РОЗДІЛ ІІ. ПІД ЗНАКОМ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

            Переміни в житті східних слов'ян, які прийшлися на ІХ-Х ст., були співзвучні загальному рухові історії європейського континенту. З різним темпом у його окремих регіонах проходили або вже  пройшли назагал схожі процеси, що стали наслідком втягнення варварських народів до орбіти греко-римської цивілізації, передовсім – до соціального перевороту в родоплемінному укладі.

          Без сумніву, провідну роль і в "одержавленні" варварських народів з супутньою легітимацією інститутів регулярної влади, і в становленні нової системи вартостей, яка ці зміни санкціонувала, відіграла універсальна інституція середньовіччя – християнська церква. Християнізація Європи тривала тисячу років – від кінця ІV до кінця ХІV ст., хвилями просуваючись із Середземномор'я до північних та східних околиць європейського світу. Зусиллями місіонерів Римського патріархату впродовж V-VІІІ ст. були навернені германські племена, після Великого переселення народів розсіяні від Піренейського півострова і Британії до Східної Балтії, тож за Римом закріпилося главенство над християнами Західної і Центральної Європи. Нова хвиля християнізації прилучила в ІХ ст. до Римської церкви слов'янські народи Хорватії і Моравії, а з середини Х – початку ХІ ст. – населення Данії, Польщі та Угорщини.

          Місійна діяльність Східного (Константинопольського) патріархату, вельми інтенсивна у ІV-VІ ст., коли були християнізовані південні та східні терени імперії – Ефіопія, Вірменія, Грузія, Сирія та ін., теж набрала повторної активності у ІХ-Х ст. Ареною візантійської активності стали Балкани і Центрально-Східна Європа: наприкінці ІХ ст. були (повторно) навернені серби і далматинці, у 864 р. офіційне хрещення прийняли болгари і тоді ж, у 60-х, відбулося "перше" (Аскольдове) хрещення Русі. Як ширше було показано далі, воно ще не перетворило язичницьку Русь на християнську державу, а тим більше не визначило остаточно – до Константинопольського чи до Римського християнського берега приб'ється Київ. Проте "вибір віри", зроблений 988 р. князем Володимиром Святославичем на користь Константинополя, не здається випадковим. До візантійської орбіти молоду Руську державу підштовхувало і традиційне географічне тяжіння, і економічно-торгові інтереси, здавна поєднані Путтю з варяг у греки, і загальнополітичні розрахунки. Окрім усього, Константинополь тих часів був одним з найрозкішніших міст світу, і під враженням його сліпучого блиску виросло кілька поколінь руських князів, які бачили в світлоносній імперії ромеїв землю обітовану.

          Так у рамках ширшої – європейської – християнської спільноти населення майбутньої України опинилося серед її греко-візантійського відламу. Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і стиль духовності витворили фундамент  руського світу культури, що спирався на візантійські взірці, нагадуючи культуру латинського Заходу хіба в загальнохристиянських елементах. Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її стереотипів, формувалися і державні інститути, і коло суспільних понять та світоглядних цінностей мешканців Давньої Русі – від великого князя до невільника. Тож з погляду на те, коли і як засвоювалися ці стереотипи, що поволі ставали власною, органічною нормою, варто розпочати цей розділ. Він охоплюватиме події з кінця Х до початку ХІV ст. – часи становлення, розквіту і занепаду Київської Русі, або, як їх традиційно називають в українській історіографії – княжу добу.

§ 1. Київська Русь: держава і люди

 Володимирове хрещення в легенді та реаліях

           За джерелами, які згадують охрещення Русі, ховається певний парадокс: візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Святославичі (988). Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі "не знають", зате підносять до рівня догмату роль Володимира-першохрестителя. Намагаючись пояснити цю "змову мовчання", дослідники припускають, що белетризовано-барвиста історія "Володимирового хрещення" була внесена до літописних текстів аж через сто років після події – наприкінці ХІ ст. Своєю чергою, вона спиралася на кілька попередніх сказань 40-х років ХІ ст., котрі виникли як публіцистичні твори, що переслідували мету довести незалежність Руської церкви від Грецької. Русь у баченні автора (авторів?) Сказань – це велика й могутня держава, рівна Візантії. Сам же Володимир уподібнений до імператора Константина Великого: той зробив християнство державною релігією Римської імперії, а цей офіційно проголосив християнство у власній державі. Відтак Володимирове хрещення трактувалося як сакралізований рубіж між передісторією – язичницькими часами, коли мешканці Русі були погани і нев голоси, і новою добою – християнською, що символізувала вихід з темряви на світло.

          Візантійській церкві у цій схемі відведена скромна роль пасивного взірця. За літописною легендою, зіпертою на Сказання, охрещенню передував тривалий вибір віри: князь та його бояри вислухали місіонерів – булгар-магометан, німців з Риму... посланих папою, жидів хозарських, тобто іудаїстів, та філософа-грека з Візантії. Після цього князь розіслав мужів добрих тямущих числом десять, аби відвідали різні краї, приглядаючись до їхньої віри. Ті ж, повернувшись, заявили Володимиру й дружині, що немає в світі кращої над грецьку.

          Втім, сюжет про вибір віри належить до мандрівних: згідно з легендою, хозарський цар Булан так само приймав іудаїзм, вислухавши аргументи багатьох місіонерів, а Сказання про охрещення Володимира підозріло схоже на аналогічне сказання про навернення болгарського царя Бориса. Насправді ж навряд чи могло постати питання про "вибір віри" в країні, серед населення якої вже не менше ста років побутувало християнство. Від часів Аскольда число прибічників нової релігії поволі зростало, охоплюючи як дружинне воїнство, так і купецький прошарок. У Києві наприкінці ІХ ст. на могилі вбитого Олегом Аскольда була споруджена християнська церква св. Миколая (припускають, що під цим іменем Аскольд був охрещений), а в першій половині Х ст. – церква св. Іллі над Ручаєм. Християнкою була вдова Ігоря княгиня Ольга, нібито охрещена самим патріархом за участю візантійського імператора під час візиту в Константинополь у 50-х роках Х ст. (точна дата цієї події лишається спірною). У 959 р. Ольга навіть звернулася до німецького імператора Оттона І з проханням призначити [для її народу] єпископа і священиків [episcopum et presbiteros... ordinari] тобто мала намір поширити хрещення на всю державу. Цьому плану, однак, не судилося здійснитися. Адальберт з Тріра, пізніший архієпископ Маґдебурзький, який 962 р. очолив місію на Русь, після короткого перебування у Києві змушений був утікати звідси cum maqno labore [з великими труднощами], коротко записавши, що він нічого не зміг досягти, бо прохання княгині, як з'ясувалося, було удаваним [ficte, ut claruit]. Припускають, проте, що на заваді місіонерам стали більш об'єктивні перешкоди, ніж непостійність княгині, бо власне цими роками датується початок язичницької реакції, яка запанувала після приходу до влади Ольжиного сина, ревного язичника Святослава. На час його правління припадає хвиля антихристиянського терору, коли, зокрема, були зруйновані і згадані вище храми.

          Черговий спалах антихристиянських настроїв припав на початок правління Святославового сина Володимира, який відразу після вокняжіння (980) проголосив новий язичницький пантеон Русі, влаштувавши поруч зі своїм двором у Києві капище з фігурами шести ідолів, гіпотетично – верховних божеств шести слов'янських племен: полян, деревлян, сіверян, дреговичів, кривичів та ільменських словінів.

          Вісім років на Старокиївській горі навпроти княжого двору простояв облаштований Володимиром храм-капище, уособлюючи останню хвилю язичництва. Оточена сусідами-християнами – поляками, чехами, болгарами, візантійцями – Руська держава стояла на порозі перелому, який мав остаточно ввести її до кола християнської цивілізації, однак безпосереднім поштовхом стали причини політико-династичні. Восени 987 р. головнокомандувач східної візантійської армії Варда Фока проголосив себе імператором; невдовзі узурпатора визнали Мала Азія, Вірменія та Грузія. Законному імператорові Василю ІІ Македонянину (976-1025) загрожувала катастрофа, і він звернувся за допомогою до київського князя, пославши до нього посольство взимку 987-988 р. Той погодився, але за умови, що Василю ІІ віддасть йому руку своєї сестри Анни; до угоди був внесений ще один пункт – Володимир зобов'язувався охреститися разом з усім народом своєї країни, а вони народ великий (як запише один з тогочасних східних авторів).

          Навесні 988 р. 6-тисячна армія русів разом з військом імператора  розбила збройні сили Фоки. Трон був таким чином врятований, але Василь ІІ не квапився віддавати багрянородну, тобто царственну від народження сестру за варвара. Однак збройний похід Володимира на Херсонес (Корсунь), коли місто було здобуте й сплюндроване, а до Константинополя надіслана погроза вчинити зі столицею імперії те саме, зробили візантійського володаря поступливішим. Тож, отримавши обіцяну багрянородну Анну, Володимир відбув з нею до Києва. Час і місце його особистого охрещення дискусійні, натомість примусове навернення киян, здійснене відразу після Корсунського походу, літопис упевнено датує 988 р., описуючи його так:

І коли прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на Ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями... Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: "Якщо не з'явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде..." А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду... а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається...

