Розділ XVI ЯРБУХ ФЮР ПСИХОАНАЛІТИК

Робочий день у фінансово-обліковому відділі "Геркулеса" почався, як завжди, рівно о дев'ятій.

Вже Кукушкінд підняв полу піджака, щоб протерти нею скельця своїх окулярів, а заодно повідомити співробітникам про те, що робити в банкірській конторі "Сікоморський і Цесаревич" було. куди спокійніше, ніж у геркулесівському содомі: вже Тезоіменитський перекрутився на своїй гвинтовій табуретці до стіни і простяг руку, щоб зірвати листок календаря, вже Лапідус-молодший роззявив рота на шматок хліба, намазаний форшмаком з оселедця, коли двері розчинились і на порозі з'явився ніхто інший, як бухгалтер Берлага.

Це несподіване антре викликало у фінобліковому залі збентеженість. Тезоіменитський послизнувся на своїй гвинтовій тарілочці, і календарний листок, може, вперше за три роки, залишився не зірваним. Лапідус-молодший забув вкусити бутерброд і рухав порожніми щелепами. Дрейфус, Чеважевська і Сахарков безмірно здивувались. Корейко підвів голову і одразу ж схилив. А старий Кукушкінд мерщій одягнув окуляри, навіть не протерши їх, чого за тридцять років службової діяльності з ним не бувало ніколи. Берлага, ніби нічого й не сталося, сів за свій стіл і, не відповідаючи на ледь помітну посмішку Лапідуса-молодшого, розкрив свої книги.

— Як здоров'я?— нарешті-таки запитав Лапідус.— П'яточний нерв?

— Все минулося,—відповів Берлага, не підводячи голови.— Я навіть не вірю, що такий нерв у людини є.

До обідньої перерви весь фіноблік не міг всидіти на своїх табуретках і подушечках; всіх мучила цікавість. І коли залунав авральний дзвінок, верхівка рахівничого світу оточила Берлагу. Але втікач майже не відповідав на запитання. Він відвів убік чотирьох найвірніших, переконавшись, що поблизу немає нікого стороннього, розповів їм про свої незвичайні пригоди у божевільні. Свою розповідь бухгалтер-втікач супроводив великою кількістю мудрованих висловів і різноманітних вигуків, які тут не наводяться з метою збереження складності розповіді.

РОЗПОВІДЬ БУХГАЛТЕРА БЕРЛАГИ, ЩО ЯК ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ РОЗКАЗАВ БОРИСОХЛЄБСЬКОМУ, ДРЕЙФУСУ, САХАРКОВУ І ЛАПІДУСУ-МОЛОДШОМУ ПРО ТЕ, ЩО СТАЛОСЯ 3 НИМ У БОЖЕВІЛЬНІ

Як вже повідомлялось, бухгалтер Берлага втік до божевільні, побоюючись чистки. В цьому лікувальному закладі він мав намір пересидіти тривожний час і повернутися до "Геркулеса". коли грім затихне і вісім товаришів з сіренькими очима перекочують до сусідньої установи.

Все це діло облагодив йому шуряк. Він дістав книжку про звички і поводження душевнохворих і після довгих сперечань, яку саме обрати манію, вирішили спинитися на манії величі.

— Тобі нічого не доведеться робити,— токмачив йому шуряк,— ти лише мусиш усім і кожному кричати на вухо: "Я Наполеон!", або: "Я Еміль Золя!", чи "Магомет!", якщо хочеш.

— А віце-короля Індії можна?— довірливо запитав Берлага.

— Можна, можна. Божевільному все можна. Отже — віце-король Індії?

Шуряк говорив так авторитетно, ніби він принаймні був молодшим ординатором психолікарні. Насправді ж це був скромний агент, що розповсюджував розкішні підписні видання Держвидаву, і від колишньої комерційної величі в його скриньці зберігся лише віденський капелюх-"котелок" на білій шовковій підкладці.

