Розділ XIII ДИХАЙТЕ ГЛИБШЕ: ВИ СХВИЛЬОВАНІ!

Ранком Першого травня Віктор Михайлович Полєсов, мучений звичайною жадобою діяльності, вискочив на вулицю і помчав до центру. Спочатку його різноманітні таланти не могли найти собі належного застосування, бо народу було іще мало, і святкові під охороною кінних міліціонерів трибуни були порожні. Але години до дев'ятої в різних кінцях міста замурмотіли, засопіли і засвистіли оркестри. З воріт вибігали хатні господарки.

Колона музпрацівників, у м'яких виложистих комірчиках, якось втиснулась всередину походу залізничників, плутаючись під ногами й усім заважаючи.

Вантажний автомобіль, на який було насаджено зелений фанерний паровоз серії "Щ", весь час наскакував на музпрацівників ззаду. При цьому на працівників гобоя й флейти з самісінького паровозного черева линули крики:

— Де ваш розпорядник? Хіба вам по Червоноармійській?! Не бачите, влізли — ні пройти, ні проїхати!

Тут, на лихо музпрацівникам, до справи встряв Віктор Михайлович.

— Звичайно ж, вам сюди, в завулок треба завертати! Свята навіть не можуть організувати!—надривався Полєсов.—Сюди! Сюди! Жахливе неподобство!

Вантажні автомобілі Старкомгоспу і Млинбуду розвозили дітей. Найменші стояли біля бортів автомобілів, а більші на зріст—всередині. Неповнолітнє вояцтво вимахувало паперовими прапорцями і веселилось до нестями.

Стукотіли піонерські барабани. Допризовники випинали груди і намагались іти в ногу. Було тісно, гамірно і душно. Щохвилини утворювались тисняви і щохвилини ж розсмоктувалась. Щоб згайнувати час у тисняві, підкидали старичків і активістів. Старички примовляли баб'ячими голосами. Активісти літали мовчки, з серйозними лицями. В одній веселій колоні Віктора Михайловича, що протовплювався на той бік, взяли за розпорядника і почали підкидати його. Полєсов дриґав ногами, наче блазень.

Понесли опудало англійського міністра Чемберлена, якого робітник з анатомічною мускулатурою бив картонним молотком по циліндру. Проїхали автомобілем три комсомольці у фраках і білих рукавичках. Вони сконфужено позирали на юрбу.

— Ваську! — кричали з тротуару.— Буржуй! Віддай підтяжки!

Дівчата співали. Серед натовпу службовців соцзабезу ішов Альхен з великим червоним бантом на грудях і задумано гугнявив:

Но от тайги до британских морей
Красная Армия всех сильней!..

Фізкультурники за командою вигукували щось незрозуміле. Все йшло, їхало й марширувало до нового трамвайного депо, звідки рівно о першій годині дня мав вийти перший у Старгороді вагон електричного трамвая.

Ніхто до ладу не знав, коли почали будувати старгородський трамвай.

Якось, двадцятого року, коли почались суботники, депівці й канатники пішли з музикою на Гусище і цілий день копали якісь ями.

Накопали дуже багато глибоких і великих ям.

Серед копачів бігав товариш в інженерному картузі. За ним ходили з різнокольоровими жердинами десятники. Другого суботника працювали на тому самому місці. Дві ями, викопані не там, де треба, довелось знову засипати. Товариш в інженерному картузі налітав на десятників і вимагав пояснень. Нові ями копали ще глибше й ширше.

Потім привезли цеглу, і з'явились справжні будівельники. Вони почали викладати фундамент. Далі все стихло. Товариш в інженерному картузі приходив ще інколи на спорожнілу будову і довго походжав по обложеній цеглою ямі, бурмочучи:

— Госпрозрахунок.

Він ляскав палицею по фундаменту і біг додому, в місто, затуляючи долонями замерзлі вуха.

Прізвище інженера було Треухов.

Трамвайну станцію, що її будування завмерло на фундаменті, задумав Треухов уже давно, ще 1912 року, але міська управа проект відхилила. Через два роки Треухов поновив штурм міської управи, але стала на перешкоді війна. Після війни на заваді стала революція. Тепер на перешкоді стали неп, госпрозрахунок, самооплатність. Фундамент на літо заростав квітами, а взимку діти влаштовували там льодові гірки.

