|
Костянтин
Коверзнєв
НЕМАЄ ЖАЛЮ
ЗАМIСТЬ ПРОЛОГУ
Життя людини минає в чеканнi. Життя має бiльшу силу
за сонце i нiяк не може зупинитися. Втiха кожного наступає i
вiдступає аж до чергового прагнення. I всякий певний, що його
прагнення протриває довше за сонце. Тi веснянки, що їх наслiдували
поети, де вони зараз?
Пам'ятаю, що в кам'яному будинковi в мiстi без
жодного уряду люди з нудьги вирiшили стрiляти у крукiв зi своїх
гвинтiвок. Очi крукiв злi, очi -- лютi, крила -- руки, настiльки
круки вiльнi вiд неба, що їх ненавидить усе довкола, особливо ж
кольби, прицiли та iншi круки. Грудень у тому мiстi сухий. Вдень --
Ти i калорифер. Може, iснують в iншому свiтi будинки, в яких руйнують
стiни заради цвяхiв. Заради цвяхiв i крови, пилу гiпсокартону,
окрушинок цегли. Нехай пусткою стане Твоє мешкання i нового пожильця
воно не знайде нiколи. Нехай Твої одежi зiгрiють лише одного.
Твоє страждання вiдшлiфовує душу, робить її
витонченою. Та що може бути огиднiше за страждання? Вiд нього втеча
стане невиправданою -- анi вгору, анi вниз -- запаморочення буде
ефемерним. Далебi, страждання не варте ненависти. Отже, не варте й
любови. Напевно, у груднi, либонь, у липнi, або ж у травнi, мiсто
здобуде своїх можновладцiв. Навiть Твоя мовчазна присутнiсть
виявиться для них небезпечною. У чуттєвому забуттi Ти дорiвнюватимеш
Собi справжньому. I радiсть буде наче прогулянка, бо прийде не вiд
ножа чи кулi, а вiд осягнення пожадань натовпу, якi збiгатимуться з
Твоїми пожаданнями. Нехай пусткою стане мешкання Твоє.
Пам'ятаю, що в кам'яному будинковi в мiстi без
жодного уряду в темнiй кiмнатi люди зiбралися, аби полювати на
крукiв. I виявилося, що є лишень одинадцять набоїв. I мисливцiв --
лишень одинадцять. I кожен був жадiбний до задоволення. I запалили
вони кожен по свiчцi, щоб стало свiтлiше, i взяли жеребки, i впав
жереб на Тебе. I без жалю закладав Ти по черзi до гвинтiвки
одинадцять набоїв.
Костянтин
Коверзнєв
НА ЦIЙ СВIТЛИНI
***
серед усiх
брунатний сiк
навколiшки
поспiшає
лiто без комарiв
i жодного серед усiх
спалаху за
деревами
лише згуки
смiху трикутнi зiдхання
не
проминути
святої подоби
диявол серед усiх
обличчям прикриває
волосся
ягням убиває нiж
дратує мокру iмлу
невидющi
божевiльнi руїни
на звалищах старих каструль
наповненi
коштовною
пам'яттю про будинки хутко
пам'яттю про човни
нарештi
середини вiтрил i хвiрток усiх
вирують любов'ю до
брутальних
буяють ненавистю до рiдних
i мовчки тулуб
страждання
загортають старанно
в жовтаве ганчiр'я
настрiй
короїдiв
передається деревам
нiби цьому iснує виправдання
***
негайно зникнути
розчинитися
крiзь
виблиски розради
застрягла фiра
в калабанi пальцiв
облич
очей волосся
у небi над стрiчею
з Тобою
шепотiло
"може"
шепотiла "завжди"
шепотiли
"назавжди"
i сей шепiт на дерев'янiй лавi
дрiбниця не
варта уваги
у стрiмких прожилках
проталинах лагiдности
через
реставраторiв дитинства
обвивав голову подушкою
i не було
неприхильности
i начебто не було жодної
необхiдности негайно
зникнути
***
оголенi спини зворотного шляху
по всiх вершниках
розiйшлися плямами
лямпадка взялася зеленим вогнем
якого не
можна читати уголос
натиснув клявiшу i закурив
правдивi зусилля
риби
повернутися додому
натиснув клявiшу i заграла музика
iржа
позолотила хвости риб
байдуже якщо минеться назавжди
криж
рибацької аритмiї
натиснув клявiшу i звiв очi вгору
***
як долинув простiр до моїх вискiв
птицi
задрижали
тут так завше чинить
невгасима пильнiсть
мої
скнарi кебети нагрiли
чи то чайник чи то лiжко
i простягнули
менi
чи то руки чи то ложку
пiвжиттям бiльше пiвжиттям менше
як
долинув простiр до моїх вискiв
птицi задрiмали
дiти
захворiли
щоб грати у дохтура
***
Хто вiдтак сказав би,
що золота
середина
вищерблена...
Повис. Повiзерунчастий.
То –
вибалок,
який схиливсь до крину.
Повiтрям жеврiє
троюджена
анґiна.
Злодiйкувато зникну
в тiнь дерев
i висхлого
дощу,
коли русалки
з'являться з води.