         Щодо радості великої, то літописець, слід думати, перебільшив. Християнізація по всій Європі просувалася з труднощами, долаючи спалахи опору. Не стала винятком з загального правила і Русь. Так, мешканців Новгорода вдалося охрестити лише наступного року, і то в злій січі. Майже через сто років літопис фіксує спалахи язичницької реакції у Новгороді, Ростовській землі та Києві. Найконсервативніший з обрядів – поховальний – зберігав елементи язичництва аж до рубежа ХІІ-ХІІІ ст. Яскравим феноменом поверхового закорінення християнського світосприйняття є язичницькі ремінісценції знаменитого "Слова о полку Ігоревім" (кінець ХІІ ст.): автор практично не апелює до християнської символіки, натомість розлого покликається на поганську, згадуючи Дажбога, Велеса, Хорса, Стрибога та ін.

                                      *                                    *

                                                        *

          Від часів Володимирового хрещення церква стала головним поширювачем писемної культури. Поява кириличної абетки, як відомо, пов'язується з так званою Моравською місією Константина (в чернецтві Кирила) і Мефодія, братів з грецького міста Салоніки. Працюючи у 860-х роках як місіонери у Великій Моравії, брати на основі грецького письма впорядкували першу слов'янську абетку і здійснили та записали нею перші переклади з греки на слов'янську Євангелія та Псалтиря. За свідченням Чорноризця Храбра, автора болгарського трактату "Про письмена" (кінець ІХ – початок Х ст.), слов'яни до охрещення не знали книг, тобто Святого Письма, однак уміли рахувати й ворожити чертами и резами. Натомість у "Житії" Кирила і Мефодія, або так званих "Паннонських легендах", приписуваних учневі Кирила Климентію Охридському, оповідається, що перебуваючи у 860-861 рр. у Херсонесі, творець слов'янської абетки бачив тут Євангеліє і Псалтир, русьскими письмены писано, тобто власне їх поклав в основу свого алфавіту (правда, частина вчених вважає даний фрагмент "Житія" пізнішою вставкою).

         Так чи інакше, але ще до запровадження згаданої абетки на Русі спорадично використовувалось грецьке письмо, про що згадує і Чорноризець Храбр, вказуючи на незручності передачі слов'янських звуків грецькими літерами без устроениа (що й зрозуміло, бо грецька мова не знає багатьох звуків, властивих слов'янам). Нині чималої популярності набула гіпотеза, що первісною фазою устроєнія, тобто прилаштування грецького письма до слов'янських мов, була так звана Софійська абетка. Останню Сергій Висоцький виявив серед графіті Софійського собору у Києві; вона передає накреслення 23 літер грецького алфавіту з додачею чотирьох специфічних слов'янських літер Б, Ж, Ш, Щ.

         За літописом, початок шкільній (книжній) освіті був покладений Володимиром, який відразу після охрещення киян став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне. Так було покладено початок підготовці книжних людей, а з середини – другої половини ХІ ст. – і перших пам'яток руської книжності, що походили з церковного середовища. Водночас графіті на стінах Софійського собору в Києві, новгородські берестяні грамоти, написи й клейма на будівельних плитах і зброї свідчать, що тоді ж, у ХІ ст., письменність набула поширення і серед інших верств населення.

Контури державної будівлі в ХІ столітті

           Тип ранньої руської державності можна узагальнено визначити  як патримонію, тобто політичний устрій, за якого влада пануючої династії і підпорядкована їй територія вважались нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член панівного дому, а після смерті чергового володаря територія розподілялась між його синами як співучасниками владарювання. Глибинна суть патримонії, сягаючи корінням язичницьких практик родоплемінного укладу, полягала в тому, що право кожного члена пануючого роду на співучасть у владі вважалося так само очевидним і безсумнівним, як спадкові права землероба-общинника на землю в межах своєї общини. "Владарювати" було нормальною функцією, невідчужуваною сутністю всього роду, а підвладна територія сприймалась за його буквальне тілесне продовження, тобто, відповідно до архаїчного світосприйняття, перебувала у безпосередній залежності від фізичного здоров'я володаря, його удачливості, долі, поведінки тощо.

          За визначенням Олексія Толочка, на концепцію і спостереження якого спиратиметься автор цього нарису в характеристиках давньоруських владних структур, підвалини, на яких функціонувала Київська Русь, сформувалися довкола метафори родини з її колективним (родинним) правом володіння Руською землею*. За логікою цієї схеми, вивершення одного члена роду коштом інших (самовластя) рішуче не схвалювалося: межі повноважень вважалися сакрально встановленими, і кожен князь мусив дотримуватися їх, не переступаючи преділа братня. Ідея братства усіх представників династії знаходила опертя і в церковній доктрині, згідно з якою бажати об'єму влади більшого, ніж є – значить нехтувати Божим промислом** .

          Паралельно в рамках уявлень про рівність усіх членів роду оформилась – вірогідно, починаючи з середини Х ст., – ідея старшинства [старійшинства] князя-батька [старійшого], що давало йому право на київський [старійший] престол і певну владу над молодшими: братами, синами, племінниками, онуками. Відтак політична система Русі ХІ ст. передбачала існування особливого "столичного" уділу – Київського, правитель якого набував статусу старійшого, або великого князя.

          Співвідношення язичницького і християнського ракурсів у сприйнятті особи князя та характеру його влади модифікувалося протягом усього ХІ ст., особливо за княжіння Володимирового сина Ярослава Мудрого (1015-1054) та його безпосередніх наступників.

          Зокрема, промовистим символом "імперських амбіцій" Києва було спорудження знаменитого Софійського собору. Мурований храм, який донині прикрашає місто, був зведений Ярославом Мудрим між 1037-1044 рр. (за іншою версією, його заклали у 1017 р. на місці однойменної дерев'яної будівлі, поставленої Володимиром Святославичем і пізніше спаленої печенігами). Освячений в ім'я Софії Премудрості Божої, головний собор київських князів безпосередньо апелював до однойменного імператорського храму в Константинополі. Софія Константинопольська, побудована в VІ, а реставрована у ІХ ст., символізувала перемогу християнства і осяйну могутність візантійських володарів, Софія Київська – утверджувала нове віровчення на Русі і авторитет влади Ярослава Мудрого, спадкоємця Володимира-першохрестителя. Показово, що Софійські храми, аналогічні київському, були споруджені у цей самий час у Новгороді (1045-1050) та Полоцьку (сер. ХІ) – містах, які завжди претендували на певну незалежність від південного центру.

          Грецькі майстри, які будували і прикрашали Ярославів храм у Києві, повторили композиційні та художні прийоми візантійських першовзірців. Однак на ктиторських фресках, зрозуміло, вже були зображені не члени візантійських імператорських родин, а сімейство Ярослава Мудрого – він сам, його дружина, сини і дочки. Дехто з членів сім'ї несе великі свічки: за візантійським імператорським церемоніалом, останнє пов'язувалось з великодніми виходами багрянородних до Софійського храму. Цей паралелізм промовистий – на середину ХІ ст. княжий рід уже претендував на статус царственного не тільки за язичницькими, але й за візантійсько-християнськими мірками. В обожнюванні княжої влади давньоруські книжники відштовхувались від візантійської традиції, однак до неї міцно прив'язана і язичницька символіка. Характерним прикладом такого симбіозу може слугувати усталений набір так званих княжих імен, які давали тільки членам роду Рюриковичів. Кожен з них, окрім хресного церковного імені, мав власне княже ім'я з репертуару язичницької антропонімії, і саме так його величають сучасники, вже на підставі імені підносячи над загалом.

          У подібному напрямі – до поєднання язичницького і християнського сприйняття інститутів влади – відбувалася і еволюція її зовнішньої атрибутики. В країнах Західної Європи, де прообразом інтронізації стала коронація 800 р. у Римі імператорською короною володаря франків Карла Великого, можновладці отримували відповідні інсигнії від церкви, яка за встановленою процедурою освячувала помазаника Божого. На Русі інтронізації відповідав обряд посадження на стіл, який відбувався за участю церковних ієрархів, з перенесенням престола, на якому після урочистого богослужіння сідав князь, до кафедрального собору.

          Охрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійських імператорів ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права [jus qentium], у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (хоча б номінально) недоторканими, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів тощо.

          Найбезпосереднішим проявом прилучення до християнської сім'ї володарів були перехресні династичні шлюби. Ця практика впродовж ХІ ст. швидко втягнула в себе і руських князів. Так, з-поміж доньок самого Ярослава Мудрого, якого іноді називають "тестем Європи", Анастасія була за угорським королем, Єлизавета – за норвезьким (і овдовівши – повторно за датським), Анна – за французьким* . Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Наприклад, при дворі Ярослава Мудрого в Києві у різний час жили норвезький принц, майбутній король і шукач руки Єлизавети Гаральд Грізний, племінники угорського короля Іштвана І Святого (старший з них Андрій згодом сам стане королем, зятем Ярослава), сини англійського короля Едмунда Залізнобокого. На початкові десятиліття ХІ ст. припадають перші описи Києва іноземцями – єпископом Бруно з Кверфурта, який через володіння Володимира Святославича простував з місійною метою до печенігів, та архієпископа Тітмара Мерзебурзького (останній у своїй хроніці під 1017 р. записав свідчення очевидців – німецьких найманців, які допомагали Святополку у боротьбі з Ярославом Мудрим за батьківський престол). Бруно називає князя Володимира великим і багатим володарем, а Тітмар, описуючи столицю Королівства Русів, говорить, що тут мешкає незліченне число люду і є понад 400 церков та 8 ринків. Якщо під церквами малися на увазі навіть невеличкі домові каплиці, то все одно розмах цивілізаційних змін, які сталися за княжіння Володимира і Ярослава, вражає. Тим-то логічно вмотивованою видається патетика проповіді "Слово про закон і благодать", зверненої до Ярослава та його родини майбутнім Київським митрополитом, а на той час пресвітером княжої церкви Спаса на Берестові Іларіоном:

Похвалимо ж і ми по силі нашій малими похвалами велике і дивне створившого – нашого учителя і наставника, великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, сина славного Святослава, які в роки володарювання свого мужністю і хоробрістю уславилися в країнах багатьох. І понині перемоги і могутність їх споминаються і прославляються. Адже не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана й чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!

