97 П’єса на чотири дії ДІЙОВІ ЛЮДИ Смик Сергій — голова сільради Панько — секретар Копистка Мусій Параска — його жінка Стоножка Іван незаможні Ганна — його жінка Вася — його син Дід Юхим — 105 років Гиря Гнат Лизя — його дочка багатії Годований Дід з ціпком Черниці з монастиря Ларивон — глухонімий, Гирин наймит і сторож при церкві Орина — старчиха ДІЯ ПЕРША 1 Запалила Ганна у печі. Стала, схилилась на комин, сумує: — Отакого наробили, що й варити нічого. Слобода!.. А на лаві край віконця син Вася вчив грамоти сусіду Мусія Копис тку. — Ти не так, дядю Мусію, не так. Не о-си-а, а о-с-а, оса... Протягом треба — ооссаа... Копистка. Оооссиа... Ганна. Та киньте своє читання! В печінках уже сидить. Чуєте, чи вже позакладало? Копистка. Тр-р, мамашо!.. Ганна. Люди сміються... Копистка. Бо дурні. Ганна. Годі, розумний! Копистка. І ти, мамашо, дурна. Ганна. Наробили слободи... Копистка. Дурна, як отой рогач... Ти чула, що казав Ленін? Тоді світ новий настане, як ми з тобою рихметики вивчимось... Ганна. Хай вона тобі сказиться! Копистка. Рихметики й усякої політики вивчимось. а тоді зладнаємо тобі таку піч, що сама варитиме, сама й пектиме... Ганна. Варнякай... Копистка. От тоді побачиш! Покрутиш гвинта, а воно... ш-ш-ш! — борщ закипів, іще покрутиш — трах-тара-рах! — борщ на столі... Ганна. Варити он нічого! Голод заходить! (До сина). Кинь, бо'гже, їй-бо, попалю всі твої книжки! Вася. Мамо! Ми люди темні, а я не хочу бути темним. Я не можу так... Тепер революція, і вчитися треба всім, всім... Копистка. І тобі, мамашо! Вася. І вам, мамо, вчитися треба, а не гарчати на мене раз у раз. Копистка (аж плеснув у долоні). Трах-тара-рах, резолюцію прийнято! Ганна. Ой лишечко! Так от що слобода наробила! Вже я гарчу, вже я собака... Вася. Та не собака, мамо!.. Ганна. А все через книжки оці, через книжки!.. (Кинулась до книжок). Копистка. Тр-р! (Заступив їй дорогу). Вася. Втечу до Червоної Армії. Там лучче буде... Ганна. Тю на тебе!.. Дурний... Я ж тобі добра бажаю, як рідная неня, а ти... (Одійшла). Вася. Їй-бо, втечу! Ганна. Схаменись!.. Та хіба оті книжки мені вадять! Тобі, Васю!.. Подивись, як ти змарнів, Васю! Копистка. Ну тебе к лихій матері, мамашо, — не заважай нам! Учи, Васько, та вчи уголос, щоб і вона чула, і всі щоб чули!.. Хай сміються! Осиа!.. 2 Рип у хату — дві черниці. Копистка (аж тюкнув). Тю! Диви — темна сила прилізла. Ганна (на Копистку). Тю на тебе! Здурів? Черниці мов не чули, низенько вклонились, перехрестились. Одна загугнявила: — Жертвуйте, православні, на построєнія божої церкви, якщо ласка ваша... Друга (приспівувала). І не оставить вас господь та пресвята богородиця за жертву вашу. Ганна (зашарілася, розгубилася). Пожертвувала б, сестриці, коли ж ані пилинки борошна... Хіба, пождіть, я рушничок вам вийму на церкву. Вишитий. (Одчинила скриню. Шукає). Копистка (скоса на черниць). Колядуєте, дівчата? Черниці ні в тих ні в сих. Зашморгали носиками. І хіба ото вас ще не розігнали? Перша (зчулася). Розігнали, благодії наші, розігнали... Друга (вже приспівувала). А в церкву божую коней поставили. Ганна (рушник затремтів у руках). Ой матінко божа! У церкву — коней? Черниці (так і посипали): Правду знайте, православні!.. — Прийшла комуна, вигнала нас з обителі нашої дівочої, а в церкву коней... — І хреста з церкви знято... — Уночі зняли... Копистка (цигарка не скручується). Та де, ви кажете? В якому монастирі? Черниці. У Благовіщенському, благодію, може, знаєте... Копистка. Це той, що коло зеленого броду? Черниці. Істинно, благодію, — коло броду. Копистка (цигарка скрутилася). Так... Ловко ж ви брешете, дівчата! Черниці (очатками блик-блик). Істинно православні, істинно так! Нам гріх неправду казати... Копистка (до Ганни, до Васі). От же брешуть, аж курява встає! Я ж там був оце... в понеділок чи в неділю, коли б не збрехати. Авжеж, у неділю! Що розігнали монашок, то таки розігнали. Тільки не коней, а дітей туди навели, отих сиріток воєнних і всяких... (Повернувся до черниць). Та й брешете ж ви!.. Ти диви — їх уже нема! Щезли, як відьми... (Прочинивши двері, крикнув услід). Га? Піймалися на брехні, сучі дочки! (До Васі). От, синок, інцидент... Ану, як оте совіцьке слово, що про такий случай говориться? Подивись лишень у тетрадьку, ти там був записав... Ганна. Та й ти ж кажеш, що розігнали? Копистка. Тр-р-р, тобі нема тепер слова. Шукай, синок, шукай! Вася (взявся вичитувати). Конституція, дядю? Копистка. Ні... Вася. Резолюція? Копистка. Ні... Резолюцію ж я знаю. Вася. Революція? Копистка (аж зачухався). Та ні... Шукай того слова, що на акацію скидається. Ганна. Та киньте ви ці гаспидські слова! Копистка. Тр-р-р... Вася. Реєстрація? Копистка. О! Щось трошки виходить. Вася. Експропріація? Експлуатація? Провокація? Копистка. Ось воно! Впіймав! Провокація... От ти, мамашо, не вірила, а воно виходить на моє. (Загнув пальця). Попи — раз. (Загнув другого, третього). Дяки — два. Монахи — три. Пани — чотири. Ганна. Ну? Копистка. Монашки — п'ять. Вся ця наволоч робить нам провокацію... От що, синок: тут щось неспроста... Катай за монашками! Вася. Як за монашками? Чого? Копистка. За монашками, на вивідки. До кого зайдуть, що казатимуть — про все вивідай, синок... Ганна. І навіщо ото? Не ходи! Копистка. Ша! Чула, що монашки казали? Чула? Ганна. Ну й що такого вони сказали? Копистка. От тобі й на! Ну й дурна ж ти!.. Слухай ще раз! Монашки збрехали? Ганна. Одчепися! Копистка. Ні, ти скажи — збрехали? Ганна. Ну, може й збрехали. Копистка. Сказали, що комуна в церкву коней поставила? Ганна. Сказали. Копистка. А ти їм рушника за це дала? Ганна (вже од печі). Не монашкам дала, а богові в прийом! Копистка. Не богові, а провокації!.. Біжи, синок, та наглянь, де вони спиняться, у кого ночуватимуть... Катай!.. Побіг Вася. Копистка, закуривши, до Ганни: — От моя жінка цього б не зробила. Ганну зачепило. Ганна. Годі хвалитися! Може й зробила б... Копистка. Бив би!.. Тут з печі Дід Юхим ізліз. Кахи, кахи, — сплюнув у черепок. — І добре зробив би, бо жінка, сину, як коса: не поклепеш — не покосиш... Копистка. От бач! Трах-тара-рах! Резолюцію прийнято... Чули, діду, провокацію? Дід Юхим. Та я оце закуняв був трошки... Приснилось, немовби я знов у солдатах, на Шипці. А їсти, а курити — як оце, приміром, тепер, да... Коли бачу — наш ротний цигарку курить. Побачив мене та... Копистка. Закуріть, діду Юхиме! Дід Юхим (допався до кисета). Радий старатися... Побачив та як крикне: “Здоров був, молодець!” Я так і скочив. Дивлюсь, аж це ти... Ганна. А вже мені оце куріння ввірилось! Тож вікон не видно! Дід Юхим. Кури його, прокляте зілля, — воно богові не вклонилося. Кажуть же люди, якщо не брешуть, що колись бог та святий Петро прийшли на землю... Копистка. Туг ось монашки такої розказали, що... От якби дізнатися, коли вони прийшли? Дід Юхим. Хто? Копистка. Монашки... Дід Юхим. Та не монашки, а бог з Петром!.. Ішли степом. То всі трави й квіти вклонилися їм низенько, один тютюн не вклонився... Копистка (до Ганни). Ти не бачила їх вчора? Ганна мовчить. Дід Юхим. Кого? Бога й Петра? Копистка. Та монашок. Дід Юхим. Та я тобі не про монашок, а про Оога та Петра! Слухай! Один тютюн не вклонився. Тоді сказав бог: “Будеш ти, тютюне, однині проклятий, і палитимуть тебе люди, доки світу...” Копистка (замислився). Гм... Треба було б мовчати! Дід Юхим. Як мовчати? Копистка. Хай би вони язички свої порозв'язали... Дід Юхим. Хто? Бог та Петро? Копистка. Та монашки, діду! Було б мені, кажу, помовчати та послухати, чого б вони наказали... Дід Юхим. Та ти слухай! Бог тютюнові сказав... Копистка. Побіжу. (Та й подався з хати). Дід Юхим (до Ганни). Та куди це він зірвався? (По паузі). А сонечко вже за сніданок! Чи нема у тебе там?.. Ганна, їсти? Учора ж і послідки вишкребла — хіба повилазило? Дід Юхим. Та ні... Води гаряченької... 