Шуряк побіг до телефону викликати карету, а новий віце-король Індії скинув толстовку, порвав на собі мадеполамову сорочку і про всяк випадок вилив на голову пляшечку кращого копірувального залізо-галусового чорнила першого сорту. Потім ліг животом на підлогу і, не чекаючи приходу санітарів, почав викрикувати:

— Я всього-на-всього віце-король Індії. Де мої вірні наїби,. магараджі, мої абреки, мої кунаки, мої слони?

Слухаючи це марення величі, шуряк скрушно похитував головою. На його думку, абреки й кунаки для індійського короля не годилися. Та санітари лише витерли мокрою хусткою обличчя бухгалтера, вимащене першосортним чорнилом, і гуртом посадовили його в карету. Ляснули лаковані дверцята, залунав тривожний медичний гудок, і автомобіль відвіз віце-короля Бер-лагу в його нові володіння.

По дорозі хворий розмахував руками і щось белькотав, думаючи з острахом про першу зустріч зі справжніми божевільними. Він уже побоювався, що вони його кривдитимуть, а може, навіть уб'ють.

Лікарня була зовсім не такою, як уявляв її собі Берлага. У просторому, світлому помешканні сиділи на канапах, лежапи в ліжках чи просто прогулювалися люди а голубуватих халатах. Бухгалтер помітив, що божевільні один з одним майже не розмовляють. їм ніколи розмовляти. Вони думають. Вони завжди думають. У них безліч думок, треба щось пригадати, пригадати найважливіше, від чого залежатиме їхнє щастя. А думки розвалюються, і, що найприкріше, блимнуть — і зникають. І знову треба думати, треба нарешті зрозуміти, що ж сталося, чому все зараз погано, коли раніш все було добре.

Повз Берлагу вже кілька разів пройшов божевільний, нещасний, скуйовджений. Стиснувши пальцями підборіддя, він робив кроки по одній лінії — від вікна до дверей і від дверей до вікна і знову від вікна до дверей. В його бідній голові буяло стільки думок, що він підтримував лоб другою рукою і прискорював ходу.

— Я віце-король Індії!— крикнув Берлага, озирнувшись на санітара.

Божевільний навіть не глянув у бік бухгалтера. Болісно мружачись, він знову почав збирати свої думки, що порозбігалися від дикого викрику Берлаги. Зате до віце-короля підійшов низькорослий ідіот і, довірливо обнявши його за стан, сказав кілька слів пташиною мовою.

— Що?— запобігливо перепитав зляканий Берлага.

— Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба,—виразно промовив новий знайомий.

Сказавши "ой", Берлага відійшов якомога далі від ідіота. Зробивши цю еволюцію, він наблизився до людини з лимонною лисиною. Той одразу ж відвернувся до стіни і підозріливо глянув на бухгалтера.

— Де мої магараджі?— запитав його Берлага, відчуваючи необхідність підтримати репутацію божевільного.

Але в цю мить хворий, який сидів на ліжку в глибині палати, підвівся на тоненькі і жовті, як церковні свічки, ноги і мученицьким голосом закричав:

— На волю! На волю! В пампаси!

Як пізніше бухгалтер довідався, в пампаси просився старий учитель географії, за підручником якого юний Берлага знайомився свого часу з вулканами, мисами і перешийками. Географ збожеволів зовсім несподівано: якось він глянув на карту обох півкуль і не знайшов на ній Берінгової протоки. Цілісінький день старий учитель вдивлявся в карту. Все було на місці: і Ньюфаундленд, і Суецький канал, і Мадагаскар, і Сандвічеві острови з головним містом Гонолулу, і навіть вулкан Попокатепетль, а Берінгової протоки не було. І тут же, біля карти, старий збожеволів.*

Це був добрий божевільний, який не робив нічого злого, та Берлага злякався. Ці викрики розривали його душу.

