].

Таким чином, військова дисципліна, основана на усвідомленні воїнами почесного обов'язку перед народом і державою, мусила опиратися не тільки на методи переконання, але й на примус. Ця необхідність викликала створення в структурах військового відомства відповідних органів - Польової жандармерії і військового судівництва. За висловом колишнього команданта Польової жандармерії Галицької армії сотника Івана Козака, жандармерія "уявляла собою одноцільну військову частину, призначену для виконання військово-поліційної служби в області розташування дієвої армії і етапу". [240. Т.2. С.253). Вона мала специфічні завдання: забезпечувала твердий порядок у місцях дислокації і руху військових частин Галицької армії, вела боротьбу з дезертирством (згадаймо, що саме її підрозділи затримали на Коломийщині за два місяці 1300 дезертирів).

Організацію Польової жандармерії започаткував колишній майор австрійської жандармерії О.Красіцький, який у другій половині грудня 1918 р. сформував перший відділ при команді бойової групи "Південь" у м.Щирці під Львовом. Призначений на посаду команданта Польової жандармерії і референта НКГА, талановитий організатор і непересічний фахівець розгорнув будівництво її структур. У лютому 1919 р. він очолив Державну Жандармерію ЗУНР, а його посаду перейняв сотник І.Козак. Це був період, коли під керівництвом начальника штабу Галицької армії реорганізовано бойові групи у корпуси, бригади і полки. Відповідно творилася структура Польової жандармерії: при НКГА - відділ на чолі з командантом і референтом сотником І.Козаком, при штабах корпусів - сотні жандармерії у складі п'яти чет по 30-40 осіб (по одній для себе і стрілецьких бригад). Команданти підрозділів водночас були й референтами у справах жандармерії командирів корпусів і бригад. Відділи жандармерії створено також у складі Окружних військових команд [246. Т.2. С.293].

Формування польової жандармерії та її діяльність базувалися на засадах організаційно-правових актів колишньої австро-угорської армії. Але вже наприкінці лютого - початку березня отаманом І.Козаком опрацьовано важливі документи - "Організаційні Постанови для Польової жандармерії " та "Службова інструкція для Польової жандармерії ". Вони були схвалені начальником штабу Галицької армії полковником В.Курмановичем і лягли в основу наказу НКГА від 12 березня 1919 р., який визначив структуру і завдання військової жандармерії, порядок комплектування і проходження служби [216, с.193-194].

Комплектування Польової жандармерії здійснювалося особами, які пройшли військову службу і жандармський вишкіл. Слід відзначити, що протягом усього часу катастрофічно не вистачало фахових жандармів, внаслідок чого штатні підрозділи ніколи не мали повного складу. Жандарми були озброєні австрійськими і російськими крісами, а старшини і підстаршини - пістолетами, часто застарілих зразків. На відміну від державної, яка мала особливий однострій, особовий склад Польової жандармерії носив армійський мундир і відрізнявся лише синьо-жовтою опаскою на лівому рукаві. Згідно з наказом командувача УГА генерала О.Грекова від 14 червня 1919 р. встановлено штатну чисельність Польової жандармерії - 2500 осіб. Але насправді на той день служило тільки 500 жандармів [246. Т.2. С.276].

Тоді ж командант Польової жандармерії сотник М.Яворський опрацював статут для служби, який впроваджено 24 червня 1919 р. наказом генерала О.Грекова. Відповідно до статуту її перейменовано у Польову сторожу, підпорядковано Команді етапу армії і змінено структуру: до шести корпусних команд прилучено кордонні підрозділи. Командирам відділів і сотень жандармерії надавалися права командирів стрілецьких куренів і сотень. Польову сторожу ліквідували в лютому 1920 р.

У зв'язку з надзвичайно важливим значенням залізничних шляхів, мережа яких на території ЗУНР була досить розвиненою і вони служили головним засобом сполучення, командування Галицької армії постійно дбало про їх надійне функціонування. Вже на початку листопада 1918 р. за наказом полковника Вітовського ветеран Легіону УСС Ю.Буцманюк організував при Секретаріаті військових справ Залізничну військову управу, яка мала забезпечити охорону залізничних шляхів, військові перевезення, дбати про порядок на залізничному транспорті. З цією метою було сформовано п'ять команд контролю шляхів і транспорту у Тернополі, Станіславі, Стрию, Ходорові і Чорткові. У їх складі діяли команди залізничних двірців (станцій). Особовий склад новоутворених структур укомплектовувався військовиками [15, с. 299-301].

