ВЕСНЯНКИ   
 І   
 Зійшли сніги, шумить вода,    
 Весною повіва;   
 Земля квіточки викида,    
 Буяє травка молода;   
 Все мертве ожива.   
     
 Веселе сонечко блистить,    
 Проміння щердо ллє;   
 Гайок привітно шелестить,    
 Неначе кличе пригостить;   
 Струмочок виграє.   
     
 Сіяють злотом небеса,    
 Витьохкують пташки...    
 А груди думонька стиса:   
 Ховає зверхня ця краса    
 Смердючі болячки.   
     
 II   
 Знову, ластівочко-серце,    
 Ти вернулась, знов звила    
 В нас під хатою кубельце...    
 Заспівай же, де була?   
     
 Розкажи: чи й там, як тута,    
 Пекло скрізь — ні верть, ні круть:   
 Люди носять рабські пута,    
 У чужій кормизі мруть?   
     
 Світлі поклики колишні    
 До братерства та рідні,    
 Мов ті дріб'язки залишні,    
 Затопталися в багні?   
     
 Крук недолі над всім кружить,    
 А соборйще панів,    
 Знавіснівши, гірко тужить,    
 Що, бач, мало кайданів?   
     
 Розкажи: чи й там, як тута,    
 Замість праці все слова;   
 Люд бездольний в пітьмі плута,    
 На наймитів упова?   
     
 III   
 Сумно заспівала    
 Ластівочка люба    
                               На питання ті:   
     
 —Скільки світа знала,   
    Скрізь панує згуба,    
                               Люд — узаперті.   
     
 Мість 1 любові — злоба;   
 Брат піднявсь на брата,    
                               Душить за шматок,   
     
 Та ніде пригноба    
 Не справляє свята,    
                               Як-от ваш куток!   
     
 Ніде розбратання    
 Посеред громади    
                               Не було, як тут.   
     
 Ниці2 почування,    
 Продажність та зради    
                               Не кули більш пут.   
     
 Ні в якій країні    
 Брак самопошани    
                               Так людей не жер,   
     
 Як у вас донині...    
 Бийте, рвіть кайдани,   
                               Доки дух не вмер! —    
     
 З отим словом втіхи    
 Пісенька зніміла,   
                               В небі віддалась.    
     
 У блакить з-під стріхи    
 Ластівочка мила   
                               Пурхнула-знялась.   
     
 IV   
     
 Правду мовила пташина;   
 Чи на добре ж, чи дарма?    
 Перед нами — домовина,    
 Сором вічного ярма.   
     
 Промінь згас над рідним краєм;   
 А ми, скільки кожен зміг,    
 У провалля себе пхаєм,    
 Грунт пускаємо з-під ніг.   
     
 Та не пізно: є поправа,    
 Певен я — минеться все;   
 Ще заблисне наша слава,    
 Праця вгору піднесе.   
     
 Тільки треба сил та труду,    
 Щоб не згинути цілком,    
 Не стогнать до віку-суду    
 Під вельможним канчуком.   
     
 V   
     
 Годі ж нудитись, складаючи руки;   
 Кличе робітників рідна земля...    
 Віра, впотужнена словом науки,    
 Хай нас міцніш окриля!   
     
 Більше уваги до власного горя,    
 Більше любові до люду свого!    
 Близько — загибель... зника наша зоря...   
 Чого ж    нам ждати, чого?   
     
 VI   
     
 Розцвітайся ти, веснонько красна,    
 Духом творчості все онови;   
 У нарузі країна нещасна...    
 З муки-смерті її відживи!   
     
 Розворуш наші груди холодні,    
 Запали в них притухлий огонь,    
 Щоб рятунок знайшли ми з безодні,    
 Не стояли в борні осторонь!   
     
 Одігнала надовго ти хвижі,    
 Розбудила надії та сни.    
 Баглаї 3 — ці воріженьки хижі,    
 Так послизнуть нехай і вони!   
     
 Розцвітайся та нас із могили    
 До живого життя підведи,    
 Щоб ми очі на себе розкрили;   
 Світлі думи в душі відроди!   
     
 ' Мість — замість.    
 2   Ниці — підлі, негідні.   
 3   Баглаї — неробство, лінощі.