Костянтин Коверзнєв

Чи потрапить шняга до цирку?

Леся Ставицька. Короткий словник жарґонної лексики української мови. – К.: Критика, 2003. – 336 с.

Мовні реформатори в Україні зазнали поразки. Україна не стала наслідувати мовної політики передвоєнної Чехії чи, скажімо, сучасної Франції. На наших очах переважно російськомовні видання здійняли шалену гістерію й завалили новий варіант українського правопису (погодьтеся, що засадничо взагалі-то це було не зовсім коректно й етично).

Отже, проблему законсервували. Хворому на гостру виразку замість хірургійного втручання прописали промивання шлунку. Втім, це вже симптоматично: в нашій державі всі пекучі проблеми "розв'язують" у такий спосіб.

Як відомо, найголовніше лихо всіх українських кіл: відсутність одностайности. Це стосувалося і правопису, коли суперечки навколо написання "інший" чи "инший" затуляли головну проблему. А саме: структурно українська мова залишається ще в полоні чужорідних, чужомовних схем і конструкцій. Для цікавих: розгорніть будь-який словник іншомовних слів. Компетентна людина вжахнеться кількості запозичень, зроблених за посередництва російської мови, їх там знайдете принаймні не менше 50 відсотків...

На 13 році після здобуття незалежности 99 відсотків запозичень з чужих мов приходить до нас знову ж таки за посередництва російської. Припинення парадигми природного розвитку мови насильницькими методами 1933 року не дає нашим мовцям орієнтирів на закони власної мови. Не рятують і письменники, що їх начебтоукраїнська політична еліта відсунула на марґінеси. Мало допомагають і діалекти, бо їхні представники, як правило, не мають доступу до мас-медій.

Найприкріше те, що леґалізації російських мовних форм відбуваються й на науковому (радше б сказати – псевдонауковому рівні). Ці процеси маємо змогу спостерігати й у праці Лесі Ставицької "Короткий словник жарґонної лексики української мови", що її видала 2003 року "Критика". Авторка словника взялася довести конкурентоспроможність української мови "у розмовних, стилістично знижених сферах комунікації". Через те, що в українському жарґоновживанні багато "кальок, суржику, російських вкраплень", Ставицька вирішила, що ці елементи "мають право на лексикографічну репрезентацію".

Мабуть, репрезентувати можна все, що можна репрезентувати (перепрошую за каламбур). Але навіщо відверто запозичувати російську "феню" і мову блатних? Щоб збагатити мову? Але чи розмовляє контингент, що використовує блатну мову, по-українському? Переважно – ні. Певно, підходити до цього питання треба досить делікатно. Далебі, некоректно, м'яко кажучи, поєднувати дві мовні системи в щось аморфне під назвою "українська жарґонна лексика".

Певна річ, "у російський жарґон на правах запозичень" потрапили українізми, зрозуміло, що й русизми, за принципом "алаверди", потрапили до словника Ставицької, однак співвідношення українізмів там і русизмів тут несумірне!!! Варто було все-таки ретельніше шукати жарґонізмів серед носіїв української мови. Зрештою, не дуже заперечуватиму щодо думки Лесі Ставицької, що "для мовної екзистенції жарґону не менш важливим є також інший полюс – розширеного вживання, суголосний за своєю суттю сміховій культурі карнавалу". Одначе, заперечуватиму проти підверстування потрібних значень під розмиті означення. Що таке карнавал? Що таке сміхова культура? Чи це терміни в науковому розумінні?

Яким чином запозичення, зроблені автором словника з кримінальної лексики сусіднього народу, виражають сміховий потенціал мови українців? Цирк (групове статеве злягання), чалка (перебування в ув'язненні, тюрма), хор (групове статеве зґвалтування), хандра (наркотик), підсос (відсутність засобів для існування), йорж (той, хто видає себе за "злодія в законі", але є вигнаним із злодійського середовища за порушення його законів), валет (недорозвинена людина, дурень; водночас сама ж Ставицька дає посилання, що в Словнику А. Кримського наводиться таке значення цього слова: "дурисвіт, спритний, шахрай"), атанда (сиґнал небезпеки: "утікай", "ховайся"), шуцман (засуджений, який займається громадською роботою), шушара (в'язень, який краде у співкамерників), шкирла (співмешканка злодія), чаханка (дівчина, жінка)... Список слів, узятих із БСРЖ (Большой словарь русского жаргона), ЖУМ (Жаргон уголовного мира) чи ЯБМ (Язык блатных, язык мафиози), можна продовжувати. Тож і виходять такі курйози, що шняга – означає "чоловічий статевий орган" (БСРЖ), замість того, щоб означати "жаба" (Грінченко). Ось іще одна з ознак подекуди сліпого копіювання з БСРЖ і подібних джерел: хист – "схильність до якоїсь діяльности". Перепрошую, але ВТСМ (Великий тлумачний словник сучасної української мови) саме так і тлумачить слово хист – "уміння що-небудь робити, поводити себе певним чином; здібності". Отже, наше ж слово, за допомогою Ставицької, щасливо повернулося з "еміґрації" до матірного лона, нехай навіть і потрапило до жарґонізмів.

Порівнюючи "Короткий словник жарґонної лексики" із "Першим словником українського молодіжного сленґу" (ПСУМС) Світлани Пиркало, доходиш висновку, що попередник виглядає симпатичніше – він був живим, прагнув до словотворчости, прагнув бути співтворцем цієї самої жарґонної лексики (чого варті, скажімо, новотвори на кшталт ханґовер – "алкогольне похмілля", від агл. hangover). Цирла (жінка чи дівчина, переважно тілиста), честь (дружнє привітання), ховайся (вираження незадоволення або осуду), скомунячити (украсти щось), сирота (товстий чоловік-охоронець), сервус (привіт), пиворак (п'яниця), пилососити (здійснювати статевий акт з кимсь), оберпоц (те саме, що поц), накателло (друг, з яким разом пиячать), горбиль (смішна історія, жарт, анекдот), радейко (радіо), рагуль (сільський житель), баклажан (алкоголік)... Це все слова, що благополучно перекочували із ПСУМС до словника Ставицької.

Є й інший аспект проблеми жарґонної лексики, далекий від "сміхової культури карнавалу". Дослідник-аматор Ростислав Мартинюк справедливо стверджує, що велика частина жарґонізмів російської мови має угро-фінське походження і, на жаль, дуже легко всотується до нашого лексикону, незважаючи на їхнє невідоме для більшости мовців походження. Наприклад, "тусівка" й "тусуватися" швидко завоювали собі місце в літературі й у мас-медіях. Те саме стосується слів "лох", "ґопник", "лафа", "лажа"... Українців, пише Мартинюк, багато саджали до в'язниць, яких чомусь було чимало саме в Мордовській АРСР. В таборах вони переймали чудернацькі слова мордвинів.

Отже, як бачимо, до "сміхової культури карнавалу" лексика з БСРЖ не завжди дотична. Швидше, вона має стосунок до комплексу національного приниження. Тому в такий спосіб навряд чи подолаєш "лінґвальну неповноцінність", пов'язану з браком метафізичної радости, простіше – задоволення мовою в мовному існуванні українського етносу, що про цю неповноцінність пише в передмові до своєї праці Леся Ставицька.

Як на мене, невмотивоване запозичення деякими лексикографами шарів чужої лексики зовсім не свідчить про нездатність нашої мови продукувати сучасні іронічні стилі спілкування... Натомість свідчить лише про "лінґвальну неповноцінність" іншого роду. Що ж до скептицизму стосовно "мовного пуризму", то Джордж Орвелл в есеї "Політика й англійська мова" з цього приводу писав: "За таким переконанням прихована неусвідомлена думка, що мова – це не знаряддя, якому ми самі надаємо форми залежно від його призначення, а щось, що росте саме собою..."

вгору