§3. Мазепа і мазепинці

Іван Мазепа – загадка української історії 

          На другий день після арешту Самойловича, 25 липня 1687 р. на майдані над р.Коломак, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім'я генерального осавула Івана Мазепи. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські. Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже традиційно – декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки, надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладження різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами сприяла зближенню обох народів до

нерозірваної і міцної згоди... щоб ніхто не виголошував [голосов таких не испущал], що Малоросійський край – гетьманського регіменту, а відповідали б скрізь одноголосно – їх Царського Пресвітлого Величества самодержавної держави гетьман і старшина, народ малоросійський разом з великоросійським народом.

          Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича Мазепи-Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд. Цьому додатково сприяло те, що за доби романтизму доля  Мазепи силою випадку й моди опинилася у фокусі зацікавлень багатьох європейських митців – художників, музикантів, поетів (так, з-поміж останніх гетьману присвятили свої твори Джордж Байрон, Віктор Гюго, Олександр Пушкін, Юліуш Словацький). З певністю можна сказати, що жодний інший діяч української історії не став героєм стількох зарубіжних художніх творів, як Мазепи, набувши свого усталеного іміджу, параметри якого, задані романтиками першої третини ХІХ ст., зберігаються і донині.

          Життєвий шлях гетьмана складався досить звивисто. Народився він 20 березня 1639 р. у с.Мазепинцях Білоцерківської замкової округи (називають і інші дати) в родині місцевого замкового шляхтича Степана-Адама Мазепи-Колединського. Його батько, як і решта дрібної білоцерківської шляхти, підтримав козацьку революцію, а у 1654 р. навіть став білоцерківським городовим отаманом; згодом належав до партії Виговського. Мати, Марія Мокіївська, після смерті чоловіка під іменем Магдалини постриглася в черниці; з 1686 р. була ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Освіту хлопець отримав у Києво-Могилянській колегії, а далі – у єзуїтській колегії у Варшаві. Завдяки знайомству батька з певними людьми з придворних кіл молодий провінціал був прийнятий на двірську службу як покойовий паж Яна Казимира; на королівський кошт впродовж 1656-1659 рр. вивчав військову справу у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення служив при дворі, виконуючи дипломатичні доручення в Україні, зокрема – у посольствах до Івана Виговського (1659), Юрій Хмельницький (1660), Павла Павла Тетері (1663). Після 1663 р. виїхав додому, найімовірніше – у зв'язку з похилим віком батька. Пізніша романтична традиція з подачі автора одного з тогочасних щоденників (і особистого недруга Мазепи) Яна Хризостома Пасека прив'яже від'їзд Мазепи з двору до любовної авантюри: чоловік Мазепиної коханки буцімто наказав його, голого, прив'язати до необ'їждженого коня, а той заніс бідолаху з-під Варшави аж ... в українські степи.

          Між 1668-1669 рр. Мазепа входить до вужчого кола правобережної козацької старшини, одружившись з дочкою білоцерківського полковника Семена Половця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького (київські шляхтичі Половці-Рожиновські вважали себе нащадками старовинного половецького княжого роду). Завдяки цьому шлюбу вчорашній королівський придворний близько сходиться з Петром Дорошенком, невдовзі досягнувши високого рангу генерального осавула і очолюючи важливі гетьманські місії до Криму й Туреччини. Під час чергової поїздки в Крим 1674 р. був захоплений у полон запорожцями, які переправили до лівобережного гетьмана Івана  Самойловича. Варто нагадати, що саме у 1674 р. багато хто з Дорошенкової старшини, зневірившись у його політиці, перейшов на Лівобережжя. Цей шлях обрав і Мазепа, невдовзі привернувши до себе симпатії Самойловича настільки, що той зробив його опікуном і вихователем власних синів, а з 1682 р. – генеральним осавулом Військом Запорозьким.

          Стрімкій кар'єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами. Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей, проникливо розуміючи людську психіку. Ось як згодом напише про це один з найближчих спільників гетьмана, його генеральний писар Пилип Орлик:

Ніхто-бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю... Небіжчик Мазепа вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно – з ким і про що не говорив.

Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської, латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному сенсі.

          Придворний вишкіл юнацьких років і освітні подорожі по Європі пояснюють дещо незвичний для козацької старшини спосіб життя гетьмана. Так, Балюз відзначав куртуазію, притаманну панові Мазепі, світську приємність спілкування з ним та розкішні прийоми у гетьманській резиденції – заміському палаці на Гончарівці під Батурином. Оповідає Балюз також про прекрасну колекцію зброї та картин і добірну бібліотеку гетьмана. Про останню ностальгічно згадував на еміграції і Орлик, пишучи, що вона обіймала книжкові багатства, рівних яким не було в Україні, у тому числі латинські та німецькі інкунабули і старовинні ілюміновані рукописні кодекси.

          Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік будівель Мазепиної фундації вражає: дослідники нараховують 12 новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошт храмів, а старшина після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього, що він видав... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів.

          Щоб опукліше уявити світ цієї багатогранної людини, слід згадати про інтимну сторону життя Мазепи, зокрема – про його любовні пригоди. Усе життя гетьмана супроводжувала слава завойовника жіночих сердець, однак апофеозом став зв'язок 60-літнього суворого вояка з власною хрещеницею Мотрею, 16-літньою донькою генерального судді Василя Кочубея. Батьки дівчини рішуче запротестували проти їхнього шлюбу, бо, не кажучи про різницю віку, церква забороняла одруження між хресним батьком і хрещеницею. Закохані бачилися потай, аж доки 1704 р. дівчина не втекла до свого коханця; її рішучість і палкість були настільки нестримними, що родичі вважали – їй пороблено. Злякавшись церковного прокляття і нечуваного скандалу, який вкрив би Мотрю ганьбою, а для нього обернувся непередбаченими політичними наслідками, Мазепа відіслав дівчину назад до батьків. Збереглося 12 написаних ним після цього таємних листів до Кочубеївни, сповнених ніжності, суму і обіцянок любити до смерті, хоч будеш за мною, хоч не будеш.

          Варто додати, що внаслідок цієї пригоди гетьман нажив в особі Кочубея непримиренного ворога. Шляхи помсти були вже випробуваними: у 1707 р., віддавши доньку за одного з козацьких старшин Чуйкевича (згодом Мотря разом з чоловіком буде заслана до Сибіру, а після повернення пострижеться у черниці), Кочубей послав царю Петру донос, звинувативши Мазепу у державній зраді. Навесні 1708 р. повторний донос підписав, окрім нього, і полтавський полковник Іван Іскра . Однак підкуплене Мазепою слідство, яке провадили московські приятелі гетьмана, визнало змовниками... самих донощиків. Після тортур їх у кайданах вислали до Мазепи, який у той час стояв похідним табором біля с.Борщівки під Білою Церквою. Саме тут у липні 1708 р. відбулася публічна страта – обидвом відтяли голови, хоч до подій, які підтвердили правдивість звинувачень, лишалося всього кілька місяців.

          Завдяки доносу Кочубея та Іскри до нас дійшов унікальний текст нібито складеної у 1698 р. Мазепою думи, яку донощики приклали до своїх пунктів на доказ його неблагонадійності. Окрім виразних літературних якостей, дума водночас справді являє собою яскравий програмовий маніфест козацької старшини (про що детальніше йтиметься далі). Закінчується вона закликом, який невдовзі сам автор спробує перевести з площини поезії в площину життя:

                    Гей, панове-єнерали, чому ж єсте так оспали?
                    І ви, панство-полковники, без жадної політики
                    Озмітеся всі за руки – не допустіть гіркой муки
                    Матці своїй більш терпіти, нуте врагів, нуте бити!
                    Самопали набивайте, острих шабель добувайте,
                    А за віру хоч умріте і вольностей бороніте!
                    Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм права!

Шлях до полтавської катастрофи

          Між 1687 і 1708 р., тобто в період Мазепиного гетьманування, на території лівобережної Козацької держави не велася жодна внутрішня війна. Відтак у часи мирного перепочинку тут остаточно усталилися норми соціального укладу, які більшою чи меншою мірою визначали політичне обличчя Гетьманщини впродовж усього ХVІІІ ст. аж до ліквідації її автономії. Зокрема, стабілізувалася соціальна структура суспільства і стало цілком очевидним, наскільки далекими від життя були популістські гасла козацької революції про старі звичаї, що їх скасувала козацька шабля. Коли хвиля перемін спала, виявилося, що змінилися тільки імена й титули людей, які заступили місце колишньої шляхти. Вирішальну роль у закріпленні такого status quo, оформлення якого розпочалося ще за Хмельницького й Брюховецького, відіграли заходи Івана Мазепи , зокрема, його нововведенням (яке насправді лише узаконило існуючу практику) стало те, що до корпусу нової (старшинської) еліти почали зараховувати вже не саму тільки посадову старшину Війська Запорозького, а й членів розгалужених старшинських родин, яким не вистачило урядів у військово-адміністративній ієрархії. Йдеться про розпочате гетьманом пожалування титулів знатних товаришів – бунчукового, значкового і військового. Вони надавалися родичам генеральної, полкової і сотенної старшини, особам, які чомусь лишилися без посад, або й просто заслуженим на певних послугах людям. Ці титули урівнювали їх носіїв з посадовою старшиною, практично вже не пов'язуючись з виконанням службових функцій у війську чи адміністрації і стверджуючи прецедент існування спадкової привілейованої групи, відмежованої від рядового козацтва.

          Нова козацька аристократія останньої чверті ХVІІ ст. наполегливо називає себе шляхетською, в чому виразно проступає спадковість традицій Речі Посполитої, продуктом політичної культури якої лишався і сам Мазепа , і зміцнена його зусиллями когорта нової знаті, котра багато в чому нагадує політичний народ Речі Посполитої – шляхту. Уже наприкінці ХVІІ ст., тобто в часи Мазепи , нова старшинська еліта починає вперше відкрито підкреслювати свою пряму наступність щодо руської дореволюційної шляхти, шукаючи ліній споріднення і приймаючи на цій підставі шляхетські герби. У зв'язку з відзначеним у відповідному місці книги масовим покозаченням київсько-брацлавського регіону та переходом на бік повсталих частини шляхти Гaличини й Волині зробити це було неважко, бо шляхетських родичів міг дійсно відшукати будь-хто. Тож дуже швидко нова знать починає гордовито прикрашати свої печатки гербами, поширеними серед польської, руської та литовської знаті.

          Зміцнення привілейованого, відокремленого від простолюду стану йшло паралельно принциповим змінам у системі землеволодіння. Деякий час після Хмельниччини проблеми землі не існувало: обшари колишніх магнатських латифундій при невисокій заселеності Лівобережжя давали достатньо простору для започаткованої революцією форми землеволодіння, що звалася займанщиною. Так, ще в універсалі Брюховецького 1668 р. проголошувалось вільне кожному, де хто захоче, помешкання, причому земля, в яку була вкладена праця, автоматично ставала невідчужуваною власністю.

          Селяни (посполиті) нарівні з козаками осідали на вільних землях, вважаючись підданими Війська Запорозького, тобто підлягаючи військовій адміністрації і сплачуючи певні податки (частково грішми, частково натурою, частково відробітком) на користь скарбу. При цьому селянська верства відрізнялася від козацької не обсягом прав, а характером обов'язків: хто мав потяг до військової служби і був достатньо заможним, щоб озброїтися і нести її, міг легко записатися у козаки, і навпаки – зубожілий козак вільно переходив до дешевших селянських повинностей.

          Поруч з селянськими й козацькими шляхом освоєння займанщин на вільних землях витворювалися і більші, старшинські маєтки. Власник великої займанщини, підтвердженої гетьманом, отримував право закликати слободи, тобто оселяти на своїй території людей легких (як висловлюються тогочасні акти) – бездомних і неосілих, надаючи їм робочий інвентар і допомагаючи завести власне господарство. Завдяки війнам на Правобережжі і селянським втечам з Волині, Гaличини та Південної Білорусі легких людей не бракувало. Вони охоче стікалися на старшинські слободи, отримуючи багаторічні (до 15 років) пільги. Але пільгові строки рано чи пізно закінчувалися, а це автоматично перетворювало слобожан на підданих землевласника.

          Окреме явище у витворенні на Лівобережжі латифундій "нових багатих" склали так звані рангові маєтності, тобто землі державного скарбу, заселені посполитими, що призначалися на утримання певних посадових осіб. Ці володіння передавалися під фінансове забезпечення того чи іншого уряду (рангу) разом з селянами, які тут мешкали. Старшина досить швидко почала трактувати рангових посполитих як власних підданих. Це закорінювалося тим легше, що рангові маєтності стали надаватися відставним особам у якості винагороди за службу, а на поповнення рангового фонду приписували інші села, підпорядковані державному скарбу. І якщо до Мазепи  гетьмани ще скупо користувалися таким засобом винагороди, то новий гетьман роздавав прибутки з рангових володінь надзвичайно широко, у тому числі вдовам і дітям старшини. Останні ж, за логікою нових соціальних практик, намагалися скористатися не тільки прибутками від маєтків, але й працею посполитих, переданих їм нібито у підданство.