4 Двері навстіж — чобітками зарипів Панько — секретар сільради: — Та що скоїлось — сюрприз який чи пужар, дядьку Мусію? За Паньком увійшов Мусій Копистка, за Кописткою Іван С т о н о ж к а — господар хати. Копистка. Та кажу ж — провокація... У церкву, кажуть, коней навели... Я зразу не добрав діла, а тоді подумав-подумав: це ж вони все село нам зворушать, а найпаче багатіїв отих — Гирю, Годованого... Добре, що догадався — трах-тара-рах, погнав парнишку і сам оце... Панько. Дурниці! Ніякої воєнної небезпечності... Просто баби понапивались опію релігії та й плещуть язиками... Копистка. Ой, не кажи! Такого, брат, наплещуть, що аж-аж... Треба побігти наглянути. Найпаче до Гирі під двір, до Годованого. Панько. Плюньте й розітріть! Копистка. Не можна!.. Не будь Гирі, Годованого — наплював би, а так... чує моя душенька... Панько. Не ходіть — є йтересніше діло. Копистка. Я на хвилинку! Тільки до Гириного двору... Я зараз! Уже взявся Копистка за клямку, як тут Панько пляшку з-під поли на стіл та: — Вип'ємо, дядьку Мусію? Копистка (очі забігали). Ні, я мабуть... побіжу. (А сам за кисет, ще й дідові дав). Ось тільки закурю... і побіжу. Стоножка. Поспієте, сваток! Сідайте, товаришу секретар! Ганно! Чи нема у тебе там... Ганна настовбурчилась. Він до неї стиха: — Товариш же секретар наш... Зранку не їли... і той... Ганна. Одної лише капусти дві чи три пелюстки, а більш нічогісінько... Панько (уші чуткі). Дайош, тітко, й капусти! Аби в животі було чим подряпати... Стоножка. Треба ж, як то кажуть, по-братськи... Дід Юхим, кахикнувши, пішов до припічка. — А ви, тату, куди?.. Дід Юхим. Та я вже, сину, їв... Стоножка. Ага, ото й добре... Панько (наливши Стоножці). Хазяїну! Пожалуста... Стоножка. Нашому брату й не годилось би тепер пити, та вже нехай нам Радянська влада простить... Панько. Саме тепер треба пити... Чому? А тому, що в самогоні хліб є, так би мовити, — сила, а ми без хліба... Сьорбаніть, дядьку Мусію! Копистка (повагавшись, взяв чарку, вихилив, сполоскав зуби). І не пив би, дак через зуби... Крутять і крутять, немов у них контра завелась... Ганна. А за монашками хто брався бігти? Копистка (мов не до нього було сказано). Гм... ми випили, а за діда забули... Стоножка. Та той... Вони он закуняли. Копистка. Не годиться так... А знаєте, що я надумав?.. Як був я в городі, то бачив, як ушановували трудових героїв... Ой ловко вийшло! Предсідатель таке слово сказав, що аж-аж... Каже: спасибі, товариші, що потрудилися для Совіцької власті. Скільки віку, каже, вона вас не забуде. Стоножка. А хто ж вони за люди, оті герої? Копистка. Думаєш, пани? Наш брат, трудовий елі-мент!.. Один дідок був з робочих — так його на руках гойдали... їй-бо! Щоб не пити оце по-дурному, даваймо діда Юхима вшануємо? Га? Панько. А це — кумедія буде. Дайош!.. Гей, діду! Копистка й Стоножка (до діда): — Діду Юхиме! — Тату! Дід Юхим. Га-га! Копистка. Просимо до столу, як трудового елімента... Ганна. Люди просять на чарку горілки... Копистка. Жаль, нема музики, а то б зараз ушкварили дідові “Інтернаціонала”... (Наливши чарки, подав одну дідові). Ну, брати-товариші, й ви, Тарасовичу! Поздоровляю вас, Юхиме Тарасовичу, як трудового героя, од щирого серця... Спасибі, що потрудилися за свій довгий вік, бо Совіцька власть... От не вмію як слід балакати... Панько засміявся. — Ану, Панько, ти!.. Панько в регіт. — Гех, якби ж то я вмів говорити! Я тоді б сказав таке, що попадали б усі буржуї у світі... а Дід Юхим возрадовався б... Панько. Ану, дядьку Мусію! їй-бо, йтересно... Копистка. Граждани буржуї! — сказав би... — Шапки скиньте перед дідом, чолом йому бийте, таку вашу маму... Він вам землю орав? Орав... Овець випасав? Випасав. А скільки солі виволочив?.. Сто літ робив? А що собі придбав? Горб на спину, та ціпок у руки, та ще денікінських шомполів у спину... Ех ви!.. А ще вчені... Та що там казати! Вра — і більш нічого!.. Панько (аж зайшовся). Вра-а!.. Дід Юхим. Оце мені нагадало, як колись ми генерала Гурка на вра брали... Ще за турецької війни... Панько. Ану, діду, ану? Дід Юхим. Стоїмо ми раз, да... (Звівся на ноги). Коли під'їздить отак (показав у вікно на стіжок соломи) як до соломи... “Здорові, дєті мої, орли!” (По цім слові покивав головою і урочисто додав). Та й заплакав... Панько (так і розлігся). Заплакав? Ха-ха-ха... А Скобильова генерала ви, діду, бачили?.. Дід Юхим. Аякже... Видав і Скобильова. Дісьвительно, під'їздить отак як... до соломи... “Здорові, дєті мої, говорить, орли!” (знову суворо, врочисто). Та й заплакав... (А в самого аж сльози). На вра взяли, як оце ви мене... Спасибі вам... Копистка. Грай, музико, “Інтернаціонал”!.. Жаль, що немає моєї Параски... Хіба побігти?.. Панько. Куди? Копистка. По жінку... Панько. Плюньте на жінку... Хто тепер з таким барахлом возиться? Моди нема. Тепер яку попав, та й жінка. Правду кажу? Копистка. Ні, братику, це не так. Це ти, не во гнів будь сказано, трошки брешеш... Панько. Я брешу?.. Копистка. Бо чоловік не півень, і обратно ж: без жінки, як без хати. Панько. Дурниці! Ви докажіть, що це іменно так. Копистка. Та хоч би й я з Параскою... Ганна. Годі вже — з Параскою!.. Копистка. Тридцять годочків, як один, вижили. А бувало всього. Бувало, й нап'єшся отак та прителіпаєш-ся додому без розуму... Прокинешся вранці — у кишені вітер, у голові ковалі. То вона: “Що, п'янюго, голова болить?” — “Болить, Парасю, ой як болить...” Одчине скриню, витягне шкалика: “Сідай, ка, п'янюго, та випий із жінкою”. Сіли, випили, закусили... Панько. Це не доказ і не йтересно... Гех, як був я у повстанцях! От де було, да... І обще йтересно було. Не то що тепер: хліб повивозили, голод... Вип'ємо! Копистка. Підожди... Бо було ще й гірше: не то що хліба, — кізяка, щоб витопити, не було. А надворі б є, мете, ще й до того ніякої тобі Совіцької власті не було. То вона: “Знаєш, ка, старий, що я надумала?” А що, кажу? “Продамо хату?” То й продамо, кажу... Що ви думаєте — продали хату! Ну там сіли, випили, закусили, а тоді як пішли у найми, як пішли... І де вже ми з нею не служили... Панько. Не йтересно! Копистка. Підожди! Засадили мене в тюрму за те, що панську економію палили. Сидю у віконця та й кукую. Коли трах-тара-рах — жінку приводять... Побачила мене, гукає... 5 Аж тут увійшла Параска: — Ось де він сидить, руда сатана! Копистка. Парасю! Параска. Йди, п'янюго, додому! Дід Юхим. Ага, впіймавсь?.. Хрестись мерщій та читай — да воскресне бог... Копистка. Ось вона, моє ладо. Парасю!.. (Шуткуючи обняв її). Параска. Одчепись, нечиста сило!.. Мусію! Та хіба на людях так годиться? Поцілував. Хай ти сказишся... Та пусти! Копистка. Парасю! Подивись мені у вічі... не так!.. Параска. Додому йди, нечиста сило!.. Ти ж слово давав не баритись... Копистка. Та нема ж у нас дому. Ні хати, ні худоби... Клопіт нам який, чи що? Параска. Авжеж, клопіт!.. Гуляєш, а там он монашки по хатах, як ті ворони на хугу... Копистка. Знаю! Зараз побіжу. Ось тільки випий чарочку, ладо моє... Панько. Випий, тітко, слиш? Ганна. Та випий, свахо, коли чоловіки просять! Дід Юхим (до Копистки). Та кресни її кулаком раз! А то припадає, як півень до курки... Копистка. Ви не дивуйте, що вона зверху сердита... Всередині ж серце у неї — дак істинно пуховая по-душенька... Та що там казати! Випий, зіронько!.. Та випий, ну тебе к лихій матері! Параска. От сатана, таки спокусив. Ну, за ваше всіх здоровлячко!.. І за твоє, моє ладо коханеє! Копистка. Ура-вра!.. А слухай, Парасю, що я надумав... Параска. А що, старий? Копистка. Живем ми до которого часу благополучно, а що далі з нами буде, то й ти, мабуть, не знаєш... Параска. Пхи, голоду не бачили? Копистка. Тр-р-р, старенька... Підемо в город та на патрет ізнімемось!.. Ганна. І куди вам, мурим, та на патрет! Параска. А що ж!.. І підем!.. Шкоди од цього людям не буде. Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнятої 6 Припадаючи на ліву ногу, ввійшла Орина — старчиха. Стала у порога. — Здрастуйте-е! Копистка. Здрастуй, мамашо! Орина. З п'ятінкою вас усіх святою... Бачте, — по миру побираюся... До кого не прийду — гонять, лають... Такий голод. Голод-голод... Панько. Голод скрізь, бабо. Орина. То я оце й подумала: завітаю до комітетських. Хоть самі вони без хліба, дак хоть тепле слово скажуть... Стоножка. Чи не зосталось там капусти? Ганна (тільки пальцями хруснула). Нема. Копистка. Ну, то хоть випий, мамашо!.. Орина (випила). Хай же вам, мій таточку, боженька за це та ласку духу свого пошле! Копистка. От якби він замість духу та лантушок борошна кинув! А духом ми вже давно живем, мамашо. Ганна. А то правда, Орино, що тя, кажуть, кота зварила?.. Копистка (аж рукою замахнувся на Ганну). А ще про що спитай! Ну й кручена... Стоножка. Ганно! Дід Юхим. Та вдар її, Йване!.. Орина (заплакала). Коли ж п'ятеро, вірите... Од першої пречисти без хліба... А тут і Оленка померла. Люди присікались — якби, кажуть, рідну доньку, то не поховала б без батюшки... А я, от побий мене боженька, таточку, не чужа Оленці... Аж тепер признаюся: у житі родила, принесла й сама собі підкинула. Панько (кулаком об стіл). Не йтересно! Годі!.. Набридло мені усе це... Щодня у сільраді: той помер, той помирає, а той пухне... Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!.. Повів Панько оком, випитуючи кожного приховану думку. Похнюпились усі, мовчали. Тільки в Мусія губи аж бриніли, от-от щось скаже. Засміявся Панько: — Ну, це я шуткома... Вип'ємо, дядю Мусію! Вип'ємо, та розкажіть такого, щоб за пупа взяло!.. 7 Ніхто й не помітив, як у хату ввійшов Серьога Смик, голова сільради. Почув він Панько в у мову. — Ну, коли вже Панькові захотілось такого, щоб за пупа взяло, то я розкажу... Панько. Це ти, Серього? Смик. Ні, не я... Копистка. А ми оце трошки... Смик. Бачу... Так хочеш такого, щоб за пупа взяло? Панько (зніяковів). Та то я так... Згадалось, як у повстанцях, да... Один чудій розказував... Кишки рвали... Смик. Я кращої розкажу... Такої, що й пупа порвеш. Хочеш? Панько. Дайош!.. Тільки ти випий... І щоб було йтересно... Смик. А слухай!.. Сьогодні я довідавсь, що Гнат Гиря млинового продкомові не платив. Був агент у волості й казав, немов у Гирі є посвідчення з печаткою й підписами од нашої сільради, що його млин ціле літо не молов... Копистка. Гирин млин? Та він ще й тепер меле... Смик. То оце я й питаю секретаря, молов чи не молов Гирин млин? Панько прикипів до лави. Хотілося встати. Не зміг. — Хіба вже за пупа взяло? Панько. Дурниці!.. Це на мене поговори... Це брехня! Ти докажи, а не так... Смик. Як? Панько. Не такечки, як... Смик. Ну як? Панько. Як той... як його. Смик (важко підійшов до Панька). Ти посвідчення писав? Панько. Яке посвідчення? Смик. Посвідчення Гирі, що його млин ціле літо не молов? Панько. А чорт його зна! Може й писав... Бо в мене вже нерви в голові заплутались од такої роботи, що зраня й до ночі сидиш у Раді та пишеш статистику... Смик (важко вгруз руками в стіл). Ти не викручуйсь... от... Посвідчення ти написав за три фунти кримського табаку... Звільнив Гирю з черги в підводи, бо віявся за його дочкою... і продавав наше більшовицьке движення. Панько. Хто продавав? Ти докажи!.. Да й плювати хотів я на цей твій виказ! Бо я теж переворот у революції робив і з кадетами воював. А млин — це дурниці, й обще ми ще побачимо, які будуть докази... (Одскочив до порога). Я в повіт напишу. Я ще покажу вам!.. (Ударив дверима. Вийшов.) Смик (услід). Ах ти ж... Юда-предатель! Хабарник! Гад! Прийшов наказ з повіту: забороняється хліб одби-рати й трусити, дак про це перший узнав... не я, голова сільради, а Гиря... Гирі продався, гад, і революцію продавав по шматочку... Посмутніли всі у хаті. Стоножка. Аж тепер я бачу, який ми ще темний народ... Повна ніч у голові. То був урядник, хабарі брав, а тепер свій брат спотикається. Копистка. Не журись, браття!.. Тільки держись купи, головне тут — контахту держись... Повагом, повагом — та й вийдем на рівний шлях... Та що там казати!.. Сідаймо та вип'ємо, закусимо, поговоримо про це! Смик. Вилий! Копистка (не дочувши, налив йому чарку). Чарчину од серця, щоб не пекло... Смик. Вилий, кажу! Копистка. Та що ти, Серього?.. Смик. Вилий!.. Копистка. А не гарячись, братухо, тр-р... бо можна захекатись!.. Смик. Вилий, бо це той самогон, що Гиря умисне підкинув, як хліб у його шукали... Знав, як замазати очі комісії. Підкинув п'ятнадцять царських карбованців, оберемок старої вовни, а всередині барильце самогону поклав... Де б шукати далі, а комісія за барильце та ч назад... Параска. А не казала я?.. Смик. Бо Панько перед вів!.. А я знаю, що в Гирі ще одна яма з хлібом є. Параска (до Копистки), Не казала: ой Мусію, не водись з Панько м, не пий!.. Дак хіба послуха, руда сатана!.. Копистка. Знаєш що, Параско? Параска. Що? Копистка. Не піднімай преній, от що!.. (До Смика). Так не вип'єш? Той ні слова. Ну, як так, то й я не питиму. І ніколи більше не питиму... Та що там казати! Виливай її к лихій матері, Серього! (Дивиться, що Смик жде, щоб він вилив). Знаєш, Парасю, що? Параска. Ну що? Копистка. На, вилий!.. Параска. А сам ти що — боїшся? Смик (тоді). Авжеж боїться. Копистка. Народнеє ж добро... Смик. Куркульського самогону вилити боїться!.. Аякже! Це ж святе причастя Гирине, а Мусієве добро. По цих словах аж крекнув Копистка. Схопив недопиту пляшку — підійшов до помийниці та й узявся виливати. Тиша в хаті стала. Всі до Копистки повернулись, аж витягайсь. Як уже вилив Мусій самогон, підійшов до помийниці Дід Юхим. Постояв, подививсь і усміхнувся: — Горе нам... та й ми ж сукині сини! Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято! 8 Вася на дверях: — Дядю Мусію! Монашки у Гирі... Акафіста вже читають... Людей повен двір... Кажуть, од архирея прийшли з благословенням. Завіса ДІЯ ДРУГА 1 У Гириній хаті Черниці акафіста читали. Жінки приспівували: — Радуйся, невєсто неневєстная. У порога глухонімий Ларивон на сторожі стояв, темний, високий, з дрючком у руках. Мугикав: — Го-гег-гу-ги-и... Шепотіли жінки: — Чули, що монашки казали? — Аякже! У монастирі коні стоять, ігуменю замучено... — А чули, знаки на небі появилися? — Аякже! Хрест зоряний вночі й титла огняні, щоб ополчалися на комунію... — А правда, що в одного чоловіка дитина народилася, стали хрестити, а воно на сокиру обернулося? — На канат, я чула. Це знак тому, що багато ще люду загине на шибеницях... — А сокира — то на кров, кажуть... Приспівували: — Радуйся, невєсто неневєстная! Гомоніли тихо чоловіки: — Бачили, половина комнезамів пухлі ходять? — Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна. — Ну? — Мовчить. — Невже мовчить? — Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне. — Кумедія, хи-хи-хи... — Отож, кажу, чи чужого хліба об'ївся, кхи-кхи-кхи... Приспівували: — Радуйся, невєсто неневєстная! — Собак їдять. — Так їм! — Котів. — Отак їм! — Радуйся, невєсто неневєстная! Задзвонив годинник. Хтось почислив: — Раз, два, три... сім, вісім. 2 Гиря вийшов із другої хати: — Кінчайте, сестриці, бо вже ніч. Всі загомоніли: — А пора! — Авжеж, пора! Стали розходитись. — Спасибі, сестриці, за акафіста! — І вам (до Гирі), Гнате Архиповичу! За просвіщеніє... У сінях. — А сніг! А мете! Розійшлися. Монашки як тіні. Тихо погасили свічечки, безгучно вийшли в другу хату. Гиря підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах йому: — Ну, а ти чого стоїш? Цібе на сторожу!.. Що? Ага, пайку ждеш, їсти хочеш. Дам, дам... Тільки трошки дам, щоб не спав та злий був. Краще будеш стерегти... (Причинив двері в чуланчик, гукнув). Лизю! Уріж там Ларивонові скибку хліба. Чуєш? 3 Увійшла Лизя у шовковій юпці, на високих каблуках. Гиря до неї: — Уріж, кажу, Ларивон о в і... Та що це ти моду взяла прибиратися щовечора, як на весілля? Що це за норови на тебе напали? Лизя. Які там норови? Ще що видумайте! Гиря. Та ще й набілилася? Лизя. Пхи!.. Ще що видумайте! Гиря. Зараз скинь! Люди приходять акафіста слухати, а вона... Одразу чутки рознесуть, що ми барахла за хліб наміняли. Лизя. Та коли ж я приберуся? Вже два тижні, як той акафіст читається... Гиря. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій! Лизя. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається. Гиря (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш? Лизя взялася краяти хліб. Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти! Лизя одкинула ножа. Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив... Лизя. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик. Гиря. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі. Лизя. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара... Гиря. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі, знаєш, що? Лизя. А що? Гиря. Ану, вгадай. Лизя. Пхи! Стану я ще вгадувати. Гиря. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть — півпуда ячменю. Лизя. Папашо! От аби ви купили мені духів... У такому гранчастому бутлику. Що запашні — міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку). Килька побризкала. Гиря (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю. Замугикав глухонімий. Гиря до нього: — Зараз дам!.. Лизя. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюки, що й страшно дивитись... А смердить!.. Гиря. Він акафіста стеріг, старців не пускав... Лизя. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу! Гиря. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку... Та перехрести лоба, глуха манія... Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці). Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу... 4 Тихо, через силу ввійшла Орина. Лизька накрила хліб рушником: — Папашо! Орина!.. Гиря (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась? Орина. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте! Гиря. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю. Орина. Хоч шкуриночку, мій боженько... Гиря. Тобі що сказано?! Нема! Орина. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг... Що вже набридло його їсти. Лизя. Ідіть з хати, бо холоду нанесли... Орина. Хоч гарячої водиці, щоб погрітися. Ой любі мої, золоті мої, я ж у вас колись служила, хату мазала і тебе, моя доню, няньчила... Доглядала, доглядала, як свою рідну. Та все тобі співала оцієї, як її... Пам'ятаєш?.. (Заспівала). М'ята моя рум'яная, Дитя моє коханеє. Гиря. Кажу тобі — хліба нема! І не буде!.. До комуни йди! Орина. Хоч капельку, хоч посидіти, бо вдома ж холодно-холодно... Я тільки хвилиночку, я тільки отак рученьками до тепленького, бо вже, здається, цілий вік сніг іде... (Торкнулася пучками комина). Гиря (як не визвіриться). Буду з тобою ще панькатися! Геть, собача печінко, з хати! Чуєш? Посунулась Орина в сіни. Коли тут Ларивон до неї мугика, тиче їй у руки свою пайку хліба. Вийшли. Лизя. Чи не симпатія вона йому! (Зареготалась). Гиря (плюнув). Пху! Ти диви на його, на глуху манію... Та куди ж це він? Оце так сторія! Собак покрали, а тут ще й сторож за старчихою побіг. Ларивон вернувся. На голові й на плечах сніг. (До його). Дурний ти, як беркові штани! Та не реви, як той віл... Оддав хліб, тим і здобрій. Більше не дам! Не дам, не дам!.. Бо ще понесеш якійсь симпатії, а вона й розбовкає на все село, що в мене є хліб... Цібе на сторожу — ніч!.. Підожди, я сам за тобою вийду та покажу, де стояти й ходити, щоб і церкви доглядав, і моє добро стеріг... А ти, Лизю, постели мені в цій хаті, бо тут зручніше буде з вікон поглядати. (Вийшов за Ларивон ом). Лизя занавісила вікна, принесла дві подушки, кожух. Потім вийняла люстерко і почала виглядатись. Заспівала: Об чом, дєво, плачеш, Об чом сльози ллєш. Чобітками рип-рип увійшов Панько. — Здрастуй, Лизько! Лизя. Паню! Панько. А старий? Лизя. Цс-с... Вийшли до худоби... Та струси сніг, на якусь марюку похожий! (Почала сама трусити}. Панько. Дурниці! Не чіпляйсь хоть ти... Лизя. Диви, який сердитий! Яка це муха тебе вкусила? Панько. Не муха, Лизько, а... (Потер лоба). Слиш... дай шамати, Лизю!.. Зранку не їв. Лизя. Я б дала, Паню, та зараз увійдуть папаша. Краще, як вони ляжуть, тоді. Чом учора не приходив? Я й борщу була зоставила. Панько. Ніколи було. Статистика замучила. Лизя. І коли вже ти її скінчиш? Панько. Дурниці питаєш! Хіба можна тепер статистику скінчити? Тільки-но складу та перепишу — один помер, другий помер, п'ятий, десятий... Чортзна-що робиться! Всю статистику мертві перевертають догори ногами. Лизя. Зараз увійдуть папаша. Може б, ти вийшов на який час у ту хату або надвір? Панько (узяв її за руки). Дурниці! Не боюсь, бо маю до старого діло. Слиш, Лизю... дай пошамати! Віриш, аж темно в очах і ввесь світ немов... хитається, хилиться отак набік... Лизя (пригорнулася). Зажди трошки. Паню! От нехай усі ляжуть... Тоді пошамаєш... Слухай, Паню, а ти ж мене будеш сватати? Не зрозумів Панько. Знову потер собі лоба; — Сватати? Як це сватати? Лизя. Диви! А ти думав, що так і ночуватимеш зо мною даром? Панько. А, сватати! Себто весілля справляти, самогон пити, шамати. Шамати, слиш, Лизю, шамати я хочу!.. (Подивився на неї голодними очима). Гляну на тебе й на себе. Ти, як цвіт той, вся налита — у мене ж самі маслаки... Сил нема вже, Лизю... (Сів до столу. Схилився). Лизя (так і прилипла до його). Як засватаєш мене та повінчаємось. Паню, ох і годуватиму: борщем, м'ясом, холодцю наварю, вареників з маслечком, сиром... Панько (аж застогнав). Коли, коли ж це буде? Даваймо завтра. Лизько, сьогодні!.. Зараз!.. Лизя. А хто ж тобі заважа, дурненький? Проси папашу сьогодні, засилай сватів, а в неділю й до церкви... Панько (устав, одхиливсь од Лизі). До церкви, кажеш... Не можна мені, бо я ще совєцький. Та й патлатих не люблю! Лизя (напружилась, твердо сказала). А ти ж думав як? Я хочу, щоб нас повінчали... Я хочу, щоб ти був моїм, нашим, а не совєцьким... Панько в і згадалося: — Ще як у повстанцях був, то волочив патлатих... Ех, і йтересно тоді було, да!.. Трощили ми буржуїв, як хотіли... Керенок було за поясом... (Зарипіли чобітки. Завихрився чубок над лобом). Раз в одного попа ночували... От де сміху було, як на приставленії! Попаді наказали грамофона крутити, а попові гопака танцювати. Ха-ха-ха... Якби ти, Лизько, бачила, як він у рясі... Лизька (на його морозом війнула). Не люблю я таких балачок!.. Перестань! Панько (знітився). Йтересно було, да... А тепер голод, шамати хочеться, шамати... Хіба доведеться?.. А чорт йо'бери! Все одно комнезами мене з Ради вигризуть. 6 Гиря (вернувсь. Бликнув на Панька, на Лизю, усмішку в уса сховав). А я чую — двері рипнули... Думав, що Лизя виходила. Панько (картуза в руці закрутив). Доброго здоров'я, Гнате Архиповичу! Гиря. Здоров, здоров, товаришу секретар! Яким вітром до нас?.. Панько. Та це скінчив діла у Раді та йшов додому... Дивлюсь — у вас ще світиться Гиря. Так, так... Ну, що там нового? Що чути? Панько. А є новини, Гнате Архиповичу... Гиря (поважно, спокійно). Ти б, дочко, дала Пантелеймонові Петровичу поїсти. Що там є у тебе? Лизя. Трошки галушок зосталось. Гиря. Галушки ж, либонь, холодні... Краще достань огірків, укриши сала абощо... Лизя. Може, папашо, яєчню спрягти? Гиря. Во-во. Хай чоловік по трудах своїх попоїсть. Знаю, яке те писарювання та й ще під лихий такий час... Жалування, мабуть, не платять?.. Панько. Бомага з повіту прийшла: з усіх церков речі коштовні забрати: чаші, хрести золоті, обще — срібло, золото... Гиря (уважно). Гм... Як це чаші?.. Навіщо? Панько. На голодних немовби. Так пишуть. Гиря (по паузі). Гм... Приїдуть з повіту, комісія, чи як? Панько. Ні, тут... Як на обчеських зборах більш половини за це голоси подадуть, тоді вже комісію... Гиря. Немовби