РОЗДІЛ V. КОЗАЦЬКА ЕРА

  § 1. Козацька революція 1648-1657 рр.

Нова українська історія почалася зі спалаху, що перекраяв карту України, а заразом змінив усталений розклад політичних сил Центрально-Східної Європи, витворивши нову велетенську імперію – Росію і підштовхнувши до краю прірви Річ Посполиту. Ним стало останнє, наймасштабніше з козацьких повстань, яке втягнуло в себе мільйони людських доль і коштувало Україні та її сусідам сотень тисяч життів і незліченних матеріальних втрат. Історики називають його по-різному: Великою козацькою війною, Козацькою революцією, Визвольною війною, Національно-визвольною війною, Хмельниччиною. Кожна з цих назв по-своєму виправдана, бо виопуклює той чи інший з язиків полум'я, в якому Україна палала майже 40 років, щедро поливаючи своєю і чужою кров'ю землю, котра ще донедавна в очах мандрівників-чужинців уявлялась міфічним символом краю, плинучого молоком і медом. Вжите у цій книжці поняття революція, на думку автора, найбільш адекватно відображає суть буремних подій. По-перше, вони втягнули в свою орбіту не тільки усі стани й соціальні групи, а й кожну окрему людину, якій просто ніде було сховатися від вогненного смерчу. По-друге, останнє козацьке повстання змінило політичну карту довкілля, проклавши нові кордони України, Польщі, Росії, а невдовзі – й Туреччини. По-третє, у нововитвореній Українській державі була повністю перевернута звична суспільна ієрархія, коли замість зруйнованої станової драбини родових еліт до вершин влади зійшли люди, які здобули її "правом шаблі" – козацька старшина. Врешті, по-четверте, події Хмельниччини на багато століть уперед, якщо не донині, визначили національний ідеал, довкола якого вперше в єдиному ритмі почали обертатися і елітарна, і простонародна культура – постать героя-козака, символічного борця "за волю України".

          Душею козацької революції від першої миті її спалаху став Богдан Хмельницький – людина-легенда вже в уяві сучасників. Тож з погляду на цю постать і варто розпочати нашу оповідь.

Богдан Хмельницький – людина і міф

          У 1648 р. Богдан Хмельницький мав понад 50 років (припускають, що він народився 1595 р.), тобто був людиною досвідченою і зрілою. Однак про молодість майбутнього гетьмана чи про життя в зеніті віку ми знаємо дуже мало. Його батько, дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, походив, найімовірніше, з Перемишльської землі; на початку ХVІІ ст. як слуга коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського жив при його дворі у Жовкві на Львівщині. Згодом, коли дочка гетьмана вийшла за Яна Даниловича, разом з нею переселився до Олеська, а звідти – до Чигирина, де Данилович обійняв уряд корсунського і чигиринського старости. Тут виконував певні адміністративні доручення, потім був призначений підстаростою, тобто управителем замку й волості; тоді ж отримав від Даниловича хутір Суботів під Чигирином, заклав там пасіку, а пізніше навіть осадив власну слободу Новосельці з кількома підданими. У 1620 р. брав участь у поході гетьмана Жулкевського на Молдову, а в жовтні цього ж року поліг у битві з турками під Цецорою. Живучи в серці козаччини, мав близькі контакти з козаками, ба – навіть одружився з козачкою, матір'ю Богдана Хмельницького. Переказ, що якийсь час він був нібито сотником Війська Запорозького, очевидно, легендарний.

          Перша згадка про військовий досвід Богдана Хмельницького-молодшого припадає на нещасливу битву під Цецорою 1620 р., у якій загинув його батько, а сам юнак потрапив до турецького полону. Через два роки бранця викупила мати, за іншими даними – його обміняли на котрогось із турецьких полонених. Після цієї пригоди доля Богдана вже тісно пов'язана з реєстровим Військом Запорозьким, а сам себе він зараховує до людей, які звикли шаблею шматок хліба здобувати. Є згадки, щоправда, сумнівної достовірності, про його участь у козацьких морських походах 20-х років ХVІІ ст., а в 1633-1634 рр. він нібито так відзначився у Смоленській війні, що був обдарований від короля шаблею. У повстанні Павлюка знаходився серед тієї реєстрової старшини, яка, усвідомивши безвихідність ситуації, пішла на переговори з коронними владами. Його підпис як тодішнього військового писаря стоїть на акті капітуляції під Боровицею 1637 р.; у 1638 р. бачимо Хмельницького серед членів козацького посольства до короля.

          Після запровадження в життя сеймової ординації 1638 р., яка круто обмежила козацьке самоврядування і, зокрема, ліквідувала виборну посаду писаря Війська Запорозького, Богдан став одним з десятьох сотників Чигиринського реєстрового полку. Однак ця непоказна посада не зменшувала його авторитету, в тому числі – і в очах частини придворних. Коли в 1644 р. французький посол у  Речі Посполитій граф де Брежі розпочав переговори про найм запорожців на французьку службу, то повідомляв кардиналові Мазаріні, що серед них є дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають. Невдовзі де Брежі описує зустріч з Богданом так:

Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації, полковник [!] Хмельницький... Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові.

          Одружувався Хмельницький тричі. Його першою дружиною була Ганна Сомківна, сестра майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, яка померла між 1645-1647 рр. (від цього шлюбу народилося троє синів – Тиміш, Юрій та Остап, який помер хлопчиком, і чотири доньки). Вдруге Хмельницький обвінчався в липні 1648 р. в Чигирині з нібито вихованкою своєї жінки шляхтянкою Мотроною. Цьому шлюбу передувала драматична історія: недруг Хмельницького, чигиринський підстароста Данило Чаплинський вчинив наїзд на Суботів, забив мало не до смерті канчуками сотникового сина Остапа (від чого хлопчик і помер), а красуню Мотрону вивіз і обвінчався з нею. Пригода з Мотроною скінчилася не менш драматично, ніж почалася. У травні 1651 р. старший Богданів син Тиміш, ненавидячи мачуху, наказав повісити її на воротях батькового двору в Чигирині начебто за подружню зраду. Врешті, в серпні 1651 р. Хмельницький одружився втретє з сестрою ніжинського полковника Івана Золотаренка Ганною, вдовою одного з козацьких полковників. Ця статечна й розумна жінка користувалася загальною повагою в оточенні гетьмана; померла 1667 р. черницею Києво-Печерського жіночого монастиря.

          Зовнішній вигляд Хмельницького відтворений на відомій гравюрі Ґданського гравера Гондіуса, що була зроблена з прижиттєвої замальовки 1651 р. Абрахама Вестерфельда, придворного маляра Януша Радзивила. Доповнюють уявлення про зовнішність Богдана нотатки мемуаристів. Наприклад, венеціанський посол Віміна зазначав, що гетьман на зріст скоріше високий, ніж середній, широкої кості й міцної будови. Щодо побутових звичок і уподобань, то відомо, наприклад, що гетьман палив довгу турецьку люльку і полюбляв каву, на ті часи ще мало вживану в Європі. Добре стріляв з лука, з яким виїздив на бій, а зі зброї завжди носив при собі шаблю. В доброму настрої міг пограти на бандурі. Врешті, як тоді було заведено, багато пив, віддаючи перевагу домашнім напоям – горілці, пиву й медові.

          Збереглися яскраві свідчення про вдачу гетьмана, у якій відзначали ніби два єства: одне вибухово-холеричне, інше – мовчазне, задумливе й похмуре, однаково схильне і до розчулення, і до втаємниченої підступності. Сучасники нераз описують страхітливі вибухи гетьманського гніву, коли він міг кричати з такою несамовитою люттю, що кидався по покоях, рвав себе за волосся, ногами бив землю або ж метався, немов шалений, що втратив розум. У такі хвилі, як тоді писали, ніхто не міг йому суперечити, а хто посмів би, позбувся б життя. Загалом же у публічних виступах і поводженні з рядовими козаками тримався з підкресленою привітністю, досконало володіючи мистецтвом показної відвертості та сміливого владного жесту. Це забезпечувало йому стійкий авторитет у козацькій масі, а його тяжка рука сприймалася за належне у підтриманні жорсткої дисципліни (Альбрехт Радзивил, наприклад, у своєму щоденнику під 1650 р. писав, що гетьман має всіх русинів у такому послусі, що все готові зробити на один його порух). Загальновідомою була і така примітна  риса гетьманської вдачі, як хитрість, котра під видимою оболонкою нераз маскувала почуття й наміри, цілком протилежні декларованим. За словами одного з сучасників, це була людина з тисячею штук, і його слід було остерігатися тим більше, чим більше він виявляв покори.

          Розбіжності в сприйнятті козацького вождя бачимо вже в поглядах сучасників, людей, котрі, за словами Івана Франка, "перетерпіли на власній шкурі криваву драму Хмельниччини". Не дивно, що для поляків гетьман був передовсім зрадником, кровожерним тираном, сином антихриста, збурювачем спокою, а рівночасно (як і всі козаки, про що вже довелося згадувати) – хлопом, розбійником. Водночас не піддавалися сумніву його мужність і сила, що нераз трактувалося як бич Божий, посланий за бунти і зради поляків, ба – саме ім'я Богдан тлумачилося як Богом даний для кари.

          В старій в українській традиції постать гетьмана тлумачилась неоднознацно. Учена поезія періоду перших козацьких перемог 1648-1649 рр. сформулювала тезу про Богдана-визволителя, яскраво висловлену, наприклад, у віршах, що супроводжували текст реєстру Війська Запорозького 1649 р. Автор обігрує уже згадане тлумачення імені гетьмана – Богдан, тобто Богом даний – для наголошення на божествено санкціонованій місії козацького вождя. Йому в заслугу ставляться два подвиги – перед православною церквою і перед Руссю-державою, для чого використано промовисті паралелі з Петром Могилою і київськими князями Володимирового коліна:

                             При Могилі Петрові хрести заслужонії,
                             При Богдану в Русі єст воздвижонії...
                             З синов Володимирових Россія упала –
                             З Хмельницьких за Богдана на ноги повстала.

          Довкола постаті гетьмана оформляється метафора, яка надовго оселилася в українському письменстві: порівняння з Мойсеєм, що вивів свій народ з лядського іга. Вона живить українську думку впродовж усього ХVІІІ ст., і лише в "Історії Русів", історико-публіцистичному творі невідомого автора кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст., до густої завіси слави додано трохи сумніву. Хмельницький в очах автора "Історії Русів" – це й надалі герой, рівний Помпею і Цезарю, однак опис дебатів довкола пропозиції передати Україну під протекцію Москви насичений надто дошкульними аргументами  проти. Саме тут автор вкладає в уста козаків гострі антигетьманські випади: ті називають Хмельницького перекинчиком і зрадником батьківщини, який веде свій народ у нові кайдани рабства й неволі до держави, в котрій панує найлютіше рабство й невільництво.

          З потоку низової культури збереглося чимало дум, що прославляють Богдана-визволителя. Проте є й такі, що обігрують сюжет розплати Хмельницького з татарами українським ясирем. І тут уже до гетьмана звернені не славослів'я, а прокльони: Бодай тебе, Хмельниченку, перва куля не минула, а другая устрілила – у серденько уцілила. В Літописі Самовидця, складеному живим свідком драматичних колізій Хмельниччини, доволі часто згадується ганебна платня, якою Богдан відшкодовував татарську допомогу. У козацькій революції Самовидець бачить не стільки її героїчний бік, скільки лихо для мирного населення, персоніфіковане в Хмельницькому:

И хто может зраховати так неошацованную шкоду в людєх, що орди позабирали, а маєтности козаки побрали, бо в тот час не било милосердія межи народом людским. Не тил жидов губили и шляхту, але и посполитим людем, в тих краях живучим, тая ж біда брла.

На терезах військового щастя

          На 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Її сусіди з заходу – Німеччина й Швеція – лежали спустошені страшною Тридцятилітньою війною 1618-1648 рр. Східний опонент – Московське царство – також іще не вигоївся з ран, завданих Смутою і напруженням Смоленської війни. На півдні не кращі часи переживала доти непереможна Туреччина: яничарські бунти розхитували трон, по країні безчинствували зграї розорених воїнів-селян – тімаріотів, а видатки держави ледве не вдвічі перевищували її прибутки. Тим часом Річ Посполита, широко розкинувши свої володіння від Балтики до Чорного моря і отримавши у першій половині ХVІІ ст. серію блискучих військових перемог над Росією  і Туреччиною, виглядала імпозантно. Замирення українського козацтва після воєн 20-30-х років здавалося надійним і остаточним, економіка й торгівля – процвітаючими, а політичне життя суспільства – гармонійним і перспективним. Тріщини, прикриті цим ефектним фасадом, певний час не давали себе знати, однак з початком козацької революції оголилися, як часто буває, усі й відразу. До головних хвороб, що нівечили державний організм, належали, з одного боку, слабкість короля та його адміністрації, а з другого – політична корупція і падіння свідомості публічних обов'язків серед широких кіл шляхти, прикрита гучними тирадами про патріотизм і золоті шляхетські вольності. Одна з характерних вад корумпованого суспільства – купівля урядів і посад за гроші без уваги на особисті здібності кандидата – стала, зокрема, суттєвою причиною легких перемог козаків над коронним військом у перший період козацької революції.

