Розділ XI АЛФАВІТ "ДЗЕРКАЛО ЖИТТЯ"

Другого дня компаньйони пересвідчилися, що жити в двірницькій далі незручно. Буркотів Тихін, що зовсім очманів після того, як побачив пана спочатку чорновусим, потім зеленовусим, а під кінець і совсім без вусів. Спати було ні на чім. У двірницькій стояв запах гнилого кізяка, що струмив від нових валянків Тихона. Старі валянки стояли в кутку і теж для повітря озону не вилучали.

— Вважаю вечір спогадів закритим,— сказав Остап,— треба переїздити до готелю.

Іполит Матвійович здригнувся.

— Цього не можна.

— Чому?

— Там доведеться прописатись.

— З паспортом не гаразд?

— Та ні, з паспортом усе гаразд, але в місті моє прізвище широко відоме. Піде поголос.

Концесіонери замріяно помовчали.

— А прізвище Міхельсон вам подобається?— несподівано запитав прекрасний Остап.

— Який Міхельсон? Сенатор?

— Ні. Член спілки радторгслужбовців.

— Я вас не розумію.

— Це через брак технічних навичок. Не будьте невинним ягнятком.

Бендер витяг з зеленого піджака профспілкову книжку і передав Іполитові Матвійовичу.

— Конрад Карлович Міхельсон, сорока восьми років, безпартійний, не одружений, член спілки з тисяча дев'ятсот двадцять першого року, надзвичайно моральна особа, мій добрий знайомий, здається, друг дітей... Але ви можете не дружити з дітьми: цього від вас міліція не зажадає.

Іполит Матвійович зашарівся.

— Та чи зручно це?

— Порівняно з нашою концесією цей вчинок, хоч і передбачений Карним кодексом, проте має невинний характер дитячої гри в Панаса.

Вороб'янинов все-таки запнувся.

— Ви ідеаліст, Конраде Карловичу. Вам іще пощастило, а то, уявіть собі, раптом вам довелось би стати яким-небудь Папа-Христозопуло або Зловуновим.

Одразу ж дано згоду, і концесіонери, не попрощавшись з Тихоном, вибрались на вулицю.

Зупинились вони в мебльованих кімнатах "Сорбонна". Остап переполошив увесь невеликий штат готельної обслуги. Спершу він оглядав номери на сім карбованців, але був невдоволений з їхнього меблювання. Оздоблення номерів на п'ять карбованців сподобалось йому більше, але килими були якісь облізлі і обурював запах. У номерах на три карбованці було все гаразд, за винятком картин.

— Я не можу жити в одній кімнаті з пейзажами,— сказав Остап.

Довелось оселитися в номері за карбованець вісімдесят. Там не було пейзажів, не було килимів, а меблювання було строго додержано: два ліжка і нічний столик.

— Стиль кам'яного віку,— схвально зауважив Остап.— А доісторичні тварини в матрацах не водяться?

— Як до сезону,— відказав лукавий коридорний,— якщо, приміром, губернський з'їзд який-небудь, то, звичайно, нема, бо пасажирів буває багато і перед ними роблять генеральну чистку. А іншим часом справді трапляється, що й набігають. З сусідніх номерів "Лівадія".

Того ж дня концесіонери побували в Старкомгоспі, де дістали всі потрібні відомості. Виявилося, що житловідділ був розформований 1921 року і що великий архів його був з'єднаний з архівом Старкомгоспу.

До справи взявся великий комбінатор. Надвечір компаньйони вже знали хатню адресу завідувача архіву Варфоломія Коробейникова, колишнього чиновника канцелярії градоначальства, нині службовця конторської праці.

Остап прибрався в гарусний жилет, вибив об бильце ліжка піджак, видурив у Іполита Матвійовича карбованець двадцять копійок на представництво й попрямував з візитом до архіваріуса. Іполит Матвійович залишився в "Сорбонні" і, хвилюючись, почав ходити в прогалині поміж двома ліжками. Цього вечора, зеленого й холодного, вирішувалась доля всього задуму. Якщо пощастить дістати копії ордерів, за якими розподілялись вилучені з Вороб'яниновського особняка меблі, можна вважати, що справа наполовину вдалася. Попереду чекали ще труднощі, звичайно, неймовірні, але нитка була б уже в руках.

— Аби нам ордери дістати,— прошепотів Іполит Матвійович, падаючи на ліжко,— аби нам ордери!..

