Розділ VI ДІАМАНТОВИЙ ДИМ

Іполит Матвійович зняв з голови заплямований касторовий капелюх, розчесав вуса, з яких від дотику гребінця вилітав дружний табунець електричних іскор, і, рішуче одкашлявшись, розказав Остапові Бендеру, першому на його життєвому шляху пройдисвітові, все, що йому було відомо про діаманти зі слів померлої тещі.

Протягом оповідання Остап кілька разів зривався на ноги і, звертаючись до залізної грубки, захоплено скрикував:

— Крига скресла, панове присяжні засідателі! Крига скресла.

А вже через годину обидва сиділи за хитким столиком і, упираючись один одному в голови, читали довгий список коштовностей, що прикрашали колись тещині пальці, шию, вуха, груди й волосся. Іполит Матвійович, щохвилини поправляючи на носі хитливе пенсне, з притиском говорив:

— Три низки перлів... Добре пам'ятаю. Дві по сорок перлин, а одна велика— на сто десять. Діамантовий кулон...

Клавдія Іванівна казала, що чотири тисячі коштує, старовинної роботи...

Далі йшли персні: не шлюбні обручки, грубі, безглузді і дешеві, а тонкі, легкі, із впаяними в них чистими, умитими діамантами; важкі, сліпучі підвіски, що випромінюють на маленьке жіноче вухо райдужний вогонь; браслети в формі зміїв з смарагдовою лускою; фермуар, на який пішов урожай з п'ятисот десятин; перлове кольє, яке було б до снаги тільки славетній оперетковій примадонні; вінцем всьому була сорокатисячна діадема,

Іполит Матвійович оглянувся. По темних кутках зачумленої двірницької спалахувало і тремтіло смарагдове весняне світло. Діамантовий дим держався під стелею. Перлини котилися по столу і стрибали на підлозі. Дорогоцінний міраж потрясав кімнату.

Схвильований Іполит Матвійович отямився тільки від голосу Остапа.

— Вибір непоганий. Каміння, я бачу, добрано зі смаком. Скільки вся ця музика коштувала?

— Тисяч сімдесят — сімдесят п'ять.

— Мгу... Тепер, мабуть, коштує півтораста тисяч.

— Невже так багато? — зрадів Вороб'янинов.

— Не менше. Тільки ви, дорогий товаришу з Парижа, плюньте на все це.

— Як плюнути?

— Слиною,— відказав Остап,— як плювали до епохи історичного матеріалізму. Нічого не вийде.

— Як же так?

— А от як. Скільки було стільців?

— Дванадцять. Гарнітур до вітальні.

— Давно, мабуть, згорів ваш гарнітур у печах, Вороб'янинов так перелякався, що навіть скочив з місця.

— Спокій, спокій. За справу берусь я. Засідання триває далі. До речі, нам з вами треба скласти невеличку угоду.

Іполит Матвійович, важко дихаючи, на знак згоди кивнув головою. Тоді Остап Бендер почав виробляти умови.

— На випадок реалізації скарбів я, як безпосередній учасник концесії і технічний керівник справи, дістаю шістдесят процентів, а соцстрах можете за мене не платити. Це мені байдуже.

Іполит Матвійович посірів.

— Це грабунок серед білого дня.

— А скільки ж ви думали мені запропонувати?

— Н-н-ну, п'ять процентів, ну, десять, нарешті. Ви зрозумійте, адже це п'ятнадцять тисяч карбованців!

— Більше ви нічого не хочете?

— Н-ні.

— А може, ви. хочете, щоб я працював дурно, та ще дав вам ключ од квартири, де лежать гроші?

— У такому разі пробачте,— сказав Вороб'янинов у ніс.— У мене є всі підстави думати, що я і сам доведу до кінця свою справу.

— Ага! В такому разі даруйте,— заперечив чудесний Остап,— у мене є не менше підстав, як казав Енді Таккер, гадати, що і я сам доведу до кінця вашу справу.

— Шахрай! — закричав Іполит Матвійович, затремтівши. Остап був незворушний.

— Слухайте, пане з Парижа, а чи знаєте ви, що ваші діаманти майже у мене в кишені! І ви мене цікавите остільки, оскільки я хочу забезпечити вашу старість.

Тут тільки Іполит Матвійович зрозумів, які залізні лапи схопили його за горло.

— Двадцять процентів,— сказав він понуро.

— І мої харчі? — глузливо запитав Остап,

— Двадцять п'ять,

— І ключ від квартири?

— Але ж це тридцять сім з половиною тисяч!

— Навіщо така точність? Ну, гаразд — п'ятдесят процентів.

— Половина — ваша, половина — моя.

Торг тривав далі. Остап уважив іще. Він, з пошани до особи Вороб'янинова, погоджувався працювати з сорока процентів.

— Шістдесят тисяч! — закричав Вороб'янинов.

— Ви доволі ница людина,—заперечив Бендер,—ви любите гроші більше, аніж треба.

— А ви не любите грошей? — завив Іполит Матвійович голосом флейти,

— Не люблю.