Треухов мріяв про велике діло. Йому нудно було служити у відділі упорядкування Старкомгоспу, лагодити узбіччя тротуарів та складати кошториси на афішні тумби. Але великого діла не було. Проект трамвая, знову поданий на розгляд, то виринав, то потопав у вищих губернських інстанціях, ухвалювався, не ухвалювався, переходив на розгляд до центру, але незалежно від ухвали чи неухвали припадав пилом, бо ні в тому, ні в другому разі грошей не давали.

—Це варварство! — кричав Треухов на дружину.—Грошей нема? А переплачувати на візників, на гужовий перевіз на станцію товарів є гроші? Старгородські візники деруть з живого І з мертвого! Розуміється, монополія мародерів! Спробуй-но пішки з речами за п'ять верстов на вокзал пройтись!.. Трамвай сам оплатить себе за шість років!

Його бляклі вуса гнівно обвисали. Кирпате лице ворушилось. Він виймав із столу надруковані світлописом на синьому папері рисунки і сердито показував їх дружині в тисячний раз. Тут були плани станції, депо і дванадцяти трамвайних ліній.

— Чорт з ними, дванадцятьма. Заждуть. Але три, три лінії! Без них Старгород задихнеться.

Треухов фиркав і йшов на кухню пиляти дрова.

Всі господарські роботи удома він виконував сам. Він сконструював і побудував люльку для дитини та пральну машину, Перший час сам прав білизну, пояснюючи дружині, як треба ходити коло машини. Щонайменше п'ята частина платні йшла у Треухова на передплату іноземної технічної літератури.

Щоб звести кінці з кінцями, він кинув курити.

Потяг він свій проект і до нового завідувача Старкомгоспу Гавриліна, якого перевели до Старгорода з Самарканда. Почорнілий під туркестанським сонцем новий завідувач довго, але без особливої уваги, слухав Треухова, неуважно перегорнув усі рисунки і за останнім сказав:

— А от у Самарканді ніякого трамвая не. треба. Там усі ішаками їздять. Ішак три карбованці коштує—дурниця. А бере на себе пудів десять!.. Маленький такий ішачок, навіть дивно!

— От це й є Азія! — сердито сказав Треухов.— Ішак три карбованці коштує, а згодувати йому треба тридцять карбованців на рік.

— А трамваєм вашим ви багато на тридцять карбованців наїздите? Триста разів. Навіть не щодня за рік.

— Ну, і виписуйте собі ваших ішаків! — закричав Треухов і вибіг з кабінету, грюкнувши дверима.

Відтоді новий завідувач, зустрівши Треухова, ставив йому завжди глузливі запитання:

— Ну що, ішаків випишемо чи трамвай побудуємо? Обличчя Гавриліна було схоже на гладко обстругану редьку. Очі лукавили.

Місяців за два Гаврилін викликав до себе інженера й серйозно сказав йому:

— У мене тут планик намітився. Мені одне ясно, що грошей. нема, а трамвай не ішак—його за троячку не купиш. Тут матеріальну базу підводити треба. Практичне розв'язання яке? Акційне товариство! А ще яке? Позика! Під проценти. Трамвай через скільки років може себе оплатити?

— З дня пуску в експлуатацію трьох ліній першої черги — через шість років.

— Ну, скажімо, через десять. Тепер — акційне товариство. Хто увійде? Харчотрест, Маслоцентр. Канатникам трамвай потрібен? Потрібен! Ми до вокзалу вантажні вагони пустимо. Отже, канатники! НКШ, можливо, трохи дасть. Ну, губвиконком дасть. Це вже неодмінно. А коли почнемо — Держбанк і Комбанк дадуть позику. От який мій планик. В п'ятницю на президії губвиконкому буде обговорення. Коли ухвалимо — за вами діло стало.

Треухов до пізньої ночі схвильовано прав білизну і пояснював дружині перевагу трамвайного транспорту перед гужовим.

В п'ятницю питання розв'язано сприятливо. І почались муки. Акційне товариство збивали з великою натугою. НКШ то вступав, то не вступав в число акціонерів. Харчотрест всіляко намагався замість 15°/о акцій одержати тільки десять. Нарешті, весь пакет акцій був розподілений, хоч і не обійшлось без сутичок. Гавриліна за натиск викликали до губкк. А втім, все обійшлося гаразд. Треба було починати.

— Ну, товаришу Треухов,—сказав Гаврилін,—починай. Почуваєш, що можеш побудувати? Тож-бо то. Це тобі не ішака, купити.