Пружини розбитого матраца кусали його, як блохи. Він не відчував цього. Він ще неясно уявляв собі, що станеться після одержання ордерів, але був певний, що тоді все піде як по маслу: "А маслом,— чомусь крутилося у нього в голові,— каші не зіпсуєш".

Тим часом каша заварювалась велика. Опанований рожевою мрією, Іполит Матвійович перекидався з боку на бік на ліжку. Пружини під ним мекали.

Остапові довелося перетяти все місто. Коробейников жив на Гусищі — околиці Старгорода.

Там жили переважно залізничники. Іноді над будинками, по насипу, обгородженому бетонним тонкостінним муром, з сопінням заднім ходом проходив паровоз. Дахи будинків на мить опромінювались спалахами паровозної топки. Іноді котились порожні вагони, іноді вибухали петарди. Серед халуп і тимчасових бараків тяглись довгі цегляні корпуси іще вогких кооперативних будинків.

Остап поминув світлосяйний острів — залізничний клуб, в папірці перевірив адресу і зупинився біля будиночка архіваріуса. Він крутнув дзвінок з опуклими літерами "прошу крутити".

Після довгих запитань, "до кого" та "чого", йому відчинили, і він опинився в темному, заставленому шафами передпокої. У пітьмі хтось дихав на Остапа, але нічого не говорив.

— Де тут громадянин Коробейников?— запитав Бендер. Мовчазнодишна людина взяла Остапа за руку і ввела до освітленої висячою гасовою лампою їдальні. Остап побачив перед собою маленького дідка — чепуруна з надзвичайно гнучкою спиною. Не було жодного сумніву, що цей старий і є громадянин Коробейников. Остап без запрошення присунув стілець і сів.

Дідок небоязко дивився на самовправцю і мовчав. Остап ґречно почав розмову перший:

— Я до вас у справі. Ви служите в архіві Старкомгоспу? Спина дідкові зарухалась і вигнулась — на знак згоди.

— А перед тим служили в житловідділі?

— Я скрізь служив,— сказав старий весело.

— Навіть в канцелярії градоначальства?

При цьому Остап граціозно посміхнувся. Спина дідка довго гадючилась і нарешті зупинилась у положенні, яке свідчило, що служба в градоначальстві—діло давнє і що все держати в пам'яті річ абсолютно неможлива.

— А дозвольте все-таки довідатись, чим зобов'язаний?— запитав хазяїн, з цікавістю дивлячись на гостя.

— Дозволю,— одказав гість.— Я — Вороб'янинова син.

— Це якого ж? Предводителя?

— Його.

— А він що, живий?

— Помер, громадянине Коробейников. Спочив.

— Так,—без особливої жури промовив старий,—сумна по" дія. Але ж, здається, у нього дітей не було?

— Не було,— люб'язно потвердив Остап.

— Яке це ж?..

— Нічого. Я від морганатичного шлюбу.

— Чи не Олени Станіславівни синок будете?

— Еге ж. Її.

— А як її здоров'я?

— Маман давно в могилі.

— Так, так, ой, як сумно!

І довго ще старий дивився з сльозами співчуття на Остапа, хоч не далі як сьогодні бачив Олену Станіславівну на базарі, коло м'ясних яток.

— Усі помирають,—сказав він.—А все-таки дозволите узнати, в якій справі, шановний, пробачте, не знаю вашого імені...

— Вольдемар,—швидко повідомив Остап.

— Володимир Іполитович? Дуже добре. Так. Я вас слухаю, Володимире Іполитовичу.

Дідок присів до столу, застеленого цератою в візерунках, і зазирнув у самі очі Остапові.

Остап добірними словами висловив свій родинний сум. Він дуже шкодує, що вдерся так пізно до житла вельмиповажного архіваріуса і завдав йому клопоту своїм візитом, але сподівається, що вельмиповажний архіваріус пробачить йому, коли дізнається, яке почуття змусило його до цього.

— Я хотів би,— з невимовною синівською любов'ю закінчив Остап,— найти що-небудь з меблів свого батька, щоб зберегти про нього пам'ять. Чи не знаєте ви, кому передано меблі з дому мого папа?

— Складна справа,— відказав старий, подумавши,— це тільки багатій людині під силу... А ваша, пробачте, яка професія?

— Вільна професія. Власна м'ясохолодобойня на артільних засадах у Самарі.

Старий з сумнівом глянув на зелений реквізит молодого Вороб'янинова, але не заперечував.