          Форми селянської залежності від землевласників тодішні документи визначають як обрклоє [звичне] послушенство. Ще в останній чверті ХVІІ ст. воно зводилося, очевидно, до сезонних відробітків і продуктової данини. Проте на зламі ХVІІ–ХVІІІ ст. вперше натрапляємо на давно забуту панщину, тобто регулярну працю кожної селянської родини на панському лані чи дворі.

          Отже, як бачимо, переживши бурю соціальних потрясінь, розірване коло знову замкнулося, і соціальні відносини повернулися до звичної моделі підданства, яка існувала в переддень  Хмельниччини. Зрозуміло, це не додавало популярності серед простолюду ні Мазепі , якого у народі завжди називали ляхом, ні його старшинському оточенню. Соціальний спротив "новим багатим" знайшов яскравий вираз у бунті 1692 р. військового канцеляриста Петрика (Петра Іваненка), який за допомогою запорожців і хана намагався здійснити антигетьманський переворот, розсилаючи з Січі закличні універсали і щедро пересипаючи антимосковські заклики соціальною демагогією:

Мазепа і старшина при підтримці московського царя поділили між собою нашу братію, позаписували її собі ... в неволю і тільки що до плуга не запрягають.

          Ще більшої непопулярності додавала гетьманові його лояльність до московських влад. За царським розпорядженням, прямим виконавцем яких був Мазепі, котрого запорожці називали за це не батьком, а вітчимом України, козацтво втягали у безперервні, виснажливі, іноді безглузді походи. Так, у 1689 р. був здійснений черговий марш на Крим, коли військо під командою князя Голіцина за участю 40-тисячного загону козаків дійшло до Перекопа і, навіть не штурмуючи його, відступило. У 1695-1699 рр. молодий честолюбний цар Петро I провадив так звані Азово-Дніпровські війни, воюючи з султаном за азовсько-чорноморське узбережжя як формальний учасник Священної Ліги, тобто антитурецького союзу Австрії, Венеції, Речі Посполитої і  Росії. У цій тяжкій війні на козацьке військо припала велика частка боїв, а відтак і людських втрат у зв'язку з безуспішною боротьбою за турецькі фортеці в пониззях Дніпра, але ще більший тягар несло мирне населення, страждаючи від передислокацій московської армії.

          Однак гірші часи були попереду. У 1700 р. почалась так звана Північна війна, що точилася до 1721 р. за контроль над балтійським узбережжям між Швецією, з одного боку, і  Росією та її союзниками – Данією, Саксонією, Польщею та Пруссією – з іншого. Балтійські плани Петро I були безмежно далекі від інтересів України, більше того – пізніша примусова переорієнтація української торгівлі на російське "вікно в Європу", прорубане Петром, завдала тяжкого удару економіці України, порушивши традиційні торговельні шляхи на Захід через Польщу. Однак козацькі полки змушені були брати участь і в цій війні. Її початок ознаменувався розгромом у листопаді 1700 р. царської армії під шведською фортецею Нарва [нині на території Естонії]; загинуло тут і кілька тисяч вояків з 12-тисячного козацького корпусу, очоленого небожем Мазепи Іваном Обидовським (тут же наклав головою і він сам). Протягом 1701-1704 рр. численні українські сили під командуванням полковників Михайла Бороховича, Данила Апостола і Михайла Миклашевського воювали в Естляндії [Естонії], Лівонії [Латвії] та Литві, беручи участь у здобутті фортець Нотебург [перейменований Петром на Шліссельбург; нині під м.Санкт-Петербургом], Нієншанц [на цьому місці 1703 р. був закладений Санкт-Петербург, Кінґісепп [нині на російському боці прикордонної з Естонією р.Нарви,] Дерпт [нині м.Тарту в Естонії] та ін.

          У 1704 р. загальновійськова ситуація додатково ускладнилася подіями в Польщі. Карл ХІІ увів сюди свої війська ще 1702 р., захопивши в блискавичному марші Краків і Варшаву і окупувавши водночас територію Великого князівства Литовського. Шляхта, яка вважала головним винуватцем поразок обраного 1697 р. на польський трон правителя Саксонії Августа ІІ Саса, об'єднавшись у Варшавську конфедерацію, влітку 1704 р. проголосила його детронізованим і обрала на престол познанського воєводу Станіслава Лєщинського. Восени 1705 р. той підписав польсько-шведську мирну угоду, спрямовану проти Росії. Водночас інша частина магнатів і шляхти, уклавши Сандомирську конфедерацію, не визнала вибір Лєщинського і підтримала Августа ІІ Саса та укладений ним оборонно-наступальний союз з Петром I. Це перетворило  Річ Посполиту на арену затятої війни і між сусідніми державами, і між різнобіжними партіями власних громадян. Активну участь у ній, діючи в Гaличині  та Білорусі, брали й козацькі полки, очолені полковниками Іваном Мировичем та Михайлом Миклашевським (1706 р. перший потрапив у полон, де й помер, а другий загинув у бою). Восени 1706 р. Карл ХІІ, намагаючись нейтралізувати Августа ІІ, вступив на територію належної йому Саксонії і примусив до сепаратного миру. Згідно з підписаною в Альтрандштадті угодою,  Август відрікався від польської корони на користь Лєщинського і розривав військовий союз з Росією.  Петро I, втративши союзника, розпочав гарячкові приготування до війни на власній території, оскільки навесні 1707 р. очікувався генеральний наступ з'єднаних польсько-шведських сил через Білорусь і Смоленськ – на Москву, а через Волинь – на Київ.

          Передислоковані наприкінці 1706 р. в Україну царські полки, очікуючи розгортання нової кампанії, поводилися тут як на окупованій території і чинили зухвалі беззаконня й реквізиції харчів, фуражу та худоби, хоча офіційний тягар надзвичайного податку був уже сам по собі величезним. У 1706 р. почалося прискорене будівництво Києво-Печерської фортеці, якій Петро I надавав великого значення як опорному пунктові на шляху можливого просування противника. Екстреним порядком на ці городові роботи були кинуті козаки Гадяцького, Переяславського, Київського, Чернігівського та інших полків. Полковники скаржилися Мазепі , що московські пристави козаків палками б'ють, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їхніх домівках великоросійські люди грабують їхні хати, розбирають і палять, жінок і дочок гвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають, старшину б'ють до смерті.

          Глуха ненависть старшини, на очах якої руйнувалося козацьке військо, нищилися багатства української землі і обмірковувалися шляхи ліквідації решток її незалежності, поволі доходила критичної межі. Одні, як запорожці, вважали Мазепу  вітчимом України, царським запроданцем, котрий живе в Москві, тільки тінь його в Україні. Інші покладали надію на гетьманську ініціативу. Так, прилуцький полковник Дмитро Горленко прямо говорив гетьману:

Як ми за душу Хмельницького завжди Бога молимо і ім'я його благословляємо, що Україну від ярма лядського визволив, так, навпаки, і ми, і діти наші у вічні роди душу й кості твої будемо проклинати, якщо нас за гетьманства свого по смерті своїй у такій неволі зоставиш.

          Мазепа  бачив, слухав, вагався і вичікував. Як ніхто зі старшини, він розумів, що ні перемога Росії, ні перемога Швеції та підтримуваної нею Польщі не обіцяє Україні добра. З осені 1705 р. за посередництвом тітки нового короля княгині Анни Дольської, що стала його кумою в Дубні під час походу на Правобережжя, Мазепа починає обережне листування зі Станіславом Лєщинським. Ймовірно, на початку 1707 р. до цих контактів долучився і Карл ХІІ. Прямої інформації про посередницькі переговори, які точилися між Мазепою, Карлом ХІІ і Лєщинським, не збереглося: вони були настільки втаємниченими, що навіть Георг Нордберг, сповідник і майбутній біограф Карла, передає їхній зміст досить плутано.

          Дату перелому, що стався в душі обережного гетьмана, зафіксував його найближчий спільник Пилип Орлик. Як він згодом детально опише, 27 вересня 1707 р. посланець приніс Мазепі  два чергові листи, зашиті у шапці – від княгині Дольської і від короля Станіслава, де повідомлялося, що проект договору готовий, слово за гетьманом. Цієї ночі ні Мазепа , ні Орлик не спали. На ранок Мазепа  закликав писаря до себе і, тримаючи в руках хрест, сказав:

Я присягаюся перед Богом, що роблю це не для власної користі, не для високих почестей, не для більшого багатства або якихось інших цілей, але для вас усіх, що єсте під моїм урядом, для жінок і дітей ваших, для спільного блага матері нашої, бідної нещасної України, для користі всього Війська Запорозького та народу малоросійського, для піднесення й поширення прав і вольностей Війська. Я хочу з Божою поміччю вчинити так, щоб ви, ваші жінки й діти і наша батьківщина разом з Військом Запорозьким не загинули ні від Москви, ні від шведів. Коли ж я це роблю заради якихось приватних інтересів, то нехай поб'є мене на душі й тілі Бог у Трійці Святій Єдиний і безневинні муки Христові.

          Після цих слів Мазепа  поцілував хрест і попросив присягнути на ньому Орлика. На той момент йому було майже 70 років, він був бездітним і казково багатим, відтак не думав про забезпечення своїх нащадків. Не бракувало й почестей: з 1700 р. Мазепа  став першим  кавалером щойно встановленого Петром I почесного ордену Андрія Первозваного, а в канцелярії німецького імператора у Відні вже лежав виклопотаний царем диплом про пожалування гетьману княжого титулу. Тож можна вірити, що старий політик чи не вперше за все життя сказав Орликові правду: не честолюбство й користь штовхали його на смертельний ризик, а почуття відповідальності за долю бідної отчизни. Так у ніч між 27 і 28 вересня 1707 р. був кинутий небезпечний жереб.

          На початку 1708 р. тристороння угода, про яку писав король Станіслав Лєщинський, була погоджена. Її точний зміст залишається не достатньо проясненим донині у зв'язку з найсуворішою секретністю переговорів. На думку Миколи Андрусяка й Ореста Субтельного, які реконструюють зміст українсько-польсько-шведських домовленостей на підставі різноманітних побіжних свідчень, угода спиралася на ідеї Гадяцького трактату 1658 р.: Україна в якості Великого князівства Руського як рівноправний третій член федерації мала б увійти до складу Речі Посполитої, а гарантом дотримання пунктів угоди виступав шведський король. До повного завершення військових дій з ним укладався договір суто військового змісту: Карл ХІІ брав на себе обов'язок обороняти Україну від Петра I власним допоміжним військом, яке на території Козацької держави мусило б діяти під командою гетьмана; на період війни шведи отримували право дислокуватися у Стародубі, Мглині, Батурині, Полтаві й Гадячі.

          Фатальний збіг обставин прискорив події. Через серію нещасливих випадковостей Карл ХІІ зазнав несподіваної невдачі в наступі на Москву і в жовтні 1708 р. раптовим маршем перейшов з Московської Сіверщини на територію Стародубського полку. Присутність шведської армії потенційно перетворювала Україну на арену головних військових операцій, однак ні гетьман, ні втаємничена в його плани старшина не були до цього готові, оскільки порозуміння з Карлом ХІІ надалі лишалося глибокою таємницею, тим часом як рядове козацтво готувалося воювати проти шведа. Із 10 полків, що перебували під регіментом гетьмана, на жовтень у його розпорядженні знаходилося лише три, а решта була задіяна в боях у Польщі й Білорусі. Враховуючи безпосередньо підлеглі Мазепі  три компанійські та чотири сердюцькі полки, його сили загалом були більш, ніж скромні – не більше 7 тис. вояків (замість обіцяних Карлу 30 тис.).

          Марш Карла ХІІ на південь став для гетьмана шокуючою несподіванкою. Як напише згодом Орлик, на звістку про це він не зміг стриматися від вигуку: "Який нечистий жене його сюди? Він же приведе мені всю московську зграю!" Так насправді й сталося. Московські відділи, перейшовши український кордон, рушили в напрямі Батурина, а Петро І почав листами квапити Мазепу  до походу. Коли царський авангард був уже в двох днях переходу від гетьманської столиці, Мазепа, лишивши близько 3 тис. людей для оборони Батурина, виїхав з рештою 4 тис. назустріч Карлові ХІІ.

Vae victis*

          Чутка про перехід Мазепи  на бік шведів застала Петра I в с.Погребках неподалік Новгорода-Сіверського. 7 і 8 листопада були оголошені перші царські маніфести, де сповіщалося, що вор Мазепа ... забувши страх Божий і свою присягу зрадив царя, аби Малоросійську землю обернути в рабство. Населення умовляли не піддаватися на заклики вора, підтримати великоросійське військо; безпрограшним ударом у маніфесті було те, що Петра I декларував скасування надзвичайних військових податків, буцімто накладених гетьманом для власного збагачення, про що він, цар, лише нині з обуренням довідався.