          У згаданій проповіді Іларіон уперше наголошує на "столичній" функції Києва. Для попередньої, язичницької ментальності поняття "столиці" не існувало: оскільки держава персоніфікувалася з особою володаря, то "столиця" містилася там, де резидував він сам. Тож ідея "столиці", як і згадана вище розбудова Києва, навіяна паралеллю з Константинополем. Проте саму постановку питання можна розцінити як перший сигнал відщеплення у свідомості підданих персони володаря від інституту держави.

          Ще виразнішим кроком на шляху деперсоніфікації влади стала поява з ініціативи Ярослава Мудрого першого писаного зводу законів – Руської Правди. Ясно, що регулювання конфліктів між вільними, рівноправними мужами здійснювалося в родоплемінному суспільстві і раніше, виходячи з усного Закону, який тлумачили жерці. З розвитком ранньодержавних відносин цей Закон став першим джерелом для норм писаного права; останнє серед германських народів Західної Європи позначалося латинською назвою Лех [досл. закон, у традиційному перекладі – правда], а серед слов'ян – словом Правда. Згідно з Новгородським літописом, Ярослав, утвердившись після смерті батька і боротьби з братом Святополком на київському престолі, відправив додому загін новгородців, на який спирався, здобуваючи Київ, зі словами: "По се грамоте ходите, якоже списах вамы, такоже держите". Далі в літописі під заголовком А се есть правда руская вміщений текст так званої Правди Ярослава з 18 статей, яка визначала способи покарання різноманітних злочинів проти особи – від кровної помсти за вбивство до штрафів за обиду.

          Ще за життя Ярослава Мудрого (вірогідно, після 1036 р.) згадані статті були доповнені двома княжими уставами про нормування збору судових штрафів за обиду та крадіжки, а невдовзі після його смерті (1054) Ярославові сини прийняли важливе доповнення, замінивши кровну помсту викупом (пізніші юридичні пам'ятки назвуть його головничьство). Врешті, додатки першої чверті ХІІ ст., що регулювали кредитно-боргові зобов'язання, остаточно оформили загальний звід законів, відомий під назвою Поширена Руська Правда. Її норми застосовувались на всій території Київської Русі і після її розпаду: старе руське право, як буде ширше показано далі, почало витіснятися у Галичині лише з 30-х років ХV ст., на українських та білоруських землях Великого князівства Литовського – у 40-60-х роках ХV ст., а на території Московського Великого князівства – після затвердження Судебника 1497 р.

          Як і в згаданих вище ранніх юридичних пам'ятках інших народів, у Руській Правді над правовою думкою ще тяжіє архаїчна процесуальна символіка з язичницькими уявленнями про суть злочину й кари. Однак деталізація норм регулювання кримінальних, спадкових, родинних та власницьких відносин показує, що людина, соціалізуючись як індивід, вже помітно звільнилася від опіки роду. Нагляд же за дотриманням норм співжиття забезпечувала княжа влада: її адміністративно-судовий апарат був уповноважений чинити суд і правду іменем князя.

Боротьба князів за київське причастя (ХІІ-ХІІІ ст.)

          Ярославові Мудрому довелося здобувати київський престол у драматичній боротьбі з братами, однак в цілому його княжіння проминуло без внутрішніх конфліктів. Помираючи (1054), він розділив заповітом гради між своїми п'ятьма синами. Проте братерство і любов, що мали єднати членів княжого дому, автоматично переносячись на єдність території як спільного об'єкту владарювання, не витримали перевірки часом. Уже наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. можемо відзначити нове сприйняття князями підвладних територій, що спиралося на відчуття індивідуальної власності. Наростаюче множення родових гілок, кожна з яких поступово почала усвідомлювати себе окремим родом, ввело у міжкнязівські відносини поняття отчини – землі, на якій утвердилося те чи інше відгалуження роду. Тож зібравшись у 1097 р. на свій перший з'їзд (снем), Ярославлі онуки прийняли власний ряд [угоду], за яким спільна доти отчина розпадалася на три відокремлених отчини старших ліній Ярославового дому – Ізяславичів, Святославичів і Всеволодовичів. Так був уперше проголошений принцип спадкового володіння підвладними територіями: Кождо да держить отчину свою.

          Рішення Любецького з'їзду 1097 р. утверджувалися в багатьох сум'яттях і переміщеннях. Проте загалом з середини – другої половини ХІІ ст. засади розподілу виглядали вже доволі усталеними. За правнуками старшого з Ярославичів – Ізяслава – утвердилося Турівське князівство, згодом розділене на Турівську і Пінську половини, котрі, своєю чергою, подрібнилися на ще менші уділи-отчини з центрами у містах Волинського Полісся – Степані, Четвертні, Городні, Дубровиці, Несвіжу. Їхні власники під іменами князів Несвізьких, Городенських, Степанських та ін. згадуються в джерелах кінця ХІІІ – ХІV ст., поволі вигасаючи (виняток склав рід Четвертинських, з представниками якого ми ще зустрінемося на сторінках цього нарису в набагато пізніші часи).

          За родом другого брата – Святослава Ярославича – закріпилося Чернігівське князівство. Від імені Святославового сина Олега ця – чернігівська – гілка стала зватися Ольговичами. У ХІІІ-ХІV ст. чернігівські Ольговичі поклали початок розгалуженій спільноті власників дрібних уділів у північній частині старого Чернігівського князівства – Сіверщині; з них вийшло багато відомих російських родин, як Волконські, Оболенські, Трубецькі, Карачівські, Одоєвські, Борятинські та ін.

          Нащадки київського князя Володимира Мономаха (1113-1125), сина третього зі старших Ярославичів Всеволода, започаткували два потужних родових коліна – Мономаховичів Юрійовичів та Мономаховичів Мстиславичів. Перші після Юрія Долгорукого (пом. 1157) перетворилися на династичних правителів Володимиро-Суздальського князівства – історичного ядра майбутньої Московської держави (їхнім останнім представником на московському троні був син Івана Грозного цар Федір Іоанович, який помер 1598 р.). Лінія Мономаховичів Мстиславичів, онуків і правнуків київського князя Мстислава Великого (1125-1132), лягла в основу аж трьох знаменитих гілок – волинської, смоленської і ярославської. Найстарша з них, волинська – це галицько-волинська династія Романовичів, що вигасла у 20-х роках ХІV ст. (з неї ж традиційно виводять і пізніші волинські княжі роди Острозьких та Заславських).

          Процес "приватизації" колективної спадщини Рюриковичів після смерті Ярослава Мудрого протікав вельми інтенсивно: до середини ХІІ ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старійшинство великого київського князя. Однак парадоксом було те, що, чим далі відходили один від одного родові уділи фактично, тим гучніше пропагувалася ідея "загальнородового володіння", єдності і братерства усіх князів. Завдяки цьому так звана "феодальна роздробленість" (як звично називають період ХІІ-ХІІІ ст. в історіографії) не сприймалася людьми тих часів за остаточний розпад Київської держави Володимира і Ярослава. Русь, фактично перетворена на конгломерат окремих політичних організмів-отчин, в уяві книжників та їхніх "учнів" – політичних мужів-князів і надалі сприймалася (зовсім неадекватно нашому раціоналістичному розумінню) як колективна спадщина єдиного роду, що відчував себе одного діда онуками. Особлива роль у цій доктрині надавалася Києву – яко то єсть старійший город в землі у всій.

          Згадані уявлення, зіперті не на реальне життя, а на штучні ідеологеми, примушували навіть князів окраїнних земель знову й знову звертати очі до Києва, претендуючи на жаданий золотий стіл і простуючи до нього силою – через віроломство, братовбивство, спустошення преділів братніх, нищівні взаємні війни-усобиці, які практично безперервно потрясали Руссю. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне. Як бачимо, Київ залишався об'єктом політичних амбіцій аж до татаро-монгольської навали, а всі військові зусилля та духовні прагнення продовжували зосереджуватися на опануванні київського престолу – ефемерного символу єдності.

          У перипетіях боротьби за київське княжіння стара ідея колективного владарювання  Рюриковичів над Руссю звужується до території великокняжого уділу, що обіймав історичне ядро Русі, тобто Руську землю в стислому значенні (Київщину та Переяславщину). Оскільки ж на причастя (частку) в ній претендували всі сильніші князі, то реально це досягалося шляхом захоплення Києва певною коаліцією, лідер якої, оволодівши київським престолом, роздавав у Руській землі волості* своїм прибічникам. До середини ХІІ ст. київські володарі ще намагалися реалізувати своє право політичного контролю над іншими землями Русі, зокрема – в періоди княжінь таких авторитетних правителів, як Володимир Мономах (1113-1125) та його син Мстислав Великий (1125-1132). Однак з часом сфера їхньої юрисдикції остаточно звузилась до меж Київської землі та підконтрольних київському столу Турівського і Переяславського князівств, на які поширювалося їхнє право наділяти причастям членів власних коаліцій.