          Розквіт золотих шляхетських вольностей ще контрастніше підкреслював соціальну прірву між безправ'ям простолюду і необмеженою владою над ним панів (Славне Польське королівство є небом шляхти, пеклом селян.., – пишеться в одній з тогочасних епіграм). У десятиліття золотого спокою 1638-1648 рр. селянська проблема, доти зм'якшена козацьким опором і поступами колонізації Наддніпрянщини, загострилося і в Україні. Різке збільшення вивозу зерна на Ґданський ринок з Київщини і Брацлавщини, яке спостерігається саме в цей час, опосередковано засвідчує, що й тут почала запроваджуватися фільваркова система господарювання замість попередніх пільгових воль, приховуючи потенційну загрозу вибуху (пор. розд. ІV, § 3).

          Ситуацію, що складалася у козацькому світі впродовж десятиліття золотого спокою 1638-1648 рр., влучно передає приповідка, яка ходила між козаками: "Ляхи нас запхали у міх, але не зав'язали". Стоголова козацька гідра, у якої, за висловом Миколая Потоцького, замість відтятої голови негайно виростає друга, лише завмерла в чеканні миті, коли найменший випадок стає іскрою, з якої вибухне полум'я. Роль власне такого випадку судилося зіграти лихій пригоді з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким, якому у 1647 р. підстароста Александра Конєцпольського Данило Чаплинський заїхав хутір Суботів. Хмельницький спробував шукати справедливості легально і, маючи доступ до двору, навіть добився аудиєнції у Владислава ІV, проте, як твердить легенда, отримав від нього відповідь: "Vel non habes frameam stupide?" [Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?].

          Як свідчать певні факти, Хмельницький та його однодумці мали намір наприкінці жовтня – в листопаді 1647 р. раптово ударити по ставці урядового козацького комісара Яцека Шемберка в Трахтемирові, щоб захопити артилерію та клейноди Війська Запорозького. Однак ці плани були викриті, а Хмельницький заарештований і переданий під варту чигиринському полковникові Станіславу Кричевському, котрий доводився Богданові кумом. Тим часом до полковника звернулися колеги Хмельницького – чигиринські сотники Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй і Токайчук, прохаючи відпустити в'язня на поруки, аби той зміг поїхати до ставки Шемберка й виправдатися. Кричевський кума з в'язниці випустив, а поручники, зробивши вигляд, що готуються їхати до Трахтемирова, борошна до возів набрали, самі на коней повсідали і з невеликим почтом наприкінці грудня 1647 р. вирушили з Чигирина. Проте шлях їхній проліг, як і можна було сподіватися, не до ставки Шемберка, а на Запоріжжя.

                                                *                  *

                                                          *

          Виїзд групки козаків на Запоріжжя, якому місцева адміністрація не надала серйозного значення як явищу для України буденному, дав перші наслідки вже на початку лютого 1648 р. Зібравши довкола себе запорожців на о-ві Томаківці в 60 км південніше Хортиці, Хмельницький здійснив напад на Січ, розташовану на мисі Микитин Ріг, розбив залогу коронного війська, яка після 1638 р. регулярно там перебувала, і примусив до втечі черкаського реєстрового полковника Станіслава Iурського. Що ж до козаків-реєстровців, котрі несли там варту, то вони вкотре підтвердили стару приповідку: воювати козаками проти козаків – це все одно, що вовком орати – вони просто перейшли на бік повсталих. Тоді ж Богдана Хмельницького у козацькому колі обрали гетьманом Війська Запорозького.

          До кінця квітня, коли новий гетьман вийшов з Запоріжжя назустріч коронному війську, обидві сторони готувалися до сутички. Хмельницький розсилав по Україні універсали з закликом до оборони стародавньої грецької віри від неприятелів-ляхів, а одночасно через довірених осіб закуповував на Волині, в Галичині і навіть у Польщі порох та інші військові припаси. Були розпочаті й інтенсивні дипломатичні зносини з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ, внаслідок чого сторони досягли домовленості про взаємну воєнну допомогу. Паралельно точилося листування з коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким, завдяки якому Хмельницький добре відомим зі своєї пізнішої тактики маневром відтягував час, потрібний на військові приготування. Посилаючись на кривди й утиски козакам, він просив відновити справедливість – скасувати ординацію 1638 р., вивести з України коронне військо і дозволити морські походи. А коли гордовитий коронний гетьман пригрозив: "Швидше будете на палі, ніж діждетеся вольностей", Хмельницький відповів філософськи: "Буде, пане гетьмане, так, як Бог дасть".

          Дочекавшись 3-4-тисячного загону перекопського бея Тугая, наприкінці квітня козацьке військо чисельністю бл. 8 тис. вийшло з Січі. Миколай Потоцький, готуючись до сутички, вислав чотири козацькі реєстрові полки човнами вниз по Дніпру, а два інші приєднав до кварцяного загону, що виступив з Крилова назустріч повсталим. Загальне керівництво цим з'єднанням, яке нараховувало близько 5-6 тис. вояків, мав здійснювати 20-річний син Миколая Стефан Потоцький, а обидва гетьмани – коронний Миколай Потоцький і польний Мартін Калиновський – лишилися очікувати в таборі між Корсунем і Черкасами на підхід магнатських допоміжних корогов.

          29 квітня невеликі відділи Потоцького-молодшого підійшли до верхів'я р.Жовті Води, притоки Інгульця, де вперше зіткнулися з козаками й татарами. Оскільки сили за чисельністю були вочевидь нерівними, Потоцький і Шемберк вирішили, не приймаючи бою, окопатися табором і тримати облогу. Хмельницький же, лишивши частину війська біля обложених, рушив навперейми реєстровому козацтву, що спускалося униз по Дніпру. Після переговорів реєстровики без жодного пострілу перейшли на бік повсталих і разом з ними рушили під Жовті Води. Наступного дня козаки тих двох полків, що доти знаходились у таборі, теж перебігли до Хмельницького. Усвідомлюючи безвихідність ситуації, Шемберк і Потоцький-молодший погодилися на капітуляцію за умови, що зможуть вийти неушкодженими з облоги. Проте переговори зірвалися, і 14 травня розпочався штурм табору. Потоцький спробував врятувати становище відчайдушним проривом, але в ніч з 15 на 16 травня в урочищі Княжі Байраки у верхів'ї р.Дніпрової Кам'янки його відділи були оточені й розгромлені.

          Відразу після битви козаки швидким маршем рушили на північ, до ставки двох гетьманів, які стояли табором на лівому березі р.Рось поблизу Корсуня. 25 травня у тил коронного війська зумів зайти Максим Кривоніс, а після нього й татари Тугай-бея. Оточені прийняли рішення йти проривом, однак Хмельницький цієї ж ночі через шпигунів дізнався про суть плану і вислав Кривоніса, аби той, перекопавши дорогу, влаштував пастку в Горіховій Діброві – крутій балці на Богуславському шляху неподалік Корсуня. Тут власне і зчинилася шалена битва, у якій сам Потоцький хоробро рубався як простий солдат і дістав три шабельних удари в голову, а Калиновський був поранений кулею в руку і татарською шаблею – теж у голову. За кілька годин бій скінчився; більшість жовнірів загинула, а хто лишився в живих – був узятий у полон татарами.

          Звістка про катастрофу в Горіховій Діброві приголомшила сучасників. Як пишномовно писала одна з тодішніх англійських газет, "Польща в пилу та крові впала під ноги козаків".

                                                *                  *

                                                          *

          За кілька днів перед Корсунською битвою помер король Владислав ІV, тож, згідно з законом, владу в державі на час безкоролів'я перебирав глава Польської церкви Ґнєзненський архієпископ Мацей Лубенський. Фактично ж вона зосереджувалася в руках канцлера Єжи Оссолінського, тверезо наставленого до козацької проблеми. З його ініціативи вже в червні розпочалися переговори між урядом і повстанцями, доручені лідеру православної шляхти Адамові Киселю. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у спорах за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Під Чолганським Каменем на Волині з кінця червня почали зосереджуватися коронні війська, командування якими на час полону обох гетьманів було доручене трьом реґіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському, Миколаю Остророгу і Александру Конєцпольському (Хмельницький згодом саркастично назве їх відповідно Периною – за пухку статуру й зніженість, Латиною – за схильність до вчених занять і Дитиною – за молодість і недосвідченість). Напередодні військових дій тут було зібрано близько 35-40 тис. шляхтичів і жовнірів, серед яких панувала легковажна зверхність в оцінці реальної козацької сили.

          У вересні 1648 р. коронне й козацьке війська вирушили назустріч одне одному. Польська армія рухалась переобтяжена обозом: кількість возів сягала 100 тис., бо, легковажачи майбутньою сутичкою, шляхта, як писав один з очевидців, вибралася на війну, немов на весілля. Козацькі загони мали чисельну перевагу, обраховуючись у 50-70 тис., а дещо пізніше до них приєдналася і татарська кіннота. Армії зійшлися біля с.Пилявців поблизу Старокостянтинова [нині Пилява Хмельницької обл.], і 23 вересня на невеликій багнистій рівнині обабіч р.Іква, де заздалегідь укріпився Хмельницький, почався вирішальний бій. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю і фактично винищити її, водночас зав'язуючи бої з розрізненими загонами кінноти, котра діяла безладно й неузгоджено. Військова рада, спішно скликана князем Заславським прямо на конях, вирішила покинути обоз і рятуватися верхи. Першими це зробили самі р女ментарі. А далі, як оповідає один з учасників битви, військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч. На ранок порожній табір з обозом дістався у здобич козакам. До рук Хмельницького перейшло понад 90 гармат, запаси пороху й зброї, коні; загальну ж вартість спорядження та іншого майна оцінювали на колосальну як на ті часи суму – від 7 до 10 млн. золотих. Пилявецька втеча, ставши ганебною й безприкладною сторінкою в військовій історії Речі Посполитої, одночасно відкрила козацькій армії дорогу на захід.

          Похід на Галичину мав характер демонстрації сили. Головна армія попрямувала до Львова і на початку жовтня вже атакувала його передмістя. Облога тривала три тижні. Врешті після тривалих переговорів Хмельницький задовольнився контрибуцією в сумі понад 200 тис. дукатів, тобто 1,2 млн. золотих, більша частина якої пішла на оплату татарських послуг, і 26 жовтня, видавши універсал про захист міста від неорганізованих козацьких ватаг, рушив далі – на Замостя. За спиною його продовжувала вирувати сліпа селянська війна, породжуючи десятки повстанських загонів і ватаг на Волині, в Галичині й на Покутті, які руйнували шляхетські двори і вбивали шляхтичів, розливаючи по Україні хаос і анархію.

          Захоплення Замостя відкривало б повстанцям шлях на Варшаву, тому в столиці почали обговорювати питання про скликання посполитого рушення, тимчасовим воєначальником якого сейм призначив князя Ярему Вишневецького. У вирішальну фазу зайшла й боротьба між прибічниками двох претендентів на досі порожній трон – Яна Казимира і Карла Фердинанда, братів покійного Владислава ІV. Втручання Хмельницького, який недвозначно оголосив підтримку кандидатурі Яна Казимира, стало вирішальним (припускають, що на позицію гетьмана вплинули секретні гарантії, які надав йому королевич).

          Доки впродовж листопада тривала облога Замостя і велися переговори з городянами про викуп та проходили вибори нового короля (17 листопада ним став Ян Казимир), козацьке військо помалу зменшувалося. Частина повстанців, вдовольнившись захопленою здобиччю, самовільно рушила додому, решта терпіла від втоми й холоду. Розпочалася епідемія дизентерії, а з осіннім бездоріжжям – і голод, посилений ворожістю місцевого польського населення. За цих умов продовження війни ставало безперспективним, і частина поміркованої старшини висловилась за переговори з новообраним королем. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру: амністія повстанцям; 12-тисячний реєстр; відновлення козацького самоврядування; право вільного виходу в море; усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська; надання гетьманові Війська Запорозького під булаву одного з староств, розташованих там само. Після попередніх переговорів з секретарем Яна Казимира Миколаєм Смяровським, що прибув до козацького табору, Хмельницький 23-24 листопада завернув свої полки додому. Такий перебіг подій переконливо засвідчує, що в уяві гетьмана питання, як і давніше, зводилося до розв'язання козацької проблеми в межах Речі Посполитої. Що ж стосується повсталих селянських ватаг, котрі деколи зараховують трохи не до головної рушійної сили козацької революції, то вже на зворотому марші в Україну гетьман розіслав універсали з наказом, аби посполиті під загрозою покарання шанували й віддавали послушенство своїм панам. Анархічний спільник на даний момент козацькому вождю став непотрібним, і його було тверезо й жорстоко відкинуто (як, втім, ще нераз станеться згодом). Характерно, що в цей же час аналогічні універсали видавав і Ян Казимир, наказуючи негайно припинити бунти і повернутися у звичне підданство.

