Розділ XXIV КЛУБ АВТОМОБІЛІСТІВ

В редакції великої щоденної газети "Верстат", що містилася на другому поверсі Будинку народів, спішно пекли матеріал для здачі в друкарню.

Вибирали з загону (матеріал, набраний, але не вміщений у попередньому номері) замітки і статті, підраховували число рядків, і починався щоденний торг за місце.

На своїх чотирьох сторінках (шпальтах) газета могла вмістити тільки чотири тисячі чотириста рядків. Сюди мало ввійти все: телеграми, статті, хроніка, листи робкорів, об'яви, один віршований фейлетон і два в прозі, карикатури, фотографії, спеціальні відділи: театр, спорт, шахи, передовиця і підпередовиця, повідомлення радянських партійних і професійних організацій, роман з продовженням з номера в номер, художні нариси столичного життя, дрібниці під назвою "Окрушини", науково-популярні статті, радіо і різноманітний випадковий матеріал. Всього в відділах назбирувалось матеріалу тисяч на десять рядків. Тим-то розподіл місця на шпальтах звичайно відбувався в супроводі драматичних сцен.

Першим до секретаря редакції прибіг завідувач шахового відділу маестро Судейкін. Він поставив ввічливе, але повне гіркоти питання:

— Що? Сьогодні не буде шахів?

— Не вміщаються,— одказав секретар.— Підвал великий. Триста рядків.

— Але ж сьогодні субота. Читач чекає на недільний відділ. У мене відповіді на задачі, у мене чудовий етюд Неунивака, у мене, нарешті...

— Гаразд. Скільки ви хочете?

— Не менш як сто п'ятдесят.

— Гаразд. Якщо є відповіді на задачі, дамо шістдесят рядків.

Маестро пробував був вимолити ще рядків тридцять, хоч би на етюд Неунивака (чудова індійська партія Тратаковер — Боголюбов лежала у нього уже понад місяць), але його одтиснули.

Прийшов репортер Персицький.

— Треба давати враження з пленуму?— запитав він дуже тихо.

— Звичайно!— закричав секретар.— Адже позавчора ще говорили.

— Пленум є,— сказав Персицький ще тихше,— і два рисунки, але вони не дають мені місця.

— Як так не дають? З ким ви говорили? Що вони, з глузду з'їхали?

Секретар побіг лаятись. За ним, інтригуючи на ходу, крокував Персицький, а ще позаду біг співробітник з відділу об'яв.

— У нас секарівська рідина!— кричав він сумним голосом. За ним плентався завгосп, тягнучи за собою куплений для редактора на аукціоні м'який стілець.

— Рідина на вівторок. Сьогодні публікуємо наші додатки!

— Багато ви будете мати з ваших безплатних об'яв, а за рідину вже заплачено гроші.

— Гаразд, в нічній редакції з'ясуємо. Здайте об'яву Паші. Вона зараз їде в нічну.

Секретар сів читати передовицю. Його зараз же одірвали від цієї принадної праці. Прийшов художник.

— Ага,— сказав секретар,— дуже добре. Є тема для карикатури в зв'язку з останніми телеграмами з Німеччини.

— Я думаю так,— промовив художник.— Сталевий Шолом і загальне становище Німеччини.

— Гаразд. То ви як-небудь скомбінуйте, а потім мені покажете.

Художник пішов у свій відділ. Він узяв квадратик ватманського паперу і накидав олівцем худого пса. На псячу голову він надів німецьку каску з списом. А потім почав робити написи. На тулубі тварини він написав друкованими літерами слово "Німеччина", на закрученому хвості — "Данцігський коридор", на щелепі —"Мрії про реванш", на ошийнику —"План Дауеса" і на високолупленому язику—"Штреземан". Перед собакою художник поставив Пуанкаре з шматком м'яса у руці. На м'ясі художник теж замислив зробити напис, але шматок був малий, і напис не вміщався. Людина, менш дотепна, ніж газетний карикатурист, розгубилася б, але художник, не задумуючись, домалював до м'яса подобу прив'язаного до шийки пляшки рецепта і вже на ньому написав крихітними літерами: "Французькі пропозиції про гарантії безпеки". Щоб Пуанкаре не сплутали з яким-небудь іншим державним діячем, художник на животі йому написав: "Пуанкаре". Рисунок був готовий.

На столах художнього відділу лежали іноземні журнали, великі ножиці, баночки з тушшю і білилами. На підлозі валялись обрізки фотографій: чиєсь плече, чиїсь ноги і шматочки пейзажу.

Чоловіка п'ять художників шкребли фотографії лезами "Жилет", підсвітлюючи їх; надавали знімкам виразності, підфарбовуючи їх тушшю і білилами, і ставили на зворотній стороні напис і розмір: 3 3/4 квадрата, 2 колонки і так далі — вказівки, потрібні для цинкографії.