"Моторний молодик",— подумав він.

Остап, який на той час закінчив свої спостереження над Коробейниковим, вирішив, що "дідок — типова сволота".

— Так от,— сказав Остап.

— Так от,— сказав архіваріус,— важко, але можна...

— Потрібні витрати?—допоміг власник м'ясохолодобойні. -

— Невелика сума...

— Ближче до тіла, як каже Мопассан. Відомості будуть оплачені. -

— Ну що ж, покладіть сімдесят карбованців.

— Це ж чому так багато? Овес нині дорогий? Дідок дрібно задеренчав, вихиляючись хребтом.

— Зволите жартувати...

— Згода, папашо. Гроші проти ордерів. Коли до вас завітати?

— Гроші при вас?

Остап недвозначно поляскав себе по кишені.

— Тоді, будь ласка, хоч зараз,— урочисто сказав Коробейников.

Він засвітив свічку і повів Остапа до сусідньої кімнати. Там, опріч ліжка, на якому, очевидно, спав хазяїн дому, стояв письмовий стіл, закиданий бухгалтерськими книгами, і довга канцелярська шафа з відкритими полицями. До ребер полиць було приклеєно друковані літери: А, Б, В і далі, до ар'єргардної літери Я. На полицях лежали пачки ордерів, перев'язані свіжим мотуззям.

— Ого!— сказав Остап у захваті.— Повний архів на дому!

— Абсолютно повний,— скромно відказав архіваріус.— Я, знаєте, на всяк випадок... Комунгоспові він не потрібний, а мені на старості літ може стати в пригоді... Живемо ми, знаєте, як на вулкані... Все може статися... Кинуться тоді люди шукати свої меблі, а де вони, меблі? От вони де! Тут вони! В шафі. А хто зберіг, хто доглянув? Коробейников! От панове спасибі і скажуть старенькому, допоможуть на старості літ... А мені багато не треба—десяточку за кожний ордерок подадуть—і за те спасибі... А то іди, спробуй, шукай вітра в полі. Без мене не найдуть!

Остап захоплено дивився на дідка.

— Дивна канцелярія,— сказав він,— повна механізація. Ви просто герой праці!

Улещений архіваріус почав знайомити гостя з деталями улюбленої праці. Він розгорнув велетенські книжки обліку і розподілу.

— Все тут,—сказав він,—весь Старгород! Усі меблі! У кого коли взято, кому коли видано. А оце — алфавітна книга, дзеркало життя! Вам про чиї меблі? Купця першої гільдії Ангелова? Будь ласка. Дивіться на літеру А. Літера А, Ак, Ам, Ан, Ангелов... Номер? Он він! 82 742. Тепер книгу обліку сюди. Сторінка 142. Де Ангелов? От Ангелов. Взято у Ангелова 18 грудня 1918 року: рояль "Беккер" No97012, табурет до нього м'який, бюро дві штуки, гардеробів чотири (два червоного дерева), шифоньєр один і таке інше... А кому дано?.. Дивимось книгу розподілу. Той самий номер 82 742... Дано... Шифоньєр — в міськвійськкомат, гардеробів три штуки — в дитячий інтернат "Жайворонок"... І ще один гардероб — в особисте розпорядження секретаря Старпродкомгубу. А рояль куди пішов? Пішов рояль у соцзабез, в 2-й будинок. І по цей день там рояль є...

"Щось не бачив я там такого рояля",— подумав Остап, згадавши сором'язне личко Альхена.

— Або, приміром, в управителя канцелярії міської управи Муріна... На літеру М, отже, і треба шукати. Все тут. Все місто. Роялі тут, козетки всілякі, трюмо, крісла, канапочки, пуфики, люстри... Сервізи навіть, і ті є...

— Ну,— сказав Остап,— вам пам'ятник нерукотворний треба поставити. Однак ближче до діла. Приміром, літера В.

— Є літера В,— охоче обізвався Коробейников.— Зараз. Вм, Вн, Ворицький, No48238 Вороб'янинов, Іполит Матвійович, батько ваш, царство йому небесне, великої душі був чоловік... Рояль "Беккер" No 54 809, вази китайські, маркіровані — чотири, французького заводу "Севр", килимів обюсонів — вісім, різних на розмір, гобелен "Пастушка", гобелен "Пастух", текінських килимів — два, хоросанських килимів — один, опудало ведмеже з тацею — одне, спальний гарнітур — дванадцять місць, гарнітур для їдальні—шістнадцять місць, гарнітур для вітальні—чотирнадцять місць, горіховий, майстра Гамбса роботи...