         За поняттям причастя у Руській землі, тобто на території історичного ядра Русі, ховається два змісти – видимий, зіпертий на вигоди від правління городами і волостями, і прихований, що сягав корінням згаданих вище архаїчних уявлень про злиття правлячого роду з підвладною йому територією. Колективне владарювання, або ж причастя членів роду Рюриковичів у їхньому гінтерланді – Руській землі, що лишалося об'єктом прагнень ледь не кожного з князів, мало, за гіпотезою Олексія Толочка, глибокий ідеологічний підтекст, зіпертий на вже згадане антропоморфне сприйняття держави. Остання мислилась, судячи з тогочасних рефлексій, як вертикально уявлюване тіло, де князь є головою, земля – тулубом, піддані – ногами. Колективна ж влада над землею мала здійснюватись через виділення кожному з членів княжого роду частини (причастя) у цьому спільному тілі. З іншого боку, поняття причастя за своєю "тілесною" суттю співвідносне з Євхаристією – церковним таїнством годування присутніх на літургії хлібом і вином, символічними плоттю і кров'ю Сина Божого, які той роздав учням-апостолам. Таким чином, язичницькі уявлення переплелися з чинопослідуванням християнської літургії: як причащанням досягається тілесна єдність людини з Церквою, так і княжим причастям – долучення до влади, тобто тілесна тотожність князів-братів із землею-державою.

         У тогочасній Європі владні концепції подібного змісту були достатньо опрацьовані через поняття суспільного тіла [societas], що позначало світську спільноту за аналогією до інтерпретації Церкви як Тіла Христового [Corpus Christi], котрі разом складали всезагальну єдність – універсітас. Проте ні з європейською думкою, ні з її візантійськими паралелями Русь, схоже, не була знайома. Це дозволяє припускати, що сприйняття княжої влади як Євхаристії (причастя) – суто руське за походженням.

         Абстрагуючись від співвідношення в понятті княжого причастя старого (язичницького) і нового (християнського) компонентів, варто підкреслити один, як видається, надто важливий момент. Ідея про право кожного з Рюриковичів на причастя в гінтерланді династії – Руській землі, проростаючи з архаїчного світобачення, політичним реаліям ХІІ-ХІІІ ст вже не відповідала. Проте завдяки речникам тогочасних ідеологічних доктрин – книжникам – концепція причастя формувала (всупереч очевидному) уявлення, ніби загальнодержавний організм Київської Русі залишався з'єднаним. Найбільшим же парадоксом стало її дивовижно "довге тривання":  вона пережила не тільки фактичний розпад Русі на окремі політичні організми-князівства, але й розподіл їх між сусідами. Врешті, чи не та сама ідея причастя в модифікованому вигляді лягла в основу московських експансіоністських претензій ХVІ-ХVІІ ст. на вотчину извечную государя нашего Київ?

Люди Русі: ораторес, беллаторес, лабораторес

         Володарю-князю – чи не єдиному герою давньоруських пам'яток – підлягали дружина і люди. Поняття дружина і люди як сукупність населення у буквальному сприйнятті не збігається з класичною тріадою європейського християнського соціуму, котрий, згідно з ідеологічними доктринами, сформульованими впродовж ХІ ст., складався з трьох груп – ораторес (люди молитви, тобто церковнослужителі), беллаторес (люди війни – рицарі), лабораторес (люди праці, трудящий люд). Кожна доповнювала іншу, здійснюючи власне призначення – релігійне, оборонне та економічне, і кожна потребувала двох інших для того, щоб "тіло" політичної спільноти було гармонійним*. На Русі, однак, церковнослужителі ні в княжі, ні в багато пізніші часи не протиставлялися людям світських занять так виразно, як на Заході. Очевидно, це можна пов'язати з доктринальними принципами Грецької церкви, в якій миряни і духівництво стояли ближче одне до одного, ніж в латинському церковному світі. На відміну від західного розуміння кафоличності [соборності] Церкви як повноти, в якій духовний авторитет архієреїв вважається беззаперечним сам по собі, східна (візантійська) релігійна думка вбачала соборність у єднанні служителів Церкви з паствою. Згідно з багатовіковою практикою, пастир не стояв над мирянами, а, приступаючи до служіння за їх згодою, керував зсередини стада; паства ж, своєю чергою, йшла за ним з повним віданням того, що відбувається в Церкві. Такі, як сказали б сьогодні, "колегіальні" засади візантійського церковного життя, що формувалися починаючи з V ст., були перенесені на Русь у готових формах, разом з усією церковною організацією. На їхню вагу в тутешніх практиках промовисто вказує та деталь, що поняття собор, тобто зібрання ієреїв для вирішення тих чи інших питань Церкви й віри, на Русі стало позначати і власне собор (синод), і центральний міський храм.

         Молода християнська спільнота Русі успадкувала не лише дух візантійської церковної доктрини, але і її зовнішній каркас, зокрема – специфіку підпорядкування всередині церковної ієрархії. Втім, інакше й не могло бути, оскільки Руська церква була однією з митрополій Константинопольської патріархії, і очолювали її, за двома винятками, митрополити-греки (ця традиція припиниться лише з другої половини ХВ ст.). Заснування Київської митрополії, тобто церковно-адміністративної округи зі столицею [від грецьк. Metropolis] власного архіпастиря, більшість дослідників датує часом між 976-998 рр. Серед трьох перших митрополитів, діяльність яких підтверджується документально, бачимо греків Феофілакта (988 – до 1018), Іоана І (до 1018 – бл. 1030) і Феопемпта (бл. 1035 – 1040-і)*. Канонічно вони (як і їхні наступники) були залежні від патріарха, котрий у Константинополі посвячував обрану ним одну з трьох кандидатур, запропонованих патріаршим синодом; з Константинополя до Києва присилали також святе миро, що слугувало символом церковної залежності. Після прибуття на Русь митрополит урочисто інтронізувався в Києві, у Софійському соборі (цей акт, як і церемонію вокняжіння, літописи називають посадженням на стіл).  За Ярослава Мудрого Св. Софія стала митрополичим храмом, в якому архіпастир правив урочисті літургії, садив на столи князів, хіротонував єпископів, скликав собори.

         Джерела зберегли дуже мало свідчень про пастирську та адміністративну діяльність митрополитів, до якої Константинополь надалі не втручався і не порушував самоврядування дочірніх помістних церков. Безперечно негативну роль відігравало те, що митрополити не знали руської мови, тобто завжди були певною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Ізоляція не обмежувалася мовним бар'єром: грецькі ієрархи не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше, що з огляду на зрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго). З іншого боку, чужоземне походження мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали нейтралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї Церкви, котрій аж до татаро-монгольської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдавалося уникнути розпаду (звідси бере початок і гасло єдності Руської землі, наполегливо пропаговане церковними книжниками навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало). Ще одним позитивним наслідком того, що Руську церкву очолювали митрополити-греки, було те, що архіпастирі та штат їхніх перекладачів і служителів привозили з собою книги й ікони, запроваджували церковні ритуали й елементи світського етикету, протегували грецьким художникам-іконописцям та ремісникам, які оздоблювали руські храми. І хоча в цілому митрополити займали пасивну позицію у перенесенні на Русь візантійської освіти і книжності, вони мимоволі виступали тут у ролі чи не єдиних автентичних носіїв грецької культури, опосередковано прищеплюваної руському загалові.

         Заснування митрополії передбачало одночасне створення єпископських кафедр у центрах єпархій [від грецьк. eparchia – провінція]. Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого, тобто в середині ХІ ст., єпархіальним підпорядкуванням (принаймні теоретично) була охоплена вся територія Київської держави. Власні єпископи сиділи, зокрема, в усіх великих політичних центрах – Новгороді, Чернігові, Полоцьку, можливо – Турові. За правилами Східної церкви, створення нових єпархій, підпорядкованих митрополитові, належало до його компетенції і узгодження з патріархом не потребувало. Практично ж це залежало від місцевих князів, які надавали єпископам матеріальне забезпечення. Саме так наприкінці ХІ – протягом ХІІ ст. було створено ряд нових єпархій, а в цілому напередодні татаро-монгольського нашестя функціонувало 16 єпископських кафедр, чиї території загалом збігалися з кордонами більших держав-князівств, що виросли з Київської держави.

         Єпископи (владики), на відміну від митрополитів, були переважно місцевими людьми. Їх поставлення належало до прерогатив митрополита, хоча в дійсності вирішальну роль відігравала протекція князя (літописи, "забуваючи" про митрополитів, раз у раз повідомляють, що того чи того єпископа поставив князь)*. Очевидно, уже з ХІІ ст. при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління; до числа постійних функцій єпископів належала також посередницька діяльність у міжкнязівських конфліктах, де вони виступали в ролі послів, приймали взаємні присяги, намагалися пом'якшувати гостроту сутичок та ін.

         Перші служителі рядового кліру були вихідцями з Болгарії і, можливо, з Моравії, тобто людьми, які могли правити літургію по-слов'янському. За правління Ярослава Мудрого кількість священиків збільшується (як запише під 1037 р. літописець, чернорисци поча множитися). Чималою мірою цьому сприяла традиція, згідно з якою сини священиків, як правило, наслідували заняття батька, навчаючись від нього порядку служби Божої та проведення церковних треб. Що ж до правил поставлення на приходи, то вони унормувалися аж на соборі 1273 р., де, зокрема, передбачалося, що єпископ мусить обов'язково пересвідчитися в моральності кандидата, його вмінні читати Святе Письмо і знанні церковного співу.