24 березня наказом Секретаріату військових справ створено Залізничну жандармерію, яка складалася з лінійних підрозділів чисельністю до 20 осіб, дислокованих на залізничних станціях Станіслава, Тернополя, Стрия, Підволочиська, Коломиї, Бережан та інших міст ЗУНР. До функцій жандармерії входило: забезпечення порядку на залізниці, охорона транспортів, затримання дезертирів.

Як свідчать документи Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (Ф. 1078, оп. 2, спр. 70.) спеціальної уваги заслуговує організація військової розвідки на землях Галичини. Західноукраїнська Народна Республіка, яка згідно з Актом Злуки 22 січня 1919 р. перетворилася на Західну область (30) УНР, спромоглася дещо зробити у цьому напрямку.

Структура військової розвідки Української Галицької Армії (УГА) складалася з її центральної ланки -розвідувального відділу при Начальній Команді УГА у складі 6 офіцерів і декількох підстаршин. Йому підлягали розвідувальні відділи армійських корпусів, котрі входили до складу їх оперативних відділів. Корпусний розвідвідділ мав одного офіцера і декількох під старшин. У штабах бригад УГА працював "розвідний старшина" - офіцер розвідки. У військових частинах діяли розвідувальні підрозділи - піші і кінні, причому на кінну розвідку покладалися завдання ведення збору інформації на відстані 15-20 км. від позиції головних сил.

Агентура військової розвідки УГА рекрутувалася переважно з молоді довійськового віку. "Назагал розвідка Галицької Армії хоч і зробила чимало доброго, - згадував сучасник, -залишилася далеко позаду ворожої. Нашому розвідчому апарату бракувало фахових старшин - на всіх 30 старшин, зайнятих у розвідці, було лише 6 фахових, - і, головне, грошей. Для цього, щоб поставити як слід такий для армії Важний допоміжний апарат, не було в керівничих кругах досить розуміння, і через те праця розвідчого апарату не дала армії того, що вона і могла була дати”.

Крім ведення польової розвідки, спецслужба 30 УНР намагалася створити резидентури на окупованих польською армією територіях. Так, у березні 1919 р. польська контррозвідка розкрила і у Львові українську підпільну бойову організацію, яка налічувала до 700 членів. Кожний з бойовиків організації мав гвинтівку з 40 набоями. Мала вона і 4 кулемети. Основу особливого складу організації складали українські робітники-залізничники. Керівників організації Фоліса і Саломовича розстріляно. При цьому заарештовано резидента розвідки 30 УНР Л. Ганкевича. У жовтні цього ж року поляки затримали члена Українського Громадського Комітету М. Осовську, котра спільно з Л. Ганкевичем таємно вербувала військовослужбовців для УГА і переправляла їх до Чехословаччини. Разом з нею заарештували ще 40 громадян. Всіх затриманих польська "дефензива" тримала у в'язниці, намагаючись вибити свідчення проти невинних людей, провести масові арешти і інспірувати подальші широкі репресії проти українського населення.

Негативно позначалася відсутність задовільного співробітництва між військовими розвідками УНР і 30 УНР. Непорозуміння між командуваннями Армії УНР і УГА тривали не один місяць. Лише 11 серпня 1919 р. організовано координаційний військовий орган -Штаб Головного Отамана, куди увійшли на паритетній основі наддніпрянці і галичани. Розвідувальний відділ цього штабу очолив підполковник Гриців.

Однак, компетенція штабу була вельми обмеженою, і таке "обмеження в правах не дало спільному проводові повести ширшої справи для об'єднання армії і зосередження в її руках заряду всіма справами”.

Повертаючись до розгляду роботи Інформбюро, зауважимо, що українська військова розвідка постійно відчувала нестачу підготовлених кадрів. Переважну більшість її співробітників складали цивільні особи, які не мали належного фахового рівня, хоч щиро бажали допомогти у війні за незалежність і територіальну цілісність України.