— Навіщо ж вам шістдесят тисяч?

— З принципу!

Іполит Матвійович тільки дух перевів.

— Ну що, скресла крига? — добивав Остап. Вороб'янинов засопів і покірно сказав:

— Скресла.

— Ну, вашу руку, повітовий предводителю команчів! Крига скресла! Крига скресла, панове присяжні засідателі!

Після того як Іполит Матвійович, образившись на прозвище "предводителя команчів", зажадав пробачення і Остап, виголосивши пробачливу промову, назвав його фельдмаршалом, взялись виробляти диспозицію.

Опівночі двірник Тихін, хапаючись руками за всі стрічні палісадники і надовго припадаючи до стовпів, плентався до свого підвалу. На його нещастя був новий місяць.

—А! Пролетар розумової праці! Робітник мітли!—вигукнув Остап, угледівши зігнутого ободом двірника.

Двірник замукав низьким і пристрасним голосом, яким інколи серед нічної тиші раптом запально і метушливо починає бурмотіти унітаз.

— Це конгеніально,— повідомив Остап Іполитові Матвійовичу,— а ваш двірник досить-таки велика паскуда. Хіба можна так напиватись на карбованець?

— М-можна,— сказав двірник несподівано.

— Слухай-но, Тихоне,— почав Іполит Матвійович,— чи не знаєш ти, друже, що з моїми меблями?

Остап обережно підтримував Тихона, щоб мова вільно могла литись з його широко відкритого рота. Іполит Матвійович напружено ждав. Але з двірницького рота, в якому зуби росли не вряд, а через один, вирвався оглушливий крик:

— Бува-ва-али дні вес-с-селії...

Двірницька сповнилась громом і дзвоном. Двірник ретельно і пильно виконував пісню, не оминаючи жодного слова. Він ревів, рухаючись по кімнаті, то несвідомо, ниряючи під стіл, то зачіпаючи картузом мідну циліндричну гирю "ходиків", то стаючи на одне коліно. Йому було страшенно весело.

Іполит Матвійович украй розгубився.

— Доведеться відкласти допит свідків до ранку,— сказав Остап.— Лягаймо спати.

Двірника, важкого уві сні, мов комод, перенесли на лаву, Вороб'янинов і Остап вирішили лягти удвох на двірникове ліжко. У Остапа під піджаком, як виявилося, була сорочка-ковбой в чорну і червону клітку. Під ковбойкою не було вже більше нічого. Зате у Іполита Матвійовича під відомим читачеві місяцесяйним жилетом був іще один — гарусний, яскраво-голубий.

— Жилет хоч на продаж,— заздро зауважив Бендер,— він наче на мене шитий. Продайте.

Іполитові Матвійовичу незручно було відмовити своєму новому компаньйонові і безпосередньому учасникові концесії.

Він, скривившись, погодився продати жилет за свою ціну — вісім карбованців.

— Гроші — після реалізації нашого скарбу,— заявив Бендер, беручи від Вороб'янинова іще теплий жилет.

— Ні, я так не можу,— сказав Іполит Матвійович, червоніючи.— Дозвольте жилет назад.

Делікатна натура Остапа обурилась.

— Але ж це крамарство! — закричав він.— Починати півторастатисячну операцію і сваритися заради восьми карбованців! Учіться жити широко!

Іполит Матвійович почервонів ще дужче, витяг маленький блокнотик і каліграфічне записав:

25/IV—27 р.
Видано т. Бендерові
Р.—8-

Остап заглянув в книжечку.

— Ого! Якщо ви вже одкриваєте мені особовий рахунок, то хоч ведіть його до ладу. Заведіть дебет, заведіть кредит. В дебет не забудьте записати шістдесят тисяч карбованців, що їх ви мені винні, а в кредит — жилет. Сальдо на мою користь. П'ятдесят дев'ять тисяч дев'ятсот дев'яносто два карбованці. Ще можна жити.

Після цього Остап заснув беззвучним дитячим сном. А Іполит Матвійович зняв з себе вовняні напульсники, баронські чоботи і, зоставшись в заштопаній єгерській білизні, посапуючи, поліз під ковдру. йому було дуже незручно. З зовнішнього боку, де не вистачало ковдри, було холодно, а з другого боку його пекло молоде, повне трепетних ідей тіло великого комбінатора.

Усім трьом снилися сни.

Вороб'янинову ввижались сни чорні: мікроби, каррозшук, оксамитові толстовки і трунних справ майстер Безенчук в смокінгу, але неголений.

Остап бачив вулкан Фудзіяму, завідувача Маслотресту і Тараса Бульбу, що продавав листівки з краєвидами Дніпробуду.

А двірникові снилося, що із стайні утік кінь. Уві сні він шукав його до самісінького ранку і, не знайшовши, прокинувся розбитий і похмурий. Довго, здивовано дивився він на сонних людей, що лежали в його ліжку. Нічого не зрозумівши, він узяв мітлу і пішов на вулицю виконувати свої безпосередні обов'язки: підбирати кінські яблука і кричати на богаділиць.

вгору