         Поряд з білим духівництвом, на Русі разом з першими монастирями, заснованими за ініціативою князів, з'являється чернецтво. Показовим, зокрема, є зростання числа монастирів у Києві, де окремі княжі гілки під спадковим патронатом утримували власні обителі, що символізувало зв'язок з серцевиною династії – Києвом (пор. описане вище ставлення князів до причастя у Київській землі).

          Особливим становищем характеризувався заснований у 1050-х роках вихідцем з бояр м. Любеча монахом Антонієм Печерський монастир, який уже на кінець ХІ ст. нараховував до 180 ченців. Не перебуваючи під спеціальним патронатом котроїсь із княжих гілок, він, проте, користувався загальним авторитетом як перший осередок руської аскетичної святості. Зокрема, другий ігумен монастиря Феодосій (помер 1074 р.), син дружинника з Василева [нині Васильків під Києвом], запровадив тут уперше на Русі чернечий устав одного з найвизначніших діячів візантійського монашества Феодора Студита, що передбачав суворі вимоги до братії, яка мала жити спільною громадою в безперестанній молитві і праці. Монастирський побут відзначався підкресленим аскетизмом, а деякі з ченців, прагнучи ще більшого духовного подвигу, йшли в затвор – роками жили самотньо в тісних земляних печерах, проводячи час у пості та молитвах. Ідеалом святості, якого досягали затворники, було пробудження надприродних здібностей – пророчого дару, здатності силою молитви звільнити від хвороби, сподобитися екстатичних видінь. Тож не дивно, що вже в ХІІ ст. києво-печерських монахів огортав ореол чуд, а сам монастир став вважатися місцем, де молитвами Антонія і Феодосія можуть очиститися найтяжчі грішники. На прикладі Печерської обителі, побут якої добре зафіксований у Патерику*, можна також простежити головні соціальні функції раннього руського чернецтва. Окрім духовного служіння, спрямованого на досягнення християнського ідеалу, монастирі були осередками іконопису та переписування книг, діяли як центри підготовки вищого духівництва, створювали перші опікунські заклади для непрацездатних – калік, сиріт, душевнохворих, престарілих.

            Завершуючи стислу характеристику організації Церкви в княжій Русі, варто зупинитися на її матеріальному забезпеченні, яке реалізувалося від часів Володимира Святославича у формі знаменитої десятини – відрахування на користь церковної організації десятої частки всіх надходжень княжої скарбниці від данин, прибутків княжого суду (тобто штрафів, що йшли на користь князя), а також від торгового мита. Відтак, Церква жила не за рахунок випадкових дарунків, а отримувала регулярну грошову ренту від влад, під покровительством яких перебувала. На думку Ярослава Щапова, який звернув увагу на те, що княжа, тобто централізована десятина, аналогічна руській, існувала і в ранньохристиянській Польщі ХІ ст., заходи Володимира були продовженням язичницької практики утримання культів, властивої слов'янам, а саме – відраховувати десяту частку здобичі божеству.

*                          *

*

          Людьми війни (беллаторес) були воїни княжої дружини. Спочатку цей збройний колектив, підлеглий князеві-ватажку, мешкав на княжому дворі, годуючись, вдягаючись і озброюючись коштом володаря. Про вартість утримання дружини свідчить такий факт: Ярослав Мудрий, який до здобуття київського престолу княжив у Новгороді, щорічно збирав тут три тисячі гривен данини, третину з якої залишав на утримання своїх воїнів – даяша дружине на оружие.

          Первісно княжа дружина складалася зі строкатого люду – найманців-норманів, войовничих угрів та відірваного від власних общин місцевого юнацтва (пор. розд. І, § 3). Проте з часом збройна служба князю поступово ставала спадковою – воїн заступав місце отця свого. Таку вірну дружину за давньоруським кодексом цінностей князь мусив шанувати, веселитися (тобто бенкетувати) і бесідувати (тобто радитися) з нею. Дружинник, зі свого боку, служив у надії здобути честь від свого князя. Реальний зміст поняття честі, часто згадуваного у давньоруських пам'ятках, дискусійний. За гіпотезою Юрія Лотмана, воно не тільки символізувало духовний знак рицарської гідності, але й пов'язувалося з матеріальною винагородою.

          Добра дружина була опорою, і окрасою князя, оточуючи його у повсякденному житті та допомагаючи у всіх його діях. З часом, коли функції правителя ускладнились, а державні структури почали набувати більш розгалужених форм, рядові дружинники під назвами під'їздних, вирників, рядовичів, мечників, отроків, дворян, дітських та ін. обійняли посади княжої адміністрації, відаючи збором податків, судом, господарськими справами тощо. Дуже рано з-поміж вояцької маси виділилася верхівка дружини – старші мужі, що займали головні посади у військовому командуванні та управлінні (тисяцький, воєвода, посадник), складаючи раду наближених князя. Вже в найдавніших пам'ятках ХІ-ХІІ ст. ці люди носять назву бояри, чи боляри* , як позначалися особи вищого рангу придворної ієрархії. У такий спосіб почала складатися військова аристократія, в середовищі якої на зміну принципові особистих заслуг пробивав собі дорогу  середньовічний принцип "благородства крові" – вродженої переваги, зіпертої на особисту доблесть, вправність у бою, фізичну силу. Поняття знатності роду, тобто "благородства" з народження, що є запорукою достоїнств, успадковуваних з покоління в покоління, додатково підсилювалося тим, що дружинна боярська верхівка поповнювалась представниками родоплемінної знаті. Лучьшие мужи тієї чи іншої землі, нарівні зі старшими мужами княжої дружини, згадуються вже в оточенні Ігоря Старого і Володимира Святославича. Ще помітнішою стає їхня роль при дробленні Київської держави. Засновуючи власні династії на удільних отчинах, ті чи інші княжі гілки неминуче спиралися на місцеву знать, розраховуючи на її підтримку. Водночас разом зі своїми князями переміщувалася в регіони і дружинна верхівка, поступово набуваючи регіонального характеру – чернігівського, смоленського тощо. Перемішання військової аристократії з нащадками родоплемінної знаті земель, яке при цьому неминуче відбувалося, витворювало вже по суті якісно новий склад еліти, хоча назва її залишалася попередньою – аж до татаро-монгольського нашестя руські джерела всю знать взагалі, пов'язану службовими відносинами з князем, називають боярами.

          За службу бояри отримували корм від князя, тобто право на користування частиною податків з населення, що мешкало на відповідній території. Дискусійним залишається питання про час виникнення боярського землеволодіння. Нині точка зору Бориса Грекова та його послідовників, які датували появу боярських отчин Х (і навіть ІХ) століттями, не поділяється дослідниками. Їх існування або практично заперечується взагалі, або обережно датується для Новгорода та Північно-Східної Русі – ХІІ, а для Києва – кінцем ХІ ст.

          Не менш спірною, ніж питання про появу боярських отчин, є проблема виникнення землеволодінь, які надавалися боярам чи дружинникам на обумовлений строк для матеріального забезпечення їх служби, сигналізуючи про "осідання на землю" збройного прошарку за таким самим принципом, який можна порівняти з формуванням рицарського ленного землеволодіння Західної Європи. За припущенням Бориса Рибакова, земельні наділи такого типу мусили існувати в Київській землі вже в ХІІ ст., оскільки її прикордонне становище примушувало князів утримувати особливо значні резерви кінних дружин. Проте більшість фахівців не поділяє цієї думки, вважаючи, що службових земельних пожалувань в давньоруські часи взагалі ще не було. Виняток складала тільки Галицька земля, де на середину ХІІІ ст. виробився навіть спеціальний термін держання, котрим, на відміну від отчини, позначали тимчасову земельну данину, жалувану під умовою служби. Ця практика, яка вирізняла Галичину з-поміж інших земель, може бути пояснена як особливістю взаємин князів з місцевими боярами (див. наступний параграф), так і впливом західних сусідів, уже втягнутих у систему рицарсько-ленних відносин – Угорщини та Польщі.

*               *

*

          Найчисленніший клас мешканців Русі, як в усі часи серед усіх народів, складали "люди праці" [laboratores]. Втім, слово "праця" – пізнє, княжа Русь його ще не знала, позначаючи фізичні зусилля поняттями труд і робота. Труд [у дослівному значенні терпіння, тяжкість, мука] був призначенням воїна і церковнослужителя, ототожнюючись із жертовним подвигом – поревнованієм. Трудитися означало або воювати (звідси – ратний труд), або вправлятися у християнській досконалості. Натомість фізичні зусилля в матеріальному виробництві позначалися поняттями работати, робота, похідними від слів раб, роба, що вже саме по собі досить прозоро пов'язується з принизливим відтінком змісту. Працювати руками як раб – работати – було долею простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним воїна чи церковнослужителя.

          Групи людності, зайняті роботою, надзвичайно різноманітні, а різниця між ними не завжди надається на однозначне тлумачення. Причиною цього є  те, що в поле зору книжників і літописців трудящий люд, на відміну від князів чи знаті, потрапляв хіба випадково, і це унеможливлює реконструкцію життя міського та сільського населення з бажаною повнотою. Відштовхуючись від писемних та археологічних пам'яток, Петро Толочко виділив серед городян-ремісників кілька своєрідних "секторів", співвідносних з типами ремісничого виробництва. Перший, найчисельніший, утворювали майстри, залежні від князів та бояр, які і мешкали, і працювали в міських садибах-дворах своїх господарів, виготовляючи на їхню потребу ужиткові та ювелірні вироби, зброю тощо. На аналогічних засадах, тобто з використанням праці залежних майстрів, організовувалося ремесло у церковно-монастирських осередках, яке задовольняло потреби церковнослужителів в одязі, взутті, предметах побуту. Особливу галузь складали допоміжні ремесла, що супроводжували іконописання, оздоблення предметів культу та виготовлення книг: ченцям-іконописцям асистували ремісники-підмайстри, переписувачам книг – палітурники, мініатюристи, ювеліри та емальєри, які прикрашали книжкові оклади, і т. ін.

