Адріан Кащенко

ЗРУЙНОВАНЕ ГНІЗДО

I

На горбочку, бiля Базавлука, там, де рiчка, падаючи в Днiпро, розлилася просторим, як море, лиманом Великi Води, за часiв Запорозької Сiчi стояли три хати, а понавколо хат, поприсiдавши до землi, мов паляницi на черiнi, жовтiли солом'яними стрiхами комори, повiтки, сажi й iншi будiвлi хлiборобсько-скотарського господарства. За межею тих будiвель, далеко нагору, розстилався степ, а од хат униз збiгали до лиману кучерявi садки та зеленi, обсадженi тополями й вербами, левади.

То були зимовники трьох товаришiв, старих запорожцiв: Балана, Лантуха та Лубяного. Багато вже рокiв жили вони тут пiд захистом недалекої Запорозької Сiчi тихо та спокiйно, випасуючи понад лиманом на вiльному степу великi косяки коней i гурти товару та засiваючи невеликi лани всякою пашницею.

Того вечора, що з нього починається моє оповiдання, коли золоте сонце, схилившись уже до обрiю, вигравало на блакитному блискучому просторi лиману своїм жовтогарячим промiнням, на призьбi найближчої до лиману хати сидiв з люлькою в зубах власник одного з зимовникiв сивовусий дiд, запорожець Дмитро Балан. Глибокi зморшки, що вже давно склалися на чолi старого козака, за останнi тижнi вдвiчi поглибшали, а в довгих його вусах посивiли останнi волосини й уже не нагадували про те, що цей сивий дiд був колись чорнявим, бравим сiчовиком. Люлька запорожця, на велику йому докуку, сьогоднi чомусь не курилася, розпалювати ж її та колупати протичкою козаку було дуже незручно, бо в нього була тiльки одна права рука; замiсть лiвої ж у рукавi сорочки телiпався тiльки невеличкий цурупалок.

Коли старий козак позбувся своєї руки, у Сiчi Запорозькiй нiхто не пам'ятав, бо тому вже минуло бiльш нiж п'ять десяткiв рокiв. Сталося те ще тодi, коли Балан був зовсiм молодий, — за часiв кошового Гордiєнка.

— Було це тодi, — оповiдав сам Балан тим цiкавим, хто про його розпитував, — коли запорожцi з наказним кошовим Якимом Богушем обороняли вiд ворогiв Стару Сiч на Чортомлику... Та так обороняли, що всi сiчовi окопи своїм трупом завалили... Хто ж не полiг на смерть, як сам Богуш, тi лишилися навiки калiками.

Видужавши пiсля того нещастя, Дмитро пiшов до свого роду пiд Бiлу Церкву та там i одружився. Щоб було кому бiля калiки походити. Проте жив Балан на Правобережнiй Українi недовго, бо там панували й хазяйнували поляки й гнiтили український люд ще гiрше, нiж перед часами Богдана Хмельницького. Вiн переїхав на Гетьманщину, маючи на думцi спокiйно дожити вiку, та тiльки трохи не вскочив там у пазурi крiпаччини. Тодi згадав Балан вiльнi степи й просторi лимани Запорожжя, згадав Великкй Луг несходимий, де ще гуляла козацька воля, й з розпукою в серцi покинув улюблену Вкраїну, перейшов з дружиною на Запорожжя й осiв зимовником бiля Базавлука. Тут, бiля лиману, насадив вiн садок, упорядкував пасiку й господарство й прожив з своєю дружиною, не маючи дiтей, бiльше як тридцять рокiв. Пiсля смертi ж жiнки одружився з дочкою свого сусiда Лантуха й з нею прижив Івана та Галю.

На велике горе старого козака, через десять лiт померла й друга його дружина, лишивши йому двох дiтей-недолiткiв. З того часу старий запорожець оддав усю свою душу дiтям i найбiльше Галi, бо вона нагадувала йому свою матiр, котру старий сiчовик любив бiльше за свою власну душу.

Хоч i дуже тужив старий за своєю укоханою дружиною, а проте, втiшаючись дiтьми та працюючи бiля господарства, забував вiн потроху своє горе. Тiльки останнiм часом старого запорожця обступили турботнi й тяжкi думи, й, мов рiй бджiл, вони крутилися, гудiли й боляче шпигали його чоло.

Вже три тижнi старий Дмитро ходить смутний, нi з ким не розмовляє й не любується, як бувало щодня, своїми добрими кiньми, що цiлими косяками вiльно ходили по степах, нi круторогими волами, що викохав вiн собi на втiху, нi кучерявим садком, що власними руками насадив вiн i виростив. Нiщо не миле тепер Дмитровi й нiщо не може його розважити, бо сталася тяжка й зовсiм не зрозумiла для нього подiя: прийшло до Запорозької Сiчi росiйське вiйсько, закувало сiчову старшину в кайдани, а в товариства одiбрало зброю та звелiло всiм iти, хто куди знає.

Ту лиху вiсть принiс Балановi з Сiчi його син Іван i розказав ще, що сивоусi сiчовики, мов осиротiлi дiти, умиваючись сльозами, розiйшлися по чужих хатах; молодь же, що не схотiла оддати своєї зброї, поплила з Сiчi Днiпром до Дунаю, покинувши навiки рiдний край.

Не дивно, що звiстка про цю подiю одiбрала у старого запорожця й сон, i спокiй, i веселiсть, бо з малих лiт йому було вiдомо, що Сiч Запорозька була ще й за дiдiв-прадiдiв, i в головi козака зовсiм не тулилися докупи думки про те, що буде далi та як житимуть запорозькi степи та Великий Луг без своїх синiв i оборонцiв — запорозьких козакiв.

Поки Дмитро Балан сидiв з своїми сумними думами пiд хатою, на березi лиману, там, де до води схилялися своїми гнучкими вiттями зеленi верби, сидiло з вудками в руках двоє парубкiв, а трохи вище од води, поринаючи майже з головою в пишнiй травi й степових квiтках, сидiло двоє дiвчат. Парубки були в бiлих мережаних сорочках, як звичайно ходили на Вкраїнi всi люде, але їхнi червонi штани й закрученi за вуха оселедцi виявляли, тцо парубки були не простi селяне, а запорозькi козаки.

Молодший з запорожцiв був Іван Балан, син власника зимовника. Вiн був зовсiм ще юнак, з сухорлявим, майже дитячим, обличчям i блакитними веселими рухливими очима. У постатi його зовсiм не було запорозького завзяття, й, на велике горе Івана, в нього ще мало помiтнi були вуса.

Старшому козаковi було теж небагато, рокiв двадцять. Це був Демко Рогоза.

Пiд час зруйнування Запорозької Сiчi у нiй було аж четверо братiв Рогозяних. Вони були дiтьми козацького сотника з Канева, й усi виховувалися в Київськiй бурсi; коли ж пiд час великої пошестi вони посиротiли, то старший брат Петро, що пiд той час був уже сiчовиком, не маючи куди притулити своїх братiв-недолiткiв, забрав усiх їх на Сiч та повiддавав: середнiх — Демка та Гната — у молодики, себто чурами до значної старшини, а меншого, Василя, — до кухарiв на послуги.

Таким чином Демко Рогоза козакував уже три роки й мав вигляд запорозького козака, бо його запалене вiтрами обличчя й хоч невеликi, а проте, чорнi вуса та карi, з рiшучим поглядом, очi надавали його постатi мужнiсть.

Балан та Рогоза не пiшли з товариством на Дунай: перший через те, що його не пустив батько, а другий — через те, що не пустили очi Іванової сестри Галi.

Галя Баланiвна, що тепер сидiла тут на березi вище козакiв i плела собi з синеньких волошок та червоного маку вiночок, була дуже вродлива й причарувала б усякого, хто б на неї глянув. Кругленьке та рум'яне її обличчя, з блакитними, як ранкове небо, очима, чорними вузенькими бровами та червоними, як коралi, губоньками, що мимохiть усе складалися в ухмилку, дихало весною й радiстю життя; ясний же погляд глибоких її очей, здавалося, виявляв щиру, як сама правда, душу дiвчини й натякав на щастя її кохання.

Причарувала вона Демка Рогозу ще повеснi, до зруйнування Сiчi. Молодий козак з ватагою запорожцiв рибачив тодi на лиманi та, почувши Галину пiсню, приїхав човном до левади Балана й застукав дiвчину пiд вербами за такою ж самою роботою, що й зараз. Галя тодi втекла вiд Демка, як сполохана пташка, i заховалася в коморi, та тiльки козак не зважив на те та й пiшов до її батька гостювати, так що хоч i соромилася дiвчина молодого запорожця, а довелося їй по волi батька частувати його й медом, i вечерею.

Ще до зруйнування Сiчi Галя й Демко справили заручини, а тепер уже повиннi були б узяти шлюб, та тiльки скасування Сiчi так засмутило Галиного батька, що вони при ньому вже не смiли навiть розмовляти про своє майбутнє щастя.

Подруга Галi Ївга, що крутилася зараз бiля неї, була ще майже пiдлiтком. Смуглява й чорнява, як жученя, і рухлива, як метелик, вона й хвилини не мала сили всидiти на однiм мiсцi та все то одбiгала набiк, щоб зiрвати якусь найпоказнiшу квiтку, то пiдбiгала до Галi та вплiтала ту квiтку їй у вiночок.

Зимовник Ївжиного батька, Лубяного, стояв тут же над лиманом, поруч з зимовником Балана, так що Ївга з малих лiт зростала бiля Галi. Інших дiвчат вона не знала, ба навiть не бачила, бо в третьому зимовнику, над Базавлуком, жив Галин дiд Лантух тiльки з своєю старою дружиною, i бiльше на всiх зимовниках не було нi одної дiвчини й нi одного хлопця.

Поки Галин батько сидiв пiд хатою з своiми тяжкими думками, молодi козаки й дiвчата на березi лиману пустували й смiялися собi, не згадавши й разу про те, що розкраяло серце їх батьковi, — про скасування Запорозької Сiчi. Вони не мали ще свого минулого, не мали про що згадувати, чого побиватись i жили щастям хвилини.

— Глянь, Галю, — обiзвався між жартами Рогоза до своєї нареченої. — Яка чудова смуга на лиманi вiд сонця!

— Справдi, — одповiла дiвчина. — Неначе золотий килим, що ним вистелена стежка в те чарiвне царство, де всi будинки вкритi золотом, а в садочках срiбнi яблука ростуть.

Козак пiдсiв до своєї нареченої й пригорнув її.

— Я певний, моя горличко, що й наше життя буде таке радiсне й чарiвне, як отся щирозолота смуга. А нащо, Галочко, ми його вiдкладаємо? Нащо марнуємо днi?

Дiвчина глянула на нього з коханням.

— Я не вiд того, мiй любий, щоб скорiше взяти шлюб, та тiльки от... як тато?

— Попросимо сьогоднi батька, щоб скорiше поблагословив нас звiнчатись. Чого нам гаятись? Галя соромливо сховала свої очi.

— Менi, Демку, нiяково про те просити. Проси сам.

— Про що ж то ви хочете мене просити? — почувся журливий голос позад молодих, i з-помiж верб левади вийшов старий Балан.

Зачувши голос батька, Демко й Галя схопилися з трави. Молодий козак, хоч i був трохи збентежений, чемно вклонився старому, покiрливо проказавши:

— Хотiли ми, тату, просити вашої милостi, щоб благословили нас скорiше шлюб узяти.

Старий козак докiрливо похитав головою.

— Це ти, козаче, замiсть того, щоб неньку Сiч обороняти, так поспiшаєшся до шлюбу? Не так робили за наших часiв! Батьки нашi все життя про Сiч пiклувалися, а як уже не держала рука шаблi, так тiльки тодi про одружiння згадували. Не втече вiд тебе шлюб, козаче... та й Галя ще не перестарiла.

Од такої вiдповiдi Демко засмутивсь i похилив голову, Галя ж мовчки пригорнулася батьковi до плеча й поцiлувала його в руку.

Серце старого запорожця зразу пом'якшало вiд ласки дочки й, погладивши рукою Галине волосся, вiн сказав, сiдаючи на землю:

— Сядемо, дiти, та поговоримо...

Галя сiла поруч батька, пригорнувшись до нього, Демко ж сiв з другого боку.

— Як його, дiти мої, про шлюб та весiлля тепер думати, — почав старий запорожець, — коли поховали ми все те, на чому держалося життя наше?.. Поховали матiр Сiч...

Молодий козак не хотiв так легко пiддаватись.

— Та що ж, тату?.. — сказав вiн. — Хiба сумувати нам без краю? Журбою Сiчi не вернемо. Отже, й люде, трапляється, вмирають, а живi посумують деякий час та й знову про живе думають...

Старий журливо похитав головою.

— Не розумiєш, козаче, того, що сталося. Не в тому тiльки лихо наше, що Сiчi вже немає... Не вперше руйновано Сiч Запорозьку: руйнували її й татари, й турки, й москалi, а вона знову вставала, бо жива була душа козацька... Тепер же Сiч умерла навiки, бо ви зганьбили її — от що! А козацьку славу затоптали ви в болото. Ось у чому мука пекельна! Не болiло б моє серце, коли б я знав, шо Сiч зруйновано пiсля того, як залито кров'ю її шанцi... Та смерть була б недовговiчною, бо кров, пролита за рiдний край, дає паростi й веде за собою нове життя; це ж смерть, щб ви заподiяли Сiчi, — смерть ганебна, а може, боронь, Боже, й довiчна. Нема чого й говорити, ви самi власними руками задавили свою матiр!

— Добре вам, тату, тепер нас ганити. А що ж ми мали робити, коли вся сiчова старшина й сам кошовий не схотiли стати за свою правду й скорилися лихiй долi?

— Не знали ви, що робити? — в запалi скрикнув Балан. — Та коли б за моїх часiв був такий кошовий отаман i така старшина, як отсе у вас, так ми нагодували б їхнiм тiлом у Днiпрi ракiв, а обрали б таких отаманiв, що вмiли б стати за козацьку волю й честь! От що!

— От ви, тату, й у цьому менi докоряєте й до мене неприхильнi стали... А ми ж мало не так i вчинили, як ви говорите: ми скинули, було, всю старшину й обрали iншу, що згодилася вести нас до бою. Ми навiть гармати вже повикочували з пушкарнi на окопи... Так що ж, коли тут вийшов панотець Володимир з хрестом i сказав, що покладе на всiх прокляття, якщо ми не скоримося. Що тут було чинити? Товариство розiйшлося по куренях, а далi, замiсть того, щоб обороняти Сiч, посiдало на човни та й помандрувало на Дунай!..

— Тяжке горе! Смерть козацькiй волi!

— Та через що ж, тату, смерть? Через що? Буде на Дунаї нова Сiч Запорозька — от i все.

— А тут же?.. Тут що буде з нашими безкраїми степами, що ми вiд дiдiв-прадiдiв обороняли й од бусурманiв, i вiд полякiв?

Молодого козака дивувало, що старий бiдкався про степи.

— А що має статися з степами? — сказав вiн. — Степи несходимi... безкраї... їх нi переорати, нi кiньми випасти. Хоч би й чужi люде понаходили сюди, так i то на всiх вистачить землi, i людей навiть не помiтно буде. Чого, справдi, вам так журитися? Ну, нехай Запорозька Сiч од вас трохи далi буде — на Дунаї, а проте, ви знатимете, що вона єсть. А тут у вас i степ свiй, i хата, й плавня, i добре господарство. От звiнчайте нас скорiше з Галею, так ми довiку з вами будемо жити. Я нiкуди вашої дочки не завезу — будемо обоє вашу старiсть доглядати. — Поки Демко говорив, Галя все мiцнiше тулилася до батька та цiлувала його в руку.

— Ох дiточки мої, — сказав старий козак, зовсiм уже пом'якшавши й цiлуючи дочку в голову. — Знаю, що молодi ви й вабить вас до шлюбного життя, та тiльки недобре менi серце вiщує...Чи буде ж ваше життя щасливе?

— Та якого ж, таточку, ще треба щастя, — обiзвалася Галя, зазираючи батьковi в очi, — як усiм укупi жити?

— А якщо, тату, ви занудьгуєте за Сiччю, — все смiливiше й веселiше говорив Демко, — так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись на нашу нову неньку. Та що ж, справдi: неабияка далечина до Дунаю! Посiдаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи до Дунаю вiдомi!

Старий козак повеселiшав, очi його заграли, й навiть зморшки на чолi розійшлися.

— А що ж справдi... — сказав вiн. — Невже б же я не доїхав? Ого! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнiв за два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б узяти на переміну ще двоє коней, то гляди, коли б й за сiм день там були!

— От би й подивилися, як там нашi живуть. У мене до того там аж троє братiв.

— Головна рiч, — сказав старий, — щоб козаки не забували там стародавнiх запорозьких звичаїв. Молодi на Дунай пiшло багато, а старих обмаль, — доглянути молодь годилося б та повчити її.

Старий запорожець забув уже про свої лiта й марив думками по Дикому Полю, по Буджаку й понад Дунаєм — по всiх тих степах, рiчках та могилах, де не один раз з шаблею в руцi гарцював з товаришами. Йому стало легко й радiсно на серцi й вiн сказав весело:

— Ну, якщо так, дiти, то нема чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчiв, а ти, Демку, обдивися воза, та й повезу я вас по шлюб у Самарську Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить.. А як поживете вже трохи, то й на Дунайську Сiч з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо подивитись.

II

Два днi пiсля того Галя, запросивши до себе на помiч свою бабку Лантухову, пекла, варила й смажила всякi харчi, страви. Спинилася вона тiльки тодi, коли вже всi полицi в хижi та стiл i лави в хатi були повнi паляниць, коржiв, буханцiв, млинцiв, пирогiв, ковбас та печеної птичини; ще й риби вона не забула, тієї, що Івась напередоднi натягав вудкою.

Рогоза тим часом обдивився й пiдмазав воза й помостив на нього сiна, скiльки треба було, щоб добре сидiти; про те ж, чим годувати в дорозi худобу, тодi не треба було турбуватись, бо паша була скрiзь по безкрайому степу, де не стань возом.

На третiй день ранком Демко налигав волiв, а Галя заквiтчала їх роги червоними стрiчками, щоб усi, хто зустрiнеться в дорозi, знали, що по шлюб дiвчина їде. Скiнчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й варене. Було його й у полумисках i по глечиках, а чимало й так позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на вiз i умощувала в сiно.

Коли вiз був упорядкований, старий запорожець покликав сина i почав наказувати, як доглядати без нього господарства. Далi, по звичаю, всi ввiйшли в хату й на хвилину посiдали, «щоб на подорожніх усе добре сiдало», i нарештi вийшли до возу. Тут старий Балан скинув шапку й, перехрестившись на схiд сонця, сiв на передi возу, а Галя з Демком ледве вмостились помiж харчами побiля люшень.

— Гей, круторогi! — сказав старий, любуючись на свої добрi ситi воли, i вiз покотився з двору, пiрнувши через кiлька хвилин у травi по самi вершки люшень.

У степу не було нi шляху, нi стежки, нi навiть людського слiду, й од волiв визирали з трави тiльки великi гострi роги, уквiтчанi Галиними стрiчками. Проте старому сiчовику й не треба було шляху: вiн бачив по степових кряжах могили й по тих могилах розпiзнавав, куди треба простувати, щоб не потрапити нi в яр, нi в скелювату балку, нi в сторчовий байрак.

— Нащо, тату, нам їхати аж за Днiпро у Самарь? — спитав Демко, коли вiз заїхав уже вiд зимовника за гору. — Адже по сей бiк Днiпра є церква в Нових Кайдаках?

— Не знаю я, сину, — вiдповiв старий козак, — яка та церква в Нових Кайдаках i який там панотець. Може, чужинець який-небудь або такий, що й бороди ще не одростив. Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе мiсце. Ще за тих часiв, коли тут погана татарва, як сарана, шугала, ченцi там спасалися й монастир будували... А ченцi тi всi були з нашого товариства — запорожцi. Ще й зараз за iгумена там мiй курiнний отаман, а скарбником товариш мiй, кошовий отаман Вiйська Запорозького, Пилип Хведорiв. До того ж менi давно хотiлося побачитися з побратимом Глобою, що сидить зимовником над Днiпром проти Монастирського острова... Так-от заразом i до нього заїдемо. Вiн нас i на той бiк Днiпра перевезе.

Сонце, посуваючись по блакитному небi, ставало над степом усе вище та вище, промiння його припiкало все бiльше, так що й вiтерець, пробiгаючи над зогрiтою сонцем травою, не давав бажаного холодку, а тiльки наганяв на подорожнiх пахощi, розпареної сонцем, соковитої степової трави й квiток.

Старий Балан скоро похилився на купу сiна бiля полудрабка й почав куняти, молодята ж жартували собi, голубилися та слухали жайворонка, що, мрiючи десь високо в повiтрi, виспiвував над тихим степом про щастя кохання.

Упiвдень подорожнi випрягли волiв i пустили їх пастися, самi ж пообiдали й вiдпочили. Згодом, коли сонце трохи повернуло на захiд, вони поїхали знову, прямуючи на пiвнiч.

Два днi вiз з подорожнiми, поринаючи в густiй травi й коливаючись, мов корабель, все далi посувався по безкрайому степу. Тiльки нiмi свiдки: сонце, мiсяць та зорi — бачили наших подорожнiх, та ще журавлi, дрохви, стрепети та iншi степовi птахи, пролiтаючи великими зграями над їхнiми головами, подавали подорожнiм свiй голос.

Надвечiр другого дня вiз докотився до рiчки Мокрої Сури, i Балан, переїхавши її бродом, отаборився тут на ніч. Демко поставив таганок, наламав бiля рiчки сухогo очерету й розпалив багаття; Галя ж узялася варити кулiш i наварила такого смачного, що старий козак, ївши, все вихвалював його, а Демко навiть з острахом поглядав, чи не чорніє вже в казанку дно.

На землю тим часом насувалася тепла лiтня нiч. На блакитному небi одна по однiй займалнся зiрки, i що темнiше ставало небо, то яснiшi ставали зорi, й нарештi почали вони вiдбиватися своїм промiнням у темнiй водi рiчки. Тихо повiвав понад Сурою вiтерець, гойдаючи берегами гнучкi очерети й осоку, а тi, покивуючи своїми пишними китицями, про щось перемовлялися таємним шепотiннями наганяючи на всiх дрiмоту.

Пiд чарами лiтньої ночi й темряви нашi подорожнi безпечно поснули: батько на возi, а молодята пiд возом на простеленому ряднi.

Тiльки не дуже довго довелося їм спати; чутке вухо старого запорожця ще й досi вмiло чути крiзь сон, i бiля пiвночi вiн почув тупотiння коней. Те тупотiння щодалi вчувалося ближче, й нарештi Балан, пiдвiвши голову, розглядiв, що до броду пiд'їздять двоє узброєних вершникiв. То були драгуни з вiйська генерала Текелiя, що досi стояло бiля зруйнованої Запорозької Сiчi. Тi драгуни бiгли кудись на пiвнiч i випадково натрапили на наших подорожнiх.

Перебрiвши рiчку, драгуни наглядiли воза.

— Глянь! — скрикнув один з них до товариша по-московському. — Он як нам доля всмiхнулася: хохол їде возом!.. Тут тобi запевне й паляницi, i ковбаси, й пироги та ще, гляди, коли немає й оковитої!

— Го, го! — радiючи, скрикнув другий. — Так тепер годi шкодiти, що ми не вечеряли! Вершники пiдвернули до воза.

— А що вам, добрi люде? — спитав Балан, вставши.

Прокинулися вiд розмови й Галя з Демком i, стурбованi, повскакували.

Драгуни тим часом позлазили з коней i доступилися до возу.

— Тягни лиш сюди, старий... — сказав один з них, засунувши руку в сiно. — Тягни все, що люде жують зубами... витягай заразом і горiлку.

— Що ж ви за люде? — спитав старии козак.

— Ми царськi люде, а через те ти давай нам все, не криючись, як самому царевi!

— Якщо ви, добрi люде, голоднi, — сказав Балан, — так ми вас нагодуємо. Сiдайте на рядно, а дочка подасть вам поїсти...

— Та ми й самi знайдемо, чого нам треба! — одповiли драгуни й полiзли нишпорити попiд сiном, витягаючи все, що наховала там Галя.

Козаки обурилися. Проте вони були без зброї, бо у Рогози було одiбрано зброю ще тодi, як вiн виходив з Сiчi. Балан же не брав своєї шаблi, побоюючись, щоб у Самарi не одiбрали її москалi.

— Хто ж так робить! — скрикнув старий козак. — Се ж грабунок! Коли б при менi була шабля, я б повчив вас, як поводитись з козаками.

— Мовчи, поки цiлий, мазепо! — почали гримати драгуни та, повитягавши з возу всi харчi, затернули їх у рядно, щоб покласти на коня.

— Та що ж се ви, харцизи? — скрикнув Рогоза. — Ото такi ви царськi люде? Грабуєте подорожнiх людей серед шляху гiрше за татар!

Вiн хотів одiбрати харчi з рядном назад, та драгуни вихопили шаблі з піхов і погрожували всiх порубати. Побоюючись, щоб не сталося лиха, Дмитро з Галею одтягли молодого козака назад.

— Нехай беруть! — сказав старий козак. — Нехай їдять на свою загибель. Я скажу їм услiд таке слово, що та їжа каменем у черевi стане й отрутою по жилах пiде. Нащо вже татари, та й тi ніколи не лишали чоловiка в дорозi без харчiв: вiзьмуть, було, скiльки їм треба, щоб наїстись, а останнє лишать подорожньому; лихi ж москалi неначе й не люде!.. Ну, дарма!.. Побачимо, хто скорiше помре: чи ми без хлiба, чи вони пiсля хлiба!