          Першою жертвою царського гніву впала гетьманська столиця: Петра наказав Меншикову Батурин ... другим за приклад спалити увесь. Взяте в облогу 11 листопада місто мало добру артилерію і заздалегідь підготовлені запаси пороху та харчів, тобто могло б протриматися до підходу Мазепи, однак розв'язку прискорила зрада. На світанку 13 листопада (2 за ст.ст.) 1708 р. московське військо вступило в місто і раптовим ударом перебило козацьку залогу Чечеля й німця КеніҐсена, керівників оборони. Після цього вояки взялися за беззбройних городян: за один день було винищено близько 6 тис. батуринців (за іншими даними – до 15 тис.), у тому числі жінок і дітей. Трупи нещасних жертв каральної акції вкривали вулиці, а понівечені тіла узятих в полон козаків прив'язували до дощок і кидали в р.Сейм, аби, пливучи, вони наводили жах на усіх, хто наміриться підтримати Мазепу. КеніҐсен виявився щасливішим від Чечеля, бо вмер від ран; Чечеля на пострах населенню колесували в Глухові.

         Події в Батурині стали ніби прелюдією до терору, який охопив Україну. Невдовзі в Лебедині почала діяти спеціальна слідча комісія, яка жорстокими тортурами виривала признання від запідозрених. Число закатованих Лебединською комісією жертв сягало до 900 осіб (враховуючи, що на той час в Україні жило близько 800-1000 старшинських родин, терор, як бачимо, обминув небагатьох). Ховали нещасних на спеціальному кладовищі гетьманців, відокремленому від звичайного християнського. В цілому ж, як доповідав своєму Міністерству закордонних справ французький посол у Росії,

московський генерал Меншиков приніс на Україну всі страхіття помсти та війни. Всіх приятелів Мазепи безчесно катовано; Україна залита кров'ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства переможців.

          Зібравши 17 листопада в присутності кількох церковних ієрархів старшинську раду в Глухові, Петра I оголосив гетьманом стародубського полковника Івана Скоропадського. Напередодні виборів йому пропонували кандидатуру молодшого й енергійнішого чернігівського полковника Павла Полуботка, але цар відвів її з промовистою мотивацією: Полуботок надто хитрий, з нього може вийти другий Мазепа. Формально царське призначення виглядало, щоправда, як обрання: ім'я Скоропадського полковники, поставлені в коло, назвали самі (як запише очевидець, помолчав мало всі).

          За день до виборів у Глухові провели імітацію страти екс-гетьмана. На майдані був встановлений ешафот з шибеницею, на нього ж поставили опудало, яке символізувало Мазепу. Меншиков і Головкін голосно зачитали вирок, а далі кат повісив опудало, попередньо зірвавши з нього стрічку кавалера Андріївського ордену.

          На дев'ятини після символічної страти, 23 листопада 1708 р., одночасно і в Глухові, і в Москві було інсценізоване знамените анафемування Мазепи  (відтоді церковну анафему на гетьмана проголошували понад 200 років по всіх церквах Російської імперії у першу неділю Великого Посту аж до її урочистого зняття за гетьманату Павла Скоропадського 10 липня 1918 р.). Це відбувалося в церкві у присутності царя, новообраного гетьмана та старшини при великому зібранні народу. Духівництво у чорному одязі несло свічки чорного кольору; кат, проволочивши через усе місто "тіло" символічно повішеного гетьмана, тобто опудало, затягнув його до церкви. Священики, обступивши "тіло" і виспівуючи псалми, обертали свічки полум'ям униз, а новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький, котрий вів відправу, кінцем жезла ударяв опудало в груди, вигукуючи: "Анафема! Нехай буде проклятий!" Опісля "тіло" гаками було витягнуте з церкви, немовби на поталу псам.

*                  *

*

          Тим часом військові справи Карл ХІІ і Мазепи складалися не найкраще. Просування шведської армії, яка в умовах надзвичайно суворої зими 1708-1709 рр. терпіла від браку помешкань і одягу, йшло тяжко. Реквізиції харчів і фуражу викликали опір населення: непоінформований про вищі наміри війни простолюд дивився на шведів як на окупантів. Закличні королівські й гетьманські універсали мало покращували становище: гетьман-лях був надто непопулярним у народі, і власне на цю антипатію спиралася царська контрагітація. Про Мазепу  поширювали чутки, що він – таємний католик, що наміряється повернути Україну в польське ярмо, що в якомусь селі буцімто зірвав у церкві образ Богородиці, топтав його ногами й присягав на шведську віру. Вояки Карла як протестанти додатково наражалися на елементарну селянську ксенофобію, бо не хрестили лоба, не ходили до церкви, їли м'ясо в пісні дні, говорили незрозумілою мовою. Ворожість населення особливо посилилась після невдалої спроби Карл ХІІ оволодіти на початку 1709 р. Слобідською Україною, коли в боях зазнали руйнації Краснокутськ, Котельва, Мурафа, Опішня.

          У цій загалом маловтішній ситуації єдиною втіхою Мазепи стало те, що в березні 1709 р. на його бік перейшла Запорозька Січ, вічний опонент гетьмана впродовж усіх довгих літ його правління. Колишніх ворогів помирила спільна антиросійська позиція, тож кошовий Кость Гордієнко, розбивши по дорозі кілька московських залог, 6 квітня 1709 р. привів 8-тисячне військо до ставки Карла й Мазепи. Відповідь Петра I на дії запорожців була швидкою і рішучою. На початку травня на бунтівну Січ рушив 2-тисячний полк Яковлєва. Спускаючись по Дніпру, Яковлєв спершу спалив козацьке містечко Келеберду, далі вирізав близько 3 тис. мешканців запорозької фортечки Переволочна, розташованої нижче впадіння Ворскли у Дніпро, і спалив річкову флотилію січовиків, що стояла тут же на переправі. Після цього, 25 травня, завдяки зрадницькому посередництву компанійського полковника Гната Галагана, який царським словом обіцяв недоторканість Січі, Яковлєв без бою оволодів і самими січовими укріпленнями. У полон потрапило 300 запорожців, котрих було наказано тут же по достойности казнить. Так наближався момент вирішального шведсько-московського зіткнення. Сили обидвох сторін стягалися до Полтави. Карл ХІІ розраховував, оволодівши містом, забезпечити свою армію провіантом і амуніцією (ще з часів Мазепи у тутешній фортеці були зосереджені великі запаси харчів, фуражу, пороху й одягу). Водночас взяття Полтави дозволяло б встановити контроль над басейном р.Ворскли, а отже – і над зручною річковою переправою через Дніпро у Переволочній, а це, своєю чергою, полегшило б безперешкодний зв'язок з Кримом, Туреччиною і польськими загонами Станіслава Лєщинського. Однак спроби взяти фортецю облогою й штурмами ослабленим шведським полкам на вдалися. Врешті на світанку 8 липня (27 червня за ст.ст.) 1709 р. обидві армії зійшлися у відкритому бою на полі біля с.Яківці під Полтавою. Битва тривала всього кілька годин, і ще до полудня шведська армія була розгромлена: її втрати рахувалися на 9 тис. загиблих і понад 2.800 полонених. Причина страхітливої поразки доти непереможного героя Карла ХІІ, яка змінила політичну карту Європи, висунувши на одне з перших місць Росію і фактично назавжди підірвавши міць Польщі й Швеції, донині дебатується істориками як певного роду феномен. Сили противників чисельно були нерівними (шведсько-козацька армія нараховувала до 25 тис. вояків, а військо Петра разом з козаками Скоропадського – понад 42 тис.), однак фінал бою вирішила не ця обставина. Вважають, що фатальну роль відіграло те, що Карл, легендарний вождь, один вигляд якого підносив дух солдат, не зміг особисто очолити військо. Напередодні він був тяжко поранений у ногу, після операції лежав п'ять днів непритомний, а в день битви його возили по позиціях на ношах. Між генералами, котрим було довірене командування, панувала ревнива незгода, а, окрім того, вони просто не звикли в критичних ситуаціях давати собі раду самі. До всього, у якийсь момент гарматне ядро розірвалося під ношами Карла, вони розламалися навпіл, і король упав, знепритомнівши. Військові здалося, що його вбито, і це стало поштовхом до загального безладдя і втечі.

    Карла вдалося всадити до карети, а водночас розпочати організований відступ до дніпровської переправи на Переволочній. Однак пороми й запорозькі човни, що стояли на переправі, як уже згадувалося, були спалені під час руйнування Січі. Після довгих умовлянь генерали переконали Карла, аби він у супроводі прибічної гвардії в ніч з 10 на 11 липня переправився через Дніпро, прямуючи в турецькі володіння, а головний відділ з 13 тис. вояків мусив лишитися для прикриття; надвечір 11 липня він капітулював. Разом зі шведами на момент капітуляції знаходилося близько 3 тис. козаків, з яких у полон потрапило не більше 500, бо решта, знаючи, що пощади їм не буде, кинулась у річку, долаючи її під обстрілом уплав. Ще близько 2 тис. козаків (переважно запорожців Гордієнка, які, власне, й роздобули кілька човнів та влаштували пором для перевезення короля і гетьмана) переправились у почті Мазепи, котрий відступав разом з Карлом. 18 липня поблизу Очакова втікачі перейшли турецький кордон, а 12 серпня прибули в Бендери, де турецька адміністрація погодилася надати їм притулок. Лестощами і навіть підкупом Петро І намагався схилити Стамбул до видачі гетьмана, обіцяючи 300 тис. золотих за його голову, однак султан під тиском Карл ХІІ й іноземних дипломатів оголосив Мазепу недоторканим гостем.

          Проте політичні інтриги вже мало хвилювали гетьмана. Знесилений поразкою і тяжким переходом через розпечені степи, Мазепа майже не вставав. Помер, як оповідають свідки, під час грози й страшенної зливи увечері 2 жовтня (22 вересня за ст.ст.).

          Урочистий похорон відбувся 4 жовтня під Бендерами; невдовзі тіло гетьмана було перевезене до монастиря св. Георгія в Галаці над Дунаєм ·нині на території Румунії, і поховане в крипті монастирського собору. Не зазнавши спокою за життя, Мазепа  не знайшов його і після смерті: під час російсько-турецької війни 1710-1713 рр. грабіжники, шукаючи гетьманських скарбів, викинули прах з домовини, тож зусиллями Орлика його було перепоховано втретє. Врешті, у ХІХ ст. останки гетьмана були нібито ще раз перенесені з крипти собору на подвір'я монастиря, але це не підтверджується документально, тож могила Мазепи і донині лишається такою самою загадкою для істориків, як і його бурхливе життя.

Спроба реваншу Пилипа Орлика

          У Бендерах на день смерті Мазепи знаходилося близько 4-5 тис. козаків (переважно запорожців Костя Гордієнка) і до 45 осіб зі старшинського оточення гетьмана. Матеріальне становище втікачів, особливо рядового козацтва, було невтішним: уже на осінь 1709 р. запорожці заставляли і продавали зброю, аби забезпечити собі прожиток, а частина навіть наймалася на роботу коло землі. Тим часом плани реваншу значною мірою залежали від наявності грошей, цього споконвічного "нерву війни". Тому після смерті Мазепи з особливою гостротою постало питання про його спадщину, що включала і цінності військової скарбниці, і приватні надбання найбагатшої в Козацькій державі людини (враховуючи готівку, золоті злитки й коштовне каміння, майно Мазепи оцінювалося у фантастичну суму до 1,2 млн. шведських рейхсталерів).

          Перед смертю гетьман рекомендував Війську в якості спадкоємця влади свого племінника Андрія Войнаровського, і тоді мазепинська скарбниця не виходила б з-під козацького контролю. Проте Войнаровський ухилився від почесного уряду, залишаючи все ж за собою право на спадщину. Справа набула конфліктного характеру, тож за розпорядженням Карл ХІІ була створена спеціальна комісія, що мала визначити пропорцію між приватою і фіском у майні покійного. Опитавши ряд свідків, зокрема, управителя гетьманських маєтків Бистрицького, комісія вирішила спір на користь приватного спадкоємця, відписавши дядькову спадщину Войнаровському. Не став дошукуватися глибшої істини й король: переживаючи фінансову скруту, він заборгував покійному гетьману, а далі вже в Бендерах Войнаровському близько 300 тис. талерів і волів мати справу з приватним кредитором, а не з військовою скарбницею. Відтак емігранти зосталися практично без засобів до прожитку, і хоча згодом шведський уряд почав надавати їм невелику грошову пенсію, фінансова скрута переслідувала мазепинців усе життя.

