Іван ГУБКА
Дорогами життя

Вступ
Кажуть, що кожна людина повинна побудувати дім, виростити нащадка і посадити дерево. А я додав би до цього, що кожна людина повинна старатися передати сучасникам і нащадкам свій життєвий досвід. Це, насамперед, відноситься до покоління політв'язнів, тих, що були сучасниками буремних років національно-визвольної боротьби в Україні новітніх часів, а згодом опинилися в тюрмах і концтаборах окупантських режимів і, зокрема, совєторосійської імперії. Ті, хто пережив жахливий чекістський геноцид у большевицькому ув'язненні, повинні, в міру своїх сил і можливостей, зробити все, щоб пережите не пропало у мороці минулих літ, щоб імена невідомих борців за волю України, за нашу державну незалежність та події боротьби і мучеництва українських політв'язнів не зникли в пам'яті людей. 
Мемуарної літератури про життя і змагання політв'язнів за дротами ГУЛАГівських концтаборів на сьогодні не так вже й багато. Серед видань на цю тему виділяється "Літопис нескореної України" (кн.1, Львів, Просвіта, 1993), де зібрано, поряд з документальними матеріалами, понад 60 спогадів політв'язнів совєторосійських концтаборів. Подібний за тематикою збірник "Літопис Голготи України" (т.1, Львів, 1993), у якому поміщено цілий ряд спогадів, зокрема з концтаборів, відомих страйками і повстаннями проти енкаведівського гніту, сваволі й терору (П.Василевський Раби комуністичного ГУЛАГу не скорились" - Мінлаг, Інта; Є.Грицак "Із-за ґрат" - Горлаг, Норильськ; "Нас було десять тисяч у Кінгірі" - Степлаг, Казахстан) /Альманах Біль" Львів, Меморіал, де вперше, ще у 1990 році опубліковано спогади О.Войцехівської-Рафальської/ та І.Іванов "Колима". Низка спогадів опублікована в часописах "Зона" (№ 1-8, вид. Всеукраїнського товариства політв'язнів і репресованих), Літопис Червоної Калини" (напр. Р.Загоруйко "Це ми, Господи, каторжани" в № 3-4 за 1991 р.), у львівському тижневику "Поклик сумління" та в українській пресі. Зовсім недавно вийшла в світ у Львові книжка спогадів політв'язня Воркути Ст. Вискіля "За залізною брамою". Поданий тут перелік літературних джерел не претендує на повноту. Звичайно, є ще спогади, які нам невідомі. Але здається, що у порівнянні з працями, що вийшли друком, значно більша частина інформації ще не побачила світу і не дійшла до широкого кола читачів. Багато матеріалів цього роду зберігається і опрацьовується, наприклад, у Центрі документації національно-визвольних змагань у Львові (керівник - канд. іст. наук Гр.Дем'ян), інших місцях. Теперішня матеріальна скрута при високій вартості книговидання не сприяє виданню цих матеріалів. З іншого боку, немала частка цінної інформації, ще залишається у домашніх архівах, приватних записах, і просто - в пам'яті живих учасників визвольної боротьби, членів ОУН-УПА, їх прихильників і помічників, рідних та знайомих. А між тим, з плином часу багато чого забудеться або не вдасться утривалити чи то на папері, чи на магнітній стрічці. Тому ніколи, мабуть, не буде замало спогадів про ті роки нашої визвольної боротьби, нашого гуртування й опору в большевицьких катівнях. Бо нікого ми не повинні забути: і тих, що стояли в перших лавах, і тих, що в міру своїх сил їм допомогали. Хай будуть названі їх імена. Склалося так, що в моєму житті, як і у великої більшості моїх ровесників, не було спокійної, благодатної молодості. Моя босонога юність в галицькому селі була освічена загравами повстанських боїв і доволі рано я вийшов з-під опікунських батьківських крил на життєву дорогу. І провела вона мене через етапи і зони ГУЛАГівської імперії, через норильське Заполяр'я, Казахстан, Колиму. Багато пережито і побачено. Хай ці спогади стануть джерелом для відтворення історичної правди, і стануть звинуваченням на стіл грядучого міжнародного процесу Нюрнберг-2, який, вірю, відбудеться.
Рідна земля
Львівщина на півдні опирається на могутні груди Карпат, а на півночі лісостеп переходить в зелене море лісу, що тягнеться аж ген до Біловезької пущі. Своєю північно-західною частиною Подільська височина займає тут значний простір терену. В західній частині цієї височини пролягають горбисті пасма Розточчя та Гологори і Львівське плато, через які проходить головний Європейський вододіл між басейнами Чорного і Балтійського морів, а в Гологорах височить гора Камула, що є найвищою на всій східноєвропейській рівнині. Тут, в районі вододілу, випливають численні річки, що з одного боку наповнюють води Дністра, а з другого - Західного Бугу. Сині плеса річок віддзеркалюють своєю глибиною крислаті верби, кущі лози, а колишні вирубки вільхи затінюють русло, немов би хочуть сховати його від злого ока. Де-не-де стоять стрункі турецькі тополі, зазираючи у водну глибину. Дуби майже не підступають до дзеркальної смуги вод, бо їм більше полюбляється твердий ґрунт, що надійно тримає коріння, боронячи віковічних велетнів від підступних вітрів, не даючи вирвати цих столітніх синів природи з обійм матері-землі.
Вода річок, що потрапляють на Верхньобузьку рівнину, пливе настільки повільно, що, дивлячись на неї з берега, трудно сказати, стоїть вона чи шукає русла.
Одне з найдавніших міст західної частини Київської держави - Галич. Про нього вперше згадано в літописі 1140 року, хоч археологічні розкопки виявили, що заселення Галича відбулось значно раніше і відсунули дату його виникнення в епоху черняхівської культури. Це є свідченням самобутності людності цієї землі. Пізніше виникає ряд інших міст: Звенигород, Пліснеськ, Львів, Белз, Перемишль, Холм, які пронесли через лихоліття століть притаманну тому народу мову, культуру і, врешті-решт, той простір, в якому жили. Про походження народів можна говорити чимало, але, згідно з останніми даними, люди на території Львівщини проживали близько 20-ти тисяч років тому, що підтверджується археологічними знахідками біля Глинян на Золочівщині.
На цій землі в роки середньовіччя, незважаючи на татарську навалу, виросли містечка Жовква, Крехів, Магерів, Рава Руська. Це - зелений куточок українського Поділля, що славився в сивій давнині гончарами, малярами, письмом. Навколишні терени пронизані тихими річками, поховались в крутих берегах та верболозах, а на берегах обабіч розкинулись невеличкі села. Тут на берегах річок Білої, Мощанки, Свині й Рати, що несуть свої чисті, прозорі води у розлогі береги Західного Бугу, з давна-давен жили слов'янські племена, що мали вікодавні традиції хліборобів, гончарів, зброярів. Тут, на цих землях, звершилось чимало доленосних подій нашої історії.
Жовква - колись вона називалася Винниками - розташована біля підніжжя гори Гарай, на правому березі річки Свині, яка виполіскує свої хвилі об шорстке каміння тутешнього рельєфу, якого і дзюбак боїться. Перша згадка про Жовкву (Винники) датується 1368 р. В середньовіччі місто обнесли високою стіною муру і лише в'їздні брами дозволяли впустити гостя досередини міста. Частина оборонних стін збереглася до наших днів, а Глинську браму досягла рука руїнника лише десятиліття назад. Мури Жовкви бачили війська Б.Хмельницького та І.Мазепи, які йшли на захід, утверджувати давні межі держави Володимира і Ярослава.
 Жовква в XVII ст. досягла значного рівня культурного та економічного розвитку. В місті було п'ять братств, з яких перше, із школою при ньому, було засноване в 1603 році при церкві Різдва. Про широке поширення книжкових знань свідчить те, що у шкільних та церковних бібліотеках міста було чимало книг різними мовами, а в місті вже з 1623 року працював майстер-палітурник. Особливо розвинулись такі ремесла: в 1611 році у місті були ковалі, сідельники, слюсарі, бондарі, пушкарі, столярі, каретники, кравці, об єднані у цехи, скоро число їх збільшується і вже 1641 року маємо відомості про мечників, ливарників, ювелірів та ін. Жовква була також відомим торгівельним центром: тут двічі на тиждень відбувались торги, а також щорічно - чотири ярмарки. Окремо слід згадати про жовківську школу живопису та різьби по дереву, в яку входили мистці Іван Руткович, Василь Петранович, Дем'ян Раєвич та ін. (XVII - початок XVIII ст.). Визначним релігійним, культурним та видавничим осередком в Галичині став Жовківський василіянський монастир, заснований 1682 року, в якому з 1895 року дуже плідно діяла друкарня о.о. Василіян, що випустила велику кількість релігійної та популярної світської літератури.
 На захід від Жовкви, над річкою Млинівкою потопає в зелені село Крехів, яке вперше згадується в історичних документах в 1456 р.
Зупинись, перехожий! Подивись нині на колишній просвітній осередок, відому крехівську друкарню на території монастиря, де знаходили свій початок українські книжки. Тепер про вчорашні події розповідають тільки надмогильні пам'ятники з іменами відомих сівачів культурної ниви минувшини. Все підпорядковується плинності часу, а тим більше тоді, коли часу допомагає рука руїнника. Чудо рук архітектурного ансамблю Крехівського монастиря, що заснований на початку XVII ст., за три кілометри від села Крехів, тепер можна побачити хіба що на гравюрі Діонісія Сінкевича або на інших відбитках. Невідомо куди поділися царські врата із зображенням сцени "Благовіщення" з церкви Св. П'ятниці, роботи відомого майстра Василя Петрановича. Сьогодні в церкві нахаращений всякий непотріб, а навкруги діти ганяють голубів. Веде до тих руїн, наче скиту Манявського, курна польова дорога, що в'ється змійкою поміж урвищами та видолинками. Обабіч дороги, ніби нанизані на нитку, біліють хатки, оповиті садами та живоплотами. Тут так, як вчора, як сотні років тому; час ніби не зачепив своїм гаком місцевого селянина. Він подивиться цікавим оком на мандрівника, питаючи себе: куди це поїхав незнайомець? Немало його здивує, коли дізнається, що не на прощу - її зараз немає, - а подивитися на руїни Крехівського монастиря. А може, хоче побачити татарське поле, що великим колом лягло на віддалі лету ядра від стін монастиря? І нині на тому місці не росте ніяка деревина, хіба що трава, подорожник та полин.
Люди оповідають, що значні сили татар в 1672 році, пройшовши з вогнем і мечем кривавий шлях з Криму до тутешніх місць, руйнували все навкруг та забирали в ясир без жалю і співчуття. Перетворивши в купи руїн Потелич і Магерів, стали перед Креховом. Але стіни монастиря, побудовані 1669 року, стали на татарській дорозі: брама була зачинена. Як звичайно, зайди давали облесливі обіцянки, намагаючись захопити монастир, кажучи, що хто не чинитиме опору - зостанеться живим. Та не добившись обіцянками бажаного результату, почали погрожувати, говорячи, що нікого не пощадять, хоч і так всі знали, що помилування від них не дочекатись.
Першого дня наїзники не відважилися брати приступом стіни монастиря; може, були виснажені далекою їздою, а скоріше всього - шукали доброго інформатора, щоб розповів про сильні й слабкі сторони крехівської фортеці. Надвечір розташувались біля обителі - на полі, котре до сьогодні називається татарським. Розпалили незліченну кількість вогнищ, розставивши посередині шатро свого ватажка-мурзи, над котрим залопотів стяг з півмісяцем. Все вістувало на важкий завтрашній день.
В Україні так велось з давна-давен, що походження не мало суттєвого впливу на становище людини в суспільстві. Вчорашній селянин сьогодні ставав козаком, спудей академії гарцював на коні з бунчуком, а старий козарлюга, пройшовши свій життєвий шлях у жорстокій суворості, йшов із спокійною душею в монастир. І тут ми бачимо його в одязі ченця або рясі священика. Крехівський монастир не був винятком; козацька кров, яка ще недавно звала в небезпечні походи, нині тут втихомирювалась в одноманітному плині монастирського життя. Монастирі на ті часи мали свою військову охорону, на оборонних стінах стояли гармати, а звичайний чернець у потребі вмів володіти списом, гаківницею чи самопалом. Найбільш досвідчені ставали гармашами, і не дивно, що біля такої зброї, як і на важливих ділянках оборони, ставали вчорашні запорожці.
В монастирі гуло, як в бджолиному вулику, адже хрещений люд навколишніх сіл збігався сюди, щоб шукати порятунку. Вечірні сутінки немов втихомирили натовп, що заповнив весь монастирський простір. Татари галасували на полі перед монастирем, наганяючи навколишнім пострах своєю присутністю, а в монастирі вели приготування до завтрашнього дня.
Колишній знаний гармаш Іван Нездійминога, тепер всього-навсього чернець, лаштував далекобійну зброю, що розміщалася в кутових вежах, дещо над оборонною стіною. І мимохіть славному гармашеві прийшла до голови думка: татари осіли табором настільки близько, що до них зможе долетіти гарматне ядро. А якщо попробувати щастя? Іван почав примірятись до цілі давно зарядженою гарматою.
В таборі ніч перетворилася на день, тисячі вогнищ лисніли яскравим сяйвом, роздираючи темряву ночі, освітлювали своїми променями дивовижну картину людської суєти і злоби. Пізньовечірню тишу, що так любо заколисує чудовим сном, супокоєм, час від часу будили іржанням коні, що паслись табуном біля татарського стану, або починав гавкати пес, шукаючи свого господаря. І от серед тиші раптом вибухнув гучний постріл, луна від якого ще довго перестрибувала з гірки на гірку, відбиваючи поданий голос в далечінь, і втікала все дальше і дальше, аж доки зовсім не заховалась у нетрях, лісовій гущавині. Не встиг розвіяти легкий вітерець диму, що клубився з жерла гармати, як в татарському таборі заметушились, знявся великий лемент. Чи тому допомогла спритна рука гармаша, чи інша сила занесла ядро в намет ватажка? Як правовірні мусульмани татари після прикрої несподіванки все, що скоїлось, прийняли за кару потойбічної сили.
Ще не пробігли сонячні промені похмурими мурами монастиря, тільки десь далеко на небокраї почало червоніти зарево, сповіщаючи, що прокинулося сонце, як на диво тутешньому люду зайди зняли облогу і відступили.
Задзвонили дзвони, урочисте відлуння понеслось гаями, дібровами, сповіщаючи про перемогу добра над злом. Лише татари не чули цієї симфонії перемоги: вони чим-скоріш везли хоронити свого ватажка, подалі від лихого місця, приписуючи все, що сталося, злому духу шайтану. Християни ж пішли до церкви св. Миколи помолитися і принести подяку спасителю.
Проминули століття, біг часу стер в пам'яті людській давні події, не залишивши нащадкам майже нічого, хіба що легенду, як далекий відгомін, якого не спроможне відновити ніяке перо.
А дещо настільки збереглося, що дивуєшся історичному шалу, що промайнув повз, не зачепивши крилом минулого.
Зруйновані оселі відроджувалися з попелу, оживали, давали нові паростки і так з покоління в покоління, несучи своєрідну культуру, мову, традиції. Не вельми змінилося життя селянина, незважаючи на величезний технічний поступ - село, немов законсервоване, зберігає те, що вспадкоємило від пращурів. Виникає питання: чому? Мабуть, безпосередній вплив на формування світогляду ратая має оточення, а оскільки воно незмінне, то і зміни у сприйманні відбуваються надзвичайно повільно. Щодо міста, то тут переплелись мільйони різних ниток і все це причетне до формування світогляду робітника, хоч би й того, вчорашнього селянина, в якого відсутнє моє місце, і тому робітник пливе за течією загального людського потоку навіть тоді, коли його натура не сприймає цієї калейдоскопії змін. І село наших днів, це в якійсь мірі поселення далекого минулого, що передало свої ознаки прийдешнім.
Рава-Руська - сама назва каже про те, що її заснували українці. Місто, котре бере свій початок з середньовіччя, з 1455 року, - з характерними вузькими вулицями і будівлями, де поєдналися стилі різних епох, - розкинулося на берегах річки Рати, що тихо несе свої води в Західний Буг. Великий торговий шлях, що з'єднував Львів - Раву - Варшаву і вів далі на захід, в гущу європейських країн, зрушив до життя поселення, через котрі він пролягав. На відстані кільканадцяти кілометрів від міста, потопаючи в садах і соснових борах, розсипались біленькі хати. З незапам'ятних часів проживали гончарі в містечку Потелич. Вже в Іпатіївському літописі маємо докладний опис Потелича, його людності і того, чим вона займалася. Тут подибуємо ім'я половецького князя Боняка, а Галицько-Волинський літопис переказує нам: близько 1262 р. в Потеличі зупинявся король Данило Галицький. Отже, життя в Потеличі вирувало з сивої давнини. Потелич розташований на річці Телиці, притоки річки Рати, а потелицькі гончарі ведуть свій родовід з далекого минулого; вони прикрашали орнаментами кахель і величні будівлі з часів Київської держави. А хто не хотів би побачити чудо-витвір XVI століття (1502 р.) - дерев'яну церкву св. Духа, що є визначною пам'яткою української дерев'яної архітектури? Біля церкви - дзвіниця двадцятиметрової висоти, збудована без жодного цвяха, що належить до найстарішого типу дзвіниць в Україні. З Потелича походив відомий діяч української культури Касіян Сакович (1578-1647), який був ректором Київської братської школи.
В трикутнику тих міст розкинулися мальовничі села, відгороджені одне від одного невеличкими лісками-гаями, тихоплинними річками, але з'єднані в одне ціле мереживом польових доріг, що немов павутинням обснували оселі, клаптики землі, загінці.
Перехожий не може зразу збагнути, куди ведуть дороги. Здається, що їх проклали випадкові мандрівники, шукаючи шляху наосліп. Така думка може виникнути, коли кинути оком на це мереживо доріг, але все має свою закономірність, початок і кінець. І ця вузенька польова дорога, яка часто звертала вліво і вправо, або зовсім повертала назад, врешті-решт виходила на широкий битий гостинець, який стелиться рівненьким полотном до великих міст, де невблаганний час ніби перемалював все своїм вальцем.
І ось одна така польова дорога на заході Верхньобузької рівнини, поміж Жовквою та Равою-Руською, веде до давнього села Боброїди.
Ще на початку нашого століття де-не-де чорніли курні хати, але промине пару десятиліть і про них говоритимуть: було колись. Селянство, затиснуте в лещата подвійного ярма - національного і соціального, - перемучувало безпросвітні дні за днями, не знаючи власної мети і шляху. Найважливішим засобом для життя було невелике господарство, яке не давало померти з голоду. Звичайно, в такому становищі хліборобові бракувало часу і статків на велику, світлу хату, а обходився невеличкою коробкою з вікнами в аршин та низенькою, гнітючою стелею. По давньому звичаю хата була вибілена наче перкаль, а замість долівки - битий глиняний тік, який час від часу підфарбовувано різнокольоровою глиною та вистелювався всякими пахучими травами. Це були українські села, котрі легко можна відрізнити серед моря будівель інших народів світу, з їх характерною білизною, садками, живоплотом. В такій сумній ідилії люди народжувались, жили, відходили в потойбіччя, привикнувши до щоденної повинності, знущань, зніченості. Загальнолюдський поступ хоча і не порушував давноприйнятих устоїв тутешнього населення, але вперто, наполегливо приживалося нове, більш досконале, сучасне, і село потроху молоділо. Мурували хати, покриваючи бляхою, вже зовсім більших розмірів, з ванкирем і передпокоєм, люди усвідомлювали вартість не тільки загінця, але й житла. Зі зміною побуту мінялися звичаї, ставала іншою і сама людина, адже незліченність виявів впливає на формування характеру. Двадцяте століття породило нову людину, і заразом вимагало від неї жити по-новому.
Його топонімічна назва, що має свій початок в сивій давнині, вказує на те, що тут, в лісовій гущавині, в річках та озерах водились бобри. Колись тут було царство лісу, а нині не збереглося і пня, скрізь пройшов плугар, залишаючи після себе лани пшениці, ниви картоплі, загони льону. Правда, за кілька кілометрів починаються смуги лісу, які з'єднуються далі на півночі з великими, зеленими масивами, котрі простягнулися аж ген на Волинь, до землі поліської. В цій західній частині України, в басейні Західного Бугу, здавна проживало одне з найстаріших слов'янських племен - бужани. Серед цієї околиці поруч з Боброїдами, над річкою Білою, притокою Рати, розмістилися села Пирятин, Бишків, що до XIX ст. був одним з хуторів села Кам'янки Лісної, до котрого входив, і нині входить хутір Губки. Останній перепис і перелік дібр у Кам'янці з 1854 p.; їх поділено на дві гміни кадастральні: Кам'янка Волоська і Кам'янка Лісова, куди входить і теперішнє село Пирятин. Парохія у Кам'янці Лісовій заснована близько 1660 p., з 1668 р. у церкві знаходиться грамота ерекцій парохій, яку підписав король Місhal, рік 1671 p. (S 789-790). Тож грамота могла бути видана 1668 p., але визнання парохій - 1671 p.1 Перша згадка про Пирятин 1508 р. у латинському виданні - зводі поселень тогочасної Польщі.2 З цієї землі походить мій рід; прізвище Губків в околиці та і на Львівщині поширене здавна. З архівних даних відомо, що в 1588 році львівський міщанин Лука Губка вів суперечку з єпископом Гедеоном Балабаном; можливо, один з наших давніх предків поселився в цьому краї, заклавши хутір Губки.
Дитинство
Зараз, коли згадуються ранні роки дитячого віку, приходять на думку щасливі безтурботні хвилини дитинства, теплі й шорсткі, мов курай руки матері, до яких так хотілося припасти своїм обличчям. Виринає у спогадах і школа, до якої збирався заздалегідь яких три роки, не усвідомлюючи, для чого її старші видумали: якщо тільки навчитись писати, то чому так довго, а наколи ще чогось навчати, то для чого воно, адже паном все одно не будеш.
Згадується і рідна оселя, де розсипались, немов хтось жбурнув із жмені, біленькі хати. Сірі, товстошарові стріхи наче тиснуть до землі людські житла, щільно тримаючи їх біля землиці. Здалека майже не видно будівель: сади та живоплоти з порічок, аґрусу, малини сховали їх в зелених обіймах. Подекуди височать грубезні тополі - царство гніздування ворон. Що вже за крик вони зчиняють, будуючи гнізда. Здається, дразливому карканню не буде кінця, але вистачить вороні вгніздитися на яйцях, як вмить все затихає, та знову повторюється, коли батьки вчать потомство літати. Весною садиба вдягає білий вінок цвітіння вишень і слив. Видається, що весь світ цвіте, а на душі стає легко, радісно. Навкруги хутора рясніють різнобарвними кольорами господарські нивки, в залежності хто чим їх засіяв, а далі видніє битий гостинець, яким з давна-давен простягався торговий шлях зі сходу на захід і з заходу на схід.
Польові дороги і переїзди впираються у головний шлях, краючи немов скибками і так перекраяні поля місцевих ратаїв і запорошені літньою курявою загінчики. Тут ретельно дотримувались християнських звичаїв, що мали свій початок в тисячолітній давнині. І хто-хто, а дітвора не могла дочекатися чи то Різдва, чи то великих свят, де для неї все нове, цікаве, незбагненне. В свята люди немов переінакшувались, ніби ставали поважнішими, розсудливішими, в розмовах частіше торкалися справ загальнолюдських, говорили про звичаї, добро і зло, а не про щоденні турботи, нестатки, біди. На столі лежав кусень хліба, а де хліб - там і усмішка, менше суперечки, більше взаєморозуміння. Різдво найбільш урочисте: господар дому, принісши до хати дідуха, віншує, зичить всій сім'ї щастя, здоров'я, довгих років життя і всім дочекатися наступного року та знову сісти вкупі за стіл святої вечері. А про коляду та колядників можна згадувати та оповідати нескінченно довго і багато.
І тепер, як згадаєш, серце приспішено застукоче. В дитячій уяві картини виштовхували одна одну, уява несла в далекі краї Вифлеємські, де колись народився Ісус Христос. Хто донині не чекає з тріпотінням серця зеленої пахучої ялинки, навіть не запитуючи, чому і з яких часів прийнято таку традицію?!
Безтурботне дитинство... Які правдиві слова. Воно безтурботне тоді, коли приходиться скуштувати черствого хліба чи доношувати одяг старшого брата. Безтурботне тому, що сприйняття дитиною середовища йде безпосередньо від предмета чи слова, а не через призму реального твердого досвіду, - це буде пізніше. В дитинстві все гарне, справедливе, веселе. Навіть лихий, чародій, потойбічний, лякає лише вночі, а вдень не лячно його зустріти. В роки дитинства і юності все попереду. Молодість не боїться взятись за будь-яку справу; молодість крокує галасвіта не задумуючись про наслідки. Всі ми в роки зрілості пригадуємо, здавалось би, незначні епізоди, що дивують нас все життя своєю яскравістю, не втрачаючи її до кінця наших днів. Мені вельми подобалося спостерігати, коли мама виварювала в зільнику білизну. Не всі тепер знають, що в ті часи одяг в основному був самотканий, отже, коли таку сорочку "заходили", то відіпрати було просто. Зільник - це невелика добротна дерев'яна, на трьох ніжках бочка, місткістю 100-150 літрів. Бочку завантажували білизною, наливаючи теплої води з додатком звичайної дерев'яної золи. В той час у хаті під кухонною плитою розігрівалися до біла величенькі каменюки. Приготовлять рядно, щоб накрити зільник і приносять на лопаті чи чомусь іншому каміння, відхиляють рядно, яким накритий зільник, і кидають каміння у воду з білизною. Вода клекоче, аж труситься зільник, та й температура не сто градусів, а набагато більша. Після такої виварки білизну несуть на річку, де гарненько перуть її праником. Мама мене все відганяла, щоб дивився здалека, адже можна обшпаритися, але мені треба було бачити все зблизька.
Наша хата стояла при дорозі і, сидячи при вікні, я міг спостерігати за навколишнім життям. Вікна, що дивились на схід, завжди були оповиті тінню від величезного дуба-нелиня та крислата стара груша, на плоди якої ми завжди з нетерпінням чекали. Ми - це я, старший брат Микола та сестри Галя, Параня, Марійка. Перед полуденними вікнами, обгороджене невисоким плотом царство квітів, які завжди відчували дбайливі руки нашої мами. Чого тільки там не було! Лише зійде сніг, а квіти рядочками, колом, вервечкою повиглядають та й ростуть наввипередки, щоб швидше зацвісти. З ранньої весни до пізньої осені перед вікнами красувався різнобарвний килим квітів, чаруючи неповторною гамою кольорів. Євшан-зілля розкидалось з повагою, злегка колишучись від подуву вітерця, стояли піони, а жоржини, зібравши всі відтінки веселки, обступили пліт, гейби розставили сторожу, попереджаючи, що в царство квітів вхід заборонений.
Перед хатою, на подвір'ї, пригадую, росла берестина, але, мабуть, дібравшись до жорстви, почала всихати і тато її викорчували. Там були грядки з городиною, і найпривабливіший загінчик з полуницями, де ми, малеча, шукали цілими днями за ягодами, навіть тоді коли вони ще не дозріли. Навкруги подвір'я і саду високим живоплотом росли вишні - невибагливі дерева, які весною вбирали садок білим віночком, а літом вгощали рубіновими ягодами, що переливались на сонці різними відтінками, як дорогоцінне каміння. Кожної весни їх прорубували, а то і зовсім викорчовували, бо вони вперто наступали на інші садові дерева, перемагаючи їх своєю наполегливіcтю і пристосуванням. Непохитний закон природи, що виживає сильніший, можна побачити скрізь. Пекуча буйна кропива, яка безжалісно залишала на босих ногах пухирці, глушила все своєю кількістю і, взявши в обійми звичайну траву чи конюшину, подорожник або городину, примушувала їх знітитися, нидіти і врешті-решт відступати. Хіба що лопухи не піддавалися тому страху, своїм широколистям заступали сонце ворогові, лишаючи його життєвої сили. Єдині будяки не боялися ніякого підступу, стояли гордо, де захотіли, обпершись в землю міцним корінням, дивилися з висока на немічність сусідів, цвіли, жили, раділи. А спробуй їх вирвати із землі-матері, то негайно зустрінеш нищівну відсіч; всі списи-колючки, що приховали будяки на кожній гілці, боронитимуть своє право до переможного кінця. То були справжyні королі рослин, які панували тому, що вміли обстояти власне існування. Здавалося, з городини, лише гарбузи вміють влаштувати своє життя-буття. Вони не тиснуться до землі як інші, а повилазять на тин та й насміхаються над тими, що б'ються за кусок землі, та ще обплутують їх своїми вусами, щоб скоріше доїхати кінця. Стара грушка-медунка, яка росла біля хати, мабуть, сама загубилась в лічбі власних років; кого не спитаєш, всі на один кшталт відповідають, що пам'ятають її такою, якою вона є тепер, а вона, не рахуючи літ, родить з року на рік, хіба що вряди-годи відпічне за кілька років раз, та й знову за працю. Мабуть, за це її всі люблять, ніхто не зламає гілки, не дзюбне сокирою, не заб'є в живе тіло цвяха, бо бережуть плодоносицю.
Дитячі уподобання не завжди вписуються у рамки здорового глузду. Пригадуючи дитинство, нераз годі пояснити багато поступків і потреб. Бувало зайду в сад, а він в нас був величенький... Біля невеличкого ставка-саджавки літом мама вибілювала полотно. Намочать у воді та й розстелять на траві, щоб висихало і вибілювалось. Лише висохне, його знову мочать і розстеляють. Моєю роботою було пильнувати, щоб часом гуси не зайшли на полотно, бо наслідять і трудно буде вибілити. Але краще всього мені дуже подобалося самому побігати по полотні - то було блаженство. Мама завжди за це мене сварила, але я чомусь скоро забував і все повторялося. Адже лежить довга біла полотняна стрічка, коли ступаєш, так приємно під нею вгинається трава, аж лоскоче босі ноги. Пам'ять зберігає дитячі забави на пасовиську... Тоді кожний пильнував лише свою худобу, а тому на вигоні збиралася вся дітвора; босонога, розхристана. За іграми у "свиню", "пікаря" та іншими забувалося все, і час, що вдома тягнувся у нескінченність, тут проминав з шаленою швидкістю, без нудьги і суму.
Назавжди збережуться в пам'яті радісні безтурботні хвилини, коли маленькими босими ногами почав міряти довжину втоптаної стежки, що вела до школи і далі у світ чудового, невпізнанного, загадкового. Можна почути не з одних уст: початок навчання починає відлічувати дні, котрі проминають впереміж із турботами. А хіба не радісно для дитини, коли несе додому відмінну оцінку або похвалу вчительки, яку не зрівняти ні з чим у світі. Ширшає коло знайомств, таке цікаве, і залишається стільки туги і неописаного суму, коли приходиться з ним розстатися.
Неповторні дні дитинства, незабутній час за шкільною лавкою. В майбутньому все це покривається казковим серпанком, за яким "фата моргана" минулого, а не колишня дійсність. Мабуть, в нікого з плином часу не затирається в пам'яті образ першої вчительки, такої доброї і всезнаючої: все, сказане нею, сприймається як остаточна і завершена правда, що не підлягала критиці і сумніву. Через роки, пройдені на довгій життєвій ниві, може затертися в пам'яті ім'я першого наставника, але його образ ніколи.
Пам'ять зберігає і віддзеркалює, не лише загальне, але й подробиці перших усвідомлених кроків. А в зрілому або старшому віці такі події треба занотовувати в записнику, щоб пізніше пригадати, повторити.
Назавжди залишився в пам'яті образ батька, не дивлячись на те, що пішов у вічність, коли мені було всього десять років. Як мені часто в житті його не вистачало. Бувало, сяду в нього на колінах і дуже мені подабалося крутити йому вуса. Мій тато був добрий, я ніколи не чув у хаті прокльонів, сварок, і нині дивуюся, як вони з мамою зуміли обминути життєві незгоди. Пригадую, коли перед Великоднем різали свиню, то тато робили ковбик. Коли його зварили, брали в лещата, перетискали і підвішували у коморі під сволоком. Там він висів до жнив, а споживали, коли починалися жнива. Я донині відчуваю його смак.
З дитячих літ запам'яталися святкові дні обжинок... А потім заповідала прихід багата осінь. На полі зникли полукіпки, де-не-де пасмами почали чорніти зорані ниви, нагадуючи ратаєві, що скоро Покрова і треба сіяти озимину. На небі ні хмаринки, а голубий небозвід своєю однотонністю здавався ще глибший. Лише пелена осінньої куряви трохи робила його блідим, немов вицвівшим від сонця, протягом гарячого літа. На деревах осінь ще не лишила свого сліду - листя зелене-зелене, як моріг, не сприйняло осінніх фарб, але ріст припинило, переконуючи, що зима не за горами. Поле прикрашали зелено-бурі острівки капусти, яка, розхриставшись на грядках, кепкувала з мерзлюків, бо їй не страшні зимні дні. Ранком не іскрилася досхід сонця роса, яка в літню пору рятувала від спраги все живе. Прийшла пора пожинати все, що посіяли весною. Врожай видався на славу, літні люди говорили: то не на добро, якщо господар має більше, ніж йому потрібно, бо буде навпаки, в переднівок не вистачить.
Таким пам'ятаю кінець літа - початок осені того пам'ятного 1939 року, коли наростало передчуття грядучого воєнного лихоліття.
Вночі заморозків ще не було, але кудись поділася роса. На полях поменшало трударів, самі поля втратили привабливу, літню красу, якось принишкли, зблідли. Увійшла в свої права осінь з сухим і теплим повітрям. Це не почалася набридлива холодна мжичка і на душі було якось легко і спокійно. То минав останній реченець вільного господаря, а насувалося колгоспне лихоліття, - рабство XX століття, нове закріпачення українського селянства.
А ще недавно тут чулись панами чужоземці, що називали нашу землю "малопольщею" або "східними кресами". Всі заходи польської державної машини були спрямовані на те, щоб держати за чуба колишнього козака-опришка. Та вересневий грім струсонув Річ Посполиту, і вищі урядові чиновники заходилися шукати порятунку. Зарясніли шпальти газет закликами: браття українці і білоруси (нагально пригадали історичну назву), ставаймо разом до захисту "ойчизни". Та даремно: "браттям" не по дорозі було з такою "ойчизною", нарід мріяв про волю своєї прадавньої Вітчизни.
Тоді я, малий, не розумів, звісно, всієї драматичності подій, що насувались, але й мені передався тривожний настрій тих днів і я жадібно прислухався до розмов, які вели між собою старші. З них чомусь запам'яталась мені одна:
- Кажуть, - говорив старий Вовк, - що буде різня між ляхом і швабом, не можуть погодитися за якийсь коридор.
- Цікаво, - підтримував розмову сусід Карась, - напевно, разом його будували, а тепер один хоче по ньому ходити.
- Я добре знаю, - відповів Вовк, - то йдеться за коридор з території, десь аж в Данцігу то має бути. Скоріше всього, то лише причина, щоб взяти один одного за барки та й спробувати хто сильніший.
- Та воно так, - вів далі Карась, - тільки то буде ось як: вони будуть лупцювати один одного, а ми куме з тобою, будем чухати карки від болю. Та вже нехай болить, лише б того мазура шляк трафив, нас мають за ніщо, хіба що за робочу худобу, яка добре тягне воза, на якому вони їдуть. Що не кажи, а гірше не буде, бо не має куди гірше бути.
Такі і подібні розмови велися повсюду на українському клаптику західних земель. Відколи загинув останній лицар Галицької держави Д.Детько, на українських землях запанувала сваволя зайд, що, скориставшись з татарської навали, шматували вчорашню могутність, як хотіли і коли хотіли. Нарід, знесилений у боротьбі, ніс на скривавлених плечах тяжку неволю. Край, покритий згарищами, час від часу ще димів, навіть спалахував полум'ям повстань чи реформ Мух, Корятовича, Олелька Володимировича, або на полі науки, аж доки не виникла остаточна військово-державна формація на Запоріжжі, що проіснувала два з половиною століття. Пізніше летаргічний сон і пробудилась в Шевченкові. То було століття пробудження, яке і породило велетів; народи почали усвідомлювати себе, шукати своїх історичних витоків, прав і місця під сонцем, а заразом виникли суперечки, чвари, незгоди. Необхідна була всенародна культурно-просвітна спілка, яка сказала б народу, хто він є і звідкіля. Незначна частина культурної верстви орієнтувалась на сили Росії, створила партію "москвофілів", яка заперечувала право українського народу на національне самовизначення, вітали "Валуєвський циркуляр" 1863 р. про заборону друкування книжок українською мовою, намагалися ввести штучне "язичіє" - безладну суміш церковно-слов'янської, української та російської мов.
