ТРУДІВНИЦЯ   
     
 Хмуро дивилася школа,    
 В бовдурі глухо гуло,    
 Вітер вривався зокола,    
 Сумно в хатині було.   
     
 Мертва трудівниця-пані    
 Біла, як віск, на столі    
 Там почивала, заранні    
 Збувшися скорбів землі.   
     
 Рук і на час не складала,    
 Щиро кохала діток,    
 Листу якогось-то ждала,—    
 Тільки і знав наш куток.   
     
 За день одсунула книжку,    
 За день не стала робить,    
 Як опинилась на ліжку, —    
 Нічим було пособить.   
     
 В непогідь, стужу злиденну    
 (Певно, сама сирота!)    
 Зайде в хатину нужденну,    
 Словом усіх повіта.   
     
 Дасть, коли треба, поради,    
 Викладе все до пуття...    
 Боже! З якої б то ради    
 Їй відбирати життя?   
     
 Журно посходились дітки    
 Обік німої труни:   
 Втратили неньку сирітки,    
 Втратили промінь вони.   
     
 Вдарив і дзвін похоронний...    
 Нічого, мабути, ждать:   
 Треба людині сторонній    
 Шану останню віддать.   
     
 Дим закурився з кадила,    
 Серце зворушував спів...   
 Що дітвора голосила, —    
 Просто не чути попів!   
     
 А як на цвинтарі стали,    
 Кинули грудку землі, —    
 Гірко батьки заридали,    
 Аж надривались малі.   
     
 Мовчки вернули на помин,    
 Що громадяни знесли.    
 Якось не складувавсь гомін,    
 Навіть дяки не пили.   
     
 Та й розійшлися по хатах, —    
 Школа осталась пуста...    
 Хуга свистить по загатах,    
 Жалібно труп заміта.