          На другий день нового 1649 р. Хмельницький тріумфально в'їхав до Києва, який вітав його дзвонами в церквах, гарматними пострілами на замку і тисячними натовпами люду. Церемонією було передбачено в'їзд гетьмана  через Золоті ворота, а спудеї Київської академії вітали його в декламаціях як Мойсея, спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі, добрим знаком названого Богданом – від Бога даним. Зустрічали ж Хмельницького Єрусалимський патріарх Паїсій і Київський митрополит Сильвестр Косів, посадивши на сани поруч із собою. Кілька днів по тому патріарх у Софійському соборі відпустив гетьману усі сьогочасні й майбутні гріхи, заочно обвінчав з Мотроною (яка перебувала тоді в Чигирині) і під гарматні залпи благословив на війну з ляхами. В розгадці сценарію цієї зустрічі, особливо стосовно проведення козацького гетьмана попід Золотими ворітьми, тобто дорогою володарів старої Русі, лежить, як здається, відповідь на питання – у чиїй голові "козацький автономізм" вперше перетворився на реальний план унезалежнення України. Сам Богдан чи вищі православні ієрархи власне так обставили цей тріумфальний в'їзд? І чи не він став тією невловимою миттю, коли історія на крутому віражі міняє свій стрімкий лет?

                                                *                  *

                                                          *

          Переговори, започатковані під Замостям, продовжилися в лютому 1649 р. у Переяславі. Проте перемирна комісія, що над'їхала з Варшави, вже не побачила перед собою козацького ватажка. Її зустрічав владний, упевнений у своїй силі володар Русі:

Правда є, – говорив він шокованим послам, – що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський ... Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну... Українським панам, яких у посольстві була більшість, він радив, щоб ляхів зреклися і з козаками залишилися, бо Лядська земля загине, а Русь пануватиме... Про Київ же висловився так: Вільно мені там розпоряджатися, мій Київ, я є паном і воєводою київським; дав мені те Бог... за допомогою моєї шаблі.

          З дебатів з комісарами, ретельно занотованих у щоденнику посольства одним з його учасників, бачимо, як "козацький автономізм", котрий ще місяць тому живив думку гетьмана, набув цілком інакших територіально-політичних обрисів. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об'єкт зацікавлень переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб'єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.

          Дотримуватись перемир'я виявилося важко обом сторонам. Уже в березні 1649 р. Хмельницький вислав полки для укріплення прикордонної смуги по вододілу Случі та Мурафи, а магнатські загони почали військові дії по український бік Горині; паралельно з лютого точилася боротьба за прикордонний Бар на Поділлі. Водночас в Україну прибували татарські загони, а згодом прийшов з головним військом і сам Іслам-Гірей ІІІ. На другу половину травня під Києвом, куди стягалися основні сили української армії, було зібрано 30 полків загальною чисельністю близько 120-150 тис. вояків (фантастичні цифри в 300, а то й 400 тис., нераз згадувані в старій історіографії, є витвором перебільшеної фантазії сучасників). Окрім 30-40 тис. козаків-професіоналів, сюди належала й маса мобілізованого населення та добровольців, скликаних гетьманськими універсалами.

          Коронна армія за чисельністю була незрівнянно меншою, сягаючи до 15 тис. жовнірів. Тож коли наприкінці червня сили Хмельницького почали наближатися до Старокостянтинова, загони регіментаря Адама Фірлея та з'єднані з ними магнатські корогви спішно відступили під захист добре укріпленої Збаразької фортеці, ставши табором під її мурами. Кілька штурмів, у яких Хмельницький на професійних вояків кидав щойно мобілізованих, погано озброєних добровольців, оберігаючи добірні козацькі полки, скінчилися невдачею. Відтак під прикриттям щільного гарматного вогню нападаючі почали сипати вали довкола табору Фірлея і окопувати його глибокими ровами, аби заблокувати армію противника. Так з 20 липня почалася місячна облога голодного війська у Збаражі.

          Доки тривала облога, частина козацької і татарської кінноти на чолі з Хмельницьким та Іслам-Гіреєм ІІІ на початку серпня рушила навперейми 15-20-тисячному війську, яке з-під Замостя вів сам король на допомогу обложеним. Маючи інформацію про маршрут його просування, Хмельницький влаштував засідку біля переправи через р.Стрипа в районі м. Зборова [нині райцентр Тернопільської обл.]. Раптовий удар по авангарду і тилу королівської армії, завданий за умовленим сигналом 15 серпня в момент форсування Стрипи, став шокуючою несподіванкою для Яна Казимира. Коронна армія втратила до 7 тис. убитими й пораненими, а сам король опинився у пастці: його табір зі спішно насипаними валами та ровами кільцем оточували зусібіч козаки й татари. Увечері сенатори пропонували таємно вивести Яна Казимира з облоги, однак той навідріз відмовився. Навпаки, демонструючи неабияку мужність, король під обстрілом у світлі смолоскипів ходив по табору і підбадьорював вояків. Тоді виник інший план: за спиною Хмельницького розпочати переговори з ханом, граючи на чутливій струні кримської політики – не зосереджувати надмірної потуги в руках жодної зі сторін, підтримуючи перманентний стан війни між гяурами, яка давала Криму прибуток. Тож 17 серпня між ханом і королем розпочалися офіційні переговори без участі гетьмана. За досягнутою домовленістю Річ Посполита зобов'язувалася до сплати щорічних упоминків дворові Чінгізидів, тобто хану, погоджувалася на випасання татарської худоби в нейтральній смузі понад річками Інгул і Велика Вись, а, окрім того, мусила виплатити 200 тис. талерів відступного за повернення кінноти до Криму без ясиру і ще додатково 200 тис. – за викуп армії, обложеної в Збаражі. Ханський візир, який вів переговори, торкнувся й козацького питання: на його вимогу уряд мав визнати 40-тисячний реєстр Війська Запорозького.

          Альтернативи перед небезпечною перспективою отримати в особі хана могутнього ворога замість союзника не було. Тому в другій половині цього самого дня відразу за татарськими послами до табору Яна Казимира вирушило посольство Хмельницького, запропонувавши вироблені напередодні вночі власні 17 переговорних статей. Козацькі пункти з вимогою автономії на цей раз окреслювали набагато ширшу територію – три руських воєводства (Київське, Брацлавське й Чернігівське) і східні райони Волині та Поділля до р. Случ. Тутешні адміністративні уряди могли належати лише руській шляхті православного віровизнання, а усі євреї і єзуїти мали бути виселені. Рівночасно ж мусила бути оголошена амністія шляхті, що брала участь у військових діях проти коронної армії, а також селяням і міщанам, причетним до повстанських виступів.

          Надвечір 19 серпня перед Єжи Оссолінським і Адамом Киселем Хмельницький присягнув на дотримання Зборівської мирної угоди, а наступного дня вранці в супроводі старшинського почту в'їхав на білому коні до королівського табору, де був прийнятий Яном Казимиром. Оповідали, що виглядав він похмуро, але тримався з гідністю. У ніч на 23 серпня було знято, нарешті, й облогу Збаража.

          За кілька днів коронне військо вирушило на Тернопіль, а звідти на Львів, а козацьке – у напрямку Києва. Завернули додому й татари, вибираючи по дорозі, всупереч домовленостям, живим товаром платню за участь у війні. Траплялося, що ясир брали навіть на очах козацьких полковників, безпорадних на це лихо. Так скінчилася Зборівська кампанія 1649 р.

                                                *                  *

                                                          *

          Затвердження Зборівського договору сеймом, де розгорнулися гострі дебати між представниками поміркованої і войовничої партій, посувалось непросто. Наприкінці літа 1650 р., після повернення з татарського полону коронного гетьмана Миколая Потоцького, який закликав воювати доти, доки вся земля не почервоніє від козацької крові, прихильники "політики сили" отримали перевагу. Відтак уже наприкінці 1650 р. пограничні військові сутички набули характеру відвертої підготовки до майбутньої війни, а грудневий сейм ухвалив довести чисельність коронного війська до 36, а литовського – до 15 тис., водночас оголосивши на наступний 1651 р. посполите рушення, тобто загальну мобілізацію шляхти.

          У квітні 1651 р. сили рушення були сконцентровані поблизу Сокаля, на межі Галичини й Волині. Хмельницький, завершивши зі свого боку мобілізацію, у другій половині травня перекинув козацьке військо в район Збаража на півдні Волині, очікуючи підходу татарської кінноти. Напередодні боїв чисельність коронних і козацьких сил була більш-менш однаковою. Під булавою Хмельницького знаходилося близько 100 тис. чоловік, у тому числі доброго війська, тобто професійних козаків – до 40-50 тис., решта – мобілізовані селяни та міщани. Союзницька татарська кіннота, приведена особисто Іслам-Гіреєм ІІІ, нараховувала від 30 до 40 тис. вершників. Коронна армія мала близько 40 тис. вояків регулярної армії, стільки ж жовнірів з магнатських загонів і до 40 (за іншими даними – 60-80) тис. шляхтичів посполитого рушення. Дехто з істориків вважає ці цифри завищеними, обраховуючи козацькі й татарські сили разом у 100, а коронні – у 60-70 тис. чоловік (сучасники, схильні до перебільшень, писали, що в битві зійшлося 400 тис. вояків). Так чи інакше, але обидва велетенські війська готувалися до зіткнення, яке дійсно стало однією з наймасштабніших і найкривавіших битв у Європі ХVІІ ст.

          Армії були стягнуті на низовину в околицях м.Берестечка [нині райцентр Волинської обл.], що починалася від р.Стир, обрамовуючись з одного боку болотами, а з другого – великим лісом. Сам же бойовий стрій, у якому точилася операція, був розтягнутий на 7-8 км. Перший день боїв, 28 червня, не дав переваги жодній зі сторін. На другий день шалька терезів ніби почала схилятися на користь козацько-татарського війська. На третій день берестецьке поле зранку вкривав такий густий туман, що сутички поновилися лише пополудні, коли кіннота князя Яреми Вишневецького під звуки сурм і барабанів пішла в атаку, а до неї негайно приєдналися й інші полки короля. Найманій німецькій піхоті, потіснивши козацькі ряди, вдалося прорватися до пагорба, на якому містилася ставка хана, і кілька ядер упало поблизу ханського намету. Вибухом був поранений у ногу сам Іслам-Гірей, загинув калга Крим-Гірей і отримав тяжку рану перший зі спільників Богдана Хмельницького Тугай-бей. Налякані татари вдалися до втечі. Хмельницький з кількома старшинами кинувся навперейми, аби завернути їх, і після гострої розмови, що відбулася між ним і ханом, той нібито видав наказ повернути назад. Однак тут уже збунтувалися мурзи, відмовляючись вступати в бій під приводом, що їхні коні мокрі, перетомлені й голодні, а нині – байрам, коли мусульманам взагалі воювати заборонено. Найгіршим же стало те, що Іслам-Гірей, відступаючи, силоміць вивів із собою гетьмана, позбавивши козацьке військо генерального командуваня (кружляли чутки, що хан вів подвійну гру, нібито навіть пообіцявши королю видати Хмельницького).

          Зазнаючи поразки, козацька армія відступила до р.Пляшівка, притоки Стиру, де болото й хащі прикривали тил. Уночі під страшним дощем тут були вириті окопи й насипані земляні укріплення, що перетворило табір між двома річечками (Пляшівкою й Пліснявою) на своєрідну фортецю, яку можна було здобути лише облогою. Від першого по десяте липня обложені успішно відбивали штурми й навіть самі здійснювали бойові вилазки, проте обстановка в таборі не була доброю. Давалися взнаки незгоди між старшиною, не стримувані твердою рукою гетьмана. Бракувало питної води. Наростали тертя між мобілізованими селянами й козаками (археологічні розкопки табору показують, що підрозділи одних і других навіть тут трималися нарізно). Тож виник план вирватися з оточення, навівши переправу через болота й Пляшівку.

          Кальницький полковник Іван Богун, який перейняв на себе функції наказного гетьмана, уночі з 9 на 10 липня почав лаштувати переправу, вимощуючи її возами, наметами, сідлами, кожухами, військовим спорядженням. Проте коли селянська частина війська довідалася про початок операції (а Богун спершу вивів козацьку кінноту, аби забезпечити збройне прикриття прориву), обложених охопила паніка: вони були впевнені, що старшина з козаками навмисне покидає їх у пастці, відволікаючи противника. Юрми людей кинулися до переправ, топлячи одне одного, а заразом і наведені з таким зусиллям мости. У цьому хаосі Богуну вдалося вивести без втрат лише 20-тисячний корпус кінноти і врятувати частину артилерії. За один день 10 липня у боях і паніці загинуло до 8 тис. чоловік, аж, як оповідали свідки, вода від їхньої крові зачервонілася. Повністю був винищений і козацький ар'єргард, котрий прикривав відступ. До рук жовнірів, які надвечір зайняли табір, потрапило 18 гармат, 7 бочок пороху, 20 козацьких корогов, гетьманська булава й печатка, документи канцелярії Богдана Хмельницького та його скарбниця з 30 тис. талерів. Під час відступу було також застрелено з лука Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз у дарунок гетьману меч, освячений на Гробі Господнім.

