КВІТИ   
 У гарному будинку на вікні    
 Бриніли Квіти у макітрі;   
 Тихесенько вони гойдалися на вітрі,    
 Радіючи весні.    
 На другому вікні стояли інші Квіти:   
 З паперу зроблені і шовком перевиті,   
 На дротяних стебельцях, наче мак,—    
 Хто йде, дивується усяк...    
 Чого тепер не роблять люде!    
 Без коней їздять,— ще колись    
 І не такеє диво буде:   
 От-от — дивись —    
 На місяць злізуть панувати   
 І там почнуть    
 По-своєму порядкувати,    
 Ще й земство заведуть...    
 А покіль що — повернем річ на Квіти.    
 День парний був; у холодку спочити   
 Ховавсь усяк.    
 От справжні Квіти кажуть так:   
 — Ой Вітрику, наш милий друже!    
 Навій нам дощику мерщій,   
 Бо душно стало дуже   
 Скрізь по землі сухій.—    
 А тії, шовком вбрані Квіти,   
 Сміються з них:   
 — Кому-кому — ще й вам годити,—   
 Не бачили дурних!    
 Навій їм дощику із неба...    
 Нащо він здавсь, коли його не треба?    
 Поналива води —   
 Хоч не ходи.    
 Не слід їм. Вітре, догоджати,    
 Бо що вони за Квіти, треба знати?    
 Ще тиждень поцвітуть,    
 А потім і посхнуть.    
 Ось ми не простою красою —   
 Сам бачиш ти —    
 І літом і зимою   
 Уміємо цвісти...—    
 А вітер віє, повіває...    
 Вже близько хмара... дощик накрапає.   
 І зразу зашумів —   
 Долину звеселив...    
 А тії Квіти, шовком вбрані»    
 Попадали, неначе п'яні,—    
 Пропала чвань!   
 Тепер — куди не глянь —    
 Скрізь по двору їх вітер носить.   
     
 Розумному, як кажуть, досить.    
 [1864—1872]