Розділ XXVII ДИВОВИЖНИЙ БУПРІВСЬКИЙ КОШИК

Старгородська філія ефемерного "Меча і рала" разом з молодцями з "Швидкоупаку" вишикувалась у довжелезну чергу біля борошенної крамниці "Хлібопродукту".

Перехожі зупинялись.

— Куди черга стоїть? —питали громадяни.

У нудній черзі, що стоїть біля магазину, завжди є чоловік, тим більш балакучий, що далі стоїть він від магазинних дверей. А якнайдалі стояв Полєсов.

— Дожили,— казав брандмейстер,— скоро всі на макуху перейдемо. Дев'ятнадцятого року і то краще було. Борошна в місті на чотири дні.

Громадяни недовірливо підкручували вуса, заходили з Полєсовим у суперечку і посилались на "Старгородську правду".

Довівши Полєсову, як двічі два — чотири, що борошна в городі скільки завгодно і що нема чого зчиняти паніку, громадяни бігли додому, брали всю готівку і приєднувались до борошняної черги.

Молодці з "Швидкоупаку", закупивши все борошно в лабазі, перейшли на бакалію й утворили чайно-цукрову чергу.

За три дні Старгород був охоплений продовольчою і товаровою кризою. Представники кооперації і держторгівлі запропонували, поки прибудуть харчові продукти з дороги, обмежити відпуск товарів в одні руки по фунту цукру і по п'ять фунтів борошна.

Другого дня винайдено протиотруту.

Першим у черзі по цукор стояв Альхен. За ним — його дружина Сашхен, Паша Емільович, чотири Яковичі і всі п'ятнадцять пенсіонерок бабусь у туальденорових убраннях. Викачавши з магазину Старгіко півпуда цукру, Альхен повів свою чергу в другий кооператив, клянучи по дорозі Пашу Емільовича, який встиг злопати одпущений на його пайку фунт цукрового піску. Паша сипав цукор горбиком на долоню і посилав у свою широку пащу. Альхен клопотався цілий день. Уникаючи усушки й розтруски, він вилучив Пашу Емільовича з черги і пристосував його для переносу скупленого на привозний ринок. Там Альхен сором'язно перепродував у приватні крамнички добуті цукор, борошно, чай і маркізет.

Полєсов стояв у чергах головним чином з принципу. Грошей у нього не було, і купити він однаково нічого не міг. Він кочував з черги в чергу, прислухався до розмов, робив ущипливі зауваження, недвозначно задирав брови і пророкував. Наслідком його недомовок було те, що місто сповнили чутки про приїзд якоїсь з Мечі і Уралу підпільної організації.

Губернатор Дядьєв заробив за один день десять тисяч. Скільки заробив голова біржового комітету Кислярський, не знала навіть його дружина.

Думка про те, що він належить до таємної громади, не давала Кислярському спокою. Чутки, що кружляли в городі, страшенно перелякали його. Перебувши безсонну ніч, голова біржового комітету вирішив, що тільки щиросерде признання може скоротити йому строк перебування в тюрмі.

— Слухай, Генрієтто,— сказав він дружині, — пора вже переносити мануфактуру до шуряка.

— А що, хіба прийдуть? — спитала Генрієтта Кислярська.

— Можуть прийти. Якщо в країні немає вільної торгівлі, то мушу ж я коли-небудь сісти?

— То що, приготувати вже білизну? Нещаслива моя доле! Вічно носити передачу. І чому ти не підеш у радянські службовці? Адже шуряк член профспілки і — нічого! А цьому неодмінно треба бути червоним купцем!

Генрієтта не знала, що доля піднесла її чоловіка на голову біржового комітету. Тим-то вона була спокійна.

— Можливо, я не прийду ночувати,— сказав Кислярський,— тоді ти завтра приходь з передачею. Тільки, будь ласка, не принось вареників. Що за охота їсти холодні вареники?

— Може, візьмеш з собою примус?

— Так тобі й дозволять держати в камері примусі Дай мені кошик.

У Кислярського був спеціальний бупрівський кошик. Зроблений на спеціальне замовлення, він був цілком універсальний. Якщо розгорнути його — це ліжко, напіврозгорнути — столик; крім того, він заміняв шафу: там були полички, гачки і ящики, шухляди. Дружина поклала в цей універсальний кошик холодну вечерю і свіжу білизну.

— Можеш мене не проводжати,— сказав досвідчений чоловік.— Коли прийде Рубенс по гроші, скажи, що грошей нема. До побачення! Рубенс може заждати.

І Кислярський поважно вийшов на вулицю, держачи за ручку бупрівський кошик.

— Куди ви, громадянине Кислярський? — гукнув на нього Полєсов.

Він стояв біля телеграфного стовпа і криками підбадьорував працівника зв'язку, який, чіпляючись залізними кігтями за стовп, добирався до ізолятора.

— Іду признаватися,— одказав Кислярський.

— У чім?

— В мечі і ралі.

Віктор Михайлович занімів. А Кислярський, виставивши наперед свій яйцеподібний животик, підперезаний широким дачним поясом з накладною кишенькою для годинника, неквапно пішов до прокурора.

Віктор Михайлович залопотів крилами і полетів до Дядьєва.

— Кислярський провокатор!—закричав брандмейстер.— Щойно пішов доносити. Його іще видко.

— Як? І кошик при ньому? — вжахнувся старгородський губернатор.

— При ньому.

Дядьєв поцілував дружину, крикнув, що коли прийде Рубенс, грошей йому не давати, і стрімголов вибіг на вулицю. Віктор Михайлович закрутився, застогнав, наче курка, що знесла яйце, і побіг до Владі з Нікешею.

Тим часом громадянин Кислярський, повагом прогулюючись, наближався до губпрокуратури. По дорозі він зустрів Рубенса і довго з ним розмовляв.

— А як же з грошима? — запитав Рубенс.

— По гроші прийдете до дружини.

— А чому ви з кошиком? — підозріло запитав Рубенс.

— Іду в лазню.

— Ну, легкої вам пари.

Потім Кислярський зайшов у кондитерську ССТ, колишню "Бонбон де Варсові", зволив випити склянку кави і з'їсти слойоний пиріжок. Час було йти каятись. Голова біржового комітету вступив до приймальної губпрокуратури. Там було порожньо. Кислярський підійшов до дверей з написом: "Губернський прокурор" і ввічливо постукав.

— Можна! — одказав добре відомий Кислярському голос. Кислярський увійшов і здивовано зупинився. його яйцеподібний животик одразу ж спав і зморщився, як фінік. Те, що він побачив, було цілковито для нього несподіванкою.

Письмовий стіл, за яким сидів прокурор, оточували члени могутньої організації "Меча і рала". Судячи з їхніх жестів і плаксивих голосів, вони признавались у всьому.

— От він,— вигукнув Дядьєв,— найголовніший октябрист!

— По-перше,— сказав Кислярський, поставивши на підлогу бупрівський кошик і наближаючись до столу,— по-перше, я не октябрист, далі, я завжди співчував Радянській владі, і по-третє, головний це не я, а товариш Чарушников, чия адреса... — Червоноармійська! — закричав Дядьєв.

— Номер три! — хором повідомили Владя й Нікеша.

— У двір і ліворуч,— додав Віктор Михайлович,— я можу показати.

Через двадцять хвилин привезли Чарушникова, який насамперед заявив, що нікого з присутніх у кабінеті ніколи в житті не бачив. Слідом за цим, не зробивши ніякої паузи, Чарушников доніс на Олену Станіславівну.

Тільки в камері, змінивши білизну і простягтись на бупрівськім кошику, голова біржового комітету відчув себе легко й спокійно.

Мадам Грицацуєва-Бендер за час кризи встигла зробити запас харчових продуктів і товарів для своєї крамнички щонайменше на чотири місяці. Заспокоївшись, вона знову засумувала за молодим чоловіком, що нудиться на засіданнях Малого Раднаркому. Візит до ворожки не дав заспокоєння.

Олена Станіславівна, стурбована зникненням усього старгородського ареопагу, метала карти з обурливою недбайливістю. Карти віщували то кінець світу, то надбавку до платні, то побачення з чоловіком у казенному домі і в присутності ворога — винового короля.

Та й саме ворожіння кінчилось якось дивно. Прийшли агенти—винові королі—і повели віщунку в казенний дім, до прокурора.

Залишившись на самоті з папугою, збентежена вдовиця зібралась була уже йти, як раптом папуга ударив дзьобом об клітку і вперше в житті заговорив людським голосом.

— Дожили!— сказав він сардонічне, накрив голову крилом і висмикнув з-під пахви пір'їну.

Мадам Грицацуєва-Бендер, пойнята страхом, кинулась до дверей.

Навздогін їй полилася запальна, безладна мова. Древній птах був так вражений візитом агентів і підконвойного мандрівкою господині в казенний дім, що почав викрикувати всі знайомі йому слова. Найбільше місце в його репертуарі посідав Віктор Михайлович Полєсов.

— Раз наявне нема напоготові,— роздратовано сказав птах. І, повернувшись на жердинці вниз головою, підморгнув оком завмерлій біля дверей вдові, немов говорив: "Ну, як це вам подобається, вдовице?"

— Лишенько моє! — простогнала Грицацуєва.

— В якому полку служили? — запитав папуга голосом Бендера.— Кр-р-р-р-рах... Європа нам допоможе.

Після втечі вдови папуга поправив на собі манишку і сказав ті слова, які марно намагалися вирвати у нього люди протягом тридцяти років:

— Попка дурак!

Вдова бігла на вулиці і голосила. А дома її дожидав верткий дідок.

Це був Варфоломійович.

— На об'яву прийшов,— сказав Варфоломійович,— дві години жду, панно.

Важке копито передчуття ударило Грицацуєву в серце.

— Ох! — заспівала вдова.— Змучилась душа моя!

— Від вас, здається, пішов громадянин Бендер? Ви об'яву давали?

Вдова упала на мішки з борошном.

— Які у вас організми утлі,— солодко промовив Варфоломійович.— Я б хотів спочатку про нагороду "з'ясувати собі...

— Ох!.. Усе беріть! Нічого мені тепер не жалько! — голосила сентиментальна вдова.

— Так от. Мені відоме перебування синочка вашого О. Бендера. Яка ж мені нагорода буде?

— Все беріть! — повторила вдова.

— Двадцять карбованців,— сухо сказав Варфоломійович. Вдова підвелася з мішків. Вона була забруднена борошном. Запорошені вії часто кліпали.

— Скільки? — перепитала вона.

—П'ятнадцять карбованців,—зменшив ціну Варфоломійович.

Він почував, що й три карбованці вирвати у нещасної жінки буде важко.

Топчучи ногами кулі, вдова наступила на дідка, кликала за свідків небесну силу і з її допомогою домоглась твердої ціни.

— Ну що ж, бог з вами, хай п'ять карбованців буде. Тільки гроші попрошу наперед. У мене таке правило.

Варфоломійович дістав з записної книжечки дві газетні вирізки і, не випускаючи їх із рук, почав читати:

— От, будь ласка, подивіться по черзі. Ви писали, значить:

"Благаю... пішов з дому товариш Бендер... зелений костюм, жовті черевики, голубий жилет..." Адже правильно? Це "Старгородська правда", значить. А от що пишуть про синочка вашого в столичних газетах. От... "Попав під коня..." Та ви не побивайтесь, мадамочко, далі слухайте: "Попав під коня..." Та живий, живий! Кажу вам, живий. Невже б я за небіжчика гроші брав?.. Так от:

"Попав під коня. Вчора на площі Свердлова попав під коня візника No 8974 громадянин О. Бендер. Потерпілий відбувся легким переляком"... Так от, ці документики я передам вам, а ви мені грошики вперед. Таке у мене вже правило.

Вдова, плачучи, оддала гроші. Чоловік, її любий чоловік у жовтих черевиках лежав на далекій московській землі, і вогнедишний візницький кінь бив копитом об його голубі гарусні груди.

Чуйна душа Варфоломійовича задовольнилась пристойною нагородою. Він пішов, пояснивши вдові, що додаткові сліди її чоловіка безперечно знайдуться в редакції газети "Верстат", де вже, звичайно, все на світі відомо.

ЛИСТ ПАНОТЦЯ ФЕДОРА,
писаний ним у Ростові, в водогрійні "Млечний путь" дружині своїй у повітове місто N

"Люба моя Катре! Нове горе спіткало мене, але про це згодом. Гроші дістав цілком своєчасно, за що тобі щиро вдячний. Приїхавши до Ростова, зараз же побіг на адресу. "Новоросцемент" — вельми велика установа, ніхто там інженера Брунса і не знав. Я вже був зовсім впав у розпач, але мені нарадили. Ідіть,— кажуть,— до особового столу. Пішов. "Так,— сказали мені,— служив у нас такий, відповідальну роботу виконував, тільки,— кажуть,— минулого року він од нас пішов. Переманили його в Баку на службу в Азнафту, в справі техніки безпеки".

Ну, голубко моя, не така коротка моя мандрівка, як ми думали. Ти пишеш, що гроші кінчаються. Нічого не вдієш, Катерино Олександрівно. Кінця ждати недовго. Запасися терпінням і, помолившись богу, продай мій діагоналевий студентський мундир. І не такі ще доведеться робити витрати. Будь напоготові до всього.

Дорожнеча в Ростові жахлива. За номер в готелі заплатив 2 крб. 25 коп. До Баку грошей стане. Відтіля, як пощастить, телеграфую.

Тут стоїть спека. Пальто ношу на руці. В номері боюсь залишити,— так і начувайся, що вкрадуть. Народ тут промітний.

Не подобається мені місто Ростов. Кількістю населення і своїм географічним положенням він набагато поступається перед Харковом. Але нічого, матушко, бог дасть, і до Москви разом поїдемо. Побачиш тоді— цілком західноєвропейське місто. А потім заживемо в Самарі, біля свого заводика.

Чи не приїхав назад Вороб'янинов? Де то він тепер гасає? Чи столується ще Євстигнєєв? Як моя ряса після чистки? В усіх знайомих підтримуй певність, ніби я не одходжу від одра тітусі. Гуліньці напиши те саме.

Ага! Зовсім забув розказати тобі про жахливий випадок, що трапився зо мною сьогодні.

Милуючись Тихим Доном, стояв я біля мосту і замріявся про наш майбутній добробут. Тут знявся вітер і зірвав і кинув у річку картузик брата твого пекаря. Тільки я його й бачив! Довелося піти на нові витрати: купити англійський кепі за 2 крб. 50 коп. Братові твоєму, пекареві, нічого про подію цю не розказуй. Переконай його, що я в Воронежі.

Кепсько тільки з білизною. Увечері перу, а коли не висихає, вранці одягаю вогке. За теперішньої спеки це навіть приємно.

Цілую тебе і обнімаю.

Твій вічно муж Федя"

вгору