          Доки в Бендерах ішов спір за спадщину, паралельно дебатувалася і кандидатура нового гетьмана. Врешті 16 квітня (н.ст.) 1710 р. ним був обраний генеральний писар покійного Мазепи Пилип Орлик (1672-1742), котрому судилося стати одним з найблагородніших подвижників української історії ХVІІІ ст. Коріння Пилипа Орлика тяглося з чеського баронського роду Орликів, одна гілка якого під час Гуситських воєн ХV ст. емігрувала до Польщі, а звідти з часом перемістилася у Західну Білорусь. Саме тут у с.Косуті поблизу Ошмян 21 жовтня (н.ст.) 1672 р. народився майбутній гетьман. Мати, Ірина Малаховська, охрестила хлопця у православному віросповіданні, а батько Стефан, польсько-білоруський шляхтич-католик, загинув у бою з турками під Хотином (1673), коли малому не було й року. Середню освіту Пилип здобув у найближчій Віленській єзуїтській колегії, а для продовження студій помандрував до православної Києво-Могилянської академії. Тут звернув на себе увагу професора філософії, майбутнього місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського; за рекомендацією Яворського у 1693 р. обійняв посаду секретаря канцелярії Київського митрополита, а наступного року перемістився в Батурин до гетьманської канцелярії, свого роду кабінету міністрів Козацької держави. На освіченого шляхтича-канцеляриста швидко звернув увагу Мазепа, і невдовзі молодий чужинець починає стрімко злітати на щаблях гетьманської адміністрації, у 1706 р. досягнувши однієї з її найвищих посад – генерального писаря Війська Запорозького.

          Генеральні писарі з часів Виговського традиційно стояли найближче до гетьмана, оскільки були втаємничені у найделікатніші справи внутрішньої і зовнішньої політики. Не став винятком з цього правила й Орлик: йому одному Мазепа звірявся у небезпечних планах, перед ним, як уже оповідалося, виголосив клятву про безкорисливість своїх намірів і взяв з нього взаємну присягу на вірність.

          Гетьманську булаву 38-річний Орлик брав без особливої радості, розуміючи, що доведеться покласти власне життя на вівтар обов'язку: вручаючи клейноди, козаки полишали на гетьмана турботи про повернення втраченої батьківщини. Ідеєю визволення від московського ярма втраченої батьківщини пройнята ухвалена в день виборів угода між гетьманом з одного боку, а старшиною і військом – з другого, відома під назвою Конституції прав і свобод Війська Запорозького ·Пацта ет Цонстітутіонес леюум лібертатумяуе Ехерцітус Запоровіенсіс,.

          Конституція починалась з історичного екскурсу – свого роду офіційної прокламації української історії під козацьким кутом зору, до чого ми ще повернемося детальніше наприкінці цього розділу. Далі окреслювалися головні елементи державної правосуб'єктності – кордони, територія, поняття народу, фінанси, судочинство, релігія. Особливо пильна увага приділена формам корисного державного устрою, який личить вільній нації. Його головною запорукою мала стати система законних обмежень гетьманського авторитаризму завдяки чітко структурованій драбині виборних влад у козацькій ієрархії. Представники останніх витворювали Генеральну раду – свого роду сенат, доповнений інститутом послів від полків та запорозького (низового) козацтва. Ці органи мусили вирішувати усі державні справи разом з гетьманом, регулярно збираючись на три щорічні сесії і стримуючи його завдяки свободі голосу від самоуправства та викривлення прав і вольностей. Опікуном же посполитого люду, тобто міщан і селян, оголошувався політичний народ держави – козацтво.

                                       *                                     *

                                                          *

          У преамбулі Конституції заявлялося, що осиротіле по кончині свого визначного Гетьмана [Мазепи] Військо Запорозьке не зневірилося здобути собі жадану свободу і з цією метою вдалося під покровительство найяснішої Королівської Величності Швеції; в заключній частині була вміщена присяга гетьмана, якою він зобов'язувався, серед іншого, бути до решти відданим і вірним нашій Вітчизні і ревно дбати про суспільне благо і соборність Матері – Малої Росії.

          З наведених пасажів видно, що боротьба передбачалася безкомпромісна й конкретно спрямована – проти Петра I. Головним союзником у ній і надалі залишався Карл ХІІ, який у травні 1710 р. потвердним дипломом визнав себе протектором України. Знайшовся й інший, традиційніший спільник: у січні 1711 р. в Бахчисараї, після тривалих попередніх переговорів була підписана розгорнута угода з 23 пунктів між Орликом і ханом Девлет-Гіреєм.

          Карл ХІІ, перебуваючи в Бендерах, теж доклав енергійних дипломатичних зусиль, аби залучити до спільних дій Туреччину й польську опозицію (у Польщі після полтавського розгрому, спираючись на царське військо, на троні знову утвердився АвҐуст ІІ Сас, а частина прибічників  Лєщинського із загоном близько 3 тис. чоловік зосталася при Карлі). У підсумку наприкінці листопада 1710 р. султан оголосив війну Росії. Пробною експедицією перед виступом головного війська мав стати похід татар, козаків Орлика і згаданих поляків.

          У січні 1711 р. кіннота хана разом з Кубанською Ордою рушила на Слобідську Україну, дійшовши до Харкова, проте глибокі сніги паралізували дії вершників, і в цілому похід скінчився безрезультатно. Майже одночасно з-за Дністра на Правобережну Україну виступив Орлик з польським загоном і майже 20-тисячною кіннотою ногайців Буджацької та Білгородської орд. Спершу наступ розвивався успішно, навіть втягуючи місцеве населення, так що козацькі сили збільшилися з трьох до 16 тис. Однак під час затяжної облоги Білоцерківської фортеці, яку не вдалося взяти штурмом, ногайці вийшли з-під контролю. Наближалася весняна повінь, що утруднювала б їхній поворот додому, а похід без ясиру не обіцяв жодних вигод. Резони, що хан присягнув не пустошити козацький край, для ногайських мурз, споконвіку опозиційних Бахчисараю, важили мало. Тож покинувши армію, татари розпустили дрібні загони від рр. Росі й Тетерева до Дніпра, вибрали ясир і з ним завернули додому, в Степ. Розбіглися по домівках, рятуючи свої оселі, і ті люди, що приєдналися до Орликового війська, а гетьману з малою жменькою прибічників довелося ні з чим повертатися до Бендер. Так відбувся останній з масштабних ординських набігів на Правобережжжя, і власне цей спустошливий смерч (попри те, що мурзи з наказу султана були покарані, а бранців повернуто) коштував Орликові підтримки української людності, перекресливши його плани.

          На початку літа Петро I розпочав контрнаступ. Його армія Петра попрямувала до кордонів Молдови, розраховуючи на підтримку тодішнього господаря Дмитра Кантеміра, який у квітні 1711 р. підписав угоду про союз з Росією. Однак не все у цих розрахунках справдилося, і в липні 1711 р. царські сили були блоковані поблизу с.Станілешти біля Ясс, на правому березі р.Прут. Взятому в кільце кількісно переважаючою армією турків, татар та їхніх союзників Петрові довелося капітулювати, підписавши так званий Прутський мир, у якому серед інших поступок він зрікався претензій до України, зобов'язуючись вийти геть із земель пов'язаних з Польщею козаків, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму. Як бачимо, цей пункт сформульований настільки розпливчасто і безвідносно до конкретних територій, що надавався на будь-яке тлумачення (є свідчення, що Петра I добився цього шляхом підкупу великого візиря). Тож невдовзі після укладення миру почалися дипломатичні дискусії російської і турецької сторін про те, що ж слід розуміти під землями козаків. Врешті, в квітні 1712 р. була укладена, а в червні підписана строком на 25 років Адріанопольська угода, згідно з якою землями козаків визнавалася тільки Правобережна Україна, і з неї цар зобов'язався вивести свої війська, а Лівобережжя й Київ лишалися під юрисдикцією Росії.

          Ще напередодні погодження, 16 березня 1712 р., султан видав привілей на ім'я Пилипа Орлика – володаря України на цьому боці Дніпра [тобто Правобережжя й Січі] на території, де гетьман Запоріжжя й України Петро Дорошенко жив зі своїм народом. Орликовій державі надавався пільговий протекторат на Кримський зразок, тобто без сплати данини султану, але з обов'язком підтримувати турецьке військо під час війни. Цей привілей, як і колись Дорошенків, лишився мертвою буквою. Коли в лютому 1713 р. козацький загін під проводом Данила Горленка рушив утверджуватися на Правобережжі, то зустрів сильний опір з боку польських влад. Понад рік пройшло в перманентних боях, аж врешті 22 квітня 1714 р. Туреччина, заклопотана набагато важливішими для неї проблемами на Балканах, фактично відпродала Орликову державу Польщі, уклавши з нею договір про уступку спірної території.

                                       *                                     *

                                                          *

          Справа була програна, і в Бендерах робити далі було нічого. Наприкінці 1714 р. Орлик і 24 особи з його оточення виїхали через Відень до Швеції (решта гетьманських сподвижників, рушила додому на Лівобережжя в надії на амністію, а Кость Гордієнко з запорожцями повернувся на Січ). З цього моменту аж до смерті життя гетьмана-емігранта підпорядковувалося єдиній меті – переконати в потребі коаліції європейських держав проти Російської імперії. Добиваючись визволення бідної отчизни нашої України від тяжкого й тиранського московського підданства (як він сам пише), невтомний емігрант вперше заявив про небезпеку, що таїлася для Європи у зміцненні потужної держави Петра I, і про те, наскільки важливою є природна роль України як бар'єру для підтримання загальноєвропейської рівноваги. Збережена донині писемна спадщина вигнанця величезна: вона охоплює приватне та офіційне листування, політичні проекти, врешті – унікальний щоденник обсягом понад 2 тис. сторінок, який Орлик вів з 1720 по 1733 рр., описуючи свої кружляння по європейських дворах, нераз серед тяжкої матеріальної скрути і ще тяжчої безнадії, коли його охоплювала, як він сам признається, крайня розпука, котра готова привести мене до смерті, бо я знищений цілком, з голови до п'ят.

          Поставленої мети "Дон Кіхот вимріяного образу", як відомо, не досяг: надто міцно стояла на ногах нова Росія, створена Петром I та його наступниками. Помер 70-літній Пилип Орлик на самоті (дружину й шістьох дітей життя розкидало по всій Європі) в Яссах 4 червня (24 травня ст.ст.) 1742 р. Місце його поховання невідоме.

§ 4. Культура, освітлена загравами воєн

Народження  козацько-руської вітчизни

          Коли в жахливому хаосі Руїни зіткнулися розділені Дніпром береги України – московський і польсько-турецький, її вожді нарівні з народом стали жертвами власної недалекоглядності. Один за одним вони накладають життям (після Богдана Хмельницького  жодного з гетьманів не обминуло мучеництво або й насильницька смерть), доводячи цим право власного розуміння блага для своєї землі. Парадоксально, але кожний з них розумів згубність розбрату. "Жалься, Боже, України, що не вкупі має сини", – віршував Іван Мазепа, а Дорошенко закликав універсалами обидва береги Дніпра з'єднатися в первісній згоді й братерській любові. До єднання кликали Михайло Ханенко, Іван Самойлович і бунтівний гетьман Суховій. Мотив осуду тих безрозсудних, що самі на себе шаблі обертають, та похвали тим, хто тяжіє до братерства й згоди, постійно присутній у листах тогочасної старшини будь-якої зі сторін. До припинення міжусобної бійні невпинно закликали і поважні церковні авторитети і численні анонімні поети 60–80-х рр., змальовуючи громадянську війну в апокаліптичних картинах, де

брат брата убиваєт і самого отця кров проливаєт, де не один внук діда, не один сусід сусіда забив, власний брат на брата, батько на дитята меч нагострив.

          Цілком зрозумілим для всіх, судячи з тогочасних пам'яток, було те, що не зовнішній ворог, а внутрішня незгода є головною причиною жахливих спустошень. Над хаотичною розбіжністю політичних орієнтацій, помноженою на неготовність до компромісу, височіє ідеальна мета для всіх – принести спокій і мир змученому війною краєві. На цій хвилі сам собою витворюється усталений словесний образ стражденної Матері-вітчизни, скривдженої нерозумними дітьми. Він присутній мало не в кожному документі 60–80-х років. Про милую свою матку, плачущую отчизну пише 1668 р. бунтівний гетьман Суховій. Цим образом постійно послуговується Петро Дорошенко та його старшина, говорячи про бідну Україну, милу отчизну нашу. Про оплакану отчизну нашу Україну нераз згадують Михайло Ханенко та його оточення. Долею занепалої отчизни журяться Іван Брюховецький, Іван Самойлович  і гетьман-самозванець Петро Іваненко [Петрик]. В лічені роки колишня милая наша Русь (як частина загального простору політичної вітчизни – Речі Посполитої – ще в свідомості Богдана Хмельницького) завдяки трагедії братовбивства виростає у свідомості людей Руїни до самодостатньої духовної і територіально-політичної одиниці – милої отчизни нашої України.

