ДО Б. С — ГО 1
     
 Прощай, коханий ляше-друже!      
 Час розістатись настає.      
 А як болить, як б'ється дуже      
 Від туги серденько моє.   
     
 Одно гадали ми з тобою,      
 Шукали одного шляху,      
 І от зійшлись в тюрмі з собою,      
 Найшли недоленьку лиху.     
     
 Мир чарівничої омани      
 Пред нами птахом зник давно:   
 Неволя вічна та кайдани —      
 То нам судилося одно.   
     
 Але ж і ту судьбу шалену      
 Не довелось ділити нам:   
 Ти — за Байкал, а я — за Лену,—      
 Розтечемось по чужинам.   
     
 Хто зна: чи вернеться спромога      
 До праці стать за все святе,      
 А чи навік тяжка дорога      
 Колючим терном заросте?     
     
 Отак-то, голубе мій, ляше!      
 Тобі — рудник, мені — тайга...      
 Та не належить серце наше      
 До пут утисника-врага.   
     
 Віддавна руки нам невільні,      
 Душі ж неволя не скує;   
 Єднають нас змагання спільні,—      
 Хто їх хортами зацькує?   
     
 Не кривда п'яного магната,      
 Не заздрість жирного ксьондза,     —      
 Нас порушає проти ката      
 Журби вселюдської сльоза.   
     
 В чаду скаженого прокляття      
 Потоком кров лили батьки;   
 Той час минув: ми рідні браття,         
 Ми — нерозлучні бояки.   
     
 За що ж? За те, щоб духом згоди      
 Все понялося між людьми,      
 Щоб наші змучені народи      
 Так побраталися, як ми!   
     
 1 До Б. С — го. Вірш присвячений Броніславу Сєрошевському - товаришеві П. Грабовського по засланню.