— А кому роздано?— нетерпляче запитав Остап.

— Це ми зараз. Опудало ведмеже з тацею — в другий район міліції. Гобелен "Пастушка" в клуб водників. Килими обюсон, текінські і хоросан — у Наркомзовнішторг. Гарнітур спальний — у спілку мисливців, гарнітур для їдальні — в Старгородську філію Головчаю. Гарнітур для вітальні горіховий — частинами. Стіл круглий і стілець один — у 2-й будинок соцзабезу, канапа з гнутою спинкою — в розпорядження житловідділу (до цього часу в передпокої стоїть, всю оббивку замусолила сволота); і ще один стілець — товаришеві Грицацуєву, як інваліду імперіалістичної війни, згідно з його заявою і резолюцією завжитловідділу т. Буркіна. Десять стільців в Москву, в музей мебльової майстерності, згідно з циркулярним листом Наркомосвіти... Вази китайські, маркіровані...

— Хвалю,— сказав Остап, тріумфуючи,— це конгеніально! Добре було б і на ордери подивитись.

— Зараз, зараз і до ордерів доберемося. На No48238, літера В.

Архіваріус підійшов до шафи і, ставши навшпиньки, дістав потрібну пачку.

— От вона. Всі вашого батька меблі тут. Вам усі ордери?

— Куди мені всі... Так... спогади дитинства — гарнітур з вітальні... Пам'ятаю, грався я в вітальні на килимі хоросан, дивлячись на гобелен "Пастушка"... Чудовий був час, золоте дитинство!.. Так от гарнітуром з вітальні ми, папашо, й обмежимось.

Архіваріус з любов'ю почав розгладжувати пачку зелених корінців і заходився розшукувати там потрібні ордери. Коробейников одібрав п'ять штук. Один ордер на десять стільців, два — по одному стільцю, один — на круглий стіл і один — на гобелен "Пастушка".

— Будь ласка. Все як слід. Де що стоїть — все відомо. На корінцях усі адреси прописані і власноручний підпис одержувача. Отже, ніхто, на випадок чого, не одкараскається. Може, хочете генеральші Попової гарнітур? Дуже гарний. Теж гамбсівська робота.

Але Остап, під впливом любові виключно до батьків, схопив ордери, засунув їх аж на дно бічної кишені, а від генеральшиного гарнітура відмовився.

— Можна розписочку писати?— запитав архіваріус, ловко вигинаючись.

— Можна,— люб'язно сказав Бендер,— пишіть, борець за ідею.

— Так я вже напишу.

—Катайте!

Перейшли до першої кімнати. Коробейников каліграфічним почерком написав розписку і, усміхаючись, передав її гостеві. Головний концесіонер надзвичайно шанобливо взяв папірець двома пальцями правої руки і поклав його в ту саму кишеню, де вже лежали дорогоцінні ордери.

— Ну, бувайте,— сказав вія, примружившись,— я вам, здається, завдав чимало турбот. Не смію більше заважати вам своєю присутністю. Вашу руку, управителю канцелярії.

Ошелешений архіваріус в'яло потис подану йому руку.

— Бувайте,— повторив Остап.

Він рушив до виходу.

Коробейников нічого не зрозумів. Він навіть глянув на стіл, чи не залишив там гість грошей, але й на столі грошей не було. Тоді архіваріус дуже тихо спитав:

— А гроші?

— Які гроші? — сказав Остап, одчиняючи двері.— Ви, здається, запитали про якісь -гроші?

— Аякже ж! За меблі! За ордери!

— Голубе,— проспівав Остап,— їй-богу, клянусь честю небіжчика батька. Рада б душа, та нема, забув взяти з поточного рахунку...

Дідок затремтів і витяг наперед недолугу свою лапку, намагаючись затримати нічного відвідувача.

— Тихше, дурню,— сказав Остап грізно,— говорять тобі не китайською мовою—завтра, значить завтра. Ну, бувайте! Пишіть листи!..

Двері з тріском зачинились. Коробейников знову відчинив їх і вибіг на вулицю, але Остапа вже не було. Він швидко йшов повз міст. Локомотив, що проїздив через віадук, освітив його своїми вогнями і оклубив димом.

— Крига скресла!— закричав Остап машиністові.— Крига скресла, панове присяжні засідателі!

