Костянтин КОВЕРЗНЄВ

Обличчя протесту -- обличчя розчарування

Два роки тому в нас померло романтичне сприйняття української влади. Тобто те, що від нього тоді залишалося. Пам'ятаєте, як у школі на уроках історії нас вчили, що однією з постійних причин поразок селянських повстань у царській Росії була віра в доброго царя. Отож, два роки тому від віри в моральність нинішньої влади не лишилося ані сліду. Щоправда, ціною прозріння стало те, що повстання дворічної давнини захлинулося.

А ще померло наше постнародницьке уявлення про народ як суцільний організм, моноліт. І наше інтеліґентське уявлення про народ як пасивну жертву...

Події 9 березня 2001 року нещодавно дістали потужний імпульс до перетворення на міф або ж леґенду. Журналіст Андрій Шевченко представив у київському Домі кінематографістів свій фільм "Обличчя протесту". Звичайного, у класичному розумінні, документального фільму у нього не вийшло, і це зрозуміло. Дався взнаки журналістський підхід автора, котрий оперував гострополітичними поняттями, зіставляв різні думки та погляди, замість того, щоб, як справжній режисер-документаліст, вирішувати також не в останню чергу питання мистецькі, тобто естетичні.

Втім, у цьому я не вбачаю великого лиха, адже перед нами стовідсотково телевізійний продукт. До того ж -- якісний. Шкода тільки, що жоден український канал не наважиться демонструвати цю стрічку. Адже після перегляду "Обличчя протесту" стає не соромно називати не такі вже й давні березневі події революцією. Дуже делікатно автори відокремлюють самі акції протесту від "касетного скандалу" і "справи Ґонґадзе", -- по суті, про них згадано лише побіжно. Головний герой тут не людина, хоча конкретних людських доль представлено чимало, а та енерґія, що вона ламає страх і апатію.

Чесно кажучи, перед переглядом я побоювався, що фільм хибуватиме на певну тенденційність, адже продюсером стрічки виступає дружина одного з організаторів "України без Кучми!" Володимира Чемериса -- Ірина, а батька журналіста Андрія Шевченка я сам бачив у наметах антикучмівського містечка, що воно недовгий час існувало на Хрещатику. Але замість тенденційності знайшов неприховану симпатію до учасників революції 9 березня. Дали автори висловитися й протилежній стороні, тобто міліції. Причому тональність фільму останнім навіть сподобалася, про що й сказав після прем'єри високий міліційний чин Савченко, котрий у тодішніх подіях з боку столичної міліції грав ключову роль.

А ще мені особисто заімпонував той здоровий суб'єктивізм і прагнення розставляти наголоси, робити оцінки, яких так боїться справжня документалістика. Коли журналіст Євген Глібовицький розповідає про те, як влада взялася хапати і бити людей на вулицях лише тому, що вони розмовляють по-українському, і ми бачимо з телевізійних кадрів, як депутати визволяють з автобуса міліції затриманих студентів, відчуваєш і біль, і розчарування.

Зрештою, про розчарування. Влада виявляє подиву гідну спадкоємність традицій тоталітарної УРСР. Про це у фільмові каже колишній політв'язень Євген Сверстюк. Якщо не приймаєте цей постулат на віру, згадайте про те, що якраз напередодні другої річниці 9 березня на УТ-1 відбулася прем'єра документальної картини, створеної на замовлення Кабміну, "Володимир Щербицький. Спроба епітафії". Отака-от документалістика потрібна нинішній владі. Документалістика, що виправдовуватиме тоталітаризм і його служок, замовчуватиме кричущі факти антинародної політики Щербицького, змальовуватиме його натомість добрим чоловіком і батьком.

І ще раз про розчарування. Саме це відчуття охопило мене після перегляду "Обличчя протесту". Майже таке саме, як після того, коли мене не взяли в табір (як пояснили -- "немає місць") 1992 року під час проведення на Майдані Незалежності другого студентського голодування. Від сильного бажання допомогти, через яке я навіть тоді, 1992-го, посварився з батьками й пішов з дому, і від безсилля...

вгору