                                                *                  *

                                                          *

          Катастрофа під Берестечком стала тією останньою краплею, що переповнила чашу взаємної ПОМСТИ, нагромаджуваної з часів наливайківщини, і зробила неможливим спільне проживання Польщі й козацької Русі під одним державним дахом. І коли доти боротьба, очолена Богданом Хмельницьким, ще точилася як громадянська війна всередині Речі Посполитої, то після Берестечка вона остаточно переростає на польсько-українську війну. Перебіг найближчих подій підтвердив це досить переконливо. Марш переможного коронного війська від Берестечка на південь і паралельний йому похід у бік Києва литовської армії під командуванням Януша Радзивила проходили в умовах безперервних партизанських вилазок населення. Обом арміям дошкуляв голод, бо, як зазначав один з учасників експедиції, тепер ми оточені ворогом звідусіль – спереду, з боків і ззаду. Селяни за нами мости і переправи руйнують, погрожуючи нам: "Якщо б ви й схотіли втекти, то не втечете".

          Жовнірам доводилось харчуватися тільки смаженим зерном, яке вони самі збирали на полях; у таборах забивали і їли власних коней і навіть падаль, а невдовзі почалися епідемії і масове дезертирство. Зокрема, саме в цьому тяжкому поході у таборі під Паволоччю, прохворівши сім днів, на 39-му році життя помер шляхетський герой князь Ярема Вишневецький.

          Богдан Хмельницький,, вирвавшись із татарського полону, уже 17 липня розіслав з Білої Церкви наказ правобережним полковникам не відкладаючи ані на тиждень прибувати до його ставки з уцілілими полками. Тут же, у Білій Церкві, був закладений сильний військовий табір, про який Миколай Потоцький невдовзі напише королю: "Здобути їхній табір неможливо". На другу половину серпня під булавою гетьмана знову сконцентрувалось близько 25 тис. козаків і 6 тис. ногайців, приведених Карач-беєм, а на Лівобережжі навпроти Києва, здобутого Янушем Радзивилом, стояло два лівобережні полки чисельністю до 4 тис. осіб. Несподівана для Потоцького міць по суті відродженого з небуття козацького війська, помножена на голод, епідемії і втому у загонах з'єднаної польсько-литовської армії, примусили коронне командування відкинути мову ультиматумів і перейти до погодження взаємних поступок. У такій обстановці розпочалося спершу перемирне листування, а з 10 вересня – і самі переговори.

          Згідно з Білоцерківською угодою, козацький реєстр мав бути скорочений до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування коронної адміністрації). Гетьман також зобов'язувався розірвати спілку з татарами і взагалі надалі не провадити закордонних зносин. Втім, цей мирний трактат лишився тільки паперовою пам'яткою перипетій війни. Долило масла у вогонь і те, що сейм, який зібрався навесні 1652 р., не затвердив Білоцерківської угоди, оскільки вперше в історії польського парламентаризму був зірваний одним із шляхтичів, котрий наклав своє вето на сеймові ухвали.

          Незатвердження договору розв'язувало руки  Хмельницькому, який у квітні 1652 р. оповістив закличним універсалом козацьку старшину про підготовку до нової війни. Формальним приводом для початку бойових дій став похід гетьманича Тимоша на чолі козацько-татарського загону в Молдову (про молдавську дипломатію Хмельницького детальніше йтиметься далі). Від Речі Посполитої напереріз гетьманичу була послана армія під командуванням польного гетьмана Мартіна Калиновського. Військо Калиновського, що складалося з 12 тис. гусарської кінноти та 8 тис. піхоти, чекаючи на підкріплення, стало табором між горою Батіг над р.Бугом і містечком Ладижином [нині райцентр Вінницької обл.]. Оскільки швидкого нападу противника не передбачалося, позиції були укріплені недбало, та й саме їхнє розташування залишало бажати кращого. Раптова поява татарської кінноти і козаків виявилася повною несподіванкою для командування. До вечора першого червня табір був оточений, а на другий день розпочався його штурм. До вечора у бою полягло близько 8 тис. коронних вояків і була винищена половина знаменитої шляхетської гусарії; загинув і сам гетьман та багато інших воєначальників, а ще більше потрапило в полон до татар. Так був здобутий кривавий реванш за Берестечко.

          Проте батізький розгром не охолодив запалу войовничої партії  серед польських сенаторів. Сейм, що зібрався невдовзі після катастрофи, відхилив пропозицію  Хмельницького, про офіційне поновлення Зборівських статей. До кінця року було створено 68 нових кінних корогов, а загальну чисельність війська доведено до 34 тис. жовнірів. Пробний наступ нової кампанії розпочали в березні 1653 р. загони коронного обозного Стефана Чарнецького, які вихором пройшлися по Брацлавщині, керуючись гаслом свого воєначальника: Не лишати русина і на розплід! З липня 1653 р. у Глинянах під Львовом почало зосереджуватися коронне військо під проводом самого короля, а переговори, кілька разів запропоновані Хмельницьким, були демонстративно відкинуті.

          На початку жовтня після кількох маневрових переміщень коронна армія отаборилася під містечком Жванцем над р.Дністром навпроти Хотина. Чисельність збройних сил Яна Казимира досягала 40 тис.; приблизно таким було й козацьке військо, яке разом з татарами наприкінці жовтня блокувало Жванецький табір, розгромивши підкріплення, що туди поспішали. Почалася затяжна облога, в якій обидві армії однаково терпіли від холодних дощів, голоду й нестачі фуражу; для обох буденним явищем стало дезертирство. Сил для вирішальної битви не вистачало у жодної зі сторін, і тоді Іслам-Гірей ІІІ, як і під Зборовом, узяв на себе роль посередника, не зацікавленого у надмірному вивершенні будь-якого з противників. Наприкінці листопада розпочалися переговори, на яких хан вимагав відновлення Зборівського договору, сплати упоминків і дозволу вибрати ясир на території Корони аж до р.Вісли. Власне на цих пунктах після тривалих дебатів 17 грудня було досягнуто домовленості. Переговори між кримчаками і Яном Казимиром мали дивний характер: по-перше, вони завершилися усним погодженням, а не формальною письмовою угодою; по-друге, не відбулося навіть перемирної зустрічі коронованих осіб, хоча обидві були присутні на позиціях. Окрім того, польські дипломати не наполягали на присязі козаків, а сам  Хмельницький,усунувся в тінь, виставивши на переговори полковників-статистів. Проте ця двозначна ситуація задовольняла усі три сторони. Татари досягли балансу сил виснажених сусідів, отримавши ще й величезну суму упоминків та вигоди від ясиру. Коронні воєначальники тішилися ілюзією, буцімто Зборівська угода лишилася непідтвердженою. Найскладнішими ж у цій грі були розрахунки Богдана Хмельницького, бо гетьман робив ставку вже на інші дипломатичні ходи: 11(1 за ст. ст.) жовтня Земський собор Московської держави ухвалив прийняти Військо Запорозьке з городами их и землями під государя врсокую руку. Так українська проблема після кривавої шестилітньої війни вихлюпнулася за рамки внутрішніх незгод Речі Посполитої .

Кошмари війни

          Банальною істиною є те, що кожна війна, попри найвищі мотиви, в ім'я яких вона ведеться, приносить незчисленні страждання, смерть, спустошення і жорстокий автоматизм винищення людиною собі подібних. Не стала винятком з цього печального правила і козацька революція. Проникливий діагноз тому, що спалахнуло як звичне для Речі Посполитої чергове козацьке сум'яття, поставив уже наприкінці травня 1648 р. Адам Кисіль у листі до короля: починається ЖАХЛИВА СЕЛЯНСЬКА ВІЙНА. За два-три тижні після Корсунської битви Україну охопила буря, що вирувала вже поза контролем та, очевидно, і поза бажанням Хмельницького. Звістка про козацькі перемоги під Жовтими Водами й Корсунем стала іскрою, що впала на бочку сухого пороху і викликала доти не бачений вибух активності простолюду. В ньому змішалися докупи затятий соціальний антагонізм і сп'яніння від безвладдя, віковічний потяг до "життя без пана" і помста за національні та релігійні приниження. Ледь не кожний селянин за мить перетворився на вояка – ворога усталеного режиму, персоніфікованого в ляхах (під якими розумілися й українські пани) та євреях-орендарях, а закони війни, як завжди, зняли табу на вбивство. Громади сіл і містечок ставали збройними ватагами, а з останніх формувалися більші загони і висувалися найенергійніші старшини, які оголошували їх козацькими. Самовидець у своєму літописі напише про це так: "Усе, що живо, піднялося в козацтво".

          На Лівобережжі, де простолюд традиційно був найбільше перейнятий козацькими настроями, великі повстанські загони вже на початку червня розгромили резиденцію князя Яреми Вишневецького в Лубнах, а протягом цього ж місяця здобули Борзну, Ніжин і Новгород-Сіверський. По Південній Київщині, Брацлавщині й Поділлю, випалюючи шляхетські садиби й здобуваючи міста та містечка, смерчем покотилися загони Максима Кривоноса, Івана Ганжі, Олександренка, Чуйка, Трифона з Бершаді, Неминикорчми, Кошки (Кушки), Степка та ін. У липні-серпні з'єднані селянсько-міщанські формування з'явилися на Волині й Поліссі, а наприкінці серпня – в Галичині й на Покутті, до осені 1648 р. замкнувши у вогненному кільці увесь український простір від Чернігово-Сіверщини до Карпат.

          Пружиною терору, як видно з тогочасних свідчень полонених повстанців та зі скарг шляхтичів, яким пощастило врятуватися, була НЕНАВИСТЬ. Шляхта заявляла, що бунти почалися з невблаганної ненависті до католиків і поляків; до польської тиранії; до католицької віри; до людей шляхетського стану. Аналогічними є твердження самих в'язнів: вони вбивали з ненависті до неволі і не можучи стерпіти польського панування; мстилися за кривди благочестивої Русі; прагнули не залишити тепер жодного ляха на світі, бо, мовляв, віднині швидше язики людські назад обернуться, ніж ляхи над нами будуть панувати.

          Каральний марш князя Яреми Вишневецького, який, пробившись із 8-тисячним надвірним військом з Лівобережжя на Полісся, у другій половині червня рушив на замирення Київщини й Брацлавщини, лише долив масла у вогонь. Саджаючи на палі, заставляючи міські площі шибеницями, рубаючи голови й руки та виколюючи очі усім (у тому числі й священикам), кого підозрювали в співчутті до козацтва, князь смерчем пройшов через міста Котельню, Вчорайше, Погребище, Вахнівку, Немирів та Прилуки. Гаслом цього кривавого рейду було вистинати винного й невинного, аби навести на простолюд жах – єдине почуття, яким, на думку Вишневецького, можна приборкати мерзенну чернь. Однак протидія виявилася рівною дії. Зупинивши княже військо, селянсько-козацька армія Кривоноса почала тіснити Вишневецького назад, навально здобуваючи за підтримкою місцевої людності міста Південної Волині. Водночас локальні повстанські загони оволоділи практично усією територією між річками Случ та Горинь, захопивши Заслав, Гощу, Рівне, Клевань, Олику, а врешті разом з козаками Кривоноса – і Кременець, Луцьк та Володимир. Це супроводжувалося сценами повального терору. Як писав Самовидець,

усе забияли, не щадячи ані жон и детей їх, маєтности розбивали, костели палили, обвалювали, ксьондзов забияли, двори зась и замки шляхецкіє и двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкий в той крові на тот час рук своїх не умочил...

                                       *                                     *

                                                          *

          У кривавому порахунку, що підсумував нагромаджене з часів наливайківщини протистояння Ляхів і Русі, особливо трагічною виявилася доля євреїв, розчавлених маховиком селянської війни. Раптовий спалах антисемітизму в охопленій революцією Україні корінився в причетності єврейської торгово-посередницької маси до керівних структур, тобто до світу ляхів. Як уже зазначалося у відповідному місці книги, магнати й старости охоче заробляли на підприємливих грошовитих євреях, передаючи їм право на збір податків, різноманітні промисли та оренду корчем і млинів. Відтак єврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги між власником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й релігійно-національне підґрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть.

          Залежність простолюду від євреїв, спричиняючи соціальні тертя, посилювалась відчуттям "християнського приниження". Так, поміркований Самовидець, перераховуючи заподіяні Русі кривди, запише: "Ліпшоє пошанованнє ... жидищеві спросному било, аніжелі найліпшому християнинові русинові". Характерно, що автор тогочасної єврейської хроніки Натан Ганновер вкладає в уста Хмельницкому подібну думку, буцімто висловлену напередодні повстання: Та не тільки пани, але навіть жиди, що стоять на найнижчім ступені між народами, тепер над нами панують. Врешті, моральним виправданням, яке знімало гріх убивства, була традиційна нехіть до невірних, що розіп'яли Бога, помножена на хтонічну ксенофобію простолюду.

          Червень-липень 1648 р. увійшов до пам'яті євреїв Речі Посполитої як брама помсти, а кілька днів з нього вшановуються донині в єврейському календарі серед дат скорботи. За даними тогочасних єврейських хроністів, повстанці винищили до 100 тис. осіб, у тому числі при здобутті Кривоносом Немирова – близько 6 тис., Тульчина – 1,5 тис., Бара – 2 тис., Полонного – 10 тис., Острога – близько 1 тис. Ці цифри фантастично перебільшені, бо в усій Речі Посполитій перед початком козацької революції, за даними сучасних єврейських вчених, мешкало близько 150-170 тис. євреїв, у тому числі в охоплених полум'ям регіонах – 51 тис., однак безсумнівним є факт, що майже 300 єврейських громад, осілих в Україні, припинили своє існування саме в цей час. Найяскравіша єврейська хроніка трагічних місяців, написана мешканцем Заслава Натаном Ганновером, оповідає про нечувані звірства, руйнування єврейських осель, перетворення синагог на стайні, цілеспрямоване винищення дітей.