          Матеріалізувавшись у свідомості своїх мешканців, козацько-руська вітчизна (як невдовзі назве її Самійло Величко), нагально потребувала власного місця в історії. Інтелектуали не примусили на себе чекати, і першою слово взяла Церква.

Минуле й сучасне України очима людей Церкви

          Щоб краще зрозуміти позицію людей Церкви, необхідно кинути бодай побіжний погляд на зміни, що сталися у її внутрішньому житті впродовж Хмельниччини та Руїни. За архіпастирства Петра Могили (помер 1647 р.) руські ієрархи вже не потребували козацької шаблі для захисту своїх інтересів, орієнтуючись насамперед на королівську владу та православну знать. З перших днів Хмельниччини релігійні гасла, висунуті війною, піднесли православ'я на небувалий доти рівень панівної релігії на території Козацької держави. Гетьман перебрав на себе королівську функцію верховного патронату над церковними інституціями, швидко підпорядкувавши власним інтересам світську політику митрополита (у 1647-1657 рр. ним був наступник Петра Могили Сильвестр Косів). І хоча диктат Хмельницького не викликав ентузіазму в Косова і далеко не все у їхніх взаєминах складалося рівно, церква в цілому не стала протидіяти зміні режиму чи претендувати на незалежну політичну позицію. Проте після смерті авторитетного митрополита, котра всього на кілька місяців випередила смерть гетьмана, "слухняність" церковних ієрархів стосовно козацьких влад обернулася гіршим боком. Підтримка одних гетьманів всупереч іншим на догоду Москві чи Варшаві перетворюється на сумну норму поведінки церковних верхів, поглиблюючи розкол у суспільстві, а нерідко й прямо провокуючи конфлікти. З поділом Козацької держави на Ліво- і Правобережну фактично розділилася й церква. Обраного на митрополію після смерті Косова Діонісія Балабана (1657-1663), кандидата Івана Виговського, не визнали лівобережні гетьмани, тож він резидував у Чигирині. Тим часом у Києві і на Лівобережжі архіпастирські функції з 1659 по 1685 рр. виконували так звані місцеблюстителі митрополичого престолу – чернігівський архієпископ Лазар Баранович (1659-1661, 1670-1685) і поставлений з ініціативи московських влад завзятий москвофіл, ніжинський протопоп Мефодій Филимонович (1661-1668). У Чигирині ж після смерті Балабана митрополитом був обраний Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675), прибічник Петра Дорошенка, який постійно резидував тут же, жодного разу не ступивши до престольного Києва. Паралельно інша православна фракція Правобережжя обрала на митрополію кандидата Павла Тетері Антонія Винницького (1663-1679), котрий правив єпархіями Галичини, Волині й Поділля. Наприкінці ХVІІ ст., з переходом тутешніх вірних до унії (про що детальніше йтиметься далі), поодинокі православні парафії та монастирі Правобережної України  взагалі позбулися власного архіпастиря і стали рахуватися задніпрською частиною створеної 1701 р. Переяславської єпархії Лівобережної України.

          Окреслений вище розбрат, супутній Руїні, внутрішньо ослабив церкву якраз у момент, коли їй найбільше б знадобилися сили. Адже відразу після смерті Богдана Хмельницького московські влади почали наполегливо добиватися церковного підкорення Київської митрополії Московському патріархату. Проте, незважаючи на постійний тиск, реально досягти бажаного підкорення царським політикам вдалося лише на тридцять років пізніше. Нагодою для цього стала поява кандидатури на пост вищого церковного ієрарха України, однаково зручного і для Москви, і для козацької верхівки. Нею став луцький владика, сват гетьмана Івана Самойловича князь Гедеон Святополк-Четвертинський, котрий у 1684 р. емігрував з Волині на Лівобережжя, конфліктуючи з уніатами. Волинський емігрант був постаттю з усіх оглядів показною: князь, мученик за віру, єпископ з 25-літнім стажем, а до всього – ще й гетьманський сват. Лазар Баранович власне так і оцінив його несподіване прибуття в Батурин, іронічно зауваживши: "Його хіба що митрополитом Київським зробити, а то іншого йому місця немає".

          На подання Самойловича  і за дозволом Москви у Києві в липні 1685 р. був скликаний собор для виборів митрополита. Найвище духівництво на нього не з'явилося, розраховуючи тим способом зірвати цю акцію як незаконну (санкції Константинопольського патріарха на неї не було). Проте присутні на соборі миряни, гетьманські посланці, наполягли на своєму – Четвертинський був обраний митрополитом. У листопаді 1685 р. в Москві, у присутності царів, патріарх Йоаким посвятив єпископа Гедеона на Київський митрополичий престол, а в травні 1686 р. царські дипломати, заручившись підтримкою султанського двору, за хабар ціною 200 золотих і 120 соболиних шкурок, вручений Константинопольському патріархові Діонісію, здобули відпускні грамоти про уступку архіпастирства над Київським митрополичим престолом.

          Царська грамота, видана з нагоди обрання  Гедеон Четвертинського на митрополію, урочисто проголошувала підтвердження прав і вольностей звичних. Позірно так і було ще за обох наступників Iедеона, обраних Київськими Соборами: Варлаама Ясинського (1690-1707) та Йоасафа Кроковського (1708-1718). І хоча певні тертя з Московським патріархатом почалися вже з кінця 80-х, зокрема – через намагання патріарха ввести цензуру на видання Києво-Печерської монастирської друкарні, однак в цілому українські ієрархи не могли поскаржитися на своє становище. Долаючи опір консерваторів-ортодоксів, до Росії з останньої чверті ХVІІ ст. пливе продукція українського книгодрукування, українське проповідництво, шкільництво.

          На тлі сказаного стає зрозумілим, чому київські церковні інтелектуали демонстрували підкреслену лояльність до царського престолу, що видавався їм гарантом спокою, сильної влади й стабільності на противагу розбурханій пристрастями старшинській еліті. У монархові-самодержцеві церковні уми вбачали не лише запоруку внутрішнього миру, але й гарантію від мусульманської загрози (за традицією християнської думки ХVІ-ХVІІ ст., остання розцінювалася як абсолютне зло, а постійне тяжіння старшинської верхівки до зближення з Кримом давало багато поживи для настороженості).

          Згадані два моменти (почуття персональної комфортності, яке вигідно відрізняло становище церковних ієрархів від непевного життя вищої козацької старшини, а також загальноприйнятий у колах церковних інтелектуалів погляд на царя як верховного миротворця) послужили основним тлом для оформлення церковного погляду на минуле й сучасне милої отчизни нашої України. Найбільш послідовно церковна концепція виражена у двох творах, що датуються 70-ми роками ХVІІ ст.: анонімному "Синопсисі", виданому вперше друкарнею Києво-Печерського монастиря 1674 р. (про популярність книги свідчить те, що друге й третє видання побачили світ уже в 1678 та 1680 рр., а до кінця ХVІІІ ст. праця перевидавалася близько тридцяти разів), та "Кройніці з літописців стародавніх" архімандрита Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, написаній у 70-х роках (автор помер 1677 р.)*.

          У передмові до "Кройніки" Софонович підкреслює, що його мета – простежити від витоків і донині історію Панства Руського. Правду сказати, цю звучну декларацію автор навряд чи виконав. Основна частина його твору, яка займає понад 60% всього тексту, переказує традиційну (за Стрийковським) інтерпретацію давньоруської історії, вносячи небагато нового до моделі минулого, запропонованої в 20-30-х роках ХVІІ ст. інтелектуалами києво-могилянського кола. Історію Русі ХІV-ХVІ ст. Софонович взагалі не вичленовує в окремий сюжет, практично ототожнюючи її з історією Литви та Польщі, а події Хмельниччини й Руїни викладає як перебіг боїв на території України. Козацькі змагання трактуються при цьому доволі відсторонено, навіть без звичного для давніх літописів слівця наші, яким автори означували власну приналежність до тієї чи іншої сторони. Як і більшість людей церковного кола, Софонович симпатизує сильній монархічній владі, а в подіях Руїни виразно схвалює тих представників старшини, які держалися царя православного, оборонця України, і засуджує їхніх опонентів, що не пам'ятали на великії царськії добродійства.

          Таким чином, власне континуїтету Панства Руського від давньої Русі до сего часу читач у творі не побачить. Однак сам намір, задекларований у передмові, промовистий: автор вважав сучасну йому Україну спадкоємицею Панства Руського, і вже інша річ, що йому не вистачило хисту вдягнути свою думку у переконливе вбрання.

          На відміну від розпливчатих і в основному традиційних положень "Кройніки" Софоновича, цілком новий погляд на історію України був сформульований у "Синопсисі" (серед потенційних авторів цієї анонімної праці дослідники називають уже згаданих Іннокентія Гізеля та Івана Армашенка, а також економа Києво-Печерського монастиря, укладача двох компілятивних праць з історії Русі Петра Кохановського). Після викладу історії Києва аж до зруйнування Батиєм автор, ігноруючи традиційну для українського історієписання ХVІІ ст. тезу "Галич – другий Київ" і лише побіжно згадавши про події у Галицько-Волинському князівстві, переходить до боротьби Москви ХІV ст. з татарами, детально оповідає про Куликовську битву і змальовує виїзд з Києва митрополита з наступним утворенням Московської патріархії, котрій належить перебувати в Москві аки в Третем Риме в место папы Ветхого Рима. Війни середини – другої половини ХVІІ ст. тлумачаться як повернення Києва, загарбаного чужинцями, під законну владу московського царя, спадкоємця династії давніх київських князів: по многих переменах своих ... аки на первое бытие возвращаяйся. Особливо ж прикметно, що в подіях "повернення отчини" про роль Богдана Хмельницького і козацької старшини взагалі не згадується.

          Концепція "Синопсису" через школу була розтиражована дуже швидко, а славетний київський гравер Іван Щирський, вихованець Києво-Могилянської академії, проілюстрував її ще й графічно, запровадивши у 1708 р. популярну донедавна алегорію трьох дів як символу України, Білорусі і Росії. Діви були зображені на тезі з нагоди обрання Йоасафа Кроковського Київським митрополитом. Сама теза не збереглася, але є її опис, складений у першій половині ХІХ ст. істориком Києво-Могилянської академії Аскоченським:

На першому плані ліворуч зображені три діви в коронах із містечок і веж, які представляють Велику, Малу і Білу Росії. Мала Росія, одягнена в порфиру, стоїть на колінах і з радісним виглядом підносить руки до Йоасафа; на обличчі діви, яка представляє Білу Росію, видно скорботне моління; Велика ж Росія наче доручає одноплемінниць своїх під опіку ієрарха, виражаючи рухом своїм, що вона все зробила і надалі готова робити для забезпечення їм тиші і щастя.

          Отже, як бачимо, концепція минулого, викладена в "Синопсисі", представляла Україну в образі пасивної жертви "злих ляхів", звільненої і ощасливленої завдяки "совокупленню" з царем-одновірцем. Правам, здобутим козацькою шаблею у вогні Хмельниччини та Руїни, за цією смиренною схемою місця не залишалося, і тоді за перо вперше взялися козацькі публіцисти.

Шедеври "літератури канцеляристів": Григорій Граб'янка, Пилип Орлик, Самійло Величко

          До козацьких творів кінця ХVІІ – ХVІІІ ст., присвячених давньому й недавньому минулому України, традиційно прикладають напрочуд невдалу назву "козацько-старшинські літописи", хоча з літописами в звичному значенні слова (тобто, порічними хроніками) вони практично вже не мають нічого спільного, і ще Михайло Грушевський запропонував для них більш влучну назву – "література канцеляристів". Козацька публіцистика, вбрана в шати історієписання (бо мусила на драматично-монументальних прикладах показати діяння козацької доби), мала за генеральну мету обґрунтувати правомірність погляду старшини на Україну як законну отчину козаків.

          Запропонована козацькими інтелектуалами модель фіксується уперше одночасно в трьох пам'ятках: преамбулі до Конституції Пилипа Орлика (1710), творі Григорія Граб'янки "Дійствія презільної брані" (1710) та двох книгах Самійла Величка, об'єднаних під умовною назвою Літопис (написані між 1715 і початком 1720-х рр.). Політичним ядром української спільноти (Малоросійської отчизни нашої) виступає козацький народ. Його історична біографія конструюється як двійник, а разом з тим антитеза сарматському міфові. Як уже оповідалося, сарматська легенда приписувала шляхті чужоземне походження – від войовничих "сарматів" чи "савроматів", тобто кочових іраномовних племен, які з ІІ ст. до н.е. по ІV ст. н.е. контролювали степи Північного Причорномор'я. Козацький варіант сарматської легенди (згодом його назвуть хозарським, інакше козарським, міфом) знайшов аналогічних предків для козаків у скіфському роді хозар, які свого часу буцімто вийшли з Передньої Азії і, перейшовши Дон та підкоривши місцеві племена аж до р.Ельби, влилися в праукраїнський (слов'янський) етнос як стан воїнів, змінивши назву хозари на козаки (буйні історико-географічні фантазії на тему войовничості алано-хозарів, що були постраховиськом для навколишніх народів, містить, зокрема, Літопис Граб'янки). Підкреслюючи вагу хозарсько-козацького народу в подіях стародавнього минулого, Преамбула до Конституції використовує один з епізодів боротьби Візантії з Хозарським каганатом VІІІ ст.: згаданий народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв'язком із його зверхником – нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків (йшлося про одруження Константина, сина імператора Льва ІІІ Ісавра, на дочці хозарського кагана при укладенні у 732 р. мирної угоди Візантії з Каганатом). Характерно, що про цей же епізод, плутаючи, щоправда, хронологію та імена, оповідає і Граб'янка.