Треухов поринув у роботу. Настала пора великого діла, про яке він мріяв довгі роки. Писано кошториси, складався план будівництва, роблено замовлення. Труднощі поставали там, де на них найменше сподівалися. Виявилося, що в місті нема фахівців-бетонярів, і їх довелося виписати з Ленінграда. Гаврилін квапив, але заводи обіцяли дати машини тільки через півтора року. А потрібні вони були найпізніше через рік. Вплинула тільки загроза замовити машини за кордоном. Потім пішли неприємності дрібніші. То не можна було знайти фасонного заліза потрібних розмірів, то замість просочених шпал пропонували непросочені. Нарешті, дали те, що треба, але Треухов, поїхавши сам на шпалопросочувальний завод, забракував 60% шпал. В чавунних частинах були раковини. Ліс був сирий. Рейки були добрі, але вони почали прибувати з запізненням на місяць. Гаврилін часто приїздив у старому застудженому "фіаті" на будівництво станції. Тут межи ним і Треуховим спалахували сварки.

Поки будували і монтували трамвайну станцію та депо, старгородці тільки пускали жарти.

У "Старгородській правді" трамвайним питанням відав відомий усьому місту фейлетоніст Принц Датський, що писав тепер під псевдонімом "Маховик". Не менше як тричі на тиждень Маховик вибухав великим побутовим нарисом про перебіг будівництва. Третя шпальта газети, що рясніла дописами під скептичними заголовками: "Мало пахне клубом", "Найвразливіші пункти", "Огляди потрібні, але до чого тут блиск і довгі хвости", "І добре і... погано", "З чого ми раді і з чого ні", "Підкрутити шкідників освіти" і "З паперовим морем час кінчити" — почала обдаровувати читачів сонячними і бадьорими заголовками нарисів Маховика: "Як будуємо, як живемо", "Гігант незабаром почне працювати", "Скромний будівничий" і далі, в тому ж дусі. Треухов з дрожем розгортав газету і, відчуваючи огиду до братів письменників, читав про свою особу бадьорі рядки:

"... піднімаюсь кроквами: Вітер шумить у вухах.
Нагорі — він, цей непомітний будівничий нашої могутньої трамвайної станції, цей худенький, на вигляд, кирпатий чоловік, у засмальцьованім картузі з молоточками.
Згадую: "На берегу пустинних волн стоял он, дум великих полн".
Підходжу. Жодного вітерця. Крокви не ворухнуться.
Питаю:
— Як виконуєте завдання?
Негарне обличчя будівничого, інженера Треухова, жвавішає.
Він тисне мені руку. Він каже:
— Сімдесят процентів завдання вже виконано..."
Стаття кінчалася так: "Він тисне мені на прощання руку... Позад мене гудуть крокви.
Робітники снують там і тут.
Хто може забути це кипіння робітничого будівництва, цю непоказну постать нашого будівничого?

МАХОВИК"

Рятувало Треухова тільки те, що на читання газет бракувало часу і інколи щастило пропустити писання т. Маховика.

Якось Треухов не втерпів і написав пильно продумане ущипливе спростовання.

"Зрозуміла річ,—писав він,—гайки можна називати трансмісією, але роблять це люди, що нічого не тямлять у будівельній справі. Крім того, я хотів би зауважити т. Маховикові, що крокви гудуть тільки тоді, коли будівля збирається розвалитись. Говорити так про крокви — все одно, що твердити, ніби віолончель родить дітей. Прийміть і ін."

Після того ніхто не бачив на будівництві невгомонного Принца, але побутові нариси все ще прикрашали третю шпальту, вирізняючись на тлі буденних: "15 000 карбованців іржавіють", "Житлові грудочки", "Матеріал плаче" та "Курйози і сльози".

Будівництво доходило кінця. Термітним способом зварювали рейки, і вони тяглися без зазорів від самого вокзалу до боєнь і від привозного ринку до кладовища.

Спочатку відкриття трамвая хотіли присвятити до Дев'ятих роковин Жовтня, але вагонобудівний завод, посилаючись на "арматуру", не здав вчасно вагонів. Відкриття довелося відкласти до Першого травня. На цей день виключно все було готове.

Концесіонери гуляючи дійшли разом з демонстраціями до Гусища. Там зібрався весь Старгород. Новий будинок депо оповивали соснові дуги, лопотіли прапори, вітер бігав по гаслах. Кінний міліціонер галопував за першим морозивником, що бозна-як потрапив у порожнє, оточене трамвайниками коло. Поміж двома ворітьми депо височіла благенька, порожня іще трибуна з мікрофоном-посилювачем. До трибуни підходили делегати. Об'єднаний оркестр комунальників і канатників випробовував силу своїх легенів. Барабан лежав на землі.

