Олекса Кобець. В Тарасову Ніч.

Перший раз виставлено цю драматичну картину
в таборі полонених у Фрайштадті (Горішня Австрія).
З тої вистави зроблено й знімки до цієї книжки.

(Сцена кілька хвиль темна. Поволі, з правого боку починає розливатися срібний світ і з темряви вирисовується (праворуч) висока гора-могила з білим хрестом.

Рівночасно прояснюється решта сцени: - ліворуч, від могили видно безмежний степ, засіяний меншими могилами.

Чути гуркіт під землею і зпід одної могили встає сивоусий, блідий козак у вбранні часів Хмельницького, струшується і повільно наближається до середини сцени).

Козак

Гей, як тяжко, як гірко в землиці лежать

Без утіхи живої;

Тягар рідного краю на грудях держать,

Тягар кривди, насильства, неволі!

Давить, гнітить кістки наша рідна земля,

Яку ми боронили;

Люд в кайданах чоло скробне низко схиля

На козацькі, лицарські могили.

Темно... Сплять мовчазнії простори, що ми,

В бій за волю ідучи,

Кровію ізлили, засівали кістьми,

Урожаю плодючого ждучи.

Уродив лиш кукіль... Чорні зграї круків

Над могилами вються

І до нас в підземеллє не кров ворогів,

Тільки сльози безрадности ллються.

Та ще сміх долітає - злорадісний сміх

Ворогів віковічних,

І про дикі діла перевертнів своїх

Нам доносить дух вітрів північних.

Про славетні ж діла отаманів-батьків

Ані вісти, ні слуху;

Україна - мов лан, лан пустих колосків

В рік тяжкий, неврожайний, в засуху.

Деж Виговський-борець, Дорошенко-гетьман,

Гордієнко й Мазепа величний,

Що край рідний із пут, із залізних кайдан

Виривали в катів у північних?

І Виговський умер, Дорошенко сконав,

Гордієнко й Мазепа... А Гонта,

Що один мук пекельних, надлюдських зазнав

Від ворожого, лядського "rządu"?

Спить і він... Сплять усі по роботі тяжкій,

А їх праці відгомін

Не запалює мозок і душі рабські,

Тільки тліє десь в душах, як спомин;

Тліє в душах дрібненьких, у душах рабів,

Гасне, змитий сльозами,

Бо не йдуть боронить своїх рідних степів,

Як колись боронили - списами!

(Задумливо).

Про славетні діла отаманів-батьків

Ані вісти, ні слуху, -

Україна - мов лан, лан пустих колосків

В рік тяжкий, неврожайний, в засуху...

Часом чайкою скиглить Хмельницького тінь,

Батька нашого й пана,

Мов поради питає в нових поколінь,

Наче молить їх - скинуть кайдани.

Поза тим - тихо скрізь... Лиш риданнє рабів

І у день і в ночі не стихає,

Та пекельний, злорадісний сміх ворогів

В підземеллє до нас долітає...

Гей, як тяжко, як гірко лежати в землі, -

Сльози й сміх отой чути,

Кайдани відчувать, муки рабства, жалі,

І не встати, землі не розкути!

(Наближається до могили з хрестом).

Темно скрізь... Тільки там - від якогось часу

Білий хрест із пітьми виступає;

Я Тому, Хто під ним - скарги всі понесу,

В Його слова-розради спитаю.

Коли діждемось ми, що вже буде не крук

Перемогу співати,

Але, з бою йдучи, вільний, гордий онук

На могили прийде спочивати?

Обізвись зпід хреста, обнадій козаків,

Віщий, славний козаче;

Ти пророчим чуттєм шлях грядучих віків

Маєш силу відчути, побачить.

Коли білий Твій хрест по степах мовчазних

Сяйвом думки одної розлється,

В душах холопа, пана, сліпих і німих

Рівним полум'ям волі займеться?

Коли світ розжене сон-кошмар віковий,

Коли встануть нащадки прозрілі

І не плач, тільки клич пролуна бойовий,

Втішить наші кістки наболілі?

Коли рідна земля - Україна вільна

Ворогам і своїм - яничарам

Крикне: "Геть!?"

(Під землею гуркіт. Чути зпід хреста голос.)

Голос

"Незабаром!

Іди, одпочинь, сивоусий борець,

Лицарство утіш: скоро мукам кінець!"

(Козак зникає).

(Якийсь час тихо. Світ збільшується, розливається по лівому боці сцени й там ізза хмар виступає мур і гратована брама з замками. Над брамою величезиий чорний російський орел. Вартує двоє салдатiв. Могила з хрестом - у тіні).

1-й салдат

"Слишіш, брат, гаварят,

Что в адну із весенніх ночей

Здесь нечістая бродіт,

I прі свете какіх-то лучей

Нашу узніцу прочь-то виводіт, -

Как би нам не прішлось...

2-й салдат

- А ти - брось

І не згадуй проти ночі лиха;

Адже грати міцні,

А замки все стальні, -

Встережем, дасть Бог, все буде тихо...

(Мовчаннє. Хрест прояснюється, чути гуркіт і нараз брама розчиняється-розсувається на двоє і ховає за собою переляканих вартових. Орел схиляється на бік. Виходить жінка в чорній киреї. Крізь кирею видно українське вбрання. На руках і ногах брязкають ланцюги. На голові колючий вінок).

Жінка

"Третю сотню років

Від кайдан-ланцюгів

Тіло мліє моє, умліває;

Чорний, хижий орел

Із безцінних джерел,

З мого серця, скарби випиває.

Моїх діток-синів

Під серпанками снів

В одяг рабства, льокейства вбирає;

Сплять - не стогнуть вони,

Нерозумні сини,

В муках рабства, в занедбанім краї"...

2-й салдат (прислухаючись, ізза брами виглядає)

"О, Боже мій! Що чую я?

Мій рідний край, - земля моя,

Земля батьків, дідів моїх

В руках чужих?"...

Жінка (далi)

...І тільки в цю ніч, коли той народивсь,

Що першим був, перший сльозами заливсь,

Над долею матері плакав-ридав,

Але небезрадно - в сльозах гартував,

В горнилі душі меч двосічний кував:

Для тих, що скорились, меч помсти, ганьби,

Для тих, що катують, меч-гнів боротьби, -

У цю тільки ніч бачу знов світ ясний,

Надійний вінок одягаю рясний.

І жду, не діждуся, коли вже прийде

Той местник, що нових борців приведе;

Той местник, що вимріяв перший мій син

В часи безголов'я, найтяжчих годин,

Оддавши для його, за його усе,

За того, хто волю мені принесе...

І жду, не діждуся, коли він прийде

І волю і правду мені приведе?..

(Сідає стомлена коло могили. Задумалась. Ізза сцени (з лівого боку) виходить козак в новітнім убранні. Молодий, рухливий, але зажурений).

Козак:

"І знов до могили я йду в порожні, -

Біль в грудях гадюкою вється...

І досі не світять, не сяють огні

В горнилах, де зброя кується.

Ще й досі приборкані, приспані сплять, -

Будив, - деж там їх добудитись?

У ярмах живуть, ярм не хочуть скидать,

Щоб в ярмах і далі плодитись...

(Побачив жінку).

І знову в жалобі, заковану тут

Я матір ще раз зустріваю...

О, муки! Заліза невільничих пут

Ще й досі порвать не здолаю!

І чим же утішу невтішну її,

Коли нерозумнії діти

До слів найсвятіших байдужі, німі, -

Їм кров'ю б писать заповіти!

Яке тепер слово рухливе, живе

Утіхою може їй стати?

Хиба лиш, що поки Дніпро ще реве, -

Про волю він буде співати.

Тепер же її хоч замість колючок

Надійним вінком заквітчаю, -

Нехай хоч ці квіти, сей пишний вінок

Спасає її від одчаю.

(Скидає з жінки терновий вінок, надіває квітки надій.)

Жінка (тихо)

...Любий, славний сину мій

Як то мало тих надій...

Як то скоро всі вони

Обертаються в терни...

2-й салдат (З'являється ізза сцени. Рухи й бліде лице - виказують муки. Ступає непевно.)

Мій рідний край политий кров'ю дідів,

В чужих руках, а я... на службі у катів...

(Заходить знову за сцену.)

Козак (до могили)

Озвися, пославший по світу мене,

Чи довго мені ще блукати,

Немов у пустині гукати?

Чи скоро у грудях рабів спалахне

Гнів помсти за муки, за горе,

За Матерні муки, насильства, за болі,

За рабство синів, за наругу неволі, -

Озвися, чи довго, чи скоро?

Голос з могили

Іди, буди,

Ще раз, ще раз;

Іде, гряде

Великий час!

Козак

Іду, іду

Борців зберу і поведу...

(Упевненими кроками йде за сцену. Коли він зникає, з'являються чотири узброєні салдати, крадуться тихо, потім кидаються без слів до жінки, хватають і запирають знову за браму. Стають вартувати в чотирьох. Якийсь час тихо. Потім під землею чути гуркіт. Рівночасно - за сценою многоголосний спів. Салдати з жахом тікають).

(Співають на мотив: "Гей, не дивуйте").

Гей, Отамане,

Батьку і пане,

Пляму неволі час стерти;

Підем з тобою,

Станем до бою,

Горді погордою смерти;

Підем з тобою,

Станем до бою,

Вирвемо Матір з неволі:

Світови всьому

Крикнем глухому

Про наші кривди та болі...

Жінка (ізза грат)

Ідуть, ідуть мої сини,

Розіб'ють грати-кайдани...

Голос з могили:

Ідуть, ідуть...

2-й салдат (З'являється змучений на сцені. Прислухується до співу і голосів)

А я що робив? О, проклятий, проклятий!

Я Матір стеріг, помагав мордувати!

Та годі, та годі насильству служить, -

Рабом в своїй хаті обдуреним жить!

Нехай тепер за біль рабів,

За сором, ганьбу яничара

Нехай на голови катів

Паде страшна, пекельна кара!

(Направляється до брами).

Голос із могили:

Ідуть, ідуть,

Розіб'ють грати, розкують...

2-й салдат:

І я іду - не мордувати,

Іду кайдани розкувати!

(Розбиває прикладом рушниці замки, вбігає в браму, - там чути брязкіт розбиваних кайданів. Спів за сценою голоснішає. Виходять зі співом густі ряди козацтва й народу. На чолі - отаман-козак. Направляється до брами. За кілька хвиль звідси виходить жінка в світлосяйнім убранні. З одиого боку її салдат, з другого - отаман. Орел зникає).

Співають: "Ще не вмерла Україна".

(Завіса падає).