Анатомія Марлен

Після того, як з’явилася моя третя книга, почалося якесь колоквіальне пекло – презентації/поїздки/інтерв’ю. Щоби відбитися від журналістів, я навіть підготував стандартні, з дозволу сказати, тези, котрі роздавав бажаючим, але це не допомогло. Моя коротка популярність була такою всеохопною, що навіть бульварна і медична преса не гребувала мною. Я перестав слідкувати за публікаціями, як і за тим, що відповідаю на дурнуваті запитання. І, як виявилося, дарма. Слово нє варабєй, і не синиця в руках, а радше гордий буревісник, котрий літає... і так далі.

Читачі реаґували на всі ці бздури дещо стереотипно: доводилося вигрібати з поштової скриньки купи кореспондеції. Як правило, я викидав листи, не читаючи, але іноді — з нудьги, знічев’я, або коли конверт привертав увагу — маркою, каліграфією чи штампом благодійної фундації, — дозволяв собі невинні розваги.

Лист, із якого почалися пригоди, виділявся з решти лаконічністю адреси:
„місто Львів, письменникові Окрю Іржону”.

Дивно, але він дійшов. Чи то поштаркам вже намозолило очі моє нетутешнє ім’я, чи то всезнаючі нишпорки із секретної контори слідкували за моєю перепискою, та факт залишається фактом: я отримав це.

Щиро кажучи, напочатку я був переконаний, що маю справу з розіграшем — багато колег, трохи ревнуючи мене до успіху, були б не від того, аби помститися бодай невинним жартом. Однак уважно прочитавши листа — вдруге і втретє — я зрозумів, що такої перфектної стилізації не втяв би жоден із знайомих. Навіть Чемодан — на що вже геніальний імітатор — не спромігся б на таке (це вже поминаючи той нюанс, що Чемоданові цілком вистачало власного успіху і він навряд чи бавився б у такі дешеві розваги).

Я передруковую цей лист (із збереженням правопису, пунктуації та приватних координат), аби ви зрозуміли мої неспокій і сум’яття. Отже:

“27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Я мала приємність читати зустрічі з вами у газеті “Експрес” від 6–13 липня, мушу зізнатись що ви мене зацікавили особливо це що спокусили би Мерилін Монро, я бачила з ней декілька кінофільмів у Польщі коли я була у 70-х роках у рідної сестри у м. Щецін один з них пригадую під назвою “Ksaze i aktoreczka”.

Трохе пишу віршики, які друкуються у газеті “Винниківський вісник” незнаю чи ви читали це правда ще у 1996 році був надрукований мій віршик у ґазеті “Нескорена нація” №9 (77) під назвою з любов’ю до України, підписаний м. Винники Аліція Бобик.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкає у Львові, другий у Нью–Йорку, жонаті.

Колись працювала в Політехнічному інституті можливо і тоді коли ви навчались.

Виступаю на радіо Незалежність мене записують а в дому себе слухаю, но а коли виступаю для польської передачи, w jezyku polskim, то безпосередньо у мікрофон. Знайома багато років з Миколою Філаретовичем Колесою. Ми спілкуємося польською бо у мене відчувається акцент, а потім переходимо на німецьку — професор студіював у Відні.

Мій чоловік був родом з Рожнятівського району, там багато мешканців по фамілії Бобик.

Написала пару пісень правда котрі проспівала вперше у Миколи Філаретовича і він казав мені записати на касету. Касета була у пана Ігора Білозіра він люб’язно згодився написати музику але на жаль не суділось. На днях я була у пані Ольгі Білозір, вона мені дуже сподобалась звернулась до мене с проханням записати її пісню яку я виконую під назвою “найдорожчий мій”.