По світлому залу депо, де стояло десять ясно-зелених вагонів, занумерованих від 701 до 710, никав московський кореспондент у волохатім кепі. На грудях йому висіло дзеркальце, в яке він часто й заклопотано зиркав. Кореспондент шукав головного інженера, щоб поставити йому кілька запитань на трамвайні геми. Хоч у голові кореспондента нарис про відкриття трамвая, навіть з конспектом ще невиголошених промов, був уже готовий, проте кореспондент сумлінно провадив розшуки, вбачаючи хибу лише в тім, що не було буфету.

У натовпі співали, кричали і лузали насіння, дожидаючи пуску трамвая.

На трибуну зійшла президія губвиконкому. Принц Датський, заїкаючись, перекидався фразами з колегою по перу. Дожидали приїзду московських кінохронікерів.

— Товариші!—сказав Гаврилін.—Урочистий мітинг з нагоди відкриття старгородського трамвая дозвольте вважати відкритим.

Мідні труби зарухались, зітхнули і тричі підряд зіграли "Інтернаціонал".

— Слово для доповіді надається товаришеві Гавриліну! — крикнув Гаврилін.

Принц Датський—Маховик—і московський гість, не змовляючись, записали до своїх записників:

"Урочистий мітинг одкрився доповіддю голови Старкомгоспу т. Гавриліна. Натовп завмер".

Обидва кореспонденти були цілком протилежні люди. Московський гість був нежонатий і юний. Принцу-Маховику, обтяженому великою родиною, давно переступило за четвертий десяток. Один завжди жив у Москві, другий ніколи в Москві не був. Москвич любив пиво, Маховик-Датський, крім горілки, нічого в рот не брав. Але ця протилежність характерів, віку, звичок і виховання не заважала обом журналістам виливати враження в однакові заяложені, старезні, пилом притрушені фрази. Олівці їхні зачиркали, і в записниках з'явився новий запис: "В день свята вулиці Старгорода стали начебто ширші..."

Гаврилін почав свою промову добре і просто:

— Трамвай побудувати,— сказав він,— це не ішака купити. Поміж натовпу раптом почувся гучний сміх Остапа Бендера. Він оцінив цю фразу. Підбадьорений щасливим початком, Гаврилін, сам не розуміючи чому, несподівано заговорив про міжнародне становище. Він кілька разів пробував пустити свою доповідь на трамвайні рейки, але з жахом помічав, що не може цього зробити. Слова самі собою, проти волі промовця, виходили якісь міжнародні. Після Чемберлена, якому Гаврилін приділив півгодини, на міжнародну арену вийшов американський сенатор Бора. Натовп обм'як. Кореспонденти разом записали: "Образними словами промовець змалював міжнародне становище нашого Союзу." Захоплений промовою, Гаврилін сказав кілька недобрих слів на адресу румунських бояр і перейшов на Муссоліні. І тільки наприкінці промови він поборов свою другу міжнародну натуру і заговорив гарними діловими словами:

— І я так думаю, товариші, що цей трамвай, який зараз вийде з депо, дякуючи кому він випущений? Звичайно, товариші, дякуючи от вам, дякуючи всім робітникам, які дійсно попрацювали не за страх, а, товариші, за совість. А ще, товариші, дякуючи чесному радянському спеціалістові, головному інженерові Треухову. йому теж спасибі!..

Почали шукати Треухова, але не знайшли. Представник Маслоцентру, якого давно вже пекло, протиснувся до поручнів трибуни, махнув рукою і голосно заговорив про міжнародне становище. По закінченні його промови обидва кореспонденти, прислухаючись до ріденьких оплесків, швидко записали: "Шумні оплески, що переходять в овацію..." Потім подумали над тим, що "переходять в овацію" буде, мабуть, уже занадто. Москвич зважився і овацію влкреслив. Маховик зітхнув і залишив.

Сонце швидко котилося по похилій площі. З трибуни лунали привітання. Оркестр щохвилини грав туш. Ясно засинів вечір, а мітинг продовжувався. І промовці, і слухачі давно вже відчували, що сталося щось не гаразд, що мітинг затягся, що треба якомога скоріш перейти до пуску трамвая. Але всі так: звикли говорити, що не могли зупинитись.

Нарешті найшли Треухова. Він був забруднений і, перш ніж піти на трибуну, довго мив у конторі обличчя і руки.

