Розділ XIX БАЛОТУВАННЯ ПО-ЄВРОПЕИСЬКИ

Тим часом як друзі провадили культурно-освітній спосіб життя, відвідували музеї і робили аванси дівчатам, у Старгороді, на вулиці Плеханова, подвійна вдова Грицацуєва, жінка дебела і утла, радилась і конспірувала з своїми сусідками. Всі гуртом розглядали залишену Бендером записку і навіть підносили її до світла. Але водяних знаків на ній не було, а якби вони й були, то й тоді таємничі кривульки незрівняного Остапа не стали б ясніші.

Минуло три дні. Обрій залишався чистим. Ні Бендер, ні чайне ситечко, ні дутий браслетик, ні стілець не повертались. Усі живі й неживі речі пропали в найзагадковіший спосіб.

Тоді вдова вжила радикальних заходів. Вона пішла до контори "Старгородської правди", і там їй в одну мить скомпонували об'яву:

БЛАГАЮ
осіб, що знають місцеперебування.
Пішов з дому т. Бендер, років 25—30. Одягнений в зелений костюм, жовті черевики і голубий жилет.
Брюнет.
Осіб, що зн., прошу повідом. за прист. винагор. Вул. Плеханова, 15. Грицацуєвій.

— Це ваш син?— співчутливо запитали в конторі.

— Чоловік він мені!— відповіла страждальниця, закриваючи лице хусткою.

— Ах, чоловік!

— Законний. А що?

—— Та нічого. Ви б до міліції все-таки звернулися. Вдова перелякалась. Міліції вона боялась. Двозначні погляди проводжали вдову до порога.

Тричі прозвучав заклик зі сторінок "Старгородської правди". Але мовчала велика країна. Не знайшлось осіб, що знають місцеперебування брюнета в жовтих черевиках. Ніхто не приходив одержати пристойну винагороду. Поміж сусідками пішли пересуди.

Чоло вдови день у день хмурнішало. І дивна річ: чоловік мигнув, як ракета, потягши за собою в чорне небо гарний стілець і сімейне ситечко, а вдова все кохала його. Хто може зрозуміти серце жінки, особливо жінки-вдови?

До трамвая в Старгороді уже звикли і сідали в нього без жодного страху. Кондуктори кричали свіжими голосами: "Містов нема", і все йшло так, наче трамвай був у місті ще за Володимира Красне Сонечко. Інваліди всіх груп, жінки з дітьми і Віктор Михайлович Полєсов сідали в вагони з Передньої площадки. На крик: "Беріть квитки!" — Полєсов поважно говорив:

"Річний",— і залишався поруч вагоновода. Річного квитка у нього не було і бути не могло.

Перебування Вороб'янинова і великого комбінатора залишило в городі глибокий слід.

Змовці пильно берегли довірену їм таємницю. Мовчав навіть Віктор Михайлович, хоч йому так і кортіло викласти першому стрічному секрети, що хвилювали його. Однак, згадуючи могутні плечі Остапа, Полєсов терпів. Розраду він мав тільки в розмовах з ворожкою.

— А як ви гадаєте, Олено Станіславівно,— говорив він,— чим пояснити відсутність наших керівників?

Олену Станіславівну це теж вельми цікавило, але вона не мала жодних відомостей.

— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно,— вів далі невгамовний слюсар,— що вони виконують тепер особливе завдання?

Ворожка була певна, що так воно і є. Тієї самої думки був, очевидно, й папуга в червоних спідніх. Він дивився на Полєсова своїм круглим розумним оком, неначе кажучи: "Дай насіння, і я тобі зараз усе розповім. Вікторе, ти будеш губернатором. Тобі підлягатимуть усі слюсарі. А двірник будинку No 5 так і залишиться двірником, зарозумілим хамом".

— А чи не думаєте ви, Олено Станіславівно, що нам треба провадити роботу далі? Все-таки не можна сидіти, згорнувши руки!

Ворожка погодилась і зауважила:

— А правда ж Іполит Матвійович герой!

— Герой, Олено Станіславівно! Ясно. А цей бойовий офіцер з ним? Діловий чоловік! Як хочете, Олено Станіславівно, а справа так стояти не може. Рішуче не може.