          Поруч з приватним у давньоруських містах побутувало вільне ремесло, появу якого дослідники пов'язують з оформленням посадів – торгово-ремісничих частин міста, розташованих біля підніжжя княжих укріплених градів. Поява ремісничих підгородь-посадів, згідно з археологічними даними, датується Х – початком ХІ ст., проте їхнє помітніше розширення, яке опосередковано засвідчує зростання економічної активності міста, фіксується століттям пізніше. Помітне ж місце в господарсько-економічному житті Русі посадське ремесло зайняло тільки в ХІІ-ХІІІ ст., коли внаслідок збільшення обсягу виробництва розширився ринок збуту продукції, а сам ремісник силою потреби мусив перетворитися ще й на купця, який продає власні вироби.

          Спірним залишається питання, чи знало руське ремісництво якісь самоврядні форми організації за фахами. Прямих свідчень про це в руських джерелах (як зазначалося – взагалі бідних на інформацію про людей праці) немає, однак опосередкованим доказом того, що певні зародки фахових об'єднань мусили побутувати, є згадувані в літописах назви окремих дільниць у містах, які формувалися за фаховою ознакою. Так, у Києві були урочища Гончарі і Кожум'яки, у Вишгороді – Гончарі, в Переяславі – Кузнечні ворота, у Новгороді – Гончарний і Плотницький кінці тощо. Проте загалом розвиткові міського самоврядування (у тому числі й ремісничого) шкодило те, що на Русі, на відміну від Західної Європи, не існувало протиставлення замку феодала містові – місцепроживанню ремісника. Протягом усього існування княжої Русі міста залишалися резиденціями князів та бояр, а міське управління зосереджувалося в руках князя-правителя, делегуючись посадникам чи тисяцьким – людям з числа родовитого боярства, яким належала вся повнота виконавчої влади. Юрисдикція князя поширювалася практично на всі сфери міського життя, тож його розгалужений адміністративно-управлінський апарат, підвладний тисяцькому (соцькі, десяцькі, тиуни, осьмники), не лишав місця для розвитку самоврядних ініціатив.

          Другим після ремісників за чисельністю класом міського населення були купці. Міжнародні зв'язки, номенклатура товарів і обсяг давньоруської торгівлі є настільки широкою самостійною темою, що її навряд чи можна коротко охарактеризувати в цьому нарисі, тому автор змушений адресувати зацікавленого читача до спеціальної літератури. Тут же важливо відзначити, що соціальний статус городян, зайнятих у сфері торгівлі, за браком відповідних джерел досі залишається темним. Натомість існування корпорацій, які об'єднували купецтво за принципом торговельної спеціалізації, документально засвідчене. Так, у Києві існувало об'єднання гречників і залозників (від назв Путі з Варяг у Греки і Залозного шляху), котре контролювало торгівлю з Візантією, Кримом і Кавказом; аналогічне Іванське братство Новгорода охоплювало купців, що перепродували віск; в Галичі існувала купецька корпорація, яка монополізувала торгівлю сіллю та ін. Зрозуміло, операціями міжнародного масштабу займалися тільки крупні заможні купці. На внутрішньому ж ринку сільськогосподарської та ужитково-ремісничої продукції переважала торгівля, яку провадили або самі товаровиробники, або дрібні купці-посередники. Дуже рано ринковий майдан (торговище) став центром міського життя. Згідно з Руською Правдою, саме тут належало привселюдно освідчити пропажу чи шкоду від крадіжки; тут же оголошували княжі розпорядження та інші офіційні повідомлення-новини.

          У безпосередньому зв'язку з вільним населенням міст – купцями та ремісниками – перебуває такий знаменитий суспільний інститут Київської Русі, як віче  – загальне зібрання міської маси вільних городян. Проте сьогодні ідеалізація вічових зборів як символу народовладдя, властива історикам ХІХ – першої половини ХХ ст., викликає у більшості фахівців вельми скептичні оцінки. Як нині переконливо доведено, тон вічам – реліктові племінних сходів, що скликалися в надзвичайних випадках* , – завжди задавали боярські партії та близька до них жменька крупного купецтва. Ліпші мужі, намагаючись використати в політичній боротьбі міські маси як третю силу, маніпулювали настроями простої чаді, а також провокували і скликання самих віч, і спалахи анархії, якими нерідко супроводжувалися вічові зібрання в напружених політичних ситуаціях – коли йшлося про зміщення небажаного князя або запрошення на княжий стіл вигідної для місцевої знаті кандидатури. За приклад можуть слугувати хвилювання в Києві 1068, 1113 та 1157 рр., викликані тертям боярських партій з князями, коли чорні люди грабували двори багатіїв, купців-лихварів і навіть самого князя, розправляючись водночас із княжим управлінським персоналом, що заплямував себе зловживаннями. У цілому ж, городяни мусили складати присягу вірності кожному новому князеві. Це називалося хресним цілуванням (целоваша к нему хрест) і супроводжувалося присягою, фрагмент тексту якої наведений у літописі під 1158 р.: "Ти нам князь єси, і дай Бог із тобою пожити, і зради ніякої щодо тебе не вчинити і щодо хресного цілування".

          Факт персонального присягання, як і участь у вічах показують, що людье градские (городяни) в суспільній ієрархії займали вище місце, ніж вільні мешканці сіл – смерди (етимологія цього слова залишається неясною). Що ж до самих слів село, сільце, часто вживаних у літописах, то їхня позірна зрозумілість не повинна вводити в оману. Під тодішнім селом належить розуміти групу будівель, розташованих на одному дворищі  – прототипі майбутнього хутора, в якому мешкала селянська родина. Цей пов'язаний кровним спорідненням колектив, що обіймав кілька поколінь, вів спільне господарство на орних та сіножатних Ґрунтах, прилеглих до дворища. Земля, в яку вже була вкладена праця, вважалася власністю сімейної общини: Руська Правда передбачає високі штрафи за порушення меж чи псування і самочинне переміщення межових знаків, опосередковано засвідчуючи узвичаєність поняття поземельної власності.

          На угіддях, прилеглих до культивованих дворищних ділянок, селяни займалися господарськими промислами – бортництвом, полюванням, рибальством. Такі, спільні для сусідніх сіл-дворищ обшири, в пізніших джерелах називаються судеревами (зважаючи на архаїчне звучання цього слова, не виключено – воно побутувало і в давньоруські часи). На бортному дереві у судеревному лісі насікався власницький знак конкретного дворища – знамя, а порушення бортної межі і псування знаменних знаків суворо штрафувалося.

          Певна неусталеність у згадках давньоруських пам'яток про смердів породжує чимало спірних питань, зокрема – були вони залежним чи вільним населенням; чи вкладалося в поняття смерд чітко окреслене соціальне навантаження, яке можна було б пов'язати з усталеним обсягом прав і обов'язків; чи могло вживатися це слово для позначення всієї маси сільського населення? Нині перевагу отримав погляд на смердів як на вільних сільських виробників, пов'язаних з князем відносинами за формулою "опіка/данина за опіку". Що ж до "недисциплінованого" вживання руськими книжниками слова смерд, то пояснення йому, очевидно, належить шукати у згаданому вище зверхньому ставленні до людей фізичної праці, яких кваліфікували з відтінком зневаги до кожного, хто лиш був от племени смердья, тобто простолюдин.

          Проте зверхньо-зневажливий відтінок у ставленні до смерда не йшов у порівняння із ставленням до холопа (цим словом у давньоруські часи називали рабів, челядь). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки майном, річчю, над якою господин користувався правом необмеженого розпорядження до вбивства включно. Невільницький люд служив на дворах і в садибах заможніших людей, а також заселяв, обробляючи землю, маєтки князів, бояр та монастирів (пам'ятки згадують холопів княжих, боярських, черньцевих, які жили не в домі господина, а у власних домівках разом зі своїми родинами: діти, народжені в неволі, теж вважалися рабами).

          Джерелом рабовласництва була передовсім війна, полон. Проте існували й інші шляхи поповнення невільницького населення. Зокрема, холопом ставав кожний чоловік, який одружувався на рабині; в холопство потрапляли зубожілі люди, які продавали самих себе або своїх дітей. Врешті, з початку ХІІ ст. в джерелах уперше фіксується поява специфічної групи напіврабів – закупів, які потрапили в боргове ярмо і мусили відпрацювати позичку в господарстві кредитора. Серед закупів також могли опинитися й збанкрутілі купці, підсудні, що не мали чим сплатити судового штрафу, палії, конокради.

          Між вільним сільським населенням (смердами) та невільним (холопами й закупами) існувала строката перехідна смуга залежного люду, який з тих чи інших причин втратив зв'язок зі своїм попереднім соціальним середовищем, а отже – і засоби до існування. Покровительство над ними належало Церкві. Церковнослужителі послідовно пропагували пом'якшення рабовласницьких відносин, закликаючи до людяності в поводженні з рабами і накладаючи церковні покарання за продаж дітей у холопство, насильство над невільниками, убивство рабів тощо. Відмовившись з ХІІ ст. використовувати у власному господарстві рабську працю, люди церкви знайшли їй еквівалент у згаданому вище прошарку, опікуючись ним, а водночас і користуючись його працею.