В кімнаті редактора сиділа іноземна делегація. Редакційний перекладач дивився в бистромовний рот іноземця і, звертаючись до редактора, говорив:

— Товариш Арно хоче довідатись...

Йшлося про структуру радянської газети. Поки перекладач пояснював редакторові, про що хотів би довідатися товариш Арно, сам Арно, в бархатних велосипедних штанах, і всі інші іноземці з цікавістю дивились на червону ручку з пером No 86, поставлену в кутку кімнати. Перо мало не торкалося стелі, а ручка в своїй широкій частині була завтовшки з тулуб середньої людини. Цією ручкою можна було б писати: перо було найсправжнісіньке, хоча і більше за найбільшу щуку.

— Ого-го!— сміялись іноземці.— Колосаль!

Це перо подарував редакції з'їзд робкорів.

Редактор, сидячи на вороб'яниновському стільці, усміхався і, швидко киваючи головою то на ручку, то на гостей, весело давав пояснення.

Галас у секретаріаті не вгавав. Персицький приніс статтю Семашка, і секретар негайно викреслив з макета третьої шпальти шаховий відділ. Маестро Судейкін уже не боровся за прекрасний етюд Неунивака. Він намагався зберегти бодай розв'язання задач. Після боротьби, що своїм напруженням була вища за боротьбу його з Ласкером на сен-себастіанському турнірі, маестро одвоював собі куточок коштом "Суду і побуту".

Семашка здали до набору. Секретар знову заглибився в передовицю. Прочитати її секретар вирішив будь-що-будь, з суто спортивного інтересу.

Коли він дійшов до місця: "...Однак зміст останнього пакту такий, що коли Ліга націй зареєструє його, то доведеться визнати, що...", до нього підійшов "Суд і побут", волохатий мужчина. Секретар читав собі далі, навмисне не дивлячись у бік "Суду і побуту" і роблячи в передовиці непотрібні помітки.

"Суд і побут" зайшов з другої сторони і сказав ображено:

— Я не розумію.

— Ну-ну,—забурмотів секретар, намагаючись виграти час,— у чім річ?

— Річ у тім, що в середу "Суду і побуту" не було, в п'ятницю "Суду і побуту" не було, в четвер умістили з загону тільки аліментну справу, а в суботу знімають процес, про який давно пишуть у всіх газетах, і тільки ми...

— Де пишуть?— закричав секретар.— Я не читав.

— Завтра скрізь буде, а ми знову спізнимось.

— А коли вам доручили чубарівську справу, ви що писали? Рядка від вас не можна було добути. Я знаю. Ви писали про чубарівців у вечірній випуск.

— Звідки ви це знаєте?

— Знаю. Мені казали.

— У такому разі я знаю, хто вам казав. Вам казав Персицький, який перед очима всієї Москви використовує апарат редакції, щоб давати матеріал у Ленінград.

— Пашо!— сказав секретар тихо.— Покличте сюди Персицького.

"Суд і побут" індиферентне сидів на підвіконні. Позад нього виднівся сад, в якому вовтузились птахи і городошники. Справу розглядали довго. Секретар припинив її спритним маневром: викинув шахи і натомість поставив "Суд і побут". Персицькому зроблено попередження.

Настав найгарячіший редакційний час — п'ята година.

Над розігрітими друкарськими машинками курив димок. Співробітники диктували гидкими від поспіху голосами. Старша друкарка кричала на негідників, які непомітно підкидали свої матеріали поза чергою.

Коридором ходив редакційний поет. Він залицявся до друкарки, скромні стегна якої розв'язували його поетичні чуття. Він вів її у кінець коридора і біля вікна говорив слова кохання, на які дівчина відповідала:

— У мене сьогодні понадурочна робота, і мені ніколи. Це означало, що вона кохає іншого. Поет плутався під ногами і до всіх знайомих звертався з разюче одноманітним проханням:

— Дайте десять копійок на трамвай!

Шукаючи цієї суми, він забрів у відділ робкорів. Поблукавши поміж столів, за якими працювали "читці", і помацавши руками стоси кореспонденцій, поет поновив свої спроби. Читці, найсуворіші в редакції люди (їх зробила такими потреба перечитувати по сто листів на день, викреслених руками, знайомими більше з сокирою, малярським пензлем або тачкою, ніж з письмом), мовчали.

Поет побував в експедиції і врешті-решт перекочував до контори. Але там він не тільки не дістав десяти копійок, а навіть зазнав нападу від комсомольця Авдотьєва: поетові було запропоновано вступити до гуртка автомобілістів. Закохану душу поета затягло парою бензину. Він ступив два кроки в бік і, взявши третю швидкість, зник з-перед очей.

Авдотьєв ані трохи не був спантеличений. Він вірив у перемогу автомобільної ідеї. В секретаріаті він повів боротьбу тихою сапою. Це і стало на перешкоді секретареві дочитати передовицю.