Слова старого козака засмутили драгунів. Вони чули про те, що старi заперожцi всi характерники й що, як хто з них схоче помститись, так вiзьме та й оберне людину в свиню або у вовкулака. Вони почали нишком мiж собою радитись, а далi розв'язали рядно, кажучи:

— Ну, нехай буде по-вашому, подiлимо все надвоє: половина вам, половина нам. Усе рівно ж, бо вам й за тиждень не поїсти!

Так на тому й скiнчилася та пригода. Свiтом нашi подорожнi поїхали далi, вибиваючись на високу гору. Демко й Галя були веселi й смiялися з того, що налякалися драгуни батькових погроз. Балан же був невеселий — вчинок драгунiв нагадав йому, що по запорозьких землях почали вже панувати чужi люде й повелися новi звичаї, колишнiм же власикам сих земель тепер немає вже захисту.

Дві години вiз витягався на гору й нарешті виїхав на шпиль до двох високих могил, що звалися Близнюками. Тут на півночi заблищав срібно-блакитною смугою Днiпро, закликаючи подорожнiх зiйти на могилу й полюбувати на краєвид. Вони так i зробили й, пустивши волiв пастися, самi пiшли на одну з могил.

З шпилю могили був чарiвний краєвид. Лiворуч з-за високої гори виглядав укритий лiсом Монастирський острiв, а повз нього широкою срiбною пеленою вибiгав рухливий Днiпро й, добiгши до плескуватих кучугур Огрiнi, круто повертав на пiвдень, ховаючись одним краєм пiд ту саму гору, що на нiй стояли подорожнi. Далi вiн знову виникав з-пiд гори ввесь, простуючи вже на захiд, i бiля високого рогу гори падав на гострi скелi Кодацького порога, розбиваючись бiлою пiною. На пiвночi за Днiпром розлягалися великi зеленi лiси, а помiж тими лiсами подекуди виблискувала своїми бiлими водами рiчка Самарь.

Старий Балан не один раз уже на свойому вiку бував на сих могилах; був раз тут пiд час походу й Рогоза. Галя ж не була тут нiколи й стояла тепер, мов зачарована, слухаючи те, що розповiдав їй батько про сi дивнi місця.

— Через що ж, тату, — спитала вона згодом, — той зелений острiв зветься Монастирським, коли монастир, ви казали, стоїть аж за Самар'ю?

— Через те, дитино моя, що сi мiсця жили ще задовго до наших часiв. Люде помирають, а земля все живе. На тому островi була, бач, церква, ще скоро пiсля народження Христа. Вже яка там вона була, хто його знає: може, просто в землянцi, а може, що й у печерi помiж скелями, а тiльки нашi дiди гомонiли, що чули од своїх батькiв, нiби святий апостол Андрiй, як їхав Днiпром до Києва хрестити людей, так перебував деякий час на Монастирському островi й хрест на ньому великий поставив. Пiсля нього на островi й з'явився монастир i ченцi. І не малий час вони тут пробували — аж поки набiгла сюди бусурманська погань... Тодi ченцi, рятуючись од нехристiв, перейшли в лiс за Самарь та й збудували там новий монастир.

— А цi могили, чому Близнюками звуться?

— А це теж не за наших часiв так їх прозвали... Тут у дуже давнi часи, ще як не тiльки що запорожцiв тут не було, а й татарва ще й не приходила, так царював у Кодацi якийсь цар, а в царя була улюблена жiнка. От одна чарiвниця й позаздрила тiй жiнцi та й набрехала царевi, неначе його дружина та йому невiрна, а на доказ, бач, пророкувала, нiби жiнка царя завагiтнiє та й породить близнюкiв... А коли вже справдi так i сталося, так дар той жiнку скарав на смерть, а двох близнюкiв звелiв на оцiй горi живцем закопати та й висипати над їх домовинами оцi височеннi могили. От через те й могили люде Близнюками звуть.

Кiлька хвилин старий козак мовчки переводив свої очi з одного краю обрiю до другого, далi ж знову звернувся до Галi:

— Тут, серце, всяка могила на степу, всякий острiвець на Днiпрi й навiть всяка скеля на березi говорить про минуле. От, наприклад, бачиш з захiдного боку Днiпра високий острiв бiля Огрiнi — Кiнським вiн зветься, — так на ньому наш кошовий Сiрко вигубив цiлу татарську орду, а кiльки десяткiв тисяч невольникiв, що орда гнала з України, визволив на волю... А ото з правого боку на крутому, високому розi — Кодак: так там-то вже кровi нашої козацької пролилося!.. I до Хмельниччини було й пiсля Хмельниччини... Там i зараз запорозька паланка стоїть...

— Кажiть, тату, краще: була паланка! — похмуро сказав Рогоза.

Цей натяк на скасування Запорозької Сiчi з усiма її паланками дуже зворушив старого сiчовика.

— Боже мiй, Боже мiй! — сказав вiн, ковтаючи сльози. — Що ж тепер з тобою буде, мiй вiльний, укоханий краю? Чи на те ж нашi батьки обороняли тебе вiд бусурманiв, не шкодiючи свого життя, щоб дiстався ти чужим людям на поталу?

Через хвилину, сумно похиливши голову, старий запорожець сходив з могили до свого возу, щоб їхати далi, а слiдом за ним iшли й Галя з Демком.

III

В обiдню пору подорожнi почали з'їздити з великої гори до Днiпра. Оббiгаючи ту гору, велика рiчка pозлягалася перед очима мандрiвникiв широким та блискучим, мов загартована криця, пiвколом. У лiву руку понад Днiпром простяглася широка зелена долина, перерiзана вузенькою вихилястою рiчкою, понад котрою жовтiли стрiхи запорозьких зимовникiв. Та рiчечка звалась Половицею, як i тi кiльканадцять хаток, що тулилися до неї. По долинi вiльно ходили гурти товару й косяки коней, а в далечинi понад Днiпром визначалися озера й очерети.

Балан не звертав до Половицi, а прямував горою аж до рогу, що вип'явся скелями проти Монастирського острова, бо саме на тiм розi над скелями й сидiв зимовником його приятель Глоба.

Запорожець Глоба був курiнним товаришем Дмитра Балана. Як i Балан, вiн козакував за часiв гетьмана Мазепи й кошового отамана Гордiєнка; коли ж запорожцi мусiли перейти кошем до Алешок, Глоба не схотiв жити на бусурманськiй землi та, повернувшись до порогiв, наглядiв собi захисний куточок над скелями Днiпра проти Монастирського острова й збудував там собi спершу курiнь, а далi й хату.

Дуже припало Глобi до серця це мiсце, i почав вiн порядкувати тут сад i пасiку, а далi збудував пiд скелями, на Днiпровiй протоцi, млин i молов сусiдам борошно.

Працюючи у свойому куточку, Глоба нiкуди не їздив, жiцоцтва не бачив i через те, мабуть, й не оженився замолоду; коли ж почали люде осiдати хатами понад Половицею й з'явилися тут i дiвчата, й удовицi, Глоба був уже старий, женитись не схотiв i довiку лишився бурлакою. Тiльки рокiв за десять до зруйнування Сiчi стало старому сумно самому жити в хатi, й вiн прийняв до себе жонатого сiчового товариша Каплуна й передав усе хатнє господарство до рук його жiнки.

Коли нашi подорожнi наблизилися до зимовника Глоби, старi товаришi Дмитра саме лагодилися обiдати й дуже зрадiли гостям. Каплуниха заметушилася по хатi, i за мить на столi почали з'являтися всякi заїдки, а далi запарував i смачний борщ; Глоба ж тим часом витяг з комори цiлий десяток сулiй та сулiйок з вишнiвками, тернiвками, дулiвками й iншими наливками, що вiн настоював з ягiд та овочiв власного саду.

За чаркою горiлки старi приятелi розбалакалися, пригадуючи своє козакування, пригоди, бойовища й молодецьку гульню. Розмова протяглася довго, i хоч почалася весело, та скiнчилася журливо, бо козаки пригадали подiї останнiх часiв — пригадали, що немає вже їхньої неньки Сiчi Запорозької.

— Все минулося!.. — сказав наприкiнцi обiду Глоба. — Минулося й не вернеться нiколи, як i нашi молодi лiта. У тебе, Дмитре, он хоч дочка єсть... Благословить Бог, так i онуки будуть... все ж хтось пом'яне; я ж як був сiромахою, то так сiромахою мене й поховають, i не буде кому про мене згадати! Ну, та що про се говорити... Ходiмо лiпше я покажу тобi мiй садок.

Усi, вставши з-за столу, пiшли з хати й зразу опинилися в саду. Деревами була обсаджена велика обшир днiпрового берега, що високо пiднiмався над рiчкою. У всякому кутку, саду були окремi дерева: цiлi площi були пiд вишнями, яблунями, дулями й сливами; понад стежками ж росли шовковицi, кислицi, каштани, клен, ясен та силенна сила бузку.

Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в саду була так вихована, як дитина, i не хотiв йняти вiри, щоб усе те зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслiдками своєї працi й радiючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито говорив:

— Ось де мої укоханi дiти! Ось де мої нащадки на цьому свiтi! Якщо вони мають душу, то згадають мене пiсля смертi.

Далi Глоба показав Балановi все своє господарство й повiв у берег Днiпра, де, притулившиеь до скелi, шумiв колесами млин i стояли, прив'язанi до корiння осокорiв, великi й малi човни.

— Забагатiв я! — сказав Глоба Балановi, коли всi верталися вже до хати. — Бач: у мене млин, всяка худоба нелiчена, зимовник на двi половини... Ще й другий зимовник, i другий сад єсть у долинi бiля рiчки Половицi... А нащо менi все оте? Менi вже час про спасення душi подбати. Вiддам, мабуть, усе добро на Самарський Миколаївський монастир та й сам пiду туди вiку доживати.

Увесь вечiр приятелi згадували про своє минуле життя та гадали про майбутню долю Запорожжя, i тiльки пiзно пiсля вечерi полягали спати.

Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на вiз харчiв i, взявши з млина двох наймитiв, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей разом з їхнiм возом i волами на той бiк Днiпра.

Ще не встало сонце, як нашi подорожнi були в дубi й, протягши його деякий час понад берегом, щоб легше було обминути переднi скелі Монастирського острова, рушили впоперек широкої рiчки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на стернi, проводжаючи товариша, сидiв сам Глоба.

Прудкi хвилi рiчки підхопили дуба й понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелi острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця мiцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бiк великої рiчки.

За пiвгодини дуб був бiля берега. Наймити допомагали Демковi викотити з нього воза; запрягти ж було недовго, i через кiлька хвилин подорожнi, попрощавшися з Глобою, поїхали далi, прямуючи помiж плескуватими кучугурами та шелюгами верболозiв до Самарського шляху.

Тiльки ввечерi, коли вже сiдало сонце, нашi подорожнi в'їхали в стародавнє запорозьке мiсто Самарь. Тут у Балана чимало було побратимiв i приятелiв, та тiльки старий запорожець, побачивши, що по всiх дворах та вулицях мiста сновигали драгуни, улани й iншi москалi, не схотiв ставати у Самарi на нiч.

— Цур їм, тим москалям! — говорив вiн. — Од них i поли врiж та тiкай, бо без лиха не минеться!

Найбiльше вiн боявся за Галю, — i справдi: поки вони переїхали мiсто, москалi дуже зачiпали її, вигукуючи всякi соромiцькi прислiв'я та пiснi так, що бiдна дiвчина нарештi почала плакати й з очима загорнулася хусткою.

Проминувши серед мiста нову велику церкву на дев'ять високих бань, вiз незабаром спустився до річки Самарi, до того мiсця, де коштом Вiйська Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубiв.

Чубатi запорожцi-дубовики вже пошабашали на нiч i сидiли у березi бiля таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки, та смакуючи пах олiї, що її кухар чимало всипав у таганок.

Подорожнiм довелося б тут i ночувати, коли б Глоба не поклав на вiз своєму побратимовi баклажка з горiлкою. Добрий могорич i щире слово Балана пiддобрили дубовикiв, i вони перевезли подорожнiх на другий бiк рiчки.

За рiчкою вiз потягся лiсом, поринаючи колесами в пiску й пiдкидаючись на корiннях вiковiчних дубiв. Темрява ночi оповила землю, а за рясними вiттями дубiв до землi не доходив навiть промiнь зiрок. Проте старий козак нiколи не забував стежки, по котрiй проїхав хоч один раз за життя, й тепер, не вважаючи на темряву, вiн за пiвгодини потрапив до ворiт монастиря.

Тут бiля хреста Божого дому Балан почував себе в безпецi вiд москалiв i, не наважуючись турбувати ченцiв уночi, не дозволив Демковi стукати в ворота, а розташувався на нiч пiд парканом монастиря.

Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець i впустив подорожнiх у двiр. Балан зразу ж пiшов до отця-iгумена перебалакати про свою справу, але виявилося, що вiнчати в той день не годилося, й iгумен наказав дiждати завтрашнього.

Ввесь ранок Рогоза ходив з Галею по монастирському садочку й поза огорожею в лiсi. Нiхто не бентежив тут лiсового птаства, i воно щебетало, стрекотiло й виспiвувало по кучерявих дубах так, що, здавалося, все повiтря повне тих згукiв; людського ж голосу тут нiгде не чуть було i, здавалося, що за паркан монастиря не доходять нiякi вiстi з свiту. Здавалося, що тут дбають тiльки про Бога, а до iншого всiм було байдуже; проте справдi воно було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душi, i з його тихих келiй з смутком у серцi прислухалися до того, що дiялося на Запорожжi.

Навiдався Рогоза й до шпиталю, де лежали покалiченi пiд час останньої вiйни запорожцi. Там теж була непорушна тиша й спокiй. Тiльки ченцi ходили помiж лiжками калiк, перев'язуючи їхнi рани. I подобалося Демковi це святе мiсце так, що тепер вiн зрозумiв, через що тесть повiз його по шлюб сюди, а не до iншого мiста. Смутний ходив по шпиталю Балан.

«За що ж i за кого пролили ви свою кров?» — встало в його серцi питання, коли вiн дивився на покалiчених сiчовикiв.

I гiрка сльозина полилася з ока старого запорожця. Пiсля обiду молодий послушник покликав Балана й Рогозу до келiї скарбника, колишнього кошового Запорозької Сiчi, Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не дуже давно був одним з видатнiших дiячiв i лицарiв Нової Сiчi Запорозької. Козакувати вiн почав ще з юнацьких лiт i за часiв кошового Костя Гордiєнка брав участь разом iз побратимом Баланом в оборонi Старої Сiчi. Врятувався вiн тодi тiльки через свiй незвичайний хист та силу. Побачивши, що отаман i майже все товариство полягло по окопах побите й покалiчене, а вороги затопили Сiч своїм вiйськом, Пилип кинувсь у Днiпро й переплив його впоперек. Пiсля того вiн з'явився в Алешкiвськiй Запорозькiй Сiчi, уславився походами звiдтiля на полякiв, що мордували Правобережну Україну, далi ж допомагав Малашевичу пiд час переходу запорожцiв з Алешкiвської Сiчi на їхнi стародавнi землi та упорядкував Нову Сiч на Пiдпiльнiй. У Новiй Сiчi вiн уславився походами на татарськi городи та турецькi землi й нарештi в 1764 роцi був обраний на кошового отамана.

Кошовим отаманом Пилип був невеликий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Сiчi заможна козацька старшина й що вона сама схиляється до знищення стародавнiх запорозьких звичаїв i рiвноправного товариства, вiн через рiк сам зрiкся кошевства й пiшов спасатись у Миколаївську пустинь.

Рогоза не був на Сiчi за часiв кошевства Пилипа й зовсiм його не знав; Балан же, побачивши в невеликiй келiї сивобородого старця, не пiзнав би в ньому свого давнього побратима, коли б очi старця не свiтили з-пiд довгих сивих брiв тим вогнем, що грав ще замолоду.

Старий Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима благословення, а слiдом по ньому пiдiйшов пiд благословення й молодий козак.

— Сiдайте, друзi мої й товаришi... — промовив чернець, показуючи на лаву, — й оповiдайте менi, як сталося те, що розкраяло нашi душi.

— От свiдок усьому, що було... — одповiв Балан, показавши на Рогозу. — Нехай вiн сам тобi розкаже.

Молодий козак розказав про всi подiї, що сталися пiд час скасування Запорозької Сiчi, не проминувши й того, як з-пiд престолу церкви святої Покрови полковники московського вiйська забрали шухляду з царськими грамотами та унiверсалами польських королiв про непорушнiсть запорозьких вольностей i як пiсля того донськi козаки пообдирали з образiв коштовнi ризи та на шматки порубали срiбнi царськi врата.

Слухаючй оповiдання Демка, старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись його ще бiльше хвилювати, спинився, вiн наказав говорити далi:

— Нехай почую все! Може, скорiше моє серце розiрветься в грудях i не дасть менi пережити смертi неньки Сiчi. Знаю я, що грiх це мiй великий... що я повинен думати тiльки про прийдешнє царство, але де ж узяти сили, щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподiяли?

Коли Рогоза скiнчив оповiдання на тому, що бiльшiсть козакiв помандрувала на Дунай, чернець, сумуючи, похитав головою:

— Не матимуть вони там долi, бо за турецьку землю доведеться нашим бити на хрещених, i це буде нестерпучою мукою всьому товариству. Грiх думати те, що я думаю, прости мене, Господи, а лiпше було б вам тут битись за матiр Сiч до загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Сiч. Спитай он свого тестя. Ми билися до останнього й не осоромили козацької слави, а через те хоч померла та Стара Сiч, так народилася Нова. Правда, що на все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи нової долi, бо доля їхня в руках Господнiх.

Проте думки старого ченця не до Бога слалися: вiн почав згадувати молодi лiта та морськi походи на бусурманiв i переказував усе, що знав про славнi часи кошевства Івана Сiрка. Очi колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття, а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його головi, й ряса здавалися зовсiм не на своєму мiсцi.

Несподiвано в ту хвилину вдарив дзвiн до вечiрнi. Слова занiмiли на устах ченця, очi погасли, вся постать його стулилась i зiгнулась, i колишнiй кошовий, ставши в куток до образiв, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та Рогоза, щоб не перешкоджати божому чоловiковi й не спокушати його, вийшли потихеньку з келiї й зачинили за собою дверi.

Одстоявши ранком другого дня в церквi службу, Демко Рогоза й Галя Баланiвна стали на рушнику та взяли шлюб. Вiнчав Рогозу, як i завжди вiнчав запорожцiв, сам iгумен i поблагословив їх на нове життя власною рукою.

Пiсля вiнця Балан повiв молодих вклонитися Пилиповi й разом попрощатися з ним. Пiд час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя пiсля зруйнувания Сiчi Запорозької, заплакав.

— Не сумуй, товаришу, — неначе спокiйно сказав колишнiй кошовий. — На все бо є воля Божа, i без його святої волi не було б зруйновано Сiчi Запорозької. Треба скорятися волi Господній i вiд нього сподiватися милосердя.

За ту нiч, що минула пiсля першої розмови з козаками, запорожець-чернець багато передумав та перестраждав i, нарештi, в його душi смиренний чернець, мабуть, перемiг сина вiльної волi, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з щирого серця.

IV

Через кiльки день, щасливi та веселi, молодi поверталися разом з батьком до Базавлука. Ще віз з уквiтчаними волами був далеко од оселi, а вже назустрiч подорожнiм вибiгли Іван з Ївгою, а далi повиходили й старi сусiди. Всi, радiючи, привiтали молодих i предрiкали їм щасливу долю.

Недовго посидiли всi в хатi, а далi старий Балан пiшов до пасiки оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його у садочок. Тoй садочок був їй любіший за все на свiтi, бо бiля нього вона народилася на свiт, по його стежках бiгала своїми маленькими дитячими ноженятами, працювала в ньому бiля квiток та рослин i у вiльний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь. Усякий кущик, усяке дерево й навiть квiтка в садочку були їй знайомі, як рiднi дiти й брати. Вона хутко бiгла тепер стежкою саду, вiд куща до куща, вiд дерева до дерева, оглядаючи їх i манячи за собою того, хто був їй тепер найдорожчий на свiтi — свого чорновусого красуня Демка. Крiзь вiття кучерявих вишень та яблунь її привiтало своїм промiнням ясне сонце, а з-помiж зеленого листу до неї взивалося спiвоче птаство та поглядали на неї своїми рум'яними боками ряснi яблука.

Так, перебiгаючи з одної стежки саду на другу, молодi вибiгли пiд верби на берег лиману, й на них глянула безкрая, блакитна просторiнь осяяного сонцем величного лиману.

— Любий мiй, — скрикнула Галя, — чи є на свiтi що чарiвнiше за нашу оселю?

— Тiльки ти, моє серденятко, чарiвнiша! Чарiвнiша й за ваш садок, i за сей лиман безкраїй, i навiть за свiт сонця! — одповiв козак, пригортаючи до серця свою красуню дружину.

З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з дiвоцтва була дуже пильна до свого господарства, тепер же, пiсля одруження, ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй у працi коло города й баштана, i хоч був непризвичаєний до того, а проте, скоро почав привчатись до господарювання.

Коли зайшла осiнь i господарськi роботи скiнчилися, Демко разом з Іваном мало не щоранку виносили на човен сiтi, кошелi, рагелi й iнше рибальське знаряддя й виїздили човном: у лиман, а лиманом доїздили до плавень i верталися тільки ввечерi, привозячи добру здобич. За невеликий час вони наловили стiльки риби, що її не було куди дiвати. Галя роздавала її сусiдам, годувала наймитiв i насолила вже двi великих дiжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була риба! Блискучi, як золото, коропи, срiбнi ситi секреїти (судаки), зубастi щуки та чорнi довгоносi осетри. А що вже було ракiв! Так їх Галя здебiльшого викидала назад у лиман, лишаючи тiльки таких, що були бiльшi за долоню доброго козака та ситiшi за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та пiд кригою рибальство було й нецiкаве. Демко взявся було до тих книжок, щр купив у Самарському монастирi , та тільки всi вони були про життя святих i не цікавили молодих козакiв. Думки обох запорожцiв полинули до Сiчi, на Дунай; та й на свою рiдну Сiч, що покинули вони на Пiдпiльнiй, їм дуже захотiлося глянути, бо й Демко, й Іван нiяк не могли собi уявити нi того, що було тепер на Пiдпiльнiй, де пiвроку до того шумiло й гуляло товариство, нi того, що було на невiдомому, таємному Дунаї. Як на лихо, нi з Пiдпiльної, нi з Дунаю не доходили до Базавлука нiякi звiстки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од шляхiв i нiхто до нього не завiтав.

Наприкiнцi зими Рогоза не втерпiв i сказав Галi, що хоче поїхати верхи подивитись, що робиться на Пiдпiльнiй, у Сiчi, але Галя просто вп'ялася в нього:

— Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Сiчi, так наказували, щоб i не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?.. Тебе заарештують i заберуть у москалi.

Жалiючи Галю, бо вона вже мала повеснi стати матiр'ю, Демко не хотiв турбувати її й рiшив почекати ще деякий час.

Нарештi зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й плавнi почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а в садках почали удудукати чубатi одуди, забуркотiли горлицi... нарештi, закувала й зозуля, а тут у Галi знайшлася й дитинка — маленький син Миколка.

Нема чого й говорити, що всi тому Миколцi дуже зрадiли. Демковi вже годi нудьгувати — почав допомагати Галi сповивати сина, та й дiд Дмитро кiльки разiв на день пiдходив тихенько до колиски глянути на немовлятко.

Скоро почали мiркувати про те, де малого охрестити, i зважили за краще зробити це в найближчiй церквi: у Старому Кодаку.

Як тiльки Галя одужала, Рогоза запрiг воза, й удвох з Галею повезли дитину до попа.

Наблизившись до Кодака, Рогоза побачив, що навкруг старої фортецi будувалося чимало хат, а лiворуч од Кодака, ближче до Половицi, будувалася нова велика слобода. Раздивляючись на всi новини та розпитуючи вулицею у людей, де живе панотець, Рогоза наглядiв свого товариша з Платнирiвського куреня Гната. Вiн ледве пiзнав Гната, бо той був вбраний не по-запорозькому, i навiть штани на ньому були синi, а не червонi.

— Гнате! — нагукав Рогоза.

Той наблизився й, пiзнавши товариша, почоломкався з ним.

— Ти що тут робиш у Кодацi? — спитав Демко. — Чи не оселився тут?

— Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас усiх, запорожцiв, хто приписався в лоцмани, лишили вiльними й грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.

— А хто не приписався?

— Хто не приписався в лоцмани, тих усiх повернуть у крiпакiв.

У Галi з тих речей похололо на серцi, Рогозi ж вони здавалися неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн, Рогоза, сидить бiля грунту й має з тестем власний зимовник i все господарство.

— А що ж то в долинi за нова слобода будується?

— То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам'янкою прозвали.

— Ну, а про товариство, що пiшло на Дунай, якi є чутки? Гнат зразу злякано озирнувся.

— Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а їх тут до бiса вештається, то буде й тобi, й менi лихо.

Вiн нахилився ближче до Рогози й почав говорити, поспiшаючись:

— Живуть нашi вiльно у туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi їм подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два братчики Голка та Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг да туркiв. Дехто, було, вже й пiднявся йти, аж тут москалi Голку й Книша схопили та й забили в кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з хати, озираєшся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.

Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.

— Що за людина? - гукнув вiн до Рогози, спинивши воза.

Рогоза розказав, по якiй справi приїхав.

— А що ж це за вбрання на тобi? — показав унтер на кремезний жупан козака.

— Запорозьке...

— Щоб зараз менi не було! — почав гримати на Демка унтер, вип'явши на нього свої великi баньки. — Немає запорожцiв, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну з тебе, то вже бiльше не одягнеш!

Рогоза мусив скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв до хати панотця.

— Цур їм i пек, сим москалям, — говорив вiн до Галi стиха. — Коли б скорiше вихопитися звiдсiля з душею.

Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши навiть волiв, зараз же рушили з Кодака й тодi тiльки трохи заспокоїлися, коли знову в'їхали в степ.

Звiстки, що їх привезли Деяко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана.

— Недобрi звiстки, дiти... — сказав вiн. — Починається тут нове господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало.

— Треба, тату, поїхати нам до Сiчі, — сказав Демко. — Треба подивитись, що там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тодi таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть у свою землю.

До речi Демка пристав i Йван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi й не знати, що там дiється. Старого козака й самого давно манило до Сiчi — глянути на неї хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги сина й зятя.

Порадавшись, козаки рiшили їхати до Сiчi не кiньми, а човном, через лиман та Пiдпiльню, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм непомiтно, i так само непомiтно можливо було б i переховатися в очеретах плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода вiд москалiв.

Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком, i це заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнiм усяких харчiв, а через кiльки день ранком троє козакiв сiли в великий човен i виїхали в лиман.

Лиман Великi Води недурно так звавсь у запорожцiв; упоперек його ледве сягало око, а вподовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою комашкою здавався на тому просторi запорозький човен, i здавалося просто неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко жваво налягав на весла, i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi лиману, немов по сковзалцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв весел.

Смужка зеленої плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до друтого берега та, трохи вiдпочивши, в'їхали в рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв Іван, Демко нi почав снiдати.

З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними колiрами. Плавня вже давно прокинулася, й легкокриле птаство завело свої веселi пiснi... Проте козаки не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi придивлялися, бо все те було їм давно вiдоме. Очi їхнi з напруженням придивлялися в той бiк, де була Запорозька Сiч. По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води, i через те човен посувався повагом, так що Демко та Іван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали.

Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Іван радiсно скрикнув:

— Хрест!

Всi глянули на схiд сонця. Там над зеленою пущею плавнi сяяв пiд промiнням сонця щирим золотом хрест сiчової церкви святої Покрови.

Козаки поскидали шапки й почали хреститись.

— Слава Господевi! — сказав старий Балан.

— Церква стоїть нерухомо!

— А коли церква стоїть, — скрикнув Демко, — так живе в Сiчi й товариство!

У запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчової церкви то виникав козакам на очi разом iз банею дзвiницi, то знову ховався за деревами.

Через пiвгодини човен повернув з рiчки в Сiчовий Кiвш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Сiчi всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козакiв iз Ковша — вiн був порожнiй, i тiльки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли бiля берега два рибальських човни.

— Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! — журливо похитавши головою, сказав Дмитро. — Коли б товариство жило в Сiчi, то Кiвш не був би порожнiй!

Приставши до берега, козаки вискочили з човна й пiшли нагору стежкою, що виходила просто до Сiчового майдану й паланки. За часів Нової Сiчi по цiй стежцi було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помiтив навiть, що давня стежка почала заростати шпоришем, i нудьга стиснула йому серце.

Сперши дух, козаки поспiшалися нагору, вибiгли на майдан i спинилися в нестямi... Чи тут же була Сiч? Чи не помилилися вони? Де ж рiднi куренi? Де славнi паланка, пушкарня, скарбниця? Сiч була порожня, а замiсть будинкiв чорнiли ями, немов розритi домовини!

Усi обернулися до церкви, що подала їм таку радiсну надiю, i тiльки тепер помiтили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вiкнами й дверима, дзвiниця ж стояла без дзвонiв. Навiть цвинтар понавколо церкви був зруйнований, i на ньому не було нi капличок, нi хрестiв.

Наблизившись до того краю Сiчi, де колись стояли куренi, козаки одшукали рiвчачки од пiдвалин, купки битої цегли од кабиць та кiстки од риби, що запорожцi їли в останнiй день життя Сiчi.

Перевiвши очi на сiчовi стiни, козаки побачили, що вони почали вже обсипатися й поростати травою, на баштi ж, що стояла бiля сiчової брами, видно було кiлькох робiтникiв, що руйнували її ломами.

Козаки пiшли до башти, i що бiльше наближалися до неї, то гупання ломiв дужчим болем било їм у серце.

— Що то ви руйнуєте башту? — ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робiтникiв.

— На князiвський палац каменю треба! — весело одповiв один з мурщикiв по-московському.

Сльози пiдступили старому запорожцевi пiд горло, i, не маючи нiчого бiльше сказати, вiн одiйшов од башти набiк i схилився до сiчової стiни.

— Чи се ж не Дмитро Балан? — почулося йому питання.

Бiля нього стояв старий сiчовик i дивився на нього очима, що нагадали Дмитровi щось дуже давнє, молоде й радiсне.

— Невже це ти, Дударю? — спитав вiн, сам непевний у тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких лiт.

— Та я ж, братику, я! — одповiв сивий дiд i почав чоломкатись з товаришем.

— Чого ж це ти тут вештаєшся? — спитався вiн далi Балана.

— Приїхав подивитись на матiр Сiч... — з сльозами на очах одповiв Балан. — Бодай би ліпше не бачити!

— Немає, братику, Запорозької Сiчi, — одповiв Дудар, одвертаючись набiк, щоб молодi козаки не побачили, як з старих його очей побiгли сльози.

— Ідiть сюди! — сказав вiн згодом до козакiв, трохи перемiгши cебе, i повiв казакiв на високу сiчову стiну.

З верху окопiв запорожцi побачили, що на пiвнiч од Сiчi будувалися якiсь будинки.

— Бачите? — спитав Дудар, показуючи тi будинки своїм цiпком. — То будується економiя того князя, що йому цариця Катерина подарувала всi цi землi, разом з нашою Сiччю. Тут уже й управитель його живе. От на тi то будiвлi й беруть камiнь з Сiчових башт... Туди ж на пiдмурки побрали з цвинтаря й кладовища всi хрести й надгробки... Байдуже їм до того, що то могили славних лицарiв i що по надгробках Святе письмо повибиване... Вони б'ють надгробки й хрести на камiння й мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли.

Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiльки викопаних з землi хрестiв, то на захожих московських людей, немовби дивуючись, як ще цi люде живi i як їх досi не скарав той, що на небi.

— Забув про нас, Боже! Забув! Одцурався дiтей своїх... — тихо промовив сивий запорожець, схиливши свое засмучене чоло.

— А куренi ж де? — спитав Рогоза.

— Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино: там складають з них гамазеї; а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь та й будуємо з нього двi хати. Он зараз на Шамбашi...

Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiльки хат.

— Тут i будуємося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться.

— Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало...

— Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу та козацьку волю!

Усi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.

— Що ж, пани-брати... — пiсля довгої мовчанки обiзвався Дудар, — сонечко на спочивок лагодиться. Ходiмте до моєї землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеряємо та й переночуєте в мене.

— Пробач, товаришу, — одповiв Дмитро Балан, — несила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! — звернувся вiн до Демка й Івана. — Тут смерть i неволя зазирає менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом!

Старий запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна.

V

— Агу!.. Агу, Миколко!.. Агу, синашу мiй... Сонечко моє ясненьке! — щебетала Галя, сповиваючи свого малого сина. — А ходiмо ще раз подивимось, чи не їде батько. Де це вiн так забарився? Га?.. Що?.. Приїде, говориш? Приїде, приїде... А ми його поцiлуємо та пожуримо за те, що довго гаявся!

Миколцi було тiльки три мiсяцi, а проте, Галi здавалося, наче вiн не тiльки що все розумiє, а навiть одповiдає на її запитання.

Немовлятко випручало рученята й не давалося сповиватись. Пухкi щічки хлопчика почервонiли з напруги, а оченята дивилися весело, немовби посмiхаючись з матерi, що їй не пощастило сповити йому рученята.

Ставши матiр'ю, Галя трохи погладшала, мовби налилася, як спiла ягода, i стала ще гарнiша. Завжди весела, рухлива й чепурна, вона звеселяла навкруги себе все, як сонце звеселяє все живе, на що падає його промiнь.

Уже вдруге виходила сьогоднi Галя пiд верби, до лиману, виглядаючи батька й чоловiка, i на сей раз таки наглядiла в далечинi, на блакитному просторi лиману, чорненьку комашку.

— Ага!.. Дивись, синашу! — радiючи, зверталася Галя до Миколки. — Он-он чорніє човник... То нашi їдуть. Там i батько наш любий!

Смутний, з пригнiченим серцем вийшов Демко з човна на берег, а проте, як тiльки глянув на свою дружину та зазирнув у її веселi, повнi кохання очi, то одразу той сум вiтром з нього змело й розвiяло понад лиманом.

— Ох ти ж, горличко моя люба! — скрикнув вiн, обнявши свою дружину. — Та яка ж ти красуня стала!

Вiн узяв вiд неї сина й, балуючись, пiдкидав його догори.

«От де моє щастя, — мiркував вiн, — люба дружина й син... i нiхто не владен одiбрати од мене це щастя, опрiч Бога».

— Ач, якого ти менi бравого сина годуєш! — говорив вiн тим часом Галi, любуючи на пухкi щiчки й веселi оченята дитини. — Мов той бузiвок!

— Годi тобi вигадувати! — злякано одповiла Галя. — Не кажи так, бо щоб з того слова ще чого лихого дитинi не сталося. Який там бузiвок, коли зовсiм худенький.

Щаслива пара покинула батька й брата бiля човна й пiшла до хати. Демко нiс сина, бавлячи його барвiнком, Галя ж iшла поруч, обнявши чоловiка за стан.

Через який час, пополуднувавши, вся сім'я сидiла пiд хатою на призьбi. Галя держала на колiнах Миколку; Демко сидiв поруч, обнявши її; старий батько, сидячи трохи осторонь, стежив очима за бджолами, що повз хату пролiтали з степу до пасiки. Іван же розглядав хрущiв, що з гудiнням часто билися об стiни хати й падали на призьбу. Лiто саме набуло своєї краси й виповняло вечiрнє повiтря пахощами степу й квiток.

— А дивiться, дiтки... — обiзвався Дмитро, показуючи чубуком люльки на обрiй, де з-за гори виникали якiсь темнi обриси, схожi на вози. — Неначе вози їдуть.

Всi пильно почали придивлятися туди, куди-показував Балан.

— Справдi, неначе чумаки їдуть! — згодом сказав Рогоза.

— Чого ж тут чумакам iти, — одповів старий запорожець уже стурбовано, — коли ми не на шляху. Адже бачите: вони прямують сюди.

Тим часом чорнi обриси простяглися по горi довгою стьожкою, пiдсунулися ближче й побiльшали, а через який час стало вже видио, що то були вози, запряженi кiньми й навантаженi всяким збiжжям. Визначилися вже обабiч возiв i люде, й дiти.

— Щось чужостороннє... — сказав старий Балан, — бо кiньми, а не волами їдуть.

Серце старого запорожця передчувало недобре й сповилося нудьгою, бо скiльки жив вiн на свiтi, то не бачив тут чужостороннiх людей.

Валка возiв i людей прямувала до запорозьких зимовникiв, а попереду всiх їхав верхи в панськiй одежi якийсь чужинець. Коли вози вже зовсiм зблизилися з хатами, вершник спинив їх, подiлив на три валки та, направивши двi до зимовникiв Лантуха й Лубяного, сам з третьою в'їхав просто в двiр до Балана й почав тут порядкувати, неначе в своїй господi, гукаючи до своїх людей по-московському:

— Становiть вози в два ряди! Повертайте голоблями до тину! Коней женiть на пашу!

— Гей ти, старий! — гукнув вiн далi до Балана. — Чого баньки вип'яв? Ходи сюди!

Почувши московську мову й побачивши одежу, що про таку тiльки чули од людей, а саме: бiлi повстянi шапки на головах та онучi й личаки, замiсть чобiт, на ногах, нашi козаки пiшли до возiв, здивованi й обуренi на те, що якийсь пiдпанок хазяює в їх дворi, не спитавшись господарiв.

Всi тi московськi люде, що заїхали в двiр до Балана, були крiпаками того князя, що для нього, як учора бачили козаки, будувався бiля Сiчi палац з надгробкiв, хрестiв та капличок запорозького кладовшца; пiдпанок же, що їхав верхи попереду валки, був князiвський прикажчик.

Коли князь розглядав у Петербурзi карту подарованих йому земель, вiн уподобав те мiсце над лиманом, де стояли запорозькi зимовники, хоч їх на тiй картi й не було зазначено, i рiшив переселити до лиману п'ятдесят родин крiпакiв з своїх маєткiв, що держав у Калузькiй губернiї. Ця його вигадка й упала тепер на голову запорозьких сиднiв. [Прим.: сидень — господар, що сидiв на запорозькiй землi зимовником].

— Скiльки в тебе печеного хлiба? — звернувся прикажчик до Балана.

— А що, у вас не вистачило хлiба? — спитав той, маючи думку подiлитись по щиростi. — Здається, хлiбiв три є!

— Так от що, старий: нехай ота молодиця, що стоїть бiля хати, — показав вiн на Галю, — за цю нiч напече хлiба пудiв з десять!

— Що ви? Бог з вами! — здивувався Балан. — Де ж їй управитись на стiльки хлiба!.. А ви завтра рано вiд нас поїдете? — додав вiн з неспокоєм у голосi.

Галя, що здалеку прислухалася до розмови батька з прикажчиком, теж, сперши дух, чекала вiдповiдi на останнє питання.

— Куди ще їхати? Ми саме туди й потрапили, куди було треба! — одповiв прикажчик i почав знову гукати до своїх людей. — Випрягай! Випрягай, не гайся!

— Та чого ж ви сюди приїхали? — перебив його зовсiм уже збентежений Дмитро.

— Хати будемо будувати, дiду! — весело вiдповiв прикажчик, радiючи, мабуть, що добувся до мiсця. — Село тут буде, та ще й чимале!

У всiх з тiєї одповiдi похололо на серцi. Галя й Демко почали розумiти, що на них впало лихо, старому ж козаковi трохи не забило дух, i вiн ледве прохрипiв:

— Як то б ви будували тут хати, коли це наша земля?!

— Та ви ж самi чиї? — здивовано спитав прикажчик. — Хiба не князiвськi?

— Ми вiльнi люде! — з обуренням скрикнули козаки. — Ми — запорожцi!

Прикажчик глянув на козакiв неймовiрно й з посмiхом. Вiн зрiс у крiпацтвi, знав, що й батько, й дiд його були крiпаками, i не мiг собi уявити, щоб на свiтi були якiсь вiльнi люде, опрiч панiв.

— Дурницi говорите! — сказав прикажчик i, злiзши з коня, обернувся до Рогози: — Вiзьми коня!.. Поводи його та постанови до стайнi!

Кров ударила Демковi з обурення в голову.

— Вам, добродiю, годилося б уклонитися нам, господарям, — сказав вiн, — та спитатись, чи можна поставити коня до стайнi... Тодi, може б, я й сам вам допомiг, а коли ви нахабно менi, немов наймитовi, наказуєте, так я нiчого вам не зроблю.

З тим Демко одвернувся й, узявши Галю за руку, пiшов з нею до хати.

— Он який ти! — з погрозою гукнув йому вслiд прикажчик. — Ну, як я надiшлю тебе до економiї, то ти забудеш свою пиху!

Тут прикажчика оточили жiнки з дiтьми й, покладаючись на те, що дiтей заїдає мошкара, просили його, щоб дозволив внести дiтей у хату.

— Несiть, — власно сказав прикажчик, передаючи свого коня одному з крiпакiв.

Жiнки заметушилися, i через хвилину бiльше двадцяти дiтей з матерями ввiйшли в Баланову хату та почали розташовуватись: хто на полу, хто на лавах, а кому не досталося мiсця, то й долi.

Балан почував своє право стати на дверях своєї хати й не пустити до неї нiкого, та тiльки його добре серце не дозволяло йому так учинити. Старий козак тiльки руками об поли бився, дивлячись на те, що робилося в його господi. Галя теж бiдкалася й плакала, бо їй нiде вже було навiть Миколку покласти, а не то що самiй лягти. А проте, побачивши, якi в матерiв змученi, обiдранi та закалянi дiти, не тiльки не сварилася з жiнками, а навiть вiддавала їм з своєї скринi сповивачi, рушники, хустки й усяке шмаття.

Нiч, що вже заходила, спiткала всю сiм'ю Балана надворi, випханою з своєї власної хати. Спати в хатi було неможливо через важкий дух, що його принесли з собою росiйськi люде. Рогоза з Галею й Миколкою пiшли на пасiку; старий же Балан знову доступився до прикажчика:

— Слухайте, чоловiче добрий! Розкажiть же менi товком та по правдi, як же воно буде, коли ви тут побудуєтесь?

— Не як iнакше, — одповiв прикажчик, — як стане тодi на цьому мiсцi село. Мужики оратимуть землю та сiятимуть хлiб.

— Так це ж наша земля! Це займище трьох козакiв: моє, Лубяного та Лантуха. Що ж ми будем робити, як ви одберете нашу землю?

— А те будете робити, що й нашi крiпаки: будете сiяти панський хлiб, косити його, молотити та звозити зерно до панської економiї.

У старого цiле пекло заклекотiло в серцi:

— Ну, сього вже не дiждете! — скрикнув вiн.

— А ти ж гадав як? Князевi подарувала всi цi землi цариця, а як ви сидите на цiй землi, то зрозумiло, що й ви князiвськi разом iз землею.

Отуманiв свiт в очах старого козака, i, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволiкся вiн до своєї пасiки й упав пiд куренем на солому.

Болючi думки, наче вбитi в мозок цвяхи, пекли голову старого.

«Так ось до чого воно йшло — скасування Запорожжя!.. Щоб нашi землi та степи, кривавицею дiдiв та прадiдiв политi, пороздавати вельможам... Невже ж воно справдi так i буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вiльних людей, повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привiв менi, старому дiждати такої недолi? Чому не прибрав мене ранiше?»

Усю нiч гнiтили такi думки козака, i всю нiч не заплющував вiн очей, благаючи Бога, щоб вiн або одвернув геть цю чорну хмару тяжкої недолi, що нагнiтила їх, або прийняв його до себе.

Не спали цю нiч i дiти старого. Вони до свiту просидiли бiля батька пiд куренем, щоб не тiльки не бачити того, що робилося в хатi, а навiть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та замордованих чужих людей, що мимо своєї волi принесли їм недолю й стали їм ворогами.

VI

Другого дня зранку прикажчик поїхав у економiю до найстаршого управителя, а в обiдню пору повернувся до Базавлука й загадав усiм крiпакам, щоб другого дня ранком їхали в плавню рубати лiс. Далi вiн прикликав до себе обох Баланiв i Рогозу.

— Ти, старий, — сказав вiн Дмитровi, — своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини нехай переженуть усiх ваших коней у плавню. Там мої люде рубатимуть лiс, так треба кiньми тягати колоди до рiчки.

Старий козак з жахом в очах дивився на прикажчика:

— Ви хочете моєю худобою робити? У мене своє хазяйство й своя робота худобi.

— А я вам просто кажу, — скрикнув Рогоза, — що в плавню я не пiду й батькових коней до роботи вам не дам! От що!

Прикажчик, як хитра людина, не хотiв одразу доводити козакiв до розпуки й сказав, неначе спокiйно:

— Ну, гаразд... Якщо ви робити не хочете, то на цей раз обiйдемося й без вас; а вже щодо худоби вашої, так вона менi дуже потрiбна, i я заберу її до роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й учора вам говорив, що все те, що було вашим: i земля, i худоба, й хати, i навiть ви самi — тепер князiвськi!

— Не буде того! — рiшучо скрикнули козаки.

— Запорожцi довiку не будуть крiпаками!

— Побачимо! — глузливо проказав прикажчик i пiшов до свого дiла.

Цю нiч усi знову ночували в куренi. Молодi козаки, знемiгшись за попередню нiч, спали тепер добре й прокинулися тiльки ранком, почувши голос батька, що з обуренням гукав:

— Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней i волiв! Круторогi ж мої... укоханi мої дiти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на князiв ви працювали!

Демко та Іван схопились на ноги та, вглядiвши, що прикажчик верхи на конi жене з степу ввесь косяк, а позаду крiпаки женуть i волiв, кинулися до хати, схопили недоуздки й побiгли навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловiка, благаючи, щоб вiн вернувся, але Демко її не слухав i побiг у степ. Зблизившись там з кiньми, вiн накинув на одного з них обротьку, скочив на нього та й почав навертати косяк знов у степ. Іван слiдом за Демком теж був уже на конi й допомагав шуряковi.

Батько та Галя од ворiт побачили, що прикажчик наскочив на Демка й ударив його батогом, та ледве вспiли вони скрикнути вiд обурення, аж дивляться: розiгнав Демко свого коня та, наскочивши на прикажчика, так ударив його кулаком у груди, що той, мов снiп, упав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх знов у степ.

Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому дурно, i вона жахливо скрикнула:

— Господи милосердний, що ж тепер буде?

У старого Балана пiд час сутички навпаки не жах був в очах, а радiсть. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося запорожцевi: що не подарував прикажчиковi образи, а з козацьким хистом збив його з коня. Очi старого заграли юнацьким вогнем, i вiн голосно гукнув:

— Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького кулака!

Вилежавшись деякий час на землi, прикажчик пiдвiвся та, шкандибаючи, пiшов до двору, кленучи Демка вголос i погрожуючи йому кулаком:

— Почекай, гайдамако, я тобi цього так не подарую!

Через кiльки хвилин галас збився бiля всiх зимовникiв: крiпаки намагалися побрати у Балана, Лубяного й Лантуха сокири, канати й iншi господарськi речi, тi ж не давали, бо в степах у тi часи воно було дорожче за золото.

— В'яжiть їх! — гукнув до своїх людей розлютований прикажчик. — Усiх в'яжiть, отсих гайдамакiв, коли вони не хочуть нам коритись. Я сам одвезу їх до управителя на науку! Треба тiльки ще отих двох душогубiв пiймати! — додав прикажчик, показуючи в степ на Демка та Івана.

Проте тих не довелося ловити. Зачувши, що коло хати збиралася колотнеча, вони самi бiгли до двору й, побачивши, що їхнього батька вже зв'язано, кинулися його визволяти.

— Пустiть тестя, бо вб'ю! — грiзно гукнув Демко.

Побачивши по очах козака, що вiн у запалi, люде пустили старого Балана й розступилися в усi боки, але як тiльки Демко та Іван почали його розв'язувати, прикажчик моргнув кiльком своїм крiпакам, накинувся з ними на козакiв ззаду та, зваливши, почав в'язати їм руки й ноги. Козаки одбивалися, як роздратованi звiрi, але їх надавили цiлою купою й нарештi пов'язали. Прикажчик же пiсля того, як зв'язаного Демка пiдвели з долу, вдарив його з помсти по виду.

Галя метушилася помiж людьми, мов у нестямi. Вона кидалася вiд чоловiка до батька, голосила й благала, щоб їх пустили, але нiхто на неї не звертав уваги, i тiльки прикажчик добре штовхнув її, коли вона хотiла розв'язати Демка.

Через пiвгодини трьох старих запорозьких дiдiв та двох молодих і покрученими за спину руками везли до тiєї самої економiї, що будувалася бiля руїн Запорозької Сiчi.

Почувши, що запорожцi не хотять коритися волi прикажчика й навiть на очах крiпакiв побили його, управитель визнав за потрiбне пiднести в очах крiпакiв особу прикажчика й люто покарати запорожцiв.

Коли вiн побачив бiля ганку зв'язаних козакiв, очi його заграли хижим вогнем, мов у звiра, що вже почув кров своєї здобичi, i вiн зразу почав гримати:

— Так отсе ви бунтуєтесь? Не хочете робити?.. Не даєте худоби й навiть б'єте княжого прикажчика? Ну, так я вас навчу шануватися. Я з вас виб'ю ваше гайдамацтво! Я зроблю з вас покiрливих!

— Пане управителю! — обiзвався старий Балан. — За що нас катують? Ми людей ваших не займали. Вони прийшли на нашу землю. На ту землю, що вiддана нам пiд господарство вiд коша славного Вiйська Запорозького. Побачивши ваших людей у тяжкому становищi, ми навiть хати свої покинули та вашим людям вiддали. За що ж хочете ви ще й добро, придбане тяжкою працею, одiбрати?

— Вашого нема тепер нiчого! — сказав управитель. — По указу царицi всi цi землi й усе, що на їх є, себто й ваше добро, й навiть вашi душi, тепер є власнiсть князя... Ви його крiпаки!

З боку козакiв почулися скрики обурення, проте, Балан намагався ще говорити спокiйно:

— Бог один владен над душами людей, i йому вони й належать. Того ж не може бути, що велика цариця звелiла грабувати й катувати своїх чесних, трудящих пiдданцiв! Нiколи того не буде, щоб ми, вiльнi запорожцi, стали крiпаками! Скорiше ми душi свої занапастимо, а не скоримося такiй неправдi.

