![]() |
![]() |
словник | перекладачка | факти | тексти | програми | ![]() |
![]() |
щодо | посилання | новини | гостьова книга | пошук | ||
початок ![]() ![]() ![]() ![]()
|
Розділ II СМЕРТЬ МАДАМ ПЄТУХОВОЇКлавдія Іванівна лежала на спині, підклавши одну руку під голову. Голова її була в чепчику інтенсивно абрикосового кольору, що був в якійсь моді якогось року, коли Дами носили "шантеклер" і тільки починали танцювати аргентінський танок танго. Обличчя Клавдії Іванівни було урочисте, але на ньому абсолютно жодного виразу. Очі дивились у стелю. — Клавдіє Іванівно! — гукнув Вороб'янинов. Теща швидко заворушила губами, але, замість звичних для вуха Іполита Матвійовича трубних звуків, він почув стогін, тихий, тонкий і такий жалісний, що серце йому тьохнуло. Блискуча сльоза несподівано швидко викотилась з ока і, наче ртуть, ковзнула по обличчю. — Клавдіє Іванівно,— повторив Вороб'янинов,— що з вами? Але на це знову ні слова. Стара заплющила очі і ледь перехилилась набік. До кімнати тихо увійшла агрономша і повела його за руку, мов хлопчика, якого ведуть умиватися. — Вона заснула. Лікар звелів її не турбувати. Ви, голубе, от що — підіть-но до аптеки. Нате квитанцію і довідайтесь, почім пузирі на лід. Іполит Матвійович у всьому скорився мадам Кузнецовій, відчуваючи її незаперечну вищість у таких справах. До аптеки бігти було далеко. Немов гімназист, затиснувши в кулаці рецепт, Іполит Матвійович поквапно вийшов на вулицю. Було вже темно. На фоні мерхлої зорі видніла худорлява фігурка трунних справ майстра Безенчука,— прихилившись до ялинових воріт, він закусював хлібом з цибулею. Тут же поруч сиділи карачки три "німфи" і, облизуючи ложки, їли з чавунного горщечка гречану кашу. Угледівши Іполита Матвійовича, майстри виструнчились, наче солдати. Безенчук образливо знизав плечима і, простягши руку в напрямі конкурентів, пробурмотів: — Плутаються, туди їх у гойдалку, під ногами. Посеред Старопанського майдану, біля бюстика поета Жуковського з вирізьбленим на цоколі написом: "Поэзия есть бог в святых мечтах земли", точилися жваві розмови, викликані звісткою про тяжку хворобу Клавдії Іванівни. Загальна думка присутніх тут городян сходилася на тому, що "всі там будемо" і що "бог дав, бог і взяв". Перукар "П'єр і Костянтин",— а втім, він охоче обзивався на ім'я "Андрій Іванович",— і тут не проминув нагоди виявити свої знання в медичній галузі, почерпнуті з московського журналу "Огонек". — Сучасна наука,—говорив Андрій Іванович,—дійшла неможливого. Візьміть, скажімо, у клієнта прищик на підборідді вискочив. Колись до зараження крові доходило, а тепер у Москві, кажуть,— не знаю, чи правда цьому, чи ні,— на кожного клієнта окремий стерилізований помазок. Громадяни протяжно зітхнули. — Це ти, Андрію, трохи той... — Та де ж це видано, щоб кожній людині окремий помазок? І вигадає ж! Колишній пролетар розумової праці, а нині яточник Прусіс навіть рознервувався: — Дозвольте, Андрію Івановичу, у Москві, за даними останнього перепису, понад два мільйони жителів? Отже, потрібно понад два мільйони помазків? Досить оригінально! Розмова набирала запальних форм і чортзна до чого дійшла б, якби кінець Осипної вулиці не показався Іполит Матвійович. — Знов до аптеки побіг. Кепські справи, мабуть... — Помре стара. Недарма Безенчук по місту сам не свій бігає. І — А що каже лікар? — Що лікар! Хіба в страхкасі лікарі? Здорового і то залікують! "П'єр і Костянтин", що давно вже поривався зробити повідомлення на медичну тему, заговорив, боязко оглянувшись: — Тепер уся сила в гемоглобіні. Сказавши це, "П'єр і Костянтин" замовк. Замовкли і городяни, кожний по-своєму міркуючи про таємничі сили гемоглобіну. Коли піднявсь місяць і м'ятне світло його опромінило мініатюрний бюстик Жуковського, на мідній спині поета можна було добре розібрати написану крейдою коротку лайку. Уперше такий напис з'явився на бюстику 15 червня 1897 року, першої ж після відкриття пам'ятника ночі. І хоч як представники поліції, а згодом міліції, старалися, ганебний напис акуратно відновлявся щодня. В дерев'яних з надвірними віконницями будиночках уже співали самовари. Був час вечері. Громадяни не стали даремно гаяти час і розійшлись. Повіяв вітер. Тим часом Клавдія Іванівна помирала. Вона то просила пити, то казала, що їй треба встати і піти до шевця по святкові штиблети Іполита Матвійовича, то скаржилась на пилюку, від якої, казала вона, можна було задихнутись, то просила засвітити всі лампи. Іполит Матвійович, утомившись уже хвилюватись, ходив по кімнаті. В голову йому лізли неприємні господарські думки. Він думав про те, як доведеться брати в касі взаємодопомоги аванс, шукати попа і відповідати на співчутливі листи родичам. Щоб розвіятись трохи, Іполит Матвійович вийшов на ґанок. В зеленім місячнім сяйві стояв трунних справ майстер Безенчук. — То як же накажете, пане Вороб'янинов? — спитав майстер, притиснувши до грудей картуз. — Що ж, можливо,— похмуро відказав Іполит Матвійович. — А "Німфа", туди її в гойдалку, хіба товар дає! — захвилювався Безенчук. — Та іди ти до біса! Остогид! — Я нічого. Я про китиці й глазет. Як зробити, туди її в гойдалку? Перший сорт, прима? Чи як? — Без жодних китиць і глазетів. Просту дерев'яну домовину. Соснову. Розумієш? Безенчук приклав палець до вуст,— мовляв, усе розумієм, повернувся і, балансуючи картузом, але все ж хитаючись, попрямував додому. Тут тільки Іполит Матвійович помітив, що майстер п'яний як чіп. На душі Іполита Матвійовича знов стало надзвичайно гидко. Він не уявляв собі, як приходитиме в порожню, засмічену квартиру. Йому здавалось, що з смертю тещі зникнуть ті маленькі вигоди й звички, які він з великими труднощами завів після революції, що відібрала у нього великі вигоди й широкі звички. "Женитись? — подумав Іполит Матвійович.— На кому? На племінниці начальника міліції, Варварі Степанівні, сестрі Прусіса? Або, може, найняти хатробітницю? Куди там! Затягає її судах. Та й невигідно". Життя відразу почорніло в очах Іполитові Матвійовичу. Сповнений обурення й огиди до всього на світі, він знову вернувся додому. — Клавдія Іванівна вже не блудила словами. Високо лежачи на подушках, вона поглядала на Іполита Матвійовича цілком свідомо і, як йому здалося, навіть строго. — Іполите,— прошепотіла вона виразно,— сядьте біля мене. Я маю розказати вам... Іполит Матвійович невдоволено сів, вдивляючись у змарніле вусате обличчя тещі. Він спробував усміхнутись і сказати щось підбадьорливе. Але усмішка вийшла дика, а підбадьорливих слів зовсім не знайшлось, 3 горла Іполитові Матвійовичу вирвався лише ніяковий писк. — Іполите,— повторила теща,— ви пам'ятаєте наш гарнітур у вітальні? — Який? — спитав Іполит Матвійович з прихильністю, можливою лише до тяжко хворих людей. — Той... Оббитий англійським ситцем... — Ах, це в моєму домі? — Так, у Старгороді... — Пам'ятаю, чудово пам'ятаю... Канапа, дюжина стільців і круглий столик на шести ніжках. Меблі були чудові, гамбсівські... А чому ви згадали? Але Клавдія Іванівна не змогла дати відповідь. Обличчя їй повільно почало братися купоросним кольором. Чомусь перехопило дух і Іполитові Матвійовичу. Він згадав вітальню в своїм особняку, симетрично розставлені горіхові меблі з гнутими ніжками, начищену воскову підлогу, старовинний коричневий рояль і овальні чорні рамочки з дагеротипами сановитих родичів на стінах. Тут Клавдія Іванівна дерев'яним, байдужим голосом сказала: — У сидінні стільця я зашила свої діаманти. Іполит Матвійович скоса глянув на стару. — Які діаманти? — спитав він мимоволі, але відразу ж схаменувся.—Хіба не відібрали їх тоді, під час трусу? — Я сховала діаманти в стілець,— уперто повторила стара. Іполит Матвійович скочив на ноги і, глянувши на освітлене гасовою лампою камінне обличчя Клавдії Іванівни, зрозумів, що це не марення. — Ваші діаманти! — закричав він, лякаючись сили свого голосу.— В стілець! Хто вам нарадив? Чому ви не дали їх мені? — Як же було дати вам діаманти, коли ви пустили на вітер маєток моєї дочки? — спокійно і злостиво мовила стара. Іполит Матвійович сів і одразу ж знову встав. Серце його з шумом розсилало потоки крові по всьому тілу. В голові почало гудіти. — Але ви їх витягли звідти? Вони тут? Стара заперечливо похитала головою. — Я не встигла. Ви пам'ятаєте, як швидко й несподівано нам. довелося втекти. Вони залишились у стільці, що стояв між теракотовою лампою і каміном. — Але ж це безумство! Як ви схожі на свою дочку! — закричав Іполит Матвійович на повен голос. І, вже не соромлячись тим, що він коло постелі умирущої, з гуркотом одсунув стілець і задріботів по кімнаті. Стара байдуже стежила за поведінкою Іполита Матвійовича. — Але ви хоч уявляєте собі, куди могли потрапити ці стільці? Чи, може, ви думаєте, що вони смирнесенько стоять у вітальні мого будинку і очікують, коли ви прийдете забрати ваші р-регалії? Стара нічого не відказала. У діловода загсу від злості спало з носа пенсне і, мигнувши біля колін золотою дужкою, хряпнуло об підлогу. — Як? Засадити в стілець діамантів на сімдесят тисяч! В стілець, на якому невідь хто сидить!.. Тут Клавдія Іванівна схлипнула і посунула всім корпусом на край ліжка. Рука її, описавши півкола, пробувала вхопити Іполита Матвійовича, але одразу ж упала на стьобану фіолетову ковдру. Іполит Матвійович, повискуючи з жаху, кинувся до сусідки. — Помирає, здається! Агрономша діловито перехрестилась і, не приховуючи своєї цікавості, разом з чоловіком, бородатим агрономом, побігла до хати Іполита Матвійовича, Очманілий Вороб'янинов забрів міський сад. Поки подружжя агрономів зі своєю служницею прибирали в кімнаті небіжчиці, Іполит Матвійович бродив по саду, натикаючись на лави, на задубілі з раннього весняного кохання парочки, що ввижались йому кущами. В голові Іполита Матвійовича коїлося чортзна-що. Звучали циганські хори, грудисті дамські оркестри безупинно виконували "танго-амапа", уявлялися йому московська зима і чорний довгий рисак, що презирливо хрюкав на пішоходців. Багато що зринало в уяві Іполита Матвійовича: і жовтогарячі привабно дорогі кальсони, і лакейська відданість, і можлива подорож у Канни. Іполит Матвійович притишив ходу і раптом спіткнувся об тіло трунних справ майстра Безенчука. Майстер спав, лежачи в кожусі поперек садової доріжки. Від поштовху він прокинувся, чхнув і жваво скочив на ноги, — Не турбуйтесь, будь ласка, пане Вороб'янинов,— сказав він палко, немов далі провадив нескінчену розмову.—Домовина — вона роботу любить. — Померла Клавдія Іванівна,— повідомив замовець. — Ну, царство небесне,— погодився Безенчук.— Упокоїлась, значицця, старенька... Старушенції, вони завжди упокоюються... Або богові душу віддають —це як яка. Ваша, приміром, маленька й дебела,— значицця, упокоїлась. А котра, приміром, крупніша й худіша,— та, вважається, богу душу віддає... — Тобто як це вважається? Хто це вважає? — У нас і вважається. У майстрів. От ви, приміром, мужчина показний, великого зросту, хоч і худий. Ви, вважається, коли, не дай боже, помрете, немовби в ящик зіграли. А котрий чоловік торговий, колишньої купецької гільдії, той, значицця, наказав довго жити. А як на чин хто менший, двірник, приміром, або хто з селян, про того кажуть: перекинувся або ноги задер. Але коли помирають наймогутніші, залізничні кондуктори або з начальства хто, то вважається, що дуба дають. Так про них і кажуть: "А наш, чув, дуба дав". Страшенно вражений цією дивною класифікацією людських смертей, Іполит Матвійович спитав: — Ну, а коли ти помреш, як про тебе майстри скажуть? — Я — чоловік маленький. Скажуть "ґиґнув Безенчук". А більше нічого не скажуть,— і строго додав: — Мені дуба дати або зіграти в ящик— ніяк не можна: у мене комплекція дрібна... А з домовиною як, пане Вороб'янинов? Невже без китиць і глазету поставите? Але Іполит Матвійович, знов поринувши в золотосяйні мрії, нічого не відповів і рушив уперед. Безенчук пішов слідом за ним, підраховуючи щось на пальцях і, своїм звичаєм, бурмочучи. Місяць давно зник. Було по-зимовому холодно. Калюжі знов затягло ламким вафельним льодом. На вулиці імені товариша Губернського, куди вийшли супутники, вітер бився з вивісками. Від Старопанського майдану, з звуками, подібними до гуркоту штор, виїхала пожежна команда на миршавих конятах. Пожежники, звісивши парусинові ноги з площадки, мотляли головами в касках і співали нарочито огидними голосами: Нашому брандмейстерові слава, — На весіллі у Кольки, брандмейстерового сина, гуляли,— байдуже сказав Безенчук і почухав під кожухом груди.— Так невже без глазету і без усього робити? Саме в цей час Іполит Матвійович вже вирішив усе. "Поїду,— вирішив він,— найду. А там побачимо". І в діамантових мріях навіть небіжчиця теща видалась йому миліша, ніж була. Він повернувся до Безенчука: —— Чорт з тобою! Роби! Глазетовий! З китицями! |
![]() |
|
||||
© 2000-2003, Київ, Соломко Валентин -- ідея та наповнення, графічне опрацювання -- проєкт дизайн, змiнено -- 20.05.2003 13:32:29 |