У ході державного будівництва творилася важлива ланка правозахисної системи ЗУНР - судівництво. 13 листопада 1918 р. у складі уряду засновано Державний секретаріат судових справ, який очолив відомий громадсько-політичний діяч адвокат С.Голубович. Як слушно зауважив український історик О.Субтельний, в основу розбудови державних органів республіки часто були "покладені австрійські моделі - галичани не вдавалися до радикальних експериментів, поширених на сході" [233, с. 510]. Отже, за наявним зразком територію ЗУНР поділено на 12 судових округів: Львів, Станіславів, Тернопіль, Бережани, Золочів, Коломия, Самбір, Стрий, Перемишль, Чортків, Сянок і Буковина. Водночас із розбудовою структур Секретаріату судових справ формувалось і військове судівництво Галицької армії для розгляду військових злочинів. Перше розпорядження про його організацію Державний секретаріат військових справ видав 16 листопада. Наступні розпорядження від 3 і 14 грудня 1918 р. визначили структуру, завдання і порядок діяльності військового судівництва [22. Ч.1. С.23).

У складі Секретаріату військових справ утворено відділ судівництва на чолі з отаманом О.Підляшецьким, який здійснював контроль за діяльністю підлеглих структур і вирішував кадрові питання. Сформований при міністерстві Найвищий військовий трибунал служив останньою інстанцією для відкликів або затвердження вироків обласних і окружних військових судів. У трьох військово-територіальних областях - Львові, Станіславові і Тернополі - створювалися Військові обласні суди. До їх складу входили команданти Державної жандармерії і військових округів. 28 січня 1919 р. Рада Державних секретарів ЗУНР затвердила текст присяги військових суддів: "Присягаю торжественно Всемогучому Богу й прирікаю на мою честь бути вірним Українській Народній Республіці і повинуватися її законам та розпорядкам. Присягаю сповняти мені припоручені обов'язки після мого найліпшого знання і совісти на кожнім мені як військовому судді призначенім службовім місці - під час війни і мира, при тім мати на увазі добро моєї вітчини, виконувати закони, розпорядки, поуки і поручення моїх зверхників і залишати всякого рода надужиття моєї власти, так мені Боже допоможи. Амінь!" [22. Ч.5. С.4].

Важливу роль відігравали Окружні військові суди, впроваджені розпорядженням ДСВС від 3 грудня 1918 р. під назвою Польовий суд Військової окружної команди. Розглянемо їх структуру і діяльність на прикладі Польового суду окружної команди у Стрию. Відповідно до вказаного розпорядження головою суду був Окружний військовий командант отаман В.Котович. Начальником суду призначено досвідченого військового юриста сотника-суддю д-ра Остапа Жука; слідчим працював поручник Євген Величковський; керівником слідчого відділу з політичних справ був визначний знавець права сотник-суддя М.Гутникевич; судочинство здійснював проручник-суддя д-р І.Грубський. Двоє останніх мали право вести судові засідання. Крім того, до Польового суду входили військові урядовці, які не склали фахових іспитів і тому не були іменованими суддями (протоколісти, перекладачі тощо) - І.Федак, М.Стойка, О.Янович, І.Шиян. Останній - талановитий юрист і промовець, часто виступав на засіданнях як прокурор. Канцелярію очолював Г.Капраль, господарську частину - поляк В.Ган; начальником військової в'язниці був С.Лоза. Як і всі інші структури військового судівництва Галицької армії, Польовий суд у Стрию керувався австрійськими військовими карним кодексом і законами, звичайно, з деякими відхиленнями. Серед найвідоміших справ, які довелося розслідувати, були: бунт у Дрогобичі 14-15 квітня 1919 р., підготовка польською організацією антидержавного збройного повстання, випадки військових злочинів, зокрема дезертирства, грабунки [223, с.322-328; 154, с.187-188].