Не звикши чути вiд крiпакiв такi речi, управитель здивовано дивився на величну постать сивоусого запорожця. Довгий, скудовчений у боротьбi оселедець надавав старому запорожцевi надзвичайний вигляд, а очi того в'язня дивилися яа нього не з благанням, як вiн звик бачить у крiпакiв, а смiло й згорда. Управителевi, що служив довго у вiйську, була навiть до вподоби могутня постать старого запорожця, але тим дужче вiн узнав за потрiбне негайно перемогти й знищити цю гордовитiсть i вiльний дух, щоб усi крiпаки, що стояли навкруги великим натовпом, упевнились у тому, що нiяке волелюбство не може встояти проти його влади... I от, упиваючись тiєю владою, вiн глузливо сказав:

— Бачу, що ти занадто розумний! А скiльки тобi рокiв?

— Вiсiм десяткiв лiт Господь держить мене на свiтi, i нiколи ще на вiку я не бачив i не чув про таку кривду, яку ви нам чините.

— Ану, всипте йому вiсiм десяткiв рiзок, — сказав управитель до челядi, — може, старий дурень хоч пiсля того порозумнiшає!

— Мене рiзками? — вжахнувся Балан. — Та лiпше ви вбийте мене або живого вкиньте у вогонь, анiж дамся я над собою так знущатися.

I, не тямлячи себе з обурення, старий козак так смикнув свою єдину, прив'язану за спину руку, що бечiвки ввiрвалися. Та тiльки даремнi були всi змагання: на старого насiла челядь, звалила його на землю та, зв'язавши йому ноги, понесла знесиленого до стайнi, а слiдом за ним потягли Рогозу, Івана, Лубяного й Лантуха. I от на стайнi, серед бруду й калу, крiпаки, що вже стеряли в собi iскру Божого духу, почали вибивати дух живого Бога з своїх братiв.

Не стогнали запорожцi пiд руками катiв, бо бiль у тiлi був нiчим, порiвнюючи з мукою душi й серця покривджених. Вони мовчки, мов залiзнi, терпiли мордування, аж поки ставали непритомними.

Старий Балан пiсля катування не пiдвiвся... Його непритомного винесли з стайнi й, одливши водою, кинули на вiз. Повкидали на вiз i решту.

Демко, впавши на воза, сховав своє обличчя в сiнi, бо йому соромно було почувати себе живим пiсля такої образи... Дiди Лубяний та Лантух голосно просили собi в Бога смертi; серце ж молодого Івана палахнуло почуттям помсти, i вiн дав собi клятву, що прикажчик заплатить своїм життям за їхню ганьбу.

Коли старого Дмитра привезли додому та, знявши з воза, понесли до хати, вiн, зiбравши останнi сили, проказав:

— У курiнь... на пасiку...

Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в куренi скривавлене тiло свого чоловiка, i коли туди внесли батька, хотiла доступитись до нього, але вiн спинив її:

— Не руш... Не руш, моя дитино... моя надiє й утiхо... Прийшов мiй час... Тодi, доню, оббаниш моє тiло, як вiдiйде душа моя...

— Тату... таточку!.. — припала до батька Галя. — Не кажiть так... Не покидайте нас сиротами на поталу катам! Ви ще одужаєте, i ми кудись пiдемо звiдсiля...

— Нi, доню... я просив Господа, щоб вiн не дав менi жити пiсля смертi неньки нашої Сiчi Запорозької, i вiн, Милосердний, кличе вже мене до себе. Не вбивайся за мною, в домовинi я не знатиму того знущання, що тут... Про вас тiльки, дiти, болить душа. Як ви, нещаснi, свiй вiк проживете!..

Через годину старий запорожець горiв уже, мов на вогнi, i став непритомний, а свiтом Галя, ридаючи, вже споряджала тiло свого замордованого батька на той свiт.

VII

Поховавши батька пiд вербами над лиманом, Демко, Іван i Галя, прибитi горем, сидiли бiля його могили всяк iз своїми думками, не наважуючись навiть слова сказати одно одному, бо нi про що, опрiч як про недолю, нiхто не знаходив мови. Несподiвано Іван, що вiд часу знущання над ним став зовсiм iншою людиною, ходив замислений, з лютим непривiтним поглядом в очах, i нi до кого не звертався, раптом устав, наблизився до Галi й низько їй уклонився, кажучи:

— Прости мене, моя сестро. Не нарiкай на мене за те, що я тебе покину, бо несила менi коритися неправдi.

— Що ти?.. Що ти, Івасику? Чого прощаєшся?.. — скрикнула Галя й, схопившись на ноги, припала братовi до плеча. Демко й собi пiдiйшов до нього:

— Заспокойся, Іване! Ти намислив щось непевне.

— Не подарую я прикажчиковi, — говорив Іван, хвилюючись, — того знущання над нами, а найбiльше над старим батьком нашим. Я довiку не мав би спокою, коли б не помстився за батька!

— Що ти намислив?

— Схаменися! — скрикнула Галя. — Ти ж себе занапастиш!

— Тихше гомонiть,— сказав Іван пошепки. — Сьогоднi я вб'ю прикажчика й малим каюком утечу в плавню, а ти, Галю, збери менi харчiв i поклади в той порожнiй вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тiкатиму, так тi харчi заберу.

— Та ти ж загинеш у плавнi! — з плачем говорила Галя. — Як же ти там житимеш?

— Не бiйся, я не дитина. Запевне в плавнi чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимiв, помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось менi харчiв у вулик, а я приїздитиму в темнi ночi й забиратиму їх, аж поки не помандрую звiдсiля.

— Братику мiй рiднесенький! — заголбсила Галя. — Зросли ми з тобою вкупi, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навiки розлучатися.

— Помандрував би й я з тобою, Іване... — сказав Рогоза, з заздрiстю поглядаючи на шуряка, — та ба, крила приборканi!

Галi цi слова чоловiка запекли в серцi:

— Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Це я з Миколкою приборкала тобi крила? Демко схаменувся:

— Боронь, Боже, щоб я нарiкав на тебе, Галю! Нагадав менi Іван, що на Дунаї товариство вiльно гуляє, а ми тут загибаємо, от i вихопилося в мене таке слово.

Вiн заспокоїв Галю й не вiдмовляв Івана од його замiрiв. Порадившись, всi зважили за потрiбне, щоб Демко з Галею ночували цю нiч на очах у людей, у хатi, щоб на них не було пiдозрiння за смерть прикажчика.

Як порадилися, так усе й сталося. I коли ранком другого дня Демко й Галя вийшли з хати, надворi люде вже галасували, що в коморi Лантухової хати, де спав прикажчик, його знайдено мертвим з великою раною пiд серцем.

Через кiльки годин пiсля того до зимовникiв прибув управитель i, довiдавшись, що старий Балан пiсля катування помер, а син його в останню нiч зник невiдомо куди, зрозумiв, що то Іван заколов прикажчика, помщаючись за батька.

Того ж дня вiн призначив iншого прикажчика, молодого ще парубка з крiпакiв, наказавши йому якнайскорiше будувати переселенцям хати.

Пiсля того справа з хатами справдi почала посуватися хутко; лiсу, людей i худоби було багато, i за мiсяць од запорозьких зимовникiв потяглися двi вулицi: одна в степ, а друга понад лиманом до Базавлука. У початку другого мiсяця, хоч хати й не були ще покiнченi, по них уже почали жити, i одну половину Баланової хати нарештi спорожнили, так що Галя з чоловiком знову в нiй оселилися. Тiльки як оселилися? Де тепер було Галине добро! Її скриня була майже зовсiм порожня... Переселенцi розтягли все, не лишивши їй нi празникової одежi, нi грошей, що батько за своє життя придбав своїй укоханiй дитинi, нi надбання покiйної матерi.

Рогоза давно вже покинув змагатися за своє добро i бажав тiльки, щоб йому лишили хату, садок, леваду та вiльне життя. Галя теж охоче погодилася б на цьому; до того, що бажав Демко, їй потрiбна була тiльки корова, щоб годувати Миколку, бо через горе й неспокiй у неї стало негарне молоко, та й того було обмаль.

Одного дня Галя пiшла до прикажчика попросити, щоб з усiєї худоби, що побрали у її батька, повернули їй хоч одну корову.

Новий прикажчик був русявий дужий парубок у напiв-панському вбраннi, з виголеною бритвою шиею та пiдстриженим у круг довгим волоссям. Жив вiн в окремiй новiй хатi, i як був нежонатий, то в нього була за прислужницю одна з крiпачок, лiтня удова.

Чорнява й огрядна, зовсiм несхожа на росiйських жiнок та дiвчат, Галя зразу подобалася прикажчиковi, й на її прохання про корову вiн почав одповiдати жартами. Сперше смiявся з її української мови, далi ж почав розглядати Галину одежу, а сам доторкався до її рук та стану.

Засоромившись, Галя одхилилася од нього, коли ж прикажчик нарештi хотiв її обняти, вона з обуренням випручалася, скрикнувши:

— Бiйтеся Бога! Чи не сором же вам зачiпати чужу жiнку?

Прикажчик розсердився й насупив брови:

— Ач, яка ти недоторка! Не буде ж тобi корови, коли так... Та скажи ще своєму чоловiковi, щоб завтра разом з тобою виходив на панщину, час уже орати та сiяти хлiб.

Галя передчувала, що Демко нiзащо не згодиться одбувати панщину i що змагання за волю приведе його до загибелi. Приголомшена словами прикажчика, вона трохи не на колiнах почала його благати, щоб не примушував її чоловiка до панщини.

— Змилуйтеся, пане!.. — говорила вона. — Мiй чоловiк зроду бiля землi не працював i нiчого не вмiє в степу робити. Вiн з малих лiт усе козакував.

— Не вмiє? — скрикнув прикажчик. — То дарма, навчимо рiзками! Не все йому козакувати, час i до дiла братись!

Заплакана, з пригнiченим серцем, Галя повернулася до своєї хати й розказала Демковi про те, що прикажчик не дав корови; про те ж, що вiн наказав виходити завтра на панщину, вона не наважилася навiть натякнути.

Ранком другого дня Демко побував на пасiцi, бо її доглядав пiсля тестя, поналивав бджолам води, зняв з дерева новий рiй i тiльки що повернувся до хати, щоб поснiдати, як у хату вскочив прикажчик i почав гримати:

— Ти, лежень, чом не виходиш? Скiльки разiв тебе просити?

— Куди не виходжу? — здивувався козак.

— На панщину чому не йдеш? Адже я вчора наказав твоїй кралi мальованiй, щоб обоє сьогоднi виходили!

Рогоза зблiд на виду. Вiн зрозумiв, що наближаеться кiнець пригодам останнiх часiв i що той кiнець може бути дуже тяжким. Проте, перемiгши себе, вiн спокiйно й рiшуче вiдповiв:

— На панщину я нiколи не пiду й дружини не пустю!

— Он як! А через що ж то так?

— А через те, що я не крiпак, а вiльний козак. Буде з вас i того, що хазяйство наше пограбували.

— Чув я про тебе... чув... — сказав прикажчик. — Так ти знов за своє? Ну, побачимо, хто кого переможе!

Через пiвгодини марного змагання й боротьби почалося знущання над волею людини, i Рогозу, знову зв'язаного, везли до економiї. Знову так само, як i той раз, привели його до ганку будинку, змурованого з надгробкiв сiчового кладовища, i на той ганок скоро вийшов повiдомлений уже про непокiрливiсть козака управитель.

— Ти чому не хочеш робити? — спитав вiн Рогозу, неначе спокiйно.

— Я радий би працювати коло свого господарства, — одповiв, теж удаючи з себе спокiйного, Рогоза, — та тiльки в мене пограбовано все, що придбав мiй покiйний тесть для своєї дочки.

— Панщину чом не йдеш одбувати? — вже з запалом гримнув управитель.

— А через те, що я не крiпак!

— А хто ж ти?

— Вiльний я! Я — запорожець!

— Ага, ти запорожець!..— несамовито скрикнув управитель i, почервонiвши спересердя, кинувсь у будинок, лишивши всiх здивованими. Через хвилину вiн вибiг назад, держачи в руцi те стригало, що ним стрижуть овець.

— Держiть його... та добре держiть! — гукнув вiн до челядi, пiдходячи до Рогози. — Ось я одрiжу йому чуба, так, може, вiн хоч тодi забуде про те, що був запорожцем! Держiть його двое за голову!

Рогоза кидався в усi боки, бився ногами й навiть кусався зубами, обороняючи ознаку свого козацтва, i нарештi, коли управитель простягся до нього з стригалом, укусив його за руку.

— Валiть собаку на землю! Давiть його... Душiть його на смерть!.. — мов божевiльний, гукав розлютований управитель, побачивши на своїй руцi кров. Нарештi, коли знесиленого козака звалили й хтось надавив йому голову колiном, прикажчик згрiб його оселедець собi в жменю, одрiзав його бiля самої голови й з глузливим реготом розвiяв одрiзане волосся по повiтрю.

— Так буде краще! — сказав вiн, празникуючи свою перемогу. — Тепер нiхто вже не знатиме, що ти був колись запорожцем! Тягнiть тепер його до стайнi та всипте йому, скiльки охота! Та глядiть менi: парте так, щоб довiку не забув! А як не те, так самих попарю!

Рогозу поволокли до стайнi, i почалося таке саме знущання, як i той раз. Коли ж його, ледве живого, привезли додому, Галя боялася й розпитувати чоловiка про те, що було, щоб не вражати ще дужче його серця. Вона, ридаючи тiльки, голубила його, щоб хоч як-небудь полегшити змучену душу ображеного, та намагалася якось гоїти його скривавлене, як шматок свiжого м'яса, тiло. Сердешна молодиця сама приймала муки не меншi за чоловiка i за останнiй день так змарнiла, що коли б батько встав з домовини, то вже не пiзнав би своеї укоханої дитини.

Три днi Рогоза лежав, заплющивши очi, не озиваючись навiть до дружини, а в головi його стояла все одна дума: «Смерть або управителевi, або менi! Неможливо жити, не обмивши такого знущання кров'ю».

VIII

Однiєї ночi, коли Демковi вже полегшало, Галя прокинулася вiд незвичайних згукiв. Не знайшовши бiля себе чоловiка, вона пiдвелася й почала придивлятися туди, звiдкiля вчувалися тi згуки, що морозом пойняли її серце... Нарештi вона пiзнала тi згуки — то її чоловiк гострив на бруску ножа, а на кого гострив, про те вже не треба було питати.

Нечутно, мов кiшка, пiдкралася Галя до чоловiка й ухопила його за руку:

— Демку, схаменися!.. Що ти намислив? З несподiвання нiж випав з руки козака, i сам вiн затрусився, мов застуканий злодiй.

— Я мушу його вбити!..

— Кого? Господь з тобою!.. Схаменися, молю тебе!..

— Управителя! Се вiн одрiзав менi оселедця!

— Боронь тебе, Боже, рiднесенький мiй! Ти ж моє щастя!.. Коханнячко моє пекуче! Занапастиш же ти й себе та й мене з сином погубиш... Оджени вiд себе лукавого... перехрестися, то ж вiн, нечистий, тебе спокушає... Помолися разом зо мною Милосердному, щоб вiн захистив твою душу...

— Що ж маю я дiяти, Галю? Не можу я повернутися в тварюку, як отсi крiпаки, i коритися катам. Несила менi й перетерпiти, i подарувати управителевi ту образу, що вiн менi заподiяв. Нехай i мене пiсля скарають смертю, та я таки йому вiк збавлю!

— А про нас же, Демку, ти й забув? На кого ж ти нас покинеш?

— Не рви мого серця, дружинонько моя вiрная! Коли б тiльки ти зазирнула в мою душу, то знала б, яке там пекло... А все ж таки несила менi жити, не помстившись за ганьбу й знущання. Це залiзо або йому, або менi в серце!

Галя вчепилася чоловiковi за ту руку, у котру вiн знову взяв нiж, намагаючись його одiбрати.

— Благаю тебе, Демку, коли вже тобi несила перетерпiти, то нащо ж тобi себе погубляти... Івась досi десь у плавнi живе, бо харчi бере. Утечи до нього! Урятуєшся вiд цього життя, а там удвох, може, надумаєте, як i мене зрятувати.

Галя говорила так тiльки з метою одвернути чоловiка од грiха. Ій легше було розлучитися з ним навiки, нiж допустити його до загибелi; у душi ж вона почувала, що тепер, коли вони не мають уже нi худоби, нi грошей, нема куди Демковi взяти її, як немає чим i прогодуватись їм.

Ввесь останнiй час цiєї ночi подружжя радилось, як i коли втекти Демковi. Врештi намислили вони, що найлiпше йому пiдстерегти Івана й поїхати в плавню разом з ним.

— Як будуть темнi ночi, — говорила Галя, заспокоївши свого чоловiка, — ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з садочку в вiконце, то я й почую, i хоч на хвилину ми з тобою будемо знову щасливi.

— Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене?

— Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму.

Другої ж ночi Рогоза попереносив до пасiки всю батькову зброю, наробив до рушницi набоїв, набрав хлiба, сала та дещо з одежi й почав пiдстерiгати Івана. Щоночi вiн прощався з Галею, хрестив у колисцi сина й покидав захисний куток, у якому зазнав найбiльшого щастя, i однiєї ночi таки й не вернувся вже до хати.

Покинута чоловiком Галя стала крiпачкою. Вона в усьому корилася й робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго допитував її про чоловiка, Галя ж усе одмовлялася, нiби не знає, де вiн,— нарештi ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У цiй вигадцi не було нiчого неправдивого, i прикажчик залишив свої допитування: та тiльки це вийшло на гiрше, бо пiсля того вiн почав поглядати на Галю хижими очима й почав знову зачiпати її, маючи надiю, що тепер, без чоловiка, вона буде лагiднiшою й покiрливiшою до нього.

Здибавшись уночi з Іваном, Демко похапцем розповiв йому про свою пригоду й замiри. Козаки рiшили взяти бiльшого човна, бо їздити через увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, i позносивши в човен зброю, деякi рибальськi знаряддя й харчi, рушили в лиман.

Поки їхали лиманом, Іван розказав, що знайшов у плавнях собi товариша Якова Люльку.

— Чудесний вiн козарлюга, — розказував Іван, — бур-лакою жив собi бiля Ненаситця на Днiпрi. Та кiлька мiсяцiв тому й там знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Вiн загарбав у козакiв усю худобу й майно, а самих повернув у крiпакiв. Люльцi, як от i тобi, хотiли за непокiрливiсть одрiзати оселедця, та тiльки в нього у халявi був нiж, так тим ножем вiн прикажчика вбив на смерть, а трьох з челядi покалiчив та, добiгши до Днiпра, вскочив у човна й подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собi в плавнi добрий курiнь. Рибачимо собi, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч би й довiку так жити, то байдуже.

Поки почало благословлятися на свiт, козаки переїхали лиман i протяглися трохи вгору Пiдпiльною, а далi Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже вихиляста, i човен довго крутився по нiй. Вiн то виїздив ув озера, то знову поринав мiж очеретами, ховаючись там не тiльки вiд людського ока, а навiть од свiту сонця. Скрiзь навкруги човна були такi нетрi, що, мабуть, як i свiт стоїть, по них не бувала нога людини.

Потроху плавня почала прокидатися. За всiх ранiше обiзвалися соловейки, слiдом зацвiрiнькало iнше дрiбне спiвоче птаство, далi заскрекотiла червоно-синя ракша, а врештi вже пiшов такий гомiн вiд пташиної розмови та спiвiв, що козаки не чули навiть свого власного голосу.

Сонечко десь уже зiйшло, але його промiнь грав тiльки на вершках дубiв та високих яворiв, до човна ж, через гущавину плавнi, вiн не досягав.

По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птицi, що за нею майже не знати було води. Тут клекотiли своїми червоними дзьобами бiлi лебедi, гулко ляскали крилами по водi незграбнi баби, полоскалися помiж осокою, витягаючи з мулу собi їжу, дикi гуси, дикi ж качки, коли знiмалися з води вгору, то своїми зграями заступали свiт сонця.

— Ще б пак тут не прожити козаковi! — весело звернувся Іван до Демка.

— А як надiйде зима?

— Та воно б байдуже й зимою, зробили б землянку з пiчкою, а от тiльки горе: хлiба нiде добувати. Певно, що на зиму доведеться таки мандрувати на Дунай.

Очi обох козакiв свiтилися веселим вогнем. Вони радiли з краси запорозького Великого Лугу. Навiть Рогоза почував себе тут щасливим, i тiльки думи про тяжке становище Галi темними смугами краяли те свiтле й радiсне почування.

Вже сонце було височенько, коли Балан привернув нарештi човна до берега та, вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було помiтити нi з якого боку.

— Приїхали! — сказав вiн, забираючи на плечi весла.

Рогоза забрав iз човна свою зброю, i вони, поринаючи з головою у високiй травi, пiшли од берега у пущу плавнi. Йти довелося недалеко, i за кiлькома кущами бузини виявився курiнь, добре вкритий очеретом ще й з запоною, сплетеною з осоки, на дверях.

— Пугу, пугу! — гукнув Іван по запорозькому звичаю ще здалеку.

Зачувши пугукання, назустрiч козакам з куреня вийшов Якiв Люлька. Це був лiтнiй козак з сивиною в вусах, невисокий на зрiст, але крем'язної постатi з могутнiми плечима й високими грудьми.

— Поїхав сам, а повернувсь удвох? — сказав вiн до Івана, привiтно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку.

— Приймiть, дядьку, до гурту.

— Що бiльше, то веселiше! — одповiв Люлька й одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня.

Іван розказав товаришевi про пригоди Рогози, i вони зразу ж почали радитись про те, як урятувати Галю з дитиною, але нi до якого певного краю в своїх мiркуваннях не дiйшли. Забрати її вночi й привезти в плавню було нетрудно, але що було б далi? Наближалася осiнь — куди подiтись тодi з немовлятком? Податися на Вкраїну? Але ж i там скрiзь було крiпацтво... Пiсля скасування Запорожжя вже нiде неможливо було вiльно прожити. Тiльки одно надумали козаки: ловити якнайбiльше риби та продавати її, щоб придбати грошей.

— Як будуть грошi, — говорив Люлька, — так тодi скорiше щось надумаємо.

Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче не було де рибу продавати. Але козаки зумiли зарадити справi. Щоб переховувати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великi кошелi та, втопивши їх у рiчку, щодня впускали туди свою здобич.

З харчiв козакам потрiбний був самий хлiб та ще сiль, риби та дичини вони мали стiльки, скiльки душа бажала.

Через тиждень Рогоза поїхав до своєї хати по хлiб. Виїхав вiн у полудень, щоб до захiд сонця виплутатися з протокiв та озер; на лиман же виїхав аж увечерi, коли вже почало смеркати.

Непомiтною комашкою човен козака пересунувся через широку просторiнь лиману й наблизився до невеликого острова, що був недалеко вже од рiдних осель. Рогоза привернув до цього острова, бо бачив, що по хатах ще де-не-де свiтилося, i люде не спали. Треба було перечекати, i вiн сiв на березi пiд вербою.

Тут козака обступили згадки про недавнє минуле, бо це був той самий острiв, що з нього два роки до того вiн уперше почув голос своєї Галi. Як воно недавно було те щастя i куди воно тепер подiлося?..

Козак нетерпляче дожидав, поки по всiх хатах погасне свiтло, i коли нарештi дiждав того, то сiв знову в човен i поплив до свого садочка.

У вулику на пасiцi вiн знайшов i хлiб, i пшено, й сiль, але всього йому було не досить: тепер, коли молодий козак був всього за декiльки крокiв од своєї дружини, вiн не мав сили пiти звiдсiль i знову стати диким лiсовим звiрем, не пригорнувши її до свого серця й не упившись радощами кохання.

Здержуючи своє серце, що колотилось у грудях, мов пташка в сiльцi, Демко пiшов до хати, тiльки не так пiшов, як ходять люде, а поплазував на черевi, ховаючись помiж травою, мов ящур або полоз.

Доплазувавши до невеличкого вiконця, що дивилося з хати в садок, козак ледве чутно пошкрябав по склу, i того непомiтного шкрябання було вже досить, щоб Галя його почула.

Вже не одну нiч Галя спала, мов та пташка на гiлочцi, що все чує... Не один раз вона навiть виходила в пасiку подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий!.. I от тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто прибув. Зiскочивши з лiжка, вона, схвильована, не зразу навiть знайшла дверi, щоб вiдчинити, але врештi-таки знайшла... Ще мить — i два наболiлi серця стукотiли одно коло одного... От Галине лiжко, а от бiля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате вiн чує його легкi подихи, доторкається до його тепленького тiла й обережно цiлує його. Не бачить Демко й любих очей своеї дружини, але замiсть того вiн почуває її всiєю iстотою й мiцно стискує її в своїх обiймах...

Коротка лiтня нiч, i небагато часу дала вона для втiхи... Незчулися закоханi, як проспiвали вже другi пiвнi й прийшов час, щоб Демковi вiд'їздити.

— Демку, любий, лишися тут!.. — прошепотiла Галя, не рознiмаючи своїх рук, що обвилися круг шиї чоловiка. — Скорися!

— Як скоритись? Себто стати крiпаком? Та це, Галю, ти ножа встромила менi в серце.

Руки молодої жiнки безсило рознялися, а з грудей вибилося тяжке зiтхання. Вона не мала сили сказати чоловiковi, що прикажчик усе дужче чiпляється до неї, а за те, що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не наважилася сказати й того, що боїться, аби вiн силою не примусив її стеряти свою честь.