виходить, що як народ скаже? Не силою? Панько. Та воно так тільки пишуть, щоб комнезами перед повели... Оце Смик та Копистка по хатах і побігли... Гиря. Ага... А збори коли? Панько. Не буде. Гиря. Як це... адже ж пишеться? Панько. Смик казав, навряд щоб біднота зібралась... Не дійдуть... Гиря. А то так. Куди їм, сердешним... Не ходять вже, а лазять... Доведеться, ма'ть, одкласти? Панько. Так Смик хоче, щоб по хатах підписались, щоб без зборів це діло зробити... Гиря. Що?! А коли? Панько. Немовби завтра. Гиря (аж стілець тріснув під ним). Що-о!? Завтра?.. (Устав). Господи, ще не все! Ще не все! Та що вони думають — життя все зірвати, як двері з петель? А не дозво... (Гримнув на дочку). Ану там совайся скоріш! Лизя (здивувалася). Папашо! Стукнуло в причільне вікно. Гиря не почув. Зиркнув на Панька, потому на дочку. — Пантелеймон же Петрович той... голодний, либонь, наробився, а ми його про те, про се... Лизя. Та я й так уже захапалась. Хай краще Пантелеймон Петрович поможе в печі розпалити. Гиря. Ще що скажи з дурного розуму! (До Панька). Чи бачили таку ледачу дівку? Панько. А чому ж не помогти! Та я залюбки... Раз-два — лєвой! На послугу до вас, молодая хазяйка! Лизя. Зараз ідіть у чулан та запаліть мені в печі! Солома й кізяки у сінях... Панько (стукнув, рипнув чобітками). Радий слухати! (Пішов). Лизя (до збентеженого батька). Хтось стукнув у вікно. Мабуть, Годований. Послі розпитаєтесь. (Вийшла). 7 Гиря зиркнув у вікно. Пішов одчиняти. Прийшли двоє: дід а ціпком і високий огрядний чоловік — Годований. Дід з ціпком (струсив сніг). Насилу добились: б'є, мете, крутить, щоб ти знав. Прямо тобі ціла ліворуція. А тут ще Ларивон трохи дрючком не загилив... Годований. Стереже, як часовий на посту. Насилу вгамували. Ху! А ми оце до вас, Гнате Архиповичу, прийшли, чи не знаєте ви... Дід з ціпком (перехопив). Чого отой Смик та Копистка... Гиря. По хатах бігають? Дід з ціпком. Еге... Невже знаєш? Гиря. Знаю. Годований. Хто сказав? Гиря. А є такі. (Показав на двері). Не так поки що голосно кажіть, бо... Годований. Ага! Молодця у вас дєвка! Гиря. Та вже діло своє знає... Годований. Так оце ми до вас: що то значить, що вони по хатах бігають? Дід з ціпком. Як би чого не вийшло, щоб ти знав? Гиря. А вже виходить! Я оце по вас сестриць думав посилати... Годований. Он як! Гиря. Виходить так, як од архирея через монашки було упереджено: завтра братимуть з церкви чашу й хрест... Прийшла така бомага... Пишеться, щоб на об-чеських зборах, з народного дозволу це робилось, та Смик і Копистка не дурні. Знають, що голота вся на збори не полізе, так вони ото й майнули по хатах своїх писати. Думають без зборів це діло зробити... Пауза. Сипнуло снігом у вікно. Годований аж за голову вхопився: — Та невже ж таки заберуть? Дід з ціпком. Га? Гиря мовчки поправив лампадика. Годований. Ну то як же, Гнате Архиповичу? Гиря (перехрестився). Пора. Дід з ціпком. Що саме, Гнате? Гиря. Пора, кажу! Скинулись Гиря й Годований очима. Один одного зрозуміли. Годований (по паузі). Так граймо на тривогу? Гиря. А так... Дід з ціпком (залупау очима). Та що саме — не второпаю? Годований. Це, діду Онисько, воєнний сигнал такий є — тривога. Щоб, значить, ать-два — і всі як один на ногах! Дід з ціпком. Ага, ага!.. Тепер добрав діла. Гиря. Удосвіта рано сесіриці підуть по наших хатах. Казатимуть, щоб не піддавалися і хреста та чаші святої — анікому. Бо скоро, мовляв, край буде комуні... Дід з ціпком. І большевицькому движенію, щоб казали. Гиря. А виходить — край їм!.. Оце й золото з церков забирають, щоб було чим по загряницях жити. Не дозволимо, господи! Годований. А як дійдеться чого? Гиря. В усі дзвони вдаримо, з хуторів людей покличемо, муром станемо! Годований. Та ні, я про щось протчее... Гиря (підвів брови). Ви думаєте? Годований. А не обійдеться. Пауза. Тріснуло в лампадику. На обличчі в Гирі тіні заграли. Поправив лампадика і мовив глухо: — Ну, що ж... і про такий случай є чоловік. Годований. Хто? Дід з ціпком. А я знов не второпаю, що ви й до чого? Годований. Помовчіть, діду. (До Гирі). Хто? Гиря. Ларивон ! Годований (несподівано, розложиста). Ха-ха-ха. Оце вже ілюзійон! Гиря (зачепило його). Не ймете віри? Годований. Та... Глухе ж і німе. Як говорилось у нас, у драгунів, — ідійот! Гиря. Хочете, при вас наведу його на тропу? (Гукнув у другу хату). А ввійдіть, сестриці, сюди!.. Нечутно з'явились Черниці. Гиря до них: — Побіжіть котора та покличте Ларивон а! Він там біля клуні або біля церкви... Через садок ідіть! Черниці метнулись обидві. Годований. Ет... Даремно й язика терти — воно ж не зрозуміє! Гиря. Ви немов за дурного мене маєте... Годований. Та ні! Ларивон а я маю за дурня. Гиря. А не такий вже дурний. Я йому на мигах, на знаках про царя й про комуну — про все. Та й сам він бачив, як хліб трусили та забирали... Там такий злий на комнезам, що аж-аж. Годований. Ой, чи такий же він до самого споду? 8 Вернулись Черниці. За ними завіяний снігом всунувсь Ларивон. Без шапки. На голові білим вінком сніг. Годований. Та в його шапки нема, чи як? Гиря. А то як вітер, гроза або оце хуга, дак він без шапки отак цілу ніч виходить. (Повернувся до Ларивон а. На мигах, на знаках йому). Сідай, Ларивоне, до печі!.. Погрійся! Та сніг обтруси, сніг... Та дрючка у куток постав. Не хочеш? То сідай так. Замугикав Ларивон . Обтрусився. Тільки на голові сніг білим вінком зостався. Годований. Та невже ото він розуміє? Гиря (на мигах, на знаках.) Дивись, Ларивон е!.. Комуна ота написала... комнезамам... що у нас хліб забрали й одвезли, знаєш?.. Ларивон замугикав. От-от... Зрозумів? Комуна написала хреста й чашу з церкви брати, корогви брати. (До Годованого). Він любить корогви носити. (До Ларивон а). Усе срібло-золото... Всі цяці брати... цяці... (Показав йому на позолоту й срібні вінці в іконах). Написали забрати! Ларивон замугикав. І чашу божу заберуть! Чашу!.. Оту саме, що батюшка з неї меду давав тобі... Зрозумів? Но-но! Одвезуть, одвезуть. Зуби собі робитимуть! Бачив у комісара, що жив у нас отут на квартирі?.. Ну от... А церкву зачинять, запечатають і тебе наженуть... Дід з ціпком. Як собаку наженуть, щоб ти зна... Гиря. Завтра прийдуть до церкви. Не треба пускати!.. Бити їх треба!.. Звівся Ларивон . Голосніш замугикав. Смик а отого, Копистку Мусія знаєш?.. Дід з ціпком (не втерпів). Бити їх! Засварився дрючком Ларивон . Замахав. Тіні по стінах побігли. Гиря. Отак!.. Отак!.. (До Годованого). От хто вдарить! А ви не вірили... Годований (годі й собі). Бий їх! Дід з ціпком. За развьорстку бий! Годований. На махан бий! Черниці (й собі): — Бий їх! — Бий! Бий! Перша (підскочила до Ларивон а. Співає. Плаче). Ми трудились... Килимки, обруси ткали... Людям... Ми капусту, квітки поливали... Васильками пахло, сонечко було. А вони нас... на сніг, на мороз... Друга (збоку забігла. Простягла руки). Хрест зняли на брамі... Хлак червоний там... А ми бігли, бігли... через греблю, лугом, степом... Ніч та сніг... Ніч та сніг... Ще й досі трусимось... Ось дивись — трусимось. Обступили Ларивон а. Сіпають, шарпають, плачуть. Гиря насилу їх вгамував: — Та він же глухий, не чує... На знаках йому треба, на мигах... А ви... Та ви, дивіться, засмикали його!.. А господи!.. Та ви його ще з тропи зіб'єте, що допіру я навів... Одступіться! Одсапались усі. Ларивон , сварячись, став до стіни. Сніговий вінок почав танути. Скотилися перші краплини — немов чужі сльози на Ларивоновім обличчі. Тоді Гиря до Годованого: — А що! Тепер вірите? Годований. Спиніть, бо ще когось загилить. Гиря (до Ларивона). Ну годі... Завтра!.. Розумієш — завтра! Во-во... А зараз... Зашаруділо щось, замацало за дверима. Всі обернулись до дверей. Гиря занепокоївся: — Це ви, сестриці, сіней не заперли... Хто там? Почувся голос: — Це я... Стоножка Іван. Одчиніть! Гиря пошепки показав усім, щоб вийшли у