У зв'язку з тим, що Польові суди Окружних військових команд обслуговували військові частини, що дислокувалися на їх території, зокрема фронтові, вони були дуже перевантажені, розгляд справ часто затягувався на довгий термін. Відтак 18 січня 1919 р. Рада державних секретарів прийняла ухвалу про створення Польового суду Начальної команди українських військ і відповідних структур у складі бойових груп, корпусів і бригад, які розглядали карні справи виключно військових. Першими постали Польові суди групи "Північ" у Жовкві і групи "Південь" у Щирці. Невдовзі, у ході реорганізації Галицької армії у січні-лютому 1919 р., були засновані подібні органи військового судочинства у корпусах. Їх очолили досвідчені фахівці - сотники-судді І.Ласкавецький (I корпус), Я.Горалевич (II корпус) і відомий галицький адвокат д-р В.Кіжик (III корпус). Величезний обсяг роботи виконував Польовий суд Етапу армії під керівництвом сотника-судді І.Козбура. Йому були підпорядковані старшинські школи, Армійський вишкіл, лічниці (шпиталі), табори військовополонених, усе запілля армії. Серед бригад Польовий суд діяв до весни 1919 р. лише у 8-й Самбірській бригаді (начальник - поручник-суддя І.Максимчук), до компетенції якого було передано всі фронтові частини від Крукенич до Турки. У травні його ліквідували [223, с.323-324].

Працівники військового судівництва були іменовані військовими званнями з додатком "суддя" або "судовий": полковник, підполковник, отаман, сотник, поручник - судді; судові четарі й хорунжі. За поданням Д.Вітовського тільки в одному розпорядженні від 1 січня 1919 р. іменована вищим званням 41 особа, з них сотниками-суддями 15 [22.Ч.5. С.7]. Судівництво ЗУНР і Галицької армії закінчило своє існування у лютому 1920 р. Слід зазначити, що під час масових репресій навесні того ж року органи ЧК у першу чергу арештовували і розстрілювали працівників жандармерії і судівництва, вважаючи їх особливо небезпечними ворогами більшовицької влади.

Отже, силові структури Галицької армії - Польова Жандармерія і військове судівництво - зіграли позитивну роль у захисті ладу і правопорядку в армії, зміцненні військової дисципліни, виховному процесі у складний період війни. Завдяки піклуванню уряду і командування армії вони комплектувалися високоосвіченими, національно свідомими кадрами, які мали фахову підготовку і досвід, активно включалися у військове будівництво, непохитно стояли на сторожі молодої української держави й армії. Водночас відзначимо їх гуманізм. Всупереч твердженням радянської історіографії, Військовий суд під головуванням отамана О.Букшованого із тисячі учасників відомого антидержавного повстання у Дрогобичі в квітні 1919 р. нікого не покарав. Затримані три комуністичні керівники на чолі з В.Коцком без особливих перепон втекли з-під варти, а трьох учасників повстання - грабіжників - стратили обурені селяни без втручання суду [157, с.210-220]. Заслуговує уваги доцільне використання досвіду й нормативних актів австрійської армії, її статутів, енергійна перебудова структур залежно від зміни ситуації. Безперечно, все це сприяло тому, що молода Галицька армія змогла дев'ять місяців відстоювати свою незалежність у важкому протиборстві зі сильним противником.

Незважаючи на поразку в українсько-польській війні 1918-1919 рр., Галицька армія, що перейшла Збруч і з'єдналася з Армією УНР, була могутньою силою. Її боєздатність і дисциплінованість високо оцінював Головний Отаман С.Петлюра, котрий у наказі від 22 липня 1919 р. писав: "На допомогу нам прийшли брати-галичани. Вони залишили свої оселі, відходячи під переважною силою ворога; але прийшли на наш терен, як то належить дисциплінованій армії й свідомій у правоті свого діла і своїх змагань" [157, с.222]. Добрими словами згадував Галицьку армію влітку 1919 р. тодішній начальник Генштабу Армії УНР Микола Капустянський: "Галицька армія уявляла зі себе боєздатну регулярну армію, з не зовсім відповідним командним складом; в ній панував лад, карність і надзвичайно добре був організований тил; військовим заосмотренням Галицька армія була бідна; з національного боку це була одноманітна маса з піднесеним національним почуттям" [102, с.548].

вгору