          Підсумовуючи огляд становища трудового люду в княжій Русі, можемо відзначити, що, з одного боку, відбувалося поступове пом'якшення відносин рабовласництва, коли місце рабів почали заступати залежні групи населення – вже не раби, але й не вільні, а з другого – поступово зменшувалося число вільних селян-виробників – смердів. Тим і другим судилося врешті злитися, але це відбудеться значно пізніше, до чого ми ще повернемося на сторінках цього нарису (див. розд. ІV, § 3).

Етнос. Мова. Писемна культура

          Київська Русь поєднувала в собі два цивілізаційні полюси – так зване сільське суспільство, яке жило за усталеними ще в дописемні часи традиціями, злегка видозміненими під впливом християнського закону (їх ми залишимо компетенції етнологів), і світ широко витлумаченого "міста" – княжого чи боярського двору, монастиря, єпископської резиденції. Тон цій міській культурі, попри всі рецидиви язичницького світосприйняття, задавало християнство, котре через храм, ікону, слово Боже та книгу впроваджувало нову систему буттєвих вартостей. Що ж до глибшого засвоєння християнського віровчення, то ні витончене візантійське богослів'я з його філософським спіритуалізмом, ні абстракції релігійно-філософських доктрин Константинополя не заторкнули Русі. Впродовж ХІ-ХІІІ століть її писемність, пов'язана зі сферою церковної компетенції, являла собою класичний зразок "культури цитат" – заготовлених на всі випадки життя уривків чи парафразів Біблії і отців Церкви. У повчальних "Посланнях" та "Словах", написаних руськими книжниками*, а також у збірниках учительно-християнського змісту (численних "Ізборниках" та "Пчелах"), що містять сентенції візантійських церковних авторитетів або запозичені з візантійських джерел короткі повчальні оповідання, годі шукати власне філософської думки чи теологічних тонкощів. У центрі уваги – переважно сюжети прикладного характеру, дотичні не глибшого змісту віри, а поведінки віруючого. Набір християнських чеснот, підсилений монтажем відповідних тривіальних цитат, цілком укладається в рамки помірного аскетизму – возлюби Господа; часто молись; не возгордись; очисть тіло постом і прикрась смиренням; допоможи убогим, стражденним і сиротам; не осуди ближнього і т. д. Це було природним наслідком сприймання книжності лише як помічниці християнської науки, котру неофіти засвоїли в усталеній, освяченій авторитетами формі, а це, в свою чергу, заперечувало можливість долучення самостійної думки. З іншого ж боку – руські книжники просто не могли досягати тієї філіґранної освіченості, якою відзначалася Візантія – спадкоємиця пізньоантичного ерудиторства.

          Це, природно, не означає, що шкіл на Русі не було взагалі. Так, якесь учення книжне почав насаджувати серед знаті ще Володимир Святий (літопис зазначає, що матері плакали по хлопцях, взятих у науку, аки по мертвици). Без сумніву, мусила діяти школа і при Софійському соборі в Києві, де, як оповідає під 1037 р. "Повість минулих літ",

зібрав він [Ярослав Мудрий] писців многих, і перекладали вони з гречизни на слов'янську мову і Письмо [Святе], і списали багато книг.

         У 1030 р. Ярослав Мудрий заклав училище в Новгороді, зібравши від старост і попових дітей 300 учити книгам; у 80-х роках ХІ ст. фіксується існування школи в Курську, де навчався грамоти преподобний Феодосій Печерський; є згадки ХІІ ст. про заснування шкіл у Галичі, Смоленську тощо. Широке розповсюдження письменності серед міського населення (а отже – й існування якихось осередків навчання) засвідчується знахідками берестяних грамот в археологічних розкопках міст Північно-Східної Русі* , численних писал [загострених стрижнів] – у містах Галицько-Волинського князівства, графіті на стінах старовинних храмів – у Києві тощо. Проте важко не погодитися з думкою Євгенія Голубинського, висловленою ще на початку нашого сторіччя, що йшлося про письменність, а не освіту. Філософами і книжниками літописи називають не тільки безумовно освічених людей, як обидва Київські митрополити-русини – вже згаданий Іларіон, муж благий і книжний, та Климент Смолятич, чи як Кирило, єпископ Туровський, або ж як агіографи і літописці, ченці Києво-Печерського монастиря Нестор та Никон, але й декого з князів. Саме так, наприклад, пишеться про волинського князя Володимира Васильковича (помер 1288): "...був він книжник великий і філософ, якого ото не було в усій землі і після нього не буде..." Проте, вчитуючись у панегірик князю, введений до літопису, можна побачити, який зміст вкладався у ці поняття: Володимир Василькович говорив ... ясно [словами] зі [Святих] книг, тому що був філософ великий, а книжником в очах літописця його зробило те, що він щедро обдаровував храми та монастирі книгами, і замовляючи їх, і навіть переписуючи власноручно.

          Вельми характерною видається своєрідна непослідовність руських книжників у копіюванні ними візантійського ставлення до вченості. Там освіта розцінювалася як одне з найвищих достоїнств людини і в духовному, і в побутовому плані: ідеальним володарем вважався той, хто протегує вченим; освіченість служила головною передумовою отримання посад у державних і церковних владних органах; для простолюду вона давала шанс підвищити свій соціальний статус і т.д. Брак же освіти розглядався як суттєва вада, ба – навіть фізична неповноцінність, а з людей неписьменних чи малограмотних дошкульно кепкували. Руські книжники наслідують лише "позитивну" частину цієї моделі. Ми часто можемо натрапити на розлогі похвали ученню книжному та книгам, під якими малися на увазі бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і житія святих отців – бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Натомість іронічно-глузливих наскоків на неосвічених людей годі шукати. Швидше навпаки – марнославством і підозрілою пихою здавалося цілеспрямоване прагнення присвятити своє життя здобуттю знань, філософом себе виставляючи, оскільки благочесній людині досить додивлятися божествених писань, простіше кажучи – уміти читати.  Ця специфічна "поміркованість амбіцій" руської вченості, окрім світоглядних причин, може бути пояснена ще й мовним бар'єром. Роль грецької мови у стимулюванні руської культури була набагато меншою порівняно з аналогічною роллю латини в римо-католицькому християнському світі. Слов'яномовна літургія, а також рання поява перекладної патристики та агіографії, цілком задовольняючи духовні потреби, не викликали конечної потреби у знанні грецької мови. Її не вивчали в школах, відтак руський читач, навіть філософ і книжник, за поодинокими винятками, не мав прямого контакту з грецькою теологічною, філософською чи політичною думкою. В феномені ослов'янення церковно-культурної сфери, звичайно ж, були і свої позитивні моменти – слово Боже та учительні настанови розуміли всі. З іншого боку, це консервувало ізоляцію, замикаючи Русь саму на себе. Не послуговуючись ні грекою, ні латиною, руська культура виявилася відрізаною від обох першоджерел – і власного візантійського, і римського, з якого виростала писемна культура молодих варварських народів латинської Європи.

          Самостійнішим у порівнянні з церковно-учительною книжністю виглядає струмінь світської літератури. Найоб'ємніший матеріал тут являють літописи, старший серед яких – Київський – був зводом попередніх хронік, укладеним ігуменом Київського Видубицького монастиря Мойсеєм у 1198 р. (регіональне літописання, окрім Києва, провадилося також у Новгороді, Чернігові, Пскові, Смоленську, Володимирі-на-Клязьмі, Холмі, Володимирі-Волинському та ін.). Розбіжності в тлумаченні авторами згаданих літописів тих чи інших подій та постатей є надто широкою самостійною темою. Тому автор цього нарису змушений (як і в багатьох інших випадках) адресувати зацікавленого читача до спеціальних праць, привернувши натомість його увагу до тих елементів форми літописного історієписання, які вперше сигналізували про спроби художнього відображення дійсності. Так, у Київському літописі поряд з порічними подієвими записами натрапляємо на виразно белетризований матеріал, або так звані "вставні оповідання". Вони написані з виразним літературним хистом, відзначаються динамічною сюжетною інтригою і навіть спробами відтворити психологічний стан героїв. Ось для прикладу пронизливий епізод, в котрому оповідається, як осліпленому князю Василькові повертається свідомість:

І коли прибули вони [до города Здвиженя], перейшовши міст воздвиженський, [то] стали з ним на торговищі, і, стягнувши з нього сорочку криваву, дали попаді випрати. Попадя ж, виправши, натягла [її] на нього, коли вони обідали – і плакати стала попадя. А він був, як мертвий. І збудив його плач, і спитав він: "Де се я єсмь?" Вони ж сказали йому: "У городі Здвижені". І попросив він води, і вони дали йому. І випив він води, і вернулась до нього душа, і опам'ятався він, і пощупав сорочку, і сказав: "Чому єсте зняли ви [її] з мене? Хай би я в сій сорочці і смерть прийняв, і став перед Богом у кривавій сорочці".

          Ще виразніше літературна канва проступає в Галицько-Волинському літописі ХІІІ ст., який більшість дослідників взагалі розцінює як "воїнську повість" чи "вільну історичну повість", тобто композиційно цілісний історичний твір, в основу якого покладено порічні записи-хроніки (місце і час виникнення пам'ятки та її імовірне авторство залишаються дискусійними). Текст літопису об'єднує внутрішня логічна цілісність, яка досягається композиційним припасовуванням одна до одної кількох окремих "повістей": про боротьбу за владу в Галичі після загибелі Романа Мстиславича у 1205 р.; про збирання Данилом волинської отчини; Повість про повернення Данилом галицького стола; про побоище Батрево та ін. Такий незвичний для Русі жанр історієписання, притаманний тільки цій пам'ятці, перетворює її на унікальне явище в тогочасній писемності, якому немає аналогів.