Пане Окрі якщо час вам дозволить і ви будете у Львові прошу вас мене відвідати я мешкаю дуже скромно, маю пів дому по вул. Керненського 10/2 якщо ви приїдете у Винники якщо будете їхати маршруткою з вул. Валової то № 36А. ви доїдете до Магазину Винничанка потім спитаєте де молочарня за молочарнею перша вулиця на право і по правій стороні п’ятий дім.

Я хотіла би щоб ви записали собі декілька пісень які своїм часом співала Марлен Дітріх. На жаль я немаю магнітофону вам необхідно буде привезти з собою, також мікрофон і касету. Я буваю часто на дачі так що прошу вас повідомити мене коли ви зможете мене відвідати, листом або по телефону (це номер моїх сусідів) 99–00–99 або до моїх друзів у редакцію “Винниківський вісник” №96–66–69. і я буду вже вас у цей день чекати.

З повагою до вас: Аліція Бобик.”

Я не все зрозумів у цьому листі.

По-перше, що означало оте „якщо будете у Львові”;

по-друге, що має спільного моя любов до Мерилін із піснями Марлен Дітріх (які, до речі за бажання я міг би легко стягнути з інтернету). Ну, але все це я списав на старечу дивакуватість бабці Аліції, і на деякий час цілком забув про лист, ув’язнувши в черговій круговерті поїздок.

Повернувшись десь за місяць, абсолютно висотаний спілкуванням із столичними мешканцями, цими позбавленими самоідентифікації київськими овечками Доллі, я замкнувся в хаті і від нічого робити гортав старі журнали та переглядав неактуальну вже пошту.

Лист пані Бобик знову не залишив мене байдужим.

Я вирішив, аніж тупо переховуватися в помешканні від приятелів, може, краще таки з’їздити в ті довбані Винники — сяка-така розвага.

І наступного дня, взявши під пахву старенький Sharp із касетою Боба Ділана, на яку мені не шкода було б переписати навіть винниківські коломийки, я поперся на маршрутку №36А.

До Валової треба було проїхати кілька зупинок трамваєм, і я вважаю, що несподіванки почалися вже тоді.

Розчовгана червона двійка, підреставрована рекламою прокладок „П’ять крапель” (судячи з назви, вони призначалися для останніх днів менструації), з розгону в’їхала на перехрестя, коли вже запалилося червоне. А далі сталося те, чого я ніколи раніше не бачив: трамвай дав задній хід! Зрозуміло, такого маневру ніхто не сподівався, й за хвилину позаду двійки утворилося ціле звалище побитих авт.

Я не став дочікуватися, поки власники джипсів і бумерів поставлять водія на лічильник (попередньо збивши на квасне ябко) і подався на Валову пішки.

Незважаючи на неділю, маршрутка виявилася порожньою, і я цілком успішно гасив Бобом Діланом блатну попсярню, яка лунала з радіо. Протистояння тривало хвилин п’ятнадцять, а потім водій не витримав і висадив мене посеред дороги. Я не протестував, бо й справді не був певен, що Ділан кращий за „прасті-пращай-нє-жді-радная”. В результаті до Винників добрався вже десь коло полудня. На додаток через того Боба (Ціммермана) мені скінчилися батарейки, а отже шансів отримати на халяву співи Дітріх майже не було. Та я не дуже цим журився й пробував, не питаючи дороги, знайти якщо не молочарню, то бодай магазин „Винничанка” — не в меґаполіс ж бо потрапив.

Проминаючи церкву й подивувашись, що прихожани гуртуються назовні, побачив на церковних дверях табличку „Перезмінка”. Враховуючи трамвай, це був уже другий приклад небаченого раніше. „Перезмінка, — думав я про себе, — гм, перезмінка, цікаво, чи переривають для такого відправу, чи відкладають хрещення і шлюби”. Чомусь уявився священик, що наминає чебурек на захристі.