          За дивним збігом, початок Хмельниччини – 1648 рік – в іудейських кабалістичних книгах був визначений наперед як рік пришестя Месії. Замість обіцяного воскресіння і повернення кожного в свій уділ прийшли страхіття погромів, але це тільки підсилило месіанські сподівання, бо, за єврейською містикою, пришестю мали передувати муки народження Месії. Рабин Ієхель-Міхель, убитий 1648 р. при взятті Немирова, незадовго до загибелі вирахував, що літери слова Хміль [Хмельницький] – це перші літери такого вислову в івриті: Муки народження Месії настають у світі, тож козацька різня є ніби їхнім першим симптомом. Так в глибинах єврейської маси започаткувалася тяга до містики, яка після появи кількох "вчителів" і "праведників" призведе зрештою до виникнення саме на території України в середині ХVІІІ ст. нового єврейського віровчення – хасидизму, до якого ми далі ще повернемося.

                                       *                                     *

                                                          *

          Винищення населення, відплив величезних мас від хліборобської праці, валки біженців, безкарні ватаги роз'юшених терором озброєних людей – цей неминучий супровід війни за короткий час перетворив квітучий край на пустелю. Так, у 60-х роках ХVІІ ст., за підрахунками демографів, чисельність населення Поділля була меншою навіть у порівнянні з останньою третиною ХVІ ст.; на Брацлавщині, Волині і в Галичині людські втрати на середину 50-х років складали щонайменше 40-50%. Мешканці охоплених війною регіонів масово виселялися в Молдову та на Лівобережжя Дніпра й далі – в московську україну (майбутню Слобідську Україну), а тисячі нещасних потрапляли в ясир. Так, наприкінці 1648 р. число бранців було таким великим, що на них нечувано впали ціни: татари міняли шляхтича на коня, а єврея – на жменьку тютюну. Вдруге людський товар настільки ж знецінився під час кампанії осені 1654 – весни 1655 рр., коли орда, яка тоді виступала на боці коронної армії, спустошила на самому тільки Поділлі 270 сіл і містечок, спалила не менше тисячі церков, винищила до 10 тис. діток. Восени 1655 р. московська армія, простуючи на Львів, випалила по дорозі села й міста на відстані 30-60 км від маршу армії, а паралельно 100-тисячний корпус кримських, ногайських, білгородських і буджацьких татар пустошив територію від Києва до Кам'янця-Подільського.

          Логічним супутником розваленого війною господарства став голод. Правда, Московська держава виразила співчуття одновірцям, дозволивши безмитний вивіз хліба в Україну, однак ціни піднялися так стрімко, що гроші й коштовні речі, здобуті як військова здобич, швидко перетікали до рук тих самих московських купців, і в листопаді 1649 р. козаки й міщани знову скаржилися російським дипломатам, що вони нині помирають голодною смертю.

          За голодом простували епідемії. Від однієї з них, коли взимку 1648-1649 рр. люд мер окрутне всюди, помер, зокрема, і полковник Максим Кривоніс. Друга звістка про велику пошесть припадає на 1650 р.: Люди падають і лежать, мов дрова, до Дністра, біля Шаргорода і далі до Брацлава. Черговий спалах великої епідемії тривав від літа до глибокої осені 1652 р., винищивши цілі села між Дністром і Дніпром; новий епідемічний вибух припав на весну 1655 р., зосередившись на цей раз на Уманщині і виморивши до половини розташованого тут на постій московського війська. Втім, епідемічні хвороби в армії, де скупчувалися багатотисячні людські маси, перетворилися взагалі на явище ординарне.

          Ось такою не в героїчному, а в людському вимірі постає Україна доби великої козацької революції, коли, як писав Самовидець, не було милосердя межи народом людським.

Дипломатія Хмельницького в пошуках виходу.

Переяславська угода 1654 р.

          Раптові переміщення акцентів, вояжі козацьких послів і лояльні низькі поклони впереміш з погрозами лише на перший погляд здаються хаотичними. Придивившись, можемо побачити за ними доволі струнку концепцію маневрування між трьома великими державними організмами, що височіли над козацькою Україною. Намагаючись здобути власну вигоду завдяки збуренню стабільного розкладу політичної рівноваги між Польщею, Туреччиною і Росією, гетьман водночас намагався втягнути в цю ризиковану гру малі сусідні держави – Кримський ханат, Молдову, Волощину, Семиграддя.

          Головним приятелем  Хмельницького, (саме такий термін вживається у тогочасному дипломатичному листуванні хана з гетьманом) був Іслам-Гірей ІІІ та сателіти Криму – беї Ногайської і Перекопської Орд. Зважаючи на кількавікову специфіку співжиття/протиборства татар і козаків, такий вибір основного партнера не здається несподіваним. Природу своєї схожості розуміли обидві сторони: як говорив один з кримських послів у Варшаві, козакам і татарам не можна знизитись до хліборобства, війна для них необхідна. Релігійна ж несумісність у моменти, коли на карту ставилося саме життя, важила небагато. Досить колоритно цей подвійний рахунок проступає з виправдань  Хмельницького перед Назаретським митрополитом Гавриїлом:

Сам він знає, що людям православної християнської віри не годиться мати з бусурманами близькі зносини і спілку. Тільки ж зараз ... настав такий час держати з бусурманами братство і єднання ... щоб визволити святі Божі церкви і православну християнську віру від польських та від єретичних рук.

          Початок дипломатичних взаємин був покладений посольством до хана з Січі напередодні повстання (існує версія, що серед послів знаходився і син Богдана Тиміш, який на випадок спільних військових дій мав би залишатися як заложник при дворі Іслам-Гірея). Наслідком переговорів стала експедиція перекопського бея Тугая з кількатисячним загоном кінноти, яка на боці козацького війська за відповідну платню брала участь у боях під Жовтими Водами й Корсунем 1648 р. У битві під Пилявцями на козацькому боці виступала буджацька кіннота Аутимір-мурзи чисельністю близько 5 тис.; під Львів і Замостя  Хмельницького супроводжували загони вже згаданого Тугай-бея і ханового брата калги-султана ·офіційного спадкоємця престолу, Крим-Гірея, на оплату послуг якого пішла, як уже згадувалося, взята з львівських городян контрибуція грішми й товарами на суму близько 200 тис. талерів. До Зборівської кампанії були залучені сили Ногайської і Перекопської Орд; брав у ній вперше особисту участь і сам Іслам-Гірей ІІІ разом зі своїм візиром Сефером Газі-агою.

          Взаємини гетьмана з татарською елітою складалися по-різному. Так, на переговорах з королівськими комісарами в Переяславі у лютому 1649 р.  Хмельницький, схоже, зі щирим афектом говорив про перекопського бея Тугая : "...мій брат, моя душа, єдиний сокіл на світі, готовий зробити для мене все, що я захочу. Вічна з ним наша козацька приязнь, якої світ не розірве". За протилежний приклад може служити епізод літа 1653 р., коли під час військових дій на Поділлі мурзи, яким здалася малою здобич, захоплена в нападах на подільські містечка, почали грабувати козацьку територію. Гетьман наказав відбити полон силою, і лише після втручання Іслам-Гірея збройний конфлікт, що тривав чотири дні, був залагоджений.

          У тісному переплетенні з кримськими відносинами розгорталася складна дипломатична інтрига, яку  Богдан Хмельницький вже з першого року війни розпочав з Туреччиною, відправивши до султана посольство з-під Львова наприкінці жовтня 1648 р. Зміст цих переговорів невідомий, але друге козацьке посольство, що через місяць знову вирушило до Стамбула, нібито повезло прохання про султанську протекцію. Детальніша інформація про перші офіційні переговори стамбульського посла з  Хмельницьким припадає на літо 1650 р., коли в Суботові гетьман прийняв султанського покойового Осман-агу, а у відповідь відправив до Порти чергове посольство на чолі з полковником Антоном Ждановичем.

          На інтенсивність дипломатичних взаємин, налагоджених впродовж 1650 р., вказує те, що в жовтні Осман-ага прибув до Чигирина вдруге, пробувши там більше місяця, а в Стамбулі гетьману взагалі запропонували утримувати свого резидента, тобто постійного представника. У центрі переговорів було прийняття Україною турецького протекторату. Усні й листовні контакти, що точилися з осені 1650 р., супроводжувалися детальним обміркуванням ситуації в султанському оточенні. Серед членів турецького уряду не існувало єдності у ставленні до Козацької держави. Одні вважали за корисне уникати її прямої підтримки, мотивуючи це потребою зберегти мирні стосунки з Реччю Посполитою, інші наголошували на вигідних перспективах прийняття гетьмана в опіку Порти (характерно, що прихильників союзу з Україною підтримувала і мати неповнолітнього султана, будучи рускою. Друга партія перемогла, і на початку 1651 р. до ставки Хмельницького було відправлене посольство з султанським нішамом [грамотою], де йшлося про протекторат, який дається іншим християнським монархам від моєї [султана] могутньої імперії і буде вам виданий у детальних артикулах і умовах. Пізніше посольство 1653 р. привезло гетьману санджаки – клейноди правителя, що визнав зверхність султана: булаву, шаблю, бунчук і кафтан. Варто нагадати, що васалами Туреччини були усі найближчі сусіди України, володарі невеликих держав причорноморсько-карпатського регіону – молдавський і волоський господарі, кримський хан та князь Семиграддя. Стамбул обіцяв гетьману навіть більші права, ніж їх мав хан, а формула васалітету пропонувалася вельми пільгова, передбачаючи лише часткове обмеження зовнішньої політики і сплату до скарбниці Османської імперії певної щорічної данницької суми. Натомість султан брав на себе обов'язок захищати Україну від зовнішнього ворога.

          Пропозиції Стамбула виглядали принадно, особливо коли зважити на скрутне становище виснаженої війною України, тож частина полковників на старшинській раді висловилася "за". Однак чергові усобиці претендентів на молдавський господарський престол, у яких козацька армія, очолена гетьманичем Тимошем, підтримала не турецького протеже Ґеорґіце [Георгія Штефана], а його противника Васіле Лупу, відстрочила вирішальний акт з'єднання України з Портою. Зближення ж з Росією, що виразно окреслилось влітку 1653 р. і завершилось відомою Переяславською угодою, взагалі перетворило турецьку карту на неактуальну аж до часів протиборства наступників  Хмельницького, про що детальніше піде мова далі.

          В контексті українсько-турецьких взаємин яснішими стають і перипетії контактів  Хмельницького з рештою християнських васалів Порти – Молдовою, Волощиною і Семиграддям [Трансільванією], до складу якої на той час входила частина сучасного українського Закарпаття. Васіле Лупу, правитель Молдови, підтримував дружні зв'язки з Чигирином з жовтня 1648 р., паралельно не забуваючи і про послуги Варшаві, куди він передавав шпигунську інформацію та гроші для найму жовнірів. Нагодою тісніше прив'язати Молдову до української політики став літній похід 1650 р. калги-султана Крим-Гірея на молдавські землі нібито для покарання за напади молдавських загонів на татар.  Богдан Хмельницький як союзник хана був зобов'язаний до участі в цій експедиції (або, принаймні, помітно підкреслював це у своїх листах). Переправившись разом з татарами через Дністер, гетьман у вересні 1650 р. зненацька зайняв Ясси, а далі в ультимативній формі зажадав укладення союзу, зарукою чого мусив стати шлюб воєводиної доньки Розанди з сином Хмельницького Тимошем. Прив'язуючи Молдову до України, цей шлюб водночас вводив би козацького ватажка до кола легітимних володарів, протегованих Портою. Наприкінці липня 1652 р. 6-тисячний козацький загін Тимоша вирушив у весільний похід; вінчання відбулося в Яссах, а на початку вересня гетьманич з молодою дружиною повернувся на батьківщину.

          Посвоячення з Лупу не принесло  Хмельницькому очікуваних вигод. Навесні 1653 р. в Молдові спалахнув черговий династичний заколот, у якому претендента на престол IеорҐіце [Георгія Штефана] підтримали Трансільванія та Волощина. Запорозьке військо під проводом Тимоша пішло виручати гетьманського свата і навіть здобуло столицю Молдови Сучаву, однак за наказом честолюбного гетьманича рушило далі на територію Волощини, викликавши серйозний опір з'єднаних трансільвансько-волоських сил. Відкинуті назад до Сучави і взяті у щільну двомісячну облогу, козаки зазнали великих втрат, а під час одного з обстрілів отримав смертельну рану й сам Тиміш. Рятувальна експедиція надійшла запізно: під захистом табору обложені з тілом гетьманича вже вийшли з Сучави, простуючи в Україну. 30 жовтня до гетьманської столиці Чигирина під залпи з гармат внесли труну з покійним Хмельниченком. З його смертю втратили актуальність молдавські династичні плани Хмельницького, пов'язані з відчайдушно хоробрим, але неврівноваженим, запальним і надмір впертим старшим сином Тимофієм.