          Промовистий штрих до архітектоніки хозарського міфу додає Самійло Величко, послідовно підкреслюючи "шляхетність" козаків: у його Літописі вони завжди шляхетно уроджені, тобто рівні зі шляхтою Речі Посполитої. Шляхом простого ототожнення понять сармати і хозари він з'єднує докупи обидві ідеї – сарматську і хозарську: предки руського воїнства у нього сарматсько-козацькі або сарматсько-хозарські, а народ України – козацько-руський савроматійський.

          У його складі і Граб'янка, і Орлик , і Величко розрізняють дві суспільні верстви – шляхетно уроджених козаків і сільський посполитий люд (теж - поспільство руського роду, руський люд, посполитий люд тощо). Життєвий простір цієї політичної спільноти, за визначенням Величка – це землі Київська, Галицька, Львівська, Холмська, Белзька, Подільська, Волинська, Перемишльська, Мстиславська[!], Вітебська [!] й Полоцька[!] (в іншому місці – від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська). Центральне місце належить території обабіч Дніпра, котру Величко називає

предковічною вітчизною нашою, яка сяє правдешнім і несхитним благочестям від святого і рівноапостольного князя Володимира Київського, що просвітив Русь хрещенням.

          З плином часу за гріхи роду людського, коли, як пише Граб'янка, почав брат брата вбивати і виганяти з земель, Бог покарав Русь, підкоривши її королям польським, і вона з царства перетворилася на князівство, а з князівства – на воєводство. Величко доповнює тезу про польське завоювання, перетягуючи, як і київські інтелектуали передвоєнних часів (пор. розд. ІV, § 4), центр сарматської легенди з Польщі на Русь:

...поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів... Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки) і заволоклися аж за Віслу.., а згодом безпричинно й по-зрадницькому повстали (як колись Каїн на Авеля) на русів чи савроматів, тобто на своїх же з давнини природних братів ... звоювали війною і привласнили через свою ненаситність ... провінції козацько-руські савроматійські від Поділля і Волох по Віслу і аж до самого Вільна й Смоленська...

          У схемі Величкаісторія українсько-польських взаємин описана так:

польські королі, як їм належало й подобало, були пани ласкаві й милостиві до своїх підданців, людей Русі та козаків... зміцнювали їхні стародавні права та вольності. Однак пани, порушуючи королівську волю, наклали на вільний сармато-козацький і весь малоросійський народ ярмо нововигаданих своїх прав та утяжень... завзялися завести у підданче собі ярмо вільний від віку православний і шляхетний козако-руський народ.

 Доходячи до сакраментального пункту – обґрунтування законності status quo, здобутого козацькою шаблею, Величко резюмує: у тому, що козаки зламали присягу, винні перш за все поляки, бо це вони незалежно від королівської волі зневажили права й вольності козаків та малоросіян, зламавши таким чином і свою присягу... Отже, козаки, за логікою його доказів, лише використали право на опір, що належало їм як вірним слугам-рицарям короля (на вірності попередніх козацьких служб послідовно наголошено).

          Ці міркування Величко підсилює думкою про натуральне право будь-якої живої істоти шукати всілякими способами собі свободи. Тож не гріх було зробити це й козакам, піднісши зброю на своїх озлобителів, які порушили Боже і природє право вільного, шляхетного, савроматійського козацько-руського народу. Загадковим є майже дослівне співпадіння цього місця Величкового Літопису з одним із пунктів написаного Пилипом Орликом  у 1712 р. "Виводі прав України", що разом з так званим "Маніфестом до європейських держав" мав на меті довести законність дій Івана Мазепи та Орликових змагань за владу в Україні. Описавши порушення царем суверенітету козацької держави – незалежного князівства, створеного Богданом Хмельницьким, Орлик  підкреслює:

...козаки мають за собою право людське й природнє, одним з головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.

                                       *                                     *

                                                          *

          Таким чином, козацька концепція української історії спиралася на три головні тези: 1) що законність прадавнього козацького володіння над частиною земель княжої Русі випливала з рицарської служби шляхетних козаків різним династіям, яка тривала доти, доки володарі шанували їхні права, тобто станову і територіальну автономію; 2) що козаки представляли інтереси всього народу, оскільки боронили благочестиву віру; 3) що козацький народ мав натуральне і Боже право на свої вольності. Згадані тези жили не як кабінетні схеми, а як живі переконання доти, доки фізично існувала козаччина. Старшині ХVІІІ ст. вони служили теоретичною основою для обстоювання автономії Гетьманщини, а останньому речнику козаччини – авторові "Історії Русів" – для обҐрунтування неперервності політичної історії на території України за відсутності власної пануючої династії, і такою ж мірою – для підкреслення передромантичної ідеї про натуральне право кожного народу здобувати свободу. З кінцем козацької доби ідеологемам "літератури канцеляристів" судилося переміститися в кабінети істориків. Натомість інше майбутнє чекало ще одну ідею, теж уперше сформульовану козацькими публіцистами початку ХVІІІ ст. – про месіанську роль в житті українського народу Запорозької Січі як квінтесенції народовладдя.

          Перша спроба її теоретичного обҐрунтування належить, схоже, Пилипу Орлику , котрий, як засвідчує у вже згаданій записці його син Григір, дотримувався думки, що козацький народ завжди висловлювався проти автократії. Проте справжнім творцем січової легенди став Самійло Величко. Літературний прийом, з допомогою якого він конструює свій образ Січі – це вставки до авторського тексту так званих листів, котрими нібито обмінювалися гетьмани з кошовим товариством. В Літописі наводяться тексти 15 листів з Січі і 7 – на Січ* (від Богдана Хмельницького, Виговського, Дорошенка і Самойловича). Модель ідеальних стосунків між "володарем" (гетьманом) і "політичним народом" (Військом Запорозьким, уособленням якого виступає Січ) сформульована вже в першому комплекті листування – між Богданом Хмельницьким і кошовим товариством. Гетьман доповідає про свої дії, просить зізволення й поради Січі на такий крутий поворот зовнішньої політики, як Переяславська угода, надсилає до відома й на пораду копії царських грамот, нібито обговорюючи перспективи з'єднання з Росією тощо. Військо (Січ), своєю чергою, радить йому те чи інше і застерігає пильно додивлятися, щоб у проектованій(!) угоді не було чого зайвого і шкідливого нашій вітчизні, некорисного і супротивного нашим предковічним правам та вольностям. Абстрактно-ідеалізований характер цієї моделі стане цілком очевидним, коли пригадати, що Січ як політична одиниця для Хмельницького просто не існувала: після свого виходу з Запоріжжя "на волость" у початках повстання, віддавши данину козацькій традиції, гетьман якщо й провадив зносини з кошовим товариством, то хіба репресивні, подавляючи ворожі для себе прояви анархії.

          Окресливши ідеальний еталон, Величко підганяє під нього оцінку Богданових наступників. Так, Виговський після смерті Хмельницького нібито сповіщає кошове товариство про своє обрання, заявляючи, однак, що не хоче затверджуватися на тому гетьманському уряді без згоди Війська Низового Запорозького, бо воно, мовляв, становить корінь і утвердження честі та вікопомної слави іншим городовим україно-малоросійським військам. Лист-відповідь січовиків містить головні постулати поведінки "володаря", сформульовані колективним розумом "народу":

[його] вибрання і постановлення ... не повинно ... зачинатися й вершитися без волі й ради ... всього низового Запорозького війська, а лише через панів генеральну старшину, оскільки небіжчик Богдан Хмельницький прийняв начало свого гетьманства не в Чигрині, але в нашому Січовому коші (тобто, з рук "народу").

Гетьман не може починати жодних затівок та новинок без поради з "народом", особливо коли йдеться про загальне добро чи занепад вітчизни, бо лише колективна рада дасть йому гарантії невідмовної прихильності.

          У всіх наступних листах до гетьманів Січ виступає в ролі мудрого порадника й вищого судді, який то повчає на прикладі доброго нашого вождя Богдана Хмельницького, то дорікає за розор нещасливої україно-малоросійської вітчизни, то погрожує вищою Божою карою і помстою усіх обобічних українців, коли надійде час за кров братії заплатити власною кров'ю. Сюди ж закладена й оцінка дій гетьманів, з-поміж яких усі, окрім доброго вождя Богдана, виявилися клятвопорушниками, владолюбцями, виродками нашої вітчизни. Анатомія зради і неминучий сумний кінець кожного з них, як констатується в листах, закономірні: вони минали волю й відомість ... низового Запорозького війська ("народу"), порушуючи закон козацької "старовини", встановлений Хмельницьким. Той завжди про все з нами словесно й листовно радився, а з радою нашою ніколи, аж до смерті своєї, не завівся, і власне тому за його гетьманства було єдине стадо і єдиний пастир.

          Коли пригадати, що саме Величко ототожнював козацький народ Гетьманської держави з вільним шляхетським народом Речі Посполитої, об'єднуючи сарматський міф з хозарським, ідейне підҐрунтя його січової легенди стане зрозумілішим. У своїй – українській – моделі шляхетських вольностей народовладдя, оспіваних речниками сарматизму, Величко ніби констатував розщеплення козацького й польського політичних світів. Місце ж для символу сарматського квазіреспубліканізму, прочитаного по-козацькому, було відшукано ідеальне – у Січі, відділеній самою природою від терену кривавого зіткнення задніпрянців з правобережцями, огорнутій ореолом козацької "старовини". Можливо, тому що його книги, на відміну від твору Граб'янки, сучасники не знали (окрім автографа, зберігся єдиний список Величкового і понад 50 – Граб'янчиного тексту; Граб'янка був уперше виданий друком 1793, а Величко– аж 1848-1864 рр.), ідея Січі як найвищого символу українськості практично не знаходить аналогів у думці ХVІІІ ст. Натомість уже від "Енеїди" Котляревського, потрапивши на сприятливий Ґрунт романтичних, а далі народницьких візій, образ Січі-символу завойовує ледь не весь український духовний простір, остаточно стираючи бар'єр, який у реальній історії завжди розділяв двох антагоністів – козацтво низове (Січ) і козацтво городове (Військо Запорозьке в конкретному значенні).

"МИ" і "ВОНИ", або нові образи сусідів

          Народження цілісного образу вітчизни, в якому етнічна територія вперше стала ототожнюватися з тереном поширення устроєвого (козацького) ладу, тобто державою, а народ набув ознак політичної спільноти, яка увібрала все розмаїття прошаркових груп і навіть індивідуальних типів – від вірних синів, котрі служать благу вітчизни, до блудних синів, що по недоумству їй шкодять, логічно виокремлювало Україну-Русь у колі сусідів. Радикальні зовнішньополітичні зміни, які перекроїли кордони Речі Посполитої, вирвавши козацьку територію з традиційного польсько-литовсько-руського і перемістивши в інший – московський – політико-географічний контекст, теж вимагали свого осмислення. Тому, власне, на другу половину ХVІІ – початок ХVІІІ ст. припадає формування нового погляду на так званий бар'єрний простір, заселений людьми, що живуть по той бік українського кордону, взаємодія з якими або зазнала цілковитої зміни (поляки, росіяни), або суттєво уточнилася (татари), або загрожувала життєвим інтересам козацького народу (турки). Стереотипи, закладені в часи Руїни і Мазепинства, так само як і згадані вище ідеї, надовго пережили свій час.

          У центрі цих візій, як і давніше, лишалися поляки, однак колишній ворог-лях специфічно роздвоївся, що досить влучно може бути проілюстроване метафорою Самійла Величка, котрий називав козацько-польські війни боротьбою проти братів, але разом з тим і ворогів наших – польських савроматів. Живучи в режимі поступового "відщеплення" від польського світу, українці Гетьманщини (про яких тут іде мова) ніби балансують між двома почуттями, залежними від сфери індивідуальних емоцій. Для людей старшого покоління, чия молодість припала на Хмельниччину, Польща й надалі асоціювалася із задавненими кривдами. Наприклад, гетьман Іван Мазепа  писав:

Спершу зірки б опинилися на небі, а небо переоралося плугом, ніж Україна змогла б коли-небудь повернутися до Корони Польської, і козацький народ, що має од віку ненависть до польського, з'єднався б з Річчю Посполитою. Jak  swiat swiatem nie bedzie Kozak Polakowi bratem, обпікшися на воді лядського побратимства.