І Полєсов почав діяти. Він робив регулярні візити всім членам таємного товариства "Меча й рала", особливо допікаючи обережному власникові "Одеської бубличної артілі —"Московські баранки", громадянинові Кислярському. Угледівши Полєсова, Кислярський чорнів. А слова про потребу діяти доводили полохливого бубличника до шаленства.

Наприкінці тижня всі зібрались у Олени Станіславівни в кімнаті з папугою. Полєсов кипів.

— Ти, Вікторе, не бульбочи,— говорив йому розсудливий Дядьєв,—чого ти цілісінькими днями по городу ганяєш?

— Треба діяти!— кричав Полєсов.

— Діяти треба, а от кричати притьмом не треба. Я, панове от як собі все це уявляю. Якщо Іполит Матвійович сказав — діло святе. І, я так думаю, ждати нам лишилося недовго. Як все це відбуватиметься, нам і знати не треба: на те є військові люди. А ми частина цивільна — представники міської інтелігенції і купецтва. Яке наше завдання? Бути напоготові. Є у нас що-небудь? Центр у нас є? Нема. Хто стане на чолі города? Нікого нема. А це, панове, найголовніше. Англійці, панове, з більшовиками, здається, далі церемонитись не будуть. Це нам перша ознака. Все зміниться, панове, і дуже швидко. Запевняю вас.

— Ну, в цьому і ми не маємо сумніву,— сказав Чарушников,. надимаючись.

— І чудово, що не маєте сумніву. Якої ви думки, пане Кислярський? І ви, молоді люди?

Вигляд Нікеші і Владі свідчив про певність швидкої переміни. А Кислярський, зрозумівши зі слів глави торговельної фірми "Швидкоупак", що йому не доведеться брати безпосередньої участі в збройних сутичках, радісно підтакнув.

— Що ж нам тепер робити?—нетерпляче запитав Віктор Михайлович.

— Заждіть,— сказав Дядьєв,— беріть приклад з супутника пана Вороб'янинова. Яка спритність! Яка обережність! Ви помітили, як він швидко перевів справу на допомогу безпритульним? Так треба діяти і нам. Ми тільки допомагаємо дітям. Отже, панове, намітимо кандидатури!

— Іполита Матвійовича Вороб'янинова ми пропонуємо в предводителі дворянства!— гукнули молоді люди Нікеша і Владя.

Чарушников поблажливо закашлявся.

— Куди там! Він щонайменше міністром буде. А то бери й вище—диктатором!

— Та що ви, панове,— сказав Дядьєв,— предводитель — діло десяте! Про губернатора нам треба думати, а не про предводителя. Почнімо з губернатора. Я гадаю...

— Пана Дядьєва!— захоплено скрикнув Полєсов.— Кому ж іще взяти кермо влади над всією губернією?

— Мене дуже тішить ваше довір'я...— почав Дядьєв. Але тут виступив раптом зашарілий Чарушников.

— Це питання, панове,— сказав він надсадно,— слід би провентилювати.

На Дядьєва він уникав дивитися.

Власник "Швидкоупаку" гордо розглядав свої чоботи з налиплими на них дерев'яними стружками.

— Я не заперечую,—мовив він,—давайте пробалотуємо. Закритим голосуванням чи одкритим?

— Нам по-радянському не треба,— ображено сказав Чарушников,— давайте голосувати по-чесному, по-європейськи — закрито.

Голосували папірцями. За Дядьєва було подано чотири записки. За Чарушникова—дві. Хтось утримався. З обличчя Кислярського було видно, що це він. Йому не хотілося псувати взаємини з майбутнім губернатором, хоч би хто ним був.

Коли Полєсов з дрожем у голосі оповістив наслідки чесного європейського балотування, в кімнаті запала важка мовчанка. На Чарушникова уникали дивитися. Нещасливий кандидат в губернатори сидів наче обпльований.

Олені Станіславівні було дуже шкода його. Це вона голосувала за нього.

Другий голос Чарушников, досвідчений у виборчих справах, подав за себе сам. Добра Олена Станіславівна одразу ж сказала:

— А на міського голову я пропоную обрати все-таки мосьє Чарушникова.

— Чому ж — все-таки?— промовив великодушний губернатор.— Не все-таки, а саме його і нікого іншого. Громадська діяльність пана Чарушникова нам добре відома.

— Просимо, просимо!— закричали всі.

— Отже, обрання затверджується?