„Винничанка” виявилася магазином канцтоварів, де на вітрині серед зошитів та олівців, стояв гіпсовий Христос, розмальований у брудно-бордові кольори. Що ж — хоч якась компенсація за невідбуту службу Божу. Під канцтоварами стояла беззуба стара в кокетливому капелюшку й цілком індеферентно повторювала:

— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Ориґінальність слоґану потішила мене. За весь час пересування Винниками я перестрів лише одного котяру, та й той був відгодований неначе на забій і йшов перевальцем, важко хекаючи. „Ти б, бабуленько, до Львова поїхала, — подумав я. – Там на твій перформенс знайшлися б поціновувачі”.

Молочарні ніде не було видно, а ззаду ще довго долинало шамкотіння: „Притулок. Для бездомних котів-собак. Пожалуйте”. Втім я без вагань звернув у першу вулицю направо й відрахував п’ятий справа дім.

Двері відчинив приязний миловидний хлопчина, чиї приязність та миловидність мали відверто єговістський характер. „От чорт, — налякався я. — Може, вони тепер і таким робом заманюють неофітів”. Настрою для теологічної дискусії не було зовсім. Перезмінка в церкві, Христос у канцтоварах, невже ці Винники — резиденція Свідків? Хлопчина запросив мене до хати (це таки виявився дім Бобиків), і традиційні ікони у кутку мене трохи заспокоїли.

— А пані Аліція?

— Вона зараз буде. Зачекайте поки що тут.

Хлопчина вийшов.

Я роззирався по кімнаті, та нічого екстраординарного не зауважив. Прості радянські меблі, на тлі яких дубовим дисидентом виглядав старий креденс, вишивані рушники, фото на стіні. Цілком можливо, це й була Марлен Дітріх (обіймала якусь жінку), чому б ні, але оскільки знимка була любительською, ідентифікувати „біляву бестію” мені не вдалося. Набір книжок на полиці теж видався нічим непримітним: „Гомін, гомін по діброві”, „Енциклопедія Української РСР”, „Історія запорізького козацтва”, „Роксоляна” Загребельного, віртуальна кулінарія Дарії Цвек у кількох примірниках, „Анатомия и физиология” Попова та підшивка окупаційного варшавського часопису “Fala”.

Я витягнув перший-ліпший журнальчик, розгорнув і тут, мушу визнати, моя оповідь заходить у глухий кут.


Зовсім не знаю, що мало б відбуватися далі. В мене є, звичайно, кілька ідей, але всі вони видаються мені безглуздими й провальними. Посудіть самі:


Згідно із першим сюжетом хлопчина мав би вивезти на інвалідському візочку древню, як історія козацтва, стареньку, почалася б розмова, що плавно б перейшла в старечий монолог, радше автобіографію, з якої випливало б, що пані Аліція — ровесниця Марлен, ба більше — її вічна суперниця й дублерка, (так так, пане Окрю, я супроводжувала її всюди, без мене вона не награла б жодного фільму, не заспівала б жодної пісні, навіть „Лілі Марлен”), а сама Дітріх в Бобиківській інтерпретації виявилася би бездарною почварою, закомплексованою ревнивицею, що завше відбивала в Аліції чоловіків, включно з леґендарними Жаном Габеном та Максиміліаном Шеллом, які закохувалися в голос Аліції, думаючи, що це глухе грудне контральто видають голосові зв’язки „блакитного ангела”, хоч насправді це була Еліс, Бобі Еліс, як називали Аліцію в Голлівуді, а ще пізніше, коли в „ангела” від зловживань почали пухнути ноги, пані Бобик змушена була й танцювати в кадрі замість зірки, а все що ще могла робити німецька нездара — це вештатися по ресторанах, вбрана в „мужеські строї”, і це зовсім не від вишуканої стильності, як інтерпретувала преса, а виключно з метою приховати варикоз, а все ж, а все ж, — продовжувала б обійдена славою Еліс Бобик, — Ви знаєте, пане Окрю, Ви знаєте, що означає слово „безсмертний”? люди, яких ще за життя нагороджують таким титулом, насправді не можуть померти, і не вмирають, запевняю вас, і навіть після смерті продовжують жити, щоправда, радше у подобі привида, ну, це не зовсім привиди, але назвімо їх так, аби Вам було зрозуміліше, і Ви знаєте, чому останніми роками Дітріх не дозволяла фотографувати себе? зовсім не для того, аби залишитися на знимках вічно молодою — вона просто зробилася невидимою для фотоапаратів (і дзеркал, до речі), та не зважаючи на все, пане Окрю, світ влаштований справедливо, ви ще молодий, ви ще цього не зауважили, та Бог добрий і направду справедливий, Він же знає, хто дійсно заслужив безсмертя, тому і я, пане Окрю, ніколи не помру, й до того ж я гідно винагороджена, я маю цей будинок, сад, у мене є Фредді (жест у бік хлопчини-єговіста), а Марлен, Ви бачили Марлен, пане Окрю? певно, що бачили, я маю на увазі ту відьму під магазином, яка збирає на собак-котів, ось так, ось так, усе врівноважується, все компенсується, тепер їй до віку доведеться побиратися, розплачуючись за брехню і підступ, а я, а я маю щасливу й забезпечену старість і буду насолоджуватися нею, коли Вас, пане Окрю, вже не стане, і єдина шанса для Вас долучитися до грона безсмертних — це повідати світові правду, Ви повинні написати справжню біографію Марлен Дітріх, мою, властиво, біографію, і я Вас запевняю, я Вам ґарантую, ми втішатимемося земним життям у порядній компанії аж до Пришестя.

Отакий був мій перший сюжетець, і я гадаю, всім зрозуміло, чому я не можу продовжити ним цю так безвідповідально розпочату історію.


Другий варіант, вигаданий під час нестримного нічного куріння, був іще марґінальнішим. Ішлося б, власне кажучи не про саму Аліцію, а про її львівського сина, який виявися би працівником історичного музею, куди саме завезли б новий безцінний експонат — шаховий автомат Кемпелена. (Знаменита забавка кінця XVIII століття, андроїд-містифікація, механічний ґроссмейстер, що керувався, річ ясна, ґроссмейстером живим, схованим за хитрою системою дзеркал у ящику стола. Автомат цей у різні часи обслуговували різні шахісти, а віденський маестро Альґаєр навіть, кажуть, обіграв самого Наполеона (пересічного, чесно кажучи, гравця), спровокувавши імператора на привселюдний напад люті. Альґаєр Альґаєром, Наполеон Наполеоном, але автомат свого часу користався шаленою популярністю і турок-манекен, фіґура якого імітувала ґроссмейстера за столом, об’їздила усю Європу, тобто, згідно з тогочасними уявленнями — весь світ). Молодший Бобик, володіючи неабиякими менеджерськими здібностями надумав відреставрувати автомат, вмонтувати в нього комп’ютер із найновішими шаховими програмами, але йому однаково потрібна була людина, яка керувала б кінцівками манекена, тобто брала і переставляла б фіґури, тобто так чи сяк, хтось мусів би сидіти за системою дзеркал, і дивлячись на монітор, здійснювати мануальне керування автоматом. Для мого героя, який уже давно мріяв потрапити на Захід, — а що леґально виїхати не вдавалося, а нелеґал повинен був би мати трохи більше авантюризму, — це був реальний шанс, сховавшись в ящику стола перетнути всі потрібні кордони й потрапити на землю обітовану.