          Проте вершиною словесної художньої творчості Київської Русі стала найславетніша її пам'ятка – "Слово о полку Ігоревім". Знаменита поема, яка без перебільшення належить до перлин загальноєвропейської культури, була написана наприкінці ХІІ ст., присвячуючись невдалому походові на половців (1185) новгород-сіверського князя Ігоря Святославича та його брата Всеволода. Від часу до часу здіймається хвиля скептицизму, яка ставить під сумнів автентичність поеми: цей, як висловився один з дослідників, витончений "кущ троянд на житньому полі" виглядає настільки екзотично на тлі решти тогочасних пам'яток, що здається підробкою. В поемі й справді є багато дивовижного і, як на ті часи, парадоксального – і багатоходова асоціативна композиція, і філіґранна вишуканість стилістичних прийомів, і особливо – символізм, яким пройнята вся поема. Як і в скандинавських сагах, речі тут називаються не власними іменами, а словами-символами. Більше того, сама природа суголосна цій символіці: кожна жива істота – звір чи птах, пора дня чи звичне природне явище – несуть символічний, гіперболізований зміст. Читач переноситься в ірреальний світ з мережива поетичних знаків, як, наприклад, в описі битви Святославичів з половцями:

С зараніа до вечера, с вечера до св та летять стр лы каленыя, гримлют сабли о шеломы, трещат копіа харалужныя в пол незнаем , среди земли Половецкыи. Чрьна земля под копыты костьми была пос яна, а кровію польяна; тугою взыдоша по Русской земли... Бишася день, бишася другый: третьяго дня к полуднію падошя стязи Игоревы. Ту ся брата розлучиста на брез быстрой Каялы: ту кроваваго вина не доста; ту пир докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую. Ничить трава жалощами, а древо с тугою к земли преклонилось.

          Велика загадка "Слова", яке дійшло до нових часів в одному-єдиному, до того ж пізньому і зіпсованому списку (та й той загинув 1812 р. під час пожежі Москви), дражнить і, мабуть, завжди дражнитиме дослідників, як і кожний витвір генія. Одне можна сказати напевно: автор не "змальовував об'єктивної картини тогочасної Русі", як полюбляють висловлюватися шкільні підручники. Чи був він киянином, чернігівцем, галичанином або волинцем, чи походив з княжого або дружинно-боярського середовища (про що дискутують вчені, невтомно висуваючи одну гіпотезу за другою), його натхненна поема – це вершина елітарної рицарської поезії, екзамен власне руської словесності на художню зрілість. І складений він був на "відмінно".

*         *

*

          "Слово о полку Ігоревім", як і літописи та інші пам'ятки словесності Київської Русі, непідготовленому читачеві без перекладу зрозуміти нелегко. Мова, котрою вони написані, являє собою подеколи важку для розрізнення суміш двох мовних струменів – церковнослов'янського і руського. Церковнослов'янська (чи як її інакше називають – старослов'янська) мова, що лягла в основу писемної традиції Русі, була мовою перших перекладів Св. Письма і праць церковного кола, здійснених вихідцями з Македонії, творцями слов'янського алфавіту Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. В часи, коли її поширення на Русі стало доконаним фактом, вона вже перетворилася, за висловом Юрія Шевельова, "з живої на канонізовану, застиглу, писемно-ритуальну мову", що не стільки розвивалась за власними внутрішніми законами, скільки вбирала місцеві впливи, закріплюючи їх у варіантах, званих редакціями. Так, переклади з балканських країн відображали особливості сербської та болгарської редакцій, а переклади, здійснені на Русі, містили власні локальні відмінності, які дозволяють говорити про побутування тут так званої "старослов'янської мови давньоруської редакції". Однак і цією мовою володів надто нечисленний прошарок інтелектуалів, а, окрім того, у ній не було назв для багатьох реалій місцевого побуту. Тому дуже швидко в писемність почала проникати жива мова, яку видатний мовознавець Олексій Шахматов визначав як київське койне*, оформлене у ІХ–Х ст., тобто після виникнення Держави Русів. Говірка мешканців великокняжої "столиці", що оформилася як переплетення полянського діалекту тутешнього люду з говірками представників інших земель Русі – дружинників, ремісників, купців, послужила базою руської літературно-писемної мови.

          Співвідношення церковнослов'янських і питомо руських елементів у кожній зі збережених пам'яток тогочасної оригінальної писемності настільки плинне, що надається хіба до дискусії, чи певна пам'ятка написана по-церковнослов'янському з руськими вкрапленнями, чи навпаки. Припускають, що ближчими до живої мови є юридичні пам'ятки, зокрема – Руська Правда, насичена побутовою та соціальною лексикою виразно місцевого походження. Ще виразнішим є розмовний струмінь у "Слові о полку Ігоревім" (щоправда, це можна пояснити і тим, що в цій поемі просто порушуються теми, не відбиті в інших пам'ятках). Характерно, що в мові "Слова" дослідники знаходять численні особливості, які згодом стануть визначальними для української мови.

          Цілком окремим питанням є історія живої мови, якою розмовляли люди княжої Русі. Зливаючи докупи поняття "розмовна мова" та "мова писемності" в спекулятивному вислові "давньоруська мова", радянські історики ще донедавна переконували, що її побутування в усіх земях-князівствах служить одним з головних доказів існування "єдиної давньоруської народності". Остання, як "нова вища форма етнічної спільноти порівняно з родом і племенем", буцімто склалася протягом ІХ-Х ст., а далі розпалася разом із розпадом Русі, і це стало поштовхом до появи білоруського, російського та українського народів, а відтак – і їхніх мов. Щодо писемної мови, про яку йшлося вище, то вона справді була однаково зрозумілою для усіх письменних русичів – від Києва до Новгорода і від Галича до Курська. Інша річ, що жоден з них нею не розмовляв, та вона й не призначалася для живої розмови. Саме тому, як породження спільної духовно-церковної традиції, ця штучна мова змогла залишитися засобом культурного спілкування і в багато пізніші часи, коли від Київської Русі не зосталося нічого, окрім історичних спогадів.

          Іншою була доля діалектів живої мови. Хоч відмінності між ними не створювали неподоланного бар'єру для взаєморозуміння, припустімо, між киянином і псковичем, однак фонетичні і граматичні особливості були достатньо виразними. Це дозволяє відзначити існування на території Русі кількох надплемінних територіальних діалектів, засвідчених завдяки тому, що ті чи інші регіональні мовні відхилення у вигляді "описок" потрапляли в усталену орфографію книжної мови. Зокрема, на майбутній українській території вирізняють дві споріднені між собою діалектні макрозони – північну поліську (на теренах Північної Волині, Київщини та Чернігово-Сіверщини) і південно-західну, або галицько-волинську, яка охоплювала ареал сучасної Галичини та Південної Волині. Детальніший аналіз явищ, що ілюструють їх близькість, міститься в спеціальних працях. Тут же досить обмежитись констатацією того, що протоукраїнські мовні риси можна вважати засвідченими уже в перших писаних пам'ятках Русі ХІ ст., а почали вони оформлятися, як вважають, приблизно у VІ–VІІ ст.

          Паралельно з мовними формувалися і етнічні риси майбутнього українського народу, ареал замешкання якого збігався з найдавнішими східнослов'янськими теренами між Прип'яттю, Дніпром, степом і Карпатами. Сталість заселення цих регіонів місцевими племенами, що забезпечувало спадкоємність і наступність поколінь, спричинилася до неперервності етно-мовного розвитку, а це, своєю чергою, зумовлювало появу сталих ознак у мові та побутовій культурі – житлі, одягові, їжі, звичаях та обрядах. Частина тутешнього населення, мігруючи в процесі освоєння східними слов'янами північних і північно-східних територій, нашаровувалася на теренах сучасної Білорусі на місцевий балтійський субстрат, а в межах європейської Росії – на фіно-угорський. Твердження, що мешканці цих регіонів відчували "спільність свого походження і розвитку" і усвідомлювали "територіальну цілісність і єдність мови, культури та віри", є надмір сміливим. Відсутність єдиного інформаційного поля (ба простіше – шляхів сполучення) на такій величезній, розчленованій непрохідними лісами й болотами території, якою була княжа Русь, виключає можливість появи свідомості такого типу. Сказати більше – навряд чи й взагалі основна маса населення (а не князі, їхні наближені та жменька освічених книжників) мала бодай приблизне уявлення про розміри Русі. А тим більше нікому б не спало на думку, що, живучи в Пороссі, можна розмірковувати про "спільність свого походження" з Новгородом або Полоцьком. Однакове писане слово і єдність духовно-інтелектуальної традиції, звичайно, породжували відчуття взаємної спорідненості – але тільки в тонкому шарі освіченої еліти. Тож стверджувати на цій підставі, що княжу Русь заселяли люди, які усвідомлювали свою належність до "єдиної давньоруської народності" – це те саме, що на підставі, скажімо, спільної латиномовної схоластики проголосити існування "єдиної латинської народності" в межах тогочасної Західної Європи. Адже там цілісність писемної культури усвідомлювалася інтелектуальною елітою не менш виразно, ніж на Русі.

вгору