Машиніст недочув, махнув рукою, колеса машини дужче засмикали стальні лікті кривошипів, і паровоз поїхав.

Коробейников постояв на лютому вітрі хвилини дві і, огидно ганьблячи гостя, повернув до свого будиночка. Нестерпна гіркота огорнула його. Він став посеред кімнати і почав шалено штурхати ногою стіл. Підстрибувала попільничка, зроблена на манір калоші з червоним написом "Треугольник", і склянка цокнулася з карафкою.

Ще ніколи Варфоломій Коробейников не був так підло обдурений. Він міг обдурити кого завгодно, але тут його ошукали з такою геніальною простотою, що він довго ще стояв, калатаючи по товстих ніжках обіднього столу.

Коробейникова на Гусищі звали Варфоломійовичем. Звертались до нього тільки в крайній потребі. Варфоломійович брав у заклад речі і визначав людожерські проценти. Він жив з цього уже кілька років і ще ні разу не попався. А тепер він прогорав на кращій своїй комерційній справі, від якої сподівався великих баришів і забезпеченої старості.

— Жартуєте?!— скрикнув він, згадавши за пропащі ордери.— Тепер гроші тільки наперед. І як же це так я маху дав? Своїми руками віддав горіховий гарнітур для вітальні!.. Самому гобеленові "Пастушка" ціни не скласти! Ручна робота!..

Дзвінок "прошу крутити" давно вже крутила чиясь непевна рука, і не встиг Варфоломійович згадати, що вхідні двері зостались одчинені, як у передпокої щось важко гуркнуло, і голос людини, заблуканої в лабіринті шаф, благальне гукнув:

— Куди тут зайти?

Варфоломійович вийшов у передпокій, потяг до себе чиєсь пальто (на дотик — драп) і ввів до їдальні панотця Федора.

— Великодушно пробачте,— сказав панотець Федір. Через десять хвилин взаємних недомовок і хитрощів з'ясувалося, що громадянин Коробейников справді має деякі відомості про меблі Вороб'янинова, а панотець Федір не відмовляється за ці відомості заплатити. Крім того, на превелику втіху архіваріуса, виявилося, що відвідувач рідний брат колишнього предводителя і палко бажає зберегти про нього пам'ять, придбавши горіховий гарнітур для вітальні. З цим гарнітуром у брата Вороб'янинова були пов'язані найтепліші спогади юнацтва.

Варфоломійович запросив сто карбованців. Пам'ять брата відвідувач розцінював куди нижче, карбованців на тридцять. Погодились на п'ятдесяти.

— Гроші я попросив би наперед,— заявив архіваріус,— це моє правило.

— А це нічого, що я золотими десятками?— заспішив панотець Федір, розриваючи підшивку піджака.

— За курсом візьму. По дев'ять з половиною. Сьогоднішній курс.

Востриков витрусив з ковбаски п'ять жовтячків, досипав до них два з половиною сріблом і підсунув всю купку до архіваріуса. Варфоломійович двічі перелічив монети, згріб їх у жменю, попросив гостя хвилиночку зачекати і пішов по ордери. В таємній своїй канцелярії Варфоломійович довго не думав, розгорнув алфавіт — дзеркало життя на літеру П, швидко найшов потрібний номер і взяв з полиці пачку ордерів генеральші Попової. Розпанахавши пачку, Варфоломійович вибрав із неї тільки ордер, виданий тов. Брунсу, що проживає по Виноградній, 34, на двадцять горіхових стільців фабрики Гамбса. Дивуючись з своєї кмітливості й уміння викручуватись, архіваріус посміхнувся і одніс ордери покупцеві.

— Всі в одному місці?— скрикнув покупець.

— Один до одного. Всі там стоять. Гарнітур прекрасний. Пальчики оближете. А втім, чи вам про це говорити! Ви самі знаєте!

Панотець Федір довго й захоплено тряс руку архіваріусові і, скуштувавши рясних ударів об шафи в передпокої, зник у нічній темряві.

Варфоломійович довго ще глузував з пошитого в дурні покупця. Золоті монети він розклав рядком на столі і довго сидів, сонно дивлячись на п'ять ясних кружалець.

"І чого це їх на вороб'яниновську меблю потягло?— подумав він.— з глузду з'їхали".

Він роздягся, неуважно помолився богу, ліг у вузеньку дівочу постіль і заклопотано заснув.

вгору