Олександр Костюк

ВИШНЕВІ САДИ

Пілот розплющив очі і високо вгорі побачив небо.
Небо було чисте й глибоке.
І десь там, високо-високо, між ним і блакитною
безоднею пір'їною пливла хмара.
Напівпрозора, вона поволі сповзала праворуч, й
Пілоту здалося якоїсь миті, що хмарина над ним
висить нерухомо, а сам він, лежачи на спині,
пливе човном великою й спокійною рікою. І рап-
том із глибини свідомості вихлюпнулося назовні
вже звідане колись одного разу відчуття такого ж
нестримного, невловимого легкого плину, й вида-
лося, що досить лише звестися й сісти, як зов-
сім поруч, за низьким бортом, побачиш каламут-
ну від дощів, що впали десь у верхів'ях, воду, яка
несе на собі і човна, і покручене, змите з берегів
торішнє листя, й струшений із урвищ дикими гру-
шами вже пожовклий цвіт. Човен гойднеться під
тобою, а ти поглянеш на схилені над обважні-
лою водою верболози, пронизливо-зелені й
лискучі на сонці візьмеш мокре весло й повернеш
човна за течією і знову ляжеш, аби дивитися й
тонути в глибочіні над головою. Ти лежатимеш
і знатимеш, що за годину в піні вишневого квіту
з'явиться на кручі Хутір. Й коли ти прийдеш до
людей, жінки й хлопчика, які живуть там, вони
зрадіють тобі, як щиро раділи завжди. Тобі хо-
роше буде з ними решту того чудового дня й уве-
чері, а може, й до півночі, якщо у тебе із... Ти на-
магаєшся пригадати ім'я, й дивно, не можеш цьо-
го зробити, і тобі стає прикро й соромно — бо ти
забув ім'я. Ти пам'ятаєш веснянкувате обличчя,
голос, усмішку, але не в змозі пригадати імені,
яке так вміла промовляти його неня, виряджаючи
вас у дорогу наступного ранку. Вона стояла біля
води й вкотре вже гукала вам, щоб ви не бари-
лися, й рудий хлопчина поряд з тобою сміявся й
кричав їй у відповідь: "Добре, мамо-о-о!" І ті
заспокійливі слова ще довго лунали над плесами,
аж поки не танула в тремтливому повітрі жінка,
яку й тобі хотілося назвати отим казково солод-
ким словом. Всі втрьох ви знали тоді, що повер-
нетеся лише за два дні, бо завтра візьмете коней
і поїдете до батька на тартак, туди, до Зелених
гір. І там, на озерах, ви проживете один пре-
красний день. Буде спекотно, і ви купатиметеся
на Великій піщаній косі й лише надвечір майнете
на тартак обідати, а потім прибіжите знову, вже з
вудками й знову купатиметеся в теплій, майже
невідчутній воді, й коли зовсім стемніє, прийде
батько й принесе вечерю, й ви вудитимете рибу.
Потім ви розпалите вогонь і зварите юшку. І вечір
буде прекрасним, як і день. І коли, нарешті,
потрібно вже буде йти, ви заллєте багаття водою
й, притихлі, поволі рушитимете на тартак спати,
прихопивши із собою вудки й кілька найбільших
форелей у подарунок матері рудого хлопчини,
ім'я якого десь заблукало у твоїй пам'яті. Вдо-
світа вас збудять пилки на тартаці, ви вискочите
із своїх ліжок і, щасливі, легкі, молоді, наздога-
няючи один одного, побіжите на озеро. Вода буде
прозорою й холодною, і коли ви впадете в неї,
у вас перехопить подих і ви почнете плескатися,
пірнати й плавати. Змерзнувши, ви помчите
назад і бухнетеся в свої, ще не охолоді постелі.