— Слово надається головному інженерові, товаришу Треухову! — радісно проголосив Гаврилін.— Ну, починай, а то я зовсім не те говорив,— додав він пошепки.

Треухов хотів сказати багато дечого. І про суботники, і про важку роботу, про все, що зроблено і що можна ще зробити. А зробити можна "багато: можна звільнити місто від заразного привозного ринку, побудувати криті скляні корпуси, можна побудувати постійний міст замість тимчасового, який щороку зносить повідь, можна, нарешті, здійснити проект побудови величезної м'ясохолодобойні.

Треухов одкрив рота і, запинаючись, заговорив:

— Товариші! Міжнародне становище нашої держави... І далі замимрив такі прописні істини, що натовп, слухаючи вже шосту міжнародну промову, похолов. Тільки скінчивши, Треухов зрозумів, що і він ні слова не сказав про трамвай. "От прикро,— подумав він,— абсолютно ми не вміємо говорити, абсолютно".

І йому пригадалась промова французького комуніста, яку він чув на зборах у Москві. Француз говорив про буржуазну пресу. "Ці акробати пера,— вигукував він,— ці віртуози фарсу, ці шакали ротаційних машин..." Першу частину промови француз виголосив в тоні ля, другу частину — в тоні до і останню, патетичну,— в тоні мі. Жести його були помірні й красиві.

"А ми тільки каламуть розводимо,— вирішив Треухов,—-краще б зовсім не говорили".

Вже зовсім стемніло, коли голова губвиконкому розрізав ножицями червону стрічку, що закривала вихід з депо. Робітники і представники громадських організація з гомоном почали розсідатись по вагонах. Ударили тоненькі дзвіночки, і перший вагон трамвая, яким керував сам Треухов, викотив з депо під оглушливі крики натовпу і стогони оркестру. Освітлені вагони здавались ще яснішими, ніж удень. Усі вони пливли цугом по Гусищу, пройшовши під залізничним мостом, вони легко піднялися в місто і повернули на Велику Пушкінську. В другому вагоні їхав оркестр і, виставивши труби з вікон, грав марш Будьонного.

Гаврилін, у кондукторській форменій тужурці, з сумкою через плече, стрибаючи з вагона в вагон, ніжно всміхався, давав непотрібні дзвінки і вручав пасажирам запрошення на

На площадці останнього вагона, стояв, невідомо як потрапивши в число почесних гостей, Віктор Михайлович. Він принюхувався до мотора. На превелике здивування Полєсова, мотор мав чудовий вигляд і, очевидно, працював справно. Скло у вікнах не деренчало. Оглянувши їх детально, Віктор Михайлович пересвідчився, що вони все-таки на гумі Він уже зробив кілька зауважень вагоноводові, і публіка вважала його за знавця трамвайної справи на Заході

— Повітряне гальмо працює поганенько,— заявив Полєсов, переможно поглядаючи на пасажирів,— не всмоктує.

— Тебе не спитали,— одказав вагоновод,— може, засмокче. Проробивши святковий тур по місту, вагони повернули в. депо, де їх очікував натовп. Треухова підкидали вже при повному сяйві електричних ламп. Підкинули і Гавриліна, але що він важив пудів шість і високо не літав, його скоро відпустили. Підкидали т. Мосіна, техніків і робітників. Удруге цього дня підкидали Віктора Михайловича. Тепер він уже не дриґав ногами, а, строго і серйозно втопивши зір у зоряне небо, злітав і шугав у нічній пітьмі. Спланерувавши в останній раз, Полєсов зауважив, що його тримає за ногу і сміється бридким смішком не хто інший, як колишній предводитель Іполит Матвійович Вороб'янинов. Полєсов ґречно звільнився з обіймів, одійшов трохи набік, але не спускав уже предводителя з ока. Помітивши, що Іполит Матвійович разом з невідомим молодиком, явно колишнім офіцером, ідуть, Віктор Михайлович нишком подався за ними.

Коли все вже скінчилось і Гаврилін у своєму ліловому "фіаті" очікував Треухова, який давав останні розпорядження, щоб їхати з ним у клуб, до воріт депо підкотив фордівський крихітний вантажний автомобіль з кінохронікерами.

Першим з машини спритно вистрибнув мужчина в дванадцятикутних рогових окулярах і елегантному шкіряному сіряку без рукавів. Гостра довга борода росла у мужчини прямо з адамового яблука. Другий мужчина тяг кіноапарат, плутаючись у довгому шарфі того стилю, який Остап Бендер звичаєм прозивав "шик-модерн". Далі з автомобільчика поповзли асистенти, юпітери і дівчата.

