Клята молодиця

Мій дід походить із старовинного козацького села Дениси, що на Київщині. Захоплюючись свого часу історією, він звертав мою увагу на те, що і назва села, і прізвища односельців свідчили про причетність до козацького минулого: полковник Дениско, чий портрет знаходиться у Музеї українського образотворчого мистецтва, був засновником цього поселення, а прізвище Сердюк, яке носить приблизно чверть жителів села, пішло від назви особистих охоронців полковників та гетьманів, яких називали сердюками за суворий вигляд, який їм належало мати відповідно до посади. Його матір, а мою прабабу, звали Марфа Онопріївна і саме про історію появи мого прапрадіда Онопрія піде мова.

Була собі на селі одна дівчина. Була вона гарна собою, але не дуже горда. Чому так? А слухай-но далі. Залицявся до неї один парубок, а вона і закохалася в нього, та так сильно, що не дочекавшись вінчального рушника відповіла йому на його залицяння. Все то зайшло так далеко, що стало відомо людям, адже дівчині прийшлося розпускати паска. А хлопець знехтував її коханням та й не заслав сватів до неї. Народивши дитину, дівчина зазнала лиха: люди відверталися від неї, коли вона йшла вулицею, діти кидали в спину каміння, подружки її відцуралися, а ще важче стало, коли й батьки почали дорікати шматком хліба.

Щоб не вештатись по підтинню покриткою, пішла вона шукати правди до волосного судді та йому все і розповіла. Він звелів їй написати петицію, в якій все треба було викласти, що вона і зробила, бо грамоти знала.

Ось минають тижні, і викликають у волосний суд того хлопця, і стає він перед суддею та своєю колишньою любою.

- Ось ця дівиця жаліється, що ти обіцяв сватів до неї заслати, так було?

- Ну, що я там обіцяв...

- Кажи правду і клянись на біблії: то твоє байстря?

- Моє.

- Тож слухай вирок: Понєже...

І далі йшлося: парубок такий-то признався, що він єсть батьком немовляти, що народила дівиця така-то, тож присуджується йому платити аліменти на утримання оного у розмірі такому-то, у такий-то строк.

- Урозумів? - спитав суддя.

- Авжеж, - криво усміхнувся парубок.

- Мусиш виконувати, а інакше будеш робить це з примусом. А ти дівко, йди з богом та приходь, якщо він ослухається.

Ось минає місяць - аліментів нема, минає другий, третій, четвертий, п'ятий - нема нічого. Іде наша дівчина, тепер уже незаміжня молодиця, знов до волосного жалітися. Викликають того ж парубка та й кажуть при судовому уряднику:

- Ти чув, що тобі присудили шість місяців тому?

- Чув.

- Чого ж не робиш, як наказано?

- Так грошей нема...

А був він із заможних і те, що гроші водились у них в хаті, знали всі на селі, але не суддя. Тож і виніс він нову постанову:

- За те, що такий-то не платив такій-то ніяких аліментів, належить віддати їй у повну власність половину його земель і надалі хай сплачує аліменти...

Ого, ці слова були для хлопця, як грім серед ясного неба. Він такого повороту не чекав. А тут іще і урядника відправили з ним, щоб він прослідкував, як землемір відміряє землю для клятої молодиці.

Наступні місяці він знову нічого не платив, бо батько його відлупцював та вигнав з дому на заробітки. Та він не дуже уколював на заробітках і заробивши якийсь мізер тішив себе надією, що може йому все якось минеться.

Але, не минулось: знов суд і тепер молодиці відходить все їх добро...

Так матуся нашого Онопрія, а саме про неї і йшлося з самого початку, зовсім не ставивши собі це за мету, стала господинею досить значного рухомого і нерухомого майна, після чого вона перестала соромлятися людей, а хлопці більш не кидалися камінням, бо вже її побоювалися.

Малий Онопрій, коли виріс, примножив те, що йому дісталося, зажив із своєю сім'єю у добрі та злагоді.

А той хлопець, було діло, із таким запізненням пішов свататись до нашої молодиці, та вона вже його й не схотіла...

вгору