другу хату. 9 Засніжений, спираючись на ціпок, тихо увійшов Стоножка: — Це я, Гнате Архиповичу... От що я вам скажу, Гнате Архиповичу. Я прийшов... Позичте мені хоч з півпуда... Гиря. Гай, гай, голубе мій, якби ж то я мав що позичити... Стоножка. Озадку чи той... макухи, може, а то ж сами бачите — гину... У Ганни вже ноги спухли... Гиря. По щирості скажу, Йване, зосталось ячменю того пудів з десять — держу на насіння. Ні жита, ні пшениці й озадку нема. Коли не віриш, ходім покажу горище, засіки, бочки... Ось ходім! Стоножка. Та нащо! Не треба, Гнате Архиповичу, я вірю вам... Гиря. Бачиш, посивів? Ночами не сплю, все думаю, об весні помишляю, як сіяти будемо, Йване? На все село семеро коней зосталося: у мене, у Годованого, у діда Ониська, у Щербака Трохима. А пшениці — ні зернини, ні проса, ні гречки нема. От коли загибель прийде, Йване, дак це весною. Усім буде край!.. (По паузі). Ну, що там кажуть Смик та Копистка? Невже тому правда, що мають забрати в церкві чашу христову, хрест, позолоту й срібло?.. Стоножка. Кажуть, бомага прийшла... Гиря. Ну а ти, Йване, як про це думаєш? Стоножка. Не думав про це, Гнате Архиповичу, бо не можу... Світ в очах отак хилиться, крутиться... Запаморочилось у голові так, що іноді не знаю, де я й що мені робиться. Гиря. Га? До чого довели людей! Дивитися тяжко... Стоножка. Гнате Архиповичу!.. Може, у вас... кішка є, то позичте!.. Гиря. Стямся, Йване! Де ж таки видано було, щоб християнська душа вживала коли котятину... Та краще вже вмерти, як ото їсти котів чи собак... Стоножка. Та ні, я не їсти... Миші завелись у хаті, дак Ганна просила дістати кішку... Гиря (засміявся). А де в тебе тії миші взялися! Давно, ма'ть, подохли вони... От що, голубе мій, дав би я тобі ячменю, якби ти... Стоножка (аж скинувсь, ожив). Я одроблю!.. Я... Гиря. Дав би з останнього, кажу, якби ж ти одцурався їх, одсахнувся від Копистки та Смик а та й повернув на християнську тропу... Стоножка. Я той... я краще одроблю вам... Гиря. А, голубе, що мені твій одробіток! Ти на правильну тропу вийди! Он завтра вони забиратимуть з церкви чашу і хрест, ти що їм скажеш? Дозволиш чи ні?.. У Стоножки голова поникла. Га? Стоножка засіпався. Невже, питаюсь, дозволиш і з богів сорочки познімати? Стоножка. Не знаю про це... Гиря. Гм... Так-таки й не знаєш? Стоножка. Не думав про це... Гиря. Гм... Якщо не думав, то піди та подумай, помисли. А тоді приходь! Тим часом і я подумаю, обмислю... (Глянув на годинник). Та дивися, вже скоро десять! Біжить час, обминає нас... І не зглянешся, як отак і смерть у двері набіжить... Стоножка (глухим голосом). Гнате Архиповичу І Я за вами руку підійму... Як скажете, так і чинитиму... Гиря. Е, ні!.. Я не приневолюю, я не силю тебе, Йване. Ти краще подумай, голубе, виваж все це, обміркуй... Стоножка. Я вже надумавсь... Я за хрест і чашу... Щоб не брали їх, скажу, і щоб більше нічого у людей силою не брали. Гиря. Ось-ось воно й є: щоб силою не брали! Святу правду, Йване, кажеш — щоб не брали силою!.. А брали, спитавшись у хазяїна, дозволу випросивши у людей... у громади... Ех, жаль який, Йване, що ти прозрів тоді, коли вже у мене силою забрали хліб, а ти ж і помагав його брати!.. Стоножка. Простіть, Гнате Архиповичу! Гиря. Ну, та вже хай бог тебе простить... Мішечка у тебе часом нема?.. Ага, торба!.. Давай... Та вона така, що пудів зо два влізе. Постій тут, я зараз... (Вийшов у сіни і скоро вернувся). А знаєш, Іване, ти ось що... Ти краще прийди по ячмінь до мене завтра чи там позавтра. Стоножка. Я їй-бо, дядечку, за хрест і чашу... Може, не вірите, то я заприсягнуся... Гиря. Приходь завтра... Як тільки ото скажеш привселюдно, біля церкви, що ти за хрест і чашу, як тільки покаєшся, так і приходь... Позичу, голубе, їй-бо, позичу і так дам... Серця увірву шматочок, а таки дам... Стоножка. Дядечку, Гнате Архиповичу! Сили моєї не вистачить до завтра... Боюсь, що не встану, до церкви не дійду, десь упаду... Гиря. А господи, не можу на такі муки дивитися... Не можу, Йване!.. Серце крається... Постій, постій, голубе... (Підійшов до столу, одкинув рушника і, взявши в руки буханок хліба, урізав половину. Потому, повагавшись, ще шматочок додав). На, Йване! Оддаю тобі свій завтрашній пай, бо сам уже давно на порціях живу. Стоножка (чолом йому давши). Спасибі вам!.. Спасибі!.. Гиря. А завтра приходь до церкви... Чуєш? Стоножка (із сіней). Прийду! 10 Вернувся Гиря в хату, аж тут Лизька із чулану вийшла. Очі сяють, на щоках ягідки грають. Підійшла і пошепки: — Папаню, милий... Завтра свати до нас будуть. Чуєте? Свати! Гиря (стрепенувся). А не бреше? Лизя. Ні, ні, щось на його оті комзлидні насіли, дак він на все рішився... Гиря. Та невже? Лизя. Цс-с... Гиря. Рішився, кажеш? Лизя. Цс-с-с, папаню... Не показуйте йому, що ми так і зраділи... Пхи! Гиря. Гм... Подивлюсь на тебе, Лизю, — вилита ти мати. Покійна теж така була, царство їй небесне... Ну, йди, доню, до нього... Та гляди лишень, щоб не обдурив!.. Лизя. Пхи! Ще що вигадаєте! Не на таку напав... Гиря. А про церкву ти йому нагадала? Лизя. Піде й до церкви. Гиря. Гляди ж... А на весілля — духів отих та пахощів повне відро тобі куплю... Постривай ще... (Озирнувся, одчинив якусь лядку, витяг пляшку самогону, одлив половину). На, почастуй... Тільки багато не давай... Та гляди мені!.. 11 Вийшла Лизя. Гиря пройшовся по хаті. Із другої хати вийшов Годований, Дід з ціпком, Черниці, Ларивон . Гиря (усміхнувся до них). Чули? Годований. Голова у вас, Гнате Архиповичу. Гиря. Просвітляється життя, просвітляється. (Повернувся до божниці). О господи, царю небесний! Перебори ти силою своєю революцію! Попали ти її огнем своїм! Попелом укрий! Вітром розвій! Черниці стали навколішки. Зашелестіли губами й широкими рукавами. Молилися всі. — Поверни все на старий лад!.. Та невже ж ти не в силах подужати комуну? Бий її, трощи, з корінням виривай геть!.. Ти покарав був Йова милосердного, дак ти ж йому повернув усе добро... Верни ж нам наше добро, що комнезами забрали!.. Верни коні, хліб, худобу, гроші!.. Ну. верни ж, верни, тебе благаємо!.. Завіса ДІЯ ТРЕТЯ 1 Біля церковної брами зібралась комісія: Смик, два незаможники. Підійшов Копистка з ключами. Смик (назустріч йому). Ну як? Копистка. Ключі ось, а піп не хоче йти. Каже, що хорий... Смик. Він прочитав протокола і що з центра пишуть? Копистка. Прочитав. Смик. Ну й що? Копистка. Дуже, видно, зрадів, бо губи так і вдарили тропака... Смик. Кинь жарти!.. Ти йому сказав, що й як? Копистка. За все сказав... Каже — не вийду, хорий... Смик (одімкнув браму). Будемо брати й без його. А в протокол впишемо, що піп одмовився... Заходьте, товариші! (Спинив Копистку). А ти в церкву не заходь, чуєш? Твоє діло тут наглядати. (Пошепки). Наш Юда — Панько — ночував сю ніч у Гирі, спав з його дочкою, то, мабуть, про все уже вишепотів... Копистка. Про це, братухо, я вже знаю. У мене жінка — телеграф. Смик. Так я його сьогодні із Ради вигнав і наказав на очі не з'являтись. Копистка. Торкай, братухо, торкай! Смик. А як що трапиться, то... Копистка. Ет!.. Не малолітнє ж я дитя, — торкай! 2 Пішов Смик. Копистка, щоб не стояти на видноті, зайшов за примурок. Тільки скрутив цигарку, аж тут Гиря: — Що це ти, Мусію батьковичу, стоїш тут? Хіба чого стережеш? Копистка (йому під тон). Авжеж, так! Даром не стояв би. Гиря. Може, церкву святу, щоб часом ніхто не окрав?.. Копистка. Може й церкву. Гиря. Спитать би, чашу долоту, чи як? Копистка. Сказать би, й чашу, і плащаницю, і все чисто. Гиря. Гм... Од злодіїв, чи як? Копистка. А то ж од кого, думаєш? Гиря. Невже ж воно є такі, що й на божеє добро вже зазіхають?.. Копистка. Якби-то на боже, а то ж на наше, на народне... Гиря. Гм... А хто ж вони, оті злодії? Копистка. Та ті ж самі, що, чужими руками хліб робивши, позакопували його в ями, як крадене, — ви! Гиря. Ой шануйсь, Мусію!.. Копистка. А то що? Гиря. А то, що за такі слова... не помилує тебе господь милосердний... Не помилує! Копистка. А хто тобі казав за це? Гиря. Не помилує!.. Знаю! Копистка. Хіба з богом балакав, що знаєш? Звіром глянув Гиря на Копистку. Пішов. 