— На волю!— продовжував кричати географ.— В пампаси! Він краще за всіх на світі знав, що таке воля. Він був географ, і йому були відомі такі простори, про які звичайні, заклопотані своїми нудними справами люди навіть не мають уяви. Йому хотілося на волю, хотілося мчати на спітнілому мустангу крізь зарості.

До палати увійшла молода лікарка з сумними блакитними очима і одразу до Берлаги.

— Ну, як ви себе почуваєте, голубчику?— запитала вона, торкаючись теплою рукою пульсу бухгалтера. Адже вам краще, правда?

— Я віце-король Індії!— відрапортував він, червоніючи.— Віддайте мені улюбленого слона!

— Це у вас марення,— лагідно сказала лікарка,— ви в лікарні, ми вас вилікуємо.

— О-о-о! Мій слон!— з викликом крикнув Берлага.

— Та ви зрозумійте,— ще лагідніше промовила лікарка,— ви не віце-король, все це марення, розумієте, марення!

— Ні, не марення,— заперечив Берлага, який знав, що перш за все треба ні з чим не погоджуватись.

— Ні, марення.

— Ні, не марення!

— Марення!

— Не марення!

Бухгалтер, бачачи, що залізо гаряче, почав його кувати. Він штовхнув люб'язну лікарку й так завив, що перелякав усіх хворих, особливо низькорослого ідіота, що сів на підлогу і, пускаючи слину, сказав:

— Ен, ден, труакатр, мадмазель Журоватр. І Берлага з задоволенням почув за своєю спиною голос лікарки, яка зверталася до санітара:

— Треба буде перевести його до тих трьох, а то він нам всю палату перелякає.

Двоє терпеливих санітари відвели буйного віце-короля в невелику палату для хворих з ненормальною поведінкою, де сумирно лежали троє мужчин. Лише тут бухгалтер збагнув, що таке справжні божевільні. Побачивши відвідувачів, хворі виявили надзвичайну активність. Товстун скотився з ліжка, швидко став рачки і, високо піднявши обтягнутий як мандоліна зад, почав гавкати й розгрібати паркет задніми лапами у лікарняних туфлях. Другий обгорнувся ковдрою і почав викрикувати: "І ти, Брут, продався більшовикам!" Ця людина, без сумніву, уявляла себе Кайєм Юлієм Цезарем. А втім, іноді в його збаламученій голові заскакував якийсь важель, і він, плутаючись, кричав: "Я Генріх Юлій Ціммерман!"

— Вийдіть! Я гола!— кричав третій.— Не дивіться на мене. Мені соромно. Я гола жінка.

Насправді ж був одягнений і був мужчиною з вусами.

Санітари пішли. Віце-короля Індії охопив такий страх, що він вже й не думав вимагати повернення улюбленого слона, магарадж, вірних наїбів, а також загадкових абреків і кунаків.

"Ці враз придушать",—думав він, похоловши. І він уже пошкодував, що наскандалив у тихій палаті. Як хороше було б зараз сидіти біля ніг доброго вчителя географії і слухати ніжне белькотання маленького ідіота: "Ене, бене, раба, квінтер, фінтер, жаба". Проте нічого страшного не сталося. Людина-собака гавкнув ще кілька разів, щось бурмочучи, заліз на своє ліжко. Кай Юлій скинув з себе ковдру, відчайдушно позіхнув і потягся всім тілом. Жінка з вусами запалив люльку, і солодкий запах тютюну "Наш кепстен" заспокоїв збентежену душу Берлаги.

— Я віце-король Індії,— заявив він, осмілівши.

— Мовчи, наволоч! — ліниво відповів на це Кай Юлій. І з відвертістю римлянина додав:— Уб'ю! Душу вийму!

Це зауваження найхоробрішого з імператорів і воїнів враз бухгалтера протверезило. Він сховався під ковдру і, тяжко думаючи про своє сповнене тривог життя, задрімав.

