Розділ XXXVI КРАЄВИД НА МАЛАХІТОВУ КАЛЮЖУ

Був недільний вечір. Все було чисте й умите. Навіть Машук, порослий чагарем і гайками, здавалось, був дбайливо розчесаний і струмив запах гірського вежеталю.

Білі штани найрізноманітніших гатунків миготіли по ляльковому пероні: штани з рогожки, чортової шкіри, колом'янки, парусини і ніжної фланелі. Тут ходили в сандалях і сорочечках "апаш". Концесіонери, у важких, брудних чоботищах, важких запорошених штанах, гарячих жилетах і розпечених піджаках, почували себе чужими. Серед усієї різноманітності веселеньких ситчиків, яким хизувались курортні панночки, найяснішим і найелегантнішим був костюм начальниці станції.

На превелике здивування всіх приїжджих, начальником станції була жінка. Руді кучері вибивались з-під червоного кашкета з двома срібними позументами на околиші. Вона носила білий формений кітель і білу спідницю.

Намилувавшись начальницею, прочитавши свіжонаклеєну афішу про гастролі в П'ятигорську театру Колумба і випивши за гривеник дві склянки нарзану, мандрівники дістались у місто трамваєм лінії "Вокзал — Квітник". За вхід у "Квітник" узяли десять копійок.

У "Квітнику" було багато музики, багато веселих людей і обмаль квітів. Симфонічний оркестр виконував у білій раковині "Танок комарів". У Лермонтовській галереї продавали нарзан. Нарзаном торгували в кіосках і на рознос.

Ніхто не звертав уваги на двох брудних шукачів діамантів.

— Ех, Кісо,— сказав Остап,— ми чужі на цьому святі життя

Першу ніч на курорті концесіонери провели біля нарзанного джерела.

Тільки тут, у П'ятигорську, коли театр Колумба ставив утретє перед здивованими городянами своє "Одруження", компаньйони зрозуміли всі труднощі гонитви за скарбами. Пробратись у театр, як вони гадали перед цим, було неможливо. За кулісами ночували Галкін, Палкін, Малкін, Чалкін і Залкінд, марочна дієта яких не дозволяла їм жити в готелі.

Так минали дні, і друзі вибивалися з сили, ночуючи біля місця дуелі Лєрмонтова і годуючись переноскою багажа туристів-середнячків.

На шостий день Остапові пощастило завести знайомство з монтером Мечниковим, завідувачем гідропреса. На цей час Мечников, через брак грошей щодня похмеляючись нарзаном з джерела, дійшов жахливого стану і, як спостеріг Остап, продавав на ринку деякі речі з театрального реквізиту. Остаточної домовленості досягнуто на ранковій пиятиці біля джерела. Монтер Мечников називав Остапа дусею і погоджувався.

— Можна,— казав він,— це завжди можна, дусю. З нашим задоволенням, дусю.

Остап одразу ж зрозумів, що монтер великий дока. Договірні сторони заглядали один одному в вічі, обіймались, дружньо ляскали по спинах і ввічливо сміялись.

— Ну,— сказав Остап,— за все діло десятку!

— Дусю!— здивувався монтер.— Ви мене сердите. Я чоловік, змучений нарзаном.

— Скільки ж ви хочете?

— Покладіть півсотні. Адже майно казенне. Я чоловік змучений.

— Гаразд. Беріть двадцять! Згода? Ну, по очах бачу, що згода.

— Згода є продукт за повного непротивлення сторін.

— Добре говорить, собака,— шепнув Остап на вухо Іполитові Матвійовичу,— учіться.

— Коли ж ви стільці принесете?

— Стільці проти грошей.

— Це можна,— сказав Остап, не думаючи.

— Гроші наперед,— заявив монтер,— уранці — гроші, увечері—стільці, або увечері—гроші, а другого ранку—стільці.

— Може, сьогодні стільці, а завтра гроші?— допитувавсь Остап.

— Я ж, дусю, чоловік змучений. Такі умови душа не приймає!

— Але ж я,— сказав Остап,— тільки завтра дістану гроші телеграфом.

— Тоді і розмовляти будемо,— закінчив розмову впертий монтер,— а поки що, дусю, щасливо зоставатись біля джерела, а я пішов: у мене з пресом роботи багато. Симбієвич за горло бере. Сил не вистачає. А самим нарзаном хіба проживеш?

І Мечников, чудово освітлений сонцем, пішов собі геть. Остап суворо глянув на Іполита Матвійовича.

— Час,—сказав він,— який ми маємо,— це гроші, яких ми не маємо. Кісо, ми повинні робити кар'єру. Сто п'ятдесят тисяч карбованців і нуль нуль копійок лежать перед нами. Треба тільки двадцять карбованців, щоб скарби стали нашими. Тут не слід гребувати ніякими засобами. Пан або пропав. Вибираю пана; хоч він і явний поляк.

Остап задумно обійшов навколо Вороб'янинова.

— Зніміть піджак, предводителю, мерщій,— сказав він несподівано.

Остап узяв із рук здивованого Іполита Матвійовича піджак, кинув його на землю і почав топтати запорошеними штиблетами.

— Що ви робите?— заверещав Вороб'янинов.— Цей піджак я ношу от уже п'ятнадцять років, і він іще як новий!

— Не хвилюйтесь! Він скоро не буде як новий! Дайте капелюх! Тепер посипте штани пилом і змочіть їх нарзаном. Живо!

Іполит Матвійович через кілька хвилин став брудним до огиди.

— Тепер ви дійшли розуму і маєте цілковиту можливість заробляти гроші чесною працею.

— Що ж я мушу робити?— плаксиво запитав Вороб'янинов.

— Французьку мову, сподіваюсь, знаєте?

— Дуже кепсько. В межах гімназіального курсу.

— Гм... Доведеться орудувати в цих межах. Чи зможете висказати по-французьки таку фразу: "Панове, я не їв шість день?"

— Мосьє,— почав Іполит Матвійович, запинаючись,— мосьє, гм, гм... же не, чи як там, же не манж па... шість, як воно: ен, де, труа, катр, сенк, сіс... сіс... жур. Значить, же не манж па сіс жур.

— Ну і вимова ж у вас, Кісо! А втім, чого вимагати від старця! Звичайно, старець в Європейській Росії розмовляє по-французьки гірше, ніж Мільєран. Ну, Кісулю, а в яких межах ви знаєте німецьку мову?

— Навіщо мені це все?— гукнув Іполит Матвійович.

— Для того,— сказав Остап значущо,— що ви зараз підете до "Квітника", станете в тіні і будете по-французьки, по-німецьки і по-нашому просити милостиню, підкреслюючи те, що ви колишній член Державної думи від кадетської фракції. Весь. чистий збір піде монтерові Мечникову. Розумієте?

Іполит Матвійович умить змінився. Груди йому вигнулись, як Палацовий міст у Ленінграді, очі метнули вогонь, і з ніздрів, як здалося Остапові, заклубив густий дим. Вуса повільно почали, підніматись.

— Ай-яй-яй,— сказав великий комбінатор, нітрохи не злякавшись,— ви подивіться на нього. Не людина, а якийсь коник-горбунок!

— Ніколи,— почав раптом черевним голосом Іполит Матвійович,— ніколи Вороб'янинов не простягав руки.

— Так простягнете ноги, старий дурню!— закричав Остап.— Ви не простягали руки?

— Не простягав.

— Як вам подобається цей альфонсизм? Три місяці живе моїм коштом. Три місяці я годую його, пою і виховую, і цей альфонс стає тепер у третю позицію і заявляє, що він... Ну! Годі, товаришу! Одне з двох: або ви зараз же підете до. "Квітника" і приносите надвечір десять карбованців, або я вас автоматично виключаю з числа пайовиків-концесіонерів. Рахую до п'яти. Так чи ні? Раз...

— Так,— пробурмотів предводитель.

— У такому разі повторіть заклинання.

— Мосьє, же не манж на сіс жур. Гебен зі мір біте етвас копек ауф дем штюк брод. Подайте що-небудь колишньому депутатові Державної думи.

— Іще раз. Жалісніше! Іполит Матвійович повторив.

— Ну, гаразд. У вас талант до жебрацтва закладений з дитинства. Ідіть. Побачення біля джерела опівночі. Це, майте на увазі, не заради романтики, а просто—вечором більше дають.

— А ви,— запитав Іполит Матвійович,— куди підете?

— Про мене не турбуйтесь. Я дію, як завжди, в найтяжчому місці. Друзі розійшлись.

Остап побіг до паперової крамнички, купив там на останній гривеник квитанційну книжку і з годину сидів на камінній тумбі, перенумеровуючи квитанції і розписуючись на кожній з них.

— Насамперед система,— бурмотів він,— кожна громадська копійка має бути на обліку.

Великий комбінатор рушив стрілецьким кроком по гірській дорозі, що в'ється навколо Машука до місця дуелі Лєрмонтова з Мартиновим, мимо санаторіїв і будинків відпочинку.

Остап вийшов до Провалля. Автобуси і парокінні екіпажі переганяли його.

Невелика, висічена в скелі галерея вела до конусоподібного Провалля. Галерея кінчалась балкончиком, стоячи на якому можна було побачити на дні Провалля невеличку калюжу малахітової смердючої рідини. Це Провалля вважають за визначну пам'ятку П'ятигорська, і тому за день його відвідує чимало екскурсій і туристів-одинаків.

Остап одразу ж з'ясував, що Провалля для людини, позбавленої забобонів, може стати прибутковою статтею.

"Дивна річ,— міркував Остап,— як місто не догадалося до цього часу брати гривеники за вхід до Провалля. Це, здається, одним-єдине місце, куди п'ятигорці пускають туристів без грошей. Я знищу цю ганебну пляму на репутації города, я ліквідую досадний недогляд".

І Остап зробив так, як підказував йому розум, здоровий інстинкт і дана ситуація.

Він зупинився біля входу в Провалля і, потріпуючи в руках квитанційною книжкою, вряди-годи вигукував:

— Купуйте квитки, громадяни! Десять копійок! Діти і червоноармійці безплатної Студентам — п'ять копійок! Не членам профспілки — тридцять копійок!

Остап бив у ціль. П'ятигорці в Провалля не ходили, а з радянського туриста здерти десять копійок за вхід "кудись" було дуже легко. Годині о п'ятій набралось уже карбованців шість. Допомогли не члени спілки, яких у П'ятигорську було безліч. Усі довірливо віддавали свої гривеники, і один рум'яний турист, угледівши Остапа, сказав дружині переможно:

— Бачиш, Танюшо, що я тобі вчора казав? А ти казала, що за вхід в Провалля платити не треба. Не може цього бути. Правда, товаришу?

— Безперечна правда,— потвердив Остап,— цього бути не може, щоб не брати за вхід. Членам профспілки — десять копійок і не членам профспілки — тридцять копійок.

Надвечір до Провалля під'їхала двома лінійками екскурсія харківських міліціонерів. Остап перелякався і хотів був удати з себе невинного туриста, але міліціонери так несміливо з'юрбились навколо великого комбінатора, що про відступ годі було й думати. Тим-то Остап закричав доволі твердим голосом:

— Членам профспілки — десять копійок, але. тому що представників міліції можна дорівнювати до студентів і дітей, то з них по п'ять копійок.

Міліціонери заплатили, делікатно спитавши, з якою метою беруть п'ятаки.

— На капітальний ремонт Провалля,— зухвало відповів Остап,— щоб не дуже провалилося.

Поки великий комбінатор спритно торгував краєвидом на малахітову калюжу, Іполит Матвійович, згорбившись і відчуваючи непереможний стид, стояв під акацією і, не дивлячись на перехожих, жував три вручені йому фрази:

— Мсьє, же не манж па... Гебен зі мір біте... Подайте що-небудь депутатові Державної думи...

Подавали не те щоб мало, але якось невесело. Однак, граючи на чистому паризькому прононсі слова "манж" і хвилюючи душі злиденним становищем колишнього члена Держдуми, пощастило назбирати мідяків карбованців на три.

Під ногами публіки тріщала рінь. Оркестр з невеликими перервами виконував Штрауса, Брамса і Гріга. Світлогомонний натовп котив повз старого предводителя і повертав назад. Тінь Лєрмонтова незримо витала над громадянами, що смакували мацоні на веранді буфету. Пахло одеколоном і нарзанними газами.

— Подайте колишньому членові Державної думи,— бурмотів предводитель.

— Скажіть, ви справді були членом Державної думи?— пролунало над вухом Іполита Матвійовича.— І ви справді ходили на засідання? Ах! Ах! Високий клас!

Іполит Матвійович підвів обличчя і завмер. Перед ним стрибав, як горобчик, товстенький Авессалом Володимирович Ізнуренков. Він змінив коричневий лодзинський костюм на білий піджак і сірі панталони з грайливою іскоркою. Він був у надзвичайно піднесеному настрої і вряди-годи підстрибував вершків на п'ять від землі. Іполита Матвійовича Ізнуренков не пізнав і засипав його запитаннями:

— Скажіть, ви справді бачили Родзянка? Пуришкевич справді був лисий? Ах! Ах! Яка тема! Високий клас!

Крутячись без упину, Ізнуренков сунув розгубленому предводителеві три карбованці і втік. Але довго ще в "Квітникові" миготіли його товстенькі литки і мало не з дерев сипалось:

— Ах! Ах! "Не пой, красавица, при мне ты песни Грузии печальной!" Ах! Ах! "Напоминают мне они иную жизнь и берег дальний!.." Ах! Ах! "А поутру она вновь улыбалась!" Високий клас!..

Іполит Матвійович все стояв, спустивши очі долу. І недаремне так стояв він. Він не бачив багато дечого.

В чудовій пітьмі п'ятигорської ночі алеями парку гуляла Еллочка Щукіна, тягнучи за собою покірного, замиреного з нею Ернеста Павловича. Подорож на Кислі води була останнім акордом у важкій боротьбі з дочкою Вандербільда. Горда американка недавно заради розваги виїхала власною яхтою на Сандвічеві острови.

—Хо-хо!—лунало в нічній тиші.—Знаменито, Ернестуля! Кр-р-расота!

У буфеті, освітленім лампами, сидів голубий злодюжка Альхен з своєю дружиною Сашхен. Щоки її, як завжди, були прикрашені миколаївськими напівакенбардами. Альхен сором'язно їв шашлик по-карськи, запиваючи його кахетинським No2, а Сашхен, погладжуючи бакенбарди, дожидала замовленої осетрини.

Після ліквідації другого будинку соцзабезу (було продане все, включаючи навіть туальденоровий ковпак кухаря і гасло:

"Дбайливо пережовуючи харч, ти допомагаєш суспільству") Альхен вирішив спочити і розважитись. Сама доля берегла цього ситого шахрая. Він збирався того дня поїхати в Провалля, але не встиг. Це врятувало його. Остап видоїв би з боязкого завгоспа щонайменше тридцять карбованців.

Іполит Матвійович побрів до джерела тільки тоді, коли музиканти складали свої пюпітри, святочний натовп розходився і тільки закохані парочки тяжко дихали в убогих алеях "Квітника".

— Скільки назбирали?— запитав Остап, коли згорблена постать предводителя показалась біля джерела.

— Сім карбованців двадцять дев'ять копійок. Три карбованці папірцем. Решта — мідь і трохи срібла.

— Для першої гастролі дивовижно! Ставка відповідального працівника! Ви мене зворушуєте, Кісо! Але який дурень дав вам три карбованці, хотів би я знати? Може, ви здачі давали?

— Ізнуренков дав.

— Та не може бути! Авессалом? Іч, яка галочка! Куди закотилася! Ви з ним розмовляли? Ах, він вас не пізнав!

— Розпитував про Державну думу! Сміявся!

— Як бачите, предводителю, старцем бути не так уже й погано, та ще маючи помірну освіту і слабу постановку голосу! А ви ще приндились, лорда хоронителя печаті удавали! Ну, Кісочко, і я часу не змарнував. П'ятнадцять карбованців, як одна копійка. А разом — вистачить!

Другого ранку монтер дістав гроші і ввечері притяг два стільці. Третій стілець, як заявив він, ніяк було взяти. На ньому звукове оформлення грало в карти.

Для більшої безпеки друзі вилізли чи не на саме верхів'я Машука.

Внизу міцними недвижними вогнями горів П'ятигорськ. Нижче за П'ятигорськом убогі вогники позначали станцію Гарячеводську. На обрії двома паралельними пунктирними лініями висовувався з-за гори Кисловодськ.

Остап глянув у зоряне небо і витяг з кишені відомі обценьки.

вгору