3 Прибрела Орина: — Здрастуйте, дядечку Мусію! Копистка. Здрастуй, мамашо! Орина. З п'ятінкою вас святою!.. Таки послав господь ласку свою. Як не гнівили його, милосердного, а він таки зглянувся на нас, бідних. Копистка. Як саме, мамашо? Орина. Кажу ж, п'ятінку послав, а був четвер, і не знала я, чи й виживу з діточками, — так же їстоньки всі похотіли... Покрутив головою Копистка. Оце прийшла під церкву. Кажуть, чашу золотую й кадильницю мінятимуть на хліб, дак я хоть подивлюсь, який він є... Може, таки п'ятінка святая і мені шкуриноньку або зерниноньку пошле... А як не то, то пережду тут до суботоньки... А в суботоньку, може, хто поминання до церкви принесе... Колись багато приносили. (Сіла собі осторонь на сніг. Та все бурмотить щось, киваючи головою), 4 А вже до брами надійшов Дід з ціпком. Стали збиратися чоловіки, жінки. Дід приступивсь до Копистки, лупнув очатами: — Хіба до церкви прийшов, Мусію? Сьогодні ж будень!.. Копистка. А ви, діду, чого прийшли, коли будень? Дід з ціпком. Молитися прийшов, щоб ти знав, а не кадить, як ти ось, цигаркою. Кинь мені зараз! Хіба повилазило — церква? Копистка. Та я ж не в церкві курю, а на вулиці. Кому яка з цього шкода. Дід з ціпком. Не маєш такого права, щоб цигаркою смердіти під церквою! Не маєш права, щоб ти знав! Злий голос. Та хіба вони послухають старих людей? Дід з ціпком. Думають, що забрали собі слободу, дак можна й на бога верхи сісти? Ні, він-вам не стерпить. Він знайде на вас кару, пождіть, анахтеми. Він, милосердний, загонить вас у пекло. Копистка. Нехай у пекло — там хоть тепло. А піди у рай, то й за дрова дбай... Дід з ціпком. Ач, який! Ах ти ж безбожнику! Бузувіре ти окаяннийі.. Кинь цигарку, кажу! Прийшов Годований. Немов нічого не знаючи: — Що тут такеє, діду Онисько? Дід з ціпком. Отак, як бачиш. Стоїть коло божого дому та куриіь, та смердить, щоб ти знав, цигаркою. Годований. А чого, дозвольте, стоїть? Дід з ціпком. Спитай його! Хтось із людей. Чашу, святиню церковну забирають!.. Позолоту, срібло... Годований. Як це забирають, дозвольте? Хто бере? По якому праву? Хтось із людей. А по такому, як і хліб брали. Камуні отій. Годований (прикидаючись). Дозвольте, то хліб — вещ зрозумілая, але ж чаша й хрест — це ж божії речі... Та хто бере? Копистка. Комісія. Годований. Яка така комісія? Хто її обрав? Копистка. Народ. Злий голос Який народ? Де той народ? Копистка. Бєдний народ. Годований. Та народ аж ось коли сходиться, а про комісію то ніхто, ма'іь, і не чув? Копистка. А я кажу — которий найбідніший народ. Як і полагається тепер. 6 Прийшли ще люди. З ними Стоножка, Дід Юхим, Вася, Параска. Гомін пішов. Годований. Ось що. Копистко! Ми, народ, вже знаємо про все... Бо ми, народ, знаємо, коли й яка з повіту бомага прийшла і що в тій бомазі пишеться. Ми, народ, тепер питаємось, як це так? В бомазі пишеться, щоб брати срібло-злато церковнеє з дозволу народного, а ми, народ,про це знаємо? Голос (незаможницький з натовпу). Которе бідне — знає як один. Годований. Підожди там!.. Як це так, ми, народ, питаємось, що в бомазі пишеться так, а ви чините навиворіт та ще й нишком од усіх? У бомазі сказано, щоб на об-чеських зборах проголосовані були всі церковні речі, а ви, як ті злодії, вдерлись в церкву і що робите? Дід з ціпком. Чуєш? Годований. Так оце ми, увесь народ, і кажемо: чи дамо, чи не дамо чашу і хрест — об цім ви в народа спитайтеся!.. Гомін. У народа спитайтеся!.. Дід з ціпком. Чуєш, що народ каже? Копистка. Та який же з вас народ, чудак ти, чоловіче? Дід з ціпком. Як так?.. А хто ж ми, щоб ти знав? Копистка. Ви ж незорганізований елімент, та й усе... Годований (по паузі). А ми ось що, граждани, комісія од народу! Ходімо зараз в церкву та й заборонимо їм по закону совєцькому... Копистка. Ша!.. Підождіть!.. Закон то совєцький, та не про вас його писано. Годований. Та ти чого тут розкамашуєш! Що ти нам — начальство чи хто? Копистка. Не начальство, а Совєцька власть! Дід з ціпком. Яке ти маєш право?.. Хто тебе настановив? Копистка. А звісно, не ви, діду. Були такі, що настановили... Ми тепер власть, і більше ніхто! Годований. Розступись, море, — кізяк пливе. Дід з ціпком. Оце правда — розступись, море... Недавно з кізяка й не вилазило, а тепер — начальство! Параска (тут як не вихопиться). А вам досадно? Га? Аж очі пухнуть з досади, що колись Мусій мій з панського загону й не вилазив, а я в кізяці й діти плодила, а тепер... тепер питають: де тут живе товариш Мусій Копистка?.. Копистка (посміхаючись). Тут! Осьдечки я, Мусій Копистка! Параска. Не перебивай, сатана!.. Пожалуста, на з'їзд до нас... Ось воно! Колись моєму сатані й на землю забороняли сісти, а тепер його й на плисові крісла садовлять, раду з ним радять, як воно, що й до чого, а вам що? А вам сто сухих досад од цього!.. Копистка. Трах-тара-рах — оце вам, діду, резолюція!.. Дід з ціпком. А ти... А ти кинь цигарку, кажу! (Та й замірився на Копистку ціпком). Копистка (не зворухнувся). Ша, діду! Дід з ціпком. Кинь, бо... Копистка. Не дмухайте, діду, проти вітру... Дід з ціпком. Бо... Копистка. Бо пуп увірветься. Ударити дід не наважився. Одступивсь. Трясеться. 7 Разом сливе вийшли: із церкви — комісія, з-за огради — Гиря, монашки, глухонімий Ларивон. Натовп подався назад. Галас упав, ущух. Смик. Що тут таке, Мусію? Копистка. Та як би тобі й сказати... Виходить інцидент. Смик. Що саме?.. Хто?.. Параска. Та хто ж, як не дід Онисько. Годований... Бач, досадно стало, що мій рудий... Копистка. Та цить! Дід Юхим десь луною озвався: “Моя мила, щоб ти воза не побила!” Незорганізований елімент поприходив і за пазухою свою резолюцію держить... Смик. Яку тут резолюцію? В циркулярі пишеться, хто буде невдоволений, хай о своїм невдоволенні напише до повітової комісії, і там розсудять... Годований. А ми, народ, знаємо, що в циркулярі обратнеє пишеться. Отож ми, народ, і питаємось: як це так, дозвольте? Пишеться, щоб брати срібло-злато церковнеє з дозволу народного, а ви як берете? Гомін: — Хто вам дозволив? — Сказано, щоб на обчеських зборах!.. — Пишеться, щоб увесь народ проголосував, а ви самі? Смик. Хто нам дозволив?.. (Нагукав). Стоножкин Василько! Ось іди сюди, Васю! (А сам до Копистки), На, Мусію, подержу, поки ми протокола їм прочитаємо... Немов блискавка в очах у всіх блиснула, як побачили, що Смик дав Копистці речі церковні, в голубу тканину повиті. Копистка (помітивши блиск цей і рух). Не гарячись, Сергію! Чуєш? Смик. Не боюсь, бо маємо право!.. (Вийняв протокола). Товаришу Вася! Просю вас прочитати. Вася (почав читати). Протокол найбідніших граждан слобідки Рибальчанської. Слухали й постановили ми собі третього марта 1923 року, що дійсно придумали не треба лучче товариші в центрі, щоб забрати з церков срібло-злато і повернути на хліб голодним, которі у нас дійсно пухнуть і мруть без соблюдєнія статистики... Гиря. А скільки вас вписалося? Голоси. Скільки вас душ? Копистка. Дев'яносто сім! Смик. Всіх, хто має право голосу в нашій слобідці, сто вісімдесят дев'ять. Нас вписалося дев'яносто сім. Кого більше?.. Маємо право?.. Отож не крутіть, бо на своє не викрутите!.. Гиря. А хто вписався в протокол? Смик. Не вам питати, та вже прочитай їм, Васю, щоб не крутили! Вичитай усіх... Хто там? Ну? Вася (вичитував). Підписались срібло-злато церковне брати: Смик Серьога, Копистка Мусій та Парасковея... Голос . І сюди вскочила! Другий. Аякже! Без неї й паски не посвятяться. Вася. Рогачка Василь, Клименко Захар, Барило Свирид. Золото Мойсей, Стоножка Іван... Гиря. Не вірю! Смик. Що? Гиря.