Вранці Берлага крізь сон почув дивні слова:

— Посадили психа на нашу голову. Так було добре втрьох — і раптом... Май тепер клопіт з ним! Чого доброго, цей проклятий віце-король усіх нас перекусає.

По голосу Берлага зрозумів, що слова ці вимовив Кай Юлій Цезар. За якусь хвилину, розплющивши очі, він побачив, що на нього з надзвичайним зацікавленням дивиться людина-собака.

"Кінець,— подумав віце-король,— зараз вкусить!"

Але людина-собака несподівано сплеснув руками і запитав людським голосом:

— Скажіть, ви не син Хоми Берлаги?

— Син,— відповів бухгалтер і, схаменувшись, одразу ж заволав:—Віддайте нещасному віце-королю його вірного слона!

— Погляньте на мене,— запросила людина-дворняга.— Невже ви мене не пізнаєте?

— Михайле Олександровичу!— викрикнув бухгалтер, який ураз прозрів.—Оце так зустріч!

І віце-король щиросердо розцілувався з людиною-собакою. При цьому вони обидва з розмаху вдарилися лобами. Почувся стук, як в більярді. На очах Михайла Олександровича були сльози.

— То ви не божевільний?—запитав Берлага.—Чого ж ви дурня корчите?

— А ти чого дурня корчиш? Теж! Слонів йому подавай! І потім, мушу вам сказати, друже Берлага, віце-король для доброго божевільного—це слабувато, слабувато, слабувато.

— А мені шуряк сказав, що можна,—запечалився Берлага.

— Візьміть, наприклад, мене,— сказав Михайло Олександрович,—тонка гра. Людина-собака Шизофренічне марення, ускладнене Маніакально-депресивним психозом і до того ж майте на увазі, Берлаго, похмурий стан душі. Ви гадаєте, це мені легко далося? Я працював над першоджерелами. Ви читали книгу професора Блейлера "Аутистичне мислення"?

— Н-ні,— признався Берлага голосом віце-короля, з якого зірвали орден Підв'язки і розжалували у денщики.

— Панове!— закричав Михайло Олександрович.— Він не читав книги Блейлера! Та не бійтесь, ідіть сюди. Він такий же король, як ви — Цезар.

Двоє інших мешканців невеличкої палати для осіб з неправильним поводженням наблизилися.

—Ви не читали Блейлера?—запитав Кай Юлій здивовано.— Дозвольте, по яких же матеріалах ви готувалися?

— Він напевне виписував німецький журнал "Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік",—висловив свої міркування неповноцінний вусач.

Берлага стояв як обпльований. А знавці так і сипали хитромудрими висловами з теорії і практики психоаналізу. Всі зійшлися на тому, що Берлазі буде недобре і що головний лікар Титанушкін, повернення якого з відрядження чекали з дня на день, викриє його за п'ять хвилин. Про те, що повернення Титанушкіна наганяло і на них сум, вони не вважали за потрібне говорити.

— Може, мені треба знайти іншу манію? — лякливо запитав Берлага. —А що, коли я стану Емілем Золя чи Магометом?

— Пізно,— сказав Кай Юлій.— В історії хвороби вже записано, що ви — віце-король. А божевільний не може міняти свої манії, як шкарпетки. Тепер ви все своє життя будете в ідіотському становищі короля. Ми сидимо тут уже тиждень і знаємо порядки.

За годину Берлага вже знав з усіма подробицями невигадані історії хвороб своїх сусідів по палаті.

Поява Михайла Олександровича в божевільному домі пояснювалася ділами досить простими, житейськими. Він був відомим непманом, який випадково не доплатив сорок три тисячі прибуткового податку. Це загрожувало йому вимушеною поїздкою на північ, а справи настирливо вимагали присутності Михайла Олександровича тут, в Чорноморську. Дуванов,—так звали мужчину, який вдавав з себе жінку, був, як видно, дрібним шкідником, який не без підстав побоювався арешту. Але зовсім не схожим на них був Кай Юлій Цезар, який у паспорті значився колишнім присяжним повіреним І. М. Старохамським.

Кай Юлій Старохамський пішов до божевільного дому з високих ідейних міркувань.

— В Радянській Росії,— казав він, задрапувавшись у ковдру, як у тогу,— божевільний дім — це єдине місце, де може жити нормальна людина. Все останнє— це надбедлам. Ні, з більшовиками я жити не можу. Вже краще я поживу тут, поруч зі звичайними божевільними. В усякому разі, ці хоч не будують соціалізм. Потім, тут же годують. А там, в їхньому бедламі, треба працювати. Але я на їхній соціалізм працювати не буду. Нарешті, тут у мене є особиста свобода. Свобода совісті. Свобода слова...

Побачивши санітара, що проходив мимо, Кай Юлій Старо-хамський верескливо закричав:

— Хай живуть Установчі збори! Усі на форум! І ти, Брут, продався відповідальним працівникам! — І обернувшись до Берлаги, додав:— Бачили? Що хочу, те й кричу. А спробуйте на вулиці!

Весь день і майже усю ніч четверо хворих з неправильною поведінкою різалися в "шістдесят шість" без двадцяти і сорока, гру хитру, яка вимагала самовладання, кмітливості, чистоти духу і ясності мислення.

Вранці повернувся з відрядження професор Титанушкін. Він швидко оглянув усіх чотирьох і одразу ж наказав вигнати їх з лікарні. Не допомогли ані книга Блейлера, ані похмурий стан душі, ускладнений маніакально-депресивним психозом, ані "Ярбух фюр психоаналітик унд психопаталогік". Професор Титанушкін не поважав симулянтів.

І вони побігли вулицею, розштовхуючи перехожих ліктями. Попереду біг Кай Юлій. За ним поспішали жінка-мужчина і людина-собака. Позад усіх плентався розвінчаний віце-король, проклинаючи шуряка і з жахом думаючи, що тепер буде?

Закінчивши цю повчальну історію, бухгалтер Берлага журно глянув спочатку на Борисохлєбського, потім на Дрейфуса, потім на Сахаркова і, нарешті, на Лапідуса-молодшого, голови яких, як йому здалося, співчутливо похитувалися у півтемряві коридора.

— Ось бачте, що ви наробили своїми фантазіями,— промовив жорстокосердий Лапідус-молодший.— Ви хотіли уникнути однієї чистки, а потрапили в іншу. Тепер вам буде зле. Якщо вас вичистили з дому божевільних, то з "Геркулеса" вичистять і поготів.

Борисохлєбський, Дрейфус і Сахарков не сказали нічого. І, нічого не сказавши, стали потроху танути в темряві.

— Друзі!—неголосно викрикнув бухгалтер.—Куди ж ви?

Але друзі вже тікали на всі заставки, і їхні сирітські штани, блимнувши в останній раз на сходах, зовсім зникли.

—Погано, Берлага,—холодно сказав Лапідус,—даремно ви мене вплутуєте у свою брудну антирадянську плутню. Адьє!

І віце-король Індії залишився сам.

Що ж ти наробив, бухгалтер Берлага? Де були твої очі, бухгалтере? І що сказав би твій батько Хома, коли б дізнався, що син його у таких літах подався у віце-королі? Ось куди завели тебе, бухгалтере, твої підозрілі зв'язки з паном фунтом, головою багатьох акціонерних товариств зі змішаним і нечистим капіталом. Навіть страшно подумати, що сказав би -старий Хома про витівки свого улюбленого сина. Та давно вже лежить Хома на другому християнському кладовищі, під кам'яним серафимом з одбитим крилом, і тільки хлопчаки, що забігають сюди красти бузок, кидають іноді байдужий погляд на надгробний напис:

"Твій путь закінчено. Спи, бідолахо, любий усіма X. Берлага". А може б; і нічого не сказав старий. Ну, звичайно, нічого б не сказав, бо й сам вів життя не дуже вже й праведно. Просто порадив би поводити себе обережніше і в серйозних справах не звірятися на шуряка. Так! Чортзна-що ти наробив, бухгалтере Берлага!

