СОРОКА   
     
 Покинувши ліси свої,   
 Сорока в город полетіла.   
 Там по садках тинялася без діла,   
 Довгенько по гаях не бачено її...   
 Всі думали: пропала Білобока,  —   
 Аж ось   —   сусіль!  [1]     —   вернулася Сорока!   
 Вернулася і зараз крик такий   
 Вона зняла, що ліс озвавсь луною:   
 «Сюди! сюди! злітайтеся   мерщій!   
 Послухайте! до вас я з новиною!»   
 От стрепенувся ліс, летять пташки,   
 Летять великі птиці,   
 Орли, і Соколи, Зозулі і Шпаки,   
 Тихенькі Солов'ї і гомінкі Синиці.   
 Злетілися,   посіли на гіллі   —   
  
 А    що то скаже їм та городянська штука?   
 «Послухайте мене, великі і малі!  —   
 Озвалася вона,  —   є в мене вам наука.   
 Ну, де ви живете? що знаєте, дурні?   
 Самі все лісові пісні   
 Співаєте, як і співали!   
 Покиньте їх! не ті часи настали:   
 Тепер путящий спів   
 Не тут, серед гаїв,  —   
 Ні, тут дурні патяки,    —   
 А в городі   —   отам співаки!..   
 Отам пісні... Навчилась їх і я...   
 Вже годі слухать Солов'я,   
 Послухайте мене, співання ж бо яке!..   
 Скреке!..   скреке!.. скреке!..»   
     
 Вона ще довго скрекотіла,   
 А далі Шпак    на те загомонів:   
 «Та ну бо вже! Не буде діла!   
 Ми це од тебе чули спів,   
 А іншого, як ти не вміла,   
 То й город не навчив.   
 Була ти й будеш скрехотуха,—   
 Чого ж ти нам дратуєш уха   
 Та бешкет робиш на весь гай?   
 Хай кожен так собі співає,   
 Як хто зуміє і здолає,—   
 Усяким співам волю дай,   
 То й буде в нас співучий край!..     
  
   [1]       Сусіль (діалектне)   —   раптом, несподівано.