                                       *                                     *

                                                          *

          Дипломатична активність гетьмана в балансуванні між Варшавою і Стамбулом та його васалами – Кримом, Молдовою і Семиграддям – від перших днів війни доповнювалася складним плетивом контактів з могутнім північно-східним сусідом – Московським царством. Замало було б пояснювати це лише реальною потугою великої сусідньої держави, з позицією якої належало рахуватися. В основі зближення лежала передовсім традиція давніх зв'язків з Москвою Запорозької Січі, духовними дітьми якої лишалася козацька старшина. Адже ще з часів Байди-Вишневецького Москва постійно підтримувала запорозьке козацтво як потенційного охоронця не лише польсько-українських, а й російських кордонів від татарських набігів. За царським розпорядженням з Росії на Січ постачалися порох, зброя та харчові припаси, а наприкінці 80-х років ХVІ ст. серед пропозицій вирішення козацької проблеми обговорювалася навіть така, щоб коштом царя збудувати низку фортець у пониззі Дніпра й розмістити там гарнізони, утримувані московським урядом, який водночас мав би взяти на себе оплату сторожових запорозьких загонів.

          Не менш традиційними були й контакти запорожців зі своїми побратимами по способу життя – донськими козаками. Донці разом з запорожцями садили на московський престол Лжедмитрія І і воювали у війську повстанця Івана Болотникова 1606-1607 рр.; великі донські відділи були у Війську Запорозькому під час Хотинської війни 1621 р.; на 1637 р. припадає знаменитий спільний похід на турецьку фортецю Азов у гирлі Дону, коли об'єднаним козацьким силам у так званому азовському сидінні вдалося до 1641 р. утримати в своїх руках це потужне укріплення. Майже регулярними були спільні морські походи на турецькі узбережжя, коли запорозькі чайки й донські струги за попередньою домовленістю зустрічалися просто в морі.

          Тож перший лист  Богдана Хмельницького до царя Олексія Михайловича, написаний відразу після перемог під Жовтими Водами й Корсунем 18 червня 1648 р., не виглядає несподіванкою. Його написання було прискорене й тактичними міркуваннями: занепокоєний повстанням в Україні, а особливо козацько-татарським союзом царський уряд навесні 1648 р. розпочав мобілізацію війська в російському прикордонні – Путивлі, Бєлгороді, Курську. Реальною загрозою ставав вихід цих сил на українське Лівобережжя для з'єднання з коронною армією в боротьбі з татарами – союзниками  Хмельницького, і лист гетьмана до царя був покликаний відвернути катастрофу.

          Лист до царя дав потрібні тактичні наслідки, бо підготовка до запланованого походу в Україну була спущена на гальмах. Розвиваючи дипломатичний успіх, гетьман наприкінці липня ще раз листовно звернувся до Олексія Михайловича, заохочуючи напасти на Річ Посполиту, що змусило б коронне військо битися на два фронти. Території, втрачені Росією у Смоленській війні 1633-1634 рр., були найболючішим місцем зовнішньої політики Москви, однак сил на порушення мирної угоди царський уряд не відчував, а саме так виглядало б втручання в українські справи. Тож усі домагання військової допомоги, якими  Хмельницький засипав Москву після того, як дипломатичні взаємини з січня 1649 р. стали вельми інтенсивними, позитивних наслідків не дали. Гетьманських послів приймали в Москві ласкаво, обдарували щедро і навіть допускали до аудієнції у царя, однак далі пропозицій посередництва між королем і Військом Запорозьким, яке б сприяло припиненню війни, справа не посувалася.

          У цій дипломатичній грі програма гетьмана впродовж 1648-1649 рр. зазнає поступової модифікації. Спершу це було тільки обережне прощупування можливої протекції царя над Військом Запорозьким як суто мілітарною одиницею. У офіційних переговорах з російським посольством, що відбулися в присутності багатьох старшин у квітні 1649 р. в Чигирині, уже йшлося про перехід під Царського Величества високу руку Війська Запорозького с землями, а в листі до Олексія Михайловича, переданому наприкінці квітня цього ж року, гетьман вперше писав: "Нас під милість і оборону свою і всю Русь, яка нині по милості Божій з'єдналася проти ляхів, візьми". Таке формулювання з 1651 р. перетвориться на прохання прийняти козацькі землі під царську державу на договірних умовах.

          Як здається, зміна характеру планованої протекції – від збройних служб до державного протекторату – сталася під впливом двох чинників: турецьких пропозицій Україні щодо васалітету, які підтверджували, сказати б, ціну молодої Козацької держави, та інтенсивної ідеологічної обробки гетьмана з боку вищого східного духівництва, різко опозиційного по відношенню до турецько-українського союзу.

          Стосовно впливу ієрархів Східної церкви на формування зовнішньополітичних орієнтацій гетьмана, то зрозуміло, що про них можна лише здогадуватись. Однак показово, що саме Єрусалимський патріарх Паїсій зустрічав Богдана під час його тріумфального в'їзду до Києва в грудні 1648 р. і благословляв у Софійському соборі на війну з ляхами. Він же супроводжував перше посольство  Хмельницького до Москви, відправлене відразу після згаданих урочистостей. За словами патріарха, гетьман доручив йому особисто клопотатися перед царем, щоб той зволив Військо Запорозьке держати під своєю государя рукою, тобто не виключено, що власне патріарх, дораджуючи гетьманові, був ініціатором саме такого вирішення питання. Впродовж 1649-1653 рр. в ролі посередників на переговорах з Москвою бачимо, окрім Паїсія, Назаретського митрополита Гавриїла, Константинопольського патріарха Афанасія, а також Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз гетьману меч, освячений на Гробі Господнім. Енергійні ієрархи гостро засуджували братерство козаків з татарами й турками, підштовхуючи до спілки з володарем–одновірцем задля спільної боротьби за нашу віру. Виразні відгуки константинопольської доктрини єдності чутно і в мотивації, якою Богдан обҐрунтовував перед царськими послами в квітні 1649 р., чому він добивається царської ласки:

...від Володимирового святого хрещення одна була наша благочестива християнська віра з Московською державою і одну ми мали владу. А відлучили нас неправдами своїми і насильством лукаві ляхи... (можемо порівняти, наскільки відрізняється ця теза від ідеї договірного входження Русі до Корони Польської, популярна в середовищі руських інтелектуалів у переддень козацької революції).

          Тож навряд чи можна погодитись з поширеною серед істориків думкою, що гетьман напрочуд уміло використав для своїх дипломатичних пасьянсів вище духовенство. Навпаки, це мудрі східні ієрархи, схоже, направили гетьманську шаблю у потрібному їм керунку.

          Злам у ставленні Москви до козацького питання дослідники датують кінцем 1650 р., вбачаючи в ньому усвідомлення царськими радниками того, що самостійно навряд чи вдасться добитися повернення територій, втрачених у Смоленській війні 1633-1634 рр. Скликаний у лютому 1651 р. Земський собор висловився за розірвання вічної згоди з королем, а в липні цього ж року Назаретський митрополит Гавриїл привіз  Хмельницькому словесні обіцянки царської милості й жалування. У березні наступного 1652 р. розпочалися переговори про умови можливого союзу. Російська дипломатична машина діяла обережно й повільно, тож лише через рік, на початку червня 1653 р., був скликаний новий Земський собор, котрий схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. Посольство султана, яке наприкінці травня 1653 р. привезло Богданові, як уже згадувалося, клейноди васала Порти, остаточно переконало царський двір, що зволікати ризиковано. Звістка про це дійшла до Москви 30 червня, а вже 2 липня (22 червня за ст.ст.) Олексій Михайлович відіслав  Хмельницькому грамоту, в якій повідомляв про своє рішення взяти Україну під нашого Царського Величества високу руку. Проголошена навздогін осіння ухвала Земського собору від 11 (1 за ст.ст.) жовтня була формальною церемонією для легітимного обгрунтування розриву мирних стосунків з Річчю Посполитою: договір 1634 р. оголошувався розірваним, а водночас ухвалювалося:

Військо Запорозьке з містами і з землями прийняти під государеву високу руку ... щоб їх не відпустити в підданство турському салтанові або кримському ханові.

          Справа вважалася пильною, тому вже на другий день було сформоване повноважне посольство з титулом про государеві великі діла на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. У першій декаді листопада представництво прибуло до Путивля – тодішнього прикордонного пункту з Україною, але змушене було затриматися тут аж до кінця року, очікуючи, доки в Переяславі, призначеному за місце звершення урочистого акту, зберуться полковники з військом. Врешті 9 січня 1654 р. Бутурлін і його супровід наблизилися до Переяслава, де тутешній полковник Павло Тетеря влаштував їм почесну зустріч на в'їзді до міста. Увечері 16 січня туди ж прибув і  Богдан Хмельницький.

          Вибір незначного Переяслава, а не Києва (як попередньо хотіли в Москві) для здійснення урочистої церемонії є фактом багатозначним. Історики ніколи не дізнаються, про що насправді думав  Хмельницький, форсуючи укладення союзу з царем, бо вкрай наївно було б ототожнювати словесні заяви цього віртуозного майстра політичної інтриги з його реальними намірами. Останні можна реконструювати почасти за діями, а почасти (бо ж не все задумане втілювалося) – за мереживом супутніх, на перший погляд несуттєвих деталей. Власне однією з них, схоже, був вибір місця церемоніального акту, який підказує логічну паралель: замість сакрально освяченої столиці  всієї  Русі – малий полковий Переяслав, замість декларованого  вічного  союзу  з царем-одновірцем – збройна козацька угода, продиктована ситуацією.

                                       *                                     *

                                                          *

          Вранці 18 (8 за ст.ст.) січня, у неділю, напередодні офіційної церемонії Хмельницький скликав закриту старшинську раду, яка в принципі схвалила плановану акцію. О другій годині дня довбиші вдарили в барабани, скликаючи на велику раду все товариство. Втім, це звучить досить перебільшено, бо в місті перебував лише Переяславський полк Павла Тетері, гетьманового хрещеника. Всього ж, за підрахунками Михайла Грушевського, на Переяславській соборній площі зібралося близько 200 представників старшини та козацтва, у тому числі 12 полковників.

          Як занотовано у звіті московського посольства,  Хмельницький, розпочинаючи раду, виголосив промову, де наголосив на тяжких випробуваннях шестилітньої війни з гнобителями і ворогами нашими, які хочуть викорінити Божу церкву, щоб ім'я руське не згадувалося в землі нашій. Ця рада, сказав він, зібрана для того, щоб ви з нами обрали собі володаря з чотирьох, кого ви хочете – султана, хана, короля чи царя:

Турецький цар – це бусурман; всім відомо, якої біди зазнають наші браття, православні християни, греки, і в якому утиску вони від безбожних. Кримський хан також бусурман; ми його поневолі прийняли до дружби і якого нестерпного лиха ми зазнали! Яка неволя, яке нещадне пролиття християнської крові, які утиски від польських панів – нікому з вас розповідати не треба... А православний християнський великий государ цар східний є з нами одного благочестя Грецького закону, одної віри... якщо ми його щиро полюбимо, крім його царської високої руки спокійнішого пристановища не знайдемо. А хто з нами не погоджується тепер, куди хоче – вільна дорога!

          У відповідь на цю промову, згідно з даними посольського звіту, увесь народ загукав: волимо під кріпкою рукою царя східного, православного у нашій благочестивій вірі помирати, ніж ненависнику Христовому поганину дістатися. Потім Павло Тетеря, ходячи по колу, ще раз опитав присутніх: "Чи усі так-от зізволяєте?", і люди відповідали: "Усі до одного". Далі знову заговорив гетьман: "Хай буде так, і Господь Бог наш нехай укріпить його царську кріпку руку", а присутній люд одноголосно заволав: Боже, утверди, Боже, укріпи, щоб ми усі навіки були заодно!

          Коли, читаючи цей звіт, ми навіть зважимо на стилістику московського дипломатичного етикету, ритуально піднесену стосовно царської персони і питань, дотичних православ'я, то все одно мусимо констатувати, що рада пройшла в обстановці згоди (що траплялося нечасто). Натомість затьмарив її публічний скандал, що стався в Успенському Переяславському соборі, коли дійшло до присяги. Прислані з Москви церковнослужителі запросили старшину складати її, на що здивований  Хмельницький зажадав, аби спершу присягали від імені Олексія Михайловича посли, що государ не видасть його, гетьмана, і все Військо Запорозьке польському королю, а також не порушить їхніх вольностей. Бутурлін обурено запротестував: у Московській державі піддані повинні складати присягу своєму государю, а не він їм, а гетьману і говорити про це непристойно, бо ж йому й козакам, якщо вони хочуть служити царю, слід дати віру великому государю по євангельській заповіді без жодного сумніву. Ситуація ставала критичною, тож гетьман зі старшиною, покинувши собор, провели довгу нараду. Попри очевидну двозначність становища, відступати було нікуди. Повернувшись до собору,  Хмельницький і старшина виконали присягу, щоб бути їм з землями і з містами під государевою високою рукою навіки невідступними.

