Розділ Х СЛЮСАР, ПАПУГА І ВОРОЖКА

Будинок No 7 у Перелешинськім провулку не належав до найкращих будівель Старгорода. Два його поверхи, побудовані в стилі Другої імперії, були оздоблені побитими левиними мордами, надзвичайно подібними до обличчя відомого в свій час письменника Арцибашева. Арцибашевських лиць було рівно вісім, відповідно до числа вікон, що виходили в провулок. Містилися ці левині пики у віконних ключах.

Були на будинку ще дві прикраси, але вже суто комерційного характеру. По один бік висіла лазурна вивіска:

ОДЕСЬКА
БУБЛИЧНА АРТІЛЬ
Московські баранки

На вивісці було намальовано молодика у галстуку й коротких французьких брюках. Він держав у одній долонею вгору руці казковий ріг достатків, звідки лавиною ринули охряні московські баранки, що продавалися на випадок попиту і за одеські бублики. До того ж молодик похитливо всміхався. По другий бік пакувальна контора "Швидупак" повідомляла про себе шановних громадян-замовників чорною вивіскою з круглими золотими буквами.

Дарма що різниця в вивісках і величині оборотного капіталу була разюча, обидва ці різнорідні підприємства провадили одну справу: спекулювали мануфактурою всіх гатунків — грубошерстою, тонкошерстою, бавовняною, а коли траплявся шовк гарних кольорів і візерунків, то й шовком.

Пройшовши ворота, залиті тунельним мороком і водою, і повернувши праворуч, у двір з цементним колодязем, можна було побачити двоє дверей без ґанків, що виходили просто на гостре каміння двору. Дощечка тьмяної міді з вирізьбленим на ній писаними літерами прізвищем:

В. М. ПОЛЄСОВ

містилася на правих дверях. Ліві двері мали біленьку бляшанку:

МОДИ Й КАПЕЛЮХИ

Це теж було лише про людське око.

Всередині майстерні мод і капелюхів не було ні спартрі, ні оздоби, ні безголових манекенів з офіцерською виправкою, ні головатих болванок для елегантних дамських капелюшків. Замість всієї цієї мішури в трикімнатній квартирі жив непорочне білий папуга в червоних спідніх. Папугу обсіли блохи, але поскаржитись він нікому не міг, бо не говорив людським голосом. Цілими днями папуга гриз насіння і спльовував лушпайку на килим крізь грати баштової клітки. Йому бракувало тільки гармоніки і нових з присвистом калош, щоб бути подібним до підпилого кустаря-одинака. На вікнах коливалися темні коричневі завіски з блямбами. У квартирі переважали темно-коричневі тони. Над піаніно висіла репродукція з картини Бекліна "Острів мертвих" у рамі фантазі темно-зеленого полірованого дуба, під склом. Один ріг скла давно вилетів, і оголена частина картини була так засиджена мухами, що зовсім зливалася з рамою. Що діялося в цій частині острова мертвих — дізнатися було вже неможливо.

У спальні на ліжку сиділа сама хазяйка і, спираючись ліктями на восьмикутний столик, застелений нечистою скатертиною рішельє, розкладала карти. Перед нею сиділа вдова Грицацуєва в пухнастій шалі.

— Мушу вас попередити, панно, що я за сеанс менше як п'ятдесят копійок не беру,— сказала хазяйка.

Вдова, що не знала перешкод у жадобі відшукати нового чоловіка, погодилась платити зазначену ціну.

— Тільки ви, будь ласка, і майбутнє,— жалісно попросила вона.

— Вам треба ворожити на даму треф. Вдова заперечила.

— Я завжди була червова дама. Хазяйка байдуже погодилась і почала комбінувати карти. Визначення вдовиної долі начорно було дано уже через кілька хвилин. На вдову чекали великі і дрібні неприємності, а на серці у неї лежав трефовий король, з яким дружила бубнова дама.

