Розділ XXXV ТА ІН.

Ранок застав концесіонерів біля Чебоксар. Остап дрімав коло стерна. Іполит Матвійович сонно водив веслами по воді. Від холодної ночі обом пробігав мороз поза плечима. На сході розквітали рожеві пуп'янки. Пенсне Іполита Матвійовича дедалі ясніло. Овальні скельця їхні заграли. В них навперемін відбились обидва береги. Семафор з лівого берега зламався в двояковвігнутому склі. Сині бані Чебоксар пливли немов кораблі. Сад на сході розростався. Пуп'янки обернулись на вулкани і почали викидати лаву найкращих кондитерських барв. Пташки на лівому березі зчинили великий і гучний скандал. Золота дужка пенсне спалахнула і засліпила гросмейстера. Зійшло сонце.

Остап розплющив очі і витягся, нахиливши човен і тріскаючи костями.

— З добрим ранком, Кісо,— сказав він, подавившись позіхами.—"Я пришел к тебе с приветом, рассказать, что солнце встало, что оно горячим светом почему-то там затрепетало..."

— Пристань,— доповів Іполит Матвійович. Остап витяг путівник і заглянув у нього.

— Судячи з усього — Чебоксари. Так, так...

Звертаємо увагу на дуже гарне розташування м. Чебоксари.

— Кісо, він справді має красивий розполог?..

У даний момент в Чебоксарах 7702 жителі.

— Кісо! Давайте кинемо гонитву за діамантами і збільшимо населення Чебоксар до семи тисяч сімсот чотирьох чоловіка. Га? Це буде дуже ефектно... Одкриємо "Пті-шво" і з цього "Пті-шво" матимемо певний гран-кусень хліба... Ну, далі.

Заснований 1555 року місто зберегло кілька вельми цікавих церков. Опріч адміністративних установ Чувашської республіки, тут є: робітничий факультет, партійна школа, педагогічний технікум, дві школи другого ступеня, музей, наукове товариство і бібліотека. На чебоксарській пристані і на базарі можна побачити чувашів і череміс, що вирізняються своїм зовнішнім виглядом...

Але, ще перед тим, як друзі наблизились до пристані, де можна було бачити чувашів і череміс, їхню увагу привернула річ, що пливла за водою попереду човна.

—Стілець!—закричав Остап.—Адміністраторе! Наш стілець пливе.

Компаньйони підпливли до стільця. Він похитувався, крутився, занурювався в воду, знову спливав, біжачи в далечінь від човна концесіонерів. Вода вільно вливалася в його розпанахане черево.

Це був стілець, розшитий на "Скрябіні", що повільно тепер мандрував у Каспійське море.

— Здоров був, друже!— крикнув Остап.— Давненько не бачились! Знаєте, Вороб'янинов, цей стілець нагадує мені наше життя. Ми теж пливемо за водою. Нас топлять, ми виринаємо, хоч, здається, нікого цим не тішимо. Нас ніхто не любить, якщо не брати до уваги карного розшуку, а втім, і він нас не любить. Нікому до нас нема діла. Якби вчора шаховим аматорам пощастило нас потопити, від нас лишився б тільки самий протокол огляду трупів: "Обидва тіла лежать ногами на південний схід, а головами на північний захід. На тілі зубчасті рани від якогось, очевидно, тупого знаряддя". Аматори били б нас, очевидно, шахівницями. Зброя, нічого й казати, тупувата... "Труп перший належить мужчині років п'ятдесяти п'яти, одягнений у подертий люстриновий піджак, старі штани і старі чоботи. В кишені піджака посвідчення на ім'я Конрада Карловича гр. Міхельсона..." От, Кісо, що про вас написали б.

— А про вас що написали б?—сердито запитав Вороб'янинов.

— О! Про мене написали б зовсім інакше. Про мене написали б так: "Труп другий належить мужчині двадцяти семи років. Він кохав і страждав. Він любив гроші і терпів від нестачі їх. Голова його з високим чолом, облямована синє-чорними кучерями, звернена до сонця. Його елегантні ноги, сорок другий номер черевиків, лежать у напрямі до північного сяйва. Тіло вбране в незаплямовану білу одежу, на грудях золота арфа з інкрустацією з перламутру і ноти романсу: "Прощай ту, Новая деревня". Юнак небіжчик випалював по дереву, що видно з найденого в кишені фрака посвідчення, виданого 23/VIII—24 р. кустарною артіллю "Пегас і Парнас" за No86/1562". І мене поховають, Кісо, пишно, з оркестром, з промовами, і на пам'ятнику моїм буде вирізьблено: "Тут лежить відомий теплотехнік і винищувач Остап-Сулейман-Берта-Марія Бендербей, чий батько був турецькопідданий і помер, не залишивши синові своєму Остапу-Сулейману ані крихти спадщини. Мати небіжчика була графиня і жила нетрудовими прибутками".

Розмовляючи так, концесіонери приткнулись до чебоксарського берега.

Увечері, збільшивши капітал на п'ять карбованців продажем васюкінського човна, друзі сіли на теплоплав "Урицький" і попливли до Сталінграда, розраховуючи перегнати по дорозі повільний тиражний пароплав і зустрітись з трупою колумбійців у Сталінграді.

"Скрябін" прийшов до Сталінграда на початку липня. Друзі зустріли його, ховаючись за ящики на пристані. Перед розвантаженням на пароплаві відбувся тираж. Розіграли крупні виграші.

Стільців довелося дожидати години чотири. Спочатку з пароплава посунули колумбівці і тиражні службовці. З-поміж них визначалося осіянне обличчя Персицького.

Сидячи в засідці, концесіонери чули його вигуки:

— Так! Моментально їду до Москви! Телеграму уже надіслав! І знаєте яку? "Радію з вами". Хай догадуються!

Потім Персицький сів у прокатний автомобіль, попереду оглянувши його звідусіль і помацавши радіатор, і поїхав чомусь під вигуки "ура"!

Після того як з пароплава вивантажено гідравлічний прес, почали виносити колумбівське речове оформлення. Стільці винесли, коли уже стемніло. Колумбівці сіли в п'ять парокінних фургонів і з веселим криком покотили прямо на вокзал.

— Здається, в Сталінграді вони не гратимуть,— сказав Іполит Матвійович.

Це спантеличило Остапа.

— Доведеться їхати,— вирішив він,— а на які гроші їхати? А втім, ходімо на вокзал, а там видно буде.

На вокзалі з'ясувалось, що театр їде до П'ятигорська через Тихорецьку — Мінеральні води. Грошей у концесіонерів вистачило тільки на один квиток.

— Ви умієте їздити зайцем?—запитав Остап Вороб'янинова.

— Спробую,— несміливо сказав Іполит Матвійович.

— Чорт з вами! Краще вже не пробуйте! Прощаю вам іще раз. Гаразд, зайцем поїду я.

Для Іполита Матвійовича куплено квиток у безплацкартному твердому вагоні, в якому колишній предводитель і прибув на прикрашену олеандрами в зелених кадках станцію "Мінеральні Води" Північно-Кавказьких залізниць, і, намагаючись не навертатися на очі колумбівцям, що саме вивантажувались з поїзда, почав шукати Остапа.

Давно вже театр поїхав у П'ятигорськ, розмістившись у новеньких дачних вагончиках, а Остапа все не було. Він приїхав тільки увечері і знайшов Вороб'янинова в страшенно нервовому стані.

— Де ви були?— простогнав предводитель.— Я так змучився.

— Це ви змучились, роз'їжджаючи з квитком у кишені? А я, значить, не змучився? Отже, це не мене зігнали з буферів вашого поїзда в Тихорецькій? Це, значить, не я сидів там три години як дурень, дожидаючи товарного поїзда з порожніми нарзанними пляшками? Ви — свиня, громадянине предводителю! Де театр?

— У П'ятигорську.

— Їдьмо! Я дещо накропав по дорозі. Чистий прибуток становить три карбованці. Зрозуміла річ, це небагато, але на першу купівлю нарзану і залізничних квитків вистачить.

Дачний поїзд з торохкотінням, подібним до торохкотіння воза," за п'ятдесят хвилин дотяг мандрівників до П'ятигорська. Мимо Змійки і Бештау концесіонери прибули до підніжжя Машука.

вгору