          У людей післяхмельницького покоління такої емоційної нехоті до ляхів не відчувається, а антипольські пасажі нераз мають характер швидше формальної риторики, ніж особистого почуття. До таких належить, зокрема, і Літопис Самійла Величка. У ньому знайдемо цілий набір риторичних інвектив у бік відщепенців ляхів, однак власних емоцій за ними не чутно, навпаки – швидше проступає щось близьке до ностальгії за минулим. Так, він називає преславними в Європі обидва народи – і свій, і польський, а також недвозначно проймається їхньою міжусобицю, що наклала на них великі страти і шкоди, і про їхнє взаємне кровопролиття. Остаточний розрив Польщі й України Величко фіксує у двох "промовах", буцімто виголошених Богданом Хмельницьким напередодні, а Яном Казимиром – після укладення Переяславської угоди. Показовий не стільки зміст, скільки елегійна тональність цих "промов" (Величко справді був блискучим стилістом): 

На існування у післяполтавські часи настроїв, подібних до Величкового, вказує невеликий вірш, складений учнем піїтики Київської академії Андрієм Герасимовичем близько 1719-1720 рр. Наш школяр гостро картає якихось таємничих ляхолюбців (отже, такі були), котрі надмір ляхів хвалять, ба – не можуть вимовити без хвал лядських ані слова, і весь їхній дух, вся охота адресуються к ляхом: там вони знаходять і мудрість, і цноту.

          Цей наївний віршик свідчить про симптоматичне явище – ляхи "відійшовши лишились" зв'язковою ланкою України з давнім польсько-білорусько-литовським цивілізаційним простором, витвореним за часи співжиття в Речі Посполитій. Виявляючись у тих чи інших формах, його присутність в українській культурі протриває ледве не до кінця ХVІІІ ст., тобто до остаточної переорієнтації духовного життя Києва й Гетьманщини на Росію (а точніше – до затухання "козацької" культури).

          Не менш складним був баланс взаємин української спільноти з росіянами. Аж до остаточного стирання різниці в політичному укладі, тобто до ліквідації гетьманату й решток автономії, що потягло за собою розчинення "козацької" культури в російській, москаль лишався і політично, і культурно "чужим" для українця. Панегіричні пасажі в бік добронравного й добросердого отця й добродія нашого Його Царської Пресвітлої Величності та його богохранимої православної держави жили в одній площині свідомості, а буденне сприйняття москаля як істоти, небезпечної вже своєю інакшістю – в іншій. Відтак ставлення до росіян у післяхмельницьку добу позначене глухою недоброзичливістю, помноженою настороженим неприйняттям нового – дивного й незрозумілого – московського світу.

          Побутова нехіть до дурної Москви, вихлюпнута під чаркою чи в необережному слові, була річчю звичайною, тим-то легко потрапляла на сторінки доносів. Паралельно збереглося чимало свідчень інтелектуального осмислення дій царського уряду як шкідливих Україні. Показово, що згадані, сказати б сьогоднішньою мовою, аналітичні документи виходили з різних козацьких груп – і анти-, і проросійських. Характерним прикладом першого може послужити лист Дорошенкової старшини 1670 р. до сотника, козаків і поспільства м.Лубен. Головну причину розбрату в Україні старшина вбачає у таємному лукавстві Москви, нагадуючи:

...кожен з вас пам'ятає, як багато гетьманів у недавні часи було учинилось в Україні, отчизні нашій, за допущенням московським; як багато за їхнім приводом виведено з отчизни нашої чесних людей; як багато крові невинних душ з народу нашого було розлито... як багато і по цей час братії нашої ... перебуває на московському засланні у неволі; те все діялось на наших очах і за нашої пам'яті... Москва нацьковує народ наш і Військо Запорозьке, щоб ми один другого різали...

          У тексті Величкового Літопису, в цілому проросійського, ми раз у раз натрапляємо на дошкульні антимосковські випади (схоже, сам автор не віддавав собі в цьому звіту, і його обмовки були підсвідомі). Наприклад, описуючи несимпатичного йому зрадника Виговського, котрий привів до розору матір нашу Малоросійську, Величко водночас кваліфікує дії його опонента Цюцюри, вірного Москві, як богоненависну братовбивчу службу. Ще один приклад: зрадницький виступ Брюховецького проти царя й воєвод у підсумку названо з'єднанням для оборони й порятунку вітчизни, а до уст запорозького кошового Івана Сірка Величко вкладає пророчі слова про захопленого в полон січовиками Мазепу, що той нашій вітчизні надалі згодиться (варто пригадати, що Літопис писався уже після полтавської катастрофи, коли з церковних амвонів лунали прокляття гетьманові). Промовистими є й такі вкраплення до переліку діянь Петро I, наведеному в оповіді про його сходження на престол:

Розорив був Запорозьку Січ... Полякам віддав тогобічну Україну... знищив і вельми уярмив усіх малоросіян, як шляхетського козацького чину, так і посполитих.

          Пункт про уярмлення українців дослівно збігається з деклараціями численних антимосковських партій, для котрих пасажі про московське ярмо і про наміри Москви починити своїми холопами й невольниками козаків є одним із загальних місць, починаючи від Івана Виговського і завершуючи Пилипом Орликом .

          Розповсюдженість настроїв такого змісту можна проілюструвати характерним прикладом: коли на початку 1709 р. Петро I запитав київського воєводу, чи немає між ченцями Братського монастиря (тобто професорами Києво-Могилянської академії ) підозрілих промазепинських симпатій, той відповів, що в усьому Києві є тільки одна людина, прихильна Москві – Феофан Прокопович. Навряд чи в цьому було особливе перебільшення. Старшина і духівництво служили царю не без ревності: задля вищої мети – оборони України, заради кар'єрних міркувань, заради можливості вивищитися над загалом чи вислужити маєтки, однак за фасадом службової ретельності истинных сынов Российского отечества до кінця ХVІІІ ст. ховалася прохолодна відчуженість до росіян – людей, що представляли московський лад.

                                       *                                     *

                                                          *

          Отже, по один бік зовнішнього бар'єру за українським кордоном був (ближчий чи дальший) "свій", тобто слов'яно-християнський світ. З іншого ж боку лежала земля агарянська, населена, як переконували церковні публіцисти, одвічним ворогом християнина – турком і татарином. Чи збігалися реальні образи мусульманських сусідів з церковними ідеологемами? Щодо сприйняття турка, схоже, збігалися. За доказ може слугувати те, що українське письменство тих часів не знає турка-людину, лише певний абстрактний символ зла. Турки – це пси, скверні варвари, люнатики (натяк на мусульманський півмісяць), враги креста, чия кров разом з дощем мусить сходити во ад, і це є праведно, бо сам Бог і Божа Мати благословляють християн ко брані з невірними.

          Натомість набагато еластичнішою виглядає палітра ставлення до татарина. Він, як і годиться ісламському опонентові, до того ж щоденному ворогові українського люду – пекельний син, нечестивий бусурманин, хижий злодій і т. ін. Відповідно – козацька слава полягає в тому, щоб, як напише Граб'янка, мечем та силою з татарами змагатися. Однак ця модель не обіймала усіх, м'яко кажучи, нюансів козацько-татарських відносин, особливо з часів Хмельниччини, коли татари перетворилися на головного збройного союзника Війська Запорозького (пор. § 1 цього ж розділу). Описуючи початок війни, навіть християнин-ортодокс Граб'янка змушений визнати, що бойовий побратим Хмельницького, перекопський мурза Тугай-бей був воїн славний і невимовно відважний. Величко  ж піде ще далі, написавши: невільницьке лядське ярмо було відтято і знищено козацькою та кримською шаблями. Втім, саме в цьому творі, найбільш наближеному до реального життя тогочасної України (та й просто найбільшому за обсягом з усього старого українського письменства), ми знайдемо відповідь на те, як українці сприймали татар. Спотикаючись об традиційні інвективи щодо бусурман і поволі гортаючи Літопис, ми в якийсь момент з подивом зауважимо, що автор встиг непомітно виліпити образ хороброго й цілком лицарського народу, який ніколи не воює неславно й безчесно, хоча й розуміє мету війни інакше, ніж християни, вдаючись до винагороди неробським трудом (тобто, вибиранням ясиру). Взаємини козаків і татарів під пером Величка з глобального протистояння перетворюються на ритуал неприятелів-рицарів: вони гостюють чи навідують один одного (тобто, чинять взаємні відплатні наїзди), а захопивши полон, ведуть чесний торг, визначаючи розміри і термін викупу. Гетьмани й кошові обмінюються з ханом чемними листами, шукаючи сусідської чи військової приязні або висловлюючи претензії, а то й подив з приводу якихось неадекватних рицарським поняттям дій. Ось зразок таких докорів, викладених у листі, буцімто написаному Іваном Сірком до хана з приводу нічного (зрадницького) нападу на Січ:

Ми ніколи не сподівалися від вас такого злого замислу й неповаги, як від людей, які займаються рицарським промислом і люблять заховати в собі правду.

 Квінтесенцією цього листа, явно белетризованого чи й просто вигаданого Величком, є не перелік героїчних запорозьких діянь, для постраху нібито перерахованих Сірком, а підсумкова фраза:

А що ваші й наші чамбули з охочих молодців, гуляючи по розлеглих і диких степах, сходитимуться й битимуться, того нам і вам ставити за достатню причину до зачинання великої війни не треба.

Це точний відбиток козацько-татарських взаємин упродовж кількасотлітнього співжиття над берегами одного й того самого Поля (ширше про це вже йшлося у відповідному місці книги: розд. ІІІ, § 3), тож на долю Величка випало вперше відверто визнати, що характер цієї сусідської приязні не поміщався в рамки церковної тези про одвічне протистояння.

У химерному світі бароко

          У загальній течії бароко як всеєвропейської універсальної системи, утвердження якої стало одночасно і відліком існування національних культур нового часу, інколи розрізняють два головних напрями, метафорично названі "цивілізацією читання Біблії" та "цивілізацією вівтаря". Для першого, властивого переважно протестантським країнам Європи, домінуючими стали інтелектуальні побудови і теологічне заглиблення, для другого, передовсім католицького – зовнішні ефекти: декоративність, сфера форм, звуків і кольорів. Перевага чуттєвих елементів над розумовими – прикметна риса й українського бароко, яке унаслідувало барокову естетику своїх перших "вчителів" нового мистецтва – поляків.

          З легкої руки Дмитра Чижевського та Івана Лисяка-Рудницького бароко отримало статус "національно-органічного стилю", який до кінця ХVІІІ ст. проймав усі роди художньої творчості в Україні, що нібито було співзвучне емоційній українській вдачі. В цьому ж контексті говорять про стихійну бароковість української культури взагалі, в якій орнаменталізм буцімто завжди домінує над глибиною змісту, а стихійно-романтичні симпатії переважають потяг до реалізму. Лишаючи дискусії з цього приводу на компетенцію знавців мистецтва, мусимо поглянути на українське бароко в контексті історії, аби зрозуміти, чому власне цей загальноєвропейський стиль (а точніше – культурно-історична епоха) був так жваво підхоплений в Україні другої половини ХVІІ ст.

          Лихоліття Руїни, здавалось би, не мусило сприяти розквіту муз, однак класичне inter arma silent Mucae в післяхмельницькій Україні себе не підтвердило. Дарована природою пластичність людської істоти, здатної чіплятися за життя в найнесприятливіших обставинах, щасливо поєдналася з ентузіазмом молодого суспільства, яке пише власну історію з чистого листа. Яскраве підтвердження того, як блискавично нормалізувалося життя у тих районах України, де хоч на мить вщухала завірюха, лишив Павло з Алеппо, супутник Антіохійського патріарха Макарія ІІІ, описавши в об'ємному щоденнику подорож свого патрона до Москви та переїзди через козацькі регіони у 1654  та 1656 рр. Подорожні нотатки диякона з Алеппо, хоч і сповнені східних пишномовних перебільшень, цікаві тим, що оком стороннього спостерігача він зафіксував важливі деталі самоорганізації суспільства, спрямовані на нейтралізацію воєнної спадщини: величезну кількість шпиталів [богаділень] для старих, удів і сиріт, а також налагоджені форми опіки священиків над осиротілими дітьми, число яких безмірно зросло. Особливо ж велике враження справили на диякона Павла не втрачені у сум'яттях жорстоких часів охайність, привітність і веселість благословенного народу цієї благословенної країни.

          Занотовано у щоденнику Павла Алеппського і чимало вражень, що торкаються культурно-освітньої сфери. Так, характеризуючи київську інтелектуальну еліту церковного кола, він відзначає:

Серед монастирських наставників є люди вчені, правники, промовці, знають логіку і філософію та працюють над глибокими питаннями. В іншому місці читаємо таке: ...по всій Козацькій землі ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів.