Тяжкий роздум, який охопив екс-намісника Георга П'ятого в Індії був порушений криками, що линули зі сходів:

— Берлага! Де він? Його хтось питає. Ага, ось він стоїть! Пройдіть, громадянине!

У коридорі з'явився уповноважений по копитах. По-гвардійському розмахуючи руками-лопатами, Балаганов підійшов до Берлаги і вручив йому повідомлення:

"Тов. Бэрлагэ. С получэниэм сэго прэдлагаэтся нэмэдлэнно явиться для выяснэния нэкоторых обстоятэльств".

Папірець мав штамп Чорноморської філії Арбатовської контори в справі заготівлі рогів і копит і стверджувався круглою печаткою, зміст якої розібрати було б важко, коли б навіть Берлазі і спало таке на думку. Та бідний бухгалтер був настільки пригнічений своїми бідами, що лише запитав:

— Додому подзвонити можна?

— Чого там дзвонити,— похмуро сказав завідуючий копитами.

Через дві години натовп, що стояв біля кіно "Капітолій", чекаючи першого сеансу і від байдикування лупаючи навколо очима, помітив, що з дверей контори по заготівлі рогів вийшла людина, і, тримаючись за серце, пішла геть. Це був бухгалтер Берлага. Спочатку він ледь-ледь пересував ноги, потім почав прискорювати ходу. Звернувши за ріг, бухгалтер непомітно перехрестився і побіг що було сили. Незабаром він уже сидів за своїм столом у фінобліковому залі й ошаленіло дивився у "головну книгу". Цифри зливалися і танцювали йому в очах.

Великий комбінатор захлопнув папку зі "справою Корейка", подивився на Фунта, що сидів під новою табличкою: "Голова правління" — і сказав:

— Коли я був дуже молодий, дуже бідний і жив з того, що показував на Херсонській ярмарці товстого, грудастого ченця, видаючи його за жінку з бородою — незрозумілий феномен природи,— то і тоді я не опускався до таких моральних низин, як оцей пошляк Берлага.

— Мізерна, дрібна людина,— підтвердив Паніковський, розносячи по столиках чай: йому приємно було знати, що на світі є люди, ще дрібніші, ніж він сам.

— Берлага — це не голова,— заявив зіцголова з притаманною йому неквапливістю.—Макдональд—це голова. Його ідея класового миру в промисловості...

— Досить, досить,—сказав Бендер.— Ми призначимо спеціальне засідання, щоб з'ясувати ваші погляди на Макдональда та інших буржуазних діячів. Мені зараз ніколи. Берлага — це, справді, не голова, але він нам дещо повідомив про життя і діяльність самозгоряючих акціонерних товариств.

Раптом великому комбінаторові стало весело. Все йшло відмінно. Смердючих рогів більше ніхто не приносив. Роботу Чорноморської філії можна було вважати задовільною, хоча з черговою поштою в контору знов надійшла ціла купа нових паперів, циркулярів і вимог, і Паніковський уже двічі бігав на біржу праці по конторницю.

— Ага!—раптом викрикнув Остап.—Де Козлевич? Де "Антилопа"? Що це за установа без автомобіля? Мені треба їхати

на засідання. Всі запрошують, без мене жити не можуть. Де Козлевич?

Паніковський відвів очі вбік і, зітхнувши, сказав:

— З Козлевичем погано.

— Як це — погано? П'яний він, чи що?

— Гірше,— відповів Паніковський,— ми вже боялися вам казати. його охмурили ксьондзи.

При цьому кур'єр подивився на уповноваженого в справі копит і вони обоє з сумом похитали головами.

вгору