Вся група з криками ринула в депо.

— Увага! — крикнув бородатий володар сіряка.— Колю!

Став юпітера!

Треухов зашарівся і рушив до нічних відвідувачів.

— Це ви кіно? — опитав він.— Чому ж ви вдень не приїхали?

— А на коли призначено відкриття трамвая?

— Він уже відкритий.

— Так, так, ми трохи затримались. Добряча натура трапилася. Сила роботи. Захід сонця! А втім, ми і так справимося. Колю! Давай світло! Обертове колесо! Великим планом! Ноги натовпу в русі — великим планом. Людо! Мілочко! Пройдіться! Колю, почали! Почали. Пішли! Ідіть, ідіть, ідіть... Досить. Спасибі. Тепер будемо знімати будівничого. Товариш Треухов? Будь ласка, товаришу Треухов. Ні, не так. В три чверті... От так, оригінальніше, на фоні трамвая... Колю! Почали! Говоріть щонебудь!..

— Ну, мені, єй-єей, так незручно!..

— Чудово!.. Добре!.. Ще говоріть!.. Тепер ви говоріть з першою пасажиркою трамвая... Людо! Ввійдіть в рамку. Так. Дихайте глибше: ви схвильовані! Колю! Ноги великим планом!.. Почали!.. Так, так... Велике спасибі... Стоп!

З давно тремтячого "фіата" важко зліз Гаврилів і прийшов кликати відсталого друга. Режисер з волохатим адамовим яблуком пожвавішав.

— Колю! Сюди! Прекрасний типаж. Робітник! Пасажир трамвая! Дихайте глибше. Ви схвильовані. Ви ще ніколи не їздили трамваєм. Почали! Дихайте! Гаврилін люто засопів.

— Чудово!.. Мілочко! Іди сюди! Привіт від комсомолу!.. Дихайте глибше. Ви схвильовані... Так... Чудово. Колю, кінчили.

— А трамвай знімати не будете? — запитав Треухов соромливо.

— Бачите,— промичав шкіряний режисер,— умови освітлення не дозволяють. Доведеться докінчити знімання в Москві. Цілую!

Кінохроніка блискавично зникла,

— Ну, їдьмо, друже, спочивати,— сказав Гаврилін.— Ти що, закурив?

— Закурив,— признався Треухов,— не витримав. На сімейному вечорі голодний очманілий від тютюну Треухов випив три чарки горілки і зовсім захмелів. Він цілувався з усіма, і всі його цілували. Він хотів сказати щось особливо приємне своїй дружині, але тільки розсміявся. Потім довго тряс руку Гавриліну і говорив:

— Ти дивак! Тобі треба навчитися проектувати залізничні мости! Це чудесна наука. І головне—абсолютно проста. Міст через Гудзон...

Через півгодини його розібрало остаточно, і він виголосив філіппіку, спрямовану проти буржуазної преси:

— Ці акробати фарсу, ці гієни пера! Ці віртуози ротаційних машин! — вигукував він.

Додому його відвезла дружина візником.

— Хочу їхати трамваєм,— говорив він дружині,— ну, як ти цього не розумієш? Якщо є трамвай,— отже, ним треба їхати!.. Чому? По-перше, це вигідно...

Полєсов ішов слідом за концесіонерами, довго кріпився і, улучивши хвилину, коли навкруг нікого не було, підійшов до Вороб'янинова.

— Добрий вечір, пане Іполите Матвійовичу! — сказав він шанобливо.

Вороб'янинову стало якось ніяково.

— Не маю честі,— пробурмотів він.

Остап висунув праве плече і підійшов до слюсаря-інтелігента.

— Ну-ну,— мовив він,— що ви хочете сказати моєму другові?

— Вам не слід турбуватися,— зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки.— Я від Олени Станіславівни...

— Що ви кажете? Вона тут?

— Тут. І дуже хоче вас бачити.

— Навіщо? — запитав Остап.— А ви хто такий?

— Я... Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю.

— Я б хотів зайти до Олени Станіславівни,— нерішуче мовив Вороб'янинов.

— Вона дуже і дуже просила вас прийти.

— Так, але звідки вона довідалася?..

— Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Все буде в цілковитій таємниці.

— Знайома жінка? — запитав Остап діловито. -- Еге, давня знайома...

— Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано.

— Про мене.

— Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю. І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.

вгору