ВОВК   ТА   ЯГНЯ На світі вже давно ведеться, Що нижчий перед вищим гнеться, А більший меншого кусає та ще й б'є — Затим що сила є... Примір не довго б показати, Та — цур йому! Нащо чіпать?.. А щоб кінці як-небудь поховать, Я хочу байку розказати. Улітку, саме серед дня, Пустуючи, дурне Ягня Само забилося до річки — Напитися водички. От чи пило, чи ні — глядить: Аж суне Вовк — такий страшенний Та здоровенний! Та так прямісінько й біжить До бідного Ягняти. Ягняті нікуди тікати; Стоїть, сердешне, та дрижить... А Вовк, неначе комісар, кричить (Він, щоб присікаться, знайшов причину): — Нащо се ти, собачий сину, Тут каламутиш берег мій Та квапиш ніс поганий свій У чистую оцюю воду? Та я тобі за сюю шкоду Ти знаєш, що зроблю?.. Як муху, задавлю! — Ні, паночку,— Ягня йому мовляє,— Водиці я не сколотив, Бо ще й не пив; А хоч би й пив, то шкоди в тім немає, Бо я стою зовсім не там, Де треба пити вам, Та ще й вода од вас сюди збігає... — Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. — Чи бач! Ще і базікать стало... Такого ще поганця не бувало!.. Здається, ти й позаторік тут був Та капості мені робив... Тривай же! Ти думаєш, що я забув? — Помилуйте! — йому Ягнятко каже,— На світі я ще й году не прожив. — Так брат твій був. — Нема братів. — Так, може, батько, Коли не дядько... Або ж хто-небудь з ваших був... Хіба не знаю я, не чув, Що ви усі мене б із'їли, Якби вловили? Собаки й вівчарі твої, Усі ви — вороги мої: Од вас мені життя немає... Ще мало я терпів? — Так чим же я вам досадив? — Ягнятко, плачучи, питає. — Цить, капосне! Либонь, не знає... Ще й огризається, щеня! Що ти за птиця?! Ти — Ягня! Як сміло ти мене питати? Вовк, може, їсти захотів!.. Не вам про теє, дурням, знати! — І —Вовк Ягнятко задавив... Нащо йому про теє знати, Що, може, плаче бідна мати Та побивається, як рибонька об лід: Він Вовк, він пан... йому не слід... 1854   ЩУКА На Щуку хтось бомагу в суд подав, Що буцім би вона такеє виробляла, Що у ставку ніхто життя не мав: Того заїла в смерть, другого обідрала. Піймали Щуку молодці Та в шаплиці Гуртом до суду притаскали, Хоча чуби й мокренькі стали. На той раз суддями були Якіїсь два Осли, Одна нікчемна Шкапа Та два стареньких Цапа,— Усе народ, як бачите, такий Добрячий та плохий. За стряпчого, як завсігди годиться, Була приставлена Лисиця... А чутка у гаю була така, Що ніби Щука та частенько, Як тільки зробиться темненько, Лисиці й шле — то щупачка, То сотеньку карасиків живеньких Або линів гарненьких... Чи справді так було, чи, може, хто збрехав (Хто ворогів не мав!),— А все-таки катюзі, Як кажуть, буде по заслузі. Зійшлися судді, стали розбирать: Коли, і як воно, і що їй присудити? Як не мудруй, а правди ніде діти. Кінців не можна поховать... Не довго думали — рішили — І Щуку на вербі повісити звеліли. — Дозвольте і мені, панове, річ держать,— Тут обізвалася Лисиця.— Розбійницю таку не так судить годиться: Щоб більше жаху їй завдать І щоб усяк боявся так робити, — У річці вражу Щуку утопити! — Розумна річ! — всі зачали гукать. Послухали Лисичку І Щуку кинули — у річку. 1858     ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК У темнім лісі, за горами, Зібравсь усякий звір: Вовки, лисиці з ховрахами, Зайці дурні, шкодливий тхір І ще там деяких чимало Безпечно в лісі панувало. Була і пасіка у них... Нехай, мов, люди не гордують, Що тільки все вони мудрують У хуторах своїх! От радиться громада стала — Кому б то пасічником буть? Лисичка зараз і вгадала: Ведмедика кликнуть! Послухали і по-дурному Постановили, іцо нікому Так не впадає, як йому. Не то розумний — дурень знає І скаже світові всьому, Як скрізь Ведмідь той мед тягає, — Так де тобі! І не кажи,— Себе, мов, стережи! Почав Ведмідь хазяйнувати, У пасіці порядкувати: Щодня він мед тягав Та в берлозі ховав. Дознались, кинулись до його — І меду не знайшли нічого... До суду потягли, Прогнали злодія старого Та ще й приказ дали: Заперти бісового сина На цілу зиму в берлозі. Ведмедику лиха година: Зарився у лозі, Дарма, про все йому байдуже, Лежить та ласує медком. «З тобою,— дума,— милий друже, Нам тільки й жити двом».   Таких Ведмедів на приміті Ще трохи є у нашому повіті. (1864-1872)