ШЕЛЕСТУНИ   
 В одній долині, під горою,    
 Високий явір зеленів;   
 Край берега над чистою водою    
 Широкі віття розпустив;   
 Листочки з вітриком, жартуючи, шептались:   
— Ану, голубчику, ще, ще дихни!    
— Бач, братику, які ми повдавались   
 Веселії Шелестуни!    
 Якби не ми з тобою шелестіли,   
 То хто б долину звеселяв    
 І з ким би ти тут, вітрику наш милий,    
 Гуляючи, любенько жартував?    
 Що б тут було без нас? Краса якая?    
 Бур'ян та осока;   
 Була б долинонька неначе пустка тая,   
 А подивись, тепер вона яка!    
 До нас зозуленька у гості прилітає    
 І весело кує, як в тихому кутку;   
 Вівчарик на сопілку грає    
 Під явором, у холодку;   
 Співає соловей, неначе у садочку,   
 А серед ночі, в тихий час,    
 Тут мавочки гуляють у таночку    
 І ясний місяць дивиться на нас.   
 — Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,—    
 Коріння загули із-під трави,—    
 Коли б ми вам не піддавали сили,    
 То не бриніли б ви...   
 — Чого сюди Корінням озиваться? —   
 Зашамотіли Листя угорі.—    
 Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,   
 Лежали б мовчки у своїй норі...   
 — Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі! —   
 Коріння знов озвалися до них.—    
 І ви самі, і ваші витребеньки —    
 Розумному на сміх;   
 Не розуміючи, лепечете, як діти;   
 Гріх зневажати нас!    
 Хоч у землі судилося нам жити,   
 А все-таки ми дбаємо про вас.    
 Не красувався б тут і явір сей високий,   
 Сказати в добрий час,    
 Такий рясний, хороший та широкий:   
 І силу, і красу він має терез нас.    
 Минеться літечко, тоді по божій волі   
 Ми заснемо до другої весни,    
 І ви пожовкнете, лежатимете долі,   
 Дурненькії Шелестуни.    
 І після вас другії листя будуть,    
 Цвістиме все, як і тепер цвіло,    
 Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть,    
 Неначе вас і не було...   
     
 І між людьми такі ж бувають,    
 Як і на яворі, Шелестуни;   
 Нехай же баєчку вони    
 На вус собі мотають.   
 (1891)   
     
 МАЛЬОВАНИЙ СТОВП   
 Обридла дневі суєта людськая,   
 Спустився він Спочити в темноті.    
 І нічка тихая, мов чарівниця тая,   
 Прибралася у зорі золоті.    
 Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі   
 Ніхто його не турбував;   
 Заснули верби на облозі,      
 І вітер задрімав.    
 Що ж то таке між вербами біліє?   
 То Стовп мальований стоїть,    
 Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,   
 І сумно він у степ глядить.    
 Чи світ не той, чи доля відцуралась?..    
 Все глухо там, нічого не чутно.    
 Десь над болотцем чайка обізвалась,    
 Як обзивалася колись давно...    
 Згадалася йому щасливая година,    
 Як був він деревом, шумів і зеленів,      
 Як усміхалася червоная калина   
 І степ широкий серце веселив...      
 І причувається — десь пісня за горою   
 Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»    
 І сльози капають холодною росою...   
 Кругом його гуде безсонний жук.   
     
 На сей раз вибачайте, люде!   
 Се баєчка не вам;   
 Нехай вона на спомин буде   
 Мальованим Стовпам.   
 14 вересня   1891.