— Слухай, Олександре Йосиповичу. Ти зажди, діло серйозне,— сказав Авдотьєв, сідаючи на секретарський стіл.— У нас організувався автомобільний клуб. Чи не дасть нам редакція позичкове карбованців п'ятсот на вісім місяців?

— Можеш бути певний:

— Що? Ти думаєш — мертве діло?

— Не думаю, а знаю. Скільки ж у вас у гуртку членів?

— Уже дуже багато.

Гурток поки що складався тільки з самого організатора, але Авдотьєв не поширював цих відомостей.

— За п'ятсот карбованців ми купуємо на "кладовищі" машину. Єгоров уже наглянув. Ремонт, він каже, коштуватиме не більше як п'ятсот. Разом тисяча. От я і думаю набрати двадцять чоловіка, по півсотні на кожного. Зате буде чудово. Навчимося керувати машиною. Єгоров буде шефом. І через три місяці — до серпня — ми всі уміємо керувати, є машина, і кожний по черзі їздить, куди йому завгодно.

— А п'ятсот карбованців на купівлю?

— Дасть каса взаємодопомоги під проценти. Виплатимо. Так що ж, записувати тебе?

Але секретар був уже лисуватий, багато працював, перебував під владою сім'ї і квартири, любив полежати по обіді на канапі і почитати перед сном "Правду". Він подумав і відмовився.

— Ти,— сказав Авдотьєв,— старик!

Авдотьєв підходив до кожного столу — повторював свої запальні промови. Серед стариків, за яких він вважав усіх співробітників старших за двадцять років, слова його викликали сумнівний ефект. Вони кисло відбріхувались, наполягаючи на тім, що вони уже друзі дітей і регулярно платять по двадцять копійок на рік на добре діло допомоги бідним малятам. Вони, власне кажучи, погодились би вступити в новий клуб, але...

— Що "але"?—кричав Авдотьєв.—Якби автомобіль був сьогодні? Правда ж? Якби вам покласти на стіл синій шестициліндровий "паккард" за п'ятнадцять копійок на рік, а бензин та мастильні матеріали коштом уряду?!

— Іди, іди! — говорили старички.— Зараз останній посил, заважаєш працювати!

Автомобільна ідея гасла й починала чадити. Нарешті найшовся піонер нового задуму. Персицький з гуркотом відскочив від телефону, вислухав Авдотьєва і сказав:

— Ти не так підходиш, дай листа. Почнімо спочатку. І Персицький разом з Авдотьєвим почали новий обхід.

— Ти старий матрац,— говорив Персицький голубоокому юнакові,— на це навіть грошей не треба давати. У тебе є позика двадцять сьомого року? На скільки? На п'ятдесят? Тим краще. Ти даєш ці облігації в наш клуб. З облігацій збирається капітал. На серпень ми зможемо реалізувати всі облігації і купити автомобіль.

— А якщо моя облігація виграє?— боронився юнак.

— А скільки ти хочеш виграти?

— П'ятдесят тисяч.

— На ці п'ятдесят тисяч купимо автомобілі. І коли я виграю — теж. І коли Авдотьєв — теж. Словом, чия б облігація не виграла, гроші ідуть на машини. Тепер ти зрозумів? Дивак! Власною машиною поїдеш по Воєнно-Грузинській дорозі! Гори! Дурень!.. А позад тебе на власних машинах "Суд і побут" мчить, хроніка, відділ пригод і ця дамочка, знаєш, що дає кіно... Ну? Ну? Залицятись будеш!..

Кожний держатель облігації в глибині душі не вірить у можливості виграшу. Зате він дуже ревниво ставиться до облігацій своїх сусід і знайомих. Він більше від вогню боїться того, що виграють вони, а він, вічний невдаха, знову з'їсть дулю. Тим-то надії на виграш сусіда по редакції непоборно штовхали держателя облігацій в лоно нового клубу. Бентежило тільки одне, що жодна облігація не виграє. Але це чомусь здавалось малоймовірним, і, крім того, автомобільний клуб нічого не втрачав: одна машина з "кладовища була гарантована на зібраний з облігацій капітал.

Двадцять чоловіка набралось за п'ять хвилин. Коли справу було увінчано, прийшов секретар, що почув про привабні перспективи автомобільного клубу.

— А що, хлопці,— сказав він,— Чи не записатись і мені?

— Запишись, старик, чому ж ні,—одказав Авдотьєв,—тільки не до нас. У нас уже, на жаль, повний комплект, і приймання нових членів припинено до тисяча дев'ятсот двадцять дев'ятого року. А запишись ти краще в друзі дітей. Дешево й спокійно. Двадцять копійок на рік, і їхати нікуди не треба.

Секретар пом'явся, згадав, що і справді він уже старий, зітхнув і пішов дочитувати цікаву передовицю.

— Скажіть, товаришу,— зупинив його в коридорі красень з черкеським лицем,— де тут редакція газети "Верстат"? Це був великий комбінатор.

вгору