Тут, на асфальтовiй
стернi,
що вкрилася горбами,
їх налякає лiто
(зникаючи
трагiчно) --
у прiрвi, за кущами,
серед листя --
оскаженiлим
вiд тепла
обличчям.
***
скiнчився лiтак
понад краєм
океану
лише як вгледжу земну твердь
втамую снiг
на
першу пристрасть
якщо я розiллюся
задля коханих смерти
чи
заберу для себе порятунок
у їхнiм животiннi
самотнiшає обрiй
наче хмара
хворiє на штиль
i стає схожий на крило лiтака
перед
небезпекою океану
який не настiльки кремезний
не може
воскреснути i народитися
а може яблуками в кошику
закiнчитися
або
ж
зупинитися дверима в кiмнату
або ж
зажовтiти осiннiм
листям
над яким усi матерi заплачуть
***
складенi у вузлик
вертання в життя
дощiв
борозенки
матiоли
i жах
що ось пишний спiв пирхне
що ось
темрява засвiтить нiч
i обличчя лишиться справжнiм
складеним у
вузлик проваллям
i горiтиме цiлу нiч
цвiллю хлiба окрайця
доки
розв'яжуть очi
свiту не стане
по правдi по правдi
для того
вино отруєне
аби не забути смак
***
щоб описати всю буденнiсть
цього кольору,
одних
слiв замало.
та й то волiю не згадувати
тих кольорiв, що мене
тiшать.
нерозгубленою чередою
тягнуться дерев'янi витинанки
на
глевкому струпiллi.
хоч би хтось загубився,
хоч би
непричетний...
i засмучений лише неминучiстю
впiвока дивлюся на
всi кольори.
невже заполягла
на серцi добрiсть?
***
терпiння даленiло
вiд першого ковтка
таке
прозоре на хотiннi
подвiр'я заховало всi слiди
будинок
боронився вiкнами
за нирками широкий шлях
у рiздвяний психоз
у
великоднiй комфорт
тримайся за мене
о день алергiї часу
о
нiч вийти за порiг
о яр пустити корiння
я нiколи не
лишаюся
наодинцi на одному мiсцi
вщерть уподобаний
розбещений
нагодований
достоту як людина
тримайся мене
о моє почуття
переваги
з брудними руками
***
просочується неквапливо
вiдчуття поваги
до
синьо-зелених кленiв;
синє -- вiд темряви
зелене -- вiд
збудження;
се почуття неквапливо iде
i воно
поважне
тришкiре
трикриле
тривожне;
кiлька
розгнiваних очей милої
розгiн гнiву
стовбичать бiля рiдного
обiйстя;
сирiт горопашних гуртик
здалеку їм видно лiпше;
мiй
ледве теплий чай
береже частуванням тепло
непомiтне як у килимi
нитка
скону нитка така непримiтна;
i повага до всього
цього
отак неквапливо сочиться;
а моя мила
на всi кулаки
сльози тре
i здаються тi очi здалеку
дуже невтiшними
самотнiми
близькими;
синiй i зелений кольори
вiдмовляються кочувати
один
в одного;
i тодi сiль
раптово щасливо
похрещених
розбiгається
малесенькими круп'янками
i вони
виглядають здалеку
круп'янками бiльшими;
i повага до всього
цього
отак неквапливо сочиться
***
бурштиновi зачатки епiлепсiї
розсунуть
ґрати
допомоги хворому
протрухне голос
звабленого сану
чи
є можливiсть
втримати зникомiсть
її не йдуть мурахи рятувати
не
поповзуть сердешнi визволятися
i не летять тонути у травi
а
буде помста в кадобi вузькому
який уже настiльки перехняблений
що
жодне зерня в ньому не загубиться
***
Все навкруг суголосне
оскарженню промiжкiв
двох
сердець тих удвох
навпроти найближче
двох смiтникiв швидше
свiтла.
На двох захололих ногах
iще ростуть нiгтi
я не вiрю
у подiл
на розрите i рiвне.
Незабутнi корiнцi якоря
потоплять
корабельний страх
i патефон хитавицi зеленого мису
проводить
нас удвох
у безпечне плавання.
***
оскома вiд цiєї днини
улещувати блазнiв
рух рук
вiд кропиви
запряжений у прузi
бог губ кривавий
як
драматично
думати вночi
про те що вдень
здавалося
духмяним
i млоїться
i коситься
i жнеться
вiд кардинальних
змiн
шматочкiв злам
а жiнка носить
щось пiд серцем
хтось
вiддає накази
голубам
пiдтрушуючи
пiдтруюючи
пiдтюпцем
срiбло
обважнює
i землю i уми
їй-бо i з неба таннiсть
дивиться
спокусливо
твердим медiвником
***
з усiх риштакiв
ополуднi виходять
слухнянi
спантеличенi ноги
якi не знають у чiм заковика
чому вони так
велично самостiйнi
для того аби бути мудрими
мало повторювати
чужi думки
для того аби бути ногами
мало пильнувати повторення
крокiв
увесь свiт побiльшав
розширенням прожилкiв на
ногах
iдеться зовсiм не про ноги
а про любов до землi
а вона
така ж буденна i делiкатна
як бруд пiд нiгтями нiг
***
на старiсть я порозумнiшаю
i стану пропускати
лiтери
у словах
i навiть цiлi слова
i тодi
хтозна-звiдки
з'явиться моя перша вчителька
i почне ганити
мене
як нездiбного учня
i сама при цьому
буде пропускати
лiтери
у словах
i навiть цiлi слова
***
пiд чужими спiвами
притулив двi голови свої
одну
легку i щасливу
а іншу важку i нещасну
лежу пiд небом чотирьох
повiк
колекцiоную квiтку для чотирьох очей
не знаю її чистого
кольору
на скронях посiпується живчик
на всiх чотирьох
НА ЦIЙ СВIТЛИНI
Заки незнаний
обходитиме
пiд парасолею
вiд
сонця i дощу
всi тi свiти,
лiворуч ув осиках
ридає радий
i
цим сполохує
веселу дiтлашню.
Посеред вулицi
чекає вже давно
фiякр.
I день, i нiч,
i знову день
на цiй свiтлинi.
Ти –
пожовкла
i закосичена у свою тiнь,--
душею спiвчуваєш
ондечки
мерцям.
На цiй свiтлинi день
i все зiллялося у хмiль.
На цiй
свiтлинi нiч
i я четвертий злiва.
***
Все чого прагне далеч
у те не можна уп'ястися;
На
полицi безлюдних хат
справжня неокраїсть;
Коли спинився
вiтер
аби обрости попелом
тодi голову i руки
перейшла межа
здивування;
Здавалося порох i розпач
це двi iкони
з
однаковим нiмбом;
Незнана правда
утаємничила свято
якого
нiхто не бачив;
***
манiфестацiя довгого дня;
ключi до опуклих
стiн;
розвиток раннiх сполук;
замiшування взiрцевої
глини;
спустошенiсть погорджена всiма;
так мало змiн,
аби у
кпини брати їх провидця;
i трухлявiє дерево,
що зловлено в
кубло;
сьогоднi, хоч збирався бути завтра,
приїду
пережити
спокiйнi барви заклякання слiду,
твою нiким не збирану
вiдсутнiсть
***
три верхи зiсподу
притулок пожвавлених
м'язiв
закосичений яр
трьох нервiв
впритул у потилицю в
серце
а фосфор мовчить жалiбно
його свiтло i гадки не має
про
поезiю живої отрути
ми всi почережно
йдемо розколотити цукор
до
найближчого будинку
вiдтак повертаємося враженi
а нашi чужi
гостi
сидять на порцелянових тарелях
в оточеннi ножiв i
виделок
нiби запрошуючи
робити так
як вважаємо за потрiбне
***
страх обличчя
твого п'янкого тiла
аромат
пiвонiй
напарфумлений кокон серця
його лише треба
постiйно
повторювати
буде день
коли нiчого не запам'ятається
камiнь
твого обличчя
пройме Охабень*
на всi твої пальцi
зiйде тиск
спiвчуття
не треба нiчого повторювати
доточую
найближчу
панораму кiльця
у мiст понад рiчку
*Охабень -- вал у Китаївському урочищi.
ВIН I ВОНА
гаремом запахiв окресленi
альфа-омега
болiсного
вiдчуття
коли його вбиває вона
i цi первiснi вуста
замiнюють
своїм iснуванням
небеса
(i випльовують гiльзи
мов безжальнi
слова)
там де чай бутерброд
чи вареники з сиром
або отак
засвистали козаченьки
iдучи червоно степом
чи ж то у Гуманi
був бенкет
де його благословив
на царство багнет
нiщо
не щововкає
у неї в очах
коли вiн грає в раба
i дарма вже
зигзицею побиватися
все одно не триватиме довго
чистий
снiг
бо собаки на ньому
***
спрага розійшлася пелюстками
задля вітру і
пастки
заки трава лиже коліна
стоїть чапля на
сторожі
полум'яний некролог
усьому живому
і ми невситимо
закохані
у цей об'єкт на горі
у той аварійний будинок
у
наші прикуті очі
що лижуть коліна трави
і навпаки
у наші
жадібні оберемки
***
довгоногий струсь
моїх думок про тебе
синьоко i
майданно
розiтнеться навпiл
кого вiн потiшить
одразу
засмутить
i вищербить плюскотом
розтину бурi
кого
покохає
той очi ховає
(горюшний сiрко)
довгоногий
струсь
помер як зрозумiв
що всi мої думки
у
тебе
ВЕЧЕРЯ ПIСЛЯ РОБОТИ
ця жадiбнiсть не простягається далi румовищ рогiз
на
глибокому мiсцi польоту
i навiть серед усiх безсоромних
ця
жадiбнiсть не розпросториться швидше за вiтер
остання щука з
водоймища мого поклонiння
дивиться остеклим оком на столi в
електричному блиску
на людей яких вподобала
***
епiдемiя кола яку малювали пальцi безлицих
приятелiв
сутiнки їхньої задуми
але нiколи не мине
i все ж
не шкодить надармо готуватися
до безглуздих роковин i псувати
пальцi
адже скрипка вже нiколи не вернеться в дiм
так само як
не збудуться
столiття надiй на поближчання
розумiння усiх
сподiвань
настiльки вони нез'яснимi
три чи чотири дзвiнки на
день
хочуть увiрватися нi не вдається
до тихої мелодiї ключiв
на звичному мiсцi
i якби не хвороба
то сто крокiв якi нiкому не
минали безкарно
можна спокiйно просидiти
на одному
стiльцi
начеб i скрипка
нiколи не кидала дiм
МIСТЕЧКОВI ПЕРЕЖИВАННЯ
мирний рух у мiстечку
що має зужитих поетiв
i
ключi до залюднених пасток
серйозних пiдвалин життя
риштакiв
понедiлка
i розп'яття недiлi
як дивно розлучатися довго
як
дивно те робити назавше
невже тут святкують перерви
бо ж на
лицях у всiх
нетерпiння вiд чекання вiвторка
***
а люди якi користуються
газовими плитами
так
само матимуть задоволення вiд того
що пiвгектара народжується з
болем
що ми всi як державнi службовцi
володiємо правом
паркувати авта
перед сiрими будинками кволости
перед їхнiми
сiрими будинками розпусти
перед озвученими гризотами землi
перед
цилiндром найкращого капелюха