Набіло ворожили по руці. Лінії руки вдови Грицацуєвої були чисті, могутні і бездоганні. Лінія життя простяглась так далеко, що кінець її заїхав у пульс, і якщо лінія говорила правду, то вдова повинна була б дожити до страшного суду. Лінії розуму й мистецтва давали право сподіватись, що вдова покине торгівлю бакалією і подарує людству неперевершені шедеври в якій завгодно царині мистецтва, науки або суспільствознавства. Горбики Венери у вдови схожі були на маньчжурські сопки і промовляли за чудесні запаси любові й ніжності.

Все це ворожка пояснила вдові словами і термінами, вживаними поміж графологів, хіромантів і кінських баришників.

— От спасибі вам, мадамочко,— сказала вдова,— я вже тепер знаю, хто трефовий король. І бубнова краля мені теж дуже відома. А король який, не мар'яжний?

— Мар'яжний, панно.

Окрилена вдова помчала додому. А ворожка, скинувши карти в шухляду, позіхнула, показавши пащу п'ятдесятилітньої жінки, і пішла на кухню. Там вона попоралась коло обіду, що грівся на гасниці "Грец", по-кухарськи витерла руки об фартух, взяла відро з відбитою де-не-де емаллю і вийшла надвір по воду.

Вона йшла двором, важко пересуваючись на плоских ступнях. Її напівспорохнілий бюст мляво стрибав у перефарбованій блузці. На голові ріс віничок сивуватого волосся. Вона була стара, була бруднувата, дивилася на всіх підозріло і любила солодке. Якби Іполит Матвійович побачив її зараз, то нізащо не пізнав би Олени Боур, давньої своєї коханки, про яку секретар суду сказав колись віршами, що вона "к поцелуям зовущая, вся такая воздушная". Біля колодязя мадам Боур привітав сусіда Віктор Михайлович Полєсов, слюсар-інтелігент, що набирав воду в бідон з-під бензину. У Полєсова було лице оперного чорта, якого старанно мазали сажею,- перед тим як випустити на сцену.

Обмінявшись привітаннями, сусіди заговорили про те, що цікавило весь Старгород.

— До чого дожились,— іронічно сказав Полєсов,— учора все місто оббігав, плашок три восьмих дюйма дістати не міг. Немає. Нема! А ще трамвай збираються пускати.

Олена Станіславівна, що мала про плашки на три восьмих дюйма таке саме уявлення, яке має про сільське господарство слухачка хореографічних курсів імені Леонардо да Вінчі, думаючи, що сир добувають з вареників, висловила, проте, своє співчуття:

— Які тепер магазини! Тепер тільки черги, а магазинів нема. І назви у цих магазинів найжахливіші. Старгіко!..

— Ні, знаєте, Олено Станіславівно, це ще дурниці! У них чотири мотори "Загальної Електричної Компанії" лишились. Ну, ці сяк-так підуть, хоч кузови та-аке барахло!.. Скло не на гумі. Я сам бачив. Деренчати все це буде... Жах! А решта моторів—харківська робота. Самий держпромколірмет. Верстви не витягнуть. Я на них дивився...

Слюсар роздратовано замовк. Його чорне лице блищало на сонці. Білки очей були жовтаві. З-поміж кустарів з мотором, на які багатий був Старгород, Віктор Михайлович Полєсов був найнезграбніший і частіше за інших набирав у халяви. Причиною цього була його надмір запальна натура. Це був запальний ледар. Він завжди пінився. У власній його майстерні, що містилася в другому дворі будинку No 7 у Перелешинськім провулку, застати його було неможливо. Погасле переносне горно сиротою стояло посеред мурованого сарая, по затутках якого лежали купами проколоті камери, подерті протектори "Треугольник", руді замки—такі величезні, що ними можна було замикати міста,—м'які баки на пальне з написами "Indian" і "Wanderer", дитяча ресорна колясочка, навіки заглохла динамка, гнила шкіряна сириця, промащене клоччя, стертий наждачний папір, австрійський багнет і безліч подертого, гнутого і давленого мотлоху. Замовники не находили Віктора Михайловича. Віктор Михайлович уже десь давав розпорядження. Йому було не до роботи. Він не міг спокійно бачити биндюжника, куди б той не їхав з вантажем — в свій чи чужий двір. Полєсов одразу ж виходив у двір і, склавши руки на спині, презирливо спостерігав поведінку візника. Нарешті серце його не витримувало:

— Хто ж так заїздить?— кричав він, жахаючись.— Завертай!