Але українство вже не жебоніло маленьким потічком, а клекотало великим шумом, що його започаткувала Просвіта на наших землях. Історична правда так чи інакше пробивала собі дорогу і, як ми знаємо, все штучне, неприродний намул, чи це в мові, культурі, історичному процесі, при найменшому дотику вільної дії розпадається на друзки, не залишаючи після себе хіба що іронічну посмішку на адресу тих, що вірили в марево, надіючись штучно творити історичний процес.
В 1939 році прийшли в наші краї оті перші "добрі" совіти, (добрі тому, що скоро пішли). Люди побачили вочевидь досягнення" соціалізму, і в абсолютної більшості, навіть тим, що були засліплені теревенями комуністів, Сельроба, товариства ім. Качковського та інших, спадала з очей полуда. Люди побачили наяву не якісь міражі, а жорстоку соціалістичну дійсність, і це їх згуртувало на боротьбу довкола державницької ідеї. У справі згуртування національно-свідомих сил велику роботу провела Організація Українських Націоналістів, яка вже з вересня 1939 року єдина протистояла новим - большевицьким окупантам, в той час, як всі інші партії в Західній Україні припинили свою діяльність. Добрі ужинки дала й проведена до 1939 р. патріотична праця Просвіти, спортивних товариств Січ, Луг, Сокіл" та інших українських громадських організацій. У надзвичайно трудних умовах ОУН продовжувала боротьбу, готуючи до неї всю націю.
Молодь проходила вишкіл безпосередньо в селах: невеликими групами збираючись таємно десь на околиці сіл, вчилася азів військового мистецтва, поводження зі зброєю та підпільної боротьби. Нас збудили у вогні і треба було чимдуж надолужувати прогаяне, готувати і нагромаджувати визвольні сили.
Під час німецької окупації наша сім'я понесла першу велику втрату: покинув світ мій дорогий батько.
Здається, що це було лише вчора, коли в лютому 1942 р. ховали батька. Добру, чуйну людину, свідомого українця, котрий чесно жив і служив своїй нації. В дитинстві смерть не для нас і відкидаємо думку, що ми колись закінчимо свій земний шлях. А втративши близьку людину, усвідомлюєш втрату. Ставши десятирічним напівсиротою, не міг усвідомити втрати і оцінити майбутнє без батька. Він майже до останніх років життя господарював і був у селі війтом, його вибирали громадою і я гордився таким батьком. Тепер весь тягар господарювання взяла на свої руки мама. Нині не уявляю, як же в неї вистачило сил, щоб так тяжко працювати все життя. Вона ніколи не нарікала на свою долю, раділа, коли збиралися разом всі діти, коли мала хвилину відпочинку або приходили до нас гості.
Вперше я побачив українського повстанця на початку 1943 року. Мій старший брат Микола на той час був станичним і в його обов'язки входило розміщення в селі по хатах наших хлопців. Одного разу в селі заквартирувала чота "Бродяги"(: в кожну надійну хату поселили 2-5 повстанців. В нас помешкання було велике, то розмістили п'ятьох вояків, в тім і самого "Бродягу". Був мужчина нижче середнього росту, кремезний, носив шапку "папаху" і совєтський автомат ППШ. Перший раз наші вояки кватирували біля тижня, а опісля ще разів зо три, по декілька днів.
Головне, аби не потрапили німакам на очі. Гітлерівці нездатні були контролювати наші терени постійно, а тому у ті часи повстанці перебували у селах напівлегально. Так тягнулося до приходу совєтських військ.
Пригадую, коли йшли німці на схід, то два тижні безперервно вони їхали день і ніч: то була велика залізна армада і це все перемолола війна на сході. Тепер же, у 1944 p., відступали невеликі частини; може, пішли іншими маршрутами, та скоріше це були недобитки великої армії. В Україні в той час сформувалася УПА, котрій необхідна була зброя, амуніція, харчі. В абсолютній більшості національно-визвольні рухи (у Польщі чи Югославії) підтримували треті сили; ми такої допомоги не мали, і весь тягар боротьби ліг на наші власні плечі. УПА і мережа ОУН робили заходи щодо здобуття зброї у ворога: коли німці відступали, їх перестрівали і роззброювали; звичайно, вояків не вбивали, якщо вони не чинили опору. Так сталося і у нашому теремі. За два кілометри від мого села проходить головний шлях Львів - Жовква - Рава-Руська і далі на захід. В невеличкому хуторі Гораєць перепинили німецьку частину і роззброїли. На ранок залишилося декілька зіпсутих автомашин та деяке порозкидане військове майно. Все інше повстанці забрали із собою. Ранком я разом з своїм приятелем, трохи старшим від мене, вирішили піти подивитися на місце, де відбулося роззброєння. Пішли не дорогою, а полями. Не вспіли ми підійти до Горайця десь метрів сімсот, як тут наче з-під землі з'явились німецькі вояки на мотоциклах. Ми, звичайно, бігом повернулись назад. Німці зупинили мотоцикли і почали стріляти з автоматів. Я вже не бачив, де мій приятель, але впав в борозну і повзком на четвереньках поміж ще не зжатими збіжжями швиденько пробрався у село. Стріляти перестали, але мого друга не було. Десь через годину батьки пішли шукати і знайшли його вбитого. Куля ввійшла боком в живіт, а через два чи три тижні, коли жали пшеницю, то знайшли вбитого мужчину, куля потрапила йому в голову. Отож життя, як гра в карти: хтось виграє, а хтось програє навіть найдорожче.
Московсько-большевицька орда вдруге окупувала нашу землю. Большевики відразу почали забирати до війська нашу молодь, яку посилали на передову, навіть без елементарної підготовки. До совєтського війська, в основному, мусіли йти ті, кого зловила в свої сіті червона мітла, але більшість мужчин призовного віку вступала добровольцями в УПА або просто ховалася від мобілізації у червону армію.
Мій брат Микола був, як я вже згадував, в нашому підпіллі станичним. Коли прийшли московські большевики, він був змушений перейти в лави УПА. Отож пошили братові військовий однострій Української Повстанської Армії і пішов він на збірний пункт до Пирятинського лісу. Там його зарахували до тільки що сформованої сотні Мирного, де під псевдом "Цвіркун" розпочав службу. Але повстанців не довго там муштрували: день перед Спасом 1944 року війська НКВД-НКГБ обступили ту ділянку лісу. Але, як мовиться, чорт стріляє, а Бог кулі носить. Вночі, перед Спасом, у Пирятин прийшов на постій легендарний курінь "Ема" та ще з допоміжними сотнями. Бій большевики програли, навіть командира загубили. Повстанці стійко відбивали атаки ворогів, а потім перейшли в контрнаступ і зім'яли їх ряди та вийшли з оточення. Енкаведисти мусили відступити, залишивши у лісі з півтори сотні загиблими. Для повстанських відділів то був переможний, вдалий бій: їх втрати винесли лише декілька вбитих та поранених. Але енкаведисти готовили жорстоку пімсту - криваву розправу над мирними мешканцями Пирятина і навколишніх осель. 21 серпня большевицька орда оточила околицю. Загиблих було багато - у Пирятині вбито понад 40 людей. Тоді мені, малому школяреві, не були відомі всі подробиці трагедії Пирятинського бою, але вони глибоко потрясли дитячу душу. Виховання в національно-свідомій родині, вплив старшого брата і зустрічі з повстанцями, дитячі, тоді ще не зовсім зрілі, але глибоко сприйняті спостереження подій визвольного змагу в рідній околиці - все це з юних літ нагромадило моральну снагу для посвяти великій Справі.
Мій брат Микола після Пирятинського бою повернувся додому (сотню розформували) і, щоб не йти в совєтську армію, мусив порятуватись. У брата на правій нозі вище коліна була велика бородавка, розміром в діаметрі 4-5 см. Мама поколола біля бородавки голкою і змазала це місце якоюсь сумішшю із каустичною содою. Через короткий час тіло пороз'їдало, вірніше, спалило, відкрилася рана. Брат взяв паличку і пішов на призовний пункт. Там оглянули його лікарі і дали відстрочку на два тижні, виписавши на це відповідний папірець. Брат не йшов на призовний пункт кілька місяців. Пізніше ще зробили подібний захід, і тут скінчилася війна. Між тим він вийшов з призовного віку - до війська його вже не брали.
А смертельна боротьба з віковічним ворогом України - московським окупантом тривала. Українська Повстанська Армія, підпільна збройна ОУН та її структури вели нерівну борню з незмірно чисельнішими совєтськими ордами. У цій нерівній боротьбі вони, незважаючи на великі втрати, одержать моральну і політичну перемогу, утвердивши і показавши перед усім світом незламну волю нашого народу до самостійного державного життя, проявивши чудеса героїзму, жертовності та відданості справі визволення нації. В історії людства немає прикладів такої героїчної боротьби, як визвольна боротьба ОУН-УПА. Але це вповні усвідомлять наступні покоління і ствердять історики з перспективи часу. А тим часом в сорокових роках, про які нині згадую, на наших землях точилася важка, непримирима щоденна боротьба визвольних сил ОУН-УПА з червоними окупантами. Велася вона і на землях верхньобузької рівнини, і пройшла вона тими дорогами, куди водила мене моя босонога юність.
Повстанці зводили бої з окупантами, щоб захистити народ від знущань, насильства, грабунку, вивозу в Сибір, наводячи страх на московсько-большевицьких зайд і карателів. Щоб зламати опір народу та його захисної сили, окупанти ввели в міста, містечка й села численні залоги військ НКВД і НКГБ. По селах, лісах вони одна за другою проводили облави, заглядали в найменші закутини, скрізь пронизували кожен квадратний метр західноукраїнської землі металічними щупами в пошуках криївок. Обшуки, грабунки, жорстокі катування і вбивства від рук окупанта були на порядку денному. Проходили, немов саранча, що не з'їли, то знищили. Робили це регулярні війська НКВД і районні душогуби - привезені функціонери-комуністи та колишні червоні партизани". Пригадую такий випадок: мені тоді виповнилось дванадцять років, іду сільською вулицею, а назустріч їдуть фірою "славні" ковпаківці. Зупинили воза і прикликали мене до себе. Один з них зірвав мені з голови кашкета, що був пошитий у вигляді мазепинки, і кинув далеко на пасовисько, сказавши: якщо підеш брати то застрелю! Ось так починалося совєтське виховання, але воно мало зворотну дію, бо тільки зміцнило в дитячій душі гнів і ненависть до окупанта.
До нині стоїть перед очима картина, що її побачив у 1947 році. Я йшов із поїзда, що прибув зі Львова, і в Добросині біля пошти побачив п'ять вбитих підпільників, в тім одна дівчина. Большевицькі бузувіри роздягли їх майже до гола, та ще й склали в таких позах, що соромно дивитись. Скрізь була видна вишколена рука звироднілих служак сатанинської системи. Цю акцію розраховували на залякування місцевого населення, та дарма, бо, окрім огиди та бажання пімсти, це нічого не дало.
Треба сказати, не тільки покоління 20-30-х років, яке виховалось на ідеях ОУН, у "Пласті, Соколі, Лузі, стало на безкомпромісну боротьбу проти чужоземних зайд, але й ці, що народилися на початку тридцятих років, до яких належав і я, пішли шляхом змагань за волю Батьківщини.
Так склалось, що мій шлях у підпіллі 40-х років був порівняно недовгим і досить скоро я опинився в большзвицькій тюрмі.
До виконання підпільного завдання залучив мене брат вперше в 1944 році. Через нашу хату йшов зв'язок: підпільна пошта передавалась від хати Варвари Станько, розташованої на станції Лавриків, до села Кути в хату Кудриків, в селі їх прозивали Юрчиками, або навпаки. Я ходив до школи в сьомий клас. Школа була біля церкви. Разом зі мною вчилася Слава Кудрик, що приходила до школи з іншого боку, з хати, куди необхідно було нести підпільну пошту. Отже, я брав "грипси" до школи, на перерві незамітно передавав Ярославі, а вона те ж саме повторяла зі свого боку. Гадаю, що це було обдумано добре і надійно, бо ніхто не допускав, що діти можуть це виконувати, а я гордився, виконуючи "велике" державне завдання. Зі Славою ми зустрічалися до днів мого арешту. До сьогодні пам'ятаю і згадую цю подругу шкільних років. Звичайно, наші дороги розійшлися. Її обминув арешт, але спогади про нашу роботу на зв'язку залишилися назавжди.
1947 року за сфальшованими даними про здачу контингенту мою маму засудили на п'ять років, як записано у вироку, "розкулачили". Мати отримала "подяку" за сумлінну довголітню працю: вона ніколи і нікуди не виїжджала зі свого села, працювала на власному господарстві і ось неждано-негадано приходять чужі люди, все забирають, грабують і саджають до буцегарні. Десятки, сотні тисяч таких трагедій перенесло тоді наше селянство.
Коли я поїхав вчитися до Львова в середню школу (в нас була школа тільки до семи класів), то мама трохи з гіркотою мені сказали: "Вчися, синочку, що зможу, то допоможу, але тобі немає на кого надіятись. Як собі постелиш, так і виспишся." То були гіркі, справедливі слова, ціну котрих я зрозумів набагато пізніше.
Коли восени 1947 року я приїхав зі Львова додому, то вже на Равщині не було великих повстанських загонів, але підпілля діяло досить активно, і, практично, вночі влади большевиків у терені не було. Але вже не велися значні бої, великі повстанські відділи було розформовано на менші групи, хоч село в якійсь мірі контролювалось підпіллям. Точилися розмови про колгоспи, але практично ніхто їх не організував. Це був час невизначеності, коли большевики ще не присмирили тутешніх людей; селянин виглядав, неначе той віл, котрого зловили, але загнати в ярмо не змогли, і він ще борсався.
Населення суцільно підтримувало національно-визвольну боротьбу, за винятком малесенького відсотка побутових злочинців, котрі співпрацювали з окупантом таємно, а часом в "стрибках" відверто. 
У наших теренах перебував у підпіллі мій братанок Микола Губка. Я досить часто з ним зустрічався. Одного разу, смерком, Микола прийшов на наше подвір'я і ми десь півгодини поговорили. Далі він подався через дорогу до сусіда Швеця і, пробувши там хвилин двадцять, вийшов з хати. Коло воріт, без попередження пролунала автоматна черга і, скошений трьома кулями в груди, він впав мертвий. Нападники забрали в нього зброю і пішли. Як вияснилося, це була большевицька застава разом з стрибками, яка вистежила його маршрут.
 Під час шкільного навчання у Львові, кожного тижня я приїздив додому і зустрічався з повстанцями, котрі були на нелегальному становищі. Треба було у Львові розповсюджувати листівки, добувати необхідну інформацію, возити пошту, діставати ліки, папір, друкарську стрічку та все, що потрібно, включно з батарейками до ліхтарика.
Останню зустріч я мав за три дні до арешту в хаті Лагодичів на хуторі Морози. Патріотична сім'я Лагодичів була зруйнована зайдами: сина господарів вбили німці, матір засудили москалі, одна з дівчат була в підпіллі (її зловили в 1952 році, після чого захворіла на невиліковну хворобу), а інші дівчата розійшлись поміж людей, в тім і моя співучениця Міля.
Арештували мене у жовтні 1948 року. Була тепла львівська осінь, бабине літо увійшло в свої права, здавалося, що йде до літа, а не до зими. В неділю я приїхав додому зі Львова і, як виявилось, енкаведисти їхали за мною слідом, щоб арештувати. В хаті обшуку не робили, дали переодягнутися і завели на станцію Лавриків. На поїзд не чекали - там стояла підвода, якою повезли мене до Рави. Протримали до ночі на залізничній станції, а відтак, зв'язавши руки мотузкою і запхавши в купе під лаву, повезли до Львова в слідчий ізолятор попереднього ув'язнення на вул. Пєрацького (нині Залізнична), де чекісти проводили перші заходи, щоб людину дезорієнтувати, налякати, зламати духовно. Правда, я вже третій раз опинився у їх руках: попередньо мене два рази арештовували. Тоді тримали не довго - по днів три, але в якійсь мірі прийоми енкаведистів вже були мені відомі.

Заґратована молодість

І ось я вперше у житті переступив тюремні пороги. За мною зачинились двері зловісно відомої тисячам політв'язнів камери попереднього затримання (КПЗ), з якої приходилось розпочинати життя за ґратами.
Камера попереднього затримання має свої особливості. Перш за все, в камері не було співкамерників, тут пильно стежили, щоб не допустити хоч якогось контакту в'язня з волею. Камера півтора на два метри після допитів, що тривали день і ніч, здавалася затишним куточком. Звичайно постіллю була хіба що дерев'яна долівка, де можна прилягти. Потрапивши в большевицьку криваву січкарню, людина стає безпорадною, її нікому боронити, одна надія на Бога, власне здоров'я і витримку. В тюрмі я ввесь час просив Бога, щоб дав сили витримати всі випробування. А ще я завжди пам'ятав слова своїх наставників "Квітки", "Грізного", що, потрапивши в руки большевиків, треба пам'ятати: чим більше поступаєшся і задкуєш, тим вони більше від своєї жертви вимагають.
Бог допоміг все це пережити. Тепер, переживши довгі роки ГУЛАГівських "університетів", думаєш: треба, наскільки дозволяє пам'ять, згадати про всіх братів по боротьбі та недолі, що винесли на своїх плечах непосильний тягар большевицьких тюрем і концтаборів.
Про слідство зараз не пишу; це все буде попереду. А тут, в КПЗ, чекістські костоломи роблять кілька допитів, оформляють арешт і спрямовують у центральну слідчу тюрму. Роблять з жертвою експеримент: спочатку обіцяють все на світі, а коли арештант не піддається, то добре відлупцюють, налякають чим можуть. Опісля - відбитки пальців, стрижуть, відбирають ремінь, шнурівки, все, що лежало в кишенях. Після тих процедур мене пішки відвели на вул. Судову.
У Львові, на вул. Судовій", розміщалася тюрма КГБ від Львівської залізниці. В ті часи чи не кожне управління мало свою тюрму; що ж, це не дивно, адже ми вступали в фазу розвинутого соціалізму. Будинок був побудований ще до совєтів. То були часи, коли комуністи використовували широко цивільні будинки під тюрми, бо маси в'язнів їхнього режиму існуючі тюрми вже не вміщали. Глянувши на чотириповерховий будинок з великими вікнами в центрі Львова, необізнана людина і гадки не допускала, що там влаштовано тюрму. Тюрма в уяві звичайного люду це щось потворне, велике, огороджене дротами і Ґратами. Зрештою, воно так і було, лише камери тут розміщені в підземеллі, переобладнані з льохів. Камер було трохи більше двадцяти, з них дві - жіночі. Входячи у напівтемний коридор, здавалося, що опускаєшся у володіння самого сатани. Коридори вузькі, долівка з бетону, а камери розміщені по одному боці коридору - приміщення будувалося не спеціально для тюрми. Загальний коридор мав вигляд букви "П". Тюрма на Судовій мала свою специфіку і власний розпорядок. В камері розмірами 3,5x4,5 м сиділо в середньому п'ятнадцять в'язнів. Нікого не цікавило, як вони сплять; в більшості випадків людей арештували несподівано, на вулиці, в чім одягнений, на цій одежі спав в'язень і нею накривався. Тягнулися довгі місяці, а то й роки до закінчення слідства І суду. В підземеллі: в камері невелике вікно розміщалося майже під стелею, а знадвору на рівні вікна був земляний насип. Кормили один раз на день - їжу привозили в бідонах з тюрми "на Лонцького".
Була осінь, але в камері стояла задуха, немов серед літа. Та ще чортова параша цілими днями душила смородом. За розпорядком дня час з 22.00 до 6.00 був відведений на сон. Але на слідство переважно викликали ночами, отже, в'язень був вночі на слідстві, а вдень спати йому не дозволяли. Це був один з багатьох прийомів для того, щоб примусити арештанта, як мовилося, заговорити". Що ж, характерна манера ведення слідства чекістами. В цьому не був винятком і мій" слідчий Фьодор Сємьонов. Десь через днів три, відколи я потрапив у слідчу буцегарню, викликали мене для знайомства". Слідчий кабінет знаходився на третьому поверсі в кінці коридору, в лівому куті. Два великі заґратовані вікна виходили на подвір'я, де видно було глуху вуличку та рештки зруйнованої будівлі, купу битої цегли, тиньку та сміття. Слідчий переписав мої біографічні дані, наче б то він їх не мав, опісля назвався сам і напівзагрозливо, напівєхидно сказав: що ж, "будем работать". Це був 35-40-літній чоловік, середній на зріст, вдягнений у військовий однострій - чоботи, галіфе та гімнастерку з відзнаками старшого лейтенанта. Розмовляв він московською мовою. Курив папіросу за папіросою і, мабуть, тому часто кашляв та весь час спльовував у смітник. Останнє мене дратувало. Слідчий попередив мене, що коли буду себе добре поводити, то дозволить передачу, а чого доброго, може, і побачення з рідними, хоча добре знав, що моїх рідних встигли розігнати: маму засудили, а інші подались хто куди. Сів за столом, сплюнув в кошик для сміття та продовжував: Я тобі співчуваю, ти молодий, треба вчитися, насолоджуватися життям, а тут мусиш сидіти в камері. Звичайно, погано, що ти потрапив під вплив націоналістичних пройдисвітів (признатися, я всього й не розумів про що йшлося в його мові), але, якщо ти нам допоможеш, то я даю слово совєтського офіцера: будеш на волі. Мені прийшла на думку приповідка: ох, і бреше, як москаль. Я повинен сказати, що, не дивлячись на юність, усвідомлював, бачив межу свого рідного і чужого, ворожого. Завжди, чомусь, згадував свого вчителя Кудрика, що в 1942-1944 роках вчив нас - юнаків - бути стійкими, незломними перед обличчям ворога.
Закінчивши брехливу тираду, слідчий ще раз нагадав мені: зараз підеш в камеру, подумай добре, і наступного разу розкажеш все, покаєшся і тобі легше стане, а там, може, й воля усміхнеться, подзвонив по телефону: "Зайдіть в 56-ту". Через кілька хвилин прийшов наглядач, пробурчав "пашлі" і повів мене в камеру, попередивши: Руки за спину, по бокам не смотреть. Оці попередження почали входити в моє життя, але тоді я ще не думав, що на так довго. Наглядач, йдучи за мною, клацав пальцями і я спочатку не міг зрозуміти, чому він так робить, чомусь подумав, що, може, він, вештаючись цілий день в коридорі і заглядаючи в камери через вічка, трохи "з'їхав з глузду". Пізніше вияснилось, що за інструкцією так робили всі наглядачі, коли вели арештованого: подавали сигнал зустрічному наглядачу, що веде "свого" в'язня, щоб не допустити випадкової зустрічі знайомих арештантів. Система була відпрацьована досконало, як і інші прийоми, до подробиць...
В камері чекали мене з цікавістю; хотіли знати, що за слідчий? Адже хто просидів довше, то по розповідях більш-менш знав як кого зі слідчих характеризують (що питався і, звичайно, що обіцяв?). Коли назвав слідчого, то мені поспівчували. А Степан Стриганин мовив: будеш мати трудне слідство. Я тоді не придав значення цим словам, але згодом, після восьмимісячних допитів, зрозумів їх суть.
В камері ніде було сісти, а спати і поготів. Тут зустрів я львів'янина Володимира Рака, коли розговорилися, то виявилось, що маємо деяких спільних знайомих, зрозуміло, як однолітки, ми швидко порозумілися. Наше добре знайомство продовжилося на довгі роки, до його смерті у 1996 р. Траплялися у камері й негідники. Негідником виявився, наприклад, Василь Цапулич із Закарпаття (псевдо "Блакитний"). Він очолював в цих краях групу, яку арештували, десь близько 14 людей, включно з секретаркою Магдою. Цапуличу тоді було років тридцять п'ять, був одружений і мав сина. Звертаю на нього увагу, бо, як виявилось пізніше, він був інформатором, тобто доносив слідчим про все, що говорилося в камері, про настрої співкамерників тощо. В більшості до буцегарні потрапляли молоді люди, не обізнані з поліцейськими методами, підступністю та брехнею. Вони виховувались в дусі порядності, правдомовності, а тут треба зберегти і тайну, і себе, і встояти в лабіринтах слідчих допитів. В ході слідства трудно знайти золоту серединку, є два варіанти: визнати все, що знав, або мовчати, краще - останнє. Бо відомо: якщо почнеш хоч трохи відступати, то слідчі сатрапи не зупиняться на півдороги. Почнуться, після облесливих слів, погрози, шантаж, примус. В них є багато методів, щоб людина залишилася в тюремній неволі назавжди; в кращому разі можна вижити здоровим духовно, але стати фізично інвалідом і в найближчому таборі закінчити свої мандри. Частина в'язнів дотримувалась принципу, що не сором впасти, сором не встати; можна бити себе в груди, що не робив, або помилявся, лише б знову встати в стрій до боротьби. В такій ситуації найбільше хочеться відчути добрий лікоть друга. 
Звичайно, до тюрми звикнути неможливо, але якось пристосуватись треба. Найбільш трудний проміжок часу від моменту арешту до усвідомлення, що людині призначено поневірятися по тюрмах протягом невизначеного речинця. Я сказав би, що це найбільш прикрі дні: живеш ще думками волі, навіть, щось обдумаєш з перспективою на завтра і ловиш себе на думці, що все марно. В тебе інша дорога, звичайно, не гладка, а з вибоїнами, встелена терням, всі плани перекреслено і залишається єдина проблема: вижити фізично. Часом думаєш, а чи потрібно так побиватися за існуванням, раз ти потрапив у тюремну безвихідь, животіння, а то й повільну загибель? Та й що таке життя на землі? Проте, інстинкт самозбереження, пробудившись, нашіптував тобі, зроби все, щоб вижити. Але людина відрізняється від інших істот тим, що керується моральними принципами, успадкованими від предків, тому й у критичних умовах тюремної неволі поряд з інстинктом самозбереження пульсує боротьба між добром і злом, ціною яких ти можеш зберегтися. Бо в слідстві розказати оцим більшовицьким бузувірам все, про що чув чи бачив, що стосується людей чи подій у підпіллі, - означає десятки людей запроторити за ґрати, а в них сім'ї, діти...
Слідство - це гра нервів, підступів, невідомого. Якщо з одного боку виступає в тій чи іншій мірі фахівець, за яким підтримка державних структур, то збоку стоїть арештант, котрий не лише не має захисту, але безборонний потрапляє в руки досвідченого свавільного слідчого. Так було і зі мною, за винятком того, що я знав єдине: не можна давати показів на нікого. Що стосується побоїв, які застосовували чекісти, щоб зломити людину, то повинен сказати, що це прийом, після котрого можна не говорити. Коли мене вирішили на початку, мабуть, відразу розколоти, я витримав (маю на увазі побої), і навіть опісля помалу почав до слідства привикати. Слідчий, бувало, біля мене кричить "как ето било?", я тебя за... повешу" і так далі, а я думаю зовсім про інше, далеке від слідства. Лишень коли відчував удари кулаком чи ногою, або якимось знаряддям, тоді повертався до реальності.
 На слідство наглядачі викликали з камери через віконце - "кормушку" у дверях. Коли відкривалася "кормушка", наглядач тихо говорив: "на букву таку-то", тобто першу букву прізвища того, кого викликали, то, звичайно, старалися виграти якусь хвилину. У нашій камері було чоловік п'ять, прізвища яких починались на букву Г", отже, коли наглядач говорив на букву Г, то обов'язково називали того, виклик якого був найменш імовірний. Наглядач знову повторював букву, аж поки не почув потрібного йому прізвища. Після чого було чути слова "собірайся на допрос". І тут в'язень помалу вдягається, відчиняються двері, арештант кладе руки за спину і наглядач веде його такою знайомою дорогою.... Скільки разів викликають? А скільки треба! Я дорахував до 118, а далі загубив рахунок. Викликали на допит вдень, - після полудня від 12 до 18 год., а опісля з 21 год. до ранку, тобто до 6 год,. Тут не було чіткого розкладу робочого дня. Слідчий викликав в залежності від того, як посувалося розкриття даної справи, а точніше - як поводив себе арештований: чи він надіявся на "доброту" слідчого і давав покази, або вибрав свій шлях, якщо не боротися, то хоча б чесно вийти з боротьби.
Можна часто-густо слухати розповіді про тортури, які переносили арештовані. Повинен сказати, що сам я не бачив, не зустрічав, щоб комусь запихали голки за нігті, чи ламали пальці в дверях, але це не значить, що того ніколи московсько-більшовицькі кати не робили. Відомо, що поряд з дикими, середньовічними, азіятськими методами фізичних катувань мали чекісти і інші, більш "прості" способи. Коли не вибили у в'язня зізнань, то брали за свідків камерних сексотів - такі завжди знаходилися. На основі їх показів давали обвинуваченому реченець. В моїй камері свідчили те, що їм казав говорити слідчий, Василь Цапулич, Данко із Закарпаття, Дигдалевич зі Львова та Іван Захарків із Жидачівського району Львівщини. Так, всі ланки совєтської правоохоронної системи" - НКВД, КГБ, міліція, прокуратура, слідчий і суддівський апарат - діяли за єдиним принципом: "ліш би чєлавєк, а дєло найдьотся".
Коли будь-хто потрапляє за ґрати, то його не покидає надія, що карателі не все знають. Слідчі спочатку стараються применшити обвинувачення і обіцяють, якщо не волю, то мінімальний реченець, лише б в'язень зізнався та підписав протокол. За ним буде другий протокол, а вже відомо: чим більше ти відступаєш, тим більше і нахабніше від тебе вимагають. Врешті-решт, сам собі натягаєш зашморг, а їм залишиться хіба що затягнути.
Хто відкидає звинувачення, до нього застосовують методи залякування: мовляв не признаєшся, то отримаєш максимальний реченець (нібито вони й без того його не дадуть), відправлять в місця, звідкіля не повертаються - Колиму, Норильськ, Воркуту та інші. А коли в'язень признався, то, можливо, і повернеться звідти. Крім того, чекісти шантажують звинувачених вивозом сім'ї. А насправді вивозили, не дивлячись на те, підслідний чи ні.
Для того, щоб вибити зізнання, чекісти запускали й інші важелі. По-перше, в'язневі не давали передачі, а виживати, коли раз на день дадуть миску баланди з нечищеної картоплі, 100 г пісної кашиці та кусок хліба (правда, ранком та вечером - чай) - трудно. Можна терпіти місяць, два, а пізніше дається взнаки досить дошкульно - не всі здатні себе опанувати в напівголодному стані. Слідчі викликають на допит, заздалегідь знаючи, що людина буде говорити, але ж слідчому треба зареєструвати виклик, ("провів роботу"). Слідчий сатрап не дасть вам сісти, навіть опертися об стіну. Уявіть собі: стоїте годин п'ять вдень, та ще сім вночі, - навіть коли вас не допитують, все одно це мало приємно. А бувало і таке: посадять вас на ріг табуретки і кажуть руки тримати на колінах. Здається, що краще стояти, хоча хрін від редьки не ліпший. Або - приводять з допиту в камеру о п'ятій рано, а о шостій годині треба підніматися, бо розпорядок дня - закон. До того ж удень спати та лежати заборонено. Так повторяється день, два, місяць, а далі людина зривається психологічно. Попробуєш вдень здрімнути - потрапиш в карцер, на цементну долівку; карцер не опалюється навіть зимою, а їжа - миска баланди раз на три дні і вода - по нормі. Здається, що не б'ють, а буває, людина ламається. Поскаржитись нікому, живеш самопідтримкою. До речі, єдиний раз я звертався до лікаря, що обходив камери, показавши синці на обличчі, але отримав відповідь: надо сознаться". Ось вам і совєтська медицина.
Був у чекістів, на перший погляд, навіть забавний прийом. За приписом у тюрмі стригли "під нульовку". Отже, викликавши арештованого до кабінету, слідчий, нібито для забави, підійде близько і починає спокійно випитувати, мовляв, "почему ти не хочеш раскрутіться", чи щось подібне і одночасно не сильно стукає по голові кісточками пальців, наче по столі. Але стукає в одне і теж місце: через днів чотири-п'ять до того місця неможливо доторкнутися, а він продовжує своє. До речі, цей прийом я мав можливість згодом відчути на собі не раз у кенгірській тюрмі-підземеллю, тільки там слідчий користувався не кісточками пальців, а кантом звичайної лінійки. 
Допомагають слідству інформатори. Зрозуміло, сексот знає, що говорять в камері, як реагує той чи інший арештований на застосовані методи, чого він боїться - побоїв, голоду, карцера, або боїться за сім'ю і таке інше. Отже, слідчі у відповідному напрямі й працюють. Слідчий шантажує в'язня, погрожує, натискуючи на слабкі місця, підказані сексотом, а той в камері дає в'язневі пораду на кшталт треба зберегти себе, чому ти повинен мучитись за когось, ніхто і дякую не скаже і т.п.. Людина в таких умовах залишена сам на сам з собою і часто потрапляє у капкан.
Найгірше, коли закрадеться в душу страх: боягузові надзвичайно трудно.На слідстві він боїться слідчого, в камері - наглядача, на етапі - конвоя, в таборі - начальства. 
Минуло більше трьох місяців, відколи я перебував в ув'язненні. На одному допиті підвів мене слідчий до вікна і на подвір'ї я побачив свою сестру Галю з передачею. Слідчий каже: "Будеш сознаваться, дам разрєшеніє на передачу". А я, не подумавши, взяв і сказав: Я що, буду продаватися за кусок хліба?" Він як розлютився, став бити мене, що мав під руками, тим і лупцював, після чого я не міг їсти ні тюремної страви, ні домашньої передачі.
Що стосується обслуговуючого персоналу в слідчому ізоляторі, то це були люди, від яких людського ставлення не жди. Запам'ятався... Вербіцький, що в якомусь із сіл Львівщини повидавав людей - доніс на них, що знав і чого не знав, а пізніше втік до Львова - тут чекісти прилаштували його на службу тюремного наглядача. Був ще один наглядач, заікуватий москаль з побитим віспою, наче чорти горох молотили, обличчям. Називали його "Загиканим". Під час виводу на прогулку чи виносу параші ми любили запитувати у нього: Начальник, котра година? - "Не-не-не з-з-з-н-наю", відповідав він, хоча за їхньою наглядацькою інструкцією мав би гаркнути: "Не разговарівать", однак це було йому непосильне. Зате відігравався він, закурюючи спеціально при зголоднілих на куриво в'язнях цигарку за цигаркою. Йому подобалося спостерігати, як заздрісно і жадібно поглядають на недопалки, але відкидав він їх далеко. Нікому із в'язнів не вдалося випросити в нього закурити папіроску. А ось закарпатець Фаркаш (до речі, із групи Блакитного") впорався з цим елементарно - він принагідно (коли той пильнував нас у лазні) сміливо звернувся до нього: "Товарищ майор, дайте закурить!" Треба було бачити фізіономію наглядача: йому, либонь, і не снилося, та й не думав він, що зможе дослужитися до звання майора. Він на мить задумався, тоді простягнув штук десять цигарок, сказавши "на-на, но-но-нікому не-не-говорі". Що значить для людини підвищення в званні! Недаром говорять, що кожний солдат мріє бути генералом. Але для людини є дві трудні задачі, котрі не всім вдається вирішити: це володіння грошима (якщо їх багато, то людина міняється миттєво) і, звичайно, влада. Нераз, якщо і немає відповідних нагород, але є відомість, почесті, а тим більше можливість понукати людьми, що підкреслює зверхність над іншими, не кожен витримає спокусу. Так сталось і тут. Магічне слово майор" - омріяне і недосяжне звання - на мить немов би стало реальністю. А за добро треба платити.
