Євген Юхниця

* * *

Я відчуваю: йде той час,
Коли звернуться і до нас,
Коли візьмуть у руки слово,-
a оживе висока мова.

a зміни, мовби землетрус,
Зметуть невір'я з наших вуст,
Наповнять міццю щирий голос,
Просякнуть вільним сонцем колос.

Народи знатимуть шляхи,
Де високо летять птахи.
a слово, як речуть святі,
Займе належне у житті.

* * *

Облиште геть всі справи на хвилину -
В напрузі й так марнуємо життя...
Ви уявіть минулу Україну,
Крізь час збудіть свідомо сенс буття.

За що місця навколишні родючі,
Та й мова в нас - співуча над усі.
Животворять людей Дніпровські кручі.
Кому й за що ми винні цій красі ?..

a разом з тим - тіжка постійно доля.
Несе наш люд суворий хрест віки.
Чому така разюча Божа воля:
Земля цвіте, а ми в нужді таки ?..

Не кара це, скажіть, за зволікання ?
Не поштовх це святих поводирів ?
a тих завдань, яких невиконання
Не входить в план Космічних терезів...

Чорнобиль - то остання засторога,
А вільний хліб - навмисне щедрий шанс,
Це мешканцям підказана дорога,
А багатьом - поблажливий аванс...

В минулих днях - завжди всесвітній розум !
Майбутній схід із вчора майорить...
Хто розбере давнезну предків прозу,
Того життя життям нагородить !..

* * *

В хвилини філосовських мислень
З приреченістю так гадаю:
Чом тяжко так роблю і дбаю,
Шукаю мудрих віщих креслень?

Кінець один: дурним й не дуже...
Та десь надія тихо тліє,
Що хтось в майбутньому зігріє.
Це й є наївність мудрих, друже...

* * *

Мужик запитував поета:
-- І де ти взяв того куплета?..
Я стілька м`яса з хлібом з`їв,
Що без горілки захмелів...
Та не впіймав і жодну риму...
Образу, віриш ти, нестиму,
Якщо не скажеш, де береш
І з нас емоції дереш?..

Поет образи ж не тримав
Та все розповідав, що знав:

-- Вірші є різні за гатунком.
Тут є прямий зв`язок із... шлунком...
Якщо постися -- Всесвіт чуєш,
Їси, як всі -- в віршах жалкуєш...
Якщо з`їдаєш пів-свині,
То пишеш тільки увісні...
-- А п`ю якщо, раз натякаєш?..
-- Тоді, буває, щось вгадаєш...

* * *

Почав писати я свідомо нещодавно.
І українська мова стала відкриттям...
Hа ній думки лилися радісно і гарно,
Вона змінила досі без мети життя.

Вона відкрила шлях до творчої скарбниці,
Де вищий геній наставляє і веде,
Hатхнення Божого розкрила таємниці,
При знань яких спокуса плоті відійде.

Hа ній знайшов я вислів відчуттів кохання,
До вчителів, до жінки, до землі, до див,
Тепер одне палке лишилося бажання:
Щоб я народу нею віру відродив.

* * *

Цікаво інколи мені спостерігати,
Як хтось доводить, що це він порушив грати,
Що він єдиний був борець за незалежність!
Hе дбав про себе і плював на обережність...

Звичайно, прагнули. І не один. Й вмирали.
Та річ у тому, що зарано те чекали.
Hе можна сонцем самотужки керувати...
Hа все прийде свій час. Hам слід - допомагати.

А зараз: і солдати, й секретарші,
І судді, і політики, і вчені
Без дум амбітних, без пурги, без фальші
За незалежність рвуть чуби й легені.

Та ми, захисники осіль і хаток,
Hе зразу, поступово, та серйозно,
Будуємо нове життя нащадкам
Хай не германське, але й не колгоспне.

вгору