          Після закінчення переговорів, які тривали ще кілька днів після церемонії, Бутурлін та члени його посольства роз'їхалися по полках для прийняття присяги. Протягом січня – лютого 1654 р. на території 17 полків присягло понад 127 тис. чоловік, у тому числі 64 тис. козаків. Від присяги відмовилося вище духовенство, посилаючись на те, що не було дозволу Константинопольського патріарха; частина міщан Переяслава, Києва та Чорнобиля склала присягу лише під тиском козаків; не присягали Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки. За деякими даними, до травня зволікала з присягою і Запорозька Січ. Проте немає підстав говорити і про серйозний опір присяганню, як деколи твердять. За свідченням Літопису Самовидця, по усей Україні увесь народ з охотою тоє учинил ... и немалая радость межи народом стала. Впродовж шести літ виснажливої війни люди щодалі виразніше настроювались на промосковські симпатії як ілюзію порятунку від воєнних злигоднів, не розуміючи, що насправді наближалася війна ще масштабніша, заради якої власне і укладали Переяславську угоду.

Організація території і модель влади Козацької держави

          Переяславський договір скріпив де юре ті засади внутрішньої організації Козацької держави, на яких вона оформилась фактично впродовж 1648-1653 рр. Модель нововитвореної державності продиктував надзвичайний стан, в якому Україна жила від початку війни. З наближенням до сучасних категорій її можна порівняти з  військовою  диктатурою, здійснюваною від імені козацтва гетьманом і вищою старшиною, ба – навіть сама назва держави ототожнювались з поняттям Військо Запорозьке. Отже, верховна влада в Україні належала гетьману, який обирався пожиттєво козаками, але як верховний правитель очолював усі стани, користуючись правом уставодавства і вищої адміністративної та судової влади: для козацтва – в ролі прямого глави, для решти станів – як верховний арбітр. Повноправне населення, не зобов'язане до військової служби (шляхта і міщани), лишалося при давніх правах і вольностях, тобто зберігало традиційні форми самоврядування і майнових та станових прерогатив.

          Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам, шляхти на козацькій території лишилося близько 300 родин, тож її представники рано чи пізно мали змішатися з міським патриціатом або влитися до козацької старшини, як і сталося. Бар'єр же між міщанами й козаками взагалі був дуже еластичний: за підрахунками Івана Крип'якевича, в ході війни покозачилося від 50 до 80% міського населення. Не сталося революції і в селянському питанні: селяни–піддані мали виконувати звичну повинність на користь своїх власників. Втім, основна  селянська маса, покозачена в ході війни, отримала свою долю козацького виграшу, звільнившись від підданської залежності і перетворившись на особисто вільних землевласників (посполитих) з правом володіння оброблюваною ними землею в обмін на сплату податків до військової скарбниці.

          Розвинуті форми міського (маґдебурзького) і шляхетського (земського) самоврядування з традиційною виборною ротацією компенсували той очевидний факт, що шляхта й міщани були фактично усунуті від керівництва державою, яке віднині зосередилось в руках нового політичного народу – козацтва, котре потіснило шляхетський політичний народ. Часткова виборність старшини в козацьких владних інститутах, як і вже згадана еластичність перегородок між станами, надавали Козацькій державі стихійно-демократичного характеру. У ній, хоч і без відповідних юридичних декларацій, утвердилась де факто всестанова рівність з розподілом функціональних обов'язків станів без виділення жодного з них у верству, упривілейовану законом на шкоду решті. З часом ця нетривка гармонія буде порушена, в козацькій старшині прокинуться смак до "благородного" походження і власницькі апетити, розпочнеться закріпачення посполитих і зазіхання на права міщан. Але це – справа майбутнього, тим часом як державі  Хмельницького, а почасти і його наступників вдалося поєднати два малопоєднувані принципи: строгу військову централізацію і народовладдя.

          Держава, створена  Богданом Хмельницьким, охоплювала територію з населенням понад 3 млн. чоловік і площею близько 200 тис. кв. км. На заході її кордон більш-менш співпадав з порубіжжям старого Брацлавського воєводства, на півночі дотикався до р.Горині, далі вище Овруча тягнувся через Прип'ять і Дніпро на лівий берег, захоплюючи Любеч, Новгород-Сіверський і Стародуб; наприкінці 50-х рр. ХVІІ ст. Війську Запорозькому належала ще й частина Південної Білорусі.

          Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію військовозобов'язаного населення, тобто козацтва. Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник давнього десятка, до якого входило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін, у селах керував виборний війт. Курені об'єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував призначений полковником сотник, що резидував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку; цивільними справами сотні відав городовий отаман в співробітництві з органами міщанського самоврядування. Розміри сотні були неусталені, охоплюючи переважно до 200-300 вояків.

          Сотні об'єднувались у полки і територіально підпорядковувались конкретному полковому місту, де знаходилась резиденція полковника, призначеного гетьманом, та полкової старшини – осавула, обозного, судді, писаря, хорунжого. Кількість полків не завжди бувала однаковою, коливаючись від 16 і більше, а до складу полку могло входити від 11 до 22 сотень. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами козацтва відав городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. Полковникам належали функції начальників свого полку як бойової одиниці, а також глав адміністрацій полкової територіальної округи з широкими судовими, карними та фінансовими повноваженнями.

          Автономною одиницею в державі лишалася Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьманському правлінню, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана (на відміну від призначуваних гетьманом полковників).

          Верхівку владних структур складала генеральна старшина, котру спершу називали войськовою: наказний гетьман (для командування окремими з'єднаннями під час бойових дій), обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний. У віданні генерального писаря знаходилася Генеральна військова канцелярія, інакше – штат дипломатичних та адміністративних служб. Генеральний обозний керував збройним постачанням армії і суто військовими питаннями, Генеральні судді (їх було, як правило, двоє) завідували гетьманським судом; у ХVІІІ ст. він переріс у спеціальний апеляційний орган – Генеральний Суд, через який проходили справи, розглянуті попередньо в сотенних та полкових судах. Уряди генерального осавула, генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали чітко окреслених функцій, зводячись до виконання безпосередніх доручень гетьмана (іноземці називали цих людей його генерал-ад'ютантами).

          Резиденцією гетьманського апарату, а, отже, і столицею держави аж до відділення Лівобережжя зоставалося рідне місто  Хмельницького Чигирин [нині райцентр Черкаської обл.], а точніше – Чигиринський замок на стрімкій горі над р.Тясмином. За державні клейноди, що переховувалися тут, служили гетьманська булава, корогви, гетьманський бунчук і печатка Війська Запорозького із зображенням козака з рушницею на плечі та шаблею при боці.

          Що стосується організації фінансових служб держави, то під 1654 р. вперше фіксується гетьманський підскарбій, котрий відав прибутками й видатками Військової скарбниці, однак офіційно за часів  Хмельницького уряду генерального підскарбія ще не було, і всю фінансову справу гетьман контролював особисто. Джерелом прибутків скарбниці мусили б служити землі колишніх королівщин, Римо-католицької церкви та шляхти, котра емігрувала, однак запровадити регулярне оподаткування їх мешканців у військових сум'яттях так і не вдалося. Відтак грошові надходження поступали від прикордонного торгового мита з привозних і вивозних товарів (так звана індукта та евекта); населення платило також натуральну данину на військо, а грошима – поземельний чинш і податки за шинкування, тобто продаж пива, меду й горілки, за користування млинами, оренду й влаштування рудень і дігтярень, продаж тютюну. До фінансового життя слід віднести і ймовірні спроби карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та 1652 рр. (пізніше про гроші Хмельницького вже не згадується, а сама монета нумізматам невідома).

Старшинське оточення гетьмана

          Старшинський корпус, на який спирався Богдан Хмельницький впродовж свого десятилітнього гетьманування, звично розділяють на козацьке й шляхетське крило, нібито принципово протиставлені. У цьому твердженні є певне спрощення, бо насправді довкола гетьмана зійшлося не два, а три угрупування лідерів, досить різні за природою, які більш-менш злагоджено взаємодіяли лише під тиском його авторитету. Смерть владного гетьмана поклала край цій ефемерній єдності, виштовхнувши на поверхню доти затамовані протиріччя. На перший погляд вони здаються проявами психологічних прикмет – владолюбства, політичної короткозорості, схильності до демагогії чи отаманства. Коли ж поглянути глибше, то в хаосі боротьби "усіх проти усіх", яким видається Україна доби Руїни, можна побачити три певні центральні течії, котрі перегукуються з інтересами трьох лідерських груп, що оточували  Хмельницького  і за браком відведеного часу так і не встигли переплавитися в єдину політичну еліту новонародженої Козацької держави.

          Перша з цих груп являла собою реєстрову (старинну) старшину Війська Запорозького довоєнних часів, об'єднану почуттям станової солідарності незалежно від того, чи з козацького, чи з шляхетського кореня велося її родове походження. Власне з цього кола вийшов і сам  Хмельницький , і його найближчі соратники, котрих бачимо на чолі війська буквально з початків війни: Іван Богун, Кіндрат Бурлай (Бурляй), Федір Вешняк, Матвій Гладкий, Філон Джеджалій, Лаврін Капуста, Роман Катіржний, Яцько Клиша, Федір Лобода, Лук'ян Мозиря, брати  Нечаї, Тиміш Носач, Мартин Пушкар, Семен Савич, Василь Томиленко та багато інших. У більшості з цих людей, як правило, ровесників Богдана, за плечима стояв досвід власного старшинування або й ціла старшинська династія предків. Ці люди складали центральне ядро гетьманського оточення, користуючись найбільшою довірою Богдана, як, наприклад, Федір Вешняк, котрого називали дорадником гетьмана, чи Філон Джеджалій, що невідлучно перебував при ньому, як тоді писали.

          Другу групу старшини протягом 1648 р. витворили шляхтичі, котрі до війни персонально з козацьким світом пов'язані не були (хоча, коли йдеться про київсько-брацлавську шляхту, то тут важко знайти родину, що в той чи інший час не мала б контактів з Запоріжжям). Більшість із них перейшла на бік  Хмельницького  відразу після перших перемог, керуючись почуттям національної солідарності, яке в переломну мить виявилося дужчим за обов'язок лояльності до и Речі Посполитої. Крутий політичний вибір полегшувався суто побутовими взаєминами добросусідства, кумівства, свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною, тож проблем з адаптацією не виникало. Мов ніж у масло, українська шляхта входила до старшинської верхівки і завдяки особистій довірі гетьмана, і завдяки ланцюговій реакції навернень, розпочатій швидким переходом на бік козацтва кількох помітніших фігур, серед яких особливе місце належало кумові Хмельницького Станіславу Кричевському та овруцькому шляхтичу Івану Виговському. Зокрема, професійними зусиллями Виговського протягом 1648 р. був сформований адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького  – Генеральна військова канцелярія. Очолюючи її аж до смерті гетьмана, незмінний генеральний писар був втаємничений у найсекретніші справи: як писав один із сучасників, жоден полковник не знає, що думає Хмельницький, тільки Виговський.

          Новий шляхетський доплив поповнює Військо Запорозьке у 1649 та 1650 рр., коли почалося набагато масовіше покозачення шляхти Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств, які перетворилися на територію Козацької держави. Лячний спалах революції весни-літа 1648 р. примусив сотні шляхетських родин емігрувати на Захід, кидаючи домівки, землю, майно, нераз утікаючи, як вони самі скаржилися, в одній сорочці. Якийсь час вигнанці живилися ілюзіями на матеріальну підтримку від польської братії шляхетської. Починаючи з осені 1648 р. проблема біженців дійсно дебатувалася на сеймах, однак допомоги розореним емігрантам надавати ніхто не поспішав, ба – позицію коронної шляхти можна звести до висловленої одним з послів із західних регіонів Польщі тези: Хто їм зробив шкоду, той нехай і відшкодовує.

          З осені 1649 р. спостерігається масове повернення біженців та їхнє прискорене покозачення. Практично стовідсотково шляхта укомплектовує полковий писарський контингент і штати Генеральної військової канцелярії, оскільки ця служба вимагала освіти, знання законів, канцелярсько-бюрократичної техніки і етикетного ритуалу дипломатичних зносин. Шляхетське навернення до козацького руху сприймалося цілком органічно. Характерною деталлю, яка це підкреслює, є, наприклад, те, що група білоцерківської шляхти колишнього замкового підпорядкування (з неї, до речі, походив Іван Мазепа) складала особистий почот гетьмана. Дещо пізніше (1664) це формулювалося так: шляхетні мешканці замкових сіл Лесевичі, Ковшовата, Насташка, Скаржівка, Мазепинці та ін. зобов'язані, перепоясавшися зброєю, виступати при боці гетьмана завжди, коли гетьман сідатиме на коня для війни.

          Третю групу становили вихідці з міщан, козацької черні, деколи – навіть із селян. Це крило у порівнянні з двома попередніми не являло собою чогось цілісного. Заможні представники міського патриціату, як, скажімо, Яким Сомко, Іван і Василь Золотаренки чи Мартин Небаба, швидко злилися зі старинною старшиною, набувши військового досвіду і навіть слави полководців. На відміну від цих людей, близьких до гетьмана, дещо осторонь трималися такі помітні серед козацтва особи, як колишній підданий Адама Киселя з Носівки чернігівський полковник Степан Пободайло (Подобайло), ще довоєнний польовий вождь козацької черні уманський полковник Іван Ганжа, полковник рейдових козацько-селянських загонів, вождь шаленого плебсу (як його називають польські джерела) Максим Кривоніс , котрий очолював практично незалежну від гетьмана власну армію, що в генеральних битвах навіть стояла окремим табором.

