Розділ XXVIII КУРОЧКА І ТИХООКЕАНСЬКИЙ ПІВНИЧОК

Репортер Персицький діяльно готувався до двохсотлітнього ювілею великого математика Ісаака Ньютона.

В самий розпал роботи увійшов Стьопа з "Науки і життя". За ним пленталась опасиста громадянка.

— Слухайте, Персицький,— сказав Стьопа,— до вас от громадянка у справі прийшла. Ідіть сюди, громадянко, цей товариш вам усе пояснить.

Стьопа, посміюючись, зник.

— Ну? — запитав Персицький.— Що скажете? Мадам Грицацуєва (це була вона) підвела на репортера млосні очі і мовчки сунула йому папірець.

— Так,— сказав Персицький,—...попав під коня... відбувся легким переляком... У чому ж річ?

— Адресу,— благально мовила вдова,— чи не можна адресу знати?

— Чию адресу?

— О. Бендера.

— Звідки ж я знаю?

— А от товариш казав, що ви знаєте.

— Нічого я не знаю. Зверніться в адресний стіл.

— А може, ви пригадаєте, товаришу? У жовтих черевиках.

— Я сам у жовтих черевиках. У Москві ще двісті тисяч чоловіка в жовтих черевиках ходять. Може, вам треба узнати їхні адреси? Тоді, будь ласка. Я кину всю свою роботу і візьмуся до цієї справи. Через півроку ви будете знати все. Мені ніколи, громадянко.

Але вдова, відчувши до Персицького велику повагу, йшла за ним коридором і, стукаючи накрохмаленою нижньою спідницею, повторювала свої просьби.

"Наволоч Стьопа,— подумав Персицький.— Ну, нічого, я нацькую на нього винахідника вічного руху, він у мене потанцює".

— Ну що я можу зробити? — роздратовано запитав Персицький, зупинившись перед вдовою.— Звідки я можу знати адресу громадянина О. Бендера? Що я — кінь, який на нього наїхав? Або візник, якого він перед моїми очима ударив по спині?..

Вдова відповідала невиразним вуркотом, в якому можна було розібрати тільки "товаришу" і "дуже вас".

Праця в Будинку народів уже скінчилася. Канцелярії і коридори спорожніли. Десь тільки дошльопувала сторінку друкарська машинка.

— Пардон, мадам, ви бачите, мені ніколи!

З цими словами Персицький сховався в убиральні. Погулявши там десять хвилин, він весело вийшов. Грицацуєва терпляче трусила спідницями на розі двох коридорів. Коли Персицький наблизився, вона знов заговорила.

Репортер осатанів.

— От що, тітусю,— сказав він,— хай буде по-вашому, я вам скажу, де ваш О. Бендер. Ідіть просто коридором, потім повернете праворуч і йдіть знову просто. Там будуть двері. Спитайте Черепенникова. Він мусить знати.

І Персицький, задоволений з своєї вигадки, так швидко зник, що додаткових відомостей крохмальна вдовиця здобути не встигла.

Поправивши спідниці, мадам Грицацуєва пішла коридором.

Коридори Будинку народів були такі довгі й вузькі, що відвідувачі, ідучи ними, мимохіть наддавали ходи. Глянувши на першого-ліпшого перехожого, можна було узнати, скільки він пройшов. Коли він ішов трохи прискорено, це означало, що похід його щойно почався. Відвідувачі, що поминули два або три коридори, розвивали середню ристь. А інколи можна було побачити людину, що бігла щодуху: вона перебувала в стадії п'ятого коридора. А громадянин, що одмахав вісім коридорів, легко міг змагатись на швидкість з птахом, перегоновим конем і чемпіоном світу — бігуном Нурмі.

Повернувши праворуч, мадам Грицуцаєва побігла. Тріщав паркет.

Назустріч їй швидко йшов брюнет у голубому жилеті й малинових черевиках. З вигляду Остапа було видно, що тільки надзвичайні справи концесії примусили його відвідати Будинок народів у такий пізній час. Очевидно, в план технічного керівника не входила зустріч з коханою.

Угледівши вдовицю, Бендер повернувся і, не оглядаючись, пішов уздовж стіни назад.

— Товаришу Бендер,— закричала вдова захоплено,— куди ж ви?

Великий комбінатор прискорив ходу. Наддала і вдова.

— Зачекайте, що я скажу,— просила вона.

Але слова не долинали до Остапового слуху. В його вухах уже співав і свистів вітер. Він мчав четвертим коридором, перестрибував просвіти внутрішніх залізних сходів. Своїй коханій він залишив тільки відгомін, який довго повторював їй шуми на сходах.

— Ну, спасибі,— бурмотів Остап, сидячи на п'ятому поверсі,— знайшла час для рандеву. Хто прислав сюди цю палку дамочку? Час уже ліквідувати московську філію" концесії, а то іще, чого доброго, до мене приїде гусар-одинак з мотором.

В цей час мадам Грицацуєва, відокремлена від Остапа трьома поверхами, тисячами дверей і дюжиною коридорів, витерла подолом нижньої спідниці розпалене обличчя і почала розшуки. Спочатку вона хотіла скоріше найти чоловіка й порозумітися з ним. У коридорах засвітились тьмяні лампи. Всі лампи, всі коридори і всі двері були однакові. Вдові стало моторошно. їй захотілося втекти.

Підкоряючись коридорній прогресії, вона мчала щодалі швидше. Через півгодини вона вже не могла зупинитись. Двері президій, секретаріатів, місцевкомів, оргвідділів і редакцій з туркотом пролітали обабіч її грубо-дебелого тіла. На ходу залізними своїми спідницями вона перекидала урни для недокурків. З каструльним шумом урни котилися слідком за нею. В кутках коридорів знімалися вихори й чорториї. Ляскали розчинившись кватирки. Дороговказні персти, намальовані трафаретом на стінах, устромлялися в бідну мандрівницю.

Нарешті Грицацуєва попала на площадку внутрішніх сходів. Там було темно, але вдова подолала страх, збігла вниз і смикнула скляні двері. Двері було замкнено. Вдова кинулась назад. Але двері, які вона щойно пройшла, теж було замкнено чиєюсь дбайливою рукою.

У Москві люблять замикати двері.

Тисячі парадних під'їздів забиті зсередини дошками, і сотні тисяч громадян пробираються в свої квартири чорним ходом.

Давно минув вісімнадцятий рік, давно уже стало туманним поняття — "наскок на квартиру", згинула подомова охорона, організована пожильцями заради безпеки, розв'язується проблема вуличного руху, будуються величезні електростанції, робляться світової ваги наукові відкриття, але нема людини, яка присвятила б своє життя розв'язанню проблема замкнених дверей.

Хто та. людина, що розв'яже загадку кінематографів, театрів і цирків?

Три тисячі чоловіка повинні за десять хвилин увійти в цирк крізь одним-єдині, одчинені тільки на одну свою половинку двері. Решта десять дверей, спеціально пристосованих для пропускання великих юрб народу,— замкнені. Хто знає, чому вони замкнені? Можливо, років двадцять тому з циркової стайні вкрали ученого ослика, і з того часу дирекція з остраху замуровує зручні входи і виходи. А можливо, колись протягом прохопило славетного короля повітря, і замкнені двері — це тільки відгомін зчиненого королем скандалу.

В театрах і кіно публіку впускають невеличкими партіями начебто для того, щоб уникнути затору. Уникнути тиску дуже легко — варто відчинити всю безліч виходів. Але замість того адміністрація діє, вживаючи сили. Капельдинери, міцно схопившись за руки, утворюють живий бар'єр і держать публіку в облозі принаймні з півгодини. А двері, заповітні двері, замкнені іще за Павла Першого, замкнені й по сьогодні.

П'ятнадцять тисяч аматорів футболу, збуджені молодецькою грою збірної Москви, змушені продиратись до трамвая крізь щілину таку вузьку, що один легко озброєний воїн міг би затримати тут сорок тисяч варварів, підсилених двома облоговими баштами.

Спортивний стадіон не має даху, але воріт є кілька. Одчинена тільки хвірточка. Вийти можна, тільки проламавши ворота. Після кожного великого змагання їх ламають. Але, дбаючи про додержання святої традиції, їх щоразу акуратно відбудовують і щільно зачиняють.

Якщо нема ніякої змоги привісити двері (це трапляється тоді, коли їх нема до чого привісити), вдаються до таємничих дверей усіх форм і гатунків:

1. Бар'єри.
2. Рогатки.
3. Перекинуті лави.
4. Загородні написи.
5. Вірьовки.

Бар'єри у великій пошані в установах.

Ними перепиняють доступ до потрібного співробітника. Відвідувач, як тигр, ходить уздовж бар'єра, намагаючись знаками привернути до себе увагу. Це щастить не завжди. А може, відвідувач приніс корисний винахід! А може, просто хоче сплатити прибутковий податок! Але бар'єр став на перешкоді — пішов у непам'ять винахід, і податок лишився несплачений.

Рогатку застосовують на вулиці.

Ставлять її навесні на гомінкій магістралі начебто для охорони ремонту тротуару. І вмить шумна вулиця стає пустельною. Перехожі проточуються в потрібні їм місця іншими вулицями. Їм щодня доводиться накидати зайвий кілометр, але легкокрила надія не покидає їх. Літо минає. В'яне листя. А рогатка все стоїть. Ремонту не зроблено. І вулиця пустельна.

Перекинутими садовими лавами перегороджують входи до московських скверів, які через обурливе недбальство будівничих не мають міцних воріт.

Про загородні написи можна було б написати цілу книгу, але в плани авторів це зараз не входить.

Написи ці бувають двох гатунків: прямі й посередні.

До прямих можна зачислити:

ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

СТОРОННІМ ЗАХОДИТИ ЗАБОРОНЕНО

ХОДУ НЕМА

Такі написи інколи вивішують на дверях установ, які особливо часто відвідує публіка.

Посередні написи найзгубніші. Вони не забороняють заходити, але рідко коли який сміливець наважиться все-таки використати своє право. От вони, ці ганебні написи:

НЕ СПОВІСТИВШИ, НЕ ЗАХОДИТИ

ПРИЙОМУ НЕМА

СВОЇМ ВІЗИТОМ ТИ ЗАВАЖАЄШ ПРАЦЮВАТИ ЛЮДИНІ

Там, де не можна поставити бар'єр чи рогатку, перекинути лаву або вивісити загородній напис,— там протягають вірьовки. Протягають їх відповідно до натхнення, у вельми несподіваних місцях. Якщо вони протягнені на висоті людських грудей, справа обмежується легким переляком і трохи нервовим сміхом. Протягнута ж на висоті щиколотки, вірьовка може покалічити людину.

К чорту двері! К чорту черги біля театральних під'їздів! Дозвольте зайти не сповістивши! Благаємо зняти рогатку, поставлену недбалим кербудом біля своєї розритої панелі! Геть перекинуті лави! Поставте їх на місце! У сквері приємно сидіти саме вночі. Повітря чисте, і в голову лізуть розумні думки!

Мадам Грицацуєва, сидячи на сходах біля замкнених скляних дверей у самій середині Будинку народів, думала про свою вдовину долю, вряди-годи дрімала і дожидала ранку.

З освітленого коридора крізь скляні двері на вдову лилося жовте світло електричних плафонів. Попелястий ранок проходив крізь вікна сходової клітки.

Була тиха година, коли ранок іще молодий і чистий. В цей час Грицацуєва почула кроки в коридорі. Вдова жваво підвелася й припала до скла. Кінець коридора блиснув голубий жилет. Малинові черевики були запорошені штукатуркою. Легковажний син турецько-підданого, струшуючи з піджака порошинку, наближався до скляних дверей.

— Ховрашок! — покликала вдова.— Хо-о-оврашок!

Вона дихала на скло з невимовною ніжністю. Скло затуманилось, взялося райдужними плямами. В тумані і райдугах сяяли голубі й малинові примари.

Остап не чув вдовиного кукування. Він почухав спину і заклопотано мотляв головою. Ще мить — і він зник би за поворотом.

Зі стогоном "товаришу Бендер!" бідна дружина затарабанила по склу. Великий комбінатор обернувся.

— А,—сказав він, побачивши, що відокремлений від вдови замкненими дверима,— ви теж тут?

— Тут, тут,— твердила вдова радісно.

— Обійми ж мене, моя радість, ми так довго не бачились,— запросив технічний директор.

Вдова заметушилась. Вона підстрибувала за дверима, немов чижик у клітці. Притихлі за ніч спідниці знов загриміли. Остап розкрив обійми.

— Чому ж ти не йдеш, моя курочко? Твій тихоокеанський півничок так втомився на засіданні Малого Раднаркому. Вдова була позбавлена фантазії.

— Ховрашок,— сказала вона уп'яте.— Одчиніть мені двері, товаришу Бендер.

— Тихше, панянчко! Жінку прикрашає скромність. Навіщо ці стрибки?

Вдова мучилась.

— Ну, чого ви катуєте себе? — питав Остап.— Хто вам заважає жити?

— Сам поїхав, ще й сам питає! І вдова заплакала.

— Витріть ваші оченята, громадянко. Кожна ваша сльозинка — це молекула в космосі.

— А я дожидала, дожидала, крамничку закрила. За вами поїхала, товаришу Бендер...

— Ну, і як вам живеться тепер на сходах? Не дме? Вдова почала повільно закипати, як великий монастирський самовар.

— Зрадник! — вимовила вона, здригнувши.

У Остапа було ще трохи вільного часу. Він заклацав пальцями і, ритмічно погойдуючись, тихо проспівав:

Частица черта а нас
Заключена подчас!
И сила женских чар
Родит в груди пожар...

— А бодай би ти луснув! — пожадала вдова по закінченні танцю.— Браслет украв, дарунок чоловіка. А стілець навіщо забрав?

— Ви, здається, переходите на особи? — зауважив Остап холодно.

— Украв, украв! —торочила вдова.

— От що, панночко: закарбуйте на своєму носику, що Остап Бендер ніколи нічого не крав.

— А ситечко хто взяв?

— Ах, ситечко! З вашого неліквідного фонду? І це ви вважаєте за кражу? В такому разі наші погляди на життя діаметрально протилежні.

— Забрав,— кукувала вдова.

— Значить, якщо молодий, здоровий чоловік позичив у провінціальної бабусі непотрібне їй, через кепське здоров'я, кухонне приладдя, то це він злодій? Так вас треба розуміти?

— Злодій, злодій!

— В такому разі нам доведеться розлучитись. Я даю згоду на розлуку.

Вдова кинулась на двері. Скло затремтіло. Остап зрозумів, що час іти геть.

— Обніматись ніколи,—сказав він,— прощай, кохана! Ми розійшлись, як у морі кораблі.

— Пробі!! — заголосила вдова.

Але Остап був уже в кінці коридора. Він став на підвіконня, важко стрибнув на вогку після нічного дощу землю і зник у блискучих фізкультурних садах.

На крики вдови набрів, прокинувшись, сторож. Він випустив ув'язнену, пригрозивши штрафом.

вгору