Ви лежатимете, яж поки батько не покличе вас
снідати під накриття у дворі. Усюди буде запах
щойно розпиляних соснових колод, і на штанах
та сорочці батька золотавітиме крупне трачин-
ня. Руки його, як і все навкруги, пахнутимуть сві-
жими сосновими дошками. З вами снідатиме
Великий Мур, а потім, крутячи хвостом, прибі-
жить Пес і стане їсти з Муром із однієї полив'я-
ної миски. Коли ви закінчите сніданок, ви поси-
дите іще трохи, розглядаючи гори трачиння,
штабелі дощок, і колоди, і двір, і весь маленький
тартак, на якому батько вправляється сам.
Потім ви з рудуватим хлопчиною поїдете, і коли
ви будете вже далеко в лісі, ви знову почуєте
пилки на тартаці й раптом вам здасться, що вас
наздогнав запах щойно розпиляних соснових
колод. Ви без поспіху їхатимете лісом, і виїдете
на безкраї зелені луки, й поскачете ними до са-
мого лісу, що синів ген-ген на обрії, а ввечері
будете вже вдома. Наступного дня велика ріка
донесе вашого човна до Хутора, і мати рудувато-
го хлопчини, єдиного на все твоє дитинство друга,
засмажить вам форель, яку ви привезете із со-
бою, й сяде біля вас розпитувати про озера, про
твого батька, про те, як ви їхали, та все ж більше
про батька. І ти, не маючи, не пам'ятаючи своєї
матері, у ті хвилини знову до сліз хотів, аби ця
жінка була твоєю ненею, мабуть, так, як і рудува-
тий хлопчина мріяв, щоб твій батько був батьком
і йому...
Усе те виплило з пам'яті саме по собі, без
жодних зусиль Пілота. Досить йому було лише
на мить відчути себе в човні, як відразу ж з'яви-
лися і каламутна вода, й пожовклий цвіт на ній,
і рудуватий хлопчина, що назавжди залишився
десь там, у незбагненне далекому дитинстві й
так і не став йому братом, і тартак, і батько, і туга
за матір'ю, і важкі форелі в руці, й запах свіжих
соснових дощок...
Й наче для того, щоб він іще більше повірив
у все те: у велику й спокійну ріку, човен і нерухомі
хмари у небі,— Пілот побачив ластівок. Вони
літали, як і тоді, дуже високо, так високо, що
іноді зовсім зникали, ніби розчинялися у небі й
знову з'являлися маленькими чорними цяточ-
ками. Пілот напружився, прислухався й почув,
як звідти, згори, на нього почало опускатися ледь
чутне приколисуюче, м'яке, рідне, знайоме,
миле, незабутнє, зворушливе, світле, солодке...
Він заплющив очі і, вже непритомніючи, в
якусь коротку, блискавичну мить згадав ім'я —
Арсен. І полегшено зітхнув...
Коли він прийшов до пам'яті вдруге, сонце
сідало.
Якийсь час він лежав із розплющеними очима,
боячись ворухнутися. Йому чомусь здавалося, що
лиш він зробить те, як відчує сильний біль, і то-
му він і далі лежав на спині нерухомо, в тій позі,
в якій втратив свідомість, коли його викинуло з
контейнера,— широко розкинувши руки й ноги,
з якоюсь байдужістю дивлячись у темніюче
небо.
Настала реакція після всього, що йому дове-
лося пережити, й він закупорився у собі, пере-
став відчувати навколишній світ. Те сталося без
участі волі, розуму. Організм інстинктивно за-
хищався, відмежувавшись на деякий час від
усього, намагаючись зберегти нервову систему
від зриву, перенапруги.
Пілота ніщо не цікавило. Він не хотів знати,
де він, що з ним. Не відчував ні спраги, ні голоду,
хоч вже понад добу не мав і крихти в роті. Йому
було байдуже, що сутеніло, що стало прохолод-
ніше і впала роса, що його куртка, набираючись
вологою, стає вогкою й холодною. Він лежав і
байдуже дивився, як засвічуються перші зірки,
потім ще і ще. І ті, що з'явилися раніше, роблять-
ся з кожною хвилиною яскравішими.
Потім він звівся й озирнувся.
Метрів за двадцять зліва чорнів контейнер.
Пілот поволі рушив до нього, залишаючи за со-
бою в росі темну стежку...