Система репресивних органів в більшовицькій Росії була доведена до такої досконалості, що, здавалося, нічого додати, та либонь так і було. Карателі створювали атмосферу невідомості та безнадійності. Абсолютна ізоляція і тільки досвід конспірації і методів захисту, яких набув на волі (якщо вдалося), міг в якійсь мірі рятувати. Потрапивши в камеру, часто-густо зустрічав не зовсім доброзичливу атмосферу. Інформатори, що були практично в кожній камері, запускали різні поголоски, їх часто перекидали з камери в камеру разом із жертвою, щоб їх зблизити, розмістивши поряд у новій камері. Камерні інформатори приносили із слідства різні "бувальщини", само-собою зрозуміло, за підказкою офіцера. Традиційно пропонували ігри, що носили принизливий характер, і тим намагались вбити в людині повагу до себе та штовхнути її на неблаговидні вчинки. За розпорядком дня в тюрмі карателі слідкували з неухильною точністю, за приписом - коли в'язням лягати, вставати, як поводити себе в камері, яким голосом розмовляти. Дні, та не тільки дні, настільки були подібні один до одного, що здавалось, наче їх нечиста сила вихопила з-під штампа. Не допускалась ніяка інформація ззовні, як от через радіо, газети, побачення, листи. Хіба що, коли комусь дозволяли передачу, то міг пізнати почерк людини, що писала заяву, на котрій розписувався про отримання. Пишучи нині рядки, думаю: а, може, доцільно, не міняючи нічого, дати можливість комуністам перейти оцей шлях перевиховання, тільки все (приміщення, одяг) пофарбувати на їхній колір - червоний, і тим самим трохи облекшити їм перебування за дротом?
Переступивши більше як тримісячний реченець тюремних митарств, "вихідних", де більше перебував в кабінеті слідчого, ніж у камері, і мріяв про одне - виспатися, я думав, що слідство закінчується. Але сподівався передчасно. Слідчий викликав, писав протокол на півтори сторінки (на більше не набралося) і повів до начальника відділу Ларіонова. Мабуть, згідно з їхніми циркулярами було так заведено, що розпорядження про закінчення слідства повинен дати сатрап вищої інстанції. Там, як звичайно, мене поставили в кут, а самі тихцем щось радяться - розмовляють. Ларіонов прочитав протокол і порвав. Мені щось стиснуло під "ложечкою": невже продовження? Розмова між ними закінчилась, слідчий наказав "пашлі" і повів назад у кабінет. 
Не встиг зачинити дверей, як накинувся на мене з відбірним московським матом та викриками "ну, что мнє с тобой дєлать?", й на додаток, тоді не бив кулаком, а кілька разів копнув, побіг до телефону, зняв трубку і кинув: "Забєрітє етого подлєца!". Вийняв сигарети, закурив, добротно сплюнув, а прийшов наглядач, дав йому розписку, що відпускає мене в камеру, і мене повели.
Днів три мене не турбували, але на серці залягла тривога, що ж далі. Я трохи відіспався, та й, дякувати Михайлові Приймі, вже літній людині, родом з Мшани, трохи підкріпився, бо він завжди щось знаходив для мене - кусок цукру, окраєць хліба тощо. Я донині вдячний за його доброту.
Але події покотились скоріше, ніж я думав. Через декілька днів наглядач, відчинивши двері, навіть не запитував хто на букву", а показав на мене і мовив: "Собірайсь с вєщамі". Всі речі - це твій одяг. Отже, в'язень завжди напоготові. В коридорі провели старанний обшук, хоч що там можна було шукати і... зачитали постанову: за сон у камері в недозволений час - сім діб карцеру. Обурюватися немає сенсу - ти не в змозі доказати, що не спав. Але мені не приходило на думку, що вони мене ізолюють на місяці, думав - на дні. Якщо б людина знала, що її чекає завтра, то, либонь, багато людей не хотіли б його зустрічати, але надія помирає останньою і ми завжди надіємось: мабуть, по-іншому не може бути. Це трапилось під кінець січня, на дворі потріскував мороз, хоча вдень траплялася відлига. Заскрипіли залізом двері, і мене в обійми прийняла одиночна камера. Якщо в попередніх камерах долівка дерев'яна, то тут був цемент, ніяких нарів чи навіть дерев'яного щита, щоб на ньому сісти чи спати. В куті стояла параша, зроблена з металевої бочки, переділена наполовину, тому і кружок, яким її накривали, не приставав до боків і служив хіба, щоб на ньому посидіти. Приміщення невелике - 2x3,5 м з малим віконцем під стелею. Одна з шибок віконця вибита, не зважаючи на те, що перед вікном були спеціальні віконниці. Час від часу, коли подує вітер, сніжинки залітали в гості, але тут же танули, мовби не хотіли бачити страждань.
Написав ті слова, і мені згадався вірш на цю тему, присвячений мені моїм добрим приятелем - відомим поетом Миколою Сармою-Соколовським:

В ОДИНОЧЦІ

Іванові Губці

Од віконця до порогу
я топчу сумну дорогу.
Од порогу до віконця,
де бракує завше сонця -
лиш гранчасті зуби ґрат,
наче їх заціпив кат.
Знов іду я до порогу
і вертаюся назад.
Кожен день топчу дорогу,
час утоптую в підлогу,
а з ним - втому та надію,
але знов про волю мрію:
Якщо раптом щезнуть ґрати,
помандрую у Карпати,
у зелену полонину -
ще раз гляну на Вкраїну."
Але долю маю вбогу 
і сумну, сумну дорогу. 
Та насправді лиш підлогу, 
що відлунює щораз. 
А за нею простір залу, 
стіл червоний трибуналу. 
При столі похмурі лиця, 
як і сам похмурий час - 
це ж кривава трійка ниця, 
що карає нас. 

Не дивлячись на свою молодість, я усвідомлював, що москалі це наші вороги і ненависть до них зароджувала в мені волю, витривалість, врешті-решт, бажання помсти, а це примушувало боротися за життя. І все ж таки я оголосив голодівку. По-перше, все одно лише раз на три дні дають миску баланди, кусень хліба та воду, по-друге, беззахисність гнала мене до крайніх дій. Але до мене ніхто не прийшов... Тепер зрозумів, що для них смерть людини, то лише об'єкт статистики, а не трагедія, інакше вони не були б більшовиками, для яких вбивство - ремесло. Не описуватиму детально тих трудних днів. Тоді мені не виповнилось ще й сімнадцяти, отже і фізично і психологічно важко було долати голод. Після чотирьох днів голодівки, коли вставав, то мусів трішки постояти, бо в голові шуміло. Але коли наглядач черговий раз ставив біля дверей баланду, я відразу ж, при ньому, виливав її у парашу, щоб не подумали, що я хоч щось з'їдаю. Коли проминуло сім "голодних днів - мені додали ще сім, мотивуючи це тим, що я, відмовляючись від їжі, порушив режим слідчого ізолятора. Я на це сподівався, бо пам'ятав як кажуть українці -"шукай у москаля правди".
Після восьми днів голодівку я призупинив, подумав: для України я потрібен живий. Під час голодівки на слідство не викликали, але тільки припинив голодувати, відразу ж мене покликав слідчий, подивився з погордою та й каже: "У нас такіє штучкі не проходят. Ілі ти расскажєш, ілі здєсь останєшся навсєгда!" Через два тижні перевели мене на загальний пайок, але в камеру більше не впустили, тримали в одиночці. Впродовж двох місяців викликали на допити, хоча не так часто, як раніше. Практично не було про що розмовляти, та й слідчий мабуть переконався, що більше нічого з мене не виб'є. Неждано-негадано слідчий повідомив, що мою справу направляють для розгляду ОСО в Москву. А щоб я не дуже радів, він оголосив мені висновок слідства з рекомендацією - присудити 25 років ув'язнення. На менше не сподіваюся, - відповів я, знаючи що "опіка" слідчого закінчилась. Через п'ять з половиною місяців, нарешті, оці большевицькі жорна, що не одного перемололи, виштовхнули мене з слідчої тюрми і з'явилась надія залишити карцерний цемент та хоч трохи спокійно виспатись. Шлях був важкий, але що має початок, то мусить дочекатися кінця.
В слідчому ізоляторі, немов в калейдоскопі, переді мною промайнули людські особистості з їх скаліченими долями. Пізнав я досі незнану мені людську підступність; стрінув і доброту, і самопожертву. Я дякую Богові, що не розчарувався в людях, окремі приклади слабості чи втрати стійкості співв'язнів мене не роззброїли, і свята ідея української державності залишилась зі мною, і ще глибше закарбувалась в душі.
Десь ще з тиждень просидів у своїй "келії" і тут така "радісна" вістка: "Собірайся с вещамі!" Я знав, що тих, чиї справи розглядаються особливою нарадою, переводяться у внутрішню тюрму "Бригідки". Вивели до начальника ізолятора, там вже чекав конвой, котрий зачитав мені попередження, що при спробі втечі одразу застосовуватиме зброю.
Подумав, що хоч це і не далеко, повезуть у "воронку", щоб менше бачили люди, але мене повели, правда, не навпростець через Городоцьку, а навкруги по вулиці Міцкевича, де менше людей.
Привели у Бригідки. Там все йшло по конвеєру. Тюремщики вже не запобігали, щоб в'язень когось не побачив. Обшукали і відвели в бокс - це навіть не камера, а якась скриня, тільки поставлена навпаки, на торець, висотою два метри. Там можна стояти чи присісти на почіпки та й усе. Звичайно, в боксі довго не тримають - лише кілька годин - і відправляють в одну з камер. Бригідки нагадували закритий з усіх сторін прямокутник. До речі, це зробили німецькі військовополонені, а німці, як відомо, виконують роботу ретельно. Під час війни частина цього комплексу була зруйнована, але більшовики не були б більшовиками, якщо б дали дармувати тюрмам - там же відбувалося "перевиховання" несоціалістичного елементу - і тюрма після війни була відремонтована в першу чергу.
Через кілька годин я потрапив до камери. Після цементної нори мені видалося, що мене привезли на відпочинок. Тоді подумалось, як мало потрібно людині хоча оце "мало" в неї нескінчене. Камера величенька, по обидва боки суцільні дерев'яні нари, підлога - один з видів асфальту. Після цементу, це було шикарно". Про режим - то він однаковий у всій "необ'ятной родіне", але вимоги і підходи до його виконання різні. Тут вже ніхто не карав в'язня за те, що він вдень ліг спати, можна було голосніше розмовляти і навіть отримати передачу.
В камері серед в'язнів, звичайно, переважали "двадцятип'ятирічники". Знайомство відбулося досить легко - цілими днями тільки те й робили, що розмовляли. Пригадую цікаву людину, що розповіла мені про масакру у тюрмі на Лонцького у 1941 році. Забув його прізвище, але був то чоловік середніх літ, смаглявий, розмовляв різким голосом. Коли почалась війна між двома добрими сусідами" - фашизмом і комунізмом - то через кілька днів їх, в'язнів вивели з камер на подвір'я тюрми, що розташоване всередині (тюрма має вигляд неправильного чотирикутника). Я знаю це подвір'я, в 1967 році більшовики вкрили його надгробними плитами з жидівського цвинтаря; пізніше, щоб приховати це безчинство, покрили плити асфальтом.
Отже, вивели в'язнів на подвір'я, посадили щільно один біля одного так, що кожен наступний сідав поміж ноги попереднього. Коли вивели кілька сотень в'язнів, прокурор зачитав з відкритого вікна указ президії Верховної Ради СССР, де значилось, що політичні в'язні підлягають фізичному знищенню і подав команду: "по врагам революции: огонь!" З вікон посипались автоматні черги на беззахисних людей. Після серій з автоматичної зброї, появились наче круки смерті, енкаведисти і дострілювали тих, хто ще корчився в конвульсіях. Мій знайомий пролежав між трупами до часу втечі більшовиків. Лише трьом в'язням пощастило залишитись в живих і тепер одного з них знову посадили; комунізм не залишав свідків своєї злочинної діяльності.
Через короткий час, мені почало здаватись, що слідство - це тільки поганий сон. В пам'яті людини з пережитого залишаються, в основному, світлі сторінки. Малі прикрощі з плином часу поступово стираються, і врешті-решт зовсім забуваються. Досить скоро згубляться в пам'яті недоспані ночі, моральне приниження, фізичне знущання. Таке траплялося, в плині історії, нераз і навіть з цілими народами. Приятелі нам радять, що треба забувати зло, викреслити його з історичної пам'яті, але існує таке, чого не можна ні забути, ні простити.
Не проминув і місяць, відколи відіслали документи до Москви, на особливу нараду, як мене повідомили, що справа повернена на дорослідування. Невже, подумалось, починається все спочатку. Але я даремно хвилювався. Слідчий, склав протокол, який нічим не відрізнявся від попереднього і дав мені ознайомитись зі справою. На серці полегшало, з'явилася надія, що не залишусь назавжди в цих казематах. Слідчий віднісся навіть якось по-доброму, мовляв, знаєш, "всякоє биваєт" і, мабуть, обмірковував, хто буде його наступною жертвою.
Мене чекав суд, я ніколи не бачив того дива", хіба що чув або читав в книжках, думалось мені що це щось дуже поважне. Та не було в совєтській системі справедливості. Зокрема, в совєтській правовій системі особливо сміхотворною була адвокатура. Прокуратури і судді самі по собі, адвоката послухають, та й тільки. Адже знають, що серйозних справ адвокат оскаржувати не буде, бо відомо, совєтський суд - "найбільш справедливий". Що стосується політичних процесів, то для них призначали виключно тих адвокатів, котрі мали спеціальний допуск до політичних справ. А допуск міг бути лише у досвідчених енкаведистів та ретельно перевірених прислужників режиму. Громадяни в такий смутний час шукали хоч якогось полегшення для рідної ув'язненої людини, не знаючи, що мають справу з видимістю правосуддя, бо вирок виноситься до суду в кабінеті судді, прокурора та начальника слідчого відділу. Нині дехто забув про ці порядки, хоча згадує, як купував дешеву горілку та ліверну ковбасу, і не знає, що на неї працювали десятки мільйонів в'язнів не отримуючи нічого, хіба-що кусок глевкого хліба та миску юшки. Літо 1949 року видалось сухим і спекотним. Либонь найспекотніше було в'язням, котрих понапихали по всіх тюремних закутках нашого краю. В камерах умлівали, не було чим дихати. "Жнива" на в'язнів видались настільки врожайними, що енкаведисти не знали куди їх розмістити, і тому камери заповнювали, як кажуть, по зав'язку.
Настав день суду. Напередодні попередили, що завтра на суд, але не дали мені, та й навіть не зачитали, ні акту обвинувачення, ані не сказали, який адвокат буде мене, неповнолітнього, боронити. Закон, навіть совєтський, не дозволяв судити неповнолітніх без адвоката, хоч це все було тільки про людське око.
Ранком наказали збиратись з речами, що означало - в цю камеру я більше не повернусь. На подвір'ю чекав воронок, унікальний транспортний засіб - винахід совєтською системи. Характерно, що на машині не було написів про те, що в ній перевозять людей, здебільшого писали - Хліб, чи щось подібне. Людей наштовхали стільки, що здавалось, воронок" розірветься. Їзда була недовга. Коли воронок зупинився і нас вивели із машини, ми побачали особняк на вулиці Длугоша, яка вже в грудні 1944 року була перейменована на Ломоносова. Куди приїхали - відомо.
Нас завели у приміщення, "відсортували" кожного в окремі кімнати, принаймі, я в кімнаті опинився один. Чекати треба було не довго, прийшов старший конвоїр-енкаведист і повів мене у зал засідання суду. Це була досить велика кімната зі столом для суддів та довгими лавами для підсудних. Треба зауважити: в ті часи в Україні причетних до національного руху судив військовий трибунал, т.зв. "трійка". Так і тут сидів голова суду Ломонос та два помічники і секретарка, а також адвокат. Ніякого таємничого дійства. "Встать, суд ідьот!" Зачитали акт обвинувачення і питають чи я визнаю себе "віновним"? Кажу: ні. Тоді запитали одного свідка, що підтвердив брехню викладену в звинуваченні і зачитали покази камерних сексотів Василя Цапулича, Івана Захарківа, Дигдалевича та Данка. Вся процедура тривала хвилин сорок. Опісля суд пішов на нараду і через півгодини повернувся зачитати вирок: "Іменем Украінской Совєтской Республікі?" у зв'язку з Указом Верховної Ради СРСР від 26 квітня 1947 року "Про скасування смертної кари" засудити на 25 років спецтаборів. Майнула думка: а якщо б не відмінили кари смерти? Але відразу ж інша думка спростувала попередню: неповнолітніх не розстрілюють. Я тоді ще не знав, що згідно Указу від 1934 року смертній карі піддавали засуджених від дванадцятилітнього віку. Адвокат щось говорив, що злочин скоєний неусвідомлено і просив про малий реченець; в той час головуючий заглядав у вікно і вертів ручкою, один з помічників гортав якісь папери. За таємним слідством відбувся таємний суд.
Після зачитання вироку, мене відвели в загальну кімнату, де зводили з інших кімнат подібно засуджених. Але конвеєр ще працював і ми чекали на вихід всієї його продукції. Тягнулося це аж до надвечір(я. Вишколені сатрапи-судді не встигали швидко перемолоти такої кількості знедолених. Складалось враження, що більшість людей опинилась за ґратами, так багато було засуджених; у певній мірі це враження трохи згладжувала реальність волі, що виднілась за вікнами судового будинку. Конвеєр працював на повну потужність, цілодобово. Большевики в день судили, а ночами допитували, заганяючи людей в рай.
Надвечір посадили нас у воронок, вже не звертаючи уваги, що в автомашину разом знаходитимуться ті, які проходили по одній (спільній) справі. Тепер це вже не мало значення: реченець визначено, а чи будуть засуджені його відбувати разом, чи окремо, це суті справи не змінювало. В'язнів ізолюють відразу після арешту, щоб вони випадково, не порозумілись, що і як зізнавати слідчому, а після суду потреба в такій ізоляції стає непотрібною.
До речі воронок" зупинився на подвір'ї, сама будівля стояла не біля вулиці, а в глибині саду. "Вдихнувши" літню красу української природи після дев'ятимісячного перебування в смердючій, темній камері, інакше глянув на красу навколишнього світу. Я подумав тоді, як часто ми проходимо біля красивого не звертаючи на нього уваги, а коли втрачаємо, - оцінюємо, що згубили. Так і тут: навкруги зелень, спів птахів, квіти, тепло, а там - камера, сирість, похмурість.
Після трагікомедії суду нас привезли назад до буцегарні, але вже не так старанно обшукували. Виглядало, що пізнали своїх. Воно так і було. Я ж на цілу чверть століття ставав дармовою робочою силою системи.
Львівська тюрма "Бригідки" облаштована за всіма законами кримінального статуту, не дивлячись на те, що вона була монастирем. Двері оббиті грубою бляхою, відчинялися лише на ширину, яка дозволяла пройти тільки одній людині. Крім того, величезні замки та накидні ланцюги на дверях, які навівали сказане Данте: покинь всяку надію, хто зайшов сюди.
Відчинилися двері, мене уштовхнули в камеру. Тут охорона була поблажливіша: менше заглядала в камеру через "очко" у дверях, виконувала більше роботи по обслуговуванню, хоча і дивитися за порядком не забувала. В камері був наче присмерк - густий тютюновий дим. Вдарило важким сопухом людського поту та духоти. Люди сиділи на нарах гей-би в лазні, хіба-що в штанах або трусах. Посередині, від дверей до вікон був прохід, а обабіч стояли суцільні нари, вщерть наповнені людьми.
Я привітався, як годиться та й чекаю, де мені дадуть місце. Був неписаний закон, за яким новачку призначалось місце біля дверей та параші. Коли забирали кого-небудь з камери, в основному, на етап, тоді від дверей посувались до вікна настільки, скільки чоловік відійшло. У камері був старший, і дотримання порядку було його прерогативою. Але, так склалось, що тут мене те правило обминуло, бо покликав до себе під вікно Михайло Прийма - мій однокамерник зі слідчого ізолятора. Тут він командував камерою і прикликавши мене до себе сказав в голос, щоб всі чули: "Нехай "новий" займе місце біля мене, відпічне після слідства, він на це заслужив, не в кожного воно проходило так трудно. Що не кажіть, а місце біля вікна це - якщо не санаторій, то принаймні будинок відпочинку. Отак уперше я отримав винагороду за свою поведінку у слідчій камері, як витривалий, перевірений політв'язень.
"Камерні дні" в порівнянні із періодом слідства різнились набагато. Вже не переживаєш, що викличуть до "костоломів". День починався, як книжка пише": о шостій ранку виводили в туалет, можна було сполоснутися холодною водою, хоча до пояса. Опісля сніданку життя в'язнів різноманітнилось: когось забирали на етап, хтось приходив з новачків, то ж розказував про себе, розповідав новини, чутки, поголоски. Не позбавляли арештантів посилок, лише б хтось приніс. Але найбільшою розрадою були книжки з тюремної бібліотеки. Коли після багатьох місяців недоступності друкованого слова ти брав в руки книжку, то відчував якесь дивне збудження. Книжки видавались відповідно підібрані, десятки разів перевірені, але траплялась і класика, котра не підлягала підробці і можна було навчитися з неї загальнолюдської доброти, моралі, справедливості. В камері встановлювали подобове чергування: двоє чергових були зобов'язані доповідати старшому наглядачеві, скільки в камері людей, про випадки, що виходять за рамки тюремного режиму. Чергові також мили підлогу, рахували чи на кожного отримано сніданок, полуденок і вечерю, виносили парашу. В'язні в камері не мали чим дихнути, сопух від людських тіл, мучила спека, що тривала ціле літо. Навіть голодний пайок не хотілося з'їсти. Над ранок трохи встановлювалась температурна рівновага, але досить було розвиднітися, як знову всі задихались від спеки. Тим паче, що вікна не відчинялись.
Траплялись випадки, що люди непритомніли, зокрема хворі на серце. Врешті-решт ми в камері домовились, вийти зі скрутного становища. Нехай і не зовсім дозволеним методом.
Після переговорів між камерами тюремною "морзянкою", вирішили вибити вікна. Ми усвідомлювали, що організація акції спротиву тюремній владі викличе реакцію, але трудно було передбачити, аж таку, що згодом проявилась...
Вікна вилетіли однієї миті і, звичайно, зчинився страшенний гуркіт. Вмить коридор і подвір'я тюрми наповнилось охоронцями; либонь подумали, що в'язні будуть ламати двері. Почалися виклики і з восьми камер вибрали одинадцять підозрюваних ворохобників. Нині пригадую прізвище лиш одного - молодого хлопця зі Сокальщини - Степана Гупала. Нас перевели в окрему камеру і через два дні почали викликати по одному. Ми знали, що нічого доброго чекати не слід.
Мене викликали п'ятим. Завели в приміщення типу камери, де знаходилось десяток наглядачів і жінка-лікар (судячи по білому халату).
До мене підійшов дебелий наглядач і запитав: "Ти заказивал костюм?" і щосили вдарив п'ястуком в обличчя. Донині не можу уявити, як я втримався на ногах і чому з носа не пішла кров, хоча, як виявилось пізніше, носова кістка добряче тріснула. Це був другий подібний удар, - перший належав слідчому Фьодору Семьонову. Тоді мене відкинуло на кант опалювальної печі і на голові, від удару, тріснула шкіра, а за комір потекла кров.
Отже, що то був за "костюм"? "Гамівних сорочок є два типи: одна гумова, а друга - з міцного брезенту, відомого зелено-брудного кольору. Це немов би добротній фартух довжиною трохи вище колін, який закінчується двома довгими шлейками, пошитими з того ж матеріалу; рукави теж закінчуються двома довгими ременями.
Вдягнувши людину в цю "сорочку", її міцно зав'язують на плечах, опісля кладуть жертву на цемент, ноги обвивають нижніми ременями (це нагадує сповивання малої дитини) і сильно зв'язують. Далі ременем, яким закінчується рукав правої руки, через низ поза плечами підтягують руку так, що пальцями дістаєш лівого плеча, а лівою рукою - правого плеча; ременями обв'язують груди попід пахви. З ліктів рук роблять підставку-коромисло, щоб можна було положити жертву горілиць, а голову підвісити. Присутній лікар весь час слідкує за процедурою вдягання "сорочки", а коли починають ходити по зв'язаному і місити ногами, та ще й підстрибувати, - тоді лікар слідкує чи в'язень не втрачає свідомість. Якщо це трапляється, то жертву обливають водою і закапують в ніс нашатир, щоби повернути свідомість. Коли по мені почали гарцювати охоронці, я не стогнав і мав намір створити враження, що втратив притомність, але почув голос лікаря: "продолжайтє, он єщьо в сознанії". Так і було. Можна фізично витримати, та зраджують очі і нічого не вдієш: їх не можна спокійно закрити. Повторивши цю процедуру кілька разів, що зайняло хвилин сорок, призупинили тортури, зняли сорочку і виволікли у сусідню камеру. Після таких знущань людина не в змозі піднятись на ноги. Я пролежав на цементі більше години, поки прийшов охоронець і помалу запровадив мене у камеру. Більш як два тижні після цього випадку трудно було підняти вгору руки, здавалося, що сустави повикручувані, потай думав, що буде, коли з такими руками залишуся. Крім того, на правому рукаві "сорочки" була продерта діра, мабуть, від частого вживання, і лікоть протерло до кістки об цементну долівку. Рана довго мені нагадувала про "діраву сорочку". Через тижнів два мене перевели в іншу камеру, адміністрація пригадала, що я неповнолітній і в мене є якісь права і пільги. Нова камера була така, як і всі інші, але дещо чистіша, навіть з матрацами. Та й людей було стільки, скільки можна було розмістити. Проте, камера неповнолітніх, мабуть, і не одна, була повна, адже, не дивлячись на вік, підлітки включались у національно-визвольну боротьбу. За тюремним звичаєм, той, хто отримував передачу, клав її на стіл і ділився порівну - молодість скрізь молодість, навіть в умовах неволі. Відваги молодим не позичати і молодеча сміливість штовхає на ризиковані вчинки. В скрутних умовах, надзвичайно відчутна рука друга, тут в'язні в дійсності, як мушкетери, стоять один за всіх і всі за одного. Більш яскраво виділяється зверхник, проводир; молоді також властива послушність, підпорядкування розумнішому, сильнішому, більш кмітливому.
Ввечері кожен за чергою розповідав щось з прочитаного або пережитого. Не дивлячись на те, що нікому не виповнилось вісімнадцяти, в більшості це були духовно зрілі люди. То не дивно, адже умови примусили бути дорослими. Ми вже тоді усвідомлювали, лише знання виведе з трясовини. Старалися один одному передати досвіду і знань, в тому й з рідної історії, хоча в самих тих знань було обмаль. 
У нас не так часто робили обшук, ніхто не голився (лише вуса трішки зарясніли, а на бороді як в китайця - два волоски, три рядки), то ж не було потреби ховати лезо, шукали хіба-що сховку для олівця. Тут частіше міняли книжки і трохи довше дозволяли перебувати на "прогулці". У лазню, як приписано, водили раз на десять днів, що відрізнялось від слідчого ізолятора - води можна брати досить для того, щоб помитись. У слідчій тюрмі давали тільки одну "шальку" - навіть воду обмежували, адже все це впливало на психіку в'язня. Звичайно працювала тюремна пошта. При будівництві тюрми не здогадались, що розміщення вікон по вертикалі дозволяє встановлювати зв'язок між камерами. Це робилось так: написавши записку, стукали відповідно в стелю чи підлогу - давали сигнал про те, що на нитці чи тоненькім шнурочку опускають записку, або її чекають. Над нашою камерою була жіноча. Часу вистарчало і переписка перетворилась в загальноознайомчий вісник. Життя скрізь життя, навіть надголодь. Дехто відшукав знайомих, хтось вияснював подробиці по справі, а були такі, що заторкували суспільні проблеми. Писали й обрисовували майбутнє. Не зважаючи на великі реченці, люди вірили в перемогу і багато хто її дочекався.
Одного вересневого дня, раннім ранком відчинились двері камери і наглядач викликав більшість співкамерників "с вєщамі на етап". В списку було і моє прізвище; на душі стало легше, що позбудуся цього смороду та ходження від слідчого до параші. Правда ніхто не знав, що чекає нас в майбутньому. Всі мої пожитки - це одяг, коли викликали на етап, одягнувся та й пішов. На коридорі зчинився гармидер, хтось когось впізнавав, перекликувався, запитував. Побачивши таку кількість людей, я зрозумів, що етап великий. Коли вивели на подвір'я, куди під'їхали "ворони", хтось сказав, що на особистій справі написано карагандинські концтабори. Звичайно, тому мало хто повірив, але чутки увійшли у свідомість і незнайоме слово Караганда твердо засіло в пам'яті. Обговорювали, як то далеко, який там клімат, чи є ліси і, звичайно, що за праця нас чекає. Здається, вперше в житті пошкодував, що слабо вивчав географію, бо знати про цю далеку сторону лише з розповідей - мало. На подвір'ї нас виявилось сотні три, а може і більше. З боку стояв великий гурт жінок, біля шестидесяти. Викликали і звіряли із усіма даними: прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження, по якій статті судили, реченець; приглядалися також до особистого знімка. Вже пізніше довідався, що були випадки, коли в'язні взаємно мінялися своїми даними, а робили це з різною метою.
Після уточнення формуляра тут же саджали в машину і коли її наповнили під'їздила наступна. Але ми побачили, що машин було всього три і коли перша поїхала, а стали вантажити другу, не проминуло сорок хвилин, як перша повернулась. Стало зрозуміло, що возять на пересилку, а не на залізничну станцію у вагон. Я знав, що вона знаходиться на вулиці Хімічній. Там колись сиділа моя мама і я носив їй передачі. То був цілий мікрорайон, обгороджений щільним парканом, щоб ніхто не бачив, що робиться в середині, а там - ряд двохповерхових корпусів. Нас розмістили у дванадцятому корпусі, кутовому будинку, що стояв на протилежному боці вулиці Хімічної. Камери великі, де рахунок людей йшов на сотні. Всі лежали покотом, впівоберта, впритул. Про повітря не говорю, його просто не вистарчало, дихали спертим сопухом. Наступного дня вивели на прогулянку. Вже можна було побачити дерева, навіть ступити на моріг. Ми знали, що тут довго не затримаємося. 

ЕТАП
Не минуло і двох тижнів, як раненько до схід сонця, вивели нас цілою камерою на подвір'я і перевіривши всіх за формулярами, завантажили на машини. Машини були відкриті, мали тільки спеціальну перегородку біля кабіни, щоб відділити конвой від в'язнів. За перегородкою біля кабіни стояло декілька конвоїрів з автоматами, націленими у наші спини. В машини саджали скільки влізе і здавалось, що так багато людей не зможе поміститися.
У вантажівці нас посадили на голу долівку, один одному поміж випростаними ногами - щільно, щоб передній був притиснутий до грудей попереднього. На нас накидали наші клунки. Опісля проказали таке знайоме: "шаг влево, шаг вправо стреляю без предупреждєнія", і повезли вулицями рідного міста. Не вірилось, що був час, коли ти вільно ходив тими вулицями. Ми часто не вміємо шанувати те, що маємо, але коли втрачаємо його, тоді лише взнаємо справжню вартість втраченого. Здавалося, що кожний камінчик прощається з нами. Хотілося клякнути на коліна, поцілувати це каміння, сказавши: простіть мені, якщо коли-небудь без потреби потоптав вас, я зробив це не навмисне, а так, не усвідомлюючи свого вчинку. Автомашини їхали в напрямі головного двірця. На вокзалі, якщо нині дивитися з Привокзальної площі, зліва стояв потяг, оточений, як і вся прилегла територія, військами МВС, котрі приймали нас до етапування. Тут діяв закон зброї. В будь-яку мить могли її застосувати і ніхто цього не розслідував би. Мова конвою рясніла відбірним московським матюком, що підтверджувало прислів'я: "вологодскій конвой шутіть не любіт".
Нас підвозили, зганяли з автомашин і підводили до вагонів. (Все це супроводилось вигуками "бистрей", тобто робилося в прискореному темпі, зі звичайним простим розрахунком: щоб в'язень не встиг зорієнтуватися і використати цю мить для своїх задумів. Мене майже завжди викликали в числі перших, згідно алфавіту.) На цей раз я зайшов у вагон у першій десятці, а це було доброю ознакою, бо я мав можливість вибрати спальне" місце на свій розсуд. Це були звичайні товарні вагони, так звані телятники. Двері як годиться, розсувалися на шарнірах. Туалет, якщо його образно описати, то це конструкція, подібна до великої лійки, вмонтована у підлогу вагона, в котрій прорізана невелика діра. Справа і зліва від дверей чотири ряди нар шириною по два метри, за ними невеликий розрив, а далі знову. Під торцевою стіною вагону я зайняв місце на нарах під стіною. Коли заповнили вагон, то виглядало, так: все застелене, не лише причі, а також підлога. Невеликі віконця щільно закриті, щоб в'язні не змогли щось побачити. Завантаження продовжувалось весь день, формувався великий поїзд спеціального призначення. Як всередині, так і зовні вагони обладнали для перевезення в'язнів. Поставили зовні при кожному вагоні спеціальні помости для конвоїрів.
Либонь везли у великий концтабір. Наш етап відрізнявся ще й тим, що був, якщо можна так назвати, українським і, в основному, молодіжним. В тім були і чотири жіночі вагони. Везли досить багато молоді, тож можна було здогадатись, що шлях прямуватиме на важкі роботи. Звичайно, за камерою ніхто не шкодував: дальше від допитів, бутафорії суду, принизливого ставлення наглядачів, хоч нас чекало не вельми ліпше майбутнє. Найтрудніше - це залишитися самим собою. Щож, потрібно своїм ворогам прощати, але мабуть, лише після того, як вони замінять нас в казематах.
В перші хвилини було відчутно, що ми потрапили в інше поле відносин. Якщо в казематі, з нами хоч якось рахувались, бо дозволялося навіть написати скаргу прокурору, хоч без суттєвого наслідку, то тут про наші права ніхто не говорив. Будете робити, що скажемо, ось і всі права. До вагонів підходили люди. Дехто пізнав своїх, але підійти ближче ніхто не дозволив і лише серце стискалося: бачиш рідних, а не можеш сказати кілька слів.
В глибоку північ виїхали зі Львова. Ніхто не спав, адже можливо, що в останнє бачимо рідний край.
Потяг помалу віддалявся від Львова. На дворі вже надходила осінь, було тепло і у вагон через щілини втискалося чисте повітря, котре розслабляло організм і схиляло до сну. Не дивлячись на те, що був пізній час, і більшість хоч постелила, що мала з собою з одягу, - сон не брався. Забагато вражень на один день, щоб спокійно заснути. Через шпари, у вікні, та отвір для вентиляції (адже в таких вагонах перевозять різні вантажі котрі вимагають вентиляції і свіжого повітря) можна полюбуватись клаптиком неба. А небо, як на диво, зоряне-зоряне... Мабуть кожна зірка вийшла проводжати того, кого оберігає і кому пророкує майбутнє. Підсвідомо гризла думка: чи збереже нас доля? І чи прийде той час, щоб ми не від'їжджали, а поверталися додому. Але якщо б знати свою долю заздалегідь, то було б нецікаво жити, адже все що невідоме, цікаве. Несподівані ситуації вимагають концентрації сили, потуги й запалу, бажання перемоги. О Боже! В кого вистачить сил?
Потяг зупинився серед поля. Чому? Що робитимуть? Але, не встигши поставити ті питання один - одному, як почули гучний грюкіт в двері вагону, та крик: "Бистро переході на левую сторону!" В той же час відсувають двері вагона і вскакує три конвоїри з чималими дерев'яними молотками. Озброєні конвоїри розташувалися біля дверей із автоматами напоготові. Зрозуміло - все відбувається при добрій московській лайці. Ми тоді ще не знали, що це початок лічби і що вона добряче попсує нам нерви. Хто не встиг перейти на правий, протилежний бік вагону, покуштували і відчули на собі "вагу" совєтських молотків. Заскочивши у вагон, наліво, де не було людей, конвоїри обстукували молотками стіни, долівку та все інше. Таким чином по звуку вони намагалися виявити, чи де-небудь не підрізана дошка, тобто чи не готується втеча. Якщо в'язень крім одягу мав ще якусь річ і не встиг захопити з собою, то всі речі конвоїри скидали на середину вагону. Перевіривши ліву частину, давали команду бегом на ліво і процедура повторювалася. Перевірка, як скоро прийшла, так і пішла. Не встигли ще закрити вагон, як потяг рушив. Посеред вагону залишалася купа всякого одягу. А в напівтемряві попробуйте пізнати свою річ. Доки ми переїхали Україну, то за ніч такі перевірки проводилися не менше як 6-7 разів. Якщо до перевірок додати розпізнавання одягу, то ніч, фактично, проходила без сну. Само собою зрозуміло, що це була і психологічна атака на людину, щоб вона не мала часу зорієнтуватися в тих обставинах і в якийсь момент розпорядитися власною долею.