всi безсумнiвно радiснi
теплi i
тремтливi колiнами
стиснутими разом
i нiяк інакше
поруч
стоятимемо
у присмерку стертих плечей
екзотичних
татуювань
вiдчуваючи присмак у ротi
вiд гнiву газових
плит
якими користуються люди
що замученi своїм задоволенням
МОНТАЖ РАДОСТИ
цей запах гниття трави
корму триголових
рептилiй
так само прекрасний
як запах щастя
де менi тут
побути
якщо вени зайшли у серпанок
молока i роси
що зв'язанi
зi стеблами
стальними канатами
все є прекрасним
коли воно в
Тобi помiж оливкових гаїв
iде в нiкуди
i стає болем без жодного
сенсу
щастя щедре
***
притулися до мене своїм останнiм оком
здобудь
пантелики останнього слова
аж ген у яру сидять баглаї
i б'ють
рибу останньою водою
а серед отакої краси
двi жовтi квiтки
i
срiбляний разок обрiю
повiдомляють про поразку
свiтанкових
вдiв
бо Вiн бере їх за руки
i веде народжувати
НЕХАЙ IСНУЄ ПОВIТРЯ
ПРОЗАЇЧНЕ РОЗП'ЯТТЯ
висока й неозора
без стiн i вiкон
навала темних
вiй
воiстину чудовий день весняного розп'яття
i начебто Христос
не журиться стражданням
i нiбито уже загоюються рани
корiння
оплiтає цвяхи
знiчев'я наше мiсто розчинило дверi
i архiтектор
винiс довгу анфiляду
i його голос затинався
серце шалено
калатало
розривалося серцем закоханого
дихання гойдало
мрiю
часник обручка
i пiвлиця у животi
свiтлими очницями
черепiв
хилилися на один бiк
i серце починало бити головою в
груди
день робився тьмавим
а розп'яття прозаїчним
У СНIГОВI
ЗА ПОВОРОТОМ
у снiговi за поворотом
у пекельному щастi
що
його захочу вiтати
невже я не вартий
античного снiгу
прокляття
i зграї смачних смеркiв
котрi тiнi дерев
в
оступачених тулубах смерти
я озираюся i менi здається
що то я
озираюся
хвiртка вiдчиняється
i здається що вона
розтинає
потилицю
твої очi залицяються до землi
а на нiй нiчого
нужденного крiм снiгу
який розчахнувся лежати
у мешканцях
глиняних хат
зазирни в перше-лiпше вiконце
на пiдвiконнi по
всiх глечиках снiг
у печi вода
на печi снiговий дiд
а
здається що то
не-снiг
не-вода
i не-дiд
ЯПОНСЬКЕ
ТАНҐО
так несподiвано
чужа долоня в
чарiвний голос
затинається
бiла щоднина порожнява
пожирає вiтер
лiтак
метеликiв i квiти
там де облiзла вiра
встромляється до пащi
до
повiр'їв скалiченого кроку
де вiднаходить мiсце
на
велетенському подвiр'ї
слiпець щасливий
аби убити вiтер
лiтак
метеликiв i квiти
зникає пiзня осiнь
ПОТОП
в рухому прижиттєвiсть хмар
у перше вгадування
горла
падiння довге
гострити дощ
що згорблений тремтливою
землею
на пiвсерединi страшних погроз
зрадливi лiнiї
невидимих долонь
звiльнялись i не рушили вiдваги
не розумiло
молоко землi
де
горб
де
гроб
де
горло
***
коли недарма так
стоять пообiч плечей
дивляться
поосторонь тiл
коли осiнь неспоживно
падає на брукiвку
i не
розбивається несподiвано
а порожнiм ногам боляче
тодi квапиться
ведмiдь
тодi летить стрiмкий заєць
тодi єдиний капiж її губ
розкривається
i невпинний злет пригортає
о смертонька лагiдна
***
лiс починає рости
своїми щупальцями
обiймає
кожну бадилину
смаковита хрестiвка з ягiд
вiтає руки у
танець
на галявинi пощезного ранку
вiкна туману зазирають
у
вiкна екскурсiї тiл
i не можуть розгадати хрестiвки
i не можуть
залишити галявинi
скалки бiлих кватир
лiс проростає уламки
лiс
починає вiтати
***
я оточений морем картоплi
люди що не прагнуть
iснувати
знову все ближче
колись я був маленьким i вичорненим
як осiнь на околицi
пiдозрюю що очi мої були заплющенi
я
дивився i заздрив
інiй вирiс на картоплi
***
в розкритих вiкнах бавиться малеча
про людське
око
безтурботна i весела
неначе кожна жiнка
їхня мати
а
кожен батько захворiв на втому
в розкритi вiкна квапиться
малеча
розраджена бажанням завинити
закохана щосили у
руйновище
дитинством обростати порожнечу
ПЕРЕСПIВ
Я пам'ятаю, що був такий ранок, про який нiхто не
згадує. Ось тепер i задоволення -- не згадувати той ранок. Серце на
межi каравану i здимiв у пустелю вiтер гарячої долонi. Я пригадую, що
мав вiдчуття корисної синицi та сидiв на метеликовi. Хто з нас кого
проковтнув? Ось тепер i задоволення -- ловити себе в силець,
продавати себе для радости i забороняти пригадуване. Той ранок був на
моїй гiлцi деревом пустелi. Я ще пам'ятаю все, що не повинен
згадувати. Твоя пам'ять гiрша за мою, бо вона не забуває нiчого.
Пiдхоплює цю пiсню i спiває. Вiдтак виплюне два мої крильця, а з ними
золотий берег i нiч на тому березi, холодну i займисту срiбним
вогнем, а поруч -- людей: чоловiкiв і жiнок, пiд камiнням сховає
ящiрку, покладе пiд голову хвiст, око зробить самовладним, буде
заколисувати мене в синицi i я захочу стрибати морем, до котрого з
найближчої криницi цистернами возитимуть воду; а потiм вiзьме всiх
синиць i потопить в озерi їхньої крови i скресне крига, бо так
гаряче, як було того ранку, що його нiхто не згадує, не було нiколи.
ЗАКОН АРХIМЕДА
нiхто не пiзнав свого батька своєї матерi,
настiльки
у трупа було багато пошкоджень,
пiдручник мовчав, довго не
приносили кави
цигарковий дим додавав отрути випарам
мертвого
тiла, я згадала що в дитинствi мiй
батько бив мене тричi, бiльше я
не тiкала,
бо зрозумiла вогняний щем паска сирiтний
чернечий
погляд ока сухої шкiри на сiдницях,
буває інколи дитина боїться
смерти бiльше
анiж боїться батькiв, адже i вони мусять по-
мерти,
отак безупинно дивлюся попереду
себе, вслухаюся в команди аби
переставля-
ти в них для зручности згуки, ми шукаємо
там
божевiльного притулку, а знаходимо ли-
ше старого Архiмеда який
виганяє своїм не-
мiчним тiлом воду iз ванни
МОНТАЖ АПОКАЛIПСИСУ
жiнки зринають на поверхню шкiри й розколюються; цi
пружнi руки змонтованi з рухомих i нерухомих бльокiв; за кожним
покривалом скiснi погрози зiгнутi здригання; а шия що надмiрно
розкошує iде своїм пiдмурком в серце тiла; розгойдують печально
живосрiбло з одного нерва в інший; у карковi стається замикання лоб
нахилився над червоним садом; раптово вiн щосили пропадає i
клопотання про свої обличчя вже захопили всi вразливi душi; сьогоднi
святий суд i катування зруйнують опинання до вечерi; вечеряти
сьогоднi буде вiйсько з бажань неспротивiв i намiрiв бажання; i тiло
буде множити мене для скупчення гараздiв i провини; червоне
замовляння лоба вбирає синє замовляння горла (все'дно ж бо воювати
доведеться з переможцем)
***
загортати
в свiтло рибу
обходити
калюжi
i порпатись у вовнi
недосконалих пiшки
речей
i
тротуарах
нерiвних
лiнiй
валiв i
кладовищ
i огорож обдурених
житла
бо
наймення наймане
замешкане
житло
начинням
сковорiдок сирим
жовтком
руки не опускаються
дитинство надається
до збирання
мита
жовте на сирому
кохана пiшла
i свiтло ще тримається
рибини
рибина не тримає свiтла
ОСТАННIЙ ВIРШ МIЛАНА РУФУСА
кожен день вiн навчає землю
зiгнувшись низько
пояснює схилу
для заплiднення має цiле життя
до кожного дiйде
черга
землi стане на землi сирiтно
повсюди шмигляє на тонких
нiжках
мати вiдмучилася
агнець Божий
дзюрить дощем
бурштиновим
завуркотiв i вiдбивається в калюжi
а хвостиком
посмикує смiх
звичайно для спасiння
мовчи мовчи
несхибнi
лона слiв
i лона iнфiкованих повiй
ПЛЕНЕР
я виходжу iз себе
у нерiвномiрних клiтинах i
клiтках
яким iще до вподоби
свiтанки з-пiд товстого шару
води;
вплiтаються смужки гiркоти
на коровайному
полi
розплiтаються стежки товару
i все'дно їхнє рiвне
дихання
лише легкий пiвмiсячний подих
блiде стеження
розчарування
лету в лiтаврах полiття;
i завбачливi
тварини
серед них корови кози i вiвцi
не можуть оминути трави
i
не можуть злизати мене язиком
у нерiвномiрних клiтинах i клiтках
НАШI ВУЛИКИ
нашi вулики
наповнюються водою
жах
натщесерце
протигаз пам'яти
усе освячене
безкiнечним
нашiптуванням
ув ополонках полум'я
лиже язиком
сивої
ночи
вогненний бджолиний скарб
вода вода вода
***
горло зозулi
iз цiлими оберемками
кущiв
смутку
закрило серце гнiзда
а там пташенята
i все
нерiднi
байстрюки червоноротi
просять хлiба землi
i нових
слiв
а зозуля не вiдповiдає
настiльки велика її втома
вiд
майбутнього
***
бiла пам'ять ув'язненням
оговтує душу i
мозок
вабить до себе інших
пiдточує все бiльше слiв
i своїм
захопленням
обдурює полонених
уже бiльше нiколи не скласти
до
пуття як уперше
два камені
що за свою красу
покаранi
жовтим
тиша поцiлувала мене
тиша стереже тебе
метелик
затремтiв
на уламковi скла
потiм безжурно лiтав
довкола
свiтла
його подих так само пустотливий
на сiм крокiв
збережу
твоє обличчя
аби не повiситися
***
найдавнiше паплюжити зажуру лiсу щедрою загрозою
вбивати i вмирати навмання пiрнати у чорнозем i сибiр на зашморгах
колись чи пак одного дня помстливо буханець обiцянки печально
постарiшав i ось коли я народився була спонука дати менi наймення
геть чисто нидiти i пiзнавати свiт i щоб усе в тi лiтери ввiйшло як
наростаючий уламок карати незнищенного профана i розпинати його на
хрестi i руйнувати обелiск який лиш затуляє славу вiд мерця
***
так уже заведено
що мовчки проводжають думки
як
i людей котрi збудували човни
на порозi завмерлого
обличчя
випинається
драбина довжелезної розмови
про
самооману
кохання i недбалiсть
правда оживає
i простує до
невiдомости
дуже важко лiпити з глини
кожне слово
аби воно
щось означало
(дуже важко)
лише чиста квiтка
складена з
порожнечi
вiдчуває посуху
всерединi пелюсткiв
***
небо сягнисто заклякло
доведеться починати все
наново
розпалювати ненависть до зiр
аби трохи розвиднiло
аби
видно було каменi
аби зовнi всi знайомi рибалки
були схожi на
Господа Бога
i мали чудовий улов
на сьогоднi й
назавжди
дiвчинка малювала рибу
i виходили кiльчастi хробаки
з
виряченими очима
крiм неба було ще й море
але море далеко
погасло
проковтнувши гачок
ПРИМИРЕННЯ
мерехтить снiг над водою сухим очеретом
тане
гримасами болю
чиститься лускою цистерн
i лише кисень залiзної
риби
щезає радiсним смутком
бiлими скойками
йде шукання
колишнiх надiй --
над снiгом замерехтiло небо
запалав очерет
як
не пручайся
це щось бiльше за життя
мертве мiсто
частокiл
акушерок
Iсус ся рождає
над нами над водою всерединi нас
пустий
снiг вдаряє в порожню долоню
ПОВЕРНЕННЯ СПОКОЮ
вертаюся на пiвнiч
з думкою про пiвдень
мед
роздирає пелюстки
душа здригається в омлавi
сум'яття розрiзняє
бiль
на доторк i вуста
на серце i судини
щаслива мить
червонi ягоди
що злизанi з долонi
вертаюся на пiвнiч
без
пам'яти без совiсти
спокiйний
***
глибоко в полi
iснує просвiття
щезнення
простору
пiрнання в чорнозем;
вихор надiї
у пальцях
принади
пошук признання;
гiдна обiтниця лiсу
чорних
вiконниць
поранень
захлющення крови;
пiвдень розгойдує
смугу
рельєфу
у сморiд
пiвнiч притишить
останнього
просвiтку
пострiл;
напiвпритомнi гриби
осатанiють в
травi
тлiють
ДОЩ ВЕРТАЄТЬСЯ
дощ вертається
драглистими
цiвками
наступає
скульбабченими квiтами
у пам'ятi вiдчайної
ласки
забуваю попелясту злуку
вечiр вiдганяє собак вiд
кiстки
дощ гавкає по-псячи
i просвiтленим повiтрям
i
проглибленими уламками
вмикається тiло в нiч
зникає нiч у
фiранках
дощ назавтра не пригадає
як за цнотою втраченою
тиша
складає
прямовисну тугу молитви
допоки вона мовчазна
РАДIСТЬ
забування вихоплене з митi чистої пам'яти
запалало
червоними цеглинами струсу
i покришилося у мозок води
i якщо
iшли кола
то ми їх називали кругами
за всiма правилами
день
вiдрiзняється вiд ночи
лише перебiгом забування
вдень я
засвiтив цiле мiсто
а вночi поховав його
заплакав i засмiявся
***
жмутик зброї
у пiску затонулого озера
риби
iржу роз'їдають
повiтря стримiє у зябри
зловтiшна нудьга
може
нам пощастить
зрозумiти свавiльний шепiт
вечiр такий
що
чутно навiть
як сусiди готуються вечеряти
рiжуть слова
i
хлiбом перемовляються
спiває богиня на п'ять голосiв
на десять
чоловiк
озеро в рибi – iржа
для повiтря –
нудьга
розкриваються в грудях
старi рани
аби загоюватися
на
тарелi пiсок закопується в сонце
все глибше i глибше
КОЛИСКОВА ДЛЯ САМОГО СЕБЕ
застигнуть поразки i перемоги
мишка туману
забiгає
по обличчях долин
немає тривоги
яка повинна бути вiд
того
що мої батьки
звичайнi чоловiк i жiнка
я навiть не
поворухну губами
середина освiтленого начиння
воскресне
чотири
рази
закрадеться думка
про вiдлуння битою цеглою
снiгу в
серцi
i здаватиметься навiть
що мiсяця не зберегти
чотири
рази
зав'януть iкони на всiх деревах
аж тiльки тодi я засну
***
мiй розпечений здогад
наче блискуче
повiтря
перетинає спiвом пекельне лезо
оруддя армiї помсти
в
тихих садах
заважають святковi яблунi
якби не мiсяць на небi
то
всi побачили б твою грацiйнiсть
твiй янгольський ротик
який
смiється судомно
бо для вбивства
освячене твоє тiло
(лише
дай перепочити
дай перепочити судинно)
у цьому є навiть своя
шляхетнiсть
пожирати дерева
пропаленими росою яблуками
***
нехай iснує повiтря
ось про що я подумав
але
було пiзно
кисень атакував мої легенi
кiстки зайшли в суглоби
i
вони помирилися
вiдбулося те чого не могло бути нiколи
i люди
почали пiдозрювати
що вони теж кощавi
бо не вмiють глядiти на
сонце
довго i пильно
наче останнiй раз
кляте повiтря
ковтнути
БЕЗТЯМНО
безтямно
i крiзь пальцi
рiвнобiжно
замисленим
попелом
гнiздом накриваним
i зiрваною
квiткою
скрадається
нетямущий персик
точиться усiма
фарбами
як жити
коли в твоїй смертi
нiхто не
зацiкавлений
безтямно
i крiзь пальцi
рiвнобiжно
замисленим
попелом
гнiздом накриваним
i зiрваною квiткою
ЗАМIСТЬ ЕПIЛОГА
моє дитинство минало в дивовижних сутiнках свободи
воно не знало горя води жовтої терпiння виклику живої зупинки
вiчности серця i всього іншого що не може сiятися та родитися
визирати у вiдчинене вiкно бо заледве дотягнеться до лутки але поспiх
забарикадованих зусиль о вiдчута нестiйкiсть уже спливає вiдповiдно
до мого бажання знайти i прочитати знову свою першу книжку не
розумiючи жодної лiтери повернути ручку радiоприймача в пошуках пiснi
мої брати i сестри були бiднi i вони заздрили яскравим картинкам у
книжках а багатi не вiдчували що приречено дивляться на моїх братiв i
сестер кiльканадцять чорних ролс-ройсiв i кiльканадцять чорних водiїв
що на нашiй маленькiй вулицi грiють своїми пiджаками серця залiзних
моторiв чекають на багатих хазяїв якi пообступали вiкна аби
насолоджуватися спiвчуттям до моїх сестер i братiв покопирсанi
захопленi малюнки малюкiв усе ще заздрять яскравим картинкам у
книжках далеко виглядати їхнiй смуток далеко до зустрiчi близько до
сходу близько ухибити мрiю моря близько до свiтла до квiтiв облич i
щастя зiрвати коли мої брати i сестри вперше побачили море то вони
вихоплювали навперебiй рибу з дзьобiв чайок далеко виглядав з їхнiх
очей сором але ще бiльше голоси моїх сестер i братiв нагадували
скарги моря на чайок
скарги чайок на рибу
скарги
Нiни на Павла
скарги тiла на сонце
ЗМІСТ
НЕМАЄ ЖАЛЮ
Замість прологу
НА ЦІЙ СВІТЛИНІ
"серед усіх..."
"негайно
зникнути..."
"оголені спини зворотного шляху..."
"як
долинув простір до моїх висків..."
"Хто відтак сказав
би..."
"скінчився літак..."
"складені у
вузлик..."
"щоб описати всю буденність..."
"терпіння
даленіло..."
"просочується неквапливо..."
"бурштинові
зачатки епілепсії..."
"Все навкруг суголосне..."
"оскома
від цієї днини..."
"з усіх риштаків..."
"на
старість я порозумнішаю..."
"під чужими співами..."
На
цій світлині
"Все чого прагне далеч..."
"маніфестація
довгого дня..."
"три верхи зісподу..."
"страх
обличчя..."
Він і вона
"спрага розійшлася
пелюстками..."
"довгоногий струсь..."
Вечеря
після роботи
"епідемія кола..."
Містечкові
переживання
"а люди які користуються..."
Монтаж
радости
"притулися до мене своїм останнім оком..."
НЕХАЙ ІСНУЄ ПОВІТРЯ
Прозаїчне розп'яття
У снігові за
поворотом
Японське танґо
Потоп
"коли недарма
так..."
"ліс починає рости..."
"я оточений
морем картоплі..."
"в розкритих вікнах
бавиться..."
Переспів
Закон Архімеда
Монтаж
Апокаліпсису
"загортати в світло..."
Останній вірш
Мілана Руфуса
Пленер
Наші вулики
"горло
зозулі..."
"біла пам'ять..."
"найдавніше
паплюжити..."
"так уже заведено..."
"небо
сягнисто заклякло..."
Примирення
Повернення
спокою
"глибоко в полі..."
Дощ
вертається
Радість
"жмутик зброї..."
Колискова для
самого себе
"мій розпечений здогад..."
"нехай
існує повітря..."
Безтямно
Замість епілога
Костянтин Коверзнєв – поет, журналіст,
літературний критик. Народився в Києві 1975 року. Автор книжки поезій
"Немає жалю" (Київ, "Гранослов", 1998). Лавреат
Міжнародної премії Гранослов для молодих літераторів за 1997 рік.
Тексти друкувалися в багатьох літературних часописах. Зокрема –
в "Сучасності", "Україні", "Українському
засіві", "Українських проблемах", "Києві"...
Активний автор київського самвидаву періоду 1995–1999 років.
Учасник проекту "Гіпетотех-97". Член Національної Спілки
письменників України.
БОГДАН БОЙЧУК
Передслово до другої збірки Костянтина Коверзнєва
"Наше прощання" (рефрени і сантименти), що готується до
друку
Перша збірка Костянтина Коверзнєва Немає жалю
(Гранослов, 1998) – багатодименсійна. В ній поет випробовує
різні, часто крайні, поетичні засоби, наче намагається віднайти чи
відчути свою поетичну дорогу. Це найкраще ілюструють такі рядки:
терпіння даленіло
від першого ковтка
таке
прозоре на хотінні
подвір'я заховало всі
сліди
будинок боронився вікнами
за нирками широкий
шлях
у різдвяний психоз.
Як бачимо, поет компонує свої метафори, ритміку та
понятійний підтекст на дисонансних засадах, а це, разом із далекою
асоціятивністю його образів і несподіваними й дивними зіставленнями
понять, веде до герметичности багатьох його поезій. І важко було
передбачити, яку дорогу вибере поет у майбутнє.
Маючи на руках тексти другої збірки Коверзнєва Наше
прощання (рефрени і сантименти), легко помітити, що ключ до
другої збірки існував уже в першій, от хочби в таких рядках:
горло зозулі
із цілими оберемками
кущів
смутку
закрило серце гнізда.
Значить, у другій збірці поет дистансується від
дисонансної композиції і перехиляється до гармонійної. Але це не
значить, що він позбувається дисонансних, крайніх, несподіваних чи
контрапунктних засобів. Ці елементи далі присутні в його поезіях, але
вони гармонійніше вкомпоновані в тексти.
Домінантне місце й далі займає метафора. Подекуди
вона ще дисонансна ("у пащу роззявлених вулиць ходи"), але,
в більшості випадків, метафори тепер базовані на ближчій і
органічнішій асоціятивності ("синиця пташиними ніжками турмосить
стріху"), хоч, одночасно, метафори ці не позбавлені несподіваних
зіставлень і незвичности ("хапає повітря ротом цвях у стіні").
Вишуканішою стала звукова інструментація Коверзнєва.
У схеми традиційної алітерації він часто вносить якусь додаткову й
несподівану грань, – чи то варіяції однокорінних слів ("се
обмова обмовлених"), чи получення однозвучних слів з іншими:
линіють закони сторуко
стостле
стотисну рукопис.
Отже, алітерація на с і т посилена ще
повторною словозлукою різних слів із словом сто.
У цій збірці Коверзнєва є два помітніші засоби, які
варто розвивати й наголошувати в майбутньому, а це іронія й
буденність (мови й образів). Іронія поета часто складна і має
метафізичний підтекст ("затишно мати безсмертну душу") або:
...вчитель давно уже мертвий
і жінки розкручують
пуповини
як пожежні ґідранти.
Та найориґінальніше виходить іронія у Коверзнєва
тоді, коли вона подана в контексті буденностей:
я скинув з плечей обов'язок
мити
посуд
ніби старий плащ.
Творчість Коверзнєва пронизує легка філософська
задума ("людині, що живе й страждає ніяк пізнати правди")
і, далеко помітніша, метафізична інтроспекція ("потойбіччя
замулює душу"). Метафізичні проникання діють найсильніше тоді,
коли проходять крізь призми метафор:
царице
я оборонець віри
твій вітер у моїх
жилах
очі відчаєм світять.
Із сказаного й показаного вище стає наглядним, що
Коверзнєв зробив великий і значний крок вперед у другій збірці. Та це
не значить, що він остаточно знайшов себе, що остаточно визначив свою
поетичну дорогу і досягнув завершености. Ні. Поет мусить прожити ціле
життя, щоб ніколи не досягнути завершености, мусить безнастанно
оновлювати себе і дивувати світ. Оце й подальша дорога для
Коверзнєва.
Нью-Йорк, вересень 2000 року.
|
тексти 
