|
Артур
ГУБАР
ЯРЕМІВЩИНА -- ДУХ РУЇНИ
Патріарх Київський і всєя області
Львівської та її половини,
або Замість передмови
"Патріархи бувають різні. Бувають такі, під
омофором котрих декілька віків тому знаходилися тисячі парафій і
мільйони людей, а сьогодні під їхнім благословенням перебувають
кілька громад та десятки вірних. А є й такі, що крім титулу, пишної
мантії та "історичної перспективи" не мають нічого. До
останніх, як відомо, належать латинські східні патріархи. Дехто в
Україні, здається, позаздрив їхнім лаврам. І сталося це, безумовно,
на Галичині. Бо саме тут є всі підстави для цього. Маю на увазі не
вплив галицького католицизму. Цей католицизм схизматів завжди брався
під сумнів правовірними католиками. Йдеться про "п'ємонтський"
синдром пересічного галицького мешканця. Сидячи у Львові, він мріє
про Київ. Ну якщо не про квартиру, то хоча б про київське ймення. Все
це, за умов галицької специфіки щодо гумору, може зіграти з мрійником
невдячний жарт і виставити його на посміховисько перед усім світом,
чого він завдяки своїй галицький натурі не помітить. І дехто з
галичан таки впав у гріх гордині та манію величності і ось-ось має
проголосити себе Патріархом Київським і всього Львова. Цю ідею панів
Петруся та Яреми, як самовисуванців, підтримує хіба що Москва. А що
їм, "москалям"? Всьому світу відомо, як "хохли"
люблять шануватися, гетьмануватися та патріаршити".
о. Міловський,
"Замкова Гора",
1993 рік
За єдину національну православну Церкву
"Як людині повітря, як сонце й дощ для землі,
Українській Державі потрібна єдина Помісна національна православна
Церква, канонічно незалежна від Московського Патріархату".
Патріарх Філарет
Після провалу заколоту, який наприкінці серпня 1991
року у Москві намагалася здійснити агонізуюча кремлівська верхівка,
Україна проголосила свою державну незалежність, яку незабаром було
остаточно закріплено всенародним волевиявленням.
Митрополит Філарет, як Предстоятель УПЦ, отримав
логічну, як з канонічно-правного боку, так і з точки зору
загальноцерковної практики, передумову для проголошення автокефалії
Української Церкви. Зібраний ним Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада
1991 року одностайно дійшов висновку необхідності установлення
автокефального (незалежного) устрою для Церкви. За це рішення
проголосували всі без винятку делегати Собору: єпископи, представники
духовенства, монастирів, навчальних закладів, братств, мирян.
Це рішення було надзвичайно прихильно сприйнято серед
єпископату і особливо духовенства УАПЦ. Пригадуються міркування з
цього приводу архиєпископа Володимира (Романюка), який був учасником
Всеукраїнського міжрелігійного форуму, що проходив у Києві 19-20
листопада 1991 року і де владика мав можливість спілкуватися з
митрополитом Філаретом, єпископами та священиками УПЦ. Як переказував
владика Володимир, питання об'єднання двох Церков вже тоді
порушувалося у приватних розмовах на згадуваному форумі, оскільки
була розв'язана фундаментальна проблема канонічно-правових
розбіжностей між УАПЦ та автономною УПЦ: автокефальний устрій для
православної Церкви в Україні. Він навіть прямо запитував митрополита
Філарета про можливість об'єднання двох Церков та висловлював сумнів
у необхідності згоди РПЦ на українську автокефалію. Пізніше
застереження архиєпископа Володимира вповні підтвердяться, коли у
Москві "єдінонєдєлімци" влаштують судилище над митрополитом
Філаретом.
Справжнім дисонансом у ейфорії загального духовного і
державницького піднесення була сприйнята статейка в колишньому
орденоносному журнальчику "Огоньок" за редакторства сумної
слави радянського укрписьменника В. Коротича (чи випадково цей герой
тепер з'явився в Україні, покаже час). Активні дії з дискредитації
митрополита Філарета розглядалися московською церковною верхівкою, як
підготовка до майбутнього розгляду у Москві "українського
церковного питання".
Наклепницькі агітки в "Огоньку" та в
українській бульварній пресі, постійне шантажування українського
єпископату і духовенства, візити московських церковних емісарів до
України нарешті дали свої результати: п'ята колона з найбільш
запеклих шовіністів у середовищі українських єпископів виповзла на
поверхню, галасуючи о "судбє матєрі-Цєркві".
Тому Собор у Москві 1992 року не стільки розглядав
питання автокефалії для УПЦ, скільки зупинився на особі митрополита
Філарета. Митрополита Філарета звинувачували в усіх мислимих і
немислимих гріхах, а всі підходи до Свято-Данилового монастиря, де
відбувався Собор, було оточено московськими чорносотенними клікушами,
які тримали гасла на кшталт: "Путь в католичество --
автокефалия!", "Автокефалия -- католичество!" і т. д.,
і т. ін.
Незабаром українські єпископи-відступники потайки
збирають розбійничий соборчик у Харкові, де, за вказівкою Москви,
заочно своїм "предстоятелем" обирають керуючого справами
Московської Патріархії, митрополита Ростовського і Новочеркаського
Володимира (Сабодана).
Але змосковичений єпископат не обмежився лише
відбуттям мітингів -- "соборів". 12 червня була здійснена
спроба захоплення резиденції митрополита Філарета у Києві, а 14
червня, Свято-Володимирського кафедрального собору. За цих умов
утворюється Комітет захисту українського православ'я, що активно
виступив проти московської церковно-комуністичної експансії. До
складу Комітету увійшли єпископи й духовенство УАПЦ та УПЦ, члени
православних братств, народні депутати України, парафіяни київських
храмів, члени демократичних партій і рухів.
Пряме втручання Москви у справи українського
православ'я ще більш гостро поставило проблему єдності. Події
травня-червня 1992 року засвідчили, що поодинці, за панування
московської політичної і церковної номенклатури, український
автокефальний церковний рух весь час буде на непевному шляху.
Об'єднання УАПЦ з проукраїнською частиною УПЦ у майбутньому мало б
дуже позитивні наслідки і створювало прецедент подолання церковного
поділу.
Всеукраїнський Православний Собор, що відбувся 25-26
червня 1992 року у Києві, ухвалив історичне рішення про об'єднання
всіх гілок українського православ'я у єдину Українську Православну
Церкву -- Київський Патріархат. У Соборі взяли участь 104 делегати з
усіх єпархій України, серед них -- два митрополити, три архиєпископи,
шість єпископів, один архимандрит, декілька ігуменів та майже
п'ятдесят священиків і дияконів. Спостерігачами на Святому Соборі
були численні гості: народні депутати, керівники демократичних партій
і рухів, редактори демократичних часописів.
Серед багатьох документів, ухвалених Всеукраїнським
Православним Собором, надзвичайне історичне і канонічно-правне
значення має Постанова, що закріпила головні засадничі принципи
об'єднаної Церкви.
Наведемо її повний текст:
Постанова Всеукраїнського
Православного Собору
25-26 червня 1992 рік
З волі Божої скликаний в м. Києві Всеукраїнський
Православний Собор, керуючись прагненням народу України, що здобув і
утверджує свою самостійну Державу, здійснюючи устремління вірних до
відновлення незалежності Українського Православ'я, в цей складний і
відповідальний момент в історії України постановив:
1. Об'єднати Українську Православну Церкву та
Українську Автокефальну Православну Церкву в єдину Українську
Православну Церкву -- Київський Патріархат.