Далі повинні були б іти різноманітні пригоди вперемішку з описами шахових партій, але не на рівні „е-2, е-4”, а як передача певних полів напруги, що виникали б у різних ділянках шахової дошки і, відповідно, в ділянках головного мозку мого літературного двійника. Замкнутий у клаустрофобічних шухлядах, постійно маючи перед очима монітор із статистикою виграшних ходів, Окрю потроху б опановував унікальне мистецтво ґроссмейстерства, починав би відчувати шахові партії як різновид онтологічної стратегії і поза тим сповзав би у латентне божевілля. Випущений на волю в одному з лондонських передмість, він уже не зміг би призвичаїтися до нормального життя, не потрафив би ідентифікувати себе як окрему особистість: автомат-манекен зробився б для нього різновидом протезу, без якого функціонувати було неможливо, а далі... далі я не розробляв цієї фабули, надто відгонила вона надмірною вигадливістю й штучним драматизмом.


Що ж до третього сюжету (бо завжди мусять бути три варіанти), то вважаймо, що оце і є третій варіант: не дочекавшись ані Аліції, ані Фредді (до речі, як він затесався сюди з таким педерастичним ім’ям?), я виходжу з будинку й, іґноруючи просторові характеристики Винників, негайно повертаюся додому.

Там чекатиме на мене новий лист, заадресований з такою ж хвацькою недбалістю: „місто Львів, письменникові Окрю Іржону” і датований сьогоднішнім же днем.

Невгамовна пані Бобик писатиме:

“27 липня 2000 року

Шановний пане Окрю!

Дуже шкодую, що ви недочекалисьтеся мене, бо я мала повідомити вам щось направду важливого.

Я вдова, пенсіонер, один син мешкає у Львові, другий у Нью–Йорку, жонаті.

Історія Марлен Дітріх, яку ви так легковажно й нашвидкоруч вигадали немає нічого спільного з жечивистістю. Тай ходило мені не про історію, а про пісні, що ви мали би зрозуміти з мого ранішого листа.

Не буду скривати, ви мене дуже розчарували, пане Окрі. Я думала, наші нові писменники мають більшу відповідальність перед нацією і собою.

Щож несудилося. Знайдуться запевняю вас достойніші безсмертя.

Без поваги до вас: Аліція Бобик.


P.S. А якшо ти засранцю ще будеш друкувати приватні листи, не змінивши бодай прізвища, то я тобі особисто яйця повідриваю, не дивлячись на свій вік. Maul halten und weiter dienen! Krucifix!”


Трохи ошелешений я підійду до вікна і ніби в напівсні почую знадвору:

— Пожалуйте на притулок. На притулок пожалуйте. Для бездомних котів-собак.

Під’юджуваний почуттям нестерпної провини, я жбурну з балкону всі дрібняки, які знайдуться в кишені, і той же голос чи то знизу, чи зі старого Sharpa заведе:

Vor der Kaserme vor dem gro?en Tor
stand eine Laterne, und steht sie noch davor
so woll’n wir uns da wiedersehn,
bei der Laterne woll’n wir stehn
wie einst Lili Marlen,
wie einst Lili Marlen.

Unsre beiden Schatten sahn wie Einer aus
da? wir lieb uns hatten, da? sah man gleich daraus
und alle Leute soll’n es sehn,
wenn wir bei der Laterne stehn
wie einst Lili Marlen,
wie einst Lili Marlen.

Schon rief der Posten: “Sie blasen Zapfenstreich
es kann drei Tage kosten! -- Kamrad, ich komm ja gleich!”
da sagten wir auf wiedersehn
wie gerne wollt’ ich mit dir gehn
mit dir, Lili Marlen,
mit dir, Lili Marlen.

Deine Schritte kennt sie, deinen zieren Gang
alle Abend brennt sie, doch mich verga? sie lang
und sollte mir ein Leid geschehn,
wer wird bei der Laterne stehn
mit dir Lili Marlen?
Mit dir, Lili Marlen?


Aus dem stillen Raume, aus der Erde Grund
hebt mich wie in Traume dein verliebter Mund
wenn sich die spaten Nebel drehn,
werd'ich bei der Laterne stehn
wie einst Lili Marlen...
Wie einst Lili Marlen.


І це триватиме, коханий мій читачу, направду вічно.