— Ну, так iди... — сказала вона. — Не гайся!..

Демко перехрестив колиску сина; хапаючись, ще раз поцiлував дружину й зник за дверима, ховаючись у темрявi ночi.

IX

Вже тричi Рогоза одвiдував Галю; сьогоднi вiн їхав учетверте. Нiч сим разом була темна й вiтряна. Лиман шумiв пiною вiд великих хвиль. Тi хвилi пiдкидали й били човен, як трiсочку, немов силкуючись залити його й поховати в безоднi; проте, Демко не звертав на них найменшої уваги, а нап'явши паруса, розбивав сивi верхи хвиль своїм човном надвоє. Сьогоднi вiн вiз Галi радiсну звiстку, i та звiстка виповняла його душу щастям i рiшучiстю.

До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю звiстка про те, що за Бугом, понад Лиманами й бiля Дунаю, приймають козакiв разом iз жiнками й дiтьми та надiляють усiх землею. Через тиждень Люлька мав продати в Микитиному останню рибу й на зiбранi за лiто грошi купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай усiм товаришам, узявши й Галю з Миколкою. З цiєю-то радiсною звiсткою й поспiшався сьогоднi Демко до Галi.

Приставши до берега й перебiгши садок, вiн, як i вперше, пiдлiз до Галиного вiконця, пошкрябав по склу, i вона йому вiдчинила. Зараз пiсля перших радощiв побачення Демко розказав Галi про те, що за другим разом вiн забере її й повезе на Дунай, де буде їм вiльне й спокiйне життя.

Галя радiсно почала його цiлувати, далi ж, схопившись з лiжка, почала виймати з скринi всяке збiжжя.

— Що ти, що ти? — почав Демко її спиняти. — Не зараз їхати, а другим разом!

— Нi, не другим разом, Демку! — говорила Галя пошепки. — Сьогоднi нас бери... зараз!

— Та ще ж немае в нас дуба. Нi на чому їхати.

— Байдуже! — говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання. — Поки добудете дуба, я якось перебуду з вами в плавнi!

Далi вона враз покинула свою роботу, знервовано припала до чоловiка й, тремтячи всiм тiлом, почала хутко говорити:

— Бери, бери мене, Демку, зараз, бо несила менi далi змагатися... Я досi тобi не говорила, щоб ще дужче не рвати тобi душу, тепер же слухай... З тiєї доби, як ти втiк, до мене почав залицятися прикажчик. Вiн перестав було виганяти мене на панщину, а замiсть того часто навiдувався до нашої хати, заводячи речi про те, що коли ти мене покинув, так я вiльна любитися з iншими, хоч би й з ним...

— А, гаспид!.. — прохарчав Демко.

— Цить! — затулила Галя йому рота рукою. — Слухай далi. Коли я на його залицяння просила становити краще мене на панщину i вiн побачив, що всi його заходи даремнi, то почав мене страхати, нiби як ти невiдомо куди подiвся, так управитель владен звiнчати мене з панським крiпаком. Далi вiн почав мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою, щоб менi не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець, лишаючись у хатi по пiвдня без догляду, заходiшся тут криком, i коли б не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на свiтi... Що я натерпiлася за цi два мiсяцi, що я намучилася душею, то й не знаю вже, як ще та душа й держиться в моєму тiлi та як ще б'ється в грудях серце!

Слухаючи дружину, Рогоза й лютував i разом плакав, переживаючи душею те, що переживала без нього Галя.

— Коли так, — сказав вiн нарештi, — то ідемо зараз.

Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, i вони вiдчинили дверi, щоб iти садком до човна... Та не вспiв козак ступити однiєю ногою за порiг, як дужi руки вхопили його впоперек тiла.

Незадоволена унада до Галi не давала прикажчиковi спати, i вiн уже не одну нiч тинявся попiд вiкнами її хати. Тинявся вiн i сьогоднi... i врештi спостерiг, як Рогоза пiдкрадався до своеї хати й Галя йому вiдчинила. Радiючи, що можна помститись, прикажчик побудив челядь i, привiвши до Баланової хати з десяток дужих парубкiв, почав пiдстерiгати бiля дверей. Вiн чув навiть розмову подружжя, i як тiльки Рогоза вiдчинив дверi та ступнув з дитиною на руках за порiг, прикажчик зразу вхопив його пiд силки.

У Рогози був у халявi чобота нiж, але в руках вiн держав дорогу ношу. Кинути ту ношу було неможливо, поки ж вiн успiв передати хлопця до рук Галi, челядинцi вхопили його за ноги й звалили на землю. У безсилому лютуванню й розпуцi козак скреготiв зубами й змагався, як звiр, а проте, через кiльки хвилин нерiвної боротьби був уже зв'язаний. Все те сталося так несподiвано й хутко, що Галя ледве вспiла скрикнути i стояла з дитиною на руках, мов скам'янiла.

— Так ось як вiн за Дунаєм! — глузував з молодої жiнки прикажчик. — Ось через що ти така недоторка! Ну, тепер уже годi вам, голуб'ята, буркотiти... Тепер уже я знаю, що з вами зроблю. Натiшилися цю нiч, намилувалися... та тiльки це вже востаннє!

Свiтом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною, везли в економiю до управителя на суд.

Почувши вiд прикажчика, що Рогоза переховувавсь у плавнi, управитель рiшив, що з нього нiяким родом не зробиш уже крiпака й робiтника, а придбаєш тiльки клопоту. Через те вiн намислив вiддати козака в пiкiнери.

У тi саме часи, по наказу князя Потьомкiна, набирали з запорозьких бурлак три повки пiкiнерiв, так що, вiддавши туди Рогозу, управитель сподiвався навiть запобiгти ласки князя.

— Ну, що ж, — сказав управитель прикажчиковi, показуючи на Рогозу. — Сей гайдамака звик воювати, робити ж вiн не вмiє й не хоче. Здамо його в пiкiнери... Можна сьогоднi ж вирядити його в Самарь до полковника. Та потавруйте його, щоб усякий знав, що вiн утiкач.

Демко не вiдповiв i слова, бо розумiв, що всяка балачка тут зайва. Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милостi вiн не попросить, але й пiкiнером не буде, а знов утече й або загине, або вирятує Галю.

— А їй що? — спитав прикажчик, показуючи на Галю. — Треба й її покарати за те, що переховувала втiкача й сама хотiла з ним утiкти!

— Ну, на перший раз, — одповiв управитель, дивлячись на Галю прихильно, — буде з неї двадцять рiзок.

— За вiщо ж? — заплакала Галя. Що я хотiла втiкти з чоловiком, так на те ж я в церквi Божiй присягалася скрiзь бути з чоловiком, куди б вiн не пiшов. Де ж у вас правда?

— Ну, ну... годi мене вчити, — гримнув управитель, — а то прибавлю!

З малих лiт Галя не знала не то бійки, а навiть лайкй. Її обхопив жах перед соромом i ганьбою катування, i в розпуцi вона впала навколiшки:

— Помилуйте! Не робiть менi такого безчестя!

— Ну, коли вона не хоче рiзок, — обiзвався прикажчик, — так замiсть того звелiть ій одрiзати її косу!

— Косу? — ридаючи, скрикнула Галя. — За вiщо ж косу менi рiзати? Хiба я повiя?

— Устань, Галю! — обiзвався до дружини Рогоза. — Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що лютi вороги знущаються з нас, безборонних! Мордуй мене, кате! — гукнув вiн управителевi. — Дери з мене живого шкуру, та тiльки лиши немiчну, легкодуху жiнку!

Не звик управитель чути такi речi вiд своїх крiпакiв. Йому любо й звично було чути вiд них благання. Вiн любив, коли пiдвладнi йому люде припадали до нiг i, як покiрливi пси, цiлували їх. Таким покiрливим вiн часто дарував їхнi провини; гонорливi ж, запальнi речi козака роздратували його.

— Жiнцi за покiрливiсть дарую все... — голосно гукнув вiн. — Гайдамаку ж бийте, поки виб'еться з нього дух, тодi одлийте водою й знову... i так тричi. Якщо видержить та не помре, так тодi потавруйте його й везiть у пiкiнери, у Самарь. Ти ж, красуню, — звернувся вiн до Галi, — iди додому та гляди: якщо тiльки твiй чоловiк утече з служби, так зараз же я тебе з кимсь звiнчаю!

Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловiка й прощаючись з ним навiки. Нещасна молодиця не мала надiї колись його побачити, бо в тi часи москалi служили, аж поки їх уб'ють або покалiчать.

— Поблагослови сина... — надсилу промовила вона, коли Демка вже вели до стайнi.

— Нехай його Бог благословить! — одповiв козак. — Менi ж зв'язано руки i нiяк його перехрестити! А ти, Галю, не вдавай свого серця в розпуку та сподiвайся: я прийду по тебе хоч iз того свiту.

Тут челядь вiдтягла молоду жiнку вiд чоловiка, й її повезли додому. Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли вiн не мав уже сили навiть держати голову, його винесли надвiр, i тут коновал наштрикав йому на правiй руцi своїми струментами лiтеру «Б», що мала визначити московське слово «бродяга», i пiсля того натер порiзане мiсце порохом, щоб порази посинiли i щоб їх знать було довiку. Далi Демковi обголили пiвголови й тодi вже замкнули в комору, щоб там вiн вилежавсь, поки трохи погоїться спина.

X

Два тижнi дожидали Рогозу в плавнi Якiв Люлька та Іван Балан; на третiм же тижнi, не дiждавши його, попливли дубом у Чорне море та до тихого Дунаю.

Тим часом Рогозу забили в кайдани й повезли у Самарь до полковника пiкiнерського повку. Козак знову побачив навкруги себе свiдка своїх юнацьких герцiв — просторий степ; побачив i свiдкiв своєї весiльної подорожi — могили Близнюки... Та тiльки сум наганяло тепер на нього все те: вiн у кайданах, вiн невольник, розлучений з усiм, що миле його серцю. Вiн проклинав тепер i розлогi степи, i високi могили, i навiть блакитне небо за те, що вони нагадували йому про страчену волю.

Молодий козак тяжко карався тепер з того, що не послухав поради свого старшого брата Петра й не помандрував на Дунай разом iз сiчовим товариством.

У Самарi з Рогози зняли кайдани й почали муштрувати його разом iз iншими пiкiнерами.

З першого ж дня свого пробування в Самарi Рогоза почав обмiрковувати, як би йому втiкти. Хата, де мiстилися пiкiнери, стояла в дворi, i хоч на нiч на воротах того двору й ставав вартовий, а проте, з другого боку хати вартового не було, i втекти через сад та городи до Самарi було зовсiм нетрудно, на рiчцi ж козак добре знав, де саме стояли човни.

Перебувши в мiстi тiльки два днi й сховавши собi потроху хлiба вiд снiдання, обiду й вечерi, Демко саме впiвночi, коли всi в хатi поснули, вилiз у вiкно до саду та, перелiзши через тин, пiшов садами й городами до рiчки. Там вiн одшукав невеликого каючка й, перехопившись ним на той бiк Самарi, зник у дубовiй пущi Миколаївського монастиря.

До свiту вiн був у безпецi, бо, поки пiкiнерiв не вестимуть на муштру, нiхто не мiг довiдатись про його втечу; навпаки, ранком вiн сподiвався погонi; Рогоза знав, що в Самарi стояв повк драгунiв, i гадав, що саме вони й гнатимуться за ним кiньми. Неодмiнно треба було кiльки день де-небудь переховатися, поки погоня повернеться назад; та тiльки — де переховатись, коли за пазухою всього три недоїдки з кислого московського хлiба й нiде немає нiякого захисту?

«Певно, сам Бог показує менi шлях до порятунку! — сказав сам собi Рогоза. — Пiду завтра, вклонюся батьковi кошовому й проситиму переховати вiд погонi. Невже чоловiк Божий не дасть захисту покривдженому?»

Переночувавши пiд барканом, Рогоза, як лише починався свiт, пiшов до знайомої вже келiї кошового Пилипа Хведоровича й постукався.

Старий чернець одчинив дверi й, здивований, поточився назад. У замордованому пiкiнерi й рiдний батько не пiзнав би того бравого запорожця Рогозу, що торiк брав тут шлюб! Очi йому глибоко позападали, нiс загострився, губи схудли й почорнiли, а все обличчя було вкрите синяками вiд мордування.

Пiд впливом тяжких пригод Рогоза впав чернецевi до нiг.

— Пiзнайте мене, панотче! Я зять Дмитра Балана, вашого колишнього товариша. Торiк я у вас у монастирi брав шлюб!

— Що ж тобi сталося, сину мiй? — спитав упадливо чернець, придивляючись до козака й пригадуючи його.

Рогоза розказав усе: i те, як забили на смерть старого Балана, i те, як одiбрали все його майно; як примушували до панщини самого Рогозу й Галю; як мордували його й, знущаючись, одрiзали чуба, а врештi потаврували й оддали в пiкiнери.

— Кланяюся тобi, панотче, — закiнчив Рогоза своє оповiдання, — переховай мене кiльки день, поки погоня повернеться до Самарi. За тебе на тiм свiтi тесть мiй Бога проситиме, i вiн воздасть тобi за твоє добро!

— Кати... кати!.. — хитаючи головою, промовив чернець. — Не дають нам спокiйно вiку дожити. Бог повелiв обороняти правду. Переховав би я тебе, передягши в чернечу одежу, або в шпиталi з хворими братчиками, так небезпечно, бо на тобi тавро.

Через хвилину мiркування вiн повеселiшав; на вустах склалася задоволена ухмилка, а очi засвiтилися яснiшим промiнням, i вiн повернувся йти з келiї, сказавши:

— Ходи, козаче, за мною.

Чернець вивiв Рогозу через сад до лiсу й там спинився бiля одного товстого та гiллястого дуба.

— Переховаю тебе, сину, — сказав вiн, — од сих недолюдкiв так, як нашi ченцi переховувалися колись од татарiв.

Придивившись уважливо до дуба, вiн устромив гострий залiзний кiнець своєї патерицi в зовсiм звичайну шкарлубину на корi старого дуба, i та шкарлубина зразу поширилася, роззявившись щiлиною.

Заклавши тодi в щiлину пучки обох рук, чернець одсунув великий шматок кори набiк, i за корою виявилося велике дупло. Те дупло було таке широке й високе, що в ньому можна було людинi сидiти й стояти; угорi ж воно вужчало, сходячись до дiрки вiд гнилого сука; через ту дiрку й заходив у дупло свiт.

— От бачиш, сину, якi в нас є хати! От ти влiзеш сюди та й зачинеш себе корою.

Чернець показав козаковi планку, прироблену до кори зсередини, щоб за неї братись, як зачинятись та одчинятись.

— Тут, — додав вiн, — не знайде тебе й сам дiдько, а не те що драгуни!

Рогоза зразу ж хотiв улiзти в дупло, але чернець спинив його:

— Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собi бiля дуба, а заховатись поспiєш i тодi, як почуєш голоси. Сюди я тобi й снiдати, й обiдати винесу або пришлю з послушником. Наших не бiйся; у нас i ченцi, й послушники всi свої братчики — не зрадять.

Рогоза поцiлував ченця в руку, i той пiшов до монастиря, сам же вiн сiв пiд дубом, прислухаючись до цвiрiнькання пташок та гудiння бджiл з монастирської пасiки.

Не дуже довго просидiв козак бiля дуба, коли вiд Самарi почулися голоси й тупотiння коней. Вiн зразу ж сховався в дупло й зачинився.

До монастиря пiдбiгло десятеро драгунiв iз ротмiстром. Той ротмiстр пiшов до iгумена та збив цiлу бучу, кажучи, що в монастирi переховується десь утiкач-пiкiнер.

— Що вiн тут, — гукав ротмiстр, — то це певно так, бо вiд самого берега Самарi, де вiн покинув чужого човна, слiд чоловiка на пiску аж до самих ваших ворiт.

Ігумен одповiв, що такого втiкача вiн не бачив, а що коли ротмiстр має охоту шукати його в монастирi, то вiн одчинить йому всi келiї й комори.

Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всi закутки, шпиталь i льохи, обдивлялися навiть по руках послушникiв, шукаючи на них тавра, та, врештi, не знайшовши Рогози, посiдали на коней i почали оглядати понавколо монастиря лiс. Рогоза учув, як i повз того дуба, де вiн сидiв, пробiгали конi, але його захисток був цiлком безпечний, i вiн не турбувався.

Скоро пiсля того, як тупотiння коней потишилося й драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий, посмiхаючись у свої сивi вуси, постукав у дуба патерицею та, випустивши Рогозу на волю, дав йому обiд, що сам принiс у глечику.

— Куди ж, сину, звiдсiля? — спитав вiн, коли Рогоза скiнчив обiд.

— Душа рветься, панотче, до товариства на Дунай, а звiдтiля, взявши братiв, як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлука рятувати жiнку й дитину!

— Нелегка, сину мiй, твоя справа... — сказав чернець у задумi. — Серце ж тобi правду говорить: грiх був би, коли б ти сам вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то вiн тобi допоможе.

Три днi так прожив Рогоза бiля таемного дуба, на четвертий же день ранком чернець-кошовий привiв до нього осiдланого коня i принiс убрання послушника.

— Одягай, сину, отсе вбрання, — сказав вiн, — а на голову пiдкапок послушника; сiдай на коня та й їдь собi до рiчки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом пiд Бендери й пiд Килiю, говориш, ходив. У тороках бiля сiдла харчiв тобi на тиждень, а ось ще вiзьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що iгумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.

Зворушений добрiстю ченця, Рогоза впав навколiшки й з слiзьми на очах почав цiлувати його руки.

Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до Бугу. Було лихо йому й з безвiддя, й з безхлiб'я; сумно було самому в степу, й од хижих вовкiв, що великими табунами щоночi виходили з терникiв та байракiв, шукаючи собi здобичi... Та все те перемiг козак, i однiєї темної ночi нав'язавши коневi на копита перевесла, скрученi з трави, щоб не чути було тупотiння, вiн обминув по сей бiк Бугу московський кордон i перебрiв конем на той бiк рiчки.

Не вспiв його кiнь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лiзли берегом одна на одну, виникли темнi постатi людей i вхопили його коня за повiд.

— Стiй, бо тут тобi й смерть! — почув Рогоза серед темряви ночi грiзнi поклики.

Вiн сподiвався, що на турецькому боцi рiчки його здибають турки, i не дуже злякався, коли його коня обступили люде, але дуже здивувався тому, що до нього гукали на рiднiй, українськiй мовi.

Придивившись до людей пильнiше, вiн впiзнав на них запорозьке вбрання й тодi догадався, що тi люде були дунайцi, себто запорожцi, що перейшли з Днiпра на Дунай.

— Пугу, пугу!.. — скрикнув Рогоза по-запорозькому. — Якого бiса ви тут полохаєте людей?

— Дивiться! — почулися помiж запорожцями крики здивування. — Та це чернець, та ще, певно, з наших братчикiв, бо пугукае!

Почали розпитуватись. Мiж запорожцями знайшлися такi, що знали Рогозу. Вони повели Демка до свого табору й розказали, що турецький султан довiрив запорожцям держати кордони по всьому Буговi, а проте, втiкачiв з України звелiв пускати на турецьку сторону вiльно; Рогоза ж розказав про свої пригоди та про те, що їде на Дунай до брата Петра.

Поки велася розмова, запорожцi нагодували Демка й поклали спати, уранцi ж, проводжаючи його, порадили простувати понад Бугом, вiд кордону до кордону, поки дiйде аж до самого лиману.

— Тут скрiзь нашi по кордонах... — говорили вони. — Доїдеш до лиману безпечно, а на лиманi наше товариство рибачить, так дасть тобi пораду, як добутись до Сiчi.

Щоб товаришевi безпечнiше було в дорозi та щоб не затримали його де-небудь турки, кордонний сотник, прощаючись, позичив йому бiлет з турецькою печаткою.

Їде Демко понад Бугом, i серце йому радiє: скрiзь узброєнi запорожцi кiньми грають, червонi штани козакiв, мов той мак, по зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й жупани кармазиновi — так очi в себе й беруть. Зброя у всiх срiблом та золотом сяє... Де в кого рушницi за плечима чорнiють, а де з кого спис у руцi гострим залiзом виблискує. Чисто все так, як було й на Вкраїнi.

Аж заплакав Рогоза сльозами, так любо йому було пiсля двох рокiв пригнобленого життя побачити узброєне Вiйсько Запорозьке, що, гарцюючи тут кiньми, держало на гостряках своїх списiв, разом з бiлими прапорками, козацьку волю.

Переходячи вiд кордону до кордону, Рогоза доїхав до лиману й там справдi здибав велику ватагу запорожцiв. Вони рибачили трьома вiйськовими байдаками, закидаючи в лиман великi сiтi. Демко знайшов тут чимало своїх товаришiв, та, знаючи, що всяка прогаяна хвилина завдає нових мук Галi в її тяжкiй неволi, вiн не хотiв спинятися бiля товариства й тiльки спитав, як доїхати до Сiчi.

— Їдь, товаришу, на Тилигул та Хаджибей до Вилкова, а там розпитаеш. У Вилковi наших багато.

Бiля Тилигула та Хаджибея Рогоза побачив однокурiнцiв, що будували собi хати. Чимало з братчикiв уже поженилися й вихвалялися Демковi, що вiльної землi по Буджаку скрiзь багато i турки не забороняють займати займища.

«От сюди я й приведу Галю... — мрiяв козак. — Тут усе, як i в нас: лимани й степ, така сама Україна.»

Через кiлька день Рогоза прибув до невеликого молдавського мiста Вилково, що стояло на самому березi Дунаю, а в тому мiстi сидiв полковник Запорозького Вiйська Свербинiс iз кiлькома сотнями товариства, постачаючи звiдсiля на Сiч борошно, крупу й iншi харчi.

Почувши вiд Демка про його пригоди, Свербинiс почав смiятись:

— А лиха мати вас там держала? Ото було б не вiдбиватись од товариства, а йти разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навiть борода одростає.

— Та як би ж я голив її в дорозi? — виправдувався Рогоза.

— Ну, гаразд, так виходить, що запорозька соломаха смачнiша за московську патоку?

— Бодай i вороговi не коштувати тiєї патоки!

— Так от, якщо хочеш до Сiчi, так треба тобi їхати дубом. До Сiчi, братику, конем немає ходу. Тут ще з десяток є таких саме втiкачiв, як i ти, так от мої хлопцi везтимуть завтра до Сiчi борошно, то й вас усiх заберуть.

Другого дня великий байдак, навантажений борошном, виїхав Килiйським гирлом Дунаю в Чорне море. Сiч Запорозька тодi ще була не на Дунавцi, як в останнi часи перед зруйнуванням її 1829 року, а бiля Чатал на Сулинському гирлi; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий острiв.

Хоч з нап'ятими вiтрилами байдак i бiг хутко, а все-таки в Сулинське гирло вiн повернув тiльки надвечiр.

Серце запорожцiв радiло, коли вони побачили по островах Дунаю таку саме плавню, як i у Великому Лузi на Днiпрi... Тi самi верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози та очерету. Так само герготiли тут по озерах та протоках гуси, так само буркотiли горлицi, скрекотiли сороки й кували зозулi... Здавалося, що вже не було чого запорожцям бiльше бажати, i всi мало не плакали вiд щастя, почувши вiд дунайцiв, що все це належить товариству i тут всякому запорожцевi вiльно й рибачити, й полювати.

Ще бiльше зрадiв Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю в протоку, привернув до берега i вiн побачив на островi тридцять вiсiм новеньких куренiв, що пiдковою обступили майдан, так само як i в Сiчi на Пiдпiльнiй; там же, де пiдкова зближалась кiнцями, стояли паланка, скарбниця та розпочата будовою церква.

Рогоза пiшов понад протокою до Сiчi. Берегом стояло багато великих i малих човнiв, i тут же запорожцi працювали, хто лагодячи човна, а хто плетучи сiтi. Козаки здивовано оглядали незвичайного гостя — ченця, не пiзнаючи Рогози; вiн же не хотiв нi до кого признаватись, поспiшаючись до Платнирiвського куреня, де мав надiю здибати свого старшого брата Петра.

Петро Рогоза був рокiв на десять старший за Демка. Вiн був далеко завзятiшої вдачi, нiж Демко та меншi брати. Завжди суворий i рiшучий, з надзвичайною мiццю, вiн був страховищем не тiльки для татарiв та туркiв, коли зустрiчався з ними в бойовищах, — його боялося й сiчове товариство. Боронь, Боже, було, коли хто скривдить товариша або не по правдi подiлить здобич, — уже Петро й тут... I досить було йому показати свого великого та, як довбня, важкого кулака на товстiй, вкритiй чорним волоссям руці, щоб той, хто скривдив, не тiльки згоджувався дiлитись по правдi, а ще й свого додавав покривдженому, аби збутися лиха.

Уславився Петро Рогоза помiж товариством ще на Днiпрi, i пiд час переходу на Дунай був обраний за осавула в тiй частинi вiйська, що мандрувала суходолом через Дике Поле.

Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокiйний, бо знав, що Петро дуже гнiвається на нього за те, що вiн покинув товариство, лишився на Запорожжi й одружився.

— Дивiться, чернець, чернець! — почув вiн од берега хлоп'ячий голос.

Той голос здавався Демковi дуже по знаку i, глянувши на хлопця, вiн пiзнав свого найменшого брата Василя. З Сiчi хлопець пiшов за братом Петром зовсiм малим, за останнi ж два роки вiн добре вирiс i склався на молодика.

— Васильку! — радiсно скрикнув Демко. Хлопець не зразу пiзнав брата, i тiльки згодом, добре придивившись, радiсно кинувся йому на шию.

— Демку, Демку!.. — гукнув вiн, обнiмаючи брата. — Нащо ти пiшов у ченцi?

— Скажи краще, Василечку, — одповiв Демко, — де брат Петро?

— Тут, Демку, тут усi: i Петро, i Гнат. Ходи сюди!

Хлопець потяг брата пiд кручу до води, i там Демко побачив Петра, що разом iз середнiм братом Гнатом конопатив дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її дьогтем, свої ж широкi, четвериковi лантухи-штани вiн пiдкачав угору й прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате вiд волосся тiло було в усiй своїй красi. В однiй руцi вiн держав на довгому держаку квач, а в другiй кудель, i коли Василь гукнув братам, що їде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибiг йому назустрiч, Петро ж так i зустрiв брата, не випускаючи з руки квача.

— Ото замiсть того, щоб одружитись, так пiшов у ченцi? Що ж, це дiло добре: лiпше спасти душу в монастирi, анiж запровадити її в пекло через жiночу спокусу!

Демко зразу розказав, що вiн не тiльки не чернець, а справдi оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв вiн i того, яке лихо випало на його голову.

Оповiдання Демка не викликало в Петра нiякого до брата спочуття, навпаки — слухаючи його, вiн неначе навiть радiв з того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли вiн, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжi й передрiкав усе те лихо, що сталося.

— Чого хотiв, того й добув, — сказав вiн врештi, коли Демко скiнчив. — Нема на кого нарiкати... Не будь зрадником та не покидай товариства!

— Брате! — скрикнув Демко. — Не один же я лишився на Українi... Половина товариства лишилася там!

— Вiд того ж i лихо наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку. Тобi дiвка милiша й дорожча була за матiр Сiч, — ну, так живи, як знаєш!

— Бiйся Бога, Петре! Чи не однiєї ж ми матерi дiти? Я до тебе за порадою прийшов, дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволi.

— А який бiс намовив тебе придбати собi ту пеню?

— Та годi-бо про це, Петре, вже того не вернеш. Коли в тебе є хоч шматок людського серця, так ти пожалiй мене. Глянь, що тi кати менi поробили!..

З останнiм словом Демко зняв з голови свiй пiдкапок i, вiдкинувши рукав, показав тавровану руку.

Побачивши на головi брата замiсть оселедця лише кiльки випадково не одрiзаних волоскiв, Петро Рогоза вип'яв на нього повнi жаху очi.

— Де оселедець? — грiзно гукнув вiн через хвилину.

— Це так з нас, запорожцiв, знущаються: таврують нас, як волiв, i на глум, привселюдно, одрiзують нам оселедцi.

— Хто саме одрiзав? Говори! — ще голоснiше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожцi почали оточати братiв колом.

— Князiвський управитель!

— Яку ж смерть ти йому заподiяв? — з погрозою спитав старший брат.

Демко соромивсь одмовити на це питання й винуватим голосом почав розказувати, як вiн лагодився зарiзати управителя i як Галя не допустила його до того.

— Нiкчемний бабiй! — несамовито скрикнув Петро й так ударив квачем по дубовi, що квач розтрощився на дрiбнi трiски.

Дуже боляче було Демковi почути вiд брата таку образу замiсть спочуття, так що вiн навiть поступивсь од нього назад:

— Так от яка в тебе, Петре, для брата порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дiдьком, а я пошукаю мiж товариством таких, що дадуть менi пораду й помiч i без тебе!

З тим Демко хотiв iти до Сiчi, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до нього спиною, тепер враз обернувся до брата:

— Пiдожди! Коли ти подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над козацькою честю! Той, хто одрiзав тобi оселедця, умиється своєю кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститися за нашу честь.

Меншi брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рiдного батька, i дуже зрадiли, коли вiн згодився їхати з Демком. Вони почали розважати обох братiв, щоб угамувати збентеженi їхнi душi, i нарештi Петро таки пом'якшав i навiть пожалiв Демка. Покинувши роботу, вiн повiв його до куреня, звелiв скинути рясу та дав йому своє зайве запорозьке вбрання й зброю, а коли Демко передягся, повiв його показувати Сiч.

Надвечiр, коли все товариство позбиралося до куренiв вечеряти, Демковi припала ще одна велика радiсть, — мiж козаками вiн побачив свого шуряка Йвана та Якова Люльку, що, не дочекавшись його в плавнi, прибули на Дунай дубом за два тижнi до цього.

Того ж вечора троє старших братiв Рогозяних i Балан з Люлькою вже радилися, як iти на Вкраїну, щоб помститись за знущання над запорожцями й щоб узброєною рукою забрати Галю й Миколку.

Всяк з козакiв висловлював свої думки: той радив їхати морем та Днiпром, iнший кiньми, тим шляхом, що ним iшов Демко; тiльки Петро не казав, якої вiн думки, а коли його про те спитали, вiн сказав:

— Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робiть те, що я казатиму, а я сам робитиму, як знаю.

Знаючи завзяття Петра, всi охоче згодилися обрати його за отамана й покластись на його досвiд та метку вдачу.

XI

На другий день по Сiчi пiшла чутка, що з росiйської сторони прибув пiсланець од князя Потьомкiна з тим, щоб умовляти запорожцiв повернутися на Вкраїну.

Козаки захвилювалися. За два роки до Сiчi на Дунай прибуло чимало простих селян, що тiкали з України пiд нелюдськими утисками крiпацтва, покидаючи там хто жiнку, хто дiвчину, хто батька й матiр. Таких утiкачiв було на Сiчi пiд той час мало не стiльки, скiльки й певних запорожцiв, що вийшли з Днiпровської Сiчi iз зброєю й деякими клейнодами, i хоч тi селяне на Дунаї одяглися в козацьке вбрання i носили при боцi шаблi, а проте, їх тягла до рiдного краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звiстка про можливiсть вороття на Вкраїну освiтила душi втiкачiв надiєю на з'єднання з родинами при щастi-долi, i вони нетерпляче дожидали того часу, коли пiсланець прочитає листа Потьомкiна.

Пiсля обiду, справдi, довбиш ударив у котли, скликаючи козакiв на майдан. Товариство посунуло туди з куренiв, мов комашня, а разом з iншими пiшли туди й брати Рогозянi.

Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла вiйськова старшина й росiйський пiсланець, невiдомий полковник.

У руцi сивоусого кошового була срiбна булава, а при боцi виблискувала дорогими самоцвiтами в золотих пiхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демковi Петро, подарував першому кошовому, Андрiю Ляху, турецький султан з тим, щоб вона переходила од кошового до кошового.

Позад кошового дужий запорожець держав волосатий бунчук. Вiйськовий суддя держав свiй пернач, писар-каламарь, бiля довбиша були тулумбаси... Все було так, як i в Сiчi на Днiпрi, навiть клейноди були однаковi.

Коли майдан був уже повний, кошовий уклонився на всi чотири боки й оголосив, що прибув пiсланець од вiдомого всiм запорожцям князя Потьомкiна, по прiзвищу Грицька Нечоси, а з чим той пiсланець приїхав, так про те вiн скаже сам.

Пiсля кошового почав говорити той полковник. Вiн повiв розмову аж вiд часiв київських князiв, доводячи, що українцi й москалi одної матерi дiти; далi перейшов на те, що й у князя, й у царицi дуже болить серце за своїми, мовляв, «блудними дiтьми» i вони закликають запорожцiв повернутись до рiдного краю.

На доказ того, що вiн говорить правду, полковник прочитав листа, пiдписаного князем, а в тому листi, справдi, було написано, що велика цариця, як рiдна ненька, дарує запорожцям всi їхнi провини, закликає повернутись до рiдного краю й жити, де хто схоче.

Коли пiсланець скiнчив, кошовий сказав йому голосно, щоб усi чули:

— У нас, мостивий пане, всi козаки вiльнi. Кого вабить до рiдної України, нехай собi йде з вами. Ви ходiть собi вiльно по куренях i умовляйте козакiв, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто з товариства пiде на Вкраїну та знайде собi долю; ми за того будемо радiти; хто не знайде долi, той знову до Сiчi повернеться та ще з собою й iнших приведе, так що Вiйську Запорозькому шкоди з того не буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усiм вiйськом, як князь пише, так про це ми порадимося з товариством завтра на радi, сьогоднi ж обмiркуємо цю справу помiж собою.

На тому рада й скiнчилася до другого дня.

Надвечiр полковник почав ходити по куренях та вмовляти козакiв згоджуватися на пропозицiю князя.

— Хто хоче повернутись на Вкраїну, — додавав вiн у всякому куренi, — не дожидаючи, поки пiднiметься все вiйсько, нехай бере в мене бiлет з печаттю, а з тими бiлетами хто б не йшов, вiльно пропустять на кордонi.

Увесь вечiр, мало не всю нiч, запорожцi хвилювалися. У Сiчi стояв великий гомiн. Всi купчилися, гомонiли, радилися й сперечалися. Часто промовцi переходили од натовпу до натовпу. Часом декiльки окремих куп товариства сполучалися в один великий натовп, що займав навiть пiвмайдану.

Бажання побачити рiдний край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитися на пропозицiю князя, i тi, що згоджувалися, були не тiльки з пiзнiших українських-утiкачiв, а навiть i з давнього сiчового товариства.

— Яку землю дав нам султан? — гукнув в одному натовпi вiйськовий старшина Бучинський. — Отсi болота, що нi до чого нездатнi? Яка се Сiч, що з неї конем не можна виїхати через те, що скрiзь вода? Де нашi конi? Де нашi степи? Якi ми запорожцi без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожцi!

— Там, на Днiпрi, вiльнi степи! — гукнув за ним Іван Губа. — Там святi Божi церкви, а тут навкруги самi бусурманськi поганi мечетi!

Зачувши, що говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовцiв мокрим рядном.

— А ви ж чули в листi, щоб князь обiцяв повернути нам рiднi степи? Чули ви, щоб вiн обiцяв нам нашi стародавнi запорозькi землi й вольностi?

Бучинський i Губа замiшалися.

— Хоч i не чули, а певно, що все те нам повернуть...

— Овва! А чому ж вони не повертають вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжi? Я вам скажу чому: нашi землi вельможi вже розмежували помiж себе, а товаришiв наших пiдвернули пiд себе в крiпаки та ось що з ними виробляють!..

Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далi заголив йому руку й показав синє тавро.

— Бачили, люде добрi, як одрiзують нашим братчикам оселедцi, щоб не було й згадки про запорожцiв? Чули ви коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу?

Великий натовп, що був навкруги Петра, захвилювався й загомонiв з обурення.

— Отже, глядiть!.. — говорив далi Петро. — Буде так усiм дурням, хто послухає брехунiв Губу та Бучинського й повернеться на Вкраїну! Не на те закликає нас князь, шрб повернути Вiйську Запорозькому його землi й вольностi, а, мабуть, через те, що має на мислi туркiв воювати, так шаблi нашi йому потрiбнi, а як скiнчиться вiйна, так поголять нам чуби та повернуть у пiкiнери або потаврують, як худобу, у крiпаки. Тодi, може, знову схотiли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тодi султан кого-небудь з нас прийме.

Поки Петро скiнчив, засоромленi Бучинський та Губа вже заховались у натовпi козакiв i пiшли геть.

Такi суперечки йшли по всiх куренях, по всiх купах запорожцiв, i що далi йшов час, то все бiльше козацтво поверталося до думки, що лiпше бути вiльними, хоч i в чужiй сторонi, анiж невольниками в своїй рiднiй.

На другий день пiсля обiду знову загудiли тулумбаси, i козаки зiбралися на майдан, як i вчора. Кошовий уклонився товариству й почав говорити до козакiв про те, що в листi князя немає обiцянки, щоб запорожцям повернути їхнi стародавнi права й землi, а є тiльки обiцянка подарувати провини; а що нiяких провин Вiйсько Запорозьке не вчинило i навiть свої землi, кров'ю батькiв политi, без змагання вiддало, то нам, коли б повернулися ми на Вкраїну, нема на що сподiватись.

Пiсля кошового говорили дехто з старшини, а далi й простi козаки, i стiльки тут довелося пiсланцевi Потьомкiна вислухати докорiв i за покривдження старої сiчової старшини — Калнишевського, Глоби, Порохнi й iнших, i за поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що вiн вiдразу стеряв надiю на згоду вiйська повернутися на Вкраїну... I, справдi, коли кошовий сказав, щоб тi, хто за згоду виходити з Дунаю всiм вiйськом, переходили в праву руку, нiхто не рушився з мiсця.

Коли всi нагомонiлися, кошовий пiдняв булаву й, призвавши до спокою козакiв, звернувся до полковника:

— От тепер ви самi чули, чого хоче Вiйсько Запорозьке, а ми доручимо вам листа до князя й у тому листi напишемо, що коли хоче вiн, щоб ми всiм вiйськом повернулись у рiдну сторону, то, нехай ранiш визволить з крiпацтва й з неволi всiх наших покривджених братiв i поверне їм стародавнi права та одвiчнi нашi землi по давнi границi: по Орель, Буг та Берду. Тодi й ми пiднiмемо свої клейноди та радо повернемося до рiдного краю.

На тому й скiнчилася рада. Увечерi по Сiчi вже чути було музики, спiви й регiт: козацтво гуляло, згадуючи сiчове життя на Пiдпiльнiй.

Вже зовсiм було темно, коли в паланку до пiсланця-полковника прийшло двоє козакiв. То були Петро та Демко Рогозянi.

— А що вам, козаки? — спитав полковник.

— Прийшли по бiлети! — одповiв Петро.

— Хочете на Вкраїну?

— Та вже ж нiкуди. Там у мене жiнка й дiти... — брехав Петро. — Якого дiдька я буду тут бурлакувати. Отсе мiй брат, теж жонатий, та ще й третiй брат є. Всi ми хочемо повернутися до рiдного краю. Та й товаришiв ще з собою пiдмовляємо. Ви, пане, дайте менi бiлет на десятьох, та, глядiть, з печаткою, щоб нiхто до нас не чiплявся. Нехай вони щезнуть — отсi болота та нетрi.

Полковник був радий, що як не все вiйсько, то хоч окремi ватаги запорожцiв повернуться на Вкраїну, i вiн покаже князевi, на скiльки козакiв видав бiлети.

— Так ви берiть кожний на десятьох козакiв, — сказав вiн, сiдаючи писати бiлети, — та пiдмовляйте йти з собою якнайбiльше товаришiв.

— Як так, то й так! — одповiв Петро.

Через кiльки хвилин Петро, посмiхаючись собi в вуса та ховаючи бiлети в кисет з тютюном, виходив од полковника.

XII

Через кiльки день троє братiв Рогозяних — Петро, Демко й Гнат, а з ними разом Іван Балан та Якiв Люлька, прибули до Килiї, щоб купити там коней. Бiля них було ще п'ять сiчових товаришiв, що їх Петро закликав з собою. Двоє з них — Гробарь та Гайдабура — мали жiнок: один — у Романковi, а другий — у Нових Кайдаках, i хотiли перевезти їх на Буджак так само, як Демко хотiв перевезти Галю; останнi ж троє — пристаркуватий i загартований у бойовищах та походах Гайдабура та двоє братiв Пугачiв — пiшли з Петром, щоб пограти кiньми по рiдних степах, а як буде потрiбно, то й у пригодi стати свойому побратимовi Петровi.

Усi товаришi були з грошима: Демко мав тi грошi, що взяв у Вилковi, продавши монастирського коня; Петро мав чималi грошi ще з Днiпра, з часiв турецької вiйни; з останнiх козакiв теж дехто мав грошi вiд тих часiв, iншi ж заробили дещо з свого рибальства, продаючи рибу по Дунайських городах — Тульчi, Килiї, Смаїловi, Браїловi i навiть Силiстрiї.

Прибувши у Килiю, козаки купили собi десять добрих коней i, узброєнi, як годилося козакам, шаблями, чингалами й пiстолями, виїхали з Килiї тим саме шляхом, що ним їхав Демко до Бугу.

У всiх було вiльно й радiсно на серцi. Пахощi Буджацьких степiв виповнили душi козакiв згадками про свої рiднi запорозькi степи, i вони жваво вигравали кiньми. Петро ж, занудьгувавши за два роки за герцем, так крутив тепер свого коня й кидав його в усi боки, пригадуючи всi витiвки запорозького герця, що сердешний кiнь його, хоч i був дужчий за коней iнших товаришiв, тiльки хекав та хропiв.

Через тиждень походу козаки вже перейшли Буг на Овечому бродi й прибули просто до московського кордонного ротмiстра. Той мав уже наказ од Потьомкiна пропускати всiх запорожцiв на руську сторону й, прочитавши бiлет, що показав йому Петро, почав говорити приязно:

— Мабуть, жiнки у вас є на Вкраїнi, що ви вертаєтесь, а коли б не жiнки, то, мабуть, чортового батька вас тут би й побачили.

— Та звiсно, пане ротмiстре, — одповiв Петро, — бабське колiно хоч воно й нiкчемне та плаксиве, а вже ж без нього якось моторошно. Таке воно проклятуще, що й до нього вабить i вiд нього вадить. От i вам тут, пане ротмiстре, без жiнки, мабуть, не з медом живеться.

— Погано, що й казать... Ну, їдьте собi з Богом далi, — от вам ваш бiлет.

Рушивши вiд Бугу, запорожцi пiшли на схiд сонця рiдними степами на Інгул, Інгулець та Жовтi Води, прямуючи до Днiпра на Романково, щоб забрати там родину Гробаря.

Де-не-де по колишньому Дикому Полю тепер уже будувалися панськi оселi, по степових кряжах мiж травою вже визначалися колiї шляхiв i на тих шляхах козаки кiльки разiв перестрiвали великi валки переселенцiв з дiтьми й усяким збiжжям. То все були крiпаки: пани скуповували їх по Вкраїнi й Московщинi та, як гурти худоби, переганяли на подарованi їм степи Дикого Поля.

Петро дуже вороже поглядав на панськi будiвлi й на переселенцiв:

— Ач, як засмiтили вражi пани наше Дике Поле! Коли б моя воля, так я з одним повком запорожцiв вичистив би його знову. Усi отi будiвлi зникли б так, мовби їх корова язиком злизала.

Невеселi думки сповивали чола й останнiх запорожцiв: вони наочне бачили, що їхнi одвiчнi землi беруть у цупкi пазурi новi володарi й що не може бути вже надiї на те, щоб цi землi знову їм повернули, як сподiвалися того багато дехто з запорожцiв.

На п'ятий день ходу вiд Бугу козаки побачили з високої гори широкий блискучий Днiпро й бiля нього пiд горою — Романково.

Село Романково, як i iншi села вище Днiпрових порогiв, як-от Тритузне, Карнаухiвка, Таромське, Кам'янка (лiвобiчна), обидва Кодаки й Чаплi, побудувалися ще за часiв Старої Сiчi й належали до запорозького пiдданства; пiсля ж аруйнування Нової Сiчi вони дуже побiльшали, бо по них оселилося чимало сiчового товариства. Великому зросту сих сел сприяло ще те, що вони малися на росiйських картах i через те їх не вiддали панам, а записали в казеннi села. Проте й на цi села скоро набiгло лихо: мало не всiх парубкiв та й з жонатих, хто був молодший, побрали в пiкiнери. Се лихо примусило й Гробаря, коли його взяли в пiкiнери, втекти на Дунай.

Бiля хати Гробаря, до котрої заїхали запорожцi, скоро зiбралося мало не все Романково, дивуючись на козакiв, бо при зброї їх тут не бачили вже два роки. Дехто з селян пiзнали серед дунайцiв своїх товаришiв, порозбирали їх по своїх хатах на гостювання. До тих хат сходилися люде, i розпитуванням про життя на Дунаї не було кiнця-краю. Тiльки Петро та Демко Рогозянi не гостювали нi в кого. Демко, з доручення брата, продавав усiх коней, що на них прибули козаки, а Петро купував великого дуба, найбiльшого в цiлому Романковi, щоб ним плисти Днiпром повз пороги до Базавлука та, забравши там Галю, вертатись тим дубом на Дунай через Чорне море. Так надумав Петро, хоч i досi нiкому своїх думок не виявляв.

Поки брати клопоталися по справах, молодi козаки Гнат Рогоза та Йван Балан, що пiд час походу вже вспiли побрататись, зачувши на околицi мiста дiвочi спiви, пiшли туди. Вбранi у червонi запорозькi жупани, з шаблями при боцi й шапками набакир, молодi козаки почали залицятися на вулицi до дiвчат, закручуючи свої, ще дуже невеликi, вуса на заздрiсть та безголов'я романкiвським парубкам, що побоювалися за своїх дiвчат.

Дiвчата тулилися одна до одної, немов захищаючись од чарiв запорожцiв, а самi тим часом запускали їм очима таких бiсикiв, що, здаеться, й мертвого привабили б до себе.

Пiсля спiвiв усi почали грати в гори-дуба. Пристали до того й молодi запорожцi.

Зразу довелося горiти Гнатовi. Оглянувся вiн, аж у заднiй парi стоїть чорнява прехороша дiвчина, заквiтчана червоним маком. Гнат зустрiвся з нею очима.

«Будеш ти зо мною в парi!» — сказав вiн собi, i як уже та дiвчина не викручувалася, як не ухилялась од нього, а врештi-таки опинилася в його обiймах.

До того часу Гнат, зростаючи з малих лiт на Сiчi, тiльки один раз i бачив дiвчину, як iшов з вiйськом з Днiпра на Дунай, та й то тому вже минуло два роки; через те не дивно, що гнучкий та м'який дiвочий стан, затрiпотiвши в його обiймах, мов жаром обпалив усю його молоду iстоту. Тiльки зважаючи на прохання засоромленої дiвчини, вiн випустив її з обiймiв i, взявши за руку, повiв до гурту.

Йдучи поруч з дiвчиною, вiн пильно розглядав її. Розглядав шию, що визирала з-помiж разкiв намиста, i бiлу, гаптовану шовком, сорочку, що ворушилася вiд хвилювання дiвочих грудей, i смугляве хороше обличчя, що вiд приляду козака палахнуло жаром i скидалося на той мак, що був устромлений у її волосся, i карi оченята, що вона соромливо ховала за рясними вiями.

— Як тебе, дiвчино, звати? — спитав Гнат, коли вони сталй у парi.

— Настею!

— А чия ти?

— Батькова та материна! — жартуючи, одповiла дiвчина й весело глянула йому в вiчi...

I що вже то був за погляд! З того погляду козак навiть забув, про що хотiв далi питати.

— Чому ж ви не бiжите? — гукали їм з усiх бокiв.

Вони побiгли. Парубок, що тепер горiв, хотiв ухопити Настю й навiть доторкнувся до неї, та Гнат перечепив його ногою, i той упав, Гнат же знову вхопив дiвчину.

Той парубок був завзятий i, скочивши на ноги, наскочив на Гната.

— Ти якого бiса перечiпаєшся? Пусти дiвчину, я її вловив!

— У моїх вона руках, так я й уловив, — одповiв Гнат. — Не вiддам, хоч ти тут розсядься!

— Пусти, бiсiв паливодо! Вона моя дiвчина... Бо як не пустиш, так я не подивлюся, що в тебе шабля при боцi.

Парубок був закоханий у Настю й не хотiв одступитися од дiвчини, що так йому вподобалась. Зчинився бешкет. Парубок однiмав Настю й м'яв Гнатовi руки, та не помагало. Дiвчина почала плакати, iншi парубки заступилися за свого товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правдi перечепив парубка. Вони обступили вже Гната та Йвана цiлим натовпом, погрожуючи кулаками.

— Хто доторкнеться, зарубаю! — гукав Гнат, зовсiм не розумiючи, що робить. — Моя дiвчина!.. Не оддам нiкому!

Невiдомо, чим би скiнчився той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро.

Побачивши, що Гнат держить дiвчину так, цупко, мов кiт мишеня, вiн так i палахнув спересердя:

— Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справдi запорожець! Ще на губах молоко не обсохло, а вже в гречку стрибаєш! Чи не київ схотiлося?

Суворий погляд брата зразу вибив чад iз голови Гната. Руки його рознялися, дiвчина вирвалася й побiгла до своєї хати, а парубки одiйшли далi вiд велетенської й суворої постатi завзятого сiчовика.

— Ходи, бiсiв сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з дiвками женихатися!

З тим Петро повернувся йти у берег, до Днiпра, а слiдом за ним мовчки пiшли й Гнат з Іваном.

Ранком другого дня запорожцi, забравши на дуба жiнку й дiтей Гробаря, рушили дубом униз по Днiпру.

Гнат сидiв невеселий, замислений.

«Невже ж то, — думав вiн, — увесь вiк менi прожити бурлакою, як брат Петро? Навiщо ж тая воля, що в Сiчi, коли вона гiрша за неволю? Тутешнi парубки хоч не в кармазинах ходять i без шабель, так зате вони кохаються з дiвчатами, живуть серцем... щастя-кохання знають. Нащо ж i жити на свiтi, як не знати того щастя?»

Вiн виявив свої думки Івановi, i той згодився з ним.

— Бог з ним, з сiчовим життям... — говорив Іван. — Яка там утiха?.. Тiльки що пити... На Буджаку можна й так прожити вiльно бiля землi. Вiзьму я отсе разом з Галею ще Ївгу... Чогось менi без неї сумно та журно. Одружуся з нею, та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком.

В ту хвилину дуб пропливав повз високу скелю бiля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелi Настя з вiдрами стоїть та бiлою хусточкою слiзоньки втирає, а далi як углядiла його на дубi, та й ну хусточкою в повiтрi махати.

— Прощай, прощай, бравий козаче! — вимовляла та хусточка. — Недовго судилося нам з тобою в парi бути.

Скочив Гнат на чердак дубу, зняв шапку та й ну махати нею.

— Прощай, прощай, дiвчинонько! Як живий буду, то по тебе прибуду!

Далеко вже дуб од Романкова. На рожевiй вiд промiння ранкового сонця пеленi Днiпра вiн здається дрiбною комашкою, а дiвчина все ще стоїть на скелi й дивиться вслiд тому, хто так несподiвано збаламутив її молоде дiвоче серце.

XIII

Недовго пливли козаки. Тiльки, сидячи в дубi, поснiдали та пообiдали, аж тут уже й Новi Кайдаки, де жила дружина Гайдабури.

За часiв Нової Сiчi в Нових Кайдаках була збудована добра запорозька фортеця, пiсля ж скасування Сiчi Новi Кайдаки зразу були повернутi на повiтове мiсто нової Новоросiйської губернiї, а городничим мiста було призначено полковника Шостака.

Коли запорожцi прибули до Кайдакiв, там будувалося чимало нових казенних будинкiв, стiни ж фортецi руйнувалися.

Наказавши Гайдабурi, щоб до ночi був iз своєю родиною на дубi, Петро з товаришами пiшов обдивлятись по мiсту та купити якнайбiльше харчiв, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу.

Тiльки вспiли запорожцi пiднятись нагору до церкви, де був базар та крамницi, як їх оточили з усiх бокiв кайдачане й сунулися за ними слiдом, дивуючись, звiдкiля взялися козаки, коли вже два роки було заборонено запорожцям не тiльки носити зброю, а навiть одежу, i звати себе запорожцями.

Чимало й тут знайшлося товаришiв i навiть приятелiв наших дунайцiв. Розпитуванням про життя на Дунаї й тут, як у Романковi, не було кiнця-краю, i козакам зовсiм не давали ходу.

Тiльки простяглися було нашi козаки до однiєї перекупки, з рундука котрої на них приємно дивилися оселедцi, тараня й чехоня, як їм перепинив шлях полiцай у бiлих, вузьких, як дудки, штанях, синьому каптанi, з шаблею при боцi. Знать було, що то не простий полiцай, бо позад нього йшло ще двое городовикiв.

— А стiйте, лишень, — сказав вiн, ставши проти Петра. — Що ви за люде?

— Хiба не пiзнали? — одповiв Петро. — Ми ж запорожцi!

— Якi такi запорожцi? — почав гримати полiцай. — Немає тепер запорожцiв! Мабуть, розбишаки якiсь або втiкачi! Як насмiлилися шаблi чiпляти?

— Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешнi запорожцi, а вiльнi — з-за Дунаю!

— Цить, цить! — замахав на Петра руками полiцай. — Ходiть усi за мною до городничого.

Петровi це не подобалося; проте, маючи в кишенi бiлет з печаттю пiсланця князя Потьомкiна, вiн, не вагаючись, пiшов з товаришами за полiцаєм.

Кодацький городничий Шостак уже був пiдстаркуватий i гладкий чоловiк. На своєму вiку вiн уже послужив чимало в вiйську й тепер у чинi полковника одпочивав на посадi городничого. Коли до нього привели запорожцiв, вiн, пiсля смачного обiду й доброї пляшки горiлки, вже виспавсь i тепер сидiв у халатi, смокчучи люльку на довгому чубуцi.

Коли полiцай одрапортував йому, що привiв таких запорожцiв, котрi втекли на Дунай, вiн вип'яв на козакiв свої здивованi очi й почав гримати:

— Отсе добре вскочили ви до моїх рук! Як же се ви смiли тiкати до бусурманiв? Ось я зараз усiх вас, голубчикiв, у колодки!

— Пiдождiть, пане полковнику!.. Не хапайтеся! — сказав Петро. — Те вже давно цариця нам подарувала, а свiтлiший князь уже аж двiчi засилав до нас пiсланцiв намовляти, щоб верталися назад. Вiн i землi нам, i вiльне життя обiцяє. От на те нам од полковника, князiвського пiсланця, i бiлет дано, щоб нам нiде нiякої перешкоди не чинили!..

Прочитавши бiлет, городничий почав неймовiрно розглядати його з усiх бокiв i навiть проти вiкна на свiт.

— Не чув я про такi бiлети нiчого... — сказав вiн згодом, — i наказу такого в мене немає. Чи не самi ви, голубчики, цей бiлет написали? Певно, що воно так i буде.

— Іванов! — звернувся вiн далi до старшого полiцая. — Який у нас наказ про запорожцiв?

— Наказ свiтлiшого князя вiд 1776 року, щоб усiх, якi знайдуться не панськi, запорожцiв вiддавати в пiкiнери.

— Чули? — гукнув городничий. — Признавайтеся менi зараз: хто з вас панський, а хто казенний?

— Та якi ж там, у Туреччинi, пани? — обiзвався Петро. — Чуднi ви, пане! Ви гадаєте, що й там князi та графи?.. Там пашi, мурзаки та беї.

— Це ми все розберемо, хто ви й вiдкiля. Перш за все я ваш бiлет пошлю до губернського правленiя в Кременчук, щоб там роздивилися, чи вiн певний.

— А скiльки ж то мине часу? — спитав Петро.

— А мiсяцiв зо три мине...

— А як же ми будемо без бiлета?

— У в'язницi вам все одко вiн не потрiбний!

Тепер i Петро зрозумiв, що справа виходить на зле, що може доведеться шаблями та чингалами собi до дуба стежку прокладати. Проте ранiше, нiж проливати кров, вiн удався до хитрощiв. Почувши, що дехто з товариства почав сперечатися з городничим, доводячи, що запорожцi вiльнi люде, вiн зразу спинив їх i повiв розмову сам:

— Ви пробачте нам, пане полковнику. Як ми третiй рiк уже не бували тут, то й не знаємо, що тут дiялося й як воно є. От, будь ласка, скажiть, як воно сталося, що запорожцi були вiльнi, як от примiром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи немає помiж нами панських?

— Бачу, що в тебе в головi горобцi лiтають. Не дурно ж вона, як винницький казан, завбiльшки. Було колись ваше, та минулося, а тепер усi запорожцi, що по панських землях сидять, так то панськi крiпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають у пiкiнери на царську службу. От що!

— Так виходить, пане, так, що як хто запорожець, так або роби в пана, або служи царицi?

— Нарештi-таки збагнув! Так же воно й є!

— Так про що ж ви, пане полковнику, турбуєтесь? Адже ж ми з тим i прибули сюди з Дунаю, щоб у пiкiнерах царицi послужити.

Городничий глянув на Петра здивовано, а товаришi того ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися, зрозумiвши, що Петро хоче обморочити городничого.

— Як? Самi, охотою йдете? — спитав Шостак.

— Та вже ж не як! Запорожцевi що? Звiсно, або гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки просто остогидла, а воювати — так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, i напишiть, значить, до губернського правленiя, щоб нас прийняли в пiкiнери, а ми поки що на прощання погуляємо!

— Так ви б же так зразу й говорили, що приїхали служити пiкiнерами, а то почали верзти нiсенiтницю про якесь вiльне життя. У пiкiнери я можу вас i без губернського правленiя вiддати... на те в мене наказ є. Якщо так, по добрiй волi йдете, то йдiть з Богом догуляйте, а завтра я й виряджу вас у Самарь.

— От спасибi, що недовго тут держатимете... — сказав Петро. — Коли б скорiше до вiйська, бо воювати притьмом хочеться!

Уклонившись городничому, Петро махнув рукою товаришам:

— Ну, панове, ходiмте та вдаримо сьогоднi ще лихом об землю!

— Тiльки глядiть бешкету не чинiть, — гукнув услiд козакам городничий i почав розпитувати пiдручного про iншi справи в мiстi.

Петро справдi повiв товаришiв знову на базар та завiв до шинку, на берег же до дуба нiкого й не пустив iти, щоб полiцаї не вистежили, що в запорожцiв стоїть дуб напоготовi. Тiльки коли вже смеркло, козаки пiшли в берег i, дiждавши Гайдабуру з його жiнкою, пiсля третiх пiвнiв вiдiпхнули дуба на воду й попливли вниз за водою.

На сходi небо почало бiлити. Зiрки зблiдли, стеряли свої яскравi промiння й одна по однiй зникли з очей козакiв. Темний, як нiч, Днiпро почав на сходi вкриватись сперше срiбним, а далi срiбно-рожевим килимом. Кайдаки мiцно спали, як i та воля, що її приспали тут пани городничi.

Демко Рогоза, що був пiд час усiєї подорожi дуже сумний i небалакучий, нарiкав щодня на те, що брат Петро не поспiшає, тепер повеселiшав, радiючи як з того, що так щасливо вони уникнули в Кайдаках пригоди, так i з того, що до Базавлука тепер було вже недалеко i вiн скоро побачить свою Галю, пригорне її до серця, приголубить, заспокоїть пiсля нелюдського життя, тяжких образ та мук i повезе разом з любим сином на вiльне життя, до лиманiв, пiд захист нової Задунайської Запорозької Сiчi.

— Добре викрутилися, — обiзвався пiд той час Петро, — та тiльки що будемо робити без харчiв? За тими полiцаями не довелося навiть хлiба купити.

Всi сидiли стомленi й невеселi.

Саме тут на бiлуватому обрiї неба виник з темної пелени Днiпра Монастирський острiв, i проти нього над скелями Днiпра визначилась бiленька хатина старого Глоби. Глянувши на той зимовник, Демко пригадав, що в старого запорожця чимало у млинi робiтникiв, а де багато людей, там повинно бути й багато харчiв.

— Не журися, Петре, — обiзвався вiн. — Пiдвернеш дуба до Глобиного млина, так будуть у нас i харчi.

XIV

Коли трохи розвиднiлося, дуб пробiгав уже повз Половицю. Не бiльше, як два роки минуло з того часу, коли Демко був тут з покiйним своїм тестем, а вже помiтнi сталися тут одмiни. Запорозьких зимовникiв понад Половицею вже не було, а натомiсть по долинi будувалися великi будинки. У праву ж руку од хати Глоби, помiж скелями та по камiннях, будувалася цiла слобода.

Дуб наближався вже до протоки мiж Монастирським островом та млином Глоби. Чарiвне було це мiсце за часiв Запорожжя, не то, що тепер, коли всю голову острова побили на камiнь та продали на брук катеринославських вулиць та на будiвлю мосту через Днiпро. Та голова була дуже висока й скидалася на велике замчище. З правого боку протоки, вище млина Глоби, теж випиналися над водою такi високi скелi, що до верху їх i з рушницi б не досягнути. I от тi височеннi скелястi гори, уквiтчанi кучерявими дубами, мов вартовi, стояли по обидва боки протоки, зазираючи в її прозiрнi води.

Всi подорожнi, захопленi красою берегiв, з напруженням дивилися, як їхнiй дуб сунувсь у протоку, мов у темну пащу звiра.

— Ану, ти, вчений! — зненацька гукнув Петро до Демка. — Прочитай лишень, що то на тих дошках написано!

Демко тiльки тепер, коли брат звернув його увагу, помiтив, що й на островi, й на березi стояли стовпи, а на стовпах були поприбиванi дошки. Придивившись у бiк острова, Демко голосно прочитав:

— Острiв князя Прозоровського!

Перевiвши ж очi на берег, додав:

— Власнiсть свiтлiшого князя Потьомкiна!

— Бодай би тобi зацiпило з твоєю наукою! — знервовано гукнув Петро i плюнув набiк спересердя.

— Та це ж Глобин сад, i млин, i хата! — загукали всi. — Ми ж усi знаємо, що тут усяку рослину Глоба садив власними руками!

— Ще й досi не розумiєте? — сердито буркнув Петро. — Ще й пан Шостак не навчив вас розуму! Було все Глобине, а тепер виходить, що й усе те, що придбав Глоба, i сам вiн стали власнiстю свiтлiшого!

Смутнi стали козаки й одвели очi од скель, неначе тi скелi вже нелюбi їм стали... А велика бистря Днiпрової протоки, неначе навмисне, щоб не завдавати козацькому серцю жалю, так пiдхопила дуба, що козаки й незчулися, як промайнули повз млин, що своїм великим колесом розкидав пiд скелями по повiтрю цiлi пасма блискучих бризок.

Вже далеченько вiд млина пристав Петро дубом до берега й разом з Демком та кiлькома товаришами пiшов до Глоби. Хоч було ще дуже рано, а проте, козаки здибали старого вже у млинi. Вiн саме давав розпорядок, чиє зерно ранiше засипати та кому з робiтникiв що робити.

Побачивши перед собою узброєних запорожцiв, Глоба здивовано й радiсно гукнув:

— Пугу, пугу! Звiдкiля вас Господь принiс? Чи по волi, чи по неволi?

— Добрi молодцi все по волi ходять! — одповiв за всiх Петро, чемно вклонившись старому. — Зарадьте, дiду, нашому лиховi: дайте нам на тиждень харчiв.

Петро розповiв про те, звiдкiля й куди мандрували запорожцi i через шо опинилися без харчiв, Демко ж розказав про свою лиху годину й про смерть тестя.

— Покарав, покарав нас Господь... — кiльки разiв говорив Глоба, слухаючи оповiдання братiв. Коли ж вони скiнчили, вiн, похиливши зажурену голову, додав: — Його свята воля... От i моїх сусiдiв, що понад Половицею жили, покривдили: всi зимовники їхнi поруйнували, землю поодбирали, а їм звелiли на камiннях хати будувати.

— А ви ж, дiду, як? — спитав Петро. — Отже, ми на скелi бачили дошку з написом про те, що ця земля вже не ваша, а князiвська...

— Дошка справдi там маячить, — одповiв Глоба, — та тiльки мене ще нiхто не зачiпав. Був тут у мене сам свiтлiший... Сади мої дуже йому подобалися, i наказав вiн усiм, щоб мене до смертi нiхто не смiв чiпати.

Очi Петра засвiтилися недобрим вогнем, а брови мiцно збiглися докупи:

— Се, певно, через те вам така вийшла милiсть, що ви до смертi ще побiльшите вашою працею сади для князя.

На виду старого запорожця зовсiм непомiтно було того запалу, що був у Рогози; навпаки, в очах його був тихий спокiй i покiрливiсть.

— Менi однаково, сину! — сказав вiн. — Не для себе працював я, для людей. Божої рослини князь не з'їсть, а як помре, то з собою не вiзьме... Хоч так, хоч сяк, а мої садочки людям на користь пiдуть...

Погомонiвши ще деякий час, Глоба покликав усiх гостей до своєї хати снiдати, а пiсля того дав козакам цiлий бурдюг сала, два лантухи пшона, кiльки сот таранi, пудiв зо два хлiба, а овочiв та всякої городини стiльки, скiльки козаки спромоглися взяти.

Далi старий запорожець провiв гостей до дуба й почав з усiма прощатись:

— Дай вам, Боже, дiти, щасливо на Дунай повернутись i вiльними вiку дожити... Очеретовi старому, моєму побратимовi, уклонiться низенько... Вже ж менi на сiм свiтi з ним не бачитись...

Не вдержав старий запорожець непроханої сльози, i покотилася вона гаряча на його сиву бороду...

Вдарили козаки веслами у воду — одскочив дуб од берега, i понесли його прудкi хвилi вниз до порогiв, лишивши старого запорожця на березi самого з його старiстю й сумними думами.

За хвилину Монастирський острiв лишився вже позаду козакiв, i дуб вибiг до зимовника запорожця Мандрики. Проти того зимовника простягся великий, вкритий лiсом, острiв Становий, а на ньому знову маячила чорна дошка з написом.

— Не читай... хай йому абищо! — сказав Петро братовi, але той уже поспiв очима прочитати:

— Острiв князя Воронцова...

З Мандрикiвської протоки дуб вибiг у широкий Днiпро й прямував до Лоцманської Кам'янки. На чердаку дуба, поклавши руку на стерню й розправивши свою могутню постать, стояв Петро Рогоза. Сорочка на ньому була розхристана, показуючи засмаленi сонцем груди, руки напруженi вiд кермування стерном, ноги широко розставленi, щоб хвиля, надавивши на стерно, не звалила стернаря геть з чердака. Скинута з голови шапка лежала долi, а довгий оселедець вiльно маяв у повiтрi; запорожець-велетень направляв дуба просто на скелю, що високою баштою стримiла з води.

— Куди ж ти держиш дуба на скелю? — збентежено скрикнули Гнат та Йван, що сидiли на передньому чердаку. — Дуба розiб'єш!

— Повчiть свого батька, а не мене!.. — одповiв суворо Петро й трохи згодом додав: — Послухати хочу, яка сьогоднi буде година — чи безпечно йти в пороги.

З усiх козакiв, що зараз їхали, тiльки четверо, а саме — Петро, Люлька, Пугач та старий Гайдабура, знали пороги, решта ж хоч часом i проїздили порогами, а проте, кермувати дубом крiзь пороги не вмiли, бо не знали добре нi каменiв та скель, нi звичаїв усякої течiї й усякої лави порогiв.

— Як-то так: послухати, яка буде година? — здивовано питали молодi козаки.

— Буду я говорити блазням... — пробубонiв Петро. — Хiба з вас будуть козаки?

— Ба нi, сину! — обiзвався до Петра Гайдабура. — Так не годиться! Що з кого буде, про те Господь святий вiдае, а ми повиннi молодь навчати, бо перед Богом за неї одвiт будемо давати, мовби за дiтей своїх. — I, звернувшись до молодих козакiв, старий запорожець сказав: — Тут, дiти, щоб ви знали, вода так об скелю б'є, що аж грає музикою, а як коли, то гуде або голосить. Через те ця скеля й зветься Музичною. От як грає вона, наче музика, — то добра година буде, а як гуде або голосить, так хто б поплив у пороги, то годував би своїм тiлом ракiв, от що.

Саме тут дуб, трохи не черкнувшись об скелю, метеликом пролетiв лiворуч i загойдавсь на хвилях уже нижче скелi.

— Справдi, неначе гуде! — скрикнув Іван.

— Чмелi в тебе гудуть у головi пiсля вчорашнього бенкету! — сердито сказав Петро.

— А менi здавалося, наче голосить! — обiзвався Гнат.

— Та вже ж! — буркнув суворий козак. — То, мабуть, та дiвка голосить за тобою, що ти на неї у Романковi й слини розпустив! Ось бачите, дядьку, — звернувся вiн далi з докором до Гайдабури, — якi тепер запорожцi: скеля, як є, грає, а їм, бачте, вона гуде та голосить! — Суворий сiчовик плюнув i почав мовчки запалювати люльку.

Зараз за Музичною скелею були на Днiпрi сумнi скелястi острови, а з правої руки з високого скелястого берега вже дивився на запорожцiв Старий Кодак з його бiленькими хатками, невеличкою церквою й височенними окопами.

Тiльки глянули козаки на Кодак, аж назустрiч їм уже заревiв порiг Кодацький.

Що ближче дуб наближався до порога, то все дужчало те ревiння, i нарештi козаки вже не чули один одного. Жiнки зблiдли на виду, тулили до себе дiтей та хрестилися... Принишкли й молодi козаки, поглядаючи то на Петра, що, мов кам'яний велетень, стояв на стернi, то вперед, де Днiпро, вдарившись об цiлий рядок скель, що простяглися впоперек нього, розбивався бiлою пiною й неначе в безоднi зникав з очей. Ще мить — i бiла пiна залила б i козакiв, i жiнок, i дiтей... Та не вспiли жiнки й дiти заверещати, як дуб, мов легкопера чайка, вже проскочив ту пiну, впав усiм днищем на першу лаву порога й, розкидавiiiи на обидва боки великi хвилi, полетiв до другої лави. Те саме було вдруге, втрете й учетверте... I не минуло й трьох хвилин, як Кодак з його окопами вже заховався за рогом берега, а дуб повагом бiг по тихiй водi.

— А тягнiть, лишень, хлопцi, сюди барильце з горiлкою, — сказав Петро, сiдаючи на чердаку, пiдобравши по-турецькому пiд себе ноги, — та давайте, що там є, поснiдати, бо вже, мабуть, i пан Шостак, кодацький городничий, прокинувся й сподiвається нас на снiданок.

Всi весело засмiялися, згадуючи, як Петро обморочив городничого.

— Митець ти, Петро! — обiзвався Гайдабура. — Коли б не ти, то, їй-Богу, не було б мiж сiчовою молоддю жодного певного запорожця.

Поки поснiдали, дуб проминув уже величнi Мосулинськi скелi, перебiг Яцеву забору, перестрибнув двi лави Сурського порога, i перед очами козакiв запiнився вже порiг Лоханський, з скелястим островом Куликом посерединi порога.

Якiв Люлька, що тепер стояв на стернi замiсть Петра, направив дуба пiд лiвий берег, де саме йшла найпрудчiша течiя Днiпра, що звалася козачим ходом, i пiд'їхав пiд високi, чорнi, непривiтнi скелi.

— Жiнки, бережiться змiя! — гукнув вiн, коли пiд однiєю скелею несподiвано роззявилася темна й страшна, як паща звiра, печера.

— Ох, лихо! — скрикнули жiнки, жахливо дивлячись на ту печеру.

— Який там змiй! — обiзвався Петро. — Нащо б ото я полохав жiнок та дiтей!

— Оце ж та сама печера, що в нiй, кажуть люде, живе змiй! — провадив Люлька.

— Чули, чули ми! — обiзвалися жiнки. — I лiтає вiн, i людей хватає та сюди тягає. Отож, мабуть, кiсток тут людських!..

Жiнки мiцно тулилися до своїх чоловiкiв i, хрестячись, поглядали на печеру.

— Бабськi брехнi... — пробубонiв Петро й, поколупавши протичкою в люльцi, потяг у себе цiлу копицю диму.

Поки велася ця розмова, печера лишилася вже позаду, а дуб, проскочивцш чотири лави Доханського порога, набiг скоро й до Стрельчої забори й зрiвнявся з оточеною з усiх бокiв Днiпром великою скелею.

Небагато ще минуло часу, а козакiв облив уже своєю пiною Звонецький порiг, а слiдом по ньому й Тягинська забора. Тiльки обсохли та обтрусилися пiсля Тягинки, а тут уже загудiв i Дiд, або Ненаситець. Петро Рогоза знову пiшов до стерна й став на чердаку поруч з Люлькою. Вони почали стернувати вдвох, бо знали, що великим дубом на Ненаситцi одному не вправити.

Як i передрiкала Музична скеля, година була дуже сприятлива: вiтру не було, i вода линула до порога тихо, вiдбиваючи в собi золоте промiння сонця й блакитне небо з невеликими, бiленькими, немов руна чистої вовни, хмарками. Перед очима все вище виникав з води камiнь Рвач, а що було за Рвачем, того не видно було, бо Днiпро зникав там з очей, ховаючись за камiнням, разом з цiлими горами своєї пiни... I тiльки могутнє гудiння й ревiння подавало звiстку, що там нижче, за Рвачем, Днiпро падав на гострi скелi й то стогнав, то ревiв диким звiром, лютуючи з того, що несила йому вивернути геть тi скелi й камiння, що рвали на шматки його тiло... Гребцi вже не чули голосу стернарiв, i Петро тiльки рукою показував, з якого боку загрiбати, а з якого табанити.

Не допустивши дуба до Рвача, стернарi круто звернули його в лiву руку, i не вспiли жiнки скрикнути, як дуб пiдхопила непереможна сила течiї й, мов трiску, почала перекидати його з одної лави порога на другу. Не один раз забрав тут дуб води своїм носом, не раз заливала його й бокова хвиля, немов навмисне збиваючи його з ходу на скелi, щоб розбити на трiски, та Петро з Яковом мiцно держали стерно, i вода бринiла позад дуба, як бринить натягнена струна.

За хвилину дуб проскочив усi дванадцять лав порога й вийшов на тиху воду, лишивши далеко з правого боку скелю Монастирку, що влiзла з правого берега в саме пекло порога.

— От тепер i пообiдати б непогано! — сказав Петро, сходячи з чердака дуба, i, обернувшись до свого товариша, додав: — Сходь i ти, Якове, тут уже й дитина вправить... — Гей ти, паливодо! — гукнув далi Петро до брата Гната. — У гречку стрибати вже вмiєш, а стерна ще й до рук не вмiєш узяти! Ходи до стерна!

— Нащо ж я маю ставати до стерна, коли ти говориш, що тут i дитина вправить? — одповiв Гнат. — У дубi є дитина, нехай вона й стернує!

— Ну, ну, не базiкай, — сказав Петро суворо, — а йди, коли тобi говорять.

Гнат бiльше не сперечався й, ставши на чердак, почав стернувати.

Козаки пообiдали без варева те, що подарував їм Глоба: сало, тараню й огiрки. Нема чого говорити — уконтентувались поки добре, так, що хоч би й вiдпочити, так, на горе, не було часу: через годину пiдбiгла Крива забора, а далi Воронова. Та це ще б нiчого, а то незабаром зашумiв назустрiч i Онука, або порiг Вовниги, а сей уже не жартує, довелося всiм бути й на стернi, й на гребках.