          Якщо оцінювати позицію усіх трьох згаданих груп старшинської верхівки, відштовхуючись від а) уявлень про зміст і мету війни, б) ставлення до гетьмана як носія її головної ідеї, то можна зауважити досить опуклі розбіжності, які виходять за межі індивідуальних характерів. Так, полковники з числа старинного козацтва, відчуваючи гостру особисту антипатію до ляхів, водночас цілком помірковано сприймали переговори й мирні поступки, ставлячись до них  як до колізій, неминучих у всякій війні. Це й не дивно: з погляду козацької традиції чергова спроба помірятися силами з Річчю Посполитою була одним із звичних походів, у якому класти козацькі голови – не новина, але й шукати замирення програючи – теж не новина. Кінцевим підсумком війни, в їх розумінні, мала стати здобута шаблею автономія козацької території під покровительством байдуже кого з великих сусідніх володарів – московського царя, турецького султана чи польського короля, що в переносному сенсі відповідало звичаям збройного найманства – служити шаблею тому, хто більше платить. Подавлена могутньою волею Богдана, ця традиційна модель козацької поведінки не нагадувала про себе аж до його смерті, бо гетьман сам вирішував – кому пропонувати шаблю і як розпоряджатися здобутою свободою. Проте після смерті Хмельницького все повернулося на старе, і власне старшинський елемент з числа старинних козаків першим почав розвалювати створену ціною надлюдських зусиль державу, так і не призвичаївшись підпорядковувати їй миттєві інтереси чи власні (нераз дуже великі) амбіції.

          Нова старшина з покозачених шляхтичів на гетьманську булаву за життя Хмельницького претензій не пред'являла і авторитетом з ним мірятися не зважувалася. Що стосується її загальної орієнтації, то тут можна виділити два головні спрямування, співзвучні двом фазам війни: до і після смерті Богдана. Характерною рисою першого є фанатична антипольська затятість, готовність боротися до кінця, загинути або перемогти. Наважившись на підтримку повстання, шляхта цим самим відсікала для себе альтернативу замирення: з точки зору її інтересів поступки Війську Запорозькому нічого не міняли, навпаки – підкреслювали зраду короні. Тим-то московський дипломат Григорій Кунаков, досить тонко аналізуючи ситуацію в Україні, писав у звіті царю 1649 р.: "Шляхта перша з-поміж усіх намовляє Богдана Хмельницького до війни з Польщею: мовляв, такої нагоди нам ніколи не трапиться, тепер ось і треба їх приборкати, доки вони [з нами] не справилися".

          Після смерті Хмельницького, а особливо коли стала очевидною вся сумнівність альянсу з Московським царством – державою деспотичного типу, відразливого для шляхти, вихованої на ідеалах парламентаризму Речі Посполитої, настрої старшин-шляхтичів міняються. Московська небезпека, примножена загрозливою повінню анархії, підштовхує до компромісу зі старим звичним світом: на зміну антипольській затятості приходять спроби порозуміння, втім – уже запізнілі, бо на арену виступила третя сила, не надто помітна під твердою рукою  Хмельницького  – простолюд.

          З-поміж лідерів черні найяскравішою постаттю був, без сумніву, Максим Кривоніс, козак непересічних військових здібностей, запалений фанатичною ненавистю до панів, безпощадний і жорстокий навіть з погляду тих часів, далеких від сучасного ідеалу людяності. Початок війни Кривоніс зустрів уже людиною немолодою, бо серед повстанців знаходився його дорослий син Кривоносенко, який після смерті батька (Максим помер від хвороби й рани наприкінці 1648 р.) певний час навіть очолював один з полків. Довоєнної біографії вождя шаленого плебсу не знали самі сучасники: одні твердили, що він походив з міщан Острога чи був купцем з Могилева-Подільського, інші називали колишнім підданим Немиричів з Житомирщини; існує навіть версія, що він був взагалі чужоземцем, уродженцем Шотландії, змалку вихованим у всіх родах морської служби. Блокуючись з найзавзятішими противниками мирного порозуміння, полковниками-шляхтичами Головацьким і Хмелецьким, Кривоніс обстоював гасло – кінчати цю війну своїм щастям, яке їх [повстанців] супроводжує, а не переговорами.

          Своєрідним символом майбутнього розбрату може сприйматися старшинська рада, зібрана в травні 1653 р. для остаточного обговорення пропозицій Стамбула щодо протекторату. На ній бачимо три партії: одна, яку очолював старинний козак Філон Джеджалій, погоджувалася на союз з Туреччиною (цим шляхом піде згодом ще один нащадок і лідер старинного козацтва Петро Дорошенко), інша під проводом київського шляхтича , попередника Виговського й Тетері, радила налагодити переговори з Річчю Посполитою, ще інша – висловилася за московську орієнтацію. Рішення прийняв, плетучи чергові віртуозні комбінації і сподіваючись вкотре перехитрити козацьку долю, сам гетьман, однак смерть виявилася хитрішою і за нього...

          Роль козацького батька, який умів твердою рукою примусити до єдності своє норовисте строкате оточення, розуміли всі.  Ось як, наприклад, звучить уже в 1659 р. легенда про злагоду в Україні за Хмельницького в устах одного з ватажків простолюду Івана Безпалого:

Між нами, військом кошовим і городовим, такої міжусобної брані не бувало, тільки брат за брата, а товариш за товариша вірно й любовно усі єсьмо вкупі жили.

Початок московсько-польської війни 1654—1667 рр. Смерть Богдана Хмельницького

          Навесні 1654 р. почалася підштовхнута зусиллями козацької дипломатії московсько-польська війна. Головні сили царської армії рушили на Білорусь, де передбачався стратегічний удар вздовж смоленського прикордоння; до осені цього ж року були взяті Полоцьк, Вітебськ і Смоленськ. У цій інтервенції діяльну участь брав і 18-тисячний козацький полк під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка. У липні 1654 р.  Золотаренко окупував Бихівський, Кричівський і Могильовський повіти, де перезимувала його армія, а влітку 1655 р. рушив на північ, здобувши Свислоч, Менськ і врешті – спільно з московськими полками – Вільно і Гродно.

          Наступ на Білорусь мав збігатись з паралельним наступом на Волинь, однак ширших бойових дій, які планували царські воєводи,  Хмельницький не підтримав, заклопотаний безпекою південного прикордоння. Навесні і влітку тут точилися локальні бої між корогвами коронного війська й козаками Подністров'я, проте ще гірша перспектива була попереду: у червні 1654 р. польській дипломатії вдалося досягти значного успіху, уклавши вічний договір з Бахчисараєм. Він денонсував віднині невигідну для Криму козацько-татарську угоду і встановлював оборонно-наступальний союз короля й хана проти Москви та козацької України.

          У жовтні 1654 р. 30-тисячна польська армія під проводом коронного гетьмана Северина Потоцького увійшла на Брацлавщину, а татарські чамбули рушили в напрямі Умані. Наприкінці 1654 – на початку 1655 р. повністю обезлюдніли десятки населених пунктів, жителі яких були винищені, оскільки відмовлялися визнати підлеглість Короні, або розбіглися (зокрема, протягом цих місяців лише до Молдови втекло близько 10 тис. подолян).

          У другій половині січня, коли до ставки Богдана Хмельницького підійшли після довгих зволікань полки московського воєводи Василя Шереметьєва, з'єднані козацько-московські сили змогли врешті виступити до театру військових дій. 29-31 січня над р.Багвою під Охматовом [нині Черкаської обл.] відбувся генеральний бій, у якому з обох боків полягло до 30 тис. вояків, а багато замерзло, бо стояли люті морози (пізніша козацька традиція назве це місце Дрижиполем). І хоча битви не виграла жодна зі сторін, наступ коронної армії був призупинений.

          Літо 1655 р. пройшло під знаком подій, що в польській історії отримали назву Потопу – п'ятирічного сум'яття, яке охопило країну, поставивши її на грань загибелі. Шведський король Карл-Густав Х, розцінюючи початок московської інтервенції в Білорусь і Литву за слушну нагоду поставити крапку в півстолітніх змаганнях Швеції й Польщі за балтійське узбережжя Східної Пруссії та Ліфляндії [сучасної Латвії] у липні 1655 р. увів свою армію на територію противника. Блискавична капітуляція познанського воєводи разом з усім посполитим рушенням шляхти стала сигналом до катастрофи: армія масово складала зброю перед шведами, а сам король Ян Казимир був змушений відступити в Силезію. На початку вересня шведське військо взяло Варшаву, а невдовзі й Краків.

          Драматичні перипетії шведсько-польської війни, яка скінчилася аж у 1660 р., мали безпосередній вплив на розвиток подій в Україні. Уже наприкінці травня 1655 р., тобто за кілька місяців до нападу Карла на польську територію, розпочинаються інтенсивні дипломатичні зносини між ним і Хмельницьким, до яких були залучені й союзники шведського короля – семиградський князь Дьєрдь ІІ Ракоці та бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм. Згідно з досягнутими домовленостями, козацька армія разом з московським допоміжним корпусом Бутурліна виступила у похід на захід, до Львова. 29 вересня місто було взяте в облогу, яка мляво тяглася до початку листопада, аж доки звістка про появу в тилу татар змінила плани гетьмана. Узявши з городян контрибуцію, він завернув свої полки назад, назустріч ханові. Після кількох боїв, проведених у цьому марші, Хмельницький і Мехмед Гірей ІV поновили мирну угоду, скріпивши відновлення союзу взаємною присягою.

          Пасивність Хмельницького в підтримці шведів спричинялася серйозними розходженнями з територіальної проблеми, що виявилися під час облоги Львова. За планами гетьмана, до Козацької держави після падіння Польщі мусили відійти західноукраїнські землі. Натомість Карл Х, трактуючи Хмельницького як збройного найманця, пред'явив власні претензії на Галичину, що і в старшини, і в гетьмана викликало гостре обурення. Паралельно почали накопичуватися і тертя з Москвою, дражливим приводом до яких стала вимога Бутурліна, аби здобуті галицькі міста приймали присягу на вірність царю, що в наміри старшини аж ніяк не входило. Ще на одне яблуко розбрату між Москвою і Хмельницьким перетворилися регіони Південної Білорусі, окуповані Золотаренком – гетьманський уряд запроваджував тут козацьку адміністрацію, натомість царські воєводи вважали ці землі приєднаними на цареве ім'я.

          Тим часом події набули такого несподіваного повороту, який остаточно поставив Хмельницького в опозицію до Москви. Царський уряд, занепокоєний успіхами Швеції – потенційного претендента на виключне володіння усім балтійським узбережжям, вирішив круто змінити орієнтири зовнішньої політики. У травні 1656 р. Росія розриває дипломатичні стосунки з Швецією, оголошує їй війну і розпочинає мирні переговори з Річчю Посполитою. На мирний з'їзд, призначений на серпень-жовтень 1656 р., гетьман вислав власних послів, уповноважених добитися в ході переговорів, щоб кордон між Річчю Посполитою й Україною проходив, як за давніх князів руських. Однак на переговори, які розпочалися у Вільні 22 серпня, українська делегація допущена не була: її навіть не повідомляли про зміст засідань, трактуючи, за словами самих посланців, яко псів коло церкви Божої.

          Коли посланці склали звіт перед гетьманом про те, що сталося, той, як описує очевидець:

... заволав немов шалений, котрий втратив розум, і мовив: уже, діти, про те не печальтеся! Я знаю, що з тим робити: треба відступати від руки Царської Величності, а підемо туди, куди звелить Верховний Владика – не тільки під християнського государя, але хоч і під бусурмана.

          З листопада 1656 р. Хмельницький розвиває шалену дипломатичну активність, форсуючи підписання угод із шведським королем, Семиграддям, Волощиною, Австрією, Молдовою та Кримом; поновлюються демонстративні переговори з Польщею і Туреччиною. Тоді ж всупереч політиці Москви 20-тисячний козацький корпус під проводом Антона Ждановича вирушає разом з Дьєрдем ІІ Ракоці в похід на Польщу, а зі шведами – на Берестя. Однак жити Хмельницькому залишалося недовго. Ознаки смертельної хвороби проявилися на початку 1657 р.; відчуваючи наближення смерті, він у квітні скликав старшинську раду і за її згодою передав гетьманську булаву своєму 16-річному синові Юрію. Зрозуміло, що постать юного гетьманича мала значення суто символічне, оточене ореолом Богданового імені в надії на майбутню династію, яка підніметься над розбіжностями в поглядах, вдачах, честолюбних амбіціях старшини. Символ цей, персоніфікований слабким хлоп'ям, як ми тепер знаємо, не витримав перевірки часом...

          Наприкінці липня у гетьмана стався крововилив у мозок, і за кілька днів, 6 серпня (27 липня за ст.ст), він помер у Чигирині, а через чотири тижні був похований у Суботові в збудованій ним же Іллінській церкві, поруч з тілом Тимоша. У час, коли смерть вибила кермо з владної руки козацького вождя, Україну зусібіч оточували вороги її незалежності. Ще більша, однак, небезпека – НЕЗГОДА – зачаїлася всередині, а хитроумний гетьман, плетучи далекосяжні дипломатичні комбінації, мимоволі сам зміцнював її фундамент, бо кожен з його дипломатичних ходів зрештою переріс у братовбивчу війну між прихильниками полярних зовнішньополітичних орієнтацій.

вгору