          Думки, розсіяні по літературних працях кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст., наштовхують на припущення, що такий стан речей був невипадковим. Народження козацько-руської вітчизни потребувало служіння їй не тільки шаблею, але й головою. Відтак вченість з абстрактно-поштивої якості перетворюється на один з елементів патріотичної свідомості громадянина, котрий уміє і мусить пером утвердити славу вітчизни.

          У вступному слові до своїх "Дійствій" з промовистим заголовком "Заради чого ця історія написана", Григорій Граб'янка декларує це так: його твір – послуга вітчизні. Хто б нині знав про Мойсея, з пафосом запитує він читача, коли б про нього не розповіло Святе Письмо? Про Навуходоносора? Кіра? Олександра Македонського? Він, Граб'янка, не раз це згадував:

коли годинами солодко читав і коли прозрівав ту користь для їхніх народів, що в'язалася з безсмертною славою, але ж наша вітчизна від них своїми ратними трудами ну просто ніяк не різниться і, бачучи її звитяги в пучині забуття, я не заради якоїсь любострастної слави, а спонукуваний спільною користю і заради неї вирішив не лишати в попелі мовчання схованими дії...

          Нові акценти на ролі вченості автоматично підносили суспільний престиж освітніх закладів. І дійсно, з останньої чверті ХVІІ ст., коли трохи вщухають військові бурі, Києво-Могилянська академія і заснований Лазарем Барановичем колегіум у Новгороді-Сіверському (1689 р. переміщений до Чернігова) демонструють неабиякий розквіт. Так, за Мазепи, як уже згадувалося, число студентів Академії досягло рекордної цифри – 2 тис. слухачів (після полтавського погрому їх кількість різко впала – до 161, але на 1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб). На чолі академічної громади та серед професорів бачимо чи не найяскравіших за всю історію навчального закладу осіб – письменників, проповідників і теологів – Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Варлаама Ясинського, Йоасафа Кроковського, Антонія Радивиловського, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича.

          Відгукуючись на зрослий попит, активно діють друкарні – стара Києво-Печерського монастиря і нова, заснована 1674 р. Лазарем Барановичем у Новгороді-Сіверському (з 1679 р. була перенесена до Чернігова). Окрім книг церковного обігу, Київська і Чернігівська друкарні видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, житійні твори, букварі, підручники. При цьому продукція обох виходить не лише церковнослов'янською та староукраїнською, але й польською та латинською мовами.

          Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках освіченої частини населення значних книгозбірень. Як уже згадувалося, унікальну бібліотеку мав Іван Мазепа (вона загинула при зруйнуванні Батурина Меншиковим 1708 р.); згадуються великі книжкові колекції Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Феофана Прокоповича, Димитрія Туптала, Самійла Величка та багатьох інших. Ставлення до книги яскраво передане в латиномовній елегії професора Академії, філософа й поета, згодом місцеблюстителя Російського патріаршого престолу Стефана Яворського (1658-1722), відоме під назвою "Слізне з книгами прощання" (елегія написана у 1721 р., незадовго до смерті автора):

                    Ви-бо єдині були мені нектаром, медом поживним;
                             З вами на світі, книжки, солодко жити було.
                    Ви мені скарб найдорожчий, ви слава моя щонайбільша,
                             Ви повсякчасна любов і раювання моє! ...

                                                          (Переклав Микола Зеров)

          Сприятливий громадсько-моральний клімат, що оточував інтелектуальне життя, підштовхуючи обдаровану особистість до активності, не міг не викликати резонансу і в сфері образно-художній, тим більше, що головні функції мистецтва, як їх тоді розуміли – docere, delectare, movere [навчати, приносити втіху, зворушувати] – були ідеально співзвучними пропагандистському пафосу служіння на оздобу отчизни. Власне з цього внутрішнього імпульсу почалося перетворення "культури в Україні" на "українську культуру", здійснене впродовж другої половини ХVІІ ст. на теренах Козацької держави. Усвідомлення індивіда часткою свого народу й своєї вітчизни стало ніби цементуючою основою для власних культурних цінностей, на які "чуже", привнесене могло нашаровуватися, не деформуючи їх.

          Власне у такий спосіб українське художнє життя перетворилося на самостійну частку всеєвропейського бароко. Це сталося тим природніше, що барокова естетика вже не була новинкою: дослідники датують її проникнення в ареал культурної спільноти Речі Посполитої (а, отже, й України) останньою чвертю ХVІ ст. Під знаком бароко київська шкільна література жила з 20-30 років ХVІІ ст., а в руську книжкову графіку елементи барокової стилістики увійшли ще раніше. Проте лише на самий кінець цього століття барокізація української культури, виокремившись у своєму козацькому варіанті з надр польсько-білорусько-литовського річища, набуває самостійних формальних ознак (показово, що на цей же час виразно виокремлюється і обличчя польського, або "сарматського" бароко).

          Найвиразніше барокові мотиви дали себе відчути в пам'ятках архітектури, а також книжкової графіки. Першому сприяло те, що з останньої чверті ХVІІ ст. Гетьманську Україну охопив справжній будівельний бум. Фундаторами й меценатами храмів уперше стали "нові багаті" – гетьмани і старшина, на чий кошт споруджено чимало архітектурних перлин, почасти збережених донині. За пожвавленням церковного будівництва стояла не тільки економічна стабілізація, але й глибоке, а разом з тим наївне релігійне почуття нової еліти, яка відносини з Богом моделювала на суто земний кшталт, намагаючись свої гріхи (а їх у честолюбної і корисливої старшини за життя накопичувалося чимало) відкупити матеріальними пожертвами, а зробивши це, заспокоювалась у щирому переконанні, що обов'язок перед Богом виконала як слід.

          Посилення побожності знайшло своє зовнішнє втілення, як колись у середньовічній західноєвропейській готиці, у рухові вгору – вертикальному устремлінні українських церков, відміченому ще Павлом Алеппським серед характерних місцевих рис: майже про всі бачені ним храми говориться, що вони високі, високі й величні, з високими банями, з високими апсидами. Ця новація є особливо характерною, оскільки конструктивна модель храмів, як і давніше, спиралася переважно на хрещато-купольний приземкуватий варіант, запозичений, на думку дослідників, з традиційного дерев'яного будівництва. Знаменуючи появу нових естетичних смаків, з'являється ліпний настінний декор, вікна оздоблюються колонками і фронтонами, а фасади пишно орнаментуються. Ці граціозні прикраси, поєднані зі стрімким рухом храмів угору, складає найприкментішу рису напрочуд гармонійного церковного будівництва тих часів.

          З вершинами барокової книжкової графіки кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. пов'язані три видатні в історії українського мистецтва постаті – Олександра і Леонтія Тарасевичів та Івана Щирського. Перші були, ймовірно, братами; вчилися у майстерні граверів Кіліанів в Аугсбурзі, а розпочинали самостійний творчий шлях в друкарні Віленської академії (разом з ними у 80-х роках ХVІІ ст. тут почав працювати і чернігівець Іван Щирський). У 1688 р. Олександр Тарасевич переїхав до Києва; невдовзі тут же бачимо і Леонтія та Івана Щирського (Олександр постригся в ченці у Києві, а Щирський – у Чернігові). Леонтій Тарасевич між 1689 і 1693 рр. повторно працював у Вільні, а далі знову в Києві, де й помер перед 1710 р., ймовірно, теж прийнявши чернецтво. Перу цих трьох майстрів належить величезна кількість першокласних з погляду рисувальної техніки і абсолютно барокових за типом образного мислення графічних творів, сповнених зашифрованого асоціативного змісту і пишної алегоричної театральності.

          Врешті, величезну пропагандистську роль у засвоєнні нових естетичних смаків відіграло письменство. Особливо прислужилися до цього три головні змістові потоки: 1) світський розповідно-публіцистичний, представлений прозою Граб'янки й Величка, про що досить широко оповідалося вище (безсумнівно бароковим був погляд обох авторів на історію як на грандіозне повчальне дійство, де кожна битва – патетична, кожний образ – засимволізований, кожна дійова особа – ідеал або антиідеал, не кажучи вже про сам стиль оповіді, що плине потоком непередавано-барвистих риторичних акордів); 2) світський панегіричний та емблематичний, котрий у типі алегорій та символів найближче перегукувався зі своїми польськими взірцями, ба – навіть мова багатьох панегіриків та емблематичних віршів, тобто римованих пояснень до гербів і алегоричних зображень, і надалі залишалася польською чи латинською; нарешті, 3) духовний, представлений житіями святих, духовними віршами і проповіддю (цей потік письменства функціонував майже виключно староукраїнською мовою, апелюючи до побожного руського читача).

          Високі зразки духовної літератури кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. вкупі з козацькою історичною прозою засвідчують, що українська культура як національний феномен оформилася власне в цей час, з поєднанням внутрішніх імпульсів та світоглядно-естетичних віянь привнесеної ззовні бароковості. Зокрема, особливо яскравий вияв це знайшло в новому чуттєво-емоційному ставленні індивіда до Бога, вираженому через розповсюдження метафізичної поезії. Зразків її збереглося багато, однак неперевершеним класиком слід визнати видатного теолога й письменника Данило Туптало, що увійшов до історії літератури під іменем Димитрія Ростовського. Народився Туптало 1651 р. у м.Макарові під Києвом у родині козацького сотника; студіював у Києво-Могилянському колегіумі, а з 1668 р. під іменем Димитрія постригся у ченці; проповідував і займав ігуменські пости по різних монастирях, з 1702 р. був поставлений митрополитом Ростовським за межами України; помер 1709 р., згодом канонізований як святитель. Духовна поезія Димитрія Ростовського, маючи за мету (як і всяке віршоване слово тих часів) дати читачеві зразок наслідування досконалого та почитання божественого, насичена новим для українського письменства, пронизливо особистісним мотивом екстатичної любові до Бога.

         Не менш яскраво новації відбилися і на проповідницькому жанрі тогочасної української літератури, представленому багатьма талановитими постатями, серед яких особливо вирізняється ректор Києво-Могилянської академії, теолог-полеміст Йоаникій Галятовський та його молодші сучасники – Антоній Радивиловський , Лазар Баранович, Димитрій Ростовський і Стефан Яворський. Згідно з бароковою теорією проповіді, промовець мусив вразити слухача, активізуючи його увагу (звідси схильність до риторичних ефектів, і парадоксів). Першовідкривачем такого типу красномовства в Україні був, без сумніву, Галятовський.

          Зазирнувши у майбутнє, не можна оминути увагою, що барвиста пишномовність і буйний, побудований на паралелізмах синтаксис Граб'янки, Величка і барокових проповідників ще не раз відгукнуться в українській літературі – від російськомовного Миколи Гоголя до власне української прози ХІХ-ХХ століть.

                                       *                                      *

                                                          *

          Завершуючи цей огляд, варто зазначити, що в ньому не ставилася мета охопити в деталях усе духовне й мистецьке життя козацької доби. Опускаючи ті чи інші його аспекти, автор прагнув  не згубити за деревами уявлення про ліс, тобто не втратити з поля зору головну суть культурного процесу. В часи Руїни і Мазепинства завершила своє формування власна модель нової  культури України-Русі. Її прологом був "поворот обличчям на Захід" в гуртку вчених-острожан, а завершальними штрихами – творчість бароково-барвистого, наскрізь ідеологізованого Самійла Величка  та бароково-екзальтованого у побожності Димитрія Ростовського. Завдяки кривавому вирові воєн перші паростки "українськості", яка претендувала лише на рівне право голосу в спільноті Речі Посполитоїї, перетворилися на усвідомлене право козацького народу пишатися своєю вітчизною і жертовно служити їй – шаблею, пером, мистецьким витвором... Так на карті Європи з'явилася ще одна національна культура. Вбираючи характерну для тих часів стильову домінанту європейського культурного простору, Україні судилося "високі" зразки власної культури зодягти в шати естетики бароко. Простонародний же ідеал, переймаючи химерне плетиво "високого" барокового орнаменталізму, водночас утвердив цілком самодостатній образ бравого, незалежного, волелюбного козака – символу національної вдачі.

          Кажуть, що звички і смаки, закладені в дитинстві, людина зберігає на все життя. Власне тому, мабуть, у світосприйнятті українців залишили такий глибокий – аж донині – слід сформовані в часи козацьких воєн ідеї, символи, естетичні уподобання.

* Hore peremo?enym. Krylatyj latyns\kyj vysliv, qkym tradycijno konstatugt\ vsedozvolenist\ peremo?civ i bezzaxysnist\ peremo?enyx.

* Хроніку Софоновича видали друком Юрій Мицик і Володимир Кравченко аж у 1992 р.; у ХVІІ-ХVІІІ ст. ходила в численних списках-копіях, один з яких 1687 р. був навіть вивезений до Швеції, де зберігається донині (у ХVІІІ ст. окремі розділи з цього списку були перекладені шведською мовою).

* Сюди належить додати ще три листи мазепинських часів, схоже, справді автетичні.

вгору