Прокинувся він відразу. За десять років служ-
би в Космічній пошті в нього виробилася звичка
виринати із сну відразу, як по тривозі, готовим
до всього.
Ледь розплющивши очі, він захотів пити. А
може, він і прокинувся від спраги. В контейнері
було тісно й душно. Пілот клацнув тумблером,
з надією почекав хвилину, та марно: кліматизатор
не працював. Піднявши праве бильце. Пілот
повернувся в кріслі, відкрив блакитний лючок
й витяг питний шланг. Вода пахла талим снігом.
Потім він дістав бортпайок. То були кілька віта-
мінізованих галет і бляшанка його улюбленого
вишневого компоту, який на базу, відколи він
працював у III відділенні, завозили спеціально
для нього. Рідину із банки він випив з галетами,
а вишні почав витрушувати потім прямо до рота.
Поснідавши, Пілот переклав кісточки із руки в
коробку, відкрив астролюк над головою й вики-
нув усе те. Потім випростався, просунув у отвір
голову й роззирнувся.
Контейнер стояв посеред тихого літнього ран-
ку. Відстрілений парашут, по якому перебігали
легкі брижі, білів метрів за п'ятдесят на пагорбі.
Ракети поблизу не було — мабуть, вона впала
десь далі. Пілот глибоко вдихнув свіже густе ран-
кове повітря й відчув, як запаморочилося в го-
лові. Та за хвилину все минуло, і він знову почав
обдивлятися обіруч. Легенький вітерець боязко
обмацував його обличчя, а навкруги, доки було
видно, простягалася горбиста рівнина, вкрита
яскраво-зеленою, наче після дощу, травою. Да-
леко-далеко від того місця, де стояв Пілот, ця
безкрая зелена хвилястість вирівнювалася й
сходилася з чистим блакитним небом.
Над контейнером високо вгорі ледь рухалася
пір'їною хмарина, на тлі якої темними цятками
металися ластівки...
Він постояв так іще трохи, потім опустився в
гермокабіну й зачинив кришку.
Всередині було тепліше. Він почувався тут без-
печніше, оточений звичними речами, приладами.
Віднині це було, мабуть, єдине місце на всій пла-
неті, де був для нього прихисток і дім.
Тепер потрібно було все зважити, у всьому ро-
зібратися й вирішити, що робити далі. Власне
кажучи, вибір у Пілота був невеликий, а якщо
вже бути точним — його не було й зовсім. Він
сидів у контейнері на планеті, про яку нічого не
знав і яку не міг залишити. Як трапилося, що в
квадраті Малого Космосу, порівняно недалеко
від Землі, виявилася планета не внесена до Зо-
ряного Атласу, Пілот навряд чи зміг би пояснити.
Може, таке сталося тому, що всі, пориваючись
якомога далі, проскакували цю ділянку простору,
котра, за логікою, давно вже повинна була бути
вивченою. Не знати чому, у всіх з'являлася впев-
неність, що в квадраті, куди можна було зале-
тіти в будь-який час і на будь-якому кораблі,
вже давно нічого робити. Й саме тому ніхто не
прилітав сюди. І якби не дві випадковості. Пілота
теж ніколи не було б тут.
Розмірковуючи над тим, він усе чіткіше усві-
домлював, що шансів вибратися звідси у нього
практично немає. Повідомити про себе... Про
це годі було й думати — дальність зв'язку борто-
вої радіостанції незначна, розрахована на радіо-
буї, розміщені по трасі. Відстань же до най-
ближчого виключала всяку надію на успіх. Та й
енергозапас контейнера був обмежений. Єдине,
що могло його врятувати, це випадковість,
якийсь незвичайний збіг обставин, завдячуючи
якому хтось міг би з'явитися тут. Але коли те
трапиться, якщо взагалі трапиться, він не міг і
припустити. 'Лишалося чекати й сподіватися.
Можливо, й усе життя. І зовсім не виключено,
що ніхто ніколи не прилетить або прилетить вже
запізно. Але разом з тим могло бути й так, що
вже завтра хтось з'явиться тут. Отже, можливість
повернутися на Землю теоретично існувала, а
відтак не залишалося нічого іншого, як чекати.
Як довго він зможе те робити, залежало від кіль-
кості їжі та води. Запасів, що мав, вистачить
щонайбільше на місяць. Потім можна протрима-
тися ще місяць. Два місяці — майже нічого, тож
у першу чергу мусив думати про провіант.
Поки ж у нього був контейнер, де він міг хо-
ватися, тридцять шість літрів води, двотижневий
бортпайок, одна зміна білизни, запасний комбі-
незон і легкий скафандр. Із зброї — індивідуаль-
ний бластер із двома запасними обоймами та ніж.
Це все, що передбачалося інструкцією на пошто-
вій ракеті.
...Він не дуже поспішав — дорога могла вияви-
тися не короткою. Не варто було стомлюватися
з першого ж дня. їжі мав із собою на сім діб,
хоча то й були удвічі менші, ніж завжди, порції.
Вирішив чотири дні іти вперед, решта часу від-
водилася на зворотний шлях.
Він прямував на південь м'якою, не дуже ви-
сокою яскраво-зеленою травою. За його підра-
хунками, між ним і контейнером було вже десь
кілометрів із сорок. Але навкруги все залишало-
ся таким, як і тоді, коли він уперше визирнув із
астролюка. Ті ж похилі невисокі, схожі один на
одного горби, які далеко-далеко робилися мен-
шими, непомітнішими, так що на самому обрії,
сходячись із прозорим і нежарким небом, рів-
нина вже здавалася зовсім пласкою, пригладже-
ною. Інколи над головою пропливало кілька на-
півпрозорих хмарин, що біля горизонту танули,
поринаючи у безвідь. За весь збіглий час він не
помітив жодного деревця, навіть кущика. Лише
трава під ногами, мов випещений, доглянутий
газон. І, ступаючи по цій безкінечній зеленій
пустелі із схожими один на одного горбами, із
одноманітністю, яка під кінець дня заколисува-
ла, Пілот усе частіше й частіше помічав, що втра-
чає відчуття часу і простору. В такі хвилини
йому ввижалося, що миттєвість якимось незбаг-
ненним чином зупинялася, і марилося тоді, що,
крокуючи цілий день, він залишається на місці.
Немов уві сні він озирався, зупинившись, погля-
дав управо, вліво, але всюди розходилася від ньо-
го та ж сама заколисуюча хвилястість пагорбів,
котра починала вже гнітити, відштовхувати.
Опівдні Пілот звичайно лягав перепочити на
пагорбі і засинав. Поспавши годину-дві, проки-
дався і збирався далі. їв він двічі — вранці і
ввечері, але порції були мізерні, й у нього вже
давно з'явилося непереборне відчуття голоду.
Іноді йому здавалося, що іще трохи — і він
знепритомніє. Але жодного разу він не узяв біль-
шої порції. За весь той час, що Пілот ішов на пів-
день, йому не трапилося нічого їстівного. Струм-
ків або річок він теж не бачив, але з водою було
все ж простіше — вранці він збирав у видолинках
росу. То була, звичайно, не така вже й розкіш,
та принаймні смерть від спраги йому не загро-
жувала.
Пілоту залишалося йти на південь іще один
день, потім мав вертати. Якщо нічого не знайшов
би на півдні, то, повернувшись і відпочивши,
поклав би собі рушити на північ. Потому, якщо не
поталанить,— на схід, на захід. Про те, що роби-
тиме, як не знайде нічого й там. Пілот намагався
не думати.
Під вечір він дуже втомлювався й, забуваючи
про голод, майже відразу засинав. Спав він на
вершинах пагорбів, де вранці було менше роси,
в спальнику, що пошив його з клаптя парашута.
Коли останній, четвертий, день шляху на
південь закінчувався і Пілот піднявся на остан-
нього пагорба, далі якого вирішив уже не йти,
попереду була все та ж хвиляста безкрая рівни-
на, над якою вже розгоралися перші, поки що
неяскраві, зорі...
Вертався він, незважаючи на втому, швидше,
ніж ішов уперед. Може, тому, що, як говорив
сам до себе, йшов додому.
Коли опівдні третього дня він піднявся на па-
горб і побачив контейнер, це вже було не те
місце, яке він покинув майже сім днів тому. І він
відразу помітив різницю, її не можна було не по-
мітити.
Побачене так відрізнялося від того, що оточу-
вало його досі на цій планеті і в той же час було
таким бажаним, що він боявся дихати, аби не
сполохати те диво.
Він поволі зійшов із пагорба.
Справа від контейнера купкою росло десятка
півтора молоденьких вишень. Ніжно-зелене
листя на гілках виблискувало і було ще липке,
немов тільки-но розпустилося. Пілот машиналь-
но торкнув листя, потім провів рукою по гілках,
по тоненьких стовбурах і, нічого не розуміючи,
сів на землю.
Прямо перед ним лежала бляшанка з-під
фруктового компоту...
За день Пілот вже йшов на північ, несучи із
собою галети й дві банки вишневого компоту.
Коли в кінці четвертого дня, переконавшись, що
далі та ж сама горбиста рівнина без кінця й краю,
він повернув назад, в кишені у нього було три-
дцять дорогоцінних вишневих кісточок із першої
бляшанки.
На зворотному шляху Пілот зупинявся через
кожні півтора-два кілометри, ставав на коліна
й починав виполювати від густої трави ділянку.
Закінчивши, діставав ніж, старанно перекопував
землю і обережно саджав вишневу кісточку. Інко-
ли, вже рушивши далі, він повертався, бо йому
здавалося, що щось негаразд, відкопував її, об-
дмухував, обдивлявся й пересаджував.
Він розумів, що приречений жити тут, мабуть,
довго, можливо, й усе життя, тож як хотілося
йому, аби на цих пагорбах, хай не усюди, дома ж
теж було не усюди, росли дерева, нагадуючи ті
місця, де він виріс, нагадуючи велику спокійну
річку, Хутір на кручі, який весною тонув у вишне-
вому квіті....
Через те, що доводилося часто зупинятися й
затримуватися, саджаючи кісточки. Пілот повер-
нувся до контейнера лише наприкінці п'ятого
дня, не ївши нічого майже дві доби. Деревця,
які він розсадив довкола, були вже вищі за нього.
Потім він вирушав на схід і захід, але усюди
була та ж горбиста рівнина і жодного кущика чи
деревця аж до обрію.
На сході Пілот посадив п'ятдесят одну кісточ-
ку, на заході — шістдесят дев'ять. Кількість ви-
шень у бляшанках була різна.
Коли він повернувся до контейнера востаннє,
у нього лишилося три галети. Наступного дня,
вранці, він спробував зварити у розпиляному
навпіл кисневому балоні (вийшов непоганий ка-
занок) кілька соковитих стебел трави. В посу-
дині утворилася драглиста зелена маса. Коли
вариво охололо і застигло. Пілот з відразою по-
нюхав його, але, пересилувавши себе, взяв ніж,
відколупнув шматочок і покуштував. Холодець
був без запаху й солодкувато-кислий, як кисе-
лиця. Пілот відколупнув іще шматок і про-
ковтнув...
Наступного дня холодець загус зовсім, і ви-
йшло щось схоже на плавлений сир зеленого ко-
льору. За сніданком Пілот відрізав і з'їв, запи-
ваючи водою, чималий кусень того "сиру"...
Минув рік, і коли дерева були вже високі й
зацвіли, звідкілясь прилетіли бджоли-
Коли з учбової ракети, що заблудилася й сіла
на одному з численних пагорбів не занесеної
до Зоряного Атласу планети, вийшли двоє —
один із них, молодший, схопивши другого за ру-
кав скафандра, не вірячи своїм очам, прошепотів:
— Що це?!
З пагорба, на якому обидва стояли, було видно,
як на десятки кілометрів довкола, перехлюпую-
чись за далекий обрій, пінилося біле безкрає
море.
Була весна, і цвіли вишневі сади Пілота.

вгору