2. Українська Православна Церква -- Київський
Патріархат є правонаступницею УПЦ та УАПЦ, всіх договорів та угод,
укладених ними до нинішнього дня, та всіх їх коштів, майна, рухомого
і нерухомого, включаючи храми, монастирі, учбові заклади та інше. Всі
банківські рахунки УПЦ та УАПЦ стають рахунками Української
Православної Церкви -- Київського Патріархату.
3. До прийняття нового Статуту Української
Православної Церкви -- Київського Патріархату керуватися Статутом
УАПЦ. Використовувати печатку та штамп Української Православної
Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви.
4. Собор заявляє, що главою УПЦ Київського
Патріархату вважає Патріарха Мстислава.
5. В зв'язку з нагальною необхідністю зміцнення
керівництва Української Православної Церкви Київського Патріархату,
враховуючи перебування Патріарха Мстислава за межами України, а також
його вік (94 роки), що ускладнює керівництво Церквою, ввести посаду
Заступника Патріарха, -- Київського Патріаршого Престолу.
6. Затвердити Заступником Патріарха Блаженнійшого
Філарета, Митрополита Київського і всієї України.
7. Затвердити керуючим справами Київської
Патріархії Митрополита Переяславського і Січеславського Антонія.
8. Утворити Священний Синод Української
Православної Церкви у складі:
1. митрополит Філарет
2. митрополит Антоній
3. архиєпископ Роман
4. єпископ Іаков
5. єпископ Петро
9. Утворити Вищу Церковну Раду у складі членів
Священного Синоду та:
1. протопресвітера Володимира Яреми
2. протоієрея Бориса Табачека
3. протоієрея Олександра Швеця
4. протоієрея Володимира Черпака
5. Василя Червонія
6. Олеся Шевченка
7. Миколи Поровського
Від Української Православної Церкви
Філарет,
Митрополит Київський і всієї України
Від Української Автокефальної Церкви
Антоній,
Митрополит Переяславський і Січеславский, керуючий справами УАПЦ
Ця постанова має важливе значення для визначення
генези розколу Петруся-Яреми. Як бачимо, за номером 5 у складі
Священного Синоду УПЦ Київського Патріархату значиться єпископ Петро
(Петрусь), який незабаром в об'єднаній Церкві отримає сан
архиєпископа, а в розколі "митрополита" (чи не за цим пішов
у розкол?). У складі Вищої Церковної Ради під номером 1 ми бачимо ще
одну дійову особу серед майбутніх борців за "чисту" (?!)
автокефалію -- протопресвітера Володимира Ярему -- майбутнього
"патріарха" УАПЦ Димитрія.
Цікавими видаються підсумки об'єднавчого Собору для
сучасних борців за "чисту" автокефалію з "нововідродженої"
УАПЦ. Вони не тільки брали у ньому найактивнішу участь, але і
отримали відповідні керівні посади!
Сьогодні, коли Володимир Ярема (підписуючись
псевдопатріарх УАПЦ Димирій), та його підручні у численних виступах,
"посланнях", заявах і т. д. і т. ін. говорять про те, що
"збори ці (тобто об'єднавчий Собор) проведено Урядом Кравчука за
наказом від 22 червня в днях 25-26 червня 1992 року", виникає
природнє запитання: а де ж були ви, панове Ярема, Петрусь, Сверстюк
та інші? Чи не ви голосували за рішення, опрацьовували документи,
отримували посади?
Заради справедливості слід зазначити, що подібні
випадки забудькуватості все-таки бувають (тобто провали в пам'яті),
але вони вже пов'язані більше з медициною, ніж з духовністю,
враховуючи аж надто похилий вік горе-пресвітера.
Наперекір Москві
"Ми отдаем себе отчет в том, что страна,
разделившаяся на 15 независимых государств, не может обрести 15
Помесных Православных Церквей"
Патриарх Московский Алексий ІІ
Після закінчення Всеукраїнського Православного
Собору, 26 червня 1992 року в соборі Святої Софії Київської було
відправлено урочисту службу Божу та подячний молебень на відзнаку
цієї знаменної події. Очолював відправу митрополит Філарет.
Незабаром офіційна делегація на чолі з митрополитом
Філаретом відбула до Константинополя на запрошення Вселенського
Патріарха Варфоломія. У Константинополі її дуже чекали і зустріли на
найвищому рівні. Вселенський Патріарх Варфоломій засвідчив своє
позитивне ставлення до об'єднання українського православ'я і висловив
впевненість, що УПЦ Київського Патріархату незабаром отримає повне
визнання і підтримку всього Вселенського Православ'я. На честь
української делегації було дано урочистий обід, організовано
відвідини святинь Константинополя, найвищих духовних студій на
острові Халку, відбулася зустріч з Патріархом Антиохійським Ігнатієм.
Українська делегація відвідала також патріаршу Свято-Георгіївську
церкву та спільно з грецьким духовенством відслужила панахиду на
могилаах Вселенських Патріархів.
Розбудова об'єднаної Церкви тривала. Лише протягом
липня-серпня до неї приєдналося понад 500 парафій УПЦ МП, а також
було засновано більш як 200 нових парафій.
1 липня до Києва прибув Патріарх Мстислав. Патріарх
мав зустрічі з Президентом України Леонідом Кравчуком, з членами
Президії Верховної Ради України, з представниками Комітету захисту
українського православ'я. Він затвердив рішення Священного Синоду про
переміщення деяких єпископів і, зокрема, про прийняття до УПЦ
Київського Патріархату архиєпископа Львівського Андрія (Горака),
якого було обрано постійним членом Синоду. 10 липня Патріарх відбув
до США, його проводжали митрополит Філарет, єпископи, духовенство та
вірні.
15 липня відбулася зустріч митрополита Філарета та
представників Священного Синоду з Головою Верховної Ради України
Іваном Плющем, на якій той підтвердив повну підтримку об'єднаній
Церкві, а також невизнання рішень розбійничого Собору у Харкові. В
той же час відбулася Велика Рада Всеукраїнського братства апостола
Андрія Первозваного, на якій були присутні голови всіх крайових
братств. Велика Рада одноголосно підтримала рішення об'єднавчого
Собору, а також постановила -- крайовим організаціям всіляко сприяти
становленню УПЦ Київського Патріархату.
На початку серпня делегація УПЦ Київського
Патріархату на чолі з митрополитом Філаретом зустрілась з
Прем'єр-міністром України Вітольдом Фокіним для обговорення питань
об'єднавчих процесів в українському православ'ї. В зв'язку із
захопленням Московською Патріархією приміщень Київської Духовної
Семінарії, під час зустрічі було вирішено повернути УПЦ Київського
Патріархату частину приміщення Андріївської церкви у Києві для
використання його семінарією.
В той час активні події розгорнулися в м. Луцьку
навколо приналежності Свято-Троїцького кафедрального собору,
приміщень Волинської Духовної Семінарії та єпархіального управління.
11-12 серпня у Луцьку на підтримку УПЦ Київського Патріархату
відбулися численні маніфестації, в яких брали участь разово понад
20000 осіб. Відбулися збори трудових колективів провідних підприємств
області, де громадськість рішуче вимагала покласти край діяльності
московських церковних емісарів. Вже 16 серпня віруючі УПЦ Київського
Патріархату змогли взяти участь у Божественній Літургії у
Свято-Троїцькому кафедральному соборі -- соборі, де довгий час правив
блаженної пам'яті митрополит Полікарп (Сікорський), першоієрарх УАПЦ
в часи Другої світової війни.
22 серпня 1992 року відбулась непересічна історична
подія. Священний Синод УПЦ Київського Патріархату відкинув анафему,
що була покладена українськими архиєреями під тиском Москви на
будівничого українських церков славного гетьмана Івана Мазепу.
23 серпня у соборі святої Софії Київської була
відправлена Божественна Літургія, присвячена Дню Незалежності
України. На Літургії були присутні члени уряду України, народні
депутати, делегати Всесвітнього форуму українців, численні почесні
гості з України та діаспори. Службу Божу очолював митрополит Філарет
у співслужінні 14 архиєреїв з України та єпископа Куритибського і
Південно-Американського Паїсія з УПЦ в США, а також численного
духовенства. Наступного дня Патріарх Мстислав у співслужінні
митрополита Філарета, єпископату та духовенства відправив Святочний
молебень, на якому були присутні Президент України Леонід Кравчук,
члени уряду, народні депутати, представники громадськості…
Правдива Українська Церква, як за часів Володимира
Великого, князя Ярослава Мудрого, святого митрополита Петра Могили,
починала опановувати гідне місце в українському суспільстві,
перебираючи на себе провідну роль в духовному житті України.
Однак з цим не могли змиритися таємні промосковські
політичні сили та московські церковні емісари, що, за словами
Великого Кобзаря, "мов та галич вкрили Україну та клюють елико
мога…"
У московського попівства, зважаючи на загальне
патріотичне піднесення, було мало шансів у відкритому протистоянні.
Московський намісник митрополит Володимир (Сабодан) сам вимушений був
рядитися в тогу українського патріота, привселюдно заявляючи, що і
він за автокефалію, тільки "канонічну", "законну"
і т. д., і т. ін.
Тому Москва застосувала випробуваний метод утворення
паралельних структур, сіяння розбрату, провокацій, відвертого
шельмування.
Але для цього необхідно було знайти виконавців
подібної чорної справи. Перший ешелон московської агентури в
українському автокефальному русі вже було використано ще в червні
1992 року, коли єпископи Миколай, Пантелеймон, Антоній перебігли під
московського церковного зверхника. Однак тоді подібне "геройство"
особливого враження не справило. Вірні повикидали відступників з
їхніх резиденцій і кафедр.
Необхідно було плести нові, більш досконалі інтриги,
інспірувати заколоти та шукати більш вправних провокаторів…
Чорна зрада амбітників
"Нині Українське Православ'я перебуває на
роздоріжжі, де в один бік веде дорога до світлого Христового Царства,
могутньої Української держави, в якій розквітнуть усі конструктивні
національні сили, а в другий бік тягнеться путівець до анархії,
неладу, розвалу.
Ворожі Україні сили розкололи Рух, розкололи
Товариство української мови, розкололи низку інших громадських
організацій. Інтриги увійшли в саме осереддя Церкви, щоб довершити
розкол і тут. Дешеві амбітники воюють проти Церкви, яка на
єпархіальних нарадах владно підняла голос за ідею об'єднання…
Забудьмо про чвари і не слухаймо інтриганів!
Із заяви конференції Київського
крайового
Братства апостола Андрія Первозваного, 1992 р.
Перші прояви заколотницьких тенденцій почали
виявлятися у вересні-жовтні 1992 року, коли постійно незадоволеним
"всім і вся" львівським "уря-патріотам" стало
зрозуміло: під їхнім контролем Львівська кафедра не залишиться.
Указом від 8 вересня 1992 року за No 51 єпископа Львівського і
Самбірського Петра (Петруся) було призначено керуючим Львівською
єпархією з возведенням в сан архиєпископа. Однак Львівська область
була розділена на дві єпархії -- Львівську і Дрогобицьку, а вимоги
Петра (Петруся) про Галицьку митрополію, митрополичий клобук та
зверхність над православними Галичини було відкинуто.
В той же час двійка львівських попів на чолі з
багатодітним протоієреєм Володимиром Яремою зайняли дуже цікаву, але
безпрограшно деструктивну позицію. З одного боку постійно нашіптуючи
хворобливо амбітному ариєпископу Петру (Петрусю) про невизнання його
"талантів" у Києві, з іншого -- вони почали розповсюдження
всіляких писань, ставлячи під сумнів рішення Всеукраїнського
Православного Собору 25-26 червня 1992 року, які самі ж приймали.
Так, 13 жовтня (яке число) 1992 року прот. Володимир (так в
оригіналі) Ярема написав "прохання-звернення" до Святійшого
Мстислава, Патріарха Київського і всієї України. Цікаво, що це
"прохання-звернення" з'явилося лише після фактичного
від'їзду Патріарха з України. Мабуть, воно було розраховане не на
Патріарха Мстислава, а на дезорієнтовану громадську думку.
У цьому так званому документі, який не варто і
коментувати через його примітивізм, майбутній "першоієрарх"
окреслив небагатий арсенал для підкріплення власних позицій: брехня,
дешевий патріотизм, бульварні амбіції, але враховуючи стрімкий злет,
аж до "всія України", на генезі бажання "попатріаршити"
слід зупинитись.
Автор цих рядків мав низку тривалих зустрічей з
Патріархом Мстиславом під час його останніх відвідин Києва. Патріарх
почувався дуже зле, швидко втомлювався. Підписуючи для мене останні
видання УПЦ в США, він навіть не міг втрапити на титульну сторінку
видання. У день нашої останньої зустрічі, переді мною він приймав
митрополита Галицького Андрія (Абрамчука) і представників духовенства
з приводу перереєстрації Івано-Франківської єпархії УАПЦ -- в УПЦ
Київського Патріархату. Патріарх власноруч підписав зміни і
доповнення до Статуту єпархії.
Тому коли сьогодні говорять про якусь позицію
Патріарха Мстислава щодо невизнання рішень Всеукраїнського
Православного Собору, то тут нема нічого дивного. З єзуїтською
майстерністю Володимира Яреми (недарма вчився в греко-католицькій
семінарії!) вибити будь-який підпис у хворого напівсліпого Патріарха
не було проблемою. До того ж оригіналів цих "шедеврів"
ніхто не бачив, і сам Патріарх Мстислав про них не чув.
Однак не так важливою є легітимність та правочинність
підпису Патріарха Мстислава на будь-яких документах з цього приводу,
як важливими є цілі, з якими угруповання Петрусь-Ярема їх
використовували і використовують по теперішній час.
Церква мала захищатися проти знавіснілої навали
фальсифікаторів та інтриганів, і вона почала "ставити на місце"
дешевих амбітників.
В обороні правдивого Православ'я
"На жаль, розвиток нашої Церкви наразився на
опір тих сил, які далі вважають Україну колонією колишнього
московського центру. Вони не гребують поширенням відвертої неправди і
щодо засад нашої Церкви, і щодо наших Владик.
Тому вороги українського православ'я як останню
свою нагоду вирішили використати особу Святійшого Патріарха
Мстислава. Скориставшись із віку Святійшого Патріарха та його
відірваності від подій в Україні, вони від його імені видали декілька
суперечливих за змістом документів, що внесли замішання в уми частини
вірних, призвели до посиленого наступу на нашу Церкву на сході й на
заході України…"
З Послання Архиєрейського Собору
УПЦ
Київського Патріархату від 15 грудня 1992 року.
На тлі протистояння з Московською Патріархією в
Україні УПЦ Київського Патріархату вимушена була відволікати свої
сили на боротьбу із заколотниками у власному середовищі. Ситуацію
ускладнив той факт, що Патріарх Мстислав мав необережність підписати
(якщо таке в дійсності було) декілька документів щодо майбутнього
Церкви в Україні.
Необхідно наголосити, що підписати, а не
написати. А технологія "підписання" Яремою і К°
документів у немічного Патріарха не була складною, про що говорилося
вище.
Зазначу, що автор цих рядків має у своєму
розпорядженні автентичні копії 1) різних документів з С. Бавнд Бруку,
2) так званого Звернення Патріарха Мстислава від 20 жовтня 1992 року
про нібито невизнання рішень об'єднавчого Всеукраїнського
Православного Собору та 3) "прохання-звернення" прот.
Володимира Яреми, про яке вже згадувалося. Цікавим є спостереження,
що шрифти на яремівському "проханні" та "Зверненні"
Патріарха Мстислава співпадають, а на документах з С. Бавнд Бруку
різняться! Хоча останні два, тобто документи з С. Бавнд Бруку та
"Звернення" Мстислава (яке також ніби підписувалося в
центрі УПЦ США), мають бути ідентичними! Чи випадковою є дата на
Зверненні Патріарха Мстислава -- 20 жовтня? Видається, що ні. 20
жовтня Патріраха Мстислава вже не було в Україні, і перевірити
справжність цього "звернення" вже не було можливості.
Тому Петрусь-Ярема могли не турбуватися, що
хто-небудь зможе спростовувати сфабриковані ними фальшивки.
Провід об'єднаної УПЦ Київського Патріархату не міг
не відреагувати на подібне шельмування.
На початку листопада 1992 року у Києві відбулися
розширені збори єпископату, духовенства та мирян, які дали оцінку
останнім діям заколотників. Собор ухвалив таку заяву:
"Ми, архиєреї, духовенство та миряни Української
Православної Церкви Київського Патріархату, зібравшись у місті Києві
7 листопада 1992 року, після спільної молитви, оголошуємо:
З волі Божої 25-26 червня цього року в Києві відбувся
Всеукраїнський Православний Собор, що поклав початок об'єднанню двох
гілок Українського православ'я. Собор цей проходив суворо у
відповідності до Статуту колишньої УАПЦ, канонів та правил Церкви.
Ухвали Собору підтримали і скріпили власними підписами всі одинадцять
єпископів УАПЦ. Рішення Собору було визнане Українською державою, яка
20 липня 1992 року зареєструвала відповідні зміни до Статуту УАПЦ, що
ним тепер користується Українська Православна Церква Київського
Патріархату.
Главою Української Православної Церкви Київського
Патріархату було обрано Предстоятеля УАПЦ Патріарха Мстислава. У
відповідності до Статуту Церкви на Патріарха покладено обов'язок
виконувати рішення Помісних та Архиєрейських Соборів, сприяти єдності
ієрархів УПЦ Київського Патріархату. У своїх діях Патріарх є
підзвітним Помісному та Архиєрейському Соборам Церкви.
Однак протягом останнього часу від імені Патріарха в
засобах масової інформації з'явилося декілька суперечливого змісту
заяв, у яких висловлюється сумнів щодо чинності рішень
Всеукраїнського Православного Собору та обраного Собором церковного
керівництва.
Єпископат, представники Вищої церковної ради,
духовенства, братств, сестринств і мирян заявляють, що ці заяви,
адресовані до кліру та вірних УАПЦ -- не існуючої після 26 червня під
такою назвою, не мають жодної канонічної та юридичної сили як з
погляду церковного Статуту і канонів Церкви, оскільки не були
попередньо схвалені Синодом єпископів, так і з погляду чинних законів
України. Тому ми не можемо розцінювати ці заяви інакше, як наслідок
закулісної діяльності осіб, які, ставлячи власні інтереси понад благо
Церкви й України, скористалися з фізичної немочі Патріарха та його
відірваності від подій в Україні.
Об'єктивно такі заяви не сприяють християнській
злагоді в Україні, допомагають одвічним ворогам Українського
Православ'я та Української державності. Є вже випадки, коли,
прикриваючись виданими від імені Патріарха заявами, представники
влади на місцях протизаконно відмовлялися реєструвати громади нашої
Церкви, її банківські рахунки, передавали наші храми в західних
областях України католикам, а в східних -- прибічникам московської
Церкви.
Мусимо наголосити, що управління Українською
Православною Церквою Київського Патріархату і надалі буде
здійснюватися у відповідності до рішень Всеукраїнського Православного
Собору на основі церковних канонів та Статуту Церкви, зареєстрованого
органами державної влади.
Із синівською пошаною ми закликаємо Святійшого
Патріарха Мстислава дослухатися до голосу всієї Церкви, висловленого
через її єпископат, представників духовенства і мирян. Вважаємо, що
найближчим часом надзвичайний Архиєрейський Собор за участю
представників духовенства і мирян вирішить всі неврегульовані питання
внутрішнього життя Української Православної Церкви Київського
Патріархату з урахуванням обставин появи сумнівних заяв від імені
Патріарха.
Закликаємо представників засобів масової інформації з
особливою увагою і тактовністю поставитись до висвітлення питань
життя Церкви.
Мусимо наголосити, що поява в газетах і на телебачені
недостовірних, не завірених печаткою, віддрукованих на юридично
недійсних бланках документів, виданих начебто від імені глави нашої
Церкви, не може призвести до чогось іншого, крім посилення загальної
напруженості в українському суспільстві.
Закликаємо органи державної влади дати офіційну
юридичну оцінку як згаданим сумнівним заявам, так і діям осіб, з вини
яких ці "документи" потрапили без коментарів до державних
засобів масової інформації.
Закликаємо всіх православних згуртуватися навколо
Української Православної Церкви Київського Патріархату, яка і надалі
стоятиме на захисті одвічних традицій Українського Православ'я,
спиратиметься на принципи соборноправності і братиме активну участь у
розбудові незалежної Української держави.
Андрій, митрополит Галицький
Андрій, архиєпископ
Дрогобицький і Самбірський
Петро, архиєпископ Львівський і
Галицький
Василій, архиєпископ Тернопільський і Бучацький
Яків,
архиєпископ Тернопільський і Кременецький
Данило, архиєпископ
Чернівецький і Буковинський
Спиридон, архиєпископ Луцький і
Волонський
Софроній, єпископ Вінницький і Брацлавський
Варсонофій,
єпископ Миколаївський і Херсонський
Михаїл, єпископ
Кіровоградський і Знаменський
Іоан, єпископ Чернігівський і
Сумський
Нестор, єпископ Черкаський і Чигиринський
Августин,
єпископ Яготинський, вікарій Київської єпархії
Роман, архиєпископ
Рівненський і Острозький
Роман, єпископ Харківський і
Полтавський
Серафим, єпископ Житомирський і Овруцький
В той же час наради та єпархіальні Собори відбулися
майже в усіх єпархіях України. За їх підсумками у Києві зібрався
Священний Синод УПЦ Київського Патріархату, який постановив скликати
розширений Архиєрейський Собор 15 грудня 1992 року. Було вирішено
запросити на розширений Архиєрейський Собор секретарів єпархіальних
управлінь та голів крайових Братств з правом дорадчого голосу.
Зазначимо, що ці рішення -- як ті, про які говорилося
раніше, так і всі майбутні -- були завізовані головою розкольницького
тандему архиєпископом Петром (Петрусем).
15 грудня 1992 року у Києві зібрався надзвичайний
розширений Архиєрейський Собор, який остаточно розставив усі крапки
над "і". Ось повний текст головного документу Собору:
Постанова Архиєрейського Собору
Української Православної Церкви Київського Патріархату
З волі Божої ми, Архиєрейський Собор Української
Православної Церкви Київського Патріархату, за дорадчою участю Вищої
Церковної Ради, представників монастирів, духовних шкіл, братств,
кліру та мирян
Постановляємо:
Підтвердити нашу спільну довіру рішенню
Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 року, який
об'єднав Українську Автокефальну Православну Церкву та Українську
Православну Церкву в єдину незалежну Українську Православну Церкву
Київський Патріархат. Висловити повну довіру обраному Собором
церковному керівництву.
Наголосити, що Церква наша, керуючись святими
канонами, одвічними традиціями українського православ'я та
зареєстрованим Українською державою Статутом, є соборноправною.
Канонічну та юридичну силу для нашої Церкви мають лише ті рішення та
заяви, що узгоджені з Священним Синодом, Архиєрейськими та Помісними
Соборами Української Православної Церкви Київського Патріархату.
Виходячи з того, що Святійший Патріарх у своїх діях підзвітний
Архиєрейському та Помісному Соборам, виконує ухвали тоді, коли вони
видані за погодженням Священного Синоду та Архиєрейського Собору,
підписані в Патріаршій Канцелярії в Києві.
Довести до загального відома вірних нашої
Церкви, державних органів та засобів масової інформації, що
виступати від імені Української Православної Церкви Київського
Патріархату можуть лише Священний Синод, Архиєрейський Собор або ж
Святійший Патріарх за дорученням Священного Синоду та Архиєрейського
Собору.
Враховуючи постійне перебування Святійшого
Патріарха Мстислава поза межами України, покласти виконання
обов'язків по управлінню Церквою на Священний Синод.
Просити Святійшого Патріарха дотримуватися
чинного Статуту Церкви й не робити одноосібних заяв, що мають
загальноцерковний характер.
Опублікувати цю Постанову в засобах масової
інформації. Доручити правлячим архиєреям довести цю Постанову до
відома кліру та мирян.
Митрополит Філарет, Заступник Патріарха Київського і
всієї України
Митрополит Антоній, Керуючий справами Київської
Патріархії
Нова церковна секта
"Сьогодні противники об'єднаної Української
Церкви виступають за відродження УАПЦ. Навіщо? Адже Автокефальна
Церква відіграла свою роль, а в тому вигляді, який вона мала до
об'єднання, її вплив на мільйони українських православних носив
швидше декларативний характер. В цьому запитанні і міститься
відповідь. Противники Української Православної Церкви Київського
Патріархату якраз і прагнуть звести нанівець зусилля тих членів
Братства УАПЦ і церковних ієрархів, які бачили перспективу Церкви в
б'эднанні усіх православних віруючих Української держави".
Максим М'якенький, радіо "Свобода"
Зрозумівши, що заколотом зсередини та маніпулюванням
віруючим загалом своїх цілей не досягти, постійний член Священного
Синоду УПЦ Київського Патріархату архиєпископ Петро (Петрусь) та член
Вищої Церковної Ради УПЦ Київського Патріархату прот. Володимир Ярема
почали зорганізовувати власну церковну юрисдикцію. На початках,
використовуючи авторитет Патріарха Мстислава, вони намагалися досягти
своїх деструктивних цілей, користуючись відсутність його в Україні.
Взявши за озброєння ніким не підтвердженні повноваження,
Петрусь-Ярема розпочали розсилати всілякі протести, заяви, укази
тощо.
Вершиною амбіційності стало звернення Петра (Петруся)
від 5 січня 1993 року:
Брати і сестри!
Я, смиренний Петро, Божою Милістю Місцеблюститель
Патріаршого Престолу в Україні, Архиєпископ Львівський і Галицький,
зо всім священництвом та вірними Української Автокефальної
Православної Церкви, керуючись бажанням мати благословенний мир,
повідомляю Вас:
Указом Святійшого Патріарха Київського і
всієї України Мстислава на мене покладені обов'язки Місцеблюстителя
Патріаршого Престолу в Україні.
Вся повнота канонічної та адміністративної
церковної влади в Україні належить Місцеблюстителю Патріаршого
Престолу.
Рішення так званого Всеукраїнського
Православного Собору від 25-26 червня 1992 року про ліквідацію УАПЦ
вважаються недійсними і для вірних нашої Церкви є необов'язковими.
Всі архиєреї та священнослужителі УАПЦ, котрі
не визнають рішень і розпоряджень Святійшого Патріарха, Собору і
Синоду УАПЦ підлягають забороні і відлученню від нашої Церкви.
Петро, Місцеблюститель Патріаршого Престолу в
Україні, Архиєпископ Львівський і Галицький
5 січня 1993 року, м. Львів
На подібне нахабство вимушений був зреагувати навіть
Патріарх Мстислав, якому, безперечно, мусили доповісти ієрархи УПЦ в
США.
Звернення
До єпископату, духовенства, вірних Української
Автокефальної Православної Церкви та інших Православних Помісних
Церков.
Я, Мстислав, Божою милістю Патріарх Київський і
всієї України, глибоко стурбований станом справ в Українському
Православ'ї. Атмосфера невизначеності, закулісні інтриги окремих
представників духовенства та мирян, порушення Святих канонів
ускладнюють нашу активну підтримку становленню незалежної держави.
До скликання Всесвітнього Українського
Православного Собор, я призначив Керуючим справами Київського
Патріархату Львівського владику Петра.
Однак 5 січня 1993 року Б. владика Петро всупереч
Святим Канонам та моїй волі, проголосив себе Місцеблюстителем
Патріаршого Престолу в Україні. Пішовши далі своїм хибним шляхом,
владика Петро назвав себе митрополитом УАПЦ, про що повідомлено в
віснику "Наша Віра" числом 5.
У зв'язку з цим я 26 лютого 1993 року Б. викреслив
Владику Петра зі складу єпископату Української Автокефальної
Православної Церкви. Єпископат, духовенство та миряни УАПЦ
знаходяться під моїм архипастирським омофором і перебувають в
юрисдикції Київського Патріархату.
Мстислав, Патріарх Київський і всієї України".
Згаданий розвиток подій прояснив для віруючого загалу
істинне обличчя новітньої церковної секти, яка з рідкісним
крутійством і по теперішній час облудно використовує святу для
кожного віруючого патріотичного серця назву "Українська
Автокефальна Православна Церква". Священний Синод УПЦ Київського
Патріархату 9 березня 1993 року своєю постановою дав відповідну
оцінку розкольникам:
Від 9 березня 1993 р.
Мали міркування:
Про активізацію розкольницьких дій колишнього
Львівського Архиєпископа Петра і забороненого в священнослужінні
колишнього єпископа Кіровоградського і Знаменського Михаїла.
Довідка:
Колишній архиєпископ Львівський Петро своїм
письмовим свідченням визнав рішення Всеукраїнського Православного
собору від 25-26 червня 1992 р. брав участь у засіданнях Священного
Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату,
прийняв сан архиєпископа від Священного Синоду, був учасником і
підписав всі рішення Архиєрейського Собору від 15 грудня 1992 р., а
також висловився за повну підтримку Київського Патріархату на зборах
духовенства Львівської єпархії від 9 листопада 1992 р., але під
впливом антиукраїнської пропаганди Московського Патріархату пішов на
шлях зради Української Православної Церкви Київського Патріархату і
українського православного народу.
Єпископ Михаїл (Дуткевич) повністю підтримав
розкольницькі і зрадницькі дії архиєпископа Петра.
Постановили:
Керуючись священними канонами, за порушення
Архиєрейської присяги і розкольницьку діяльність, за сіяння чвар і
розбрату серед православного українського народу позбавити
архиєпископа Петра (Петруся) і забороненого в священнослужінні
єпископа Михаїла (Дуткевича) священного сану.
Організаторів церковного заколоту на
Львівщині протопресвітера Володимира Ярему, протоієрея Івана Пашулю
та протоієрея Юрія Бойко позбавити священного сану, а мирянина
Богдана Рожака відлучити від Церкви.
Попередити секретаря Бучацького Єпархіального
управління протоієрея В. Павлишина і настоятеля Хрестовоздвиженської
церкви м. Тернополя Д. Лисака, що вони будуть позбавлені священного
сану, якщо не покаються, а будуть сприяти розколу.
Пам'ятаючи слова Господа нашого Ісуса Христа
"…щоб були всі одно…" (Ін. 17, 21) і дбаючи
про благо нашої Святої Церкви і добро української держави, закликати
все духовенство і вірних згуртуватися навколо Київського
Патріархату, активно відстоювати незалежність Православної Церкви в
Україні і дати рішучу відсіч розкольникам.
"І ти, Брут, продався
більшовикам…"
"...марна річ сьогодні питати в п. Євгена, чи
відає він, що робить? В кращому разі "християнин-мораліст"
відповість традиційною презирливою усмішечкою… допоки Україну
закопуватимуть руками самих таких українців? І допоки ми, зневаживши
біблійну заповідь, робитимемо собі кумирів з непоминальних від
Господа Бога сверстюків?"
М. Краянин, "Замкова Гора",
ч. 8, 1993 р.
Тема "християнина-мораліста" п. Євгена
Сверстюка в сумних подіях історії українського православ'я -- це тема
окремої розмови, або навіть цілого дослідження про деградацію
української творчої інтелігенції в пост-комуністичну добу. Однак
ситуація з паном Євгеном дещо інша. Він не просто "творчий
інтелігент", він є редактором релігійного видання з промовистою
назвою "Наша віра" (яку гострослови давно вже перехрестили
на "Їхня віра").
Слід визнати, що видання п. Євгена внесло свою дещицю
в роздмухування конфлікту в середовищі українських автокефалістів.
Ховаючись за формулюванням "всеукраїнська православна газета"
(а чому не всесвітня?), видання пана Євгена мало продемонструвати
"єдино-моральне" та правдиве висвітлення релігійної
ситуації в Україні.
Якби ж то так!
Але повернімося до хроніки розколу та причин, які
обумовили "моральний" вибір пана Євгена.
Беремо до рук число 12 за 1992 рік. На "шапці"
газети: "Всеукраїнське видання Української Автокефальної
Православної Церкви, співзасновник -- концерн "Крим-Континенталь".
Президент -- Юрій Колесников". Читаємо рубрику "Святійший
Патріарх Мстислав у Києві", де, зокрема, говориться: "2
липня відбулася зустріч Патріарха Мстислава із Президентом України
Леонідом Кравчуком. Протягом годинної розмови було зазначено ряд
питань становлення Української Православної Церкви. Зустріч, як
говориться в комунікаті Патріарха, була ґрунтовна і змістовна.
Обговорювалось питання зміцнення Української Православної Церкви та
її Київського Патріархату; необхідності оборони її від натиску чужих
сил, керованих з центрів на території інших держав". У тому ж
числі надруковані документи об'єднавчого Собору: Постанова
Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 року, Послання
Всеукраїнського Православного Собору до православних віруючих
України, Звернення Всеукраїнського Православного Собору до Верховної
Ради України.
Наступне число, як подає "Замкова гора" у
промовистій статті "Що обстоює "Наша віра", або ж
Новини на ниві християнської моралі", пише на тему об'єднавчого
Собору таке: "Святійший Патріарх Мстислав благословив об'єднання
двох найбільших українських Церков -- Української Автокефальної
Православної та Української Православної -- в одну єдину Українську
Православну Церкву -- Київський Патріархат з Патріархом Київським на
чолі і благословив правонаступництво нею прав і майна обох колишніх
Церков. Патріархом підписаний Указ про призначення своїм Заступником
на Україні митрополита Філарета. На посаду Керуючого справами Церкви
призначений митрополит Антоній". А з числа 14 часопису можна
було довідатись про події, що передували об'єднавчому Собору".
Але у числі 15 з'являється доволі розлога і не дуже
зрозуміла стаття самого пана редактора (стор. 1, 2, 5) з інтригуючою
назвою "Дорога до Христа і лабіринти" (?!), а на "шапці"
газети -- "Всеукраїнська православна газета". З цього часу
тональність публікацій змінюється, змінюється і коло автури.
В чому причина такої раптової зміни?
І як би не хотілося підшукати для нашого світоча
філософії якісь "християнсько-моралістичні" аргументи, все
значно прозаїчніше:
Витяг із журналу засідання Священного Синоду УПЦ
Київського Патріархату від 8 вересня 1992 року (надруковано
"Православний вісник" ч. 9-12, вересень-грудень 1992 року):
"Слухали:
Заяву відповідального секретаря редакції газети
"Наша віра" пана Григоренка, а також пояснення представника
концерну "Крим-Континенталь" пана Кучерука про фінансові
зловживання в редакції.
Ухвалили:
Створити комісію по перевірці
фінансово-бухгалтерської діяльності в редакції газети "Наша
віра -- Православ'я" в такому складі:
Архиєпископ Львівський і Галицький Петро --
голова комісії.
Зіміна А. І. -- гол. бухгалтер Патріархії.
Тимербаєва М. -- гол. бухгалтер управління з
питань преси концерну "Крим-Континенталь".
Зобов'язати редактора п. Сверстюка, його
заступника і бухгалтера надати всі документи комісії.
Підпорядкувати фінансово-бухгалтерське
обслуговування газети видавничому відділу концерну
"Крим-Континенталь", як спізасновнику газети.
Комісії доповісти про результати перевірки до
25 вересня 1992 р. Священному Синоду, який прийме відповідне
рішення".
Знову зустрічаємо тут ім'я вождя "чистої Церкви
для обраних" -- архиєпископа Петра (Петруся), майбутньої зірки
газети пана Євгена. Йшов час, і морально-правні орієнтації нашого
редактора міцніли, як ширився звичайний заколот під улюлюкання
московських церковних емісарів.
Після ухвали Синоду свій "християнський"
вибір пан Євген зробив дуже швидко і, як слушно писала "Замкова
Гора": "не випадково єдиними ворогами п. Євгена лишилися на
сьогодні саме ті, хто будує незалежну соборноправну національну
православну Церкву!"
Так що, пане Євгене, за народним прислів'ям "чия
б мичала", а Вам би і помовчати слід!
Закономірний фінал
"Відроджена з волі Божої Українська
Православна Церква Київського Патріархату викликала шалений спротив з
боку проімперських та прокомуністичних сил. У своїх діях вони
спираються на купку амбітних осіб, які в ім'я власних егоїстичних
інтересів сіють розвал і чвари.
Ділячи спадщину ще живого Патріарха, колишній
єпископ нашої Церкви Петро… розпочав організацію якоїсь нової
Церкви. Діяльність розкольницького владики йде на руку закордонним
політичним центрам і спецслужбам та об'єктивно шкодить розбудові
незалежної Української Православної Церкви в незалежній Україні.
З Ухвали загального зібрання духовництва
Львівської області, 1992 р.
Щоб привернути до себе увагу, тандем Петрусь-Ярема
використав і відхід у вічність Святійшого Патріарха Мстислава. Після
цієї трагічної звістки яремівщина, що побудована на неймовірній
брехні могла не турбуватись, що Патріарх Мстислав зможе коли-небудь
поставити на місце носіїв сурогату католицько-радянської духовності,
пофарбованих у патріотичні кольори та приправлених дешевим
популізмом.
В той час, коли українські вірні служили панахиди за
свого Патріарха, секта Петруся-Яреми вже ділила церковні портфелі,
приміряла клобуки і куколі, "митрофорила" та
"ознобно-охрещувала".
Правдива УПЦ Київського Патріархату обрала достойного
Місцеблюстителя -- архиєпископа Володимира (Романюка) з возведенням в
сан митрополита та розпочала кроки у напрямі повернення вірних
Московської Патріархії в Україні під високий Київський патріарший
омофор. В той же час делегація УПЦ Київського Патріархату розпочали
численні консультації стосовно майбутнього Української Церкви з
братніми Помісними православними Церквами та церковними
згромадженнями української діаспори. У зв'язку з цим Священний Синод
призначив помісний Всеукраїнський Православний Собор лише на кінець
жовтня 1993 року.
Секта Петруся-Яреми вирішила зробити упереджуючий
хід, вже традиційний за блюзнірством і провокаційністю. На 7 вересня
(красний дєнь калєндаря!) антиправославні сектанти запланували
зібрати своє збіговисько під пишною назвою помісного Собору.
Цей малочисельний соборчик відбувся у Києві в Будинку
вчителя (що теж є символічним, бо свідчить про бажання яремівців
вдосконалювати свої освітні каденції) фактично за зачиненими дверима.
Як у "кращі" совєтські часи, допускали лише обраних.
Тодішній голова Братства святого апостола Андрія Первозваного,
народний депутат України, багатолітній політв'язень Олесь Шевченко,
який вирішив на власні очі побачити це збіговисько, ледве не став
жертвою екзальтованих, з усіма ознаками психічної неврівноваженості
борців за "чисту" автокефалію!
На соборчику явили світу нового "митрополита"
під ім'ям Димитрія, в якому всі впізнавали багатодітного львівського
протоієрея і скандаліста… Володимира Ярему. Було від чого
почухати потилиці галицьким правдолюбцям.
Як з'ясувалося потім, за пару днів підстаркуватого
священика було "розведено" з дружиною, "пострижено"
в монахи, "висвячено" на єпископа неіснуючої кафедри і т.
ін. Вершиною глумління над Православною Церквою та Святим Духом було
"обрання" вересневим збіговиськом священика Володимира
Ярему на "патріарха". Можна по різному ставитися до цього
вибору, але очевидним є те, що на тлі інших делегатів зібрання він
"безумовно" виглядав як зразок благочестя!
Поспішність, з якою проводилися так звані вибори
"патріарха" УАПЦ, пояснюється дуже просто. За задумом
замовників цього лже-собору так званий "патріарх" Димитрій
мав символізувати "справжнього" спадкоємця блаженної
пам'яті Патріарха Мстислава, якщо не законністю спадкоємства та
легітимністю виборів, то хоча б "хронологією" свого
"обрання".
Безумовно, що вересневе збіговисько в Будинку вчителя
викликало схвальні відгуки і навіть неприховану радість у середовищі
московських церковних емісарів в Україні, численних антиукраїнських і
антицерковних сил. Тепер промосковська агентура в Адміністрації
Президента України (Михальченко-Бондаренко-Середа) змогла вповні
довести "правоту" своїх антиукраїнських симпатій. З'явилися
численні аналітично обґрунтувані писульки про безперспективність
українського національно-церковного руху, виставлялися у відповідному
світі протистояння, розбрат і чвари.
Однак ієрархія, духовенство та вірні правдивої УПЦ
Київського Патріархату мало звертали увагу на подібні несенітниці та
псевдо-собори. "Нам своє робить" -- думав кожен. Тому
наприкінці жовтня 1993 року у соборі святої Софії Київської відбувся
освячений Всеукраїнський Православний Собор за участю всього
єпископату, представників духовенства, монастирів, духовних
навчальних закладів, місій, братств, мирян, численних гостей.
Благодатний Собор обрав першоієрархом Українського
Православ'я багатолітнього в'язня сумління, члена легендарної
Української Гельсінської групи, митрополита Львівського і
Сокальського Володимира (в миру Василя Омеляновича Романюка).
Законність обрання та легітимність нового Патріарха Київського і
всієї Руси-України Володимира (Романюка) сумнівів ні в кого не
викликала. Навіть яремівська секта була вимушена, як-то кажуть,
"залягти на дно".
Реанімації цього псевдо-церковного витвору
прислужилося обрання новим Президентом України Леоніда Кучми, який
ішов на вибори під гаслами "дружби" з Росією, "другої
державної мови" тощо. Під оплески лаврського церковного проводу
яремівська УАПЦ висувалася на передові позиції боротьби з правдивим
українським національно-церковним рухом. Ярема і "со-товаріщі"
почали з'являтися на телеекранах, газетні шпальти рясніли
"патріаршими посланнями", державний перший канал
телебачення розпочав транслювання театралізованих так званих
богослужінь за участю "патріарха" Яреми з заміської
каплички.
В цей час секта отримує державну реєстрацію і
продовжує свою деструктивну розкольницьку діяльність вже на законних
засадах.
Але Володимир Ярема не був би самим собою, якби не
почав колотити навіть те середовище, яке висунуло його і дало
можливість попатріаршити. До речі, ця практика супроводжує все
"пастирське" і "архипастирське" так зване
служіння Володимира Яреми. Таким чином з'явилася "Заява про
ліквідацію УАПЦ в Україні". Цей "документ" є
найяскравішим зразком "високої духовності", що панує в
псевдоправославній організації, котра нахабно використовує святу для
всіх нас назву УАПЦ. Ось лише декілька "одкровень" з цієї
одіозної заяви:
"Змушений пояснити людям усе, що діялося і
діється тепер з нашою Церквою -- УАПЦ. Більшовики руйнували її в
1920-30 роках, а тепер її руйнують з поміччю архиєреїв.
Ми, львів'яни, відновили УАПЦ в 1989 році;
проголосили відхід від РПЦ й перейшли в юрисдикцію митрополита
Мстислава, який керував УАПЦ в екзилі. На Соборі 5-6 червня 1990 року
ми обрали митрополита Мстислава першим Патріархом України. Тут почало
втручатися КДБ, вимагало (навіть від мене особисто) не інтронізувати
Мстислава, а обрати Патріархом митрополита Іоана Бондарчука. Коли
інтронізація Патріарха Мстислава була довершена, митрополит Бондарчук
став виступати проти Патріарха, тому довелося Архиєрейським Собором
відлучити його від УАПЦ.
Патріархові не давали квартири. Не прийнятий
Президентом на розмову, Патріарх з журби захворів, написав проект
проти незаконних дій влади та поїхав в Америку. Незадовго помер. Так
постбільшовицька влада продовжувала відносно Церкви політику
чекістів. Тут єпископи зрадили свого першого Патріарха та свою
історію, а УАПЦ була поставлена поза законом, бо на її статуті
зареєстровано нову Церкву УПЦ КП. Деякий час УАПЦ була без архиєреїв,
бо й архиєпископ Петро перейшов до Філарета, але коли Філарет поділив
Львівську єпархію надвоє, архиєпископ Петро на прохання священиків
повернувся до УАПЦ і ієрархія була відновлена. Відтоді ми стали
боротися за відновлення Статуту і це вдалося тільки при новому
Президентові України.
Коли помер Патріарх -- Собор 7 вересня 1993 року
обрав Патріархом мене, бо не було архиєреїв з відповідним віком. Я
погодився з умовою, що єпископи будуть зі мною співпрацювати соборно.
Але після інтронізації, як і після інтронізації Патріарха Мстислава,
повіяв якийсь таємний вітер, і архиєпископ Петро, який прийняв на
себе керування патріаршою канцелярією, не став її підтримувати, сам
не приїздив, нікого не посилав і не виділяв коштів на утримання
Патріархії.
В 1995 році ми домовилися з Патріархом
Володимиром, що поєднаємо обидві Церкви, а самі уступимо, щоб дати
змогу обрати єдиного Патріарха. Та вияснилося, що єпископи, які
неначе вернулися в УАПЦ, задумали нову зраду Церкви. Вони змовилися з
архиєпископом Петром (чи, може, так спланували таємні сили) і на
Архиєрейському Соборі рішили змінити назву Церкви на УАПЦ КП. Мого
протесту не послухали, як досі не слухав і не підчинявся архиєпископ
Петро. Охолодила чи, може, "врозумила" їх Рада в справах
релігій, і вони наскоро готуються до якогось собору. Є чутки, що
мають створити Синодальну Церкву.
Тут не без значення є факт, що, коли Президент і
Рада віддали УАПЦ її приміщення, архиєреї рішили, що там не повинен
жити Патріарх, а буде лише канцелярія. Я не міг погодитися з таким
рішенням, бо керуючим канцелярією архиєреї обрали людину, яку треба
було контролювати. Я не мав до нового керуючого довір'я, бо боявся
дискредитації Церкви, тим більше, що приклад такої дискредитації
стався вже в перших тижнях. Коли архиєпископ і інші архиєреї
наполягали на своєму, я відмовився брати участь у їх соборах, тим
більше, що архиєреї не рахуються з загалом віруючих, вважають Церкву
своєю власністю, джерелом свого життя, своїх прав і потреб. Ніякої
обнови, ні соборноправності вони не допускають, а хочуть мати таку
Церкву, яку встановили більшовики. Архиєреї дають багато прикладів
зневаги віруючих. Не хочуть впроваджувати в курс своїх замислів свого
предстоятеля. Не повідомили, чим закінчилися їх переговори з
представниками РПЦ. Так єпископи зрадили першого в Україні Патріарха
Мстислава, нічим не підтримали свого обранця -- контрпатріарха
Володимира, зрадили й того, до кого перейшли від УАПЦ, зрадивши
Патріарха Мстислава. Тепер готують зраду тієї Церкви, яка дала їм
можливість вийти з УПЦ КП, тобто тую Церкву, яка поставила їх
архиєреями.
Коли в 1927-1937 роках з УАПЦ розправлялися
чекісти, то тепер замість чекістів руйнують свою Церкву архиєреї,
вихованці КДБ. А що скаже про них історія? Вони ж повинні пам'ятати,
що вони мали стати наслідниками священномучеників, замучених
більшовиками!
Я -- Димитрій -- хотів відійти на спочинок, але
через те, що діється з Церквою -- залишаюся, може з єдиним єпископом
Харківським і Полтавським Ігорем, який у "єднанні" восени
1995 року відчув нещирість і перестав являтися на архиєрейські
собори. Мені спочатку здавалася прикрою його поведінка, але тепер
бачу, що він правильно поступив, бо мені також довелося покинути
такий "собор".
Ми прагнули відновити УАПЦ як таку, що в ній буде
довір'я, буде соборний порядок, що віруючі будуть окормлені рідним
духовенством, матимуть право висловити свої погляди, бажання, що від
них заберуть недоброго священика, а дадуть чесного та привітного, що
єпископи будуть по-батьківськи відноситися до священиків, а злих --
направляти. Тимчасом виходить так, що єпископ тримає злих священиків,
а добрих -- переслідує. На віруючих людей дивиться як на своїх німих
рабів. Цього не може терпіти демократичне суспільство. Тим більше, не
можна цього терпіти тепер, коли ми повинні відроджувати Україну після
страшної атеїстичної неволі та духовної руїни.
Єпископ Петро виявився людиною без слова і честі.
В очі говорить неправду. Не виконує ніяких директив патріархії. Досі
не дав списку парафій та священиків. На нього безперестанку
поступають скарги. Коли люди жалуються на свого священика, що не хоче
правити Вечірні і навчати дітей Божого Закону, -- радить людям
наперед полікуватися, а тоді жалітися на священика. Ніякої вини за
собою не визнає. Проявляє повне ігнорування свого зверхника. Кошти,
які священики здають на утримання патріаршої канцелярії в Києві --
залишає в себе. Не боїться нікого і нічого. Виходить, що в нього не
єпархія, а колгосп. Дальше терпіти такого не можна.
Час уже, щоб "таємні органи" залишили в
спокої Україну, особливо -- Українську Церкву. Більшовицька держава
минулася. Церква, нарешті, як говорить Конституція, повинна бути
дійсно відлучена від держави, щоб не обманювати Ради Європи.
Переслідувати треба в Церкві тільки прояви кримінальних дій та
тероризму.
Так "таємні служби" ведуть Церкву до
Московського Патріархату. Потаємні дії владик (контакти з УПЦ-РПЦ)
дають підстави звинувачувати нашу Церкву і мене особисто в
"промосковських" тенденціях. Далі цього терпіти не можна.
Закликаю священиків подумати про свою долю,
згадати про відповідальність перед народом і відмежуватися рішуче від
деструктивних сил в УАПЦ. Побудова церковних стосунків з синодальною
РПЦ заганяє українську Церкву в тупик консерватизму й
безперспективності, робить її феодально-поміщицькою інституцією.
Подальшу долю УАПЦ може вирішити лише правдивий,
непрепарований Помісний Собор.
Димитрій, Патраірх Київський і всієї України
УАПЦ".
В цій заяві, як і в усіх інших, що супроводжують
"церковне" життя УАПЦ, змішані відвертий наклеп і
"уря"-патріотизм, доносительство і неприкрита брехня.
Тому невипадковим є закономірний фінал діяльності
цієї псевдоцерковної організації, що більше схожа на господарчу
артіль з церковними атрибутами та релігійною фразеологією.
Сьогодні так звана УАПЦ є зборищем осіб, абсолютно
далеких від високої духовності, національних традицій і звичаїв, від
усього того, чим так пишається Святе Українське Православ'я.
Багатодітні єпископи та багатожонні священики, напівграмотні
богослови з так званих семінарій і колегій, демагоги-проповідники з
протестантською фразеологією і заборонені священики, аферисти всіх
забарвлень і орієнтацій, дешеві кар'єристи та автори замовних "діянь"
-- ось далеко не повний опис тих, хто зібрався у змавпованому ніби з
часів ГПУ-НКВД витвор і церковного розколу і протистояння, який так
вітають сабодани і симоненки, "пам'ять" і "союз
русского народа" та "Міхаіла-архангела".
Прости їм, Боже…!
|
тексти 