Обпльований Чарушников ожив і навіть запротестував:

— Ні, ні, панове, я прошу пробалотувати. Міського голову навіть скорше треба балотувати, аніж губернатора. Якщо ви, панове, хочете виявити мені довір'я, то, будь ласка, дуже прошу вас, пробалотуйте!

В порожню цукерничку посипались папірці.

— Шість голосів "за",— сказав Полєсов,— і один утримався.

— Вітаю вас, пане голово!— сказав Кислярський, з обличчя якого було видно, що утримався він і цього разу.— Вітаю вас! Чарушников заяснів.

— Тепер треба освіжитись, ваше превосходительство,— сказав він Дядьєву.— Злітайте-но, Полєсов, у "Жовтень". Гроші є?

Полєсов зробив рукою таємничий жест і побіг. Вибори на якийсь час припинили і продовжували їх уже за вечерею.

На попечителя шкільного округу намітили колишнього директора дворянської гімназії, нині букініста, Распопова. Його дуже хвалили. Тільки Владя, що випив три чарки горілки, несподівано запротестував:

— Його не можна обирати. Він мені на випускному іспиті двійку з логіки поставив. На Владю напалися.

— В таку рішучу годину,— закричали йому,— не можна думати про власне добро. Подумайте про вітчизну.

Владю так швидко загітували, що навіть він сам голосував за свого мучителя. Распопов був обраний усіма голосами, окрім одного, що утримався.

Кислярському запропонували пост голови біржового комітету. Він проти цього не заперечував, але під час голосування на всяк випадок утримався.

Перебираючи знайомих і родичів, вибрали: поліцмейстера, завідувача пробірної палати, акцизного, податкового і фабричного інспектора; заповнили вакансії окружного прокурора, голови, секретаря і членів суду; намітили голів земської і купецької управи, дитячої опіки і, нарешті, міщанської управи. Олену Станіславівну обрано на попечительку товариства "Крапля молока" і "Біла квітка". Нікешу і Владю призначено, зважаючи на їхню молодість, на чиновників особливих доручень при губернаторі.

— Доз-звольте!— вигукнув раптом Чарушников.— Губернатору аж цілих два чиновники! А мені?

— Міському голові,— м'яко сказав губернатор,— чиновників особливих доручень за штатами не належить.

— Ну, тоді секретаря.

Дядьєв погодився. Пожвавішала і Олена Станіславівна.

— Чи не можна було б,— сказала вона сором'язливо,— тут у мене є один молодий чоловік, дуже милий і вихований хлопець. Син мадам Черкесової... Дуже, дуже милий, дуже здібний... Він нині безробітний. На біржі праці зареєстрований. У нього є навіть білет. Його обіцяли цими днями влаштувати в спілці... Чи не можете ви взяти його до себе? Мати буде дуже вдячна.

— Я гадаю, можна буде,— милостиво сказав Чарушников,— як ви дивитесь на це, панове? Гаразд. Загалом, я думаю, влаштуємо.

— Що ж,— зауважив Дядьєв,— здається, в загальних рисах... все? Все начебто?

— А я?— пролунав раптом чийсь тонкий, схвильований голос.

Всі обернулись. У кутку, біля папуги, стояв прикро вражений Полєсов. У Віктора Михайловича на чорних повіках закипали сльози. Всім стало дуже совісно. Гості згадали раптом, що п'ють горілку Полєсова і що він взагалі один з головних організаторів старгородської філії "Меча і рала".

Олена Станіславівна вхопилась за скроні і злякано скрикнула.

— Вікторе Михайловичу!—застогнали всі.—Голубе! Любий! Ну, як вам не соромно? Ну, чого ви стали в кутку? Ідіть сюди зараз же!

Полєсов наблизився. Він страждав. Він не сподівався від товаришів по мечу і ралу такої нечулості. Олена Станіславівна не втерпіла.

— Панове! — сказала вона,— це жах! Як ви могли забути дорогого всім нам Віктора Михайловича?

Вона підвелась і поцілувала слюсаря-аристократа в закурене чоло.

— Та невже ж, панове, Віктор Михайлович не зможе бути достойним попечителем шкільного округу або поліцмейстером?

— А, Віктор Михайлович?— запитав губернатор.— Хочете бути попечителем?

— Ну, звичайно ж, він буде прекрасним, гуманним попечителем!—підтримав міський голова, ковтаючи грибок і морщачись.

— А Распо-опов?— ображено протяг Віктор Михайлович.— Ви ж уже призначили Распопова?

— Ага, справді, куди дівати Распопова?

— В брандмейстери, чи що?..

— В брандмейстери?— захвилювався раптом Віктор Михайлович.

Перед ним в одну мить постали пожежні колісниці, блиск вогнів, звуки труб і барабанне дріботіння. Заблищали сокири, загойдались смолоскипи, земля розчахнулась, і вороні дракони помчали його на пожежу міського театру.

— Брандмейстером? Я хочу бути брандмейстером!

— Ну, от і чудово! Вітаю вас. Віднині ви брандмейстер.

— За розквіт пожежної дружини!— іронічно сказав голова біржового комітету.

На Кислярського накинулись усі:

— Ви завжди були лівим! Знаємо вас!

— Панове, який же я лівий?

— Знаємо, знаємо!..

— Лівий!

— Усі євреї ліві.

— Але, їй-богу, панове, цих жартів я не розумію.

— Лівий, лівий, не робіть з цього таємниці!

— Уночі спить і бачить уві сні Мілюкова!

— Кадет! Кадет!

— Кадети Фінляндію продали,— замимрив раптом Чарушников,—у японців гроші брали! Вірмешок розводили.

Кислярський не зніс потоку безпідставних обвинувачень. Блідий, поблискуючи очатами; голова біржового комітету ухопився за спинку стільця і дзвінким голосом сказав:

— Я завжди був октябристом і залишуся ним.

Почали розбиратись у тому, хто якій партії співчуває.

— Насамперед, панове, демократія,—сказав Чарушников,— наше міське самоврядування має бути демократичним. Але без кадетиків. Вони нам добру таки гадючку вкинули сімнадцятого року!

— Сподіваюсь,— єхидно поцікавився губернатор,— поміж вас немає так званих соціал-демократів?

Лівіших від октябристів, яких на засіданні репрезентував Кислярський, не було нікого. Чарушников проголосив себе "центром". На крайньому правому фланзі стояв брандмейстер. Він був до такої міри правим, що навіть не знав, до якої партії належить.

Заговорили про війну.

— Не сьогодні-завтра,—сказав Дядьев.

— Буде війна, буде.

— Раджу запаси деякі зробити, поки не пізно.

— Ви думаєте? — занепокоївся Кислярський.

— А як ви гадаєте? Ви думаєте, що під час війни можна буде що-небудь дістати? Одразу ж борошно з ринку геть! Срібні монетки — як крізь землю, папірці підуть всілякі, поштові марки, що ходять нарівні, і всяка така штука.

— Війна — справа вирішена.

— Як собі знаєте,— сказав Дядьєв,— а я всі вільні кошти кидаю на купівлю речей першої потреби.

— А ваші справи з мануфактурою?

— Мануфактура сама по собі, а борошно і цукор самі по собі. Отже, раджу і вам. Раджу настійно. Полєсов посміхнувся.

— Як же більшовики будуть воювати? Чим? Чим вони будуть воювати? Старими гвинтівками? А повітряний флот? Мені один визначний комуніст казав, що у них — ну, як ви думаєте, скільки аеропланів?

— Штук двісті!

— Двісті? Не двісті, а тридцять два! А у Франції вісімдесят тисяч бойових літаків.

— Отак... Довели більшовики до ручки. Розійшлись далеко за північ.

Губернатор пішов проводжати міського голову. Обидва йшли підкреслено рівно.

— Губернатор! —говорив Чарушников.—Який же з тебе губернатор, коли ти не генерал?

— Я цивільним генералом буду, а тобі заздро? Коли захочу, кину тебе в тюремний замок. Попосидиш у мене.

— Посадити мене неможливо. Я балотований, вшанований довір'ям.

— За балотованого двох небалотованих дають.

— Прош-шу зі мною не жартувати!—закричав раптом Чарушников на всю вулицю.

— Чого ж ти, дурню, кричиш? — запитав губернатор.— Хочеш в міліції ночувати?

— В міліції мені не можна ночувати,— одказав міський голова,—я радянський службовець...

Сяяла зоря. Ніч була чарівна. На Другій Радянській точилася далі суперечка губернатора з міським головою.

вгору