Переляканий візник завертав.

— Куди ж ти завертаєш, мордо?!— страждав Віктор Михайлович, налітаючи на коня.— Надавали б тобі в старий час ляпасів, тоді б завертав.

Покомандувавши так з півгодини, Полєсов збирався був уже вернути до майстерні, де дожидав його неполагоджений велосипедний насос, але тут спокійне життя міста звичайно знов порушувало яке-небудь непорозуміння. То на вулиці зчеплювались осями вози, і Віктор Михайлович показував, як найкраще і найшвидше їх розчепити; то міняли телеграфний стовп, і Полєсов перевіряв його перпендикулярність до землі власним, спеціально винесеним з майстерні виском: то, нарешті, проїздила пожежна команда, і Полєсов, схвильований звуками труби і горючи полум'ям неспокою, біг за колісницями.

Однак вряди-годи Віктора Михайловича настигала стихія реального чину. На кілька день він ховався в майстерню і мовчки працював. Діти вільно бігали по двору і кричали що хотіли, биндюжники описували у дворі які завгодно криві, вози на вулиці загалом переставали зчеплюватись, і пожежні колісниці та катафалки самотньо котили на пожежу,—Віктор Михайлович працював. Одного разу, після такого запою, він вивів у двір, як барана за роги, мотоцикл, складений з шматочків автомобілів, вогнегасників, велосипедів і друкарських машинок. Мотор на півтори сили був вандерерівський, колеса давідсонівські, а решта головних частин уже давно втратила фірму. З сідла звисав на шпагатику картонний плакат "Проба". Зібрався натовп. Не дивлячись ні на кого, Віктор Михайлович закрутив рукою педаль. Іскри не було хвилин десять. Потім почулося залізне чавкання, прилад затремтів і оповився брудним димом. Віктор Михайлович кинувся в сідло, і мотоцикл, набравши шаленої швидкості, виніс його через тунель на середину бруку й одразу ж спинився, наче підтятий кулею. Віктор Михайлович збирався був уже злізти і обревізувати свою загадкову машину, як раптом вона дала задній хід і, пронісши свого творця через той самий тунель, зупинилась на вихідному пункті—посеред двору, буркітливе ахнула й вибухла. Віктор Михайлович уцілів чудом і з уламків мотоцикла в черговий період запою змайстрував стаціонарний двигун, що вельми був подібний до справжнього, але не працював.

Вінцем академічної діяльності слюсаря-інтелігента була епопея з ворітьми сусіднього будинку No5. Житлотовариство цього будинку уклало з Віктором Михайловичем угоду, за якою Полєсов брав на себе зобов'язання полагодити залізні ворота будинку і пофарбувати їх у який-небудь економічний колір, на свою уподобу. З другого боку, житлотовариство зобов'язалось заплатити В. М. Полєсову по ухвалі роботи спеціальною комісією двадцять один карбованець сімдесят п'ять копійок. Гербові марки було покладено на рахунок виконавця роботи.

Віктор Михайлович підняв і поніс ворота, як Самсон. У майстерні він з ентузіазмом узявся до роботи. Два дні пішло на розклепування воріт. Розібрано їх на складові частини. Чавунні завитки лежали в дитячій колясочці; залізні штанги та списи складено під верстат. Ще кілька день пішло на огляд ушкоджень. А потім у городі сталася велика неприємність: на Дров'яній лопнула магістральна водопровідна труба, і Віктор Михайлович решту тижня провів на місці аварії, іронічно посміхаючись, покрикуючи на робітників і щохвилини заглядаючи в провалину.

Коли організаторський запал Віктора Михайловича трохи вгамувався, він знов підступив до воріт, але було запізно: дворові діти вже грали чавунними завитками та списами воріт будинку No5. Угледівши розгніваного слюсаря, діти з переляку покидали цяцьки і розбіглись. Половини завитків уже не було, і найти їх не пощастило. Після цього випадку Віктор Михайлович зовсім збайдужнів до воріт.

А в будинку No5, розчиненому навстіж, відбувалися жахливі події. З горищ крали мокру білизну і одного вечора потягли навіть закипілий у дворі самовар. Віктор Михайлович особисто брав участь у гонитві за злодієм, але злодій, хоч і ніс у витягну тих наперед руках кип'ячий самовар, з бляшаної труби якого било полум'я, біг дуже жваво і, обертаючись назад, шпетив переднього в гонитві Віктора Михайловича нечистими словами. Але найбільш за всіх потерпів двірник будинку No 5. Він втратив свій кожнонічний заробіток: воріт не було, нічого було відчиняти, і загулялим квартирантам ні за що було віддавати свої гривеники. Спочатку двірник приходив питати, чи скоро будуть зібрані ворота, потім благав Христом-богом, а під кінець почав виголошувати невиразні погрози. Житлотовариство посилало Вікторові Михайловичу листовні нагадування. Справа пахла судом. Становище напружувалось день при дні.

Стоячи біля колодязя, ворожка і слюсар-ентузіаст провадили далі розмову.

— Раз наявне нема напоготові просмолених шпал,— кричав Віктор Михайлович на весь двір,— це буде не трамвай, а лихо саме!

— Коли ж все це скінчиться?— сказала Олена Станіславівна.— Живемо як дикуни.

— Кінця-краю цьому нема... Овва! Знаєте, кого я сьогодні бачив? Вороб'янинова.

Олена Станіславівна прихилилась до колодязя, від здивування так і держачи поперед себе повне відро з водою.

— Приходжу я в комунгосп продовжити договір на оренду майстерні, іду коридором. Раптом підходять до мене двоє. Дивлюсь — щось знайоме. Начебто вороб'яниновське обличчя. І питають: "Скажіть, що тут за установа колись була в цьому будинкові?" Я кажу, що колись тут була жіноча гімназія, а потім житловідділ. А вам навіщо? — питаю. А вони кажуть "спасибі" і пішли собі далі. Тут я ясно побачив, що це сам Вороб'янинов, тільки без усів. Звідки він тут взявся? І той, другий, з ним був — красень мужчина. Явно колишній офіцер. І тут я подумав...

У цю хвилину Віктор Михайлович помітив щось неприємне. Урвавши мову, він схопив свій бідон і швидко сховався за ящик на сміття. У двір повагом увійшов двірник будинку No 5, зупинився біля колодязя і почав оглядати дворові будівлі. Не помітивши ніде Віктора Михайловича, він засумував.

— Вітьки-слюсаря знову нема?— спитав він у Олени Станіславівни.

— Ах, нічого я не знаю,— сказала ворожка,— нічого я не знаю.

І опанована великим хвилюванням, вихлюпуючи воду з відра, вона поквапно пішла до себе.

Двірник погладив цементний бік колодязя і попрямував до майстерні. За два кроки від вивіски:

ХІД У СЛЮСАРНУ МАЙСТЕРНЮ

красувалася вивіска:

СЛЮСАРНА МАЙСТЕРНЯ
І
ЛАГОДЖЕННЯ ПРИМУСІВ

під якою висів важкий замок. Двірник ударив ногою в замок і з ненавистю сказав:

— У, гангрена!

Двірник стояв біля майстерні ще хвилини зо три, наливаючись страшним отруйним гнівом, потім з гуркотом одірвав вивіску, поніс її на середину двору, до колодязя, і, ставши на неї обома ногами, зняв сварку.

— Злодюги у вас у домі номер сім живуть!—галасував двірник.— Сволота всяка! Гадюка семибатюшна! Середню освіту має!.. Що мені ота середня освіта!.. Гангрена проклята!..

У цей час семибатюшна гадюка з середньою освітою сиділа за смітником на бідоні й нудьгувала.

З тріскотом розчинялися рами, і з вікон визирали веселі мешканці. З вулиці в двір неквапно входили цікаві. Угледівши аудиторію, двірник розпалився ще дужче.

— Слюсар-механік! — вигукнув двірник.— Аристократ собачий!

Парламентарні вислови двірник рясно пересипав нецензурними словами, яким віддавав перевагу. Утла жіноча стать, густо обліпивши підвіконня, страшенно обурювалась на двірника, але від вікон не відходила.

— Морду розквашу!— скаженів двірник.— Освічений!

Коли скандал був у зеніті, прибув міліціонер і мовчки почав тягти скандаліста до району. Міліціонерові допомагали молодці з "Швидкоупаку".

Двірник покірно обняв міліціонера за шию і ридма заридав.

Небезпека минула.

Тоді з-за смітника вискочив знудьгований Віктор Михайлович. Аудиторія зашуміла.

— Хам!— закричав Віктор Михайлович услід процесії.— Хам! Я тобі покажу! Мерзота!

Двірник за гірким риданням нічого цього не почув. Його несли на руках у відділення. Туди ж, як речовий доказ, потягли вивіску "Слюсарна майстерня і лагодження примусів".

Віктор Михайлович ще довго гороїжився.

— Високо несуться, сучі сини!— говорив він глядачам.— Хами!

— Годі вам, Вікторе Михайловичу!— крикнула з вікна Олена Станіславівна.— Зайдіть до мене на хвилиночку.

Вона поставила перед Віктором Михайловичем блюдце компоту і, походжаючи по кімнаті, почала розпитувати.

— Та кажу ж вам, що це він, без усів, але він,— своїм звичаєм кричав Віктор Михайлович,— ну от, знаю я його прекрасно! Вороб'янинов, викапанісінький!

— Тихше ви, господи! Навіщо він сюди приїхав, як ви гадаєте?

На чорному обличчі Віктора Михайловича склалась іронічна посмішка.

— Ну, а як ви гадаєте?

Він посміхнувся з іще більшою іронією.

— В усякому разі не договори ж з більшовиками підписувати.

— Ви гадаєте, що йому загрожує небезпека?

Запаси іронії, призбирані Віктором Михайловичем за десять -років революції, були невичерпні. На обличчі йому заграли серії смішків різноманітної сили і скепсису.

— Кому в Радянській Росії не загрожує небезпека, тим паче чоловікові в такому становищі, як Вороб'янинов? Вуса, Олено Станіславівно, дарма не голять.

— Його прислали з-за кордону?— спитала Олена Станіславівна, мало не задихнувшись.

— Безумовно,— відказав геніальний слюсар.

— З якою ж він метою тут?

— Не будьте дитиною.

— Байдуже. Мені треба його бачити.

— А ви знаєте, чим ризикуєте?

— Та мені однаково! Після десяти років розлуки я не можу не побачитися з Іполитом Матвійовичем.

Їй і справді здалося, що доля розлучила їх тоді, коли вони кохали одне одного.

— Благаю вас, найдіть його! Довідайтесь, де він! Ви скрізь буваєте! Вам буде неважко! Перекажіть, що я хочу його бачити.

Чуєте?

Папуга в червоних підштанках, дрімавши на жердині, перелякався шумної розмови, перевернувся вниз головою і в такій позі завмер.

— Олено Станіславівно,— сказав слюсар-механік, підводячись і притискаючи руку до грудей,— я найду його і налагоджу з ним зв'язок.

— Може, ви хочете ще компоту?— розчулилась ворожка. Віктор Михайлович з'їв компот, прочитав злобну лекцію про неправильну будову папужої клітки і попрощався з Оленою Станіславівною, порекомендувавши їй держати все в найсуворішім секреті.

вгору