За Онуком Днiпро вужчав, а скелi берегами вищали й тиснули рiчку з обох бокiв, немов хотiли задавити. Дуб бiг помiж високими скелями, i тi скелi, вiдбиваючись своєю дикою, похмурою красою у прозiрних хвилях Днiпра, досягали своїми тiнями до самого дуба. Надвечiр вiн уже проскочив Будиловський порiг, i козаки здалеку вглядiли великi, дивовижнi острови, що стояли поруч, розбиваючи Днiпро на три протоки.

Один з тих островiв був увесь укритий лiсом та червоною таволгою (лозою), звався вiн Таволжанським. Другий, з пiвсотнi сажнiв заввишки та на пiвверстви завдовшки, був майже з однiєї величезної скелi й звався Перуном. Висока голова сього острова, його довгий горбатий верх та вiдкинутi вперед двi довгi плескуватi скелi скидалися на голову й тiло якоїсь почвари, що, лiгши впродовж Днiпра, ще й проштягла поперед себе двi довгi дебелi лапи.

Петро направив дуба просто мiж лапи тiєї почвари, i козаки опинились у захисному, вкритому пiском та таволгою куточку острова.

— Тут будемо ночувати, — сказав отаман. — Розкладайте багаття, а баби зварять нам кулешу.

Над головами козакiв, заступивши їм свiт вечiрнього сонця, пiднiмалися височеннi скелi — шиї й голови острова-почвари.

— Ой, сумно ж тут як! — говорили жiнки.— Ще, боронь, Боже, заваляться цi скелi на нас. Ми ж тут, пiд цими скелями, мов комашки маленькi.

— Та чудно якось сей острiв зветься... — звернувся Іван Балан до Гайдабури. — Що то воно, дядьку, — Перун?

— Я й сам, сину, — одповiв старий запорожець, — ще з молодих лiт цiкавився дiзнатись, через що цей дивовижний острiв так чудно зветься, так менi один старий рибалка розказав те, що. я зараз тобi розкажу.

До Гайдабури пiдсунулися й козаки, й жiнки.

— У Києвi, ще тодi, як правували там князi, а люде ще не хрещенi були, стояв над Днiпром, вироблений з деревини; великий iдол, тобто їхнiй божок, i звався тон божок Перун. Тiльки як прийшов час, щоб нашим людям охреститись, так того iдола вони звалили в кручу та й кинули в Днiпро. От i понесло його водою все вниз та вниз i, мабуть, винесло б аж у Чорне море, коли б вiн отут не зачепився за скелi... А як зачепився, так сам скелею став та й почав рости. До наших часiв з невеликого iдола вiн вирiс у цiлу скелясту гору, i все ще росте та Днiпро в обидва боки розпирає. Так от, значить, як звали iдола Перуном, то так i острiв сей почали звати.

— Ох, лихо! — обiзвалася Гайдабурина дружина. — Так отсе ми пiд головою нечистого сидимо? Та це я всю нiч i очей не заплющу!

— Дурницi то, — заспокоював дiд. — Який там нечистий?.. Скелi, як скелi. Коли б це був справдi нечистий, так од хреста розсипався б, а сього Перуна скiльки не хрести, вiн усе стоїть. — Старий запорожець розбалакавсь i звернувся знову до Івана: — От тут, сину, за татарських часiв найбiльше їхня орда переправлялася через Днiпро, як набiгала на Україну. Тут дiди нашi й пiдстерiгали їх та одбивали хрещений народ.

Дiд довго ще розказував молодим козакам про минулi подiї та стародавнє життя, i всi так захопилися його оповiданнями, що й не помiтили, як насунулася нiч i сповила острiв-почвару й їх самих густою темрявою. Багаття пiд казанком освiтлювало тiльки скелi двох лап почвари та запорожцiв, що сiли вже навкруги казанка вечеряти; до високої ж голови почвари те багаття своїм свiтом не досягало, й та голова сумною плямою закривала собою бiльшу частину небозводу.

Ранком другого дня запорожцi рушили вiд Перуна далi. Вони щасливо минули пороги Лишнiй та Вiльний, птицею пролетiли помiж скелями Вовчого Горла, обминули скелi Розбiйники, а в обiдню пору вже вибiгли й з-пiд височенних скель Кичкаса й побачили поперед себе острiв Хортицю.

Втомлений боротьбою з скелями, Днiпро розправляв та гладив тут свої збитi у водокрутнi води й розстилав їх широкою, рiвною, блакитною пеленою. Голова Хортицi та скелi Сагайдачного були останнiми спогадами про пороги, далi ж Днiпро розливався широко, розбивався на протоки й рився в пiски понад Великим Запорозьким Лугом.

Не спиняючись для обiду, запорожцi попливли повз Сагайдачне далi, бо хоч i хутко плив їхнiй дуб, а все-таки до Базавлука треба було плисти ще два днi.

Нарештi минули й тi довгi та тяжкi Демковi два днi. Козаки доїхали до Чортомлика, пiдвернули до руїн Старої Сiчi й поклонилися там могилi славного кошового Івана Сiрка; далi ж звернули у Пiдпiльню до Нової Сiчi, потужили там на руїнах запорозької слави й пiзно ввечерi прибули до Базавлуцьких Великих Вод.

XV

На Базавлуцьких хуторах з того часу, як управитель князя запровадив Демка в пiкiнери, вже не було кому згадувати про права запорожцiв та баламутити князiвських крiпакiв. Ївжин батько та Лубяний були для того вже занадто старi й, ледве видужавши пiсля катування, залишили вже всякi змагання, вiдцуралися свого, нажитого довголiтньою працею, добра та в усьому корилися прикажчиковi.

Галя й Ївга одбували панщину, як i всi останнi жiнки й дiвчата. Не всякий день вони бачилися; коли ж траплялося, що Ївга знаходила хвилину та прибiгала до Галi, так вони, було, обнiмуться, пригорнуться одна до одної та так гiрко плачуть, що навiть чужостороннiм людям сумно було їх слухати.

— На кого ж вони нас покинули? — плакала одного разу Ївга. — Хто ж нас, бiдних, оборонить од лихих людей? Хто захистить од кривди?

Сердешна дiвчина не стiльки сумувала з того, що минулося її вiльне життя, як з того, що Галин брат Іван поїхав за Дунай i покинув її, не сказавши навiть «прощай». А вона ж то його з дитячих лiт любила, мов рiдного брата, та мала надiю, що й довiку житиме з ним укупi!

— Не нарiкай, голубонько! — одповiла крiзь сльози Галя. — Не своєю волею вони пiшли од нас: Демка повезли в кайданах, Іван же, ти знаєш, помстився за батька та й мусив раптом тiкати. Помолимося Богу за рих, щоб хоч їм Господь послав щастя й долi, а ми вже якось перетерпимо. Наша доля жiноча: ми звикли з дитячих лiт коритися всiм, козаки ж не звикли коритися неправдi...

Минув тиждень i другий. Прикажчик знову почав залицятись до Галi й умовляти її до любощiв, але вона не хотiла про те й слухати, перетерплюючи й лайку, й знущання, й важку роботу.

На третiм тижнi до управителя прийшла звiстка, що Рогоза втiк iз служби i куди подiвся — невiдомо. Покликавши до себе прикажчика, управитель загадав йому звiнчати Галю з якимсь порубком або вдiвцем.

— Князь буде гнiватись, — говорив управитель, — як довiдається, що молода жiнка та не дає йому приплоду... Треба з кимсь її спарувати.

У прикажчика аж очi заграли з радощiв, що вiн може досягти того, чого бажає.

— Дозвольте менi взяти оту козачку за себе! — сказав вiн i навiть уклонився управителевi.

Управитель глянув на нього здивовано:

— Хiба ти не наглядiв собi дiвчини, що хочеш узяти молодицю, та ще й з дитиною?

— Дуже ця козачка менi в око впала! — одповiв прикажчик. — Дозвольте взяти!

— Ну, коли охота, то й бери!

— Шкода, що заходить Спасiвка... — сказав прикажчик.— Доведеться два тижнi дожидати.

— Пiдождеш... Неабиякий великий час! — сказав управитель, посмiхаючись, i залишив розмову.

Повернувшись од управителя, прикажчик зразу ж пiшов до Галi.

— Бачиш, хахлушка, — сказав вiн, — який я до тебе приязний: замiсть того, щоб тебе засiкти на смерть за непокiрливiсть, я зроблю тебе прикажчицею, моєю жiнкою. Будеш найстарша на селi.

Галя зрозумiла речi прикажчика так, що вона стала удовою, i зблiдла як крейда.

— Хiба Демко помер? — ледве вимовила вона.

— А дiдько його знає, чи вiн живий, чи помер! — одповiв прикажчик. — Утiк вiн з служби, i невiдомо, де єсть!

— Так вiн же живий!

— Однаково, що вмер, коли пропав безвiстi. Отже, лагодься до вiнця. Пiсля Спасiвки зараз i поїдемо до Микитиного Рогу. Там саме тiльки посвятили церкву, i пiп нас перших обкрутить.

Прикажчик пiшов геть, Галя ж навiть не збагнула, чи вiн жартував, чи правду говорив.

Проте через скiльки день вона почула, що прикажчик, справдi, лагодиться до шлюбу й упорядковує свою господу. Нещаснiй жiнцi свiт потьмарився в очах з тiєї звiстки, i вона ледве дiйшла до своєї хати. Душу її сповили тяжкi думки.

«Що чинити? — думала вона з мукою в серцi. — Може, справдi, москалi не такi ж християне, як ми, i в них таки й можна вiнчати од живого чоловiка? Як же врятуватись? Невже ж назавжди залишити надiю жити з любим Демком? Невже мати за чоловiка свого ворога, чужинця?»

Тут саме в колисцi прокинувся Миколка i простяг до неї свої рученята. Галя вхопила його й почала тулити до лона.

— Дитино ж моя рiднесенька... Сирiтка од живого батька! Та коли б же не ти, так знала б я, що чинити: лиман глибокий... у ньому знайшла б я край своїм стражданням. Куди ж я тебе подiну, дороге моє немовлятко? — Далi молода жiнка, держачи дитину бiля лона, стала навколiшки до образiв i почала молитись: — Не попусти, Боже, такої неправди! Ти звiнчав мене з Демком, то й поверни менi його! Не дай мойому вороговi, чужинцю-нехристу, знушатись над моїм тiлом i душею. Не попусти, щоб син мiй звав батьком когось iншого од рiдного свого батька — Демка!

Довго стояла Галя перед образами, i те молiння заспокоїло її. Вона встала повна надiї, що те не може статись, щоб її звiнчали з прикажчиком. Та не вспiла вгамуватись її збентежена душа, як прикажчик, неначе його кликали, вже й тут, у Галинiй хатi.

— Що ж, моя молода, — говорив вiн жартiвливо, — чи все впорядкувала до шлюбу?

— Не буде того нiколи! — одповiла Галя спокiйно й рiшучо.

— Як-то не буде нiколи, коли управитель звелiв!

— А так, що й пiп од живого чоловiка не звiнчає.

— На те єсть наказ начальства, що як хто з служби втече, так можна його жiнку звiнчати з iншим.

— Не може бути таких наказiв, бо те було б проти Бога. До того ж пiп повинен спитати мене, чи згодна я пiти за вас, я ж скажу, що не згодна.

Прикажчик почав глузливо смiятись:

— Ой, яка ж ти дурна... сказано, хахлушка! То тiльки в панiв так, що своєю волею дiвки замiж iдуть; крiпачки ж iдуть за того, за кого пан звелить.

— Як-то? — злякано спитала Галя. — I пiп не питає про згоду?

— Може, й питає, тякщо так ведеться, та тiльки не звертає уваги на те, що молода говорить, а робить те, що наказує пан. Не потурати ж дiвкам! Може, яка й зовсiм не хотiла б замiж iти, так пановi ж треба, щоб був приплiд, щоб крiпакiв у нього бiльшало. Отже, я ласкою кажу тобi: покинь ти дрочитись, бо все рівно я й зв'язану звiнчаю тебе з собою. Не першу тебе силою будемо вiнчати, знаємо, як те зробити!

Знову смертельна нудьга опанувала душу Галi, i вона ридала, поки знесилена не впала на лаву.

Минали одно по одному тяжкi днi. Наближалася друга Пречиста, а там уже можна було й вiнчати. Не знаходячи собi нiякого порятунку, Галя знесилилася серцем, i нею опанувала розпука. Проте ця розпука не знищила її завзяття, — вона рiшучо стала на тому, щоб не дати себе звiнчати, а як уже не буде їй нiякого порятунку, так укинутися в лиман разом iз сином; поки ж що вона рiшила втекти з хати.

— Як маєш рости, синочку мiй, нещасним крiпаком, — плакала вона над Миколкою, пригортаючи його до лона, — так лiпше я сама понесу тебе з собою на той свiт!

А немовлятко неначе хотiло розважити матiр: випручає рученята, гукає до неї та смiється... Смiялася й матiр, радiючи на дитину, але очi її росили ту ухмилку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нiкому смiятися таким смiхом, як смiялася Галя, лагодячись нести свою дитину в холоднi хвилi лиману!

Як тiльки через кiльки день Галя почула од прикажчика, що завтра рано їхати до церкви, вона, дiждавши вечора, взяла в торбу хлiба, а на руки Миколку та, ховаючись у темрявi, вийшла в сад. Проминувши там батькову пасiку, перелiзла вона через перелаз до левади, спустилася до лиману й пiшла попiд кручею берегом до того мiсця, де росли очерети. Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч i добре розумiла, що це переховування ненадовго вiдтягне час її згуби, бо не на великий час їй вистачить хлiба.

Усю нiч i ввесь другий день вона просидiла в очеретi. Земля пiд нею була дуже вогка, а повiтря мiж очеретом вiдбивало болотом, проте, Галi здавалося тут дуже гарно, вона почувала себе тут вiльною, ба навiть щасливою на самотi з своїм сином.

— Ой синашу! — зверталася вона до Миколки, — ненадовго нам щасливе життя. Завтра я доїм свою паляницю, i тодi, синашу мiй любий, пiдемо ми з тобою в лиман до русалочок! Не бiйся, серце, що вода холодна, я пригорну тебе до лона й зогрiю тебе й у хвилях. А там, пiд водою, кажуть, єсть чарiвне царство, кушир там ввесь перлами потканий, дерева самоцвiтами блищать, а по деревах золотi яблучка ростуть, — буде тобi чим бавитись.

Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тiльки надвечiр спокiй її порушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люде йшли очеретами, ламаючи їх i розгортаючи на всi боки. Навкруг неї розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала його до грудей i занiмiла, сперши дух. Люде проходили повз неї близько, проте на неї нiхто не натрапив...

Смерклося. Навколо стояла таемна тиша, тiльки чути було, як очеретини терлися од вiтру одна об одну та й шелестiли.

За кiлька мiсяцiв до цього Галя нi за що в свiтi не лишилася б сама на нiч в очеретi, вона боялася б i русалок, i вовкулакiв, i польового, й лiсовика, — тепер же вона боялася тiльки людей, бо впевнилася, що люде лютiшi й за лiсовикiв, i за всяких примар.

Вже зовсiм було пiзно, коли Миколка чогось прокинувсь i почав плакати. Збентежена Галя клала його пiд груди, але той не вгавався. З пiвгодини минуло в непокою, хлопець то затихав, то знову починав плакати.

Пiд ту добу край очерету, на лиманi, почулися плески води. Галя налякалася гадкою, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, i затулила Миколцi рота, але той випручався й заплакав ще дужче.

— А цитьте! — почувся голос з лиману. — Неначе дитина плаче.

Серце Галi заколотилося, мов пташка в сiльцi, а кров ударила їй у голову й заграла по всiй її iстотi. Їй здалося... та нi, цього не може бути!.. Їй почулося, неначе з лиману доходив голос...

Миколка знову заплакав i замовк. Галя занiмiла, сперши дух.

— Боже мiй! — почула Галя з лиману голос чоловiка. — Це моя дитина плаче! Це Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!

— Демко! — несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.

Тепер вона була вже певна: се їхав вiн, Демко, її любий чоловiк. Вiн не зрадив! Вiн похвалився прибути по неї — i прибув!

Її поклик голосно пролунав понад лиманом i вiдбився в очеретах.

— А, ось де ти! — почувся ту ж хвилину недалеко голос прикажчика, i навкруг Галi зашелестiв очерет. Знати було, що до неї бiгло очеретом багато людей.

— Демку, рятуй! — скрикнула Галя й кинулась бiгти в бiк лиману, але ту ж мить двi дужих руки прикажчика вхопили її упоперек стану.

— Задавлю гадюку! — прохарчав вiн, стерявши з серця голос.

— Демку! — гукнула Галя ще раз, i той поклик її був останнiм, бо прикажчик затулив їй рота, а челядь, набiгши з усiх бокiв, ухопила її на руки та й понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах вiд думки, що вона може загубити в очеретi Миколку, i бiдна матiр так притиснула його до себе, що хлопець кричав не вгаваючи.

Тим часом дуб протиснувся крiзь очерет до берега, i Демко, Іван та Гнат, вискочивши на землю, першими побiгли на голоси, слiдом за тими, що понесли Галю; плач же Миколки добре подавав їм звiстку, куди треба бiгти.

Не знаючи, що до берега пристало аж десять узброєних запорожцiв, прикажчик i не тiкав, а тiльки поспiшався вибитись з очеретiв; дiйшовши ж до левади, вiн спинився. З ним було двадцять крiпакiв, i вiн, маючи надiю захопити Галиного чоловiка, якщо той справдi наважиться йти на її поклики, розстановив крiпакiв зараз там, де кiнчався очерет.

Справдi, як тiльки Демко, Іван та Гнат вибiгли з очерету, князiвськi крiпаки оточили їх цiлим натовпом, та тiльки, побачивши в запорожцiв шаблi, кинулися тiкати до прикажчика.

— Пусти мою жiнку! — скрикнув Демко, добiгши до прикажчика й схопивши його за груди.

— Не пущу, вона завтра буде моєю жiнкою, ти ж, харциз, утiкач, пiдеш на шибеницю! Хватайте його, хлопцi, ззаду! — гукнув прикажчик до крiпакiв. — Валiть його на землю!

— Не хочу тебе рубати неузброєного... — говорив прикажчиковi Демко, одмахуючись шаблею од тих, що намагалися схопити його ззаду. — А не пустиш по добрiй волi, так буду рубати!

— Хiба так розмовляють запорожцi? — почувся з-за Демка голос Петра, i важкий, мов довбня, та твердий, мов залiзо, кулак старшого Рогози впав на голову прикажчика.

Захрустiли в Галиного ворога кiстки; кров порснула з нього носом, ротом i вухами, й, мов важкий снiп, упав вiн на землю, потягши за собою й Галю, бо руки його прикипiли до її стану.

Демко пiдхопив свою, залиту кров'ю напасника, дружину, але вона була непритомна, руками ж усе тулила Миколку до свого серця.

— Галю! Галочко! Серце моє!.. Кохана моя зiронько!.. Обiзвися... Розплющи очi!.. — гукав Демко, бiдкаючись коло дружини...

Та вона все не озивалась i була блiда як крейда.

Петро дав волю братовi клопотатись бiля своєї жiнки, сам же зараз почав порядкувати справою.

— Хто ще хоче покуштувати запорозького кулака? — звернувся вiн до приголомшеного натовпу крiпакiв.

Охочих дивитись на кулак Петра пiсля пригоди з прикажчиком не знайшлося, i всi крiпаки з ляком поточилися од запорожця-велетня.

— Ведiть мене до хати прикажчика та глядiть: хто наважиться тiкати, того зараз же застрелю з пiстоля! — сказав Петро до крiпакiв i, виймявши з-за пояса свого великого пiстоля, примiривсь, як буде стрiляти.

Лишивши бiля дуба старого Гайдабуру, а бiля Галi — брата Демка, Петро з рештою товаришiв, не поспiшаючись, погнав увесь натовп крiпакiв поперед себе до хати прикажчика. Там вiн спитав, хто в прикажчика був пiдручним, звелiв йому одiмкнути комори й стайню, назбирав налигачiв i шнурiв i разом з товаришами поперев'язував усiх крiпакiв, не тільки тих, що були з прикажчиком, а навiть i тих, що спали по хатах.

Управившись iз тим i довiдавшись, що в прикажчика грошей було обмаль, а всi грошi були в управителя економiї, Петро лишив наглядати за пов'язаними Івана Балана, як тутешнього, сам же, взявши з стайнi восьмеро коней, поїхав ними з сьома товаришами та пiдручним прикажчика до економiї.

Іван, лишившись у слободi, зразу ж пiшов до зимовника Лубяного. Старий козак i його дочка Ївга спали, нiчого не вiдаючи про наскок запорожцiв. Коли Іван постукав до них у вiкно, у хатi прокинулися, засвiтили свiтло та впустили його в дверi.

Чи розкаже ж хто, скiльки там було дивування й радощiв! Старий запорожець плакав сльозами, Ївга ж кидалася на шию то Йвановi, то батьковi й уже згодом, опам'ятавшись, почала розпитувати, чи прибув Галин Демко.

— Прибув, прибув! — одповiв Іван.— Вiн бере її з собою на Буджак, а я заберу тебе, Ївго, якщо твоя на те згода!

Дiвчина з радощiв i забула, що Іван їй стороння людина, i почала цiлувати його й в уста, i в чоло, i в невеликi чорненькi вусики.

Нiякого вагання не було. Лубяний зразу почав складати своє невелике збiжжя, а Ївга почала бiгати по хатi, дбаючи про харчi, i через кiльки хвилин усi троє з клунками на плечах пiшли шукати Галю й Демка.

Тi були вже в своїй хатi. Галя давно прочуняла, виплакалася радiсними сльозами на грудях у чоловiка й тепер, заспокоєна, збирала решту свого пограбованого добра.

Галя та Ївга кинулися одна до одної. Разом вони страждали, разом тужили, разом тепер i дiждали великої радостi.

— Іване!..— звернулася Галя до брата: — Чому б тобi не взяти Ївгу за себе, як вона ще трохи пiдросте?

— Та вона сьогоднi цiлувала мене, — одповiв весело Іван, — тепер уже повинна моєю нареченою зватись!

— Куди ж менi ще рости, Галочко? — весело говорила тим часом Ївга. — Глянь, я вже така заввишки, як i ти!

Всi радiснi й щасливi пiшли з клунками до дуба, та вже на дорозi згадали про Галиного дiда Лантуха й пiшли спитати його, чи не хоче й вiн з своєю старою покинути зруйноване рiдне гнiздо та поїхати на вiльнi землi.

Хоч старих через їхню немiч i не ганяли на панщину, а проте, й вони не схотiли лишитись помiж чужими людьми й теж прилучилися до своїх родичiв.

Гайдабура давно перетяг дуба до верб левади, де колись Демко вперше побачив Галю й почув її пiснi, i там старий козак сидiв у дубi до свiту. Іван з Демком позносили вже на дуб цiлi лантухи хлiба й iнших харчiв, щоб вистачило на далеку дорогу, а Галя помолилась уже над домовиною свого батька й знову вернулася до дуба.

Жiнки Гайдабури й Гробаря упадливо розпитували Галю, чого так плакав Миколка, коли вони пливли лиманом, i Галя, зваживши на те, що Миколка тепер мiцно спав, не знайшла iншої причини, як волю Божу.

— Це Господь, — говорила вона, — устами дитини подавав звiстку його батьковi, де шукати свого сина.

Почало вже свiтати, коли Петро з товаришами повернувся з князiвської економiї. Вiн спитав Демка, чи не набрали харчiв, i, довiдавшись, що набрали, пустив коней у степ, пiдручному прикажчика дозволив розв'язувати крiпакiв, товариству ж загадав сiдати в дуба, скочивши на дуба останнiм.

Проходячи по чердаку повз Галю, Петро кинув їй на запаску двi жменi золотих грошей, кажучи:

— Це вам на нове життя на вiльних землях!

— Куди менi стiльки? — скрикнула здивовано Галя. — Подiлiть, брате, на всiх!

— Не турбуйся про те: всi, хто зо мною ходив, себе не забули!

— Ну, так я подiлюся з Ївгою! — сказала Галя. — Їй теж на молоде господарство потрiбнi будуть грошi. А вам же, брате?

— А менi нащо ота полова? — суворо одповiв Петро та, обернувшись до Демка, кинув йому до рук пасмо волосся з невеликим кругленьким шматочком скривавленої шкурки.

— А це тобi, — сказав вiн, — прислав князiвський управитель за твiй оселедець!

Демко здригнувсь i, зрозумiвши, що шкурка з волоссям вирiзана з людини, вкинув страшний подарунок у лиман.

— Ти вбив його? — спитав вiн брата, бажаючи в душi, щоб того не було. Вiн був тепер щасливий, i все лихо, що йому управитель заподiяв, зразу забулося.

— Нащо? — одповiв Петро. — Шматочок шкурки невеликий, видужає!.. А наука добра: пам'ятатиме довiку, як рiзати запорожцям оселедцi, та й дiтям закаже до запорозьких оселедцiв доторкатись.

Дуб плив лиманом на пiвдень, i оселя, що в нiй народилася й зростала Галя, разом iз садком i вербами меншала й зникала з очей, сповиваючись туманом. Галя не шкодiла тепер за тим, що рiдної оселi скоро не видно буде, бо та оселя була мiсцем її нелюдських страждань. Всi думки молодої жiнки линули тепер за море до Дунаю, в ту привiтну сторону, де, як розказували Демко та Іван, люде ще працювали тiльки на себе та жили так саме вiльно, як жили колись запорожцi понад Днiпром.