Не вірю! Ви багато без спросу повписували... Смик. Кого, наприклад? Гиря. Та хоть би й Стоножку Івана. Та чимало є таких, що не хотіли, а ви їх повписували, щоб протоколом уим незаконним людей дурити. Смик (усміхнувся). Ану спитай, он Стоножка Іван стоїть, спитай його!.. Копистка (до Стоножки). Чуєте, сваток?.. Ха-ха-ха! Та на таких, як сваток Іван Стоножка, весь цей протокол, мало протокол — уся Совєцька власть держиться... Гиря (до Стоножки). Скажи, Йване, привселюдно, ти з доброї волі писався? Ти згоджуєшся, щоб чашу й хрест у нас забрали?.. Копистка. Скажіть йому, сваток!.. Посадіть його на лід — ану? Всі обернулися до Стоножки Івана. Він вимовив тихо і хрипко помертвілим язиком: — Я не з доброї волі писався... Я щоб не давати чаші і хреста... Гиря (блиснув злим смішком). Чули? Годований. Отак вони дурять нашого брата — народ! Дід з ціпком. Отак, щоб ви знали! З натовпу: — Га? — Га-га? — Ага! — Ага-га. Копистка аж зблід. Подивився на Стоножку, щось хотів сказати та тільки крекнув: — Хто б знав, що такий інцидент случиться! У Васі затремтіли губи, заскакав папір у руках: — Тату!.. Ви ж, тату, погодились, а я... за вас, за неграмотного, писався... (До всіх). Тато писалися!.. Стоножка (захитався та все щось каже, немов хоче тими словами підпертися, щоб не впасти). Яка ж ми властд, коли маслаки по дорозі, земля пухне і світ увесь хитається, хилиться — не вдержишся... Ніяк не вдержишся... (Поточився, був би впав, якби не Ганна). Смик (до Васі — аж голос вломився). Викресли!.. Дев'яносто шість... Вичитуй далі, хто там!.. Два голоси: — Випишіть і мене!.. — І мене. Драча Микиту... — Сироту Юхима!.. Годований. Граждани народ! Протокол увесь чисто фальшивий... Виписуйтесь! Злий голос. Виписуйтеся! Виписуйтеся! Дід Юхим (протиснувся крізь натовп). Пропустіть, кажу!.. Маю щось казати — ось слухайте!.. Ось ну-бо, послухайте! (Виступив наперед, скинув шапку, на ціпочка сперся та й почав). Отак саме було, достеменно так, як ми на Шипці стояли... Отак, пригадую... Три тижні без харчу, ще й лихоманка — нікоторий солдат на ногах не держався. І от, з'явіть собі — генерал-лейтенант Скобильов під'їздить, ну отак як до соломи: “Здорово, дєті мої, орли!..” Бачить — нікоторий солдат на ногах не встоїть... та й заплакав. “Дісьвительно, говорить... (По паузі). Та не рябєй, говорить, дєті, — богові молитва, а церкві служба... даром не минеться!..” Годований. Сутая правда, старик! Кажи — говори!.. Говори! Дід Юхим. І не минулась! Не пропала, кажу, бо дісьвительно прийшла Совєцька власть, которая за нашого брата стала і стоїть... І до судної дошки стоятиме... (Обернувся до сина. Затрусилася сива голова). А ти, сину, що їй зараз заподіяв?.. Виходить, вроді як до турків передався?.. Гай-гай!.. (До Васі). Впиши мене у протокол... за твого батька!.. І щоб дісьвительно було!.. З натовпу голоси: — Впишіть і мене!.. — І мене: Кондратія Хурсу! — Сироту Юхима! Смик. Впиши! (Взявши у Васі протоколи, згорнув його). Було і є дев'яносто сім! Копистка (на сторону Гирі та Годованого). Оце вам резолюція! Тут дід з ділком як не вчепиться в діда Юхима: — А на тім світі?.. На тім світі що тобі скажуть за хрест та за чашу? Куди тебе за них посадять?.. Дід Юхим. Куди б не засадили, аби тільки не з тобою! Так і богові скажу: у очі в пекло, тільки не з тобою!.. (Одійшов геть, суворий, спокійний). Дід з ціпком (заверещав услід йому). А ти думав, у рай?.. У пекло попадеш, щоб ти знав! У пекло! Дід Юхим (обернувся, подивився на всіх). Солдат пекла не боїться!.. Гиря. Годі незгоди, граждани! Не треба ні бою, ні крові, бо вже й так земля наша вся в сукровищах... Краще попросимо товаришів, а наших сусід і братів... Навколішки станьмо... (Простяг руки). Благаємо вас, Серього й Мусію, і вас, діду Юхиме, ви ж найстаріша в слобідці нашій людина... благаємо — поставте чашу і хрест, покладіть на божий трон!.. Не знущайтеся!.. Монашки (як пні вклонилися). Молимо вас, православні... Благащим просимо словом... Вклонилися і ті, що поруч стояли. Ще вищою визначилась на задньому плані понура і грізна постать глухонімого. Смик. А ти, Гнате, не знущайся з темного люду! Кого дуриш? Кому очі замазуєш? Гиря. Сам же ти колись до церкви ходив, на криласі навіть співав, і люди тебе за це поважали. Коли тепер не віриш, то не заважай другому, не заступай стежки до бога... Смик. Був і я темним, та, спасибі революції, прозрів… Побачив, що віра — темниця, а попи то є сторожа... От і кажу... Гиря. Благаємо, покладіть святиню, бо їй же, сердешній, болить у немитих, може і грішних руках... Вона ж батьківськими й нашими молитвами вкрита, вона слізьми нашими полита... (Упав навколішки і заспівав: “Взбраннєй воєводо, побєдмгельная”). До його пристали Черниці. Злий голос. Не знущайся, собако!.. Люди ж тебе просять, не звірі!.. Гиря. Благаю! Гомін: — Хліб заграбували... — Худобу забрали... — Овець, вороного коня... — Качок, гусей, рядна, а тепер і святиню беруть... — Та що ж це робиться? Смик. Як треба було царям воюватися, то з церков золото брали і дзвони, а як ми за шматок хліба воюємо, за свою власть, то вже й гріх? Граждане! Прошу вас циркулярно розійтисяі.. (До комісії). Ходімо! Взявся йти, за ним рушила була комісія. Коли тут злий, аж дикий голос: — Люди добрі, заступіть святиню!.. Рятуйте! Рятуйте, хто в господа бога вірує!.. Гиря підштовхнув Ларивон а. Глухонімий вийшов, нахиливши голову, навперейми комісії. Вишкірив зуби. Грізно мугикнув. Раптом одним рухом вирвав у Копистки церковні речі, плечем одкинув Смика і ще когось. Од черевного дикого його ревіння шугнули, розступились усі. Причинивши браму, поклав речі, вийшов, зачинив браму і став перед нею, темний, грізний, ошкірений. Кинулись до його Смик, Копистка: — Оддай, Ларивон е! — Чуєш ти?.. Оддай, братко! Ларивон замахнувся дрючком — засвистіло в повітрі. Мусили одійти. Гиря. Не займайте його, не займайте! Це ж бог його з неба врозумив і силою своєю осіяв... (До всіх). Чудо явив!.. Смик. Знаємо, хто врозумив!.. Копистка. Врозумили його тут, на землі! (До Ларивон а). Ех, ти ж темниця, темниця, братко! Кого ти послухав, подумай!.. Годований. Хіба можна йому людське слово почути чи чоловіка послухати, коли він од роду глухий і німий, граждани? Не що інше, як чудо господнє, граждани... Дід з ціпком. Авжеж, чудо! Тільки бога почути воно може, тільки бога, щоб ти знав. Копистка. Почує він і нас. грішних. (До Ларивон а). Слухай, братко (на мигах та знаках), ось слухай: бач, пухлі кругом, їсти хочуть — як хочуть! Приходять до його (показав на Гирю), просять, падають... Дай-дай! Ворота заперто, собаки гав-гав — не дає! Гиря. Душу б оддав! Забрали! Нема! Смик. Душі в тебе нема й не було, а хліб іще є! Гиря. Нема! Смик. Є! Копистка (до Ларивона). Помирають, братко, сам же ти бачив такі інциденти. І там помирають. І скрізь помирають. Ніхто даром хліба не дає. Говорять — дай гроші, що круглі і сяють... От-от, що круглі і сяють. А грошей нема: і в тебе, і в мене... А з чаші й хреста Совіцька влада викує гроші!.. От-от! Гроші, браток! Годований. Зуби! Копистка. Що? Годований, дід з ціпком, монашки : — Комісарам зуби! — Каблучки! — Персні! Копистка, Параска і Смик. Гроші на хліб! Копистка. Бідному класу — тобі, братухо, мені й усім — за чашу і хрест золоті — хліба, браток, привезуть. Добрав тепер діла? От-от. Привезуть! Он-он з того краю, тією дорогою, з города... Брат, брат, як зариплять вози! А то й машиною, отим автомобілем. Бачив! Чох-чох... Мабуть, надія замріяла в кожного, бо в натовпі голови всіх повернулись у той бік. Глянув туди й Ларивон . Годований (іронічно). Подивіться, граждани, подивіться! Он-он головний комісар їхній їде — голодная смерть! Га-га! Хіба не чуєте — ребрами торохтить?.. Подивіться, як кажуть, пожалуста... У натовпі рух. В очах затінилось страхіття. Чого ж ви всі одвертаєтесь?.. Га-га! Отож воно й є! Не привезуть! Бо ніколи ще до нас не возили — тільки вивозили. Га-га! Птