4.3. Бойові традиції війська - важлива складова вишколу

Виховання особового складу армії на традиціях наддніпрянського козацтва і галицького стрілецтва було одним з найважливіших чинників формування морально-бойових якостей захисників Батьківщини. Це завдання особливо актуалізувалось у період українських визвольних змагань першої чверті XX століття, коли, за висловом М.Грушевського "більш ніж коли-небудь відчувається велика виховуюча сила людського колектива.., його великих подвигів" [51, с. 69].

1911 р. під час панахиди на Личаківському цвинтарі з нагоди 100-ліття від дня народження Маркіяна Шашкевича митрополит Андрій Шептицький зауважив: "В українськім патріотизмі Галичини мало історичних традицій, мало державницької політичної думки" [123, с. 155). Слушне спостереження митрополита було сприйняте українськими політиками і парламентарями як заклик до належного використання героїчних традицій народу і бойових традицій українського війська у вихованні молодих захисників поневоленої нації. Найефективніше ця робота велась у парамілітарних товариствах "Січ", "Сокіл", Пласт". Її найкращим виявом став багатотисячний Шевченківський здвиг у Львові в червні 1914 р., що заклав підвалини Легіону Українських Січових Стрільців, до якого зголосилося близько 28 тисяч добровольців. Вже своїм найменуванням молоді патріоти задекларували необхідність продовження державницьких традицій козацтва Запорозької Січі. "В моменті, коли ім'я України було викреслене з пам'яті світу, - писав колишній січовик, а згодом відомий історик С.Ріпецький, - із соток стрілецьких крісів залунало та понеслося далеко по широкому світі бойове слово в обороні України… Відродилася лицарська традиція України" [207, с. 111].

Усвідомлюючи дидактичну значущість традицій Січі, командування Легіону УСС, старшинський склад постійно дбали про популяризацію козацьких звитяг. Спеціально готувалися науково-історичні розвідки, підкріплювані творами художньої літератури й мистецтва. Особовий склад Пресової Кватири збирав фактичний матеріал до історії легіону - оперативні накази і звіти, представлення до нагород і нагородні листи, інформацію про особовий склад, спогади, стрілецькі видання. За цю ділянку роботи у Пресовій Кватирі відповідав четар І.Іванець. Хроністом призначено підхорунжого М.Гайворонського [83, с.411]. Частина цих документів зберігається нині у 353 фонді Центрального державного історичного архіву України у Львові.

Самопожертви стрілецтва у битві на горі Маківці спонукали Загальну Українську Раду надіслати усусам лист подяки, у якому, зокрема, зазначалося: "У Вас віджили давно минулі дні слави українського народу, через Вас повернули часи визвольних воєн України. У Вас воскрес дух Хмельницьких, Мазепів!.. Ваша завзята героїчна боротьба на полях огня і смерти вінчає Вас лаврами воєнної слави, а українському народові добуває місце між народами Європи… Кожне Ваше діло входить в історію України" [24. Ч. 19-20. С. 11-12]. Виховна робота давала щедрі плоди на полях боїв. Характерним виявом можуть бути спогади М.Заклинського з часів перебування Легіону УСС на Великій Україні: "Незабутні для нас були ці дні, коли ми плили по Дніпрі колишніми землями Запоріжців, серединою нашої великої Батьківщини… Тут була Січ за часів Мазепи,там ублизу Сіркова могила, там знову була Січ за часів Хмельницького…" [84, с. 20-21].

Командування Галицької армії глибоко усвідомлювало, яким потужним чинником військово-патріотичного виховання є бойові традиції. Свідченням успіхів у цій ділянці є фронтова історія армії - дев'ятимісячне протистояння набагато сильнішому війську Польщі, підтримуваному Антантою, та боротьба з більшовиками й денікінцями. У зверненнях до війська Начальна Команда часто привертала увагу стрілецтва до героїчного минулого народу. "Дивляться на тебе тіні князя Володимира Великого, короля Данила, дивиться герой нашої історії батько гетьман Богдан Хмельницький, дивиться Дорошенко і Мазепа та страшний труп замученого у московській тюрмі - посліднього гетьмана України Павла Полуботка, - зазначалося у зверненні до війська 1 травня 1919 р. - І всі вони ті герої нашої минувшини кличуть до тебе - за волю України, за самостійність Української Народної Республіки - до зброї!" [231, 7 трав.]. У період важкої невдачі на фронті, після гіркої поразки Галицької армії у фіналі Чортківської наступальної операції внаслідок браку боєприпасів, газета "Козацький голос" у редакційній статті "Доки ми живемо" зверталася до вояків Галицької армії: "Хотять поляки через свої хвильові суксеси на фронті зломити нашу волю, нашего духа… Але в нас дух Хмельницького, в нас кров славних Запорожців, в нас сила сліз, крови і згарищ нашої рідні…" [119, 2 лип.].

Важливе значення у вихованні стрілецтва на традиціях героїчного минулого мало урочисте відзначення пам'ятних дат з історії українського війська, визвольних змагань. Особливо урочисто святкували День незалежності (1 листопада) - на честь переможного повстання 1918 р. і постання суверенної української держави. Так, 1 листопада 1919 р., незважаючи на важкі бої проти денікінських військ, епідемію тифу, урочисто відзначалася перша річниця республіки. У цей день усі армійські часописи надрукували святкові звернення уряду і накази командування, спогади учасників історичних подій. У редакційній статті "Стрільця" напередодні свята наголошувалося на великому значенні історичної події для патріотичного виховання особового складу Галицької армії. Про повстання у Львові писали: "Наші герої не дивилися на це, що їх горстка і що вони серед моря ворогів, але підняли зброю за право України. І Ви вщипліть у той день у душу дітей ваших любов до України і ненависть до гнобителів… Бо велика і незглибима сила традиції. Її не зломить ніяка міць, ніякий цар, ніяке насильство!" [231, 13 жовтн.]. Того дня у Вінницькому міському театрі відбулася святкова академія, на якій виступили з доповідями представник УГА і голова міста. Свято завершилося величним концертом фронтового театру НКГА.

1 травня відзначилися роковини битви на Маківці. З нагоди її четвертих роковин четар Ю.Шкрумеляк звернувся до вояків УГА: "Читаючи про подвиги, яких доконали наші брати перед нами, - ми поруч вдяки і пієтизму до тих народних героїв, що поклали свої голови в обороні нашої волі, чуємо заохоту доконувати саме таких діл" [231, 1 трав.].

Одним із прийомів виховання воїнів на бойових традиціях, що здавна практикувався в деяких арміях, було присвоєння частинам (здебільшого полкам) почесних найменувань, які відображали визначні перемоги в битвах або місця формування, дислокації чи поповнення. Практика надання власних імен полкам була розповсюджена в російській армії ще з петрівських часів. Семенівський і Преображенський полки протривали до 1917 р. Пізніше існували Шипкінський, Плевенський, Фокшанський, Ерзрумський та інші полки з російсько-турецької війни: Яворівський, Тернопільський, Бродівський - доби Першої світової, а також Київський, Полтавський, Ярославський, Сибірський, Туркестанський, Фінляндський тощо. Полки мали власні прапори, а їх солдати й офіцери - особливі відзнаки. Цей досвід широко використано при створенні наддніпрянської армії Української Народної Республіки. Дуже популярним було присвоєння військовим частинам імен гетьманів України, героїв визвольних змагань. У складі збройних сил молодої республіки були полки імені Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Пилипа Орлика, Петра Сагайдачного, а також Івана Гонти, Максима Залізняка, Устима Кармелюка, Івана Богуна та інших. Надавалися також імена Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка. Крім того, деякі корпуси, дивізії, полки мали назви, пов'язані з історичним минулим українського війська: Окремий корпус Січових Стрільців, Запорізький корпус, полки Вільного Козацтва, Запорізької Січі, Гайдамацькі, Чорних Запорожців. Усі дивізії одержали топонімне іменування (Київська, Волинська, Херсонська, Подільська), як і бригади - Одеська, Козятинська, Білоцерківська. Існували й Чигиринський, Полтавський, Одеський, Чернігівський полки. Власні імена присвоювалися також бронепоїздам ("Стрілець", "Запорожець", "Вільна Україна") і панцерникам ("Сагайдачний", Федір Черник", "Симон Петлюра", "Андрій Мельник", "Коновалець") [42, с. 248-257; 238, табл. 6].

Командування Галицької армії, усвідомлюючи значення патріотичного гарту, практикувало надання пам'ятних імен військовим частинам. У її складі були полки імені Івана Мазепи, Петра Дорошенка, Петра Конашевича-Сагайдачного, Князя Лева, Симона Петлюри, Українських Січових Стрільців, Буковинський. Носили також власні найменування деякі курені і навіть сотні: I-й Пробоєвий, Гуцульський, Збаразький курені, курінь імені Князя Лева, Запорізька гуцульська козача сотня імені Ю.Федьковича, Запорізька сотня, Окремий загін імені Івана Гонти. У Стрийській окружній військовій команді й казарми носили імена - Богдана Хмельницького та Івана Мазепи [170, с.139].

Усі бригади Галицької армії, за винятком I-ої УСС і Гірської, іменувалися за територією їх формування: 2-а Коломийська, 3-я Бережанська, 4-а Золочівська, 5-а Сокальська, 6-а Равська, 7-а Львівська, 8-а Самбірська, 9-а Угнівська (Белзька), 10-а Янівська, 11-а Стрийська, 17-а Бучацька, 18-а Тернопільська [154, с. 159]. Власні імена маніфестували певну особливість, окремішність бригад, що при добре налагодженій виховній роботі сприяло формуванню в особового складу прагнення примножити славні традиції своєї частини. Командири корпусів і командування армії у зверненнях і наказах про відзначення, оголошеннях подяки за успішні бойові дії, як правило, називали бригади і полки повними найменуваннями, що теж відігравало позитивну роль.

Командування започаткувало збирання матеріалів і документів, історичних пам'яток для створення історії українського війська, військових музеїв, закладаючи тим матеріальну базу для виховання наступних поколінь на бойових традиціях. На початку березня 1919 р., у розпалі Вовчухівської наступальної операції Галицької армії і жорстоких боїв, газета "Стрілець" опублікувала звернення Українського Пресового Бюро до вояків: "Перед обличчям історії стоїть як раз сучасне покоління українського народу. Наслідники наші з завистю згадуватимуть колись про нас так, як з завистю згадуємо ми про покоління, які мали щастя жити у великих моментах нашого минулого." Армійська газета закликала збирати спогади, матеріали про героїв визвольних битв, інші свідчення історичної епохи боротьби за волю України [231, 14 берез.].

3 квітня 1919 р. військовий часопис I-го галицького корпусу "Козацький голос" помістив відозву директора Державного військово-історичного музею ЗУНР О.Благодіра до громадськості республіки і вояків армії, де відзначалося: "Вікова неволя народу українського і ріжні ворожі вихори на землі нашій зруйнували і попсували святині наші. Старовинні речі - живі свідки нашої історії, культури і боротьби за волю нашого краю з чужоземними хижаками повивожені з України до ріжних чужинецьких музеїв в Польщі і Московщині". Автор закликав надсилати до музею у м.Ходорові в дар або за плату все цікаве "з національно-історичного боку про життя наших днів, відбудови держави і сучасних війн: фотографії, малюнки, книги, газети, відозви, листи, розпоряди уряду, ріжні вироби тощо". З особливим запалом директор музею звертався до військовиків: "Вояки! На вашу хоробрість і незнану в історії війн лицарність дивує весь світ. Пролита вами кров за землю Українську вимагає довічної пошани нашої і будучих поколінь наших… Надсилайте до музею фотографії, малюнки, листи, складені пісні та ін." [119, 3 квіт.].

Ініціатори цієї роботи мали прекрасний приклад і досвід, набутий у Легіоні Українських Січових Стрільців у роки світової війни. Утворена Пресова Кватира одним із головних завдань мала збирати матеріали і документи, які лягли потім у основу написаних історії УСС, монографій, численних спогадів про бойовий шлях січового стрілецтва, а відтак стали ефективним чинником виховання особового складу Галицькоюї армії на бойових традиціях Легіону. "Війна була щойно у самих початках, - згадував тодішній командант його отаман М.Галущинський, - а Бойова Управа думала вже особи в стрілецькій організації зробити вічними та постаралася про їх портрети для будучого музею. Тим артистом-маляром був Ю.Буцманюк". [32, с. 151]. Вояки Легіону - художники О.Курилас, І.Іванець, Г.Гец, О.Сорохтей, фотографи Т.Мойсейович, М.Угрин-Безгрішний, І.Іванець - створили сотні історичних пам'яток епохи визвольних змагнь, які стали безцінними експонатами музеїв і виставок.

Першим зародком стрілецького музею стала Воєнна виставка у Відні, відкрита в липні 1916 р. Легіонові УСС там було виділено цілий павільйон [244, с. 15]. Хорунжий УСС і діяч Пресової Кватири Я.Гриневич, який восени відвідав виставку, писав, що ініціатором її створення був член Бойової Управи І.Боберський. На виставці експонувалися стрілецький прапор, карта бойових дій Легіону УСС в Карпатах 1914-1915 рр., стрілецькі відзнаки, картини, фотографії тощо. Екскурсію провадили січовики [47, с.12]. Із Відня експонати перевезено 1918 р. до Львова, де влітку відкрилася Виставка стрілецьких пам'яток. Згодом вона ввійшла до складу музею Наукового товариства ім. Т.Шевченка [91, с. 3-4].

Для збереження пам'яток історії Галицької армії багато зробили шефи історичного відділу Пресової Кватири НКГА М.Євшан-Федюшка та його наступник І.Кревецький. За їх ініціативами, згадував С.Шухевич, президент ЗУНР Є.Петрушевич наказав створити історію УГА. "По всіх корпусах, бригадах і корпусних частинах настановлено здібних старшин, - писав колишній комбриг, - що їх завданням було збирати матеріали і списувати історії своїх частин та команд, а опісля висилати до Начальної Команди, де поручено Євшан-Федюшці збирати весь цей матеріал. З питомою йому пильністю зібрався він до діла й робота пішла скоро вперед. Він виготовив відозви, накази, проекти і квестіонарі та розіслав по всіх командах" [281. Ч. 3. С. 48]. М.Євшан-Федюшку й І Кревецького можна вважати фундаторами створення літопису УГА.

14 серпня 1919 р. газета "Стрілець" надрукувала наказ НКГА щодо створення історії УГА, корпусів, бригад та інших усіх частин. Під рубрикою "Для грядущих поколінь (В справі історії Армії ЗОУНР)" редакція часопису зазначала: "В цілі збереження традиції, історії творення і боїв Армії ЗОУНР, що матиме важний вплив на скріплення національної свідомості і гордости дальших поколінь… видано наказ до корпусних, бригадних, інших команд (коші, вишколи, технічні, летунські і залізничні відділи, шпиталі) призначити старшин, які повинні зібрати всі дневники сотень, куренів, бригад і корпусів, книги наказів, бойові звіти, оперативні карти і протягом місяця написати історії бригад, корпусів" [231, 14 серп.].

Зокрема слід було подавати: час і місце сформування частини (підрозділу); детальні відомості про перших командирів, статистичні дані, участь у бойових діях до Збруча і після приєднання до Армії УНР; свідчення про героїчні вчинки старшин і стрільців, про полеглих у боях і поранених, умерлих від ран і хвороб. Усім старшинам наказувалося здати автобіографію з фотокарткою. Командири мали організувати збір документів і написати історії своїх частин, а також історії українських полків австрійської армії, які брали активну участь у Першолистопадовому (1918р.) повстанні або приєдналися до Галицької і Наддніпрянської армій. Окремими пунктами ставилося завдання створити історії ДСВС, НКГА, Старшинських шкіл, Окружних військових команд, Польової жандармерії, армійських оркестрів і творчих колективів. Водночас пропонувалося включати в історії частин досвід зміцнення військової дисципліни, форм і методів військового вишколу: виховання особового складу. До історій частин треба було додати фотографії підрозділів, окремих старшин, підстаршин і стрільців, а також портрети, виконані армійськими художниками (вказано Ю.Буцманюка, І.Іванця, Я.Струхманчука, П.Артимовича й ін.). Усіх старшин, залучених до цієї роботи, наказувалося звільнити від інших обов'язків, надати їм приміщення, кошти і створити сприятливі умови. Особливо наголошувалося, що це визначне завдання, яке необхідно виконати своєчасно і якісно, що дозволить видати книгу про історію Галицької армії [231. 14 серп.].

Діяльно включилась у виконання розпорядження НКГА армійська преса. Регулярно повідомлялося про хід виконання наказу, друкувалися рекомендації. "Культурна сила кожного народу пізнається по тім, як він зберігає пам'ять своїх змагань, - писав шеф Пресової Кватири НКГА О.Назарук. - Військо - це основа каждої держави. Добра історія війська має виказувати наглядно: чисельність, організацію, дисципліну, моральний дух, як воно боролося, його втрати… Кожен старшина повинен пам'ятати, якщо це не буде зроблене - тоді вся пролита кров і всі труди, терпіння і геройство підуть на марне… Все це зможе прояснити наше матеріальне і духовне життя й залишити традицію, на якій будуть виховуватися ряди поколінь… Пам'ятаємо, що не тільки народи творять історію, але й історія творить народи" [180]. "Стрілець" помістив поради воякам "Як писати мемуари". У великій редакційній статті "Пропам'ятна книга Галицької армії" газета "Український прапор" писала: "Ні одна подія, ні один геройський подвиг, ні одне ім'я борця за свободу не сміє піти в забуття. Отся історія стане Євангелієм для грядущих поколінь - з її крівавих стрічок будуть черпати нещадну силу, завзяття та розуміння посвяти… Маємо вищеозначеною працею зладити документи нашого геройського змагання за самостійність - перед судом історії" [245, 1 лист.]. У жовтні 1919 р. начальник Пресової Кватири НКГА О.Назарук і шеф її історичного відділу І.Кревецький звернулися ще раз до старшин і стрільців з проханням писати спогади про участь у битвах за незалежність України: "З напруженою увагою слухатимуть оповідання про війну внуки і правнуки. З рівною увагою читатимуть про неї і найдальші покоління" [123]. Автори пропонували висвітлювати події як українсько-польської, так і Першої світової війни, а також бойові дії з більшовиками і денікінцями. У ті ж дні вони видали брошуру "Історія Галицької армії (Програма збирання матеріалів)" [98].

Активність галичан у війсково-історичній діяльності привернула увагу громадськості Наддніпрянщини. У вересні 1919 р. до Галицької армії звернувся через газету "Стрілець" ректор Кам'янець-Подільського університету, видатний український вчений Іван Огієнко. Він повідомив, що при університеті створюється відділ історії визвольного руху, який збирає документи і матеріали від учасників української революції та збройної боротьби за незалежність України. І.Огієнко закликав стрільців і старшин надсилати пам'ятки цієї історичної доби українського народу для виховання майбутніх поколінь на героїчних традиціях [231, 10 верес.].

Завдяки значній організаційній роботі командування і виховних структур Галицької армії було закладено потужну матеріальну базу виховання воїнів на бойових традиціях. Постали змістовні, належного наукового рівня історії: Легіону УСС і Галицької армії (праці Б.Гнатевича, О.Думіна, М.Омеляновича-Павленка, Н.Гірняка та ін.), бригад 3-ої Бережанської (І.Бобиляк), 5-ої Сокальської (А.Назар), 7-ої Львівської (П.Мигович), 8-ої Самбірської (І.Карпинець), 9-ої Белзької (С.Божик, Д.Бречка), 18-ої Тернопільської (Г.Славута). Побачили світ також історії гарматних полків (Я.Куриляк, Р.Фріш, Д.Онищук), 1-го куреня 10-ої бригади (М.Клемкевич), Жидівського куреня (Д.Микитюк, Г.Нахман), Підстаршинської школи 1-го корпусу (В.Мацків), бригадного шпиталю ? 9 (А.Заєць), Летунства УГА (П.Франко), Медично-санітарної служби УГА (В.Щуровський), оркестру бригади УСС (М.Гайворонський) та ін.

Бойові традиції Галицької армії та Легіону УСС, як і передбачали О.Назарук та І.Кревицький, справді надихали наступні покоління, а вкладені величезні зусилля для збирання фактичних матеріалів дозволили ефективно використати історичні пам'ятки у вихованні нових борців за волю України. Про це свідчило відкриття за часів польського панування, 1934 р., у Національному музеї Львова Виставки УСС у трьох великих залах. На ній були зосереджені сотні фотографій, картин (О.Куриласа, Ю.Буцманюка, О.Кульчицької, Л.Геца й ін.), історичних реліквій [15; 28; 35; 72; 82; 84; 91; 92; 93; 98; 130].

вгору