А тепер подивлюся кого везуть більшовицькі бузувіри на знущання, приниження, повільну голодну смерть. Вік більшості етапованих не перевищував тридцяти років. Безпосередніх учасників Української Повстанської Армії, а також учасників підпілля, що перебували на нелегальнім становищі було мало. Такі, в абсолютній більшості, гинули в сутичках з більшовицькими зайдами. В руки катів потрапляли живими важкохворі, поранені і, в основному, ті, що допомагали підпіллю. Були лікарі, медичні сестри, розвідники (визначення ситуації на закріпленім терені), були ті, хто організовував доставку харчів, одягу, друкарських засобів і ті, хто відповідав за криївки і інше. Нині кожен розуміє: без підтримки населення будь-яка підпільна організація перестає існувати. Що стосується боротьби 40-50-х років, то зрозуміло, що лише за підтримки населення можна було вести боротьбу більше десяти років. В тій чи іншій мірі в'язні, котрих етапували на схід, мали відношення до національно-визвольної боротьби ОУН тих років і, в певній мірі, були революціонерами. А революційне почуття, - як говорив Віктор Гюго, - почуття моральне.
Я зустрів декого з рідних сторін, а решта, в більшості, з нашої області. Федір Перетятко - мій сусід з села, де я народився, Степан Горечий з Рава-Руської (до речі, з Рави-Руської була досить велика група), Євген Горошко з Верхнього Синьовидного, Михайло Котур та Map'ян Пришляк із Сторонятина Куликівського району. Мар(ян Пришляк (загинув в 1954 році в Кенгірському повстанні). В нашому етапі були ще Іван Пиж з Немирова, Микола Курчик родом з Рівненщини, Володимир Юрків (затерлося в пам'яті звідкіля родом), активний член нашого руху Федір Маципурка, Степан Галамай з Криниці на Городоччині, Федір Шиманський із Самбірщини та сотні інших. 
Потяг їхав поволі. Вночі, мабуть, через кожні 25-30 кілометрів нас рахували, а вдень треба було дати води і один раз - гарячу страву. Хліба не давали, лише сухарі. Мабуть пекарні працювали на повну потужність, щоб насушити таку кількість сухарів. У вагоні призначили старшого, котрий виконував роботу, я б сказав, розподільчу. Уявіть собі, як важко було розділити між голодними людьми по невеликому сухарику, враховуючи, що сухарі нестандартні. Принесуть сухарі в мішку, кинуть на долівку зі словами "ето на всєх". Те саме повторюється з сушеною рибою. Старший вагона розстеляє якусь ряднину чи коц (декому принесли в передачі, знаючи, що будуть вивозити) і починає ділити на таку кількість купок, яка відповідає кількості людей у вагоні. А опісля починається чаклування над ними: тут треба додати, там відібрати, доки не дійдуть згоди, що розділено порівну, і починається ритуал роздачі. З котрого кута почнуть роздавати знають лише ті, хто розкладав. Опісля в'язні вишиковуються в чергу і, майже неможливо вирахувати, котра купка вам дістанеться. В результаті, ніхто не має претензій, як би йому не здавалось, що сусідові припало більше. З розподілом сухої риби теж проходила така процедура. Старший по вагону відповідає за порядок, за виконання приписаного режиму і зобов'язаний був доповідати, скільки людей знаходиться у вагоні. І до нього звичайно мали претензії конвоїри, якщо, на їх думку, щось було негаразд.
Потяг віддалявся від рідних місць і здавалося, немов спеціально поспішає, наче і він був у змові з більшовиками, тому що виконував їхню волю. А вони все робили, щоб швидше залишити Україну. Дорогу вибрали північну. Після Здолбунова потяг різко повернув на північ. Дві доби ми їхали по Білорусі. Навіть трохи зменшилось нічних перевірок, та почали зупинятися на станціях, а не в полі, як під час переїзду Україною.
Через щілини ми бачили, як люди працюють на осінніх полях. У ті роки колгоспів ще не було, поля рясніли різнокольоровими барвами, кожний загінець зародив щось інше і оброблявся окремо. На потяг звертали увагу здалека, бо вагони були обмотані дротами, а на всіх кутках стояли вартові з кулеметами. Люди кивали головами і, в більшості, хрестилися, як за покійником. Але думаю, що люди хрестилися, посилаючи прохання до Бога: збережи та не дай нечистій силі взяти гору. Коли в'їхали на землі Білорусі, то ніхто вже не хрестився.
Вперше побачив я хрест Шашкевича на Підлиській горі. Там навіть потяг трохи пригальмував і, побачивши свого сусіда біля колії, один з наших "пасажирів" крикнув: "Перекажіть, що повезли Бабінського з Підлисся". Нас пізнати було неможливо. Десь там, я написав коротку записку про те, який отримав реченець, про своє самопочуття та подав домашню адресу і викинув на малій станції. Хтось підняв та переслав цю записку в листі до мого дому. Через півстоліття складаю щиру подяку невідомій людині за цю велику послугу.
Потяг проїжджав південною Білоруссю - через Гомель, Смоленськ, далі Московією - через Ярославль, Горький, Перм і до Свердловська. Ночі почали нагадувати приморозками, що осінь входить у свої права. Якщо влітку хотілося лягти свобідно, без зайвих сусідів, то тепер було навпаки: шукав сусіда, щоб до нього притулитися і хоч трохи зігрітися. Вночі перевірки скоротилися до двох-трьох і ми ніби трохи звикли, але невідоме майбутнє сверлило думку: що буде?
Через щілину ми оглядали натовпи людей, котрі вешталися по вокзалах. Трудно відрізнити, де ідуть злидарі, а де "хазяєва страни". Якщо людина бачить біднішого за себе, то їй здається, що вона вже не бідна. Так було і з нами. Коли побачили, що більша частина населення Московії гірш жебраків, з'явилося відчуття, що ми не останні. Тут не тільки ніхто не зняв шапки, щоб перехреститись, або покивати головою, мовляв, доки будуть знущатися над народом оці звироднілі комісари, а швиденько з далеку обминали вагони. А ми тоді ще не зовсім розуміли, що таке совєтська влада. Зупинки робили на більших станціях - вже секретів не було - місцеві люди добре знали, кого так возять.
Проїхали Урал. Знайшлися люди, що їхали цією дорогою не вперше, то ж порадили припильнувати і подивитися на знаменитий стовп-знак, де на одному боці написано Європа, а на зворотньому - Азія. Магічне слово "Азія" подіяло на свідомість загадково, моторошно. Воно асоціюється зі словом Сибір і тим все сказано. Справді, проїжджаєш величезні простори Росії і здається, що немає їм краю. Ліс змінюється на лісостеп та болота, де-не-де зустрічаються поселення: знамениті дерев'яні ізби, безплоття, та хіба-що невеликий город і - все багатство. За більш як тридцять років побудови "світлого майбутнього" людям більшовики надали право на підневільну працю. Сказали робітникам і селянам: земля і фабрики - ваші. Але насправді забрали у робітника і селянина все - раба двадцятого століття стали визискували набагато більше і жорстокіше, ніж за часів феодального рабства. Більшовики добре спланували, як вчорашнього ратая самого запрягти у ярмо. Величезні зграї енкаведистів, що діяли безконтрольно і безкарно, розсипалися по Союзу. Неначе сарана з'їдали вони все на своєму шляху, а що не могли з'їсти, то знищували, руйнували, а людей мучили, катували, вбивали.
Ми часто покликаємося на різні суспільні формації, що існували в минулому. І буває, що чим далі, у часовій відстані, від нас та чи інша формація знаходиться, тим чорнішими фарбами ми її змальовуємо. Думаю, що після об'єктивного аналізу та порівняння з іншими, совєтську формацію треба поставити першою серед найжорстокіших, відомих від початку розвитку людства, вона через нелюдське ставлення до людей не має права на існування, підлягає ліквідації і має бути пострахом для всіх наступних поколінь.
Проминуло десять днів. Під стукіт коліс, ми приїхали вже до столиці Уралу - Свердловська. Несподівано вагони загнали на станції в тупик, а нам сказали: "собірайтєсь в баню". Коли вивели з вагона - перед нами відкрилася панорама міста. Вокзал розташований на узгір'ї і прекрасно видно велику частину міста. Воно розташоване в низовині і над ним стояв оцей зловісний смог, що його створює велика кількість заводів-гігантів гірничо-металургійної промисловості. Лазня була досить далеко, ми йшли колоною. Помітно було, що для місцевих людей, сибіряків, такі колони не були новиною. Це край концтаборів і казематів, і предки більшості з них теж пройшли цей шлях, а тому на нас дивилися спокійно, без емоцій. В лазню заводили "по-вагонно" - котрий вагон привели, той і запускали.
Хоч як, завжди, було чути слова "бистрей", тут ми помились, як належить. Нам не рахували скільки хто взяв шальок води. Не вірилось, що воду можна брати скільки заманеться. Правда, не було чистої сорочки, адже ніхто її за весь час перебування в тюрмі не прав - брали в прожарки, щоб трохи погріти воші. Лахміття викинули з прожарки і треба сказати, що досить добре прогріли наших комах", бо наступного тижня вони нас не турбували. Повертаючись, зустріли своїх супутників з іншого вагону; навіть перекинулись кількома словами. Від персоналу лазні довідались - скільки днів нам ще їхати і через які міста. Запаслися водою, отримали сухий пайок і паротяг, смикнувши декілька разів вагони, потягнув їх до призначеного місця. У наступні дні ландшафт почав змінюватися: лісові масиви стали трохи рідшати, переходити у лісостеп. Навіть ночі трохи потеплішали. Немає сенсу описувати бачене через щілини, бо настільки все подібне, що складається враження, наче природу створили на поточній лінії. Проїхали Курган, в пам'яті залишилася лише назва, бо побачити будь-що не було змоги, а те, що десь промайнуло перед очима - не залишило в пам'яті суттєвої картини, хіба обірвані фрагменти. Їхати стало спокійніше, менше перевірок, прискіпливості. Врешті-решт перетнули кордон Казахстану, хоч в ті часи все було умовно, і називалося воно СССР, або Росія. Якщо в Союзі говорилося про щось на республіканському рівні, то за кордоном, це представляло Росію і більш нічого і нікого. Складається враження, в цій безмежній країні мабуть для показу в одному примірнику, тримають інородців, не росіян, а всі інші - москалі.
Сотні років діяв безпардонний прес русифікації. Їдучи по Казахстану не второпаєш, чому він так називається, хіба тому, що вряди-годи потрапляє на очі людина монгольської раси, але все інше репрезентувало Московію. Все відмінне від Московського - у всіх республіках називалося націоналізмом. Та й судили за націоналізм всіх, окрім москалів, і це повинно було додавати людям здорового глузду і розуміння того, хто і як керує совєтською імперією. Попробуй сказати щось всупереч, як поїдеш за нами. Часто приходило на думку: які ж вони врешті-решт негідники ці "чесниє русскіє" люди. Часто говорять про загадковість російської душі. А чи є в них та душа? Хто знає?
Потяг приїхав до Караганди, що в перекладі означає Чорна жила. Воно так і є, адже Караганда славиться вугільними шахтами та іншими викопними добрами. Ми билися в здогадках, куди нас призначать: в районні міста чи повезуть далі. За територією - Казахстан велика республіка. Їхати нею можна тисячу і більше кілометрів. А тим часом уточнювали наше призначення, відпочивав конвой, про наш відпочинок ніхто не думав. Але пройшла доба і ми поїхали далі. Тепер майже не приховували місце нашого остаточного призначення: то був Кенгір. За 600 кілометрів на південний захід від Караганди в так званий Голодний степ, що межував з пустелею Кара-Кум. На відстані кількох десятків кілометрів від Караганди перед нами відкрилися простори напівпустелі, з рослинності тут, в основному, верблюжа колючка та перекотиполе. Терен рівний-рівний, немов величезний стіл, що губиться за горизонтом. Вряди-годи зустрічаються казахи верхи на верблюдах. Після станції Жарик залізнична гілка роздвоїлася, одна вітка пішла на Балхаш, і до столиці Казахстану Алма-Ати, а друга попрямувала до величезних мідних покладів Джезказгану. Руду в тих краях видобувають давно, мабуть ще з кінця минулого століття. Видобутком займалася англійська компанія і на верблюдах возили руду до Караганди, а звідси іншим транспортом - на мідеплавильні заводи. Ми їхали восени і в степу не було ні травинки, можливо, весною щось і зеленіє. Клімат різко континентальний, взимку мороз доходить до 40 градусів, а літо сухе і душне. Ніде ні деревця.

Розділ II. ЕТАПИ І ЗОНИ
Кенґір-Спаськ

Ми ті, що будують на багнах дороги,
Ми служим цементом під нові міста, 
Кладуть нас під шпали, гатять нами тами, 
А замість імен - у нас лиш номера.
М. Сорока

Закінчився довгий і важкий етап. Нас привезли в Казахстан, в околицю, яку казахи називають Голодним степом, де був спеціальний концтабір для політичних в'язнів - Кенґір, що входив у систему концтаборів управління Степлагу.
Шановний читачу! Якщо Вам скажуть, що концтабори це витвір фашистської системи, не вірте, а ознайомтесь з конкретними історичними фактами.
Перші концтабори в більшовицькій Росії були створені в Архангельську в 1918 році і пов'язані з червоним терором (Декрет СНК от 5.09.18). В 1922-1923 pp. більшість в'язнів перевезли в СЛОН ("Соловецкий лагерь особого назначения"). Першими в'язнями Соловків були есери (1918 р.). У 1922-1923 pp. надійшло поповнення з Архангельська, Петромінська, Холмогор. Яялаг - жіночий табір - його контингент використовували на лісозаготівлі. Цей табір існував уже в 1931 році і його управління розташовувалось у м. Яя. Табір у містечку Чудіновка Новосибірської області працював на повну потужність з 1931 року. Було багато інших таборів. Німецькі фашисти прийшли до влади лише у 1933 році, отже в чекістах вони мали добрих вчителів для створення катівень Бухенвальда, Майданека, Аушвіца та всієї гітлерівської концтабірної структури.
В Совєтському Союзі окремі концтабори для політичних в'язнів були створені в 1948 році. Вони відрізнялися особливо жорстоким режимом: в'язні працювали без платні при чотирьох вихідних днях у місяць. В неробочий час їх утримували в бараках за ґратами і під замком. На одязі носили нашиті номери, листування дозволялось двічі на рік.
Казахська республіка, як і всі інші, була вкрита мережею концтаборів. Большевики кричали на весь світ, що будують соціалізм, але ніколи не говорили ким і якою ціною. В казахстанських концтаборах, як і деінде, більшість політичних в'язнів складали українці, і тепер це дає підстави вимагати відшкодування, адже їхньою, фактично дармовою працею побудовані заводи, фабрики, промислові комбінати та багато-багато інших об'єктів.
Згадаймо лиш основні дані про концтабори а Казахстані.
Степлаг - цим табірним управлінням керував полковник Чечев, що мав у своєму розпорядженні літак. Тож уявімо територію, на якій працювали знедолені... Лише в Джезказгані в'язні працювали в мідних і марганцевих копальнях, на металургійному комбінаті, будівництві та ін.
А в управління Степлагу входило багато інших спецтаборів. Один з них - у Кенґірі поблизу Джезказгана, де в'язні працювали в основному на об'єктах цивільного і промислового будівництва. Тут зосереджено близько восьми тисяч в'язнів, в тому числі - понад дві тисячі жінок, котрих в 1954 році большевицькі бузувіри під час Кенґірського повстання чавили танками.
Байконур. Хто знає, що тутешній космодром будували в'язні? Нам відомо багатьох в'язнів, які працювали на будівництві "комуністичних" секретних об'єктів, по закінченні робіт розстрілювали, щоб назавжди зберегти секретність.
Джезди - це четвертий концтабір в регіоні Джезказгана.
Слід назвати і ті управління концтаборів, що були в Казахстані, і об'єкти, на яких працювали наші співвітчизники:
Актюбінск - "будова комунізму", хімзавод;
Алжір - Акмолінський табір дружин зрадників батьківщини, розташований біля сьогоднішнього Целінограда;
Балхашлаг - управління таборів - мідні рудники, будови, місця розстрілів;
Луглаг - управління концтаборів;
Песчанлаг - спецтабори, вугільні шахти, будівництво;
Карлаг - управління концтаборами у місті Долінка (організований у 1930 році): видобуток вугілля, кольорових металів, сільськогосподарські роботи.
І це лише мала частина списку, який, звичайно, можна продовжити.
Людина, котра не ознайомлена докладно з роботою цієї системи, не може собі уявити, яка це була досконала людська м'ясорубка. Для прикладу: в Карлагу, на відстані приблизно 40 км. від Караганди було розташовано ряд концтаборів, і в кожному з них - від 2 до 4-х тисяч в'язнів - Актас, Карабас, Чумбайнура, Дубовка та ін., шість табірних пунктів. А чого вартує табір Спаськ, де в середньому перебувало не менше п'ятнадцяти тисяч в'язнів і річно вмирало з голоду близько тридцяти тисяч. Тут знищення людей було організовано досконало, не без вигадки. Управління концтаборів працювало на державному рівні. В усіх галузях виробництва, там, де було найважче і найнебезпечніше, де ніхто з вільних людей не хотів працювати, - за кусень хліба, вмираючи з голоду і від непосильної роботи, працювали мільйони політичних в'язнів, наближаючи "світле майбутнє" - комунізм.
НКВД контролювало велику частину всіх видів транспорту і розпоряджалося ним за власною потребою. Це була держава в державі. Режим роботи, заходи і засоби були відшліфовані досконало. І так в усіх галузях і напрямах, на всіх стадіях: звинувачення, арешт, суд, утримання в таборах, харчування, примусова праця, знищення. Рішення приймались остаточні, беззастережні, безапеляційні. Коли щось не вписувалось у визначені рамки, то відповідь була одна: "нє положено", "нєльзя" - і на тому совєтське право закінчувалось, якщо можна це назвати правом. І не лише тут, в Кенґірі, але й у всій російсько-большевицькій імперії діяв один циркуляр: "ліш би чєлавєк - дєло найдьотса". І так могли сфабрикувати будь-яку справу, а розправа яка? Ну що питати?! Як їм хотілося, як їм потрібно! Пізніше, може, реабілітують, скажуть, що розстріляли помилково і навіть не попросять вибачення. Московія ще не досягла рівня цивілізованого світу, не доросла до визнання людських прав і свобод. Адже сотні літ народу вбивали в голову міф про доброго царя-батюшку, а пізніше - про справедливого і розумного Ульянова-Леніна. І довірливий та обдурений народ писав у Москву листи про своє горе і біль, просячи справедливості і зрозуміння. А верхівка найсправедливішої у світі держави? У кращому випадку відсилала листи місцевим функціонерам, тим, на кого люди скаржилися: коло замикалося. В основному дотримувались "мудрих" слів великого учня Ульянова: "нєт чєлавєка - нєт праблєми". Люди зникали миттєво і безслідно, а з ними і їх проблеми, що заважали будувати світле майбутнє".
Часто ловлю себе на думці, що, можливо, не треба все описувати до дрібниць, бо колись, може, й не повірять та ще подумають, що додав чорної фарби. Проглядаючи сьогодні документальні кадри, котрі розповідають про побудову комунізму, не віриться, що люди, живучи в таких умовах і в такому оточенні, у вічному страху, вірили у більшовицькі байки. Воістину виходить, що чим більше брешеш, тим швидше тобі повірять!
З мовчазної згоди Європи на величезних просторах Євразії здійснювався московсько-азійський експеримент побудови "ідеального", "рівноправного" суспільства, за допомогою великого дрючка і маленького медівника. Не докладалось зусиль до виховання самої людини в дусі загальновизнаних норм, людини, яка мала б будувати справедливе суспільство. Що ж з цього вийшло? А нічого, хіба що величезний могильник, де були поховані всі, хто мав якусь вартість, хто міг працювати для народу, для відродження нації, для побудови справедливого суспільства.
Характерно, що найбільш криваві диктатури, незалежно від того, на яких ідеях вони створювались, мають вельми подібну сутність: право - на папері, а в житті - інструкція, що втілюється силою. Тож і вожді їхні "геніальні" лише в проявах деспотизму, жорстокості, у вбивствах власного народу. У двадцятому столітті були найжорстокіші диктатури - фашизм і комунізм, два "геніальні" вожді - Адольф і Иосиф. Створені ними суспільні системи були на диво близькими своїми цілями і методами, як-от: 
- брехня на державному рівні; виховання "сірої" людини-гвинтика; 
- організація системи концтаборів; тотальна цензура; 
- фальшування історичних документів; 
- спрощення і негація наукових досягнень; 
-низький рівень освіченості у вищих ешелонах влади (нетерпимість до розумних в своєму оточенні); 
- боротьба за світове панування; і, врешті-решт, спіткав їх однаковий кінець - розпад.
Мені здається, що різниця між цими двома монстрами полягає лише в тому, що комуністи знищили величезну кількість переважно "своїх" людей, поряд з громадянами чужих держав, а фашисти - головно чужих. Важко нині оцінити і порівняти їх жнива. Але, мабуть, за жорстокістю, масовістю і послідовністю знищення людей кривавий Иосиф перевищив всіх тиранів світу.
...І ось одного дня на світанку наш етап-ешелон під їхав майже під самий концтабір і зупинився на відстані не більше кілометра. Либонь, це великий і давній концтабір, якщо колія підходить так близько до нього, - промайнуло в думках. Був вересень 1949 року. Минув рік, відколи я за ґратами, але для мене він видався таким довгим і трудним. Не раз думалось: Господи! Чому так нерівномірно розподіляєш кару серед людей? Але Тобі, мабуть, видніше...".
Осінь вже вступила в свої права, ночі ставали прохолодними і під ранок від холоду сон тікав від нас далеко, наче і він відчував вранішню прохолоду.
Наш етап був спеціальним, сформованим безпосередньо у Львові, поїзд нараховував не менше вісімнадцяти вагонів. Лише зійшло сонце, як заметушились "старші" - відповідальні за етапування політв'язнів. Вони вже не розмовляли пошепки, як раніше, а, готуючись до здачі контингенту, давали вказівки, поради, попередження на повний голос. Пролунало: "Приготовітса! На виході", - і конвоїри почали відкривати один за одним вагони. І як завжди, вони звіряли дані в'язнів із документами, рахували, немов би хтось міг із заґратованих вагонів полетіти у вирій. Вишикували нас п'ятірками біля вагонів, перевірили згідно з формулярами. Все таке нам знайоме прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, реченець, початок його і кінець. Ми вже могли якось перемовитися декількома словами зі знайомими із сусіднього вагона. Охоронці немов подобрішали, але при погляді на них мимоволі пригадувались безконечні нічні перевірки та їх молотки. Може, вони втомились бити, а може, виконували накази зверхників?
Крім чоловіків, привезли три вагони жінок, і це свідчило про те, що поруч повинна бути й жіноча зона. Звичайно, ми не знали ні системи концтаборів, ні умов побуту в них: як живеться, що дозволяється, які перспективи, яке ставлення начальства до в'язнів і між в'язнями і ще багато як, коли, чому?" І все це треба було вивчити, осмислити і пристосуватись...
Перевірку закінчили, викричали команду "строіться с вещамі", і раптом розтягнута, рідка людська смуга біля вагонів заворушилася, гейби гусениця, трішки згустилася, стала тоншою, потім немов би видовжилась і почала скорочуватись. Кілька хвилин, чоловіча колона з клунками на плечах заворушилася і пішла в напрямку табору. Жіночу групу відокремили і повели в інший бік, мабуть, до окремих воріт зони.
Закінчився період тюремних знущань, принижень, фізичного знесилення - ці митарства, здавалось, позаду, а тепер, йдучи з двадцятип'ятирічним реченцем до воріт концтабору, я думав: Скільки ж прийдеться тут пробути? А може, залишусь назавжди?!" Що ж, кожен має шлях, котрий мусить пройти і, мабуть, це мало від нас залежить. Ми думаємо, комбінуємо, здається, все прораховуємо, навіть намагаємось передбачити випадковості і... все виходить інакше. А може, те, що з нами відбувається, закономірне, вписане Всесильним у книгу нашого життя? Але дивовижним вмінням пристосовується до оточуючого середовища і тому в екстремальних умовах виживає.
На варті-воротах ще раз перевіряли кожного згідно з формуляром і, розформувавши за п'ятірками, завели в зону. Вже були заздалегідь приготовлені бараки, у яких нас розселяли. Ми мали перебути там два тижні, під час карантину, а потім чекав нас розподіл до працюючих бригад. Після прибуття в зону нам провели санітарну "обробку" у лазні. Ця процедура тривала майже добу, тому що сотні і сотні людей відразу не помиєш, а ще ж і стригти треба. Лазня була велика, як всюди, була прожарка. Ніхто не обмежував кількість шальок води. Ми роздяглись перейшли у відділення, де миються. Зайшов завідувач лазні, теж в'язень, за зовнішними ознаками - кавказець, почав нами командувати і порядкувати. Юрків, що прибув з нами, щось йому заперечив і тут же дістав ляпаса. Тепер вже почав діяти табірний закон - сила. Але Юрків, в якого не так давно забрали з рук автомата, відповів тим же. По-перше, кавказець не сподівався на опір, бо в зоні, як ми пізніше дізнались, його боялися, а по-друге, Юрків бив вправніше. Навіть не вірилося, що високий, здоровенний бовван може тільки махати руками. Врешті-решт він не витримав і вискочив з приміщення, зачинивши двері. Через декілька хвилин він вбіг знову, тримаючи в руках великого ножа, з кавказьким акцентом вигукнув: "ґдє он?" Але оскільки ми були голі і впізнати "ворога" було неможливо, покричав трохи, погрозив, поматюкався і вийшов. Це було наше перше хрещення, яке ще раз переконало нас у тому, що виживає той, хто не боїться вмерти. Тільки при взаємодопомозі ми виживемо і не дамо собі сісти на карк. Так воно було й надалі.
Погляньмо тепер, що ж це таке - совєтський концтабір? Як я вже згадував, нас привезли в Голодний степ. Це випалений сонцем простір, рівний, як стіл, без деревця і майже без рослинності. Де-не-де зустрічається верблюжа колючка та, як вічний мандрівник, котиться перекотиполе. Не дивлячись на те, що вже була осінь, вдень ще добре гріло сонце. Прямокутна територія табору поділялась на чотири зони. В одному куті першої зони була відгороджена щільним парканом сумнозвісна кенґірська тюрма-підземелля. Від другої зони вона відгороджувалась понад трьохметровою саманною стіною. Будівельні блоки з саману розміром у чотири цеглини; вони виготовляються з місцевої глини, до якої додають трохи тирси. Такі блоки висушувались на палючому сонці і були досить міцним будівельним матеріалом. Між другою і третьою зонами була аналогічна стіна. В третій зоні не тримали в'язнів, - там розташовувалась господарська частина, завжди стояв вартовий, не кожен міг туди потрапити. Між третьою і четвертою зонами теж була стіна, тільки ще вища і міцніша, - там тримали жінок. Їх побачити було неможливо, хіба що порозмовляти, але то був великий ризик і не кожен на це відважувався. Табір оперізувало кілька ліній колючого дроту, поміж ними густою пружиною звивався додатково дріт, та ще між цими рядами була скопана й заскороджена земля. Якщо б хтось ступив на цю грядку, то отримав би кулю з автомата охоронця, або ж, в крайньому разі, залишив би слід. Звичайно, на певній відстані одна від одної стояли вишки, з яких охоронцям добре проглядалася територія.
Перше враження було гнітюче. Нас завели в зону після розводу, коли вивели основний працюючий контингент, а в зоні залишилися обслуговуючий персонал та хворі. В більшості це були в'язні, що перебували в концтаборі не менше двох років. Одягнені в табірне лахміття і "обліплені" номерами, в'язні перетворювались просто в "номери", приречені забувати своє прізвище. Здалеку вони виглядали, як якийсь дивовижний транспорт: великі нашивки з числами на плечах, на лівій штанині вище коліна і спереду на кашкеті. В час нашого прибуття значна частина в'язнів були ті, що відбували покарання за дії, вчинені в часі війни.
Спершу нас ізолювали від старожилів, але вони підходили до вікон, щоб поспілкуватися. З наших рідних сторін не зустрів нікого. Тоді ще переважно тут були середньоазіати, білоруси, москалі та незначна частина українців.
Наш етап був майже однонаціональним, фактично то були самі українці, ті, що недавно боролись проти московсько-більшовицького монстра. Молодості властиві радикальні вчинки, часами досить ризиковані, тож і за колючим дротом, ми дивились з оптимізмом в майбутнє. Вмерти завжди встигнеш, але попробуй вижити і повернутись в лави борців за українську державність.
Протримавши два тижні в карантині, нам видали арештантський одяг, кожному присвоїли номер. В мене був номер СХ-948, перша буква означала "спецтабір". Далі нас розпорошили по бригадах.
Було заплановано будівництво міста-супутника Джезказгана. З концтабору, обгородженого лише дротом, не можна було побачити вільного казаха з табуном верблюдів, тому що московсько-большевицькі "визволителі" більшість з них вимордували голодом на початку тридцятих, а хто не помер, тому було визначено місце проживання. Адже ми знаємо, що селянам паспортів не видавали, тож і виїхати будь-куди вони не мали можливості. Казахи за натурою - кочівники, тож осідлість, до якої їх змусили "визволителі", позбавила націю притаманної їй культури, що мало негативний вплив на вироблену віками психологію і спосіб життя.
Кенґір - це один з перших концтаборів, що входив в систему Степлагу, як особливий, спеціальний табір для політичних в'язнів. Режим особливий, перевірка - теж, найменше підозріння - і роздягають догола, не дивлячись на погоду. Відстань до місця роботи ми долали майже за годину, багато часу забирали перевірки в'язнів біля вахти табору - при виході на роботу і поверненні. Повернешся в зону, помиєшся, а тоді "строєм" женуть в їдальню, постоїш в черзі і... вже десята година вечора. А там чути, як наглядач гатить по рейці залізним прутом, оповіщаючи, що час заходити в барак. Перед тим, як запустити в бараки, нас шикують п'ятірками, знову рахують. Хто не почув гонгу або запізнився на шикування - тому пряма дорога в карцер. В кращому випадку переночує там на цементі, а то, чого доброго, можна "заробити" п'ять діб карцеру з виводом на працю. Вставали о шостій і знову повторювалась описана процедура. Невиспаний, змучений, голодний люд гнали до праці.
Листування дозволялося, але тільки два листи на рік. В листах не дозволялось повідомляти, що можеш написати тільки тих два листи. Рідні цього не знали і переживали: чому не пише? Всі листи перевірялись у спецчастині. Якщо виявляли якесь незначне порушення, що стосувалось інформації, то це місце в листі закреслювалось чорною тушшю, щоб не можна було прочитати, а коли знаходили щось, що не вміщалось в цензурні рамки, то листи конфісковували. Нам, звичайно, про це нічого не говорили, і рідні отримували лише одного листа на рік. Кількість отримуваних листів не обмежувалась, хоч кожний лист з волі теж проходив перевірку. Що стосується отримання продуктових пакунків, то обмежень не було. 
В бібліотеці можна було прочитати московські газети, тобто більшовицьку брехню. Інформація з тих газет була настільки вилущена, що якби й хотів щось знайти поміж рядками, то дарма. З літератури - то лише совєтська "класика та незначна кількість книг московських дореволюційних авторів. Але біда в тому, що ніколи читати, бо весь режим був розрахований на те, аби людину вибити з ритму нормального життя. На місяць було чотири вихідних, але і у вихідні виганяли в'язнів на територію зони для перевірки, звірки і рахунку. Адміністрацією робилося все, щоб забрати у в'язнів вільний час.
Декілька слів про житло. В Казахстані клімат різко континентальний: взимку мороз поза сорок градусів, а влітку теж поза сорок, тільки спеки. Земля, практично, гола і нагадує битий тік, лише на току - суміш глини із соломою, а в казахському степу - глина, щільно утрамбована з відшліфованими морськими камінцями. І ось на цьому ґрунті розташовувались бараки, де й були розселені в'язні. Точніше, наше житло слід назвати бараком-землянкою, бо бараки було розміщені в землі, у викопаних ямах. Вся будівля була під землею, а зверху, трошки вище рівня землі - дах. Барак, побудований з тонкого, круглого лісу, а оскільки при будівництві кругляки щільно не припасовувались один до одного, то згодом щілини законопачували і тинькували. В кожній секції, а їх в одному "під'їзді" було чотири, - нагорі, по два маленьких віконця, немов амбразури дзота. Про повітря не хочу писати, точніше, нічого писати. В приміщенні повно людей, нари-"вагонки" стоять близько одні до одних у два поверхи. На ніч до сіней вносили парашу. Але найстрашнішим побутовим лихом були блощиці. Можливо, тому, що сухий клімат, а влітку немилосердна спека, в стінах розвелися полчища блощиць, які виходили на полювання ночами, та й не тільки ночами, бо світла ніхто не вимикав. Відпочити не вдавалось: горить жарівка і, як тільки притулиш голову до постелі, починають наступати блощиці. Складалось враження, що блощиці теж входили в систему обслуговування концтаборів, бо вони були не меншим злом, ніж табірна адміністрація. Дивним було те, що не всіх вони кусали. Одні спокійно лягали спати і хоч би котра з них його вкусила, потурбувала! А інших - доїдали! Дехто лягав посеред секції на долівку, довкола себе робив захисну зону - наливав воду, щоб блощиці не пхались, то вони, залізши на стелю, зависали над ним і... падали зверху на свою жертву. Ніби не було кому й без них пити нашу кров... Узимку блощиці трішки притихали, а влітку не було від них спасіння. Здавалося, що не тільки большевики хочуть нас викінчити, а й блощиці: либонь, ці паразити одне одного варті.
На жаль, приміщення бараку не можна було перевітрити і завжди в ньому стояв спертий, смердячий сопух. Коли сходили вниз у барак, то здавалося, що опускаєшся в пекло, лише не було поруч чортів. Вимучена, голодна людина звикала до таких умов і прагнула одного: прилягти на нари і виспатися. Але це було можливим для вільних людей, а ми були "номерами".
В ті часи в таборах вже видавали постіль: матрац на ваті, звичайний коц і два комплекти білизни, котру раз на десять днів прали, костюм з дешевого бавовняно-паперового матеріалу, фуфайку, от і... вся екіпіровка. Якщо забруднив одяг на роботі, то так і ходив. Оця голодно-виснажлива праця, недосипання, муштра на кожному кроці засмоктували людину і вводили в стан небуття; вона жила спогадами минулого, не маючи ніякої перспективи на майбутнє, навіть надії.
Це був 1949 рік, - апогей досягнень ГУЛАГу в будівництві спеціальних концтаборів для політичних в'язнів. Було враження, що московські большевики незборимі. До влади прийшли китайські комуністи, почали співати улюблену комуністичну пісеньку "руссій, кітаєц - братья навєк". Врешті-решт, азіат знайшов азіата і важко буде їх побороти. Величезні земні обшири топтали кирзові чоботи. Залізна завіса опустилась навкруги "вєлікого і могучєго" Союзу. Живучи у цій закупореній пляшці, де замість інформації панувала московсько-большевицька брехня, нам здавалось, що це надовго. Але як говорив Кант, те, що має початок, повинно прийти до завершального кінця. Так й у принцип побудови большевицького ладу, що опирався на злиденність мас, з самого початку була заложена приреченість, бо суспільство, побудоване на жебрацтві, зрівнялівці, забороні прогресивного, не може мати поступу. Розділили те, що загарбали, а що робити далі не знали: так і наближали свій кінець. Економічні закони діють в будь-якому суспільстві, ними не можна нехтувати, їх дію можна лише на деякий час пригальмувати, але за це доведеться платити або великим коштом, або великими жертвами. В наші дні світ побачив підтвердження згубності большевицьких засад побудови суспільного ладу, але деяким людям ще й сьогодні властиво забувати уроки історії.
А тепер розповім детально про подію, яка, мабуть, визначила на весь реченець напрям і характер моєї поведінки під час перебування в таборі. Зовсім зрозуміло, що коли людину загнали в буцегарню, то перед нею повстає питання: а що ж далі? Як позбутися великого реченця? Чи є взагалі шанс вижити і вийти із-за колючих дротів? Чесною працею в большевицькому концтаборі не можна заробити скорочення реченця, бо Системі були потрібні дармові робочі руки: будувати, видобувати, виправляти... словом, виробляти блага для партійної верхівки. Система не була зацікавлена в тому, щоб швидше когось звільнити з таборів. Життя в'язня нікого не хвилювало, бо комуно-фашизм не цікавився долею одиниці, він пускав "під ніж" мільйони. Можливості ліквідації державно-політичного устрою майже не дискутувалися. Велика територія, модерна, могутня зброя. Тому на конфлікт, на самознищення ніхто тоді не відважувався. Отже, залишався один вихід - втеча. Питання: як? В Росії охорона тюрем, етапів, концтаборів мала кількасотлітні традиції і була на високому організаційному рівні. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що Росія виросла, зміцніла і передала у спадок большевикам удосконалені структури і методи знищення політично ненадійних. Отже, коли таких людей не вбивати, то треба використовувати їх як працюючу силу. Утримання їх недороге, а в'язня без його згоди можна направити в будь-який закуток імперії, заставити виконувати будь-яку необхідну роботу. Значними були витрати лише на охорону. Вдень і вночі, взимку і влітку, в холод і спеку за кожним в'язнем слідкує невсипуще око наглядача. Здається, що большевики виростили цілу когорту отих бездумних, озвірілих погоничів.
Таким чином, перед нами стояли дві проблеми: як вибратись із зони і яким чином дістатися в Україну. У кожному з нас вирував дух життя боротьби 40-х років і хотілося, якщо і вмерти, то на своїй землі зі зброєю в руках, а не в пісках Кара-Куму, знемагаючи від непосильної праці, укріплюючи нею ворога. Можна сказати без перебільшення, що Совєтський Союз був великою зоною. Мабуть, ні в одній країні не було стільки інформаторів, стільки брехні та підступу.
За Уралом, де були створені політичні концтабори, по всьому безмежному Сибіру існувала мережа секретних наглядачів за рухом людського потоку. Що стосується місцевого населення в оселях, що прилягали до концтаборів, то воно знало (а це в основному були автохтони), що за повідомлення про втікача можна отримати мішок муки, трохи цукру, якоїсь крупи і, навіть, кілька десятків рублів. Ось така була московсько-більшовицька ціна людини. А щоб добратись до великого міста, треба було б перейти відтинок Кенґір - Караганда, що становить 750 кілометрів, під покровом ночі, оминаючи лихе око - все ж людині треба щось поїсти, напитися води, тощо. Адже це Голодний степ і поселення зустрічаються дуже рідко, хіба зустрінеш якогось кочівника - казаха на верблюді. З Караганди було б трохи краще - це велике місто і можна в натовпі загубитися. На той час, а це був жовтень, була досить тепла, суха погода. Температура вночі не перевищувала 5-8 градусів. Ми зважували: якщо йти вночі, то така температура в сам раз", а вдень, коли припікає сонце, можна десь переховатись. Наполегливо шукали охочих, відмовляли собі в їжі, сушили сухарі. Дехто сподівався, що отримає з дому пакунок з продуктами. І кінець-кінців, визначалась група із чотирьох чоловік. Це були: Василь Стефанович, родом з Тернопілля, активний учасник національно-визвольної боротьби, років 25-28, Віталій Горянський - капітан совєтської армії, родом з Великої України, близько 30-ти років, мій 26-літній земляк, прізвища якого не називаю, тому, що він пізніше про все розповів органам, ставав на очну ставку, навіть радив розкажи все, щоб тебе не били". Четвертим був я.
Я вже згадував, що Кенгірський табір розташований у Голодному степу, де дуже невистачало деревини і виробів з дерева, тому концтабір був огороджений не суцільним парканом, а звичайним колючим дротом в кілька рядів, між якими була скопана, заскороджена земля. Система не боялася, що хтось може побачити через загорожу тих, кого тут утримують, адже проживали за зоною", в основному, охоронці. Отже, перш за все треба було дістати такі ножиці, що розтинали б дріт - головну перешкоду на шляху до волі.
Василь Стефанович справився з тим блискуче: познайомився в шевській майстерні з шевцями і зпоміж їхнього інструменту вибрав і таємно привласнив якраз те, що було потрібно. В таборі, на декілька тисяч в'язнів, тримали спеціальну шевську майстерню для ремонту взуття, та "пошивочну", де не лише латали одяг в'язнів, але й шили одяг для "вільної" обслуги. Як вийти непомітно із зони? Підготовка втечі почалася майже відразу, як тільки приїхали в концтабір, десь близько двох місяців після прибуття. Ми прослідкували, коли міняються вартові на вишках, як ця процедура проходить: як зміняються вартові, хто їх супроводжує? Визначили, що кожного дня це відбувається однаково. Опісля визначили місце втечі. Прямокутна територія концтабору була впоперек розбита на чотири зони. Коли дивитися від вхідних вимурована трьохметрова саманна стіна. До відбою можна було вільно ходити з однієї зони в іншу, адже їдальня була спільна. За ними йшла господарська зона, де розташовувались майстерні, склади та інші господарські будівлі. Там стояв сторож і в'язні повинні були пояснювати чого йдуть, хоч пройти не становило труднощів. Господарська зона теж була відгороджена саманною стіною. Далі йшла ще вища стіна, суцільно замурована, і за нею розміщалося жіноча зона, де перебувало майже три тисячі в'язнів.
Ми помітили, що на вишці між другою зоною і господарським двором вдень вартовий не стоїть, а приходить перед сумерками. Отож вирішили використати це місце. Протягом двох місяців ми визначали час приходу вартового і видимість. Коли наблизився день втечі, ми вже докладно знали маршрут - попри стіну, схилившись, можна дійти до "вишки", далі під самою вишкою прорізати дроти ж... з Богом. Час на втечу - не більше 15-ти хвилин. Коли починало темніти і з сусідніх "вишок" не дуже продивлялася ця територія, приходив вартовий і, само зрозуміло, вмикалося освітлення. Отже, треба було використати саме цей проміжок часу.
Настав день, коли теоретичний задум вирішили втілити в життя. Як і годиться, в домовлений час всі четверо були на місці, нормально пройшли, звичайно, по одинці, з незначним розривом в часі, в господарську зону, дочекалися відповідного моменту і, майже рачки, попід стіною наблизилися до дротів. Першим йшов Стефанович, за ним я, за мною Горянський та мій земляк. Все йшло позадуманому. Стефанович підліз до дроту, я за ним за метрів десять. Чую, як він перетинає дроти. Мені видалось, що дроти розлітаються у всі боки і роблять шум на велику віддаль. До того ж ножиці не зовсім надавалися до такої роботи, а тут кожна секунда дорога. Все ж таки Василь прорізав дротяну огорожу і вийшов за зону. Я з мішком харчів, тягнучи за собою торбу, по-пластунськи повз до вишки, за Василем. Тут виявилось, що весь наш час пішов на прорізання діри, бо вже з'явились вартові з псами. Псів прив'язали і включили освітлення. Я зрозумів, що вийти за зону не зможу, а треба непомітно повернутися в барак. Лише я зайшов у свій барак, як оголосили перевірку. Термінову! І почалась лічба: кількісна і за прізвищами...
Нашого Василя Стефановича зловили на шостий день. Виказали казахи - за винагороду: муку та цукор. Його привели в той час, коли ми виходили на роботу, щоб показати всім в'язням: нікуди не втечеш, зловимо! Звичайно, відбувся суд. В основному, додавали реченець, який відсидів. Василь відбув трохи більше року, а перед ним - двадцять п'ять, тож великої трагедії не було.
Не було сумніву в тому, що спецслужба розуміла: один на таку втечу не йшов, бо виявили місце втечі і бачили сліди. Від цієї невдачі через тижнів два, ввечері прийшов у барак наглядач і запитав за мною. Йому показали. Підійшов та тоном наказу: "собірайся с вєщамі". Пожильці здивовано переглянулись, намагаючись з(ясувати причину. Начебто спокійний хлопець і ось маєш. Наглядач не сказав куди веде, але й без цього було зрозуміло. Якщо б в ізолятор, то матрац не забирають, а це в повній викладці, значить надовго, і не в ізолятор, а в слідчу кенгірську тюрму-підземелля. Ось так закінчилася моя тримісячна праця на будовах "світлого майбутнього" і більше до кінця реченця я не працював. Зрозуміло, що треба описати події того часу, який я відсидів у тюрмі, ізоляторі, БУРІ, спецштрафному без виводу за зону.
А тепер придивимось до тюрми зблизька. Ззовні виглядала не вельми великою, здавалася досить старою, бо більш ніж на половину влізла в землю. Побудована з добротного саману, а стіни - завтовшки понад метр. Вона була відгороджена від загальної зони в одному з правих її кутів кріпким колючим дротом і доступ із зони був неможливим.
Коли зайшли всередину і мене повели по сходах вниз, то з'явилось відчуття, що потрапив в могилу. Панувала мертва тиша, наглядачі загалом користувались жестами, ніби з глухонімими. Камери, в основному одиночки 1,7x3,0 м. Частина з них була без вікон і, мабуть, тому цю тюрму називали "кенгірська підземка". Вона вважалася центральною слідчою тюрмою, бо сюди привозили з близьких таборів тих, хто був під слідством. Добре, що дозволяли брати з собою матрац, він одна з вигод арештанта. Донині пригадую, з якою насолодою я проспав кілька днів. Як не дивно, але ніхто не забороняв спати. Тим, кого привозили в це підземелля, відразу призначали штрафний пайок: триста грамів хліба, миску баланди і чай. Через два місяці в'язень рахувався "старим" і тоді призначали повний пайок. В камерах, назагал, підтримували чистоту, звичайно, нашими руками. На щастя в камері-одиночці повітря вистачало. На прогулянку не виводили, бо, як говорили наглядачі, була "полная ізоляція". Наглядачі видресирувані, наче накручена лялька, їхня поведінка доходила до смішного. Взяти хоча б такий випадок. Регулярно, через кожні дві години наглядач запихав у вічко запаленого ґнота, не питаючи чи куриш. Виконував припис, а більш нічого його не цікавило.
В той час, як на лихо, мене почали боліти зуби. Біль не припинявся чотири дні і нікого це не обходило. Стукай, грюкай у двері - ніхто не підходить, а як підійде - відчинить годівницю, вислухає прохання, знизає плечима, зачинить вічко - ось і вся допомога.
Це про умови перебування в тюрмі. Але не треба забувати про причини мого перебування у цій слідчій тюрмі. Слідчий не поспішав, мабуть, мав іншу справу. А моя могла почекати: чекісти знали, що все одно нікуди не дінешся і ніщо не зміниться. Через два тижні відчинилися двері і я почув голос: "пашлі". Коридори були не дуже довгі, але вузькі і темні, здавалося, що ведуть в нікуди. Немов із схованки з'явилися двері. Наглядач, постукавши, ввів мене у приміщення. За столом сидів немолодий чекіст-офіцер. Подивився на мене скляними очима, струсив з папіроски попіл, сплюнув в кошик із сміттям і рикнув: "Ну, што, бандеровская морда, бєжать задумал?" Я знав, що мені не загрожує ніщо серйозне, хіба трохи висплюся у підземеллі, і я відповів: "Не знаю про що питаєте". У відповідь - відбірна московська лайка і погрози: "сгноїм в тюрьмє", "подохнєш на штрафних", "нікогда нє освободішся". Говорив всілякі небилиці і переходив з однієї крайності в іншу - від залякування до обіцянок, втовкмачував, що можу заслужити за добру поведінку, щось молов про відповідну характеристику, одним словом, говорив про те, у що й сам не вірив. Чомусь прийшли на думку слова: на квиток повірив москалеві.
Під час слідства мене викликали разів вісім і завджи повторювалась одна і та ж процедура. На той час я вже остаточно знайшов своє місце у житті і на байки не реагував. Повинен сказати, що далі погроз слідчий у нашій роботі" не посунувся, ніхто мене не бив, але треба відзначити, що і цей слідчий, як і слідчий у львівській тюрьмі, застосовував один і той же метод. Різниця полягала лише в тому, що у Львові слідчий стукав мене по голові щиколотками пальців, а тут ребром канцелярської лінійки. Здається, що це не страшно, але якщо зважити, що голова стрижена, а удари в одне і те ж місце, то біль стає нестерпним, при тім, впродовж декількох наступних днів. Ось так, будь-який "винахід" чи "вдосконалення" слідчої справи впроваджувалися в роботу по всьому безмежному ГУЛАГу.
На сьомий раз слідчий організував очну ставку з моїм земляком і мені було прикро почути: Признайся, щоб тебе не били, тим більше, що ця людина була старша за мене. Все було запротокольовано, а наступного дня слідчий сказав: "Я тобой больше занєматься нє буду, но ти єщьо пожалєєш за содєянноє". Але я ніколи за тим не шкодував, бо цей випадок допоміг мені вирватися з щоденного табірного баговиння, яке не засмоктало мене своєю буденністю.
Після слідства, яке досить швидко закінчилося, знову почалися глухі, монотонні, сірі дні. До речі, в 1950 році я загубив лік дням і не знав, коли християнський світ святкував Різдво Христове. Тут була, якщо можна так сказати, класична совєтська ізоляція - вони вміли це робити, адже не одного сховали назавжди.
Протримали мене в тому підземеллі до ранньої весни і врешті-решт випустили в зону. У формулярі з'явився новий запис - "Склонєн к побєгу", а це було застереженням: за зону не рекомендується виводити. Мене помістили в БУР( - окремий барак у жилій зоні. Покарання тих, що знаходилися в БУРІ, полягало в тому, що нас на одну годину швидше зачиняли на ніч, а ранком пізніше відчиняли барак. Це було зроблено для того, щоб ми не могли контактувати із в'язнями, що в загальній зоні. Що стосується харчування, то давали повний пайок. Ми нічого не робили, хто читав, дехто грав у шахи, прогулювались подвір'ям, слухали радіоточку та інше. Ті, кого гнали за зону, мусили виконувати норми. Вони нам заздрили, а були такі, що, відмовлялись працювати, сподівались на те, що потраплять до нас. Але не все було так, як думалось. Їх саджали на декілька днів в ізолятор, опісля знову в бригаду, дзюбак у руки і - будуй "світле" майбутнє.
Спершу в бараці було десь понад двадцять чоловік, практично ті, кого випустили з "підземельки". Але в концтаборі вирували, на перший погляд непомітні, хвилі спротиву табірному "беспрєдєлу", вірніше, прислужникам адміністрації, тим, що примушували працювати понад силу, тим, що в їдальні відбирали кусень хліба чи миску баланди, тобто "перерозподіляли" харчі, котрих і так не вистачало. Щоб вижити, потрібно було згуртуватися, відчути силу і "усунути" інформаторів, стукачів, донощиків, що за рахунок нещастя інших полегшували своє існування; навчити розуму тих, що не хотіли поділитися з голодним співв'язнем хоч чим-небудь.
Опір організували в'язні, які приїхали львівським етапом. Переконаний, що це був перший організований опір, який вдарив по мордах совєтських капо. Реакція на це з боку начальства була миттєвою: найменше зауваження в нелояльності до адміністрації несло за собою покарання. І не такими страшними були наслідки, як саме залякування, поширення різних чуток: що тих ворохобників чекає...
У свідомості більшості людей сидить непереборний гном страху. Думаєш: яка трагедія! Всього боїться: в дитинстві лякали чудовиськом, пізніше боявся сусідського пса, далі - вчителя, священника, сильнішого від себе, поліцая, війта, керівника підприємства і... так без кінця. Необхідно було зрозуміти одне: якщо ти і не сам став на шлях революціонера, а тебе хтось підштовхнув, то будь ним до кінця. Якщо тепер ти відмовлятимешся від захисту своїх прав, то це тобі все одно не допоможе, зробиш собі лише гірше, бо залишиться тобі хіба надіятися на чудо, яке ніколи не станеться.
Отож "наша відпочивальня" почала поповнюватися новачками безпосередньо із зони і, в основному, з нашого етапу. Це були Микола Курчик, Євген Горошко, Степан Горечий, Петро Саранчук, Іван Пиж, Степан Маципурка, Музичук, В.Бугаєнко...
...Прийшла весна. Тут вона приходить раптово, не встигнеш оглянутися, як за зоною все зазеленіло. На території концтабору практикували знищення зелені, мабуть, це теж входило в правила психологічного впливу на людину. Основне, щоб ти не усвідомив своє я, а завжди пам'ятав про своє місце у цьому суспільстві. Степ миттєво вкривається різнобарвно-зеленим килимом, генетичний код примушує рослинність спішить до великого тепла. А сонце не жартує, пече як може.
Більшість часу ми проводили надворі, хоча засмагнути можливості не було, інструкціями не дозволялась така розкіш, хоч ніхто не міг пояснити чому. Відповідь завжди була одна: "нельзя"! Але совєтські концтабори не для того зроблені, щоб в'язні не працювали. І в кінці-кінців для нас знайшли заняття. У зоні, в правому кутку копали глину, з якої робили саман. Отож нас залучили до цієї роботи. Та ми виходили на ці "соцзмагання" не раніше одинадцятої, через дві години полуденок, а після полудня - ще півтора-дві години роботи й у барак бо немилосердно пекло сонце.
Звичайно, в БУРІ були не тільки українці. Досить багато посадили до нас азербайджанців з німецьких формувань, які називалися кавказькими батальйонами, і тих, що служили у власовській армії - в основному офіцерів. Мені важко дати їм оцінку як військовикам, але за що вони воювали - либонь й самі не знали. Швидше всього, загнав їх з гітлерівських концтаборів у німецькі війська голод. Були з ними великі суперечки, і ми ніколи з ними не зближувались. Москаль залишається москалем. Поділишся з ним останнім куском хліба, захистиш від напасника, але варто тільки заїкнутися про українську державність, як тут же одна і та ж ворожа реакція: "А зачем тебе?" Були серед нас і представники інших національностей, які не мали своїх концтаборів - "для іностранцев", отож і їх садили сюди.
Наведу приклад. В 1949 році на території Союзу поблизу іранського кордону совєти збили іранський літак. Іран подав ноту, в якій зазначалося, що літак випадково опинився над совєтською територією і вимагав повернення літака і екіпажу. В совєтських газетах було повідомлення про те, що літак не був збитий, а потерпів аварію, впав у Каспійське море і затонув. Але в БУРІ з нами сидів летун з цього літака - Павреспур. Він носився з цією газетою, доказуючи "вищому" начальству, котре появилося в зоні, що він і є тим летуном і просив з(ясувати це непорозуміння, не усвідомлюючи того, що московсько-большевицька імперія тримається на брехні і що говорити чи робити щось справедливо - протипоказано.
Найбільше нам дошкуляв голод. В абсолютній більшості в БУРі сиділи молоді хлопці і дуже хотілося їсти, але ми легше переносили те нещастя, ніж ті, хто працював у зоні, бо ми не виснажувалися непосильною працею, ходінням на десятки кілометрів, не працювали шуфлею чи джаганом. Їм можна було поспівчувати. Трапився такий випадок. Мій добрий приятель - німець, син білогвардійського зрусифікованого офіцера, Анатолій Іванович Шульц, підходить до мене й каже (звичайно, по-російськи), що сьогодні він домовився з пекарем і піде на пекарню вантажити хліб, то надіється, що буде чим повечеряти. Пішов він на заробітки, десь надвечір повернувся, але при зустрічі зніяковів, та й каже: "Іване, ти вже мені пробач. Я заробив буханку хліба, але не зміг донести до барака, дорогою з'їв". Що ж, його можна зрозуміти, голод не добрий дядько. Не всі однаково переносять його - залежить від характеру людини, від організму.
А ще трапилася, я б сказав, комічна пригода. Копали глину, носили її для формування саману і... випадково натрапили на нору суслика. Звірятко з острахом виглянуло з нори. Ті, що копали, чомусь відразу ж вирішили, що знайшли цілий виплодок. Тож зразу уявили собі, як декілька тушок можна підсмажити. Але як їх з нори витягти? Розкопувати важко, бо ґрунт щільний, - вирішили вигнати з нор водою. Двоє стало біля нори з палками, щоб прибити сусликів, коли вискочать, а інші носили воду відрами. Вода була неподалік, метрів за п'ятдесят. Вилили більше двадцяти відер, але "жертва" чомусь не вилазить. Аж коли ще вилили до нори відер десять, то суслик не зміг втриматися у своїй "резиденції" і вискочив... Але не там, де на нього чатували з палками, а через якийсь хід у забороненій зоні, між дротами. Зупинився, став на задні лапки, немов хотів сказати: Ви розумні, але й ми не ликом шиті", та й почвалав похитуючись у степ. Полювання закінчилось.
Дні минали непомітно, без особливих пригод. Але врешті-решт сталося те, що мало статися. Одного робочого дня ті, що працювали на об'єктах, прийшли до житлової зони й розповіли, що один з бригадирів, кавказець, побив нашого хлопця, примушуючи його працювати. На той час українці вже були настільки організовані, що могли за себе постояти. Більше двохсот наших хлопців підійшли до бараку, щоб знайти "героя" дня. Але він, зрозумівши, що запахло смаленим, втік на вахту, забувши про своє геройство. Біля бараку застали кілька десятків його земляків, але вони вже не погрожували, хіба що намагалися переконати, що то була випадковість і більше таке не повториться. Вони зрозуміли, що їх верховенство закінчилось, і сутички можуть призвести до великої крові. До цього інциденту кавказці і "суки" були в одній компанії, але побачивши, що може бути непереливки, горці залишилися самі. В цей день ота табірна мерзота побачила нашу згуртованість і нам вдалося роз'єднати "голоту" з кавказцями, а це ще більше піднесло нашу міць. Можливо, саме того дня був "випущений з пляшки" оцей дух опору, що розвіявся згодом по всіх совєтських концтаборах. Люди зразу ж відчули захист і це рикошетом відбилося на виробництві - продуктивності праці. Пропала сила батога і коні лише махають хвостами і не хочуть тягнути воза.
Зрозуміло, адміністрація не залишилась осторонь і ще завзятіше взялася за наведення порядку. Десятиліттями спецслужби концтаборів дотримувались принципу: "Нє унічтожайтє преступний мір. Он сам себя унічтожит", а тут з'явились якісь бандерівці, що беруть на свої плечі важку ношу: захист знедолених і принижених. Ліквідація табірних прислужників була руйнуванням основ жорстокої експлуатації і нищення незліченних людських доль. Виникла загроза самому існуванню совєтських концтаборів, бо адміністрація - без отих прислужників, сексотів, блатних, нашіптувань, оббріхувань, залякувань - втрачала важелі, які використовувала для того, щоб тримати ув'язнених в покорі і примушувати до непосильної праці. І тут ніби з'явився промінчик світла в тунелі, надія вижити в отій страшній м'ясорубці, в жорнах, що перемелювали в'язнів вдень і вночі. Це була ніби відлига, що викликала весняну повінь, яка змивала на своєму шляху бруд, обмивала голодну, упосліджену людину. Тоді неможливо було передбачити наслідки цих радикальних змін, що сталися в концтаборах, але тепер ми можемо сказати, що саме тоді був зроблений той крок, який розхитав систему ГУЛАГу. Це був день, коли раб двадцятого століття - доби сталінізму, - усвідомивши свою долю, ще не перестав працювати на комуністичних можновладців, але пригальмував інтенсивність своєї праці і тим прискорив розпад і врешті-решт зруйнував нелюдську структуру.
Справджувалась істина, що ніч найтемніша перед світанком. У зоні це підтверджували наглядачі, котрі пильно слідкували за кожним кроком в'язнів. Більш прискіпливо перевіряли листи, викреслювали написане, так що додому приходила хіба що адреса, тільки й того. Після інциденту з кавказцями до нас в БУР "посипались" наші хлопці. Увечері, після закриття бараку, гуло наче у вулику. Вдень можна було виспатись, тож ввечері до сну не заженеш й батогом. На виробництві режим дав тріщину. Вже не примушували працювати понад силу, але все одно - обмежене харчування, далека дорога на роботу - більше п'яти кілометрів - виснажували людей до решти.
Ми бачимо у фільмах, та чули розповіді бувальців про те, як людина виглядає коли "доходить" - підупадає до краю. Адміністрація концтаборів, звичайно, про це знала і тому кожні три місяці робили "комісовку". Як це виглядало? Переважно ця процедура відбувалась у вихідні дні, а їх було на місяць не більше чотирьох. Людина чекає на вихідний, як на Великдень, а тут на тобі: треба вистояти в черзі півдня, щоб пройти комісію. У склад комісії входив головний лікар та його заступник (вони завжди були з вільних), а також начальник табору, начальник режиму, оперативник - це основні члени, а також були писарчуки та хтось з медперсоналу. Ця комісія була бутафорною, тобто ніхто нікого не збирався обстежувати, бо в таборі лише при високій температурі можна було отримати день звільнення, а всі інші хвороби не визнавались. У лікарню приводили по бригадах, там люди роздягалися "до Адама" і чергою підходили до медичних суддів. Ніхто нікого не оглядав, навіть не питали про здоров'я, а дивилися на сідницю, чи вже вона присохла до костей. Здавалося, що в багатьох кості шурхотять між собою, а шкіра, покрита лускою, ніби риб'яча, втримує їх вкупі, щоб не розсипались. І коли комісія виявляла, що при кістках залишилася лише шкіра-луска, тоді комісованому призначали три місяці легшої роботи в зоні, без виводу на об'єкт. За три місяці людина трохи відійде і її знову запрягають у ярмо.
Виснажена людина стає до всього байдужою, навіть не хоче йти в лазню помитися, думає і говорить лише про одне: як вона колись сито наїдалася. Пишу нині про пережите і застановляюсь: звідкіля ж бралися оті людці, що так знущались над невинними людьми. Хіба ж то злочин, мати свої переконання, тим більше, що ті переконання відповідали загальноприйнятим нормам моралі. Вистачить впливу всього на два покоління, щоб затуманити розум, і скерувати абсолютну більшість людей у бажаному напрямі. Большевики знали: якщо наполегливо повторяти звичайну брехню, то врешті-решт у неї повірять, за винятком небагатьох, а потім ще потроху додавати оцієї брехні-отрути і матимуть вже багато бездумних виконавців, будуть робити, що їм скажуть.
Життя в БУРІ, як не парадоксально, вирувало. Тут був неначе штаб. "Бурівці" були в курсі всіх новин, вирішували концтабірні проблеми, прогнозували майбутні події. Невдовзі, після сутички з кавказцями, у БУРІ відбулась ще одна проба сил, але тепер вже, в основному, з'ясовували стосунки із "суками" - табірними прислужниками. Вони добре служили концтабірній адміністрації, хоча й самі часто порушували адміністративні приписи і, як наслідок, це приводило їх у БУР. На полуденок ми ходили в їдальню посьорбати баланди. У їдальні була система самообслуговування, кожен підходив до вікна роздачі, отримував свою порцію - пайок, сідав за стіл і, як кажуть, - смачного. Один з капо сів за стіл і дає команду нашому хлопцю: "Ей, ти, прінєсі мне пожрать". А той відповів: Я не наймався до тебе на роботу, а таку дурничку, як миску, можеш сам взяти." Щоб показати свою силу, "капо" підскочив до хлопця і вдарив його по щоці. Звичайно, зразу піднявся крик, з'ясування причин інциденту, але ми вирішили вияснити все у бараку після відбою, без втручання начальства.
Дочекались часу, коли наглядачі перерахували - чи всі на місці - зачинили двері БУРу на ключ і пішли. Ми, маю на увазі українців, були мов наелектризовані, знали, що то буде остаточна проба. Хлопець, котрого вдарили, підходить до цього "добродія" і таким же чином віддає йому борг. Тут пішли в роботу табуретки та п'ястуки. Щастя, що тоді ніхто не застосував ножа. Ця масакра тривала хвилин десять-п'ятнадцять. Це було літо і на зоні знаходилося багато людей, тому що нас закривали на одну годину раніше. Хтось побіг на варту і покликав наглядачів. Ті скоренько прибігли до нашого бараку і лише почали відсувати засуви, як хтось в секції крикнув: "Наглядачі!" І тут, немов в киплячу воду влили холодну - немов і не кипіло, так і ми - в момент сіли на свої місця, немов нічого і не було. Зайшли наглядачі з черговим офіцером і: "Что здєсь проісходіт?" У відповідь: "Нічого, все спокійно." Наглядачі не допитувались, перейшли поміж нарами, подивились і пішли. Після закриття бараку до нас підходять "кало" і кажуть: Віднині ми вас не знаємо, а ви нас". У відповідь: "Так би й давно". І дійсно, до нашого від їзду ми більше проблем з ними не мали.
Була середина літа. Сонце не пекло, а пражило. Набагато легше переносити холод ніж спеку. Взимку одягнешся тепліше, напалиш в приміщенні. А спробуй-но кудись сховатися, коли в тіні плюс сорок, а то й ще більше. Я вже писав, що рослинності тут ніякої, сховатись ніде, а зайдеш в приміщення - страшна духота, не придихнути. Такої пори року в Голодному степу, чи в Кара-Кумах бувають піщані бурі і знову ж їх не порівняти із заметілями десь на півночі. Мете не снігом, а піском.
Описати природні явища, які людина побачила, спостерігала й пережила, майже неможливо. Ну, хоча б полярне сяйво! Хіба можна знайти слова, якими можна описати це дивовижне явище, передати відчуття людини у тиху морозяну полярну ніч серед засніжених білих просторів, коли стовпчик ртуті падає нижче сорока. Або в безмежних просторах Казахстану, серед пісків, серед сумного чорно-жовтого краєвиду, коли вся рослинність вигоріла, а довкола безлюдь і пустка. Лише зрідка, десь далеко від зони, з'явиться на верблюді казах і зникне. Ось і вся радість. Аж ось далеко на обрії з(являється темна пляма, яка насувається, наче стіна - то йде буран. Ми знали, що не промине й п'ятнадцяти хвилин, як він захопить нас. В таку хвилину всі ховаються в приміщення, щільно закривають вікна і двері, завішують їх коцами, бо буран надує піску у кожну щілину. Низький звук-посвист супроводжує сильний вітер. Хвилина - і не видно світу Божого, здається, що настав кінець світу. Ця круговерть підняла у повітря не тільки пісок, але й рослинність, дрібні камінці. Тут не тільки очей не розплющиш, але збиває з ніг, якщо за щось не вхопишся. Така несамовита буря триває не більше двадцяти хвилин і нараз стихає, залишаючи після себе руїну: пошкоджені дахи, перевернуті і поламані електричні стовпи, розірвані дроти, та в кожній щілині повно піску. Пісок хрустить на зубах, запитуєш себе: звідкіля ж він взявся? Хто не побував в пустелі, хоча б такій як кенгірський Голодний степ, чи за Полярним колом - Норильськ чи Воркута - не зможе по-справжньому оцінити нашої української природи з її помірним кліматом, повноводними ріками, зеленими лісами, ярами та видолинками. Отже, маємо за що любити нашу рідну землю.
А в зоні становище більш-менш нормалізувалося, не було значних конфліктів, позбулися мордобою. І це вплинуло на виробництво - зменшилась продуктивність. Концтабірне начальство не знало, що робити, і думало, як водилось в большевицькій системі, про свою шкіру. А вихід один: позбутися нас: нехай хтось інший сушить собі голову з такими робітничками, аби місцевому начальству стало спокійніше. Але метод переводу в інший концтабір не давав бажаного результату, бо швидко по інших концтаборах розносилась інформація про дух непокори. А на місці його теж не викоріниш, бо коли вивезеш з табору одного, то залишиться його друг, знайомий, однодумець. Та й в'язні над тим працювали, щоб залишити після себе надійну групу людей. Все це робилось під виглядом земляцтва, адже в концтаборах все життя було просякнуте слідкуванням, кожен в'язень під постійним наглядом. Треба теж врахувати людську слабість, бо часто з слабодухих в'язнів спецслужби робили інформаторів та провокаторів.
Отже, ми розбудили в'язнів з летаргічного сну, організували їх на загальних засадах земляцтва. Діяв невеличкий центр, який опирався перш за все на активних діячів, учасників національно-визвольної боротьби. Ця діяльність не використовувала формально-організаційної атрибутики - назви організації, псевдоніме тощо, бо це давало б спецслужбам в разі викриття змогу зачепитися за якесь кільце ланцюга. Практика показала, що ті, хто проводив роботу, навіть найбільш ризиковану, не потрапляли на лави підсудних, а лиш викликали підозру, і все, що чекісти з ними могли зробити, - перекинути в інший табір. А це надзвичайно допомагало в розповсюдженні наших намірів. Візьмемо, як приклад, події в Норильську: ті, котрі під час повстання йшли на переговори з енкаведівською комісією, усвідомлювали, що йдуть на плаху, і дякували Богу, що обійшлось, але всі інші залишалися в тіні, поза підозрами, навіть ті, що провели "санітарну" роботу, включаючи ліквідацію сексотів на баржі в дорозі по Єнісею із Норильська.
В Бурі дні минали непомітно, одноманітно. Зрідка попадались газети, в яких з поміж рядків большевицької брехні вичитували потрібну інформацію; дещо довідувались з радіоточки, котру називали брехунцем. Система робила все, щоб знищити людину не лише фізично, але й духовно, тому звісно, вона допускала до нас лише строго дозовану, власного виробу, тенденційну інформацію. Правда, були серед в'язнів такі, що розповідали нам зміст колись прочитаних книжок. Це мало велике значення, бо давало нам, молодим, інформацію для роздумів, спричинялося до обговорень та дискусій.
З середини літа почали до нас у БУР і до буцегарні привозити в'язнів з інших концтаборів, по декілька чоловік. Правда, перед привозом "гостей" просіяли наш бурський колектив, залишивши до двадцяти відсотків, а решту спрямували "на комуністичне будівництво". Треба було бачити з яким небажанням люди покидали наш режимний куток. В зоні його називали табірним санаторієм. Воно було не зовсім так, але не працювати і отримувати повний пайок - таке буває рідко. Ми розуміли, що підготовляється етап, але куди? Одні казали, що в центральну тюрму, інші прогнозували, зважаючи на особи залишених, - за межі табірного управління. Можна було змінити піски Казахстану на болота й ліси Сибіру, сніги Колими, шахти Воркути і Печори. Сюди звозили в'язнів різних національностей, людей різних поглядів, але що у них було спільне, то це переконання: ніколи не працювати на совєтську систему. Вони ніколи не були будівниками комунізму.
З Джезгазгана етапували до нас Андрія Маленюка, родом з Дрогобиччини. Був він низький ростом, але кріпкої будови. Років двадцять п'ять, а може, й менше. Розповідав, що потрапив до нас у зону просто з тюрми, і радів, коли вирвався на світ Божий. У тюрмі сидів довго, але ще додали йому реченець - такий хвостик, стільки, скільки вже відсидів. А отримав на Дрогобиччині двадцять п'ять років! Призвели його у Джезґазганський концтабір у липні 1948 року. Тоді табір був тільки що організований для політичних і в ньому сваволили кримінальні злочинці, що досить добре порозумілися з чекістською адміністрацією. Що ж, свій свого пізнає здалеку. Виводили людей на об'єкт: люди, як могли, так працювали, але отим сторожовим псам завжди мало. Їм треба було вислужитись перед своїм паном: раб завжди був жорстокішим від хлібодавця. Одного дня до Андрія на роботі прискіпався табірний холуй, мовляв, чому той не зробив норми, і, як практикували у всіх концтаборах, вдарив Андрія по лиці раз, другий. Людину, яка на волі не боялася вмерти за ідею, тут якийсь босяк буде зневажати і принижувати?! Маючи в руках заступ, Андрій вдарив стукача раз, повторив ще кілька разів і "захисник трудового фронту" віддав чортові душу. Подібне траплялось не часто, бо героїв на словах багато, але вмирати ніхто не хоче. Такі випадки мали позитивний резонанс, бо інші задумувались, чи варто простягати руку до чужого обличчя.
Андрія запхали до слідчого ізолятора, провели слідство, хоч все і так було зрозуміло, провели суд, додали скільки відсидів, опісля протримали кілька місяців в тюрмі та й відправили до нас. Табірна адміністрація після таких випадків не залишала винного в зоні, боялася впливу: ану ж хтось візьме з нього приклад. Його привезли не одного, і ми зрозуміли, що довго нам вже не грітися під теплим казахським сонцем. Ми приблизно орієнтувалися, кого з хлопців можуть перевести, і розуміли, що разом з ними повезуть і всяку босячню, як казало начальство - "надо очістіть зону от всякой сквєрни". В концтаборах діяло правило: робота до останнього подиху, а далі - "дерев'яний бушлат"(. Все, що виходило за рамки тих правил, суворо каралось.
Оцей моноліт, що формувався впродовж десятиліть в системі ГУЛАГу, це порозуміння між адміністрацією концтаборів, кримінальними злочинцями та таємними інформаторами, самі в'язні вирішили розбити. Відомо, "Москва сльозам не вірить" і нічого не прощає, отож політв'язні повинні самі встати на свій захист, набратися відваги, відстояти свої права, щоб зберегтись і вижити в такий страшний час, коли здавалося, що й сам Бог відвернувся від них. А може, вони спокутували гріхи не тільки свої, але й своїх предків? Отже, не грішім, бо нашим нащадкам доведеться сутужно.
Врешті-решт оголосили прізвища тих, кому готуватись до від їзду. Я пробув у Кенґірі дев'ять місяців і ось знову дорога, либонь не битий шлях, а з вибоїнами, урвищами та узвозами. Переді мною - невідомість, і на серці ставало смутно. Етап нараховував тридцять шість чоловік, майже половина українців і в абсолютній більшості львів'яни. Решта - табірна босячня, яка співпрацювала з концтабірним начальством, але вряди-годи демонструвала свій характер тому ж оперу, а він не терпів чужої волі і при першій нагоді виштовхував таких на інші зони. Кожний полюбляє, щоб його слухали і працювали, тож і позбутись "неугодних" не гріх.
Протягом дня кожний назначений на етап повинен був розрахуватися: здати матрац, коц, речі, що не входили в перелік літньої форми (бушлат, валянки та інше). Це все залишалось тут для тих, хто прибуде на наше місце.
Раненько видали сухий пайок на три дні, отже - відстань не перевищує тисячі кілометрів, тобто не далі Степлагу, Карлагу в системі концтаборів Казахстану. Але й тут москаль не був би москалем, якби не використав цієї нагоди для психологічної атаки на в'язнів. Ще до розводу нас вивели за зону, скували по два кайданками і тримали на показ тим, хто залишалися, мовляв, дивіться: так буде з кожним із вас, якщо поводитиметесь як вони. Можливо, цим чекісти певного ефекту й досягали. Адже в'язень мав надію, що залишаючись тут, працюючи понад сили, все-таки виживе, а тих, скованих, везуть, ніби у пекло.
Після закінчення виводу в'язнів на роботу, приїхали дві вантажні автомашини і відвезли нас на залізничну станцію, що розміщувалась близько концтабору. Перевірили ще раз формуляри: прізвище, ім'я, по батькові, рік народження, стаття, реченець. Нас прийняв конвой згідно зі своїми правилами. Оскільки він отримував певну кількість в'язнів, повинен її здати на місці призначення. Після перевірки по одному загнали в купе. Не подумай, читачу, що це був купейний вагон, зовсім ні. Це був "удосконалений" москалями за часів свого реформаторства Столипіна вагон, який називали "столипінським". По-перше, зроблений суцільно з металу, хіба лавка всередині дерев'яна, хоч і лавка не у кожному купе була. В такому купе були полиці у два яруси і залізти на верхню полицю можна було через невеликий отвір, наче в курнику. В такому купе розмістили шістнадцять чоловік. При вході у вагон кайданки познімали. Вести розмови про незручності не було сенсу, бо ніхто не прислухався до скарг, не ніс відповідальності і не думав нічого змінювати.
Сухий пайок складався із сухарів, цукру та сушеної риби. В туалет виводили ранком і ввечері, тобто два рази на добу. А в'язня, котрий їв сухарі та сушену рибу, мучила спрага. Він пив воду, обмежень на яку не було і, зрозуміло, мав потребу ходити в туалет частіше. Отже, купе перетворювалось на туалет і це нікого не обходило. Але і це не було найстрашнішим. Кенґір межує з пустелею Кара-Кум. На південь від Караганди - суцільний, випалений сонцем степ. В кінці травня степова рослинна гама перетворюється із зеленої в руду, сонце палить безжально. А нас везли в кінці липня, коли і в тіні було вище сорока градусів, а що казати про металевий вагон, в якому нас помістили?! У відсіку було справжнє пекло, людина нічим не могла собі допомогти, залишалося лише терпіти і молити Бога, щоб допоміг це пережити. Мабуть, не треба нагадувати, що наше етапування відбувалось під супровід відбірної московської лайки. Конвой, що був вихований на принципах соціалістичної моралі, до в'язнів звертався лише з погрозами і "ей, ти..." Людина була кинута в пащу ненажерливого звіра і життя її залежало лише від бажань цього звіра, від його розуму, якого в нього обмаль, бо залишилися лише злість, ненависть і жорстокість. Через три доби врешті-решт доїхали до Караганди, де чекали на вантажівку не менше двох годин. Правда, нас вивели з вагонів на невеличкий майданчик, що знаходився неподалік залізничної станції. Вийшовши з вагона і хлепнувши ковток чистого повітря, ми були, наче запаморочені, п'яні. Але це було прекрасно, коли ти можеш переступити з ноги на ногу, перейти метрів п'ятнадцять, спокійно споглядати велику "совєтську зону" - як вона живе, який одяг, який вигляд, як рухається. Нам принесли свіжої води, а так звані "вільні" передали декілька пачок папіросів і буханців хліба.
Караганда - місце заслання. Були тут українці, німці, чеченці - люди різних національностей, які перейшли через концтабори і тут залишилися, або й не мали права виїзду, тож до нас ставились із співчуттям. Час минав, і тут, під відкритим небом, ніби забувалося те пекло, в якому ми перебували три доби.
Через дві години приїхала відкрита вантажівка, спеціально обладнана для перевезення в'язнів. Нас посадили на машину, як звичайно, впритул, ланцюжком, щоб більше помістилось. Невдовзі виїхали за місто і нас вразила природа, їдемо на північ, бо побачили засіяні поля, навіть росли соняшники, котрі ніби віталися з нами, похитуючи своїми жовтими головами. Немов журилися: скільки ще буде продовжуватися це шалене переслідування людей? Воно ж могло б закінчитися лише тоді, коли розвалиться московська совєтська імперія і нації, що заселяють безмежні простори імперії, зможуть вільно жити, розвивати власну культуру, сповідувати свою релігію. А тоді був такий морок, який буває лише перед світанком.
Настрій у нас покращився, бо навіть дорожна курява тішила нас, нагадуючи рідні сторони. Ми не знали, в який саме концтабір нас везуть, але що це недалеко від Караганди - не мали сумніву, адже тут був вузол концтаборів: Степлагу і Карлагу (Долінка, Дубовка). Не довго треба було вгадувати. Десь на сороковому кілометрі від Караганди перед нашими очима повстала зона не концтабору, а якогось спрута, сторожові вишки якого то ховалися у видолинках, то знову з'являлися на пагорбі і, здавалося, так без кінця. Виникла думка: це ж не концтабір, а фабрика смерті з її незліченними будівлями, сторожовими вишками і кілометрами, кілометрами колючого дроту. Для концтаборів визначалася спеціально найважча робота, зі шкідливими умовами праці, до якої важко було заохотити вільнонайманих робітників. А Степлаг "славився" великою кількістю копалень мідної руди, важкими умовами праці, сухим шкідливим пилом, від якого в'язні хворіли силікозом, сухотами і без належної медичної допомоги швидко помирали.
Нас привезли у Спаськ - "всесоюзну інвалідку", спецтабір, що був відомий на весь Казахстан, якщо не більше. Біля варти кожного згідно з формуляром викликали, наказували зійти з машини, перевіряли всі дані, включно до фотознімка, вели в досить велике приміщення, що розташоване поруч з воротами. Невдовзі зайшов начальник концтабору зі своїми виконавцями і, нічого не питаючи, випалив: "Я вас прінял согласно пріказа начальніка Стєплага полковніка Чєчєва, но знайтє, в зону я вас нє випущу, сколько будєтє здєсь, на столько для вас пріготовлєни камєри. А вообщє, лучше би мнє прівєзлі нєсколько тисяч работяг, чем вас, трідцать подлєцов". Звичайно, у відповідь від нашої братії теж пролунали відповідні репліки і на тому наше "любезне" знайомство закінчилося.
В цьому приміщенні нас протримали до сонного часу і відвезли не безпосередньо в тюрму, як обіцяв начальник, а у звичайний барак. Барак невеликий, мав одну секцію і окрему малу кімнату для роздачі харчів. У Спаську не ходили їсти у їдальню, а розносили їжу по бараках у дерев'яних кадках. Нам оголосили, що протягом дня ми будемо під замком, прогулянка ввечері, бо, звичайно, не хотіли, щоб ми зустрічалися з в'язнями табору. Через кілька днів крадькома почали підходити під вікна в'язні з України, шукаючи земляків.
Між ними був кубанський козак на прізвище Орел. З ним встановилися тісні стосунки і ми почали проробляти плани на випадок якщо випустять в зону. Пізніше з його допомогою була здійснена одна з найважливіших акцій.
Що ж таке Спаськ взірця 1950 року? На той час в таборі перебувало близько 15 тисяч в'язнів, жінок і чоловіків. Звичайно, зони жіночі і чоловічі з окремими охоронами. Цей табір називали інвалідним, правда, лише на папері, бо інваліди, що прибували сюди, переступивши ворота табору, немов за помахом чарівної палички перетворювались в робочу силу. Роботи по розширенню зони велися силами в'язнів. Понад п'ять тисяч в'язнів, за 12 кілометрів від зони, працювали на греблі. Тривалість їх робочого дня - 11 годин. Тисячі в'язнів працювали в каменоломнях, в тому числі й жінки; інші будували житло для начальників, працювали на полях, городах тощо.
Не можна не сказати про "винахідливість" московсько-большевицького сатрапа, начальника Степлагу Чечева, який інвалідам теж встановлював норму. Підбирали одноруких - двох з правою, двох з лівою рукою - і на одні носилки. І з кожного з них вимагали норму: не виконав - штрафний пайок. Треба завважити, що у карагандинському краї різко континентальний клімат, взимку морози сягають 30-35 градусів, а інвалідам не видавали теплого одягу. Транспортували камінь для місцевого будівництва у вихідні дні. Після ранкової і вечірньої перевірки тисячі людей вишиковували в колони і гнали в кар'єр, де кожний повинен був взяти камінь і віднести його в призначене місце, а без того каменя не запускали в зону.
Я вже говорив, що Спаськ - це всесоюзна "інвалідка" спецтаборів, і тут постійно перебувало понад п'ятнадцять тисяч хворих. Але про якесь лікування чи медикаменти й мови не було, адже їх привозили в Спаськ вмирати, а не лікувати. Щорічно в Спаську вмирало майже тридцять тисяч в'язнів - це за підрахунками тих, що працювали в трупарні. Але про це архіви мовчать, а може, й зникли документи. Звичайно, ніхто не копав окремої могили. Щоденно на копання могили-кагату виходило понад сотню в'язнів. Трупи возили американськими автомашинами, які большевики отримали під час війни по лендлізу і приховали для себе. На вахті кожному померлому проламували череп, щоб часом не ожив, і відправляли у величезний спільний кагат. До речі, сьогодні через ці поховання проложена автострада. Не дивуйтесь, Московія нехтує живими, тож про шанування мертвих не могло бути й мови. І все це відбувалося лише через п'ять років після закінчення війни, коли людство побороло фашизм і довідалось про жахи німецьких концтаборів, сподіваючись, що таке ніколи не повториться. Але та надія для народів совєтського союзу виявилася марною.
В таборі не можна було мати чорнила, хімічного олівця, лише один зошит і більш нічого. Вочевидь, чекісти боялися, щоб хтось не описав пережитої дійсності. Тут була особлива ділянка совєтської цензури. Не лише в місцях ізоляції, але й на волі могли читати тільки те, що дозволялося інструкціями. Якщо комусь прислали якусь книжку, то на неї відразу ставили штамп КВЧ(, забирали і ставили на полицю, якщо вона не підлягала знищенню. Це була країна циркуляру, а не закону. З цивільного одягу мати дещо дозволялося, але одягати його заборонялося, бо по прибутті в табір той одяг треба було здати в спеціальну камеру схову.
Отже Спаськ прийняв нас, як своїх. Ніхто не виводив нас на працю, ввечері прогулки понад годину, але і в бараці повітря було досить чистим. Приміщення велике, розраховане на понад сто чоловік, а нас лише тридцять шість. Всі розмістилися на нижніх вагонках і то не зайняли всіх спальних місць. Що стосується харчування, то виписали звичайну норму, без будь-яких обмежень. Їжу приносила обслуга їдальні, а побачивши, що це молоді, здорові хлопці потрапили в Спаськ з інших таборів, то, про всяк випадок, збільшили в кадці порції баланди і каші. Звичайно, голод не відчувався, не працювали, тож і почувалися на загал досить добре. Протягом місяця ми зорієнтувалися в табірній ситуації. Як і в інших зонах, тут життя контролювали табірні злочинці та стукачі. З наших сторін, як звичайно, було багато земляків, тож ми старалися нав'язати з ними контакти з дальнім, так би мовити, прицілом, на випадок, якщо нас випустять в зону. Але ми розуміли, та й начальство офіційно попередили, що на зону мало надій. Нам нужно спокойствіє! - таке було формулювання. І тоді визрів план позбутися коменданта зони. Це був азербайджанець років тридцяти, зрозуміло, мав реченець, бо під час війни брав участь у сформованому німцями національному легіоні. Без сумніву, добре служив німцям, тож чому не послужити і большевикам? Вони - два чоботи пара. Начальник табору полюбляв говорити: якщо комендантом табору є такий-то (прізвища не пам'ятаю), то наглядачі не потрібні, буде порядок.
Було вирішено його прибрати. Почалася підготовка до однієї з перших ліквідаторських, відкритих "санітарних" акцій. Інакше вирішити поставлене завдання не було можливості. Із зони погодився виконати вирок Орел з Кубані, а від нас чван Пиж з Яворівського району на Львівщині. Потихенько підважили ґрати, розхитали так, щоб можна було вилізти через вікно. Про справність ґрат в бараці наглядачі не дуже турбувалися, бо вважали, що коли хто і вийде в зону, то все одно буде спійманий. Минув місяць. Про нас наче забули. Вже не так часто приходило начальство на розмови, хіба що ранком або ввечері приходив відповідальний за кількість в'язнів офіцер. Для виконання вироку все було готове, про це потурбувався Орел.
Близько полудня непомітно через ґрати, попрощавшись з нами, виліз Іван Пиж. На нього в зоні чекав Орел. Відразу пішли в кабінет оперативника, де в даний час перебував комендант зони. Необхідно сказати, що комендант теж мав у кишені доброго ножа, і це могло вплинути на розвиток подій. Одна річ ліквідувати когось за допомогою пістолета - випередив на якусь мить і маєш результат - а в нашому випадку треба було зійтися віч-на-віч. Комендант не сподівався, що хтось може зайти в кабінет по його душу. Коли хлопці зайшли в кабінет, то приречений сидів на кріслі біля дверей, а офіцер за своїм столом біля вікна. Не встигли відповісти на "здравствуйте", як два ножі вже не дали встати на ноги. Комендант щось прохрипів, потягнувся, наче хотів ще підрости, й повалився на землю. Треба було бачити вираз обличчя опера - либонь подумав, що заразом покінчать і його. В одну мить зникли впевненість і жорстокість, що були нормою його поведінки (смерть не тітка, варениками не вгощає); він закричав не своїм голосом, кинувся у вікно і разом з друзками скла випав на подвір'я. В одну мить збіглася вся табірна "псарня", наложили хлопцям на руки кайданки (на це вже вони герої) і відвели у спаську тюрму.
Ця подія сколихнула життя табору. "Бандерівці" розпочали чистку табірних прислужників, котрі часто-густо робили більше зла, ніж самі чекісти. Тут же згадали про нас: прибігла ціла рота робити обшук, здається ніде і голки сховати, наказали зібратися з речами і відвели у кутовий барак. Біля бараку - наглядач, щоб не дати змоги комусь підійти. Зайшов начальник тюрми і вже в котрий раз підтвердив, що для нас місця в зоні немає. Ну що ж, страх має великі очі. А в даному випадку був ліквідований табірний "держиморда" за його гріхи" проти таких же в'язнів, яким був він сам. Це не були особисті порахунки і відтепер ніхто із наших кривдників не міг бути впевнений в тому, що його не досягне караюча рука за те, що він живе за рахунок іншого.
Мабуть, відколи були створені спецтабори, а табори й поготів, було виконане перше політичне вбивство в самому таборі. І не виключено, що цей, здавалось би, звичайний епізод був початком того руху опору, що в майбутньому спричиниться до руйнації системи концтаборів, буде підтвердженням непродуктивності праці рабів і врешті-решт унеможливить подальшу побудову "світлого майбутнього" на примусовій праці незліченних жертв.
Часто, щоб кардинально змінити напрям розвитку суспільства достатньо невеликої, ніби незначної події. Цей випадок з комендантом обговорювали в усіх аспектах. Відомо, що режими, які не контролювалися відповідними законами або своїми громадянами, врешті-решт самі собі копали могилу. Так і тут. В 1948 році організували спеціальні концтабори з метою інтенсивнішого використання праці політичних в'язнів. Але це себе не виправдало. В загальних таборах при допомозі кримінальних злочинців адміністрації було досить легко утримувати контингент в'язнів і використовувати його з найбільшою віддачею. А після відокремлення політичних в'язнів спрацював розум і моральний фактор. Навіть в набагато трудніших умовах, при жорстокішому режимі, при тих умовах листування, тривалості робочого дня й праці - волелюбність та національна свідомість поступово пробили собі дорогу і сказали остаточне слово в справі розвалу концтабірної системи розвинутого соціалізму.
Спаське начальство і надалі ставилося до нашого етапу так, ніби нас зовсім не було. Хіба що пильніше стежили за бараком, щоб унеможливити будь-який наш контакт з табірниками. Що стосується самого режиму, то він не змінився: спи скільки хочеш, ввечері виводять на свіже повітря і знову, майже добу, тримають у зачиненому бараці. Звичайно, це було краще, ніж виходити на працю, але одноманітність теж набридає. Ми могли слухати тільки "брехунець", а він майже не давав корисної інформації, лише туманив наші голови.
Закінчувався другий місяць перебування у спаському спецтаборі, який ще називали Долиною смерті. Одного разу сталася подія, про яку хочу розповісти. В політичні табори потрапляли також і ті, що робили спроби втечі з побутових таборів. Їх ловили, судили за політичною статтею 54-14 і, як правило, відсилали в концтабори для політичних. В звичайних таборах побутували чутки, що в концтаборах краще, спокійніше і дехто, наслухавшись цього, відважувався на втечу, щоб потрапити в концтабір, або з цією ж метою чинив у таборі якусь політичну дію, наприклад, надписував гасло проти совєтської системи - і вже отримував "десятку" спецтаборів. А потрапивши в спецтабір - пізно каятися. Тож і у нас було декілька таких комбінаторів, які були в добрих стосунках з тими, що служили у власівській армії. Як одні так і другі були з Московщини та й політичні погляди їх, вірніше, "безпогляди", були однакові.
В Спаську поряд з чоловічою була жіноча зона, а між ними - скопана смуга землі, де порушник обов'язково лишав слід. Можливо, за тією ділянкою слідкували не так строго, як за зовнішньою, але вона прострілювалась і будь-хто, з'явившись на цій смузі, міг бути вбитий. Але одного разу, ризикуючи життям, тридцятирічна жінка, переодягнувшись у чоловіче вбрання, перейшла заборонену зону і прийшла у чоловічу, а вірніше, у наш барак, щоб розважити себе і чоловіків. Це було заздалегідь домовлено з нашими московськими попутниками, які підготували вікно, розібрали грати. Цікавою була поведінка чоловіків, які відчули можливість статевої близькості. В кімнатці для роздачі їжі прилаштували лежанку і чекали своєї черги. Нас, українців, теж заохочували, мовляв "давайтє, рєбята, она нє протів", але, хай буде сказано на нашу честь, ніхто не полакомився на таку нагоду. Через годину, прибігла ціла бригада наглядачів з офіцером, вивели жінку з кімнатки, а їй хоч би що, тільки жалкувала, що так скоро за нею прийшли, бо вона мала надію всіх обслужити. Але найбільше мене вразило те, що ця жінка дозволила на чолі зробити татуювання "Умру за горячую...". Ось на яке дно може опуститься людина у середовищі, де відсутня мораль, де викорінена віра у Бога. Хоч з іншого боку, воно й не дивно, що подібні події відбувались у совєтських концтаборах, бо в тому середовищі була частина людей, які або вже попали в табори, не маючи ніяких моральних засад, або втратили їх в умовах примітивного, жорстокого життя, яке зводило їх до рівня істот, що керуються елементарними біологічними інстинктами. А система в цьому була зацікавлена, бо їй потрібні були німі, бездушні раби, примітивні роботи для виконування підневільної праці. Український елемент спецтаборів стояв незрівнянно вище згаданих аморальних індивідів.
Проминуло близько трьох місяців з часу нашого прибуття у Спаськ. Але, як говориться, що має початок, мусить мати свій кінець. Якось відчиняються двері нашого бараку і заходить начальник концтабору зі своєю свитою. Вигукнув "Ну, что, сякіє-такіє, понравілось вам у нас?" - та й почав пояснювати причину свого приходу. Каже, приїхав "купець" - представник іншого концтабору, такого, що тільки формується, потрібні робітники для праці на будівництві, і він може нас туди "відпустити". Тільки при умові: ми не повинні говорити, що такий тривалий час перебуваємо у тюрмі, бо тоді нас ніхто не візьме. Якщо погодимось сказати, що перебуваємо у карантині, - а це до двох тижнів, - то він дасть розпорядження на проходження медичної комісії. Але й тут москаль збрехав, бо на комісію направили тільки половину з нас, а решту залишили.
Отож привели нас до медиків, якщо людей, котрі працювали в медичних закладах концтаборів, можна назвати медиками. Це було на закінчення процедури комісування і вони здивувалися, навіть запитали нас звідкіля ми взялися, бо побачили перед собою молодих здорових людей, а не немічних, виснажених працею інвалідів різного віку. Ми повторили слова начальника і, мабуть, вони повірили, можливо, й не додумались, що ми брешемо з подачі "державної" людини - начальника концтабору. Недаремне говорять, що своя сорочка ближча до тіла, тому й нас не хотіли тримати в цьому концтаборі, щоб не мати клопоту. Створюючи спеціальні концтабори, вершителі доль у совєтській імперії були переконані в своїй силі, вважали, що, відокремивши політичних від побутовців, вирішують проблему надійності існування ГУЛАГу. Але буває так, що плануєш одне, а виходить зовсім інше.
Отже, прощай, Спаськ, де пережили ми три місяці табірної епопеї. Готуймось у дорогу, виходьмо на зону, де на нас вже чекають облаштовані великі вантажні автомашини. Розпрощалися з друзями, котрі наразі залишалися, але їх теж готували до відправки.
До речі, через спецслужбу дізнались, що нас відправляють в табір Актас (Білий камінь), який входить до карагандинських спецтаборів. Вони розташовані навколо міста в радіусі до ста кілометрів і належать до Долінського управління, Дубовського осередку. Наших колег відправили трохи далі, на вугільні шахти та будівництво Екібастузького комбінату.
Ми розмірковували про те, що нас чекає на новому місці, але не лякались, бо на той час вже навчилися відстоювати своє місце під сонцем. А тепер погляньмо, що про нас писали згодом. Цитую дещо із спогадів Солженіцина, якому, щоправда, "поїхав дах", коли він зібрався "обустраівать Росію", але спогади його з концтаборів мають свою вимову(. Він описує події в екібастузькому спецтаборі після прибуття туди етапу політв'язнів із Дубовки, що недалеко від Караганди.
"... И началась - эпоха мятежей. Но начато ее - как? С чего ее начинать? Мы же скованы, мы оплетены щупальцами, мы лишены свободы движения, - с чего начать? Сомнений не было. А удары первые были все же не легки.
Не знаю, где как (резать стали во всех особлагах, даже в инвалидном Спасске!), а у нас это началось с приезда дубовского этапа - в основном западных украинцев, ОУНовцев. Для всего этого движения они повсеместно сделали очень много, да они и стронули воз. Дубовский этап привёз к нам бациллу мятежа. Молодые, сильные ребята, взятые прямо с партизанской тропы, они в Дубовке, оглядевшись, ужаснулись этой спячке и рабству - и потянулись к ножу. В Дубовке это быстро кончилось мятежом, пожаром и расформированием. Но лагерные хозяева, самоуверенные, ослепленные (тридцать лет они не встречали никакого сопротивления, отвыкли от него), - не позаботились даже держать привезенных мятежников отдельно от нас. Их распустили по лагерю, по бригадам. Это был прием ИТЛ и там распыление глушило протест. Но в нашей, уже очищающейся среде, распыление только помогло быстрее охватить всю толщу огнем. Новички выходили с бригадами на работу, но не притрагивались к ней или для вида только, а лежали на солнышке (лето как раз) и тихо беседовали. Со стороны в такой момент они очень походили на блатных в законе, тем более, что они такие же молодые, упитанные, широкоплечие. Да закон и прояснялся, но новый удивительный закон: умри в эту ночь, у кого "нечистая совесть". Теперь убийства зачередили чаще, чем побеги в их лучшую пору. Они совершались уверенно и анонимно: никто не шел сдаваться с окровавленым ножом; и себя и нож приберегали для другого дела. В излюбленное время - в пять часов утра, когда бараки отпирались одинокими надзирателями, шедшими отпирать дальше, а заключенные еще почти все спали, - мстители в масках тихо входили в намеченую секцию, подходили к намеченой вагонке и неотклонимо убивали уже проснувшегося и дико вопящего или даже не проснувшегося предателя. Проверив, что он мертв, уходили деловито.
Они были в масках, и номеров их не было видно, - спороты или покрыты. Но если соседи убитого и признали их по фигурам, - они не только не спешили заявить об этом сами, но даже на допросах, но даже под угрозами кумовьёв( теперь не сдавались, а твердили: нет, нет не знаю, не видел... Это было спасение самого себя! Потому что назвавший был бы убит в следующие пять часов утра, и благоволение оперуполномоченного ему ничуть бы не помогло.
Это делалось совершенно подпольно. Кто-то (признанный за авторитет) где-то кому-то только назвал "вот этого!" Не его была забота, кто будет убивать, какого числа, где возьмут ножи. А боевики, чья это была забота, не знали судей, чей приговор им надо было выполнить.
И надо признать - при документальной неподтвержденности стукачей, - что неконституированный, незаконный и невидимый этот суд судил куда метче, насколько с меньшими ошибками, чем все знакомые нам трибуналы, тройки, военные коллегии и ОСО... На пять тысяч человек убито с дюжину, - но с каждым ударом ножа отваливались и оволачивались щупальцы, облепившие, оплетшие нас. Удивительный повеял воздух! Внешне мы, как будто, по-прежнему были арестанты и в лагерной зоне, на самом деле мы стали свободны, потому что первые за всю нашу жизнь, сколько мы её помнили, мы стали открыто, вслух говорить всё, что думаем! Кто этого перехода не испытал, - тот и представить не может!
А стукачи не стучали...
Отказал работать тот самый осведомительный аппарат, на котором только и зижделась десятилетиями слава всемогущих всезнающих ОРГАНОВ. Зародились и укрепились недоступные стукачам национальные центры: украинский, объединенный мусульманский, эстонский, литовский.
Небывалое, невозможное на земле время: человек с нечистой совестью не может спокойно лечь спать."
Приведена досить довга виписка з твору О.Солженіцина, про якого я б не сказав, що це друг українців, але він ці події описав правдиво. Знаменно, що навіть московський шовініст не злукавив, описуючії їх. Я гордий тим, що причетний до тих подій і що українці, в неймовірно важких умовах концтаборів, перші почали розхитувати імперію зла.
Розділ II. Етапи і зони
Актас
Північна частина Карагандинської області зовсім не подібна до південної. Кам'яниста рівнина - колишнє морське дно, нині забарвлене в рудий колір, разюче відрізняється від різнобарвної півночі і, здається, що між ними пролягли тисячі кілометрів. Відрадним було те, що нас везли відкритими автомобілями і можна було полюбуватися зораними полями і тим, що росло на невеликих нивках. Навіть польова курява справляла нам приємність, адже ми давно не бачили звичайних проявів природи. Досить часто ми проминали такі до болю знайомі обгороджені колючим дротом ділянки із незмінними вишками - "царство" большевицької "охранки" - де з допомогою грубої катівської сили утримувались невільники будівництва комунізму - кінцевої фази "поступу" суспільства. Хочеться вірити, що ці темні сили, від яких ми стільки вистраждали, будуть затавровані майбутніми поколіннями.
Конвой не поводився з нами занадто суворо і не порушував власні інструкції. Либонь наші карателі самі усвідомлювали, що й вони є закладниками всепожираючої системи, де вчорашній кат назавтра ставав жертвою її правителів і навпаки. Адже державою керували кримінальні злочинці. Історія не може "похвалитися" подібними суспільними утвореннями. Навіть від тих, що присуджували безневинному двадцять п'ять років ув'язнення, можна було почути: "Нє переживай, всьо равно столько сідєть нє будєш. Что-то ізмєнітся". Парадокс воістину, і людина посткомуністичного суспільства не зразу може усвідомити ті відносини і колізії життя, що існували при системі, і які не мають аналогів у світовій історії. Здається, вискочив із царства сатани Люципер і десятиліттями випробовував на нашому народі засоби брехні, страху, зневіри, підступності. Але і в той час народ проявляв чудеса самопожертви в ім'я справедливості, любови до ближнього, доброзичливости, давав відсіч поневолювачам.
Авто провалювалось з вибоїни на вибоїну, бо доріг "будівники комунізму", тобто в'язні, ще не встигли побудувати; курява застеляла небокрай, а думки не давали спокою: що нас чекає? Але на кожному хресному шляху є свої перепочинки і знаходиться час, щоб обдумати свої подальші дії.
Врешті-решт, авто під(їхало до воріт зони, офіцер - керівник конвою - вигукнув: "Всєм оставаться на мєстах!" і пішов на вахту, щоб відрапортувати. Ми трохи обтрусились з куряви і, в міру можливості, роздивлялись будівлі зони, намагались вгадати, яка ж робота нас чекає на новому місці. Втішним було те, що нас везли з тих спекотних степів, із роками вдосконалюваних спеціальних таборів. Що не кажи, а тут тільки розпочиналось будівництво таборів, а реченець має свою тривалість і може тут, на новому місці, сплине його частина.
Огорожа табору була із суцільних дощок, тож не було можливості побачити, що ж там за нею, всередині зони. Очевидно, що із зони теж нічого не побачиш, лише дахи будинків за суцільною стіною дощок. Таку загорожу тут можна собі дозволити, бо не дуже далеко лісові масиви, деревина доступна, не те що в Кенгірі, де ліси за тисячу кілометрів. Звичайно, на облаштування таборів совєти коштів не шкодували, але назагал, кожен концтабір повинен бути рентабельним, навіть за рахунок їжі та одягу ув'язнених - більше не було на чому економити.
Надійшла команда "вигружай" і ми почали "злазити" з автомашин, бо ноги дуже затерпли. Слід відмітити, що коли нас саджали на автомашину, то наші клунки кинули нам на коліна - сісти на клунок заборонялося. В'язневі завжди нагадували про його безправність.
Енкаведисти виконали звичну для нас процедуру перевірки, приглядалися до нас ближче: кого ж це привезли? - хоча у формулярах були всі дані про в'язнів. Відчинилися ворота нас запустили в зону, наче в пастку, перед тим вишикувавши п'ятірками, перерахувавши і визначивши загальну кількість. Більша половина бараків була ще не заселена. Бараки - нові, тільки-що збудовані, навіть на вікнах ще не було ґрат, а на дверях - засувів. Зона мала форму квадрата і в одному з її кутів були ворота, за якими стояли чотири бараки - там розмістили жінок. Решта території призначалась для чоловіків, тут же була і кухня.
Важко повірити, але на ніч нас не закривали, і ми відчували ніби відлигу". Що ж стосується харчування, то воно нічим не відрізнялося від табірного "всесоюзного". На той час неподалік вже працювала цегельня і тому привезли жінок, які могли працювати в нічні зміни. Чоловіків на ніч не виводили із зони, як видно мали щодо цього серйозну засторогу. Окрім робіт на цегельні, було заплановано будівництво шахти і ще однієї потужної цегельні, з сучасною на той час технологією.
Я вже писав, що нашу групу, можна б сказати українську, розділили у Спаську на дві. Наш гурт поїхав, як ми вже тепер знаємо, не дуже далеко від Спаська в селище Актас, а другу групу відетапували в Екібастуз - добувати вугілля та працювати на будівництві.
В'язнів в "нашу" зону привозили кожний день; були і такі, що потрапили до нас безпосередньо з тюремної камери. І тут, як і у всіх совєтських концтаборах, в абсолютній більшості переважали українці. Першого ж дня група активних українців провела нараду, на якій були накреслені відповідні заходи, що стосувалися контролю в зоні, і кожен з учасників знав своє завдання на найближчий час. За допомогою одного з нарядчиків було організовано з наших хлопців дві бригади: шістнадцяту і сорокову. В першій керівником був Анатолій Нестерук, а у другій - Андрій Маланюк. Будь-коли при найменшій потребі ці дві бригади могли бути на визначеному місці.
Наступного дня, ввечері, біля десяти дебелих хлопців пішли в барак, де розміщалися табірні босяки - "суки", які добре вислуговувались перед начальством. Вони повинні були вирвати оте коріння, поки воно міцно не вросло в землю. В іншому бараці поселилися, як вони себе називали, "вори в законє". Це була досить цікава категорія в'язнів - вчорашніх злодіїв; але до працівників адміністрації ставлення у них було негативне. За їхніми неписаними законами їм заборонялося займати будь-яку адміністративну посаду: працювати нарядчиком, бригадиром, виконробом та ін. З другого боку, ця босячня оббирала їдальню (хоч там і так на одного в'язня припадали якісь грами жалюгідної харчової норми, щоб втримати в'язня на межі виживання), відбирали пакунки, котрі приходили в'язням від рідних. Адміністрація, зрозуміло, потурала групі сук, бо вони їм добре прислуговували.
Коли наші хлопці зайшли в барак, де знаходились вори в законє (до речі, такі вислови можна почути хіба що в Московії, де злодій займає почесне місце), то застали там так звану "розбірку". Група однієї табірної "сучні", накинувши мотузку на шию вчорашньому "співпрацівникові", здавлювала йому шию до тих пір, поки той не просичав: "... с вамі, пусть будєт сука". Після цих слів відпустили мотузку і дали йому кістку цукру, либонь для того, щоб відмітив вступ до "сучої зграї". Ми мали зовсім інше завдання: "перемолоти" одних і других, щоб вивільнити українських в'язнів від подвійного тиску: як від адміністрації, так і від їхніх прислужників.
Спочатку, коли зайшли наші хлопці, оці вчорашні "законодавці" зони не сприйняли їх серйозно, а потім пригрозили ножем, але тим, що пробували погрожувати, в мить ока накинули на голови фуфайки, підбили ноги і герої опинилися на землі. Півсправи було зроблено, а на завершення, щоб проти українців погань не тягнулася більше до ножа, кілька чоловік взяли одного такого "героя" за руки і ноги, підняли на висоту витягнутих рук і "опустили" сідницею на долівку. До четвертого разу ще проявляв ознаки супротиву, але опісля піднімали його наче мішок. Кров пішла носом, ротом, вухами. Отак, без зброї показали іншим, що їх чекає, коли не послухають поради. "Лікарство" помогло і вже нікого не треба було переконувати, хто є господарем в зоні, і що тут не буде гуляти палиця по спині в'язнів, примушуючи їх працювати понад силу.
Наступного дня, відразу після підйому, нарядчик прибіг у барак, щоб з'ясувати, що потрібно зробити для бригади. В той час бригади тільки формувалися і ми мали двотижневий відпочинок, тобто період карантину. Мали час познайомитись, поспілкуватися, почитати. Часто щеміло серце за наукою, брала заздрість до тих, що мали можливість сидіти в аудиторіях політехніки чи університету, а ми - хіба-що в карцерах. Мабуть кожен з нас має записане в книзі життя своє призначення, як і скільки проживе років. Але вірю, однак, що людина сама кує свою долю і бути бездіяльною не має права. В правилах українського націоналіста записано: "Будь сам творцем свого життя". Отже творення людини, громадянина, патріота є завданням не лише суспільства, а й самої людини.
... Сформовано нашу сорокову бригаду, у склад якої увійшли в основному молоді українці, а бригадиром, як вже згадував, призначили Андрія Маланюка, енергійного та відважного хлопця з Дрогобиччини. В табірних умовах відвага оцінювалась надзвичайно високо. Організаційною роботою Андрій практично не займався, ці функції виконував Євген Горошко. В бригаді були всі, хто приїхав із Спаська, а в Спаськ - із Кенгіру. Окрім Горошка був ще Степан Горечий та Степан Ярема.
Приблизно через півтора місяці Андрія Маланюка і ще двох забрали на етап - перевели в інший табір. Широко практикували метод перекидання в'язнів, що порушували табірний спокій, в сусідні табори, мовляв, нехай там собі інше начальство морочить голову. А в іншому таборі чинили аналогічно, бо кожен "начальнік" думав про своє м'яке крісло. Після виїзду Андрія бригадиром став Євген Горошко і з ним ми "пропрацювали" біля п'яти місяців. Впродовж першого місяця табірне життя-буття "внормувалося", за цей час відправили "до Адама" тільки одного "прислужника", що працював нарядчиком. Виконати вирок зголосилися в'язні, що знали його злодіяння з попередніх таборів - Музиченко і Протопопов. В конторі його прилюдно закололи ножами. До санітарної частини принесли ще живого і вже там він спустив дух.
Звичайно, називати табірне існування "внормованим" можна лише умовно, адже майже кожного дня когось привозили або забирали від нас. Новоприбулих, по лінії самих табірників, перевіряли, щоб бува не проскочив такий, що завтра зможе організувати собі подібних на недобрі справи. Вважали за краще таку "болячку" вилікувати на початковій стадії.
Табір в Актасі створювався з перспективою. Наразі тут діяла цегельня, де в дві денні зміни працювали чоловіки, а у нічну - жінки. Планувалося будівництво вугільної шахти і цегельного заводу з високою технологією виробництва. Глина для його роботи була на місці, білого кольору, і від неї пішла назва місцевості - Актас, що по-казахськи означає "білий камінь". Але тепер нас посилали працювати на діючу цегельню, бо все інше було лише в перспективі. Ми потрапили на роботу біля основного агрегату по нарізці цегли і на відвозку та завантаження її в сушильні камери. Праця не дуже важка, та й під дахом, але вимагала цілозмінної присутності на робочому місці. Наша бригада не вельми дотримувалась цього порядку і після двотижневого "перевиховання" перевели нас на будівництво механічних майстерень та виготовлення арматурних частин.
Була тепла літня пора і, прийшовши на працю, можна було погрітися на сонці, переговорити, при нагоді й передрімати. Євген Горошко як міг, так відстоював позицію бригади перед вільнонайманими начальниками, а ми дотримувались табірного гасла: один день "кантовки"( на рік продовжує життя.
Ми почували себе більш-менш терпимо, не працювали фізично, а спати можна й напівголодному, хоч часто у сні надокучали видіння "смаколиків". Клімат був досить помірний; не дивлячись на те, що сонце добре припікало, трава зеленіла, не було піскових буранів, та й вряди-годи перепадав дощ.
Якщо взяти національний склад, то відсотків п'ятдесят було в таборі українців; в основному, то була молодь, якій тепер тільки починати життя, вчитися, будувати українську державу. Людей з вищою академічною освітою було мало, бо якщо їх ще в сорок першому році не вимордували більшовики, то вони виїхали на Захід або пішли в УПА, де й загинули на полі бою. А тут, в концтаборі, переважали молоді хлопці з підпілля, які виконували звичайні допоміжні завдання. Якась частина їх на час арешту ще вчилася в середніх школах, інші в інститутах, і коли в таборі трохи "внормувалося" життя, і не було кому шмагати нас палицею по спині, ми бралися за книжки, обмінювалися знаннями, допомагали один одному зорієнтуватися у людськім життєвім морі. Ті, у кого вдома залишилися рідні, написали додому листи, а відтак отримали відповіді і пакунки. Вже мали вісточки про те, що діялося на рідних землях.
То був п'ятдесятий рік, такий трагічний для свідомих українців: загинув командир УПА генерал Чупринка, почалося впровадження рабства на селі - "колгоспного щастя". Скажи, шановний читачу, чи тобі відомі випадки з історії, щоб у щасливе життя заганяли при допомозі канчука, автомата, каземату або висилки з рідних місць і рабування майна населення. Український хлібороб ніколи громадою не обробляв землю. І раптом земля стає загальною власністю, тобто нічиєю. І тепер вже нікого не цікавило, щоб за нормами агротехніки обробляти землю, зберегти структуру ґрунту, бо єдиним рушієм був страх перед начальством і бажання зберегти або заслужити тепле крісло.
Тоді, на Актасі я познайомився з окружним провідником юнацтва Іваном Столяром. Різні ходили про нього чутки, наприклад, що то не його прізвище, а прибране, щоб обійти енкаведистські вовчі ями і інші. На мене він справив величезне враження своїми патріотизмом, порядністю, безкомпромісністю, відвагою. Звичайно в ті часи, через свою молодість, мені трудно було вести діалог з Іваном, але він був настільки доброзичливим, що я не відчував у розмові дискомфорту. Іван був одним з керівників" табірного "порядку" і з ним у всьому радились, прислухались до його порад, виконували його вказівки.
Другим старшим підпільником був Славко Мартин, родом з українських земель, які відійшли до Польщі. Мартин потрапив до в'язниці за видавничу справу, мав причетність до видавничої мережі українського підпілля високого рівня. Тут працював бригадиром, гуртував та вчив нашу молодь. Після війни, а тим більше в кінці сорокових, в табір потрапляла молодь, що не завжди мала навіть середню освіту. Ця молодь в концтаборах мужніла, пізнавала мудрість життя і визначалася як політична сила.
В таборі ми позбулися "паличного" керівництва, зменшилась втома і напруга, з'явився вільний час, який ми використовували для самоосвіти. Спілкування свобідне, інформація всеохоплююча, котрої у "великій" зоні не почуєш, а якщо й дізнаєшся, то матимеш великий шанс приїхати до нас у "гості". Людина помалу звикала, пристосовувалась, а згодом з'являлася і маленька перспектива на майбутнє.
За декілька місяців адміністрація не дорахувалась багатьох своїх прислужників. Способи відправити їх на вічний відпочинок були різні: від застосування ножа до мотузки.
В зоні встановився відносний спокій. На роботу виходили тому, що невихід автоматично тягнув за собою розпорядження табірного начальства: в карцер. А вийшовши в робочу зону не викликаєш на себе репресивних заходів. В дуже великій будівельній зоні, де працює понад тисячу в'язнів, можна зустрітися з необхідною людиною, обминувши погане око наглядача чи інформатора. Ми навчились ухилятися від роботи і використовувати час для читання, або сну. Ніхто вже палкою не заганяв у котлован або на риштовання, щоб залучити нас до великих "строєк" комунізму. Звичайно, так звані вільнонаймані час від часу "бурмотіли", але дальше цього не йшло, бо на будівництві трапляється всяке: чи цегла може впасти на голову, чи можна оступитися...
Всі табірні проблеми обговорювались в робочій зоні, - було переконання, що кепських наслідків не буде. Без сумніву, в зоні нишпорили стукачі, але перед згуртованою і відважною групою людей вони були безпорадні. Відношення всіх оперативників до українців-бандерівців було різко негативним, бо це був найбільш радикально настроєний проти совєтів контингент. А оперативники пройшли школу в "червоній мітлі" або на оперативній роботі в боротьбі проти формувань УПА чи українського підпілля. Зрозуміло, що багато з їхніх співпрацівників знайшли в наших лісах і селах те, що шукали, і назавжди залишилися там. Цією зграєю керував майор, як його спочатку називали "сухастой" за його високий зріст та худющу статуру. Так от, в нього не було ока і казали, що його вибив за допомогою автомата якийсь повстанець. Маючи таку "наглядну агітацію", наш майор отримав прізвисько камбала. Через недовгий час не лише в зоні, але й у містечку його інакше ніхто не називав. Він же, коли бував дуже лютим, повторював: "єслі би я знал, кто мєня так назвал, то сгноіл би".
Втім поміж начальством концтаборів все ж зустрічалися людяні, але це були винятки, бо що не кажи про більшовиків, вони вміли підбирати виконавців. Діяли за принципом: якщо я застряг у гріхах, то й ти пройдеш цією дорогою, щоб і для тебе не було вороття у світ нормальних відносин.
На той час ми вже могли порівняти умови утримання в'язнів в таких концтаборах як Кенгір, Спаськ, Актас. Коли у перших двох все було відшліфовано до блиску, на кожне питання мали готову відповідь, що вироблялась десятиліттями табірної муштри, то в Актасі табірні "традиції" лише формувалися. Починаючи від начальника і до наглядача, а це були нові люди, енкаведисти не встигали впроваджувати режим, що практикувався в раніше створених таборах, а може вони й не доросли до такої досконалості. Посилення нагляду сприяло формуванню нашої згуртованості та дозволяло інтенсивно працювати з людьми, щоб збудити їх із летаргічного невільничого сну.
В одному з кутів загальної зони, за колючими дротами, в чотирьох бараках розміщалася тимчасова жіноча зона. Жінки працювали в нічні зміни, а чоловіків не дозволялося виводити із зони в цей час. На ділянці, що відділяла жінок від нас, не було вартової вишки, і тому невдовзі в'язні протягли дроти в загорожі і зробили "прохідні" діри. Хто мав бажання і не боявся отримати від трьох до п'яти діб карцеру, на випадок "засипки", міг відвідати жіноцтво, розшукати когось знайомого чи просто поспілкуватися. Мені пощастило зустріти серед жіноцтва знайому з нашого села. Вона була ровесницею моєї найстаршої сестри і побачивши мене сказала: І тебе забрали ті кляті москалі, підрости не дають. Пригадувати рідні місця завжди приємно, а тим більше в такій далекій чужині. Через кілька місяців ми роз'їхалися і її подальша доля мені невідома. Правда, повернувшись додому, довідався, що вона приїжджала в село, але на Львівщині її не прописали, то й змушена була кудись виїхати. Скільки ж доль скалічили ті московсько-большевицькі бузувіри.
... Не проминуло й трьох місяців, як знову відправили відбірковий етап. Трохи раніше як я вже згадував, вивезли Андрія Маланюка. Пізніше забрали Євгена Горошка, Славка Мартина, Івана Столяра, Анатолія Нестерчука та Дмитра Матердея. Зрозуміло, що адміністрація намагалася ослабити українську згуртованість. Через кілька днів нам повідомили, що етап відправили в БУР табору Чурбайнури. В деяких таборах БУР призначався не лише для тимчасового покарання за "провини", але й для утримання в'язнів в більш суворих умовах камерного типу, в режимі спеціальних важких робіт, забороні отримання пакунків від рідних. БУРи часто виконували функції слідчої тюрми. Під час розслідування якоїсь справи велись допити і в той же час в'язня використовували на важких роботах. Таким чином, застосовували подвійний тиск на людину. В БУРах ми втратили найбільш досвідчених товаришів. Правда, на той час ми вже "випустили джина з пляшки" - були підготовлені до всіх можливих варіантів. Чекісти забирали одних, а на їх місце ставали інші, котрі вже пройшли підготовку і могли підставити свої плечі.
Через недовгий час було організовано етап в Карабас, куди і я потрапив. Це була невелика пересилка в системі Карлаг-Долінка. Не хотілося переїзджати на інше місце, але не від нас це залежало. Більшовики ніби не допускали, щоб хтось їв дармовий хліб; кожен повинен працювати, за яку оплату - це вже інше питання, але якщо треба когось постійно мати на оці, то можна і не примушувати працювати. І в Карабасі від нас не вимагали робити, лише б ізолювати від загальної маси. На цій пересилці ми прожили цілу зиму 1950-51 років. Жили в двох бараках. Декого виводили на склади перебирати картоплю. Час проводили за читанням совєтської періодики, книжок та взаємообміном інформацією.
Повинен назвати наших активних хлопців, що стежили за необхідним порядком в Карабасі - це Грицько Білик, Микола Хохун, Дмитро Лукашевич, Степан Горечий та ін. Звичайно, при малій кількості в'язнів трудно щось робити і не бути зауваженим. Але серед нас не було босяків, зі своїми собі раду давали. Складалось враження, що нас привезли сюди на відпочинок або для того, щоб ми поповнили свої знання через друковане слово. Отже, це було ніби п'ятимісячне відрядження до бібліотеки, мовляв вчися, бо в майбутньому, як знайдеш.
Окрім нашого невеликого етапу аналогічні групи привезли з інших концтаборів, бо на той час Казахстан був переплетений мережею концтаборів, мов павутинням. Московсько-большевицькі сатрапи в Казахстані, так як і в Україні, винищили народ, виморили голодом майже тридцять відсотків казахів, провели страшну психологічну ломку казахських традицій. Казахи до большевицького перевороту в більшості вели кочовий або напівкочовий спосіб життя, а тут большевія в один день примусила їх осісти. Який же з казаха господар при осідлому способі життя?! У них в генах закладена любов до великих степових просторів, зміни місць перебування і про це ніби дбала сама природа, яка давала поживу для великих стад. Місцеві жителі не в змозі були самі себе забезпечити харчами, не те, щоб когось прогодувати.
Всі оті завдання в кінці тридцятих та сорокових роках взяли на свої плечі концтабірники, котрих привозили сюди цілими ешелонами. Нікого не турбувало чи вижила людина, чи померла. Склали відповідний акт, списали як річ непотрібну і подали заяву на поповнення в ГУЛАГ. А далі відомо: набрати контингент не складало ніяких труднощів, бо система працювала без перерви: органи слідства, прокуратура, суди - одна велика бандитська шайка, що стала на дорогу розбою: грабувати, арештувати, вбивати і відправляти людей, мов ясир на каторжні роботи. І нині, коли почуєш від декого, що тоді був порядок, то ж спитаймо його, чи хотів би він опинитися під цим "дамокловим мечем"?
Зима видалась не дуже холодною, хоч вітер дошкуляв. Снігів великих не було, зате хурделиця нагадувала про те, що тут степова зона і вітрів нікому зупинити, вони гуляють собі як хочуть. Навіть тоді, коли виганяли на перевірку біля бараку, за якоїсь півгодини люди вже починали цокотіти зубами. Можливо це було трохи через брак привички, бо цілими днями в'язні сиділи в приміщенні, хіба що хто виходив сам на прогулянку, щоб подихати свіжим повітрям.
Було багато цікавих людей, адже в совєтських концтаборах був зібраний "букет націй": тут сиділи не тільки представники різних національностей більшовицької імперії, але й люди з поза її меж, різні за фахом, освітою, а тим більше за переконаннями. Багато з них під час війни опинилися в Європі, побували в різних "зонах" альянтської адміністрації після поразки Німеччини. Там вони побачили відношення між людьми, там побачили, як можуть і як повинні жити люди. Для нас їх розповіді були, наче казки з "Тисячі й однієї ночі". Ті, що не бачили Європи "зблизька" майже не вірили цим розповідям, бо вся большевицька пропагандивна машина говорила одне, а тут цю брехню спростовує якийсь в(язень. Але брехня завжди залишається брехнею, як би її не підфарбовували.
Хочу розповісти дещо більше про свого знайомого співвітчизника, з яким проговорювали цілі ночі. На той час Куцові було років під сорок, зросту трохи нижче середнього, смаглявий, волосся чорне з білим пасмом спереду, статура міцна і рухлива. Куц розповідав про національно-визвольну боротьбу, в якій брав безпосередню участь, він мав такі псевда: Горбенко, Медвідь, Сарамага. З його слів мав гімназійну гуманітарну освіту. При Польщі сидів в буцегарні, а за що - вже не пригадую, не збереглося в пам'яті. Досить докладно розповідав про варшавські і львівські процеси ОУН і детально характеризував учасників цих судилищ. Він знав багатьох керівників нашої боротьби і мені було дуже цікаво довідатися про подробиці з їх буденного життя, адже для мене ці люди були легендою. Куц "приїхав" в табори на початку п'ятдесятих, перед тим пройшов слідство, і в колі моїх друзів виникало питання: як така відома людина так довго втрималася на легальному становищі, коли всіх наших керівників намагались виявити совєтські спеціальні служби. Він проживав десь на Волині, але країна велика і трудно було тоді нам щось дізнатись про людину, перевірити дані, тим більше за умови, що самі знаходилися за колючим дротом. Треба пам'ятати, що совєтські спецслужби використовували інформаторів як на волі, так і в тюрмі, обіцяючи їм пільги, платню, посаду. Практикували також засилати в табори чи в камери своїх працівників. Такий сексот йшов як і всі інші етапом з формуляром, звичайно фіктивним, і ніхто з охорони не знав, що то за людина. Після виконання відповідного завдання, перевірки достовірності тих чи інших фактів, його ніби-то забирали на етап і ніхто з ним більше не зустрічався. Як і за що потрапив Куц в табір ніхто не знав, ніхто не міг підтвердити правдивість його слів, бо його "співучасники" з нами не сиділи і нікого з тих сторін не було. Весною 1951 року ми з Куцом роз'їхалися. Мене, звичайно не одного, повернули на Актас, а його направили на шостий табірний пункт, на шахти, майже пo-сусідству, не більше тридцяти кілометрів. На той час між таборами була налагоджнена нормальна інформативна лінія і одні про других знали все необхідне. І сталося непередбачене, бо Куца пізнали його земляки. Як виявилося, Куц був давнім членом організації, працював з націоналістами на певних організаційних відтинках. Не виключено, що як тільки большевики в 1944 році знову окупували Україну, Куц був розконспірований, його арештували і завербували. Волиняки його пізнали як колишнього співпрацівника комітету державної безпеки, котрий разом з відповідними органами ліквідував після війни українське націоналістичне підпілля на Волині.
Наші хлопці, які відповідали за порядок на шостому табірному пункті, цей випадок перевірили, знайшли підтвердження і винесли вирок - смерть. Отже, в п'ятдесят першому році Куца вбито на шостому табірному пункті біля Караганди. Пізніше я особисто мав розмову з людиною, що організовувала цю акцію. Він в 1956 році звільнився, жив на Львівщині, але не називаю його прізвища тому, що нині там проживає його дружина, та й дітей багато хто знає.
Політично-розвідувальна робота складна і архіви часто дають неправильну інформацію. Хочу ще раз наголосити, що большевицька система - це організація брехні і підступів, що залишила після себе брехливі архіви, отже, будьмо з такими "архівними" матеріалами дуже обережні.
Приїхав невеликий етап зі Львова, де в абсолютній більшості були молоді хлопці. Здавалося, що вимітають рештки національно-свідомих людей.
У Львові спецслужбами було організовано вбивство Галана - великої ваги провокація, яка була використана для остаточного знищення свідомого українства в Галичині. На Великій Україні московські провокатори теж зробили чорну справу. З Галана ж зробили совєтського патріота і попробуй докажи пересічному громадянинові, що це не так, коли говорити правду було смертельно небезпечно. Загинув командир УПА генерал Чупринка. В таборах це було сприйнято з великим сумом, адже національно-визвольна боротьба зазнала значної втрати, але, як говорить німецьке приспів'я: "Не сором впасти, сором не встати" і за будь-яких умов боротьба за державність України повинна продовжуватись. Це усвідомлювала абсолютна більшість українських політичних в'язнів.
Навесні поширились чутки про те, що збирається великий етап, а це означало, що дорога буде далекою. Невідоме завжди тривожить, тим більше не хочеться залишати відносно сприятливі кліматичні умови, але тут все вирішується без нашої згоди і нам залишається лише просити Бога, щоб дав нашим катам хоч якісь людські думки. Чим вони керувалися, коли наш Карабаський контингент розділили майже навпіл, нашвидкоруч завантажили в автомашини і неждано-негадано я потрапив назад в Актас. Що ж, навіть в таких умовах настає деколи хвилина заспокоєння. Тут ми застали значно збільшену кількість людей: назвозили більше трьох тисяч в'язнів, почали "унормовувати" за інструкцією табірне життя.
Появилися грати на вікнах, а на дверях штаби. Після "відбою", тобто з десятої години вечора до шостої ранку, нас закривали. Начіпили нам на одяг нові номери, заборонялося одягати цивільне вбрання. Хто мав свій одяг, адже приїхав у домашньому вбранні повинен був його здати в камеру схову до особливого розпорядження. За час нашої відсутності совєти вже встигли привезти китайців. Коли ми пішли помитися в лазню, то гей би потрапили в китайську провінцію. Читач повинен знати, що коли в 1949 році в Китаї до влади прийшли комуністи, то вони не лише всіх білогвардійців, а навіть їх дітей передали совєтам і, звичайно, всі вони опинилися в нашім "притулку". А своїх громадян, що мали порахунки з російськими комуністами, китайці теж передали їм на перевиховання.
Жіночої зони вже не було, все заселено нашим братом. Для жінок організували окремий табір неподалік від нашого, але тепер контактів ніяких з ними не можна було навести, хіба що переписку. Жінки, як і раніше, працювали вночі, а денна зміна приходила від нас. Ми домовлялися з жінками про місця сховку записок і багато з нас вели таким чином переписку.
В зоні вирувало, відбувалося з'ясування різних порахунків, хтось зустрів свого "боржника", а дехто мав намір за щось віддячитись. У кожній секції ми мали свою людину, що інформувала про усі події до найменшої; це була, так би мовити, внутрішня розстановка сил, що пов(язана з побутом та умовами виживання. Були також люди, які збирали інформацію про події за малою зоною. Вільні давали цінну інфрормацію, адже вони були ознайомлені з інструкціями, брали участь у зборах, слухали радіо, читали газети та й безпосередньо спілкувалися з різними людьми. Крім того, приходили листи, пов'язувались колись перервані зв'язки і таким чином ми отримували звістку про те, що діється в Україні й світі. Большевицька служба безпеки із свого боку засилала сексотів, перевіряла переписку певної групи людей і часто міняла табори тим, хто був на особливому рахунку.
Привезли до нас Григорія Пришляка, колишнього крайового провідника Служби Безпеки. Кремезний чоловік з великою чорною бородою, який швидше виглядав на вищого духовного сановника, ніж на розвідника. В зоні небагато людей знали ким він був насправді, а пустили чутку, що привезли священика, то ж багато людей намагалось у нього висповідатися, але до цього не дійшло.
Григорія влаштували в бригаду Середи, який був давнім підпільником, а помічником в нього був колишній упіст із Сокальщини Петро Сологуб. До речі, він і тепер живе в Сокалі і я маю приємність з ним зустрічатися - дуже активний і очолює районний осередок Братства УПА.
У мене з Григорієм Пришляком склалися досить приязні, навіть, до певної міри дружні стосунки. Не зважаючи на різницю у віці ми мали спільні завдання і порозуміння у методах їх досягнення. Спілкувались, в основному, у вихідні дні, десь за бараками присядемо на траві, а було літо, і він розповідає історію і тактику нашої боротьби. Для мене це було відкриттям і я йому вдячний за ті знання, що він мені передав, бо я міг далі йти по світу з відкритими очима. Ми були разом аж допоки я не потрапив на Норильський етап. Через довгий час зустрілися на волі, а тепер у вільній Україні працюємо на партійно-громадській ниві.
Поміж в'язнями на побутовому рівні траплялися непорозуміння і бійки, коли загострювались питання виживання. Треба сказати, що крадіжки траплялися надзвичайно рідко, бо кожний усвідомлював яка може бути кара за такий вчинок. А з другого боку - не дуже й було що красти, бо одяг кожний носив на собі, з їжі теж нічого не залишалось; хоч злодій, як схоче вкрасти, то знайде що.
Багато з в'язнів вже відсиділи по 5-7 років, але нікого не звільнили, бо найменшим реченцем було десять років, хоч рідко можливі були і менші реченці. Може один з тисячі мав реченець п'ять чи сім років, але тих людей засудили хіба що за якесь слово, що мав необережність сказати свойому знайомому. Якщо ж розклеював листівки, то мав гарантованих десять, або й більше.
А хто мав реченець, як казали "по зав'язку", тому сподіватися на якесь чудо було марно, бо при большевиках таких чудес не бувало. Для злодіїв і їм подібних були "знижки", бо вони у большевицькій системі були "своїми людьми", а для політичних - ніякого помилування, ніякого прощення. То ж при найменшій можливості в'язні організовували втечі, хоч рідко кому вдавалося це здійснити. Союз був великим концентраційним табором, в якому працювали таємні спостережні пункти, зграї донощиків (платних і за "боюсь"), де б ти не з'явився, тут же спитають: ваш паспорт. Тому складно було здійснити втечу, а ще трудніше обійти оті "вовчі ями".
На одну з таких втеч відважився мій давній знайомий по Кенгіру Анатолій Шульц. Він був сином зросійщеного німця, білогвардійця, котрий після поразки на Далекому Сході в двадцятих роках разом з сином втік до Китаю. Анатолій виріс, працював таксистом у Китаї, Індокитаї, Гонконзі, добре знав китайську мову, але коли в Китаї до влади прийшли комуністи, то його передали совєтам. А тут за гріхи батька він отримав двадцять п(ять років.
Ми виходили працювати на цегельню. Навкруги зони - непорушний степ, хоч в інших місцях вже попробував ратайського плуга. В робочу зону заїжджали вантажні бортові автомашини, самоскиди. Зона довкола передбачливо охоплена ровом, щоб не було можливості здійснити втечу. Адже хтось міг сісти за кермо автомашини, пробити загорожу і шукай його в безмежних степах. Єдиним місцем, де не було рову, був шлагбаум, де вартовий вручну відкривав і закривав його, бо ще не було автоматики. Як виявилось пізніше, до втечі готувались четверо, один з них походив з цих місць і добре знав розташування поселень та доріг. План передбачав наступні дії: коли автомашина чи самоскид приїде в зону, водієві пригрозять ножем і накажуть тихенько лягти біля керма, Анатолій сідає за кермо, один з втікачів сідає на водія, щоб часом не викинув "фортеля", а двоє інших лягають в кузові. Це зробити було не дуже важко, але основне - набратися відваги.
Події відбувалися надвечір. Машина під'їхала до варти і першою перепоною були звичайні досить поганенькі ворота, а дальші - шлагбаум. Сигнал - виходить вартовий, машина натиснула на ворота, вони хруснули і відчинилися. Перед машиною шлагбаум і вартовий біля нього. Повний вперед і на вартового - на оцей єдиний клаптик землі, з якого можна виїхати з зони - він ледве встиг відскочити вбік, як автомашина вже помчала в степ. Вартовий побіг в дижурку з повідомленням про втечу, повернувся з криком "стой, стрєлять буду!", дав уверх чергу з автомата. А самоскид на повній швидкості віддалявся від робочого об'єкту, тільки підняв кузов градусів на двадцять п'ять, щоб вберегти від куль тих, що були за кермом, бо по машині відкрили вогонь також і з вишок. Як пізніше виявилося, одного з втікачів все ж таки поранили, на щастя не смертельно. Цікаво було спостерігати за такою надзвичайною подією. Начальство заметушилося, бігає, наказує, але від його команд нічого не змінювалося.
Втікачі зупинилися за поселенням і висадили водія. Їм вдалося вислизнути з місцевого оточення, але через три дні їх все ж таки зловили кілометрів за сімсот; їхали вони в сторону Кустаная. Повернули втікачів у нашу зону, і коли нас виводили на працю, то поставили їх неподалік варти, на пострах іншим.
Табірне життя, якщо його можна назвати життям, як лотерея, бо ніколи не знаєш, коли виграєш, а коли програєш. Але найбільш "цікаво", якщо усвідомлюєш, що виграєш. Кожний день, кожна година приносить щось нове і не завжди погане. Місяці пролітали, як падаючі зірки. За цей час щось траплялося, відбувалися зміни і все це відходило у вічність, згасало і забувалося. Так і наше життя, бо ми як гості на цій прекрасній землі, але як багато вже зазнали поневірянь, живемо в злиднях, не досягнувши того, про що мріяли, і відходимо у вічність. А що залишаємо після себе? Смерть не трагедія, не страшно не жити, але чим більш негідне життя вела людина, тим сильніше за нього чіпляється.
Я встиг отримати лист з дому, від сестер Галі і Парані. Мама теж сиділа в концтаборі, а в хаті, де я народився, жили чужі люди. Все батьківське майно було розграбоване і зруйноване. Господарки як не було! - розтягнули, розікрали, лише хата залишилася, бо її, збудовану ще за небіжки Австрії, можна було хіба підірвати, а розібрати не вдалося. Коли отримав повідомлення від рідних, трохи легше стало на душі. Проминуло декілька днів. Після повернення з роботи до мене підійшов черговий по секції і каже: танцюй, для тебе добра звістка". В одну мить пролетіло багато думок і сподівань, але я не відгадав. Черговий повідомив, що прийшов мені пакунок і будуть видавати з такої то години, то ж я відразу зайняв чергу. На душі чомусь стало сумно: я ж доросла людина і невже хтось повинен мене годувати, мені допомагати, навіть якщо роблять це найближчі люди, яким теж нелегко. В той час пакунки дозволяли отримувати без обмежень, та було "але" - хто і за які кошти може це зробити. Адже наших рідних большевицькі посіпаки "порозселяли" по всіх закутках совєтської імперії для будівництва "світлого майбутнього" і їм не так легко було спромогтися на висилку пакунку, бо самі вони бідували по-чорному.
Отримав я той пакунок, приніс в секцію, покликав чоловік з двадцять. Ми сіли і з'їли. Бо було так заведено, що при отриманні пакунка, запрошували товаришів з близького оточення, які допомагали і ділилися один з одним тим, що мали, це нас ріднило і зобов'язувало. Подарунок отримав від сестри Галі, що разом з двома маленькими діточками втекла на Дніпропетровщину, щоб вижити; вона назбирала різних продуктів і вислала. А тут не перебирали харчами. Сестрі потрібно було думати про своїх дітей, а тут ще й я у біді. Звичайно, я був вдячний їй за такий подарунок, але написав їй, щоб більше не висилала. До речі, за вісім років мого ув'язнення це був перший і останній пакунок. Хоч треба сказати, що серед нас були такі, що отримували пакунки майже кожен місяць, бо їхня родина була на місці: не було арештованих, не було вивезених.
А невдовзі трапився і не дуже приємний випадок. У зоні була інвалідна бригада, яку не виганяли на робочі об'єкти і ці люди виконували роботи в зоні. Це були літні в'язні, що, в основному, воювали в лавах УПА і пораненими були схоплені большевиками. Поранення, нелегке слідство, погане харчування зробили цих людей інвалідами - немічними і безпорадними. Двоє з них отримували пакунки з дому, бо хтось з їх рідних залишився на волі, уцілів і вважав своїм обов'язком помагати, як може. Один з босяків - молоде татарченя - довідавшись, що вони отримали пакунок, прийшов до них з вимогою віддати частину отриманого. Звичайно вони відмовились віддати, тоді "босяк" витягнув ножа і пару раз шпигнув їх. Коли ми повернулися в зону, то босяк, рятуючись від покарання, втік у БУР.
Негайно зібралися відповідальні за табір, порадилися і вирішили провчити нападника, щоб й іншим не захотілось. Сформували кілька груп, щоб обійти всі місця, де проживала ота босячня. В барак, що знаходився біля варти, вони теж позбігалися і чекали подальшого розвитку подій. Коли наші хлопці зайшли в секцію, то ніякого спротиву з їх сторони не було, тільки пояснювали, що вони теж нічого не знали і аніскілечки не схвалюють таких вчинків. Звичайно, всі в нервах, збуджені, і ніяка розмова не могла відбутись, бо ніхто нікого не слухав. Таке з'ясування тривало декілька хвилин, а потім хлопці взялися "за роботу". Взявши за руки і ноги кілька раз кидали від стелі і на долівку. Через декілька хвилин всі вони "спокійно" лежали на долівці, а дехто вже й не чіплявся за життя. Вийшовши з бараку, ми побачили, я б сказав, картину капітуляції. Котрі з "босяків" чули за собою найменший гріх поховалися, де могли. Одного з них наші виявили в санітарній частині, він, побачивши хлопців, вискочив через вікно і мерщій побіг на варту. За ним гналося чоловік двадцять, та ще й з інших бараків кинулися навперейми. Але страх має великі очі і втікаючого не так легко наздогнати. Перестрибнувши дротяну загорожу перед вахтою, яка не прострілювалася, він прискочив до дверей вахти і почав щосили стукати і кричати, щоб його впустили. Зрозуміло, чергові бачили, що в зоні неспокійно і на цей стукіт і крики дверей зразу не відчинили. Біля вахти зібрався великий натовп, який несамовито вирував. Втікаючий, побачивши, що дверей вахти не відчиняють, залишив даремні намагання та побіг до головних воріт зони і вмить опинився на воротях. Охорона сприйняла це як наступ. Як тільки босяк опинився на воротах, пролунав постріл. Зона затихла. Втікач на воротах випростався і почав падати з воріт у наш бік. На якусь мить вхопився рукою за ворота, щоб не впасти, але останні сили залишили його і він впав на землю. Смерть завжди викликає співчуття, а в цьому випадку, коли втікач лежав мертвий, всі дружно вигукнули правильно! В цій сутичці вбили трьох босяків, а іншим дали останнє попередження.
Що ж стосується безпосереднього винуватця - татарченяти, то йому передали в БУР записку-попередження про те, що про цей випадок будуть знати у таборах і як тільки він вийде з БУРу в зону, буде негайно ліквідований. З нашого табору його забрали, десь місяців п'ять провалявся він по сховищах, а після того, як його випустили в зону, зразу ж був убитий. В казахстанських таборах знали, що бандерівці не допускають і не забувають зневаги.
Босячня - це, в основному, побутово-кримінальний світ, але між ними працювали стукачі вищого штибу. Вони займали вигідні робочі посади і між ними був значний відсоток людей з освітою. Тут йшла робота на "кума", тобто політичного скерування. В багатьох випадках ця категорія не контактувала з босячнею, а вела власну лінію. Якщо з босяками адміністрація ще дозволяла собі не зовсім "етичне" поводження, то з тими, що безпосередньо доносили спецслужбі, була дуже обережною, бо з розвідкою не жартують.
Табірне життя більш-менш втихомирилося, стало спокійніше, хоч продовжувало бути важким, але від посильної праці ніхто не вмирав, а харчування вистачало, щоб не померти з голоду. Табір трохи "омолодився", бо постійно привозили з України в'язнів, молодих хлопців. Звичайно, майбутнього не вгадаєш, але можна дещо передбачити, зробивши аналіз ситуації та тих подій, що відбуваються в суспільстві. Ми не мали відповідної інформації про процеси, що відбуваються на волі, але все ж таки трохи орієнтувалися в тогоденні. Прагнення волі не покидало нас, хоча яку волю можуть дати московсько-большевицькі бонзи, які позбавляли людей волі і примушували працювати як худобу, бо про такі високі якості як людяність чи співчуття вони самі не мали уявлення.
В зоні ширились чутки про те, що неподалік ведуть підготовку невеликого табору, куди звозитимуть непокірних, ворохобників. Не завжди потрібно вірити чуткам, але нехтувати ними також було ризиковано.
Шахта поступово глибшала в пошуках пластів вугілля. В одній із змін на будівництві працювала бригада, укомплектована виключно нашими молодими хлопцями. Бригадиром був Михайло Беленчук - брат славнозвісного вояка УПА, курінного "Хмари". Здавалось, що вся Україна вивезена за Урал і розпорошена по безкраїх просторах Сибіру, але оте святе слово "бандерівець" люди з честю пронесли через піски Казахстану, болота Мордовії, тайги Сибіру, через вічну мерзлоту Воркути, Інти, Норильська, Колими. Суспільство завжди цінить відвагу перед обличчям смерті.
І ось, наче грім з ясного неба, грянуло - етап. Розмови велись, але деталі тримались у великій таємниці. Ранком, коли виводили на роботу, під час переклички почався "відбір". Коли зачитували прізвище того, що був призначений на етап, лунала команда "вихаді із строя" і черговий відводив його в БУР, що знаходився неподалік вахти. Я теж був в числі "відбракованих". Нас набралося тридцять сім чоловік. Йшла чистка української сили, бо між ними було лише два литовці, яких чомусь називали литовськими бандерівцями: Томас Риліс та Антонас Вашкевічюс. А з українців були Степан Горечий родом з Рави-Руської, Михайло Кушина з села Лисовичі-Баня Стрийщини, Василь Николишин із Стрия (вчитель), брати з Дрогобиччини Федір та Михайло Ничипоруки, Степан Левандович з Хоросна, що біля Львова, Степан Ярема з Бережанщини, Богдан Солончак з Перегінська, Петро Бельмега з Жаб'я, Петро Сологуб з Сокальщини та інші.
Отож завели нас у велику камеру (пізніше довідались, що була ще одна така камера), наших речей не дали забрати, тобто не дозволили зайти в бараки і зібратись, а дали доручення прибиральникам, щоб принесли наші речі і постіль, а також згідно записок в'язнів доставили їх речі з камери схову. Дотримали нас до полудня, дали полуденок, сказавши, що це буде і вечерею, "там ужинать нє дадут". Десь о другій нас завантажили на заздалегідь приготовлені автомашини, стандартно попередили "что єслі..., то будєм..." і повезли польовою дорогою.
Їхали недовго, може кілометрів дванадцять і опинилися перед новими воротами, а це означало, що ми будемо першовідкривачами оцих "мєст заключєнія", бо це був один з перших етапів. До полудня наступного дня приетапували двома партіями ще чоловік сорок, а після полудня ще доповнили. Табір складався з чотирьох бараків та будівель допоміжних служб: санітарна частина, стравниця, пекарня тощо, тобто повне самозабезпечення. Характерно, що крім двох "литовських бандерівців" решта були українцями. Нас насторожило те, що створюють табори за національною ознакою. Впродовж двох тижнів ще прибували подібні етапи, в основному з Карлагу та Пісчанлагу, знову ж таки з самих українців. Кількість в'язнів вже складала сто сорок вісім. Висновок напрошувався лише один: непокора, що роз'їдала систему примусу, поширилася настільки, що керівництво змушене було зробити "санітарну чистку" таборів.
Звичайно, з точки зору большевицької тактики, проведення такого заходу було більш перспективним, ніж перекидання непокірних з табору в табір. Але большевики не були б самі собою, якщо б довели задумане до логічного кінця. Це була система вічних реформ, пропозицій, експериментів, котрі часто закінчувались на початковій стадії. Здавалось, що ізоляція давала перспективу пригашення спротиву, але треба було пам'ятати, що українці складали в середньому до 35-40 % а то й більше від загальної кількості в'язнів і всіх не ізолюєш, і дух опору, що охопив концтабори, в пляшку не заженеш. А ті, що були відібрані для ізоляції, як згодом виявилось, пройшли в цьому таборі добрий вишкіл і гарт. Мабуть пізніше большевики жалкували, що сортували в'язнів за національною ознакою, особливо тоді, коли їх розвезли по інших таборах, вже добре підготовлених до організації спротиву. В країні, де виспівували оди інтернаціональній ідеї, продовжувалась політика московської імперії, тільки на іншому тлі і під іншими гаслами.
Як тільки нас не "трусили", ми розуміли, що плач ще нікому не дав свободи і пам'ятали, що караємось за високу мету: побудову Української держави. За колючим дротом набагато глибше усвідомлювали і відчували втрату своєї державності. Тебе, наче те перекотиполе, з чужої волі занесло в чужі краї і нікому поскаржитись. Часто брав подив, що людина настільки витривала і так твердо зберігає свої переконання і погляди. Ми маємо давні традиції, які вироблялись нашими попередниками, нашими пращурами впродовж сотень років і на запитання, чому ми так поводимось, могла бути тільки одна відповідь: "Бо так поступали наші батьки". А хіба ж нам не хочеться, щоб і наші діти та онуки були подібні до нас, бо це складає національну традицію та культуру. Адже будь-яка денаціоналізація має жахливі наслідки: послаблення поступу нації, знищення моралі.
Через декілька днів перебування на новому місці ми трохи оговтались, з'ясували причину нашого перебування в цьому місці і накреслили план подальших дій. Привезли сюди нас, молодих хлопців, перед якими майбутнє, тож вони повинні бути готові до зустрічі життєвих незгод. І в цих жахливих умовах ми зрозуміли, що треба вчитися, бо тільки освічена людина може по-справжньому будувати свою державу. Нашу інтелігенцію окупанти постійно намагалися нищити. За перших совєтів значна частина була вимордована, інші опинилися по Сибірах. Інтелігенція активно включалася в національно-визвольну боротьбу і про їх подвиги могли б тепер розповісти хіба ті безіменні могили, що розкидані по безмежних просторах "неподільної". Частині ж інтелігенції вдалося піти на Захід, зберегти своє життя і розповісти світові про нашу святу боротьбу.
Ми організували гуртки з вивчення граматики української мови, історії, української та всесвітньої літератури, національної культури, історії націоналістичного руху. Навіть, звичайно, таємно від наглядачів, був гурток вивчення азів боксу, який провадив литовський "бандерівець" Томас Риліс. Хтось з перших днів назвав цей табір "Січ". Ця назва прижилася і в подальшому ніхто інакше й не називав. Вчилися хлопці танцювати. А в ті часи весіль з музикою та інших танцювально-розважальних заходів ще не було. Дехто вивчав мови і чомусь найбільше німецьку, либонь ще збереглася передвоєнна традиція, бо тоді англійська мова була на другому місці. Григорій Федоренко з Черкащини організував драматичний гурток і ми ставили українські п'єси та концерти.
Перший концерт-вистава складався з двох одноактових п'єс: "На перші гулі" та "По ревізії" і декламаторських вставок з творів Шевченка, Франка, Олеся. До речі, я виконував комічні ролі, і коли пізніше поставили п'єсу "Сватання на Гончарівці", то мені припала роль славнозвісного Стецька. Через два роки, коли мене після Норильська завезли на Колиму, в селище Холодний, то викликав мене начальник КВЧ (культурно-виховна частина) та каже: "Знаю, що ти артист зі Львова, отже організуй тут "самодіяльність". Звичайно, я не взявся за таку роботу, але йому це підказав хтось, що бачив мене на сцені і запам'ятав; це було для мене своєрідною нагородою, хоч на цьому моя акторська "кар'єра" закінчилась. Хіба табірне "решето" давало змогу людині працювати над тим, що припало до душі? Тут правило тільки одне: працюй для "блага" соціалістичної системи до останнього подиху, а опісля поставлять над тобою номер і на твоє місце привезуть інших.
Через недовгий реченець привезли ще сотні півтори в'язнів і практично після цього вже не було якогось масового етапу, тільки по декілька людей. Привезли декого з тих, що забрали з Актасу: Івана Столяра, Дмитра Матердея, Євгена Щура, Михайла Іршака та ін. Та й нових знайомих не бракувало. То були Іван Кук, рідний брат головного командира УПА Василя Кука - "Леміша", що прийняв керівництво після загибелі сл. пам. генерала Чупринки, доктор Вітковський, відомий культурний діяч з Далекого Сходу, що після большевицького перевороту емігрував до Китаю і в Харбіні очолив українську громаду та керував українським Домом.
Після приходу до влади китайських комуністів, всіх емігрантів, що мали хоч якусь причетність до так званої "білої" еміграції, передали в руки совєтського "правосуддя". Втікачів від совєтів на території Китаю, в Маньчжурії, було досить багато і большевики мали багаті "криваві жнива".
На "Січі" Вітковський помер; він часто хворів, мав десь під сімдесят років, а для табору це дуже важкий вік. При розтині тіла був присутній доктор Витвицький, я теж бачив тіло Вітковського після розтину. Пізніше ходили чутки, що його замордували. Хочу засвідчити, що його смерть дійсно була викликана хворобою і, зрозуміло, поганим харчуванням. Там же, за зоною, його поховали. Ми дуже за ним сумували, бо, як виявилось, ніхто більше не знав так багато про українські національні ряди, про українську культуру та історію, та ще й так далеко від рідних сторін - в тих азіатських просторах. Так виникла дуже велика прогалина у нашому "навчальному" процесі.
Про вивчення нами мови, літератури та інших гуманітарних дисциплін, а також Закону Божого, керівництво табору знало, та й ми не дуже ховалися. Тут діяло правило, яке вимагало праці понад сили, щоб в'язень виснажившись на роботі й не помишляв про науку, про книжку. А ця ситуація зовсім не вписувалася в рамки табірного розпорядку і наглядачі не мали певної інструкції щодо конфіскації книжок, які читали їхні підопічні, та ще в неробочий час. Взагалі, в перші місяці нашого перебування в цій зоні, ніхто не вів розмов про роботу. Ходили чутки, немов начальство боялося контактів в'язнів із вільнонайманими, бо це призводило до передачі інформації в інші табори. Керівники Карлагу, Степлагу та Пісчанлагу, побоюючись поширення спротиву в зонах, жертвували працею невеликої кількості в'язнів, що утримувались за рахунок держави, а насправді за рахунок непосильної праці інших в'язнів. Вишукували радикальний захід, аби зберегти порядок в концтаборах в первісному стані, такий, який був запроваджений тоді, коли марксисти-ленінці формували мережу концентраційних таборів у далекому 1918-му.
Від роботи в таких важких умовах без належного харчування розвивалися різні професійні захворювання. Навіть при таких нормах харчування, які були встановлені для в'язнів совєтською "наукою", можна було вижити, при умові, що ти не працюєш. А ще ж була допомога від рідних - пакунки. То ж в "Січі", навіть коли ти напівголодний, але виспаний, не виснажений працею, перебуваєш в теплі та відносній чистоті - можна було вважати умови зносними. По чотири години ми проводили "за наукою" в якомусь гуртку, опісля спілкування десь біля бараку зі своїм другом, читання преси, а далі - книжки, та й день минув. Коли перебуваєш у загальній зоні, то рахуєш дні до вихідного, а тут - кожен день вихідний!
Так минула осінь і частина зими. Скільки було прочитано книжок! Від "Исповєди сина века" Альфреда де Мюссе до "Саги про Форсайтів" Голсуорті та драм Шекспіра. А ще вчив напам'ять Шевченкового "Кобзаря" або критичні статті Івана Франка. Але, як писав Е.Кант, "що має початок, то мусить мати і кінець", так було і з нами. Заговорили про роботу...
Ми працювали на великому тартаку для переробки деревини на відповідні деталі. На другому об'єкті закінчували будувати великий адміністративний будинок. Був організований виробничий відділ, в обов'язки якого входило забезпечення виконання виробничих завдань.
На працю нас почали виводити з наближенням весни. Лісопереробний завод з окремими цехами був досить великий: великі штабелі дерева займали все подвір'я, а ліс все підвозили й підвозили. Для нас ці величезні стоси дерева були як на замовлення: мали де ховатися від надокучливих очей наглядачів, що снували мов павуки і розставляли свої сіті, щоб схопити жертву. А заглиблюватись між штабелі і заглядати за робітниками не наважувались, адже в таких лабіринтах всяке може трапитись. В такій "ізоляції" від "очей і вух" проводились зустрічі, обговорювались негайні завдання, та накреслювались плани на майбутнє. А за виконання норм виробітку нас, практично, ніхто не питав. Найважливішим для них було знову кинути людину в триб розрахованої рабської повинності. В цих лабіринтах ми мали можливість час від часу подрімати, почитати, чи щось написати.
Другим об'єктом, що знаходився недалеко від нашої зони, був вже згаданий адміністративний будинок, де потрібно було виконати різні роботи: побілити, пофарбувати, вставити замки, повісити люстри та все чисто вимити. Мабуть розраховували в цей будинок заселити якщо не керівництво табору, то, принаймі, райком.
Але сталося те, що мало статися. Адміністрація готувалася до здачі будинку. Одного дня, ранком, коли в'язні тільки-що приступили до роботи, почалася пожежа. Загорілася фарба і все сухе, що тільки могло горіти, і будинок в одну мить був охоплений полум'ям. Як звичайно, гасити не було чим, пожежні машини далеко і натовп в'язнів лише спостерігав, як горить їх праця. Через пару годин лише вікна зяяли своїми чорними зіницями. А будинок зі закіптюженими стінами мав вигляд пам'ятника підневільній праці.
Наїхало оперативників. Викликали, допитували, але все так добре згоріло, що не було їм за що зачіпитися. Наших "будівельників" зняли з цього об'єкта, навіть не довірили прибрати після пожежі. Правда, ми не дуже гнівались за таку недовіру. Адміністрація набагато збільшила кількість наглядачів, вони ходили немов табунами. Найменше підозріння - миттю збігалися, наче зграя вовків. Їх тривогу можна було зрозуміти, бо якщо б загорілися великі склади, то підступитися було б майже неможливо.
Дні минали з шаленою швидкістю. Дрібні, неприємні епізоди забувалися, в пам'яті залишалися приємні спогади, вдячність до друзів. Листування йшло нормально, інформація поступала вчасно, як з листів, так і безпосередньо від оточуючих - "вільного" населення. Прийшла до логічного завершення корейська війна з далекоглядними прогнозами. Були навіть такі, що прогнозували великі конфлікти: адже коли б впала північна її частина, то армія союзників виходила безпосередньо до кордонів Китаю та Союзу.
В зоні панувала атмосфера взаєморозуміння, між в'язнями панували доброзичливі стосунки. Докучало надто скупе харчування, та відбулось декілька неприємних випадків. У нас діяв закон взаємоповаги, відношення на загальнолюдських засадах, і якщо хтось порушував його - покарання наступало миттєво. Мій добрий знайомий, навіть свого часу приятель, сам родом з Львівщини, знехтував встановленими правилами і покарання відбулось відразу ж: поклали на лаву і... Шкода тільки, що за провину голови відповідає... спина. Коли виконали екзекуцію, то він обурювався щодо такого вироку і не подякував за науку. Тоді його завернули від дверей, він додатково скуштував березової каші. Після звільнення він довший час працював у нашій обласній адміністрації, але при зустрічі мене ніби не пізнавав. Буває, що людина зробивши помилку, не хоче її визнати впродовж цілого життя.
Час від часу прибували невеликі етапи - по кілька чоловік. Прибулі нам розповідали, що табори ростуть як гриби в тепле дощове літо. Це був зеніт в розбудові системи ГУЛАГу. Суспільство в "нєоб'ятной" було хворе і складалося враження, що від нього ізолюють здорових. Імперія Совєтів поширювала зони впливу. Вони укріпили впливи в Китаї, почали збурювати інші держави Азії, Африки, навіть вже зондували американський континент. Але розширюючи імперію большевики не враховували ті історичні фактори, внаслідок яких розпалися колись існуючі великодержавні формації. Чим більше імперія розширяється, тим швидше вона втрачає власну органічну силу, зв'язок між окремими ланками. Приходить момент, коли випадіння однієї ланки призводить до руйнації всієї системи, ніби спрацьовує "принцип доміно". Могутність імперії здавалася переконливою: потужна зброя, велика територія, присутність комуністів на всіх континентах нашої старенької планети, і трудно було собі уявити ті сили, які зможуть побороти такого монстра. Але часто системою недооцінюється оце маленьке, загнане на загумінки: мовляв похвицає трохи ногами, не встигне оговтатись і ми накинемо на нього вуздечку або в крайньому разі, нашийник. Забувається, що маленьке має тенденцію росту і вміння пристосовуватись до середовища, набагато легше переносить різні негаразди. Перебуваючи в нелюдських умовах ми вірили в загальний поступ людства і з цією вірою виживали, робили все, що могли, для прискорення історичного прогресу.
Літо ввійшло в свої права. В цих краях літо сухе і дошкульне, бо дерев немає, прохолодне місце знайти трудно, то ж рятувались у приміщеннях, а там теж задуха. В той час все частіше велись розмови про етап і про те, що подорож буде далекою. В нашому підневільному становищі все турбувало: куди і як повезуть, які там кліматичні умови, який побут, які роботи доведеться виконувати. Ми розуміли, що ніхто нас не зустрічатиме з розкритими обіймами - яке собі завоюємо місце під "сонцем", так і житимемо. Зрозуміло, що усіх нас не заберуть, бо такий був метод, вироблений впродовж десятиліть існування большевицьких концтаборів...
Якщо далекий етап, то кого ж в першу чергу хоче випхати із зони господар? Звичайно тих, що завдають найбільшого клопоту, і тих, що мають великі реченці. Згідно такого принципу накреслили приблизну групову відповідальність. Для оборони чи наступу треба мати зброю, адже питання стоїть про виживання в табірних умовах соціалізму, тобто в екстремальних. Крім того, до українців було особливе відношення, бо вони робили, що називається, "погоду" в зонах і ніхто з керівників не хотів мати з ними клопоту. А найголовніше було, мабуть, у тому, що керівниками концтаборів були, в основному, москалі і змосковщені інородці, яких дратувала лише згадка про державність націй, крім московської, і носіїв ідеї державності і незалежності вони б нищили на місці, без жалю. Отже, ми несли подвійний, а то і потрійний тягар в порівнянні з іншими народами.
Пекарем в пекарні, що розташувалась в нашій зоні, був Іван Кук, рідний брат полковника Василя Кука - "Леміша". Це була своя, надійна людина. Не тільки в зоні, але й на етапі, обшук проводиться постійно і при найменшій підозрі, то ж провезти з собою ніж, чи якусь іншу зброю, майже неможливо. Ми все ж таки знайшли спосіб перевезення зброї. Зрозуміло, що наглядачі були проінструктовані про те, де і як шукати, адже інформацію про якийсь новий спосіб переховування недозволеного передавали в інші табори для використання в повсякденній роботі.
Ми виготовили з десяток добрих ножів довжиною до десяти сантиметрів, до речі, дуже вдалої конструкції, з ручкою, що складалась на лезо; опісля обгорнули їх в один шар марлею, а Іван Кук підготував спеціальне тісто, щоб було в'язке і щоб добре росло. Хліб пекли в бляшанках у формі цеглинок, отож Іван в самісінькому кутику форми поставив виготовлені ножі і залив тістом. Ножі пеклися в буханках хліба, опісля хлібини різали на куски і сушили. Вийшли звичайні "совєтські сухарі", частину з них для замилювання ока розламали і хто не знав, ніколи не міг би подумати, що в тих сухарях щось сховано. Я мав невелику саморобну дерев'яну валізку, де тримав пару білизни, якийсь шалик і книжки. До цього додались сухарі. Цікаво, що при обшуку ніхто не звертав на них уваги, хіба що хтось із в'язнів кидав репліку: "будемо мати до чаю сухарики", а я відповідав: "Коли доїдемо до місця, тоді сядемо разом, відкриємо валізу і гуртом поп'ємо чаю". Ось так я і довіз "сухарики" в нову зону.
Закінчувалося наше перебування на "твердій" казахській землі, обговорювались різні відомості: Балхаш чи Воркута, Красноярськ, Іркутськ чи може Колима, а про Норильськ ніхто й не згадував, бо про нього майже нічого не знали. В'язні звідтам не поверталися і тому нікому було розповісти. Якщо і Норильськ, то мало радості, бо це за Полярним колом, практично дев'ять місяців зими, місцевість відкрита, ні гір, ні лісу, до самого Льодовитого океану і сильним вітрам ніде зупинитись, а морози такі, що й не снилися. Там ватні штани і бушлат не допоможе, надії на кожухи марні, бо для нас ще "нє пошілі", хіба що "дерев'яні бушлати", і того, либонь, не дадуть.
На працю виходили згідно "настрою", часто виникало бажання подивитися на білий світ, а по дорозі можна й декого зустріти, перекинутись кількома словами. Подивитися, як рухається той людський мурашник, обставлений з усіх боків конвоєм та інформаторами. Але навіть у такому суспільстві, без великої зони, життя було все ж таки краще, як у нас. На робочому об'єкті зустрічалися з так званими вільнонайманими, а це, в більшості, люди, які вже відбули свій реченець, або були переселені, і не мають права повертатися до домів, то ж влаштовувались на роботу тут, де хто міг. Ці казахські степи здавна-давен заселялися ненадійними" для імперії людьми. Зустрічалися тут і наші земляки з України. Багато хто тут народився і посідав керівні місця в управлінні совєтською економікою, а деякі стали навіть партійними босами. Через прихильних нам вільнонайманих ми передавали листи до рідних чи знайомих, дізнавалися новини зі світу. Дехто з них слухав передачі "з-за горба", то ж ділилися з нами вістками. Вийшовши на роботу, хоч трохи попрацювавши, отримавши додаткову порцію каші і кусень хліба, можна викроїти час для того, щоб полежати в затінку подалі від табірної суєти, гамору і секційного сопуху.
Мені здається, немає потреби описувати, що нам молодим дали ці гуртки навчання. Багато з нас вперше дізнались про українську історію, тернистий шлях її героїв, які поклали на вівтар Нації все, що дав їм Господь. В табір потрапила молодь, яка ще не мала змоги отримати відповідну освіту. А тут відбулось спілкування з широким колом людей, не дивлячись на застороги, а спрага знань сприяла швидкому засвоєнню матеріалу. Все що тут розповідалось було правдою, без лакування, без прикрас, хвальби, сприймалось з довірою і тому запам'ятовувалось.
Незнання історії збіднює людину як особистість, тим більше, коли людина відчуває себе частиною спільноти. Не говорячи вже про літературу, мистецтво, географію та інші галузі знань. Багато з нас лише тут усвідомили значення слова і те, чому большевики так завзято і жорстоко воюють проти слова правди - слово, закуте в кайдани, має страшну силу. Чим більше людина дізнається, тим частіше вона ставить питання: "чому?" і згадуються слова Уі'льяма Шекспіра: "Він дуже багато думає. Такі люди небезпечні". Ми, молоді, набираючись знань, ставали все більш свідомими і небезпечними для большевицької системи питань. І ось знову наше навчання переривалося і починався новий етап в нашому табірному житті.
... І ось знову...
Врешті-решт принесли з управління списки тих, кого призначено на етап. Зачитали і попередили про здачу всієї постелі. Перевіряли забірну карточку кожного в'язня і якщо отримав якусь зайву одежину, то повинен був її здати. На далекий етап нас відправляли лише в стандартному одязі. Призначені на етап в абсолютній більшості мали великі реченці, хоч правду кажучи, і вибирати не було з чого. В цей час звідкілясь сплило слово "Норильськ" і серед в'язнів почалося його дослідження: де розташований, коли побудований, хто будував, який нарід там живе.
До поїздки готувались ретельно, обговорювали різні варіанти. Без сумніву, що не повезуть всіх в один табір, бо на це впливають різні фактори. Одним з основних є реченець, опісля час перебування в таборі, активність та авторитет людини поміж такими ж як він в'язнями, а також прізвище - маю на увазі те, що часом в'язні потрапляли на один етап лише тому, що їхні прізвища близькі за алфавітом. Зі мною теж було щось подібне. Коли мене відправляли на етап з Львівської тюрми, то разом зі мною на пересилку потрапив Степан Горечий. І так ми з ним кантувалися по таборах аж до 1954 року, коли він звільнився на Колимі з присілка Холодного.
Як поводитися, коли потрапимо на пересилку, хоча б таку, як Красноярськ? Адже там може бути до десяти тисяч людей, і Красноярськ не Караганда, де табори вже вичищені від усякої мерзоти. А на новому місці нас може зустріти така "псарня", що й не снилось, ще й спеціально підготовлена адміністрацією до нашої зустрічі. Всі вони як одне ціле і ми можемо сподіватись лише на свою згуртованість, силу, винахідливість і, звичайно, на відвагу. Ми накреслили поділ на групи, засоби "боротьби", способи ведення переписки, умовні позначки і сигнали, адже існувала вірогідність їх практичного застосування. Пізніше виявилося, що наші накреслення дуже придалися і спрацювали під час норильської непокори у 1953 році. Як мовиться, наука не пропадає.
Тих, хто залишився в таборі - виводили на працю, це десь відсотків двадцять від загальної кількості, - а ми продовжували вигріватися на теплому казахстанському сонці. Це був ніби подарунок тим, кого повезуть на Крайню Північ, де сонце влітку хоч і не заходить, але не зігріває ні землі, ні людей. Етапники написали до рідних листи, що міняють місце "проживання", щоб чекали на нові адреси. До речі, адміністрація дозволила написати ці листи поза лімітом, бо, як я вже згадував, нам дозволялось писати лише два листи в рік.
І ось надійшла команда "собіраться с вєщамі", під'їхали автомашини - хто з ким прощається, обмінюється адресами. В такій страшній неволі людина дуже цінить сердечне, приятельське відношення, бо знаходячись тривалий час в екстремальних умовах, вона стає вразливішою і це взаєморозуміння, яке виникає між нею і другою людиною, є тою соломинкою, за яку вона тримається, щоб вижити у московському пеклі. В зоні поставили столи, принесли наші формуляри-папки, в яких були зафіксовані реченці і характеристики, а також наші "заслуги". По прибутті на нове місце, опер ознайомиться з таким формуляром і має вже чітке уявлення про новоприбулого, не дивлячись на те, правда чи брехня там написана. В цих формулярах дійсність дуже розходилась з правдою, писались вони большевицькими лакузами, брехливими, безжалісними і безкарними. Так що в'язень, прочитавши свій формуляр, сам себе не пізнав би, але мусів цей тягар нести на собі впродовж багатьох років, а то й десятиліть. Дехто сумнівався в справедливості вислову: "Москва слєзам нє вєріт" - і, як правило, дуже за це поплатився. Вірили катові, який умів і хотів тільки вбивати, і мали надію на хвалену доброту "батька всіх народів". Сьогодні світові відомо, хто був при владі в ті роки - нам-то було тоді відомо - кримінальні злочинці, і прохання поневолених і знедолених людей були для них абсолютно незрозумілими.
Енкаведисти викликали в'язнів по одному, перевіряли всі анкетні дані за формуляром, а тотожність особи - за фотографією. Документи були складені за алфавітом і тим самим вже сповнилися наші припущення, хоч в дорозі можуть статися деякі зміни. Порахували формуляри, вишикували п'ятірками, перерахували, звірили чи все збігається, відкрили ворота зони і передали нас конвою, який відповідає за етап. Тоді - знову перевірка згідно інструкції і розміщення по автомашинах. Подивишся на цей "спектакль" і приходить глузлива думка: "Чому конвоїрам завжди по дорозі з нами?".
В процесі прийому нам пригадали, що стріляють без попередження, хоч всі це прекрасно знали. Автомашини рушили одна за одною польовою дорогою, дотримуючись інтервалу. Курява знялась така, що й світу Божого не видно, але машини рухались з певним інтервалом, бо про куряву в інструкції нічого не сказано і брати таке явище до уваги не мають права.
Ми чомусь були певні, що везуть нас на залізничну станцію і будуть "вантажити" у вагони. Думали одне, але дійсність спростувала наші припущення. Казахстан, а особливо територія біля Караганди, була фактично суцільною мережею концтаборів, то ж проблеми розміщення нас у якомусь іншому місці не виникало. В'язні працювали на важких роботах: вугільні шахти, мідеплавильні заводи, заводи кольорових металів, каменоломні і цивільне будівництво, а технічне обслуговування тих робочих об'єктів велося "вільнонайманими", якщо їх можна так назвати. Отже, людей можна було поділити на три категорії. Перша - це адміністрація концтаборів, конвой, наглядачі; друга - це ті, кого посилено охороняли і визискували в немилосердний спосіб їх працю, і число їм - тисячі; третя - технічний персонал, що керував роботою на об'єктах. Оце була структура совєтського суспільства, яке бігцем гнали до світлого майбутнього, а світла все не було видно.
І врешті-решт люди прибігли в нікуди, і треба все починати з початку. Що ж, пройти по історичному шляху в зворотньому напрямку неможливо, незалежно від того, зроблені помилки свідомо чи несвідомо, але в аналах історії навічно залишаються її виконавці.
А тим часом нас звозили у "запасний" табір, в якому все настільки переплелось, що неможливо було визначити його границь, бо це була ніби держава в державі. Він знаходився неподалік залізниці, і, звичайно, там була запасна колія, де можна було б формувати спеціальний ешелон для відправки етапів. Пробули ми там три дні і назбирали" нас десь до тисячі осіб. Щоб перевезти таку кількість в'язнів треба було приблизно вагонів чотирнадцять, а ще вагони для охорони, кухні, склад для продуктів тощо. Тож ешелон вийшов чималий. І ось почали снувати автомашини, як у доброго ткача човник: туди-сюди, туди-сюди, табір-вокзал, вокзал-табір. До вагонів було недалеко і з перевезенням справлялось декілька машин. На вокзалі вивантажив, а у таборі вже чекали наступні "пасажири". Процедура перевозки і посадки однакова для всіх таборів, районів, регіонів, усієї країни рад, адже виконавці діяли згідно однієї і тієї ж інструкції для працівників совєтської тюремної системи. Все їм знайоме і вивчене до найменших дрібниць, бо вивчалось, впроваджувалось і вдосконалювалось десятиліттями.
Нам видали сухий пайок на чотири доби, засунули і закріпили штабами двері і повезли головною сибірською колією в глибину лісів, боліт назустріч комарам і морозам. Їхати не було трудно, бо літо увійшло в свої права і сибірська погода не дуже відрізнялась від нашої, тільки дерева в лісах і тайгах були іншими. Не було фруктових дерев, безмежних українських ланів, а все було вкрито лісом, в якому переважали сосни і берези, але хіба через маленьке заґратоване віконце багато побачиш? Проїхали, і чомусь ночами, через великі сибірські міста: Павлодар, Омськ, Новосибірськ, Кемерово, Ачинськ, Красноярськ. Більшовики не любили виносити на світ білий свої темні справи. Проїхали через велику сибірську ріку Єнісей і це нам підказувало, що наближаємось до станції призначення. Ріка дійсно справила на нас незабутнє враження своєю величчю і можна погодитись, що її величезні хвилі дійсно можуть рухати потужні турбіни. А місто справило гнітюче враження, але можливо це були поспішні висновки, бо через ті віконця не можна було багато побачити. Не можна було зорієнтуватися, де центр міста, бо будинки були так порозкидані, немов будівельники хотіли зганьбити навіть те, що побудовано до них. Було враження, немов переїжджаємо "Шанхай, не було видно хіба що рікшів. Звичайно, поїзд не їхав центром і, можливо, наше враження було помилкове.
Приїхали. Поїзд у глухому куті. На нас чекали і зустріли згідно совєтської інструкції супроводження та прийому в'язнів і через декілька годин ми були на нарах красноярської пересилки. Правда, її трудно було назвати пересилкою, бо це було ніби містечко у місті: зона за зоною, переходи і проходи, баракам не було ліку. Це можна зрозуміти, бо Красноярськ розташований на перехресті доріг Східного Сибіру, і ще за часів царського завоювання Сибіру, він відігравав важливу роль. А при большевиках - тут вже не роздоріжжя, а модернізована, налагоджена, що працювала без перебоїв, фабрика-розподільник. Звідси направляли далі на схід: в Іркутськ, Бодайбо, Кижму, в райони Байкалу та на північ до Охотського моря. Північні табори не перелічити: від Агчинська до Єнісейська, Підкамінної Тунгуски, Туруканська та Ігарки аж до Норильська і Льодовитого океану. В західному напрямі красноярська пересилка обслуговувала частину кемеровських шахт, далі до Омська, і дорогами до непрохідної тайги, котру освоювали, обживали при допомозі неперервних "поставок" в'язнів, які були в силу обставин "безвідмовні", бо мусіли їхати туди, куди везли. На півдні розміщена тепліша кліматична зона, де відбував "каторгу" Ульянов. Нині сміло можна його назвати хрещеним батьком імперії ГУЛАГу. На півдні будували Абакан, було безліч табірних пунктів, розробки лісоповалу. Не дивлячись на те, що ми вже встигли багато побачити під час частих етапувань, красноярська пересилка вражала гігантизмом і тим, що процес винищення людей проводився з таким "широким розмахом".
Ми передбачали, що довго тут не затримаємося. Ніхто і не приховував від нас, що нам призначений Норильськ, який знаходиться за Полярним колом, і треба поспішати, щоб часом у дорозі транспорт з в'язнями не застала зима. З нами знаходились люди, які дещо знали про Таймирський півострів і повідомили, що окрім політичних, там ціла мережа побутових таборів, і що це особлива зона, керівництво якої майже повністю здійснюється місцевою адміністрацією згідно свого розуміння, жорстокості, вигоди. Було очевидним, що наш етап не розмістять в одному таборі, а розкинуть по таборах Берлагу, а будем живі - то зустрінемось.
... Було літо 1952 року. В красноярській пересилці (сусідній з нашою зоною) перебувало кілька сотень грузинських в'язнів і між ранішньою і вечірньою перевірками можна було піти до них і поспілкуватися. В кінці 1951 року в Грузії відбулися арешти, суди працювали на повну потужність і в табори потрапляли великі групи в'язнів-грузинів.
Я випадково познайомився з одним із учасників великого грузинського процесу, працівником кафедри філософії Тбіліського університету Вано Меладзе. Звичайно, я не міг бути для нього повноцінним співбесідником, але йому подобались мої запитання і він щиро ділився своїми думками. Якщо в загальному політичному контексті я міг дещо сказати, то в галузі філософії - хіба що спитати. Вано накреслив загальні контури науки філософії, різні розуміння, спорідненість з іншими науками тощо. Я вперше зіткнувся з філософією, як наукою, і треба сказати, що вона мене полонила назавжди. В дійсності, Сократ мав рацію, коли сказав: Я знаю те, що я нічого не знаю, бо людина чим більше знає, тим більше переконується в мізерності своїх знань. На згадку Вано, мій добрий грузин, подарував мені книжку Куно Фішера "История новой философии (Гегель)", яка була видана у 1933 році, отже є майже однолітком зі мною, котру я донині бережу і часто беру в руки. Гортаючи її сторінки пригадую етапи і зони. Книжка "Історія нової філософії" Куно Фішера була для мене скарбом, бо відкрила глибину знань гуманітарних наук, їх безмежний діапазон. Для раба природне почуття існування дорожче його особистості. Якщо нарід є щось цілісне, то його держава, без сумніву, є моральний організм.
Але життя йшло своїм шляхом, нам знову оголосили "собіраться с вєщамі" і тепер це був етап на Північ. Попрощалися зі своїми друзями та пішли до табірних воріт.

Часопис "Воля і Батьківщина" №1-4

1 'Slownik Geograficzny krolewstwa Polskiego і innych krajow Slowianskich,-T.lll, Warszawa, 1882.
2 "Matricularam Poloniae Regni Poloniae Scriptum-T.(V)l, 430
(  Капало Іван, син Василя і Марії - "Бродяга" (7 липня 1910 - 24січня 1945) - визначний діяч ОУН на Сколівщині і талановитий повстанський командир. У 1933-1935 роках - станичний у селі Нижньому Синьовидному, 1935-1939 - районовий провідник ОУН Сколівщини. Потім відходить в Закерзоння, здобуває військову підготовку в легіоні "Соловейко" ( Нахтігаль ). Після арешту Степана Бандери, Ярослава Стецька та інших провідних діячів Організації повертається на Сколівщину. Працює повітовим керівником ОУН, готує людей до розгортання повстанської боротьби. Відомий дослідник історії УПА Петро Содоль твердить, що І.Капало - "Бродяга" уже в серпні 1943 року був призначений чотовим сотні Трембіта, яка належала до вишкільного куреня Гайдамаки. Від листопада того ж року стає її командиром і переходить з нею із Долинщини на Львівщину. За дорученням оргмоба Львівської області Мирослава Онишкевича І.Капало залишив в своєму розпорядженні тільки одну чоту і на її основі протягом грудня 1943 - лютого 1944 років сформував у Північній Львівщині сотні УПА "Тигри", "Пролом" і "Галайда".Сам Бродяга стає командиром сотні Пролом. Вона входила до першого Львівського Куреня. Діяв з нею до літа 1944 року. В одному з наказів про відзначення "Бродяги" за заслуги в боротьбі проти окупантів його названо вже командиром куреню. Під час нерівного бою з московськими емдебистами був важко поранений, захопленим у полон, завезеним до Дрогобича і там у тюрмі замученим.
Докладніше про І.Капала див Дем'ян Г. Іван Капало - Бродяга //Шлях перемоги. - 1994. - 26 люто-го. - Ч.9 (2081).
( БУР - * барак усилєного рєжима".
( Дерев'яна труна.
( "Культурно-воспітатєльная часть"
( Александр Солженицын, Малое собрание сочинений том 7, Архипелаг ГУЛАГ. Издательство ИНКОМ НВ Москва, 1991, стр. 160.
( Кум - так називали в концтаборах оперуповноваженого офіцера КГБ.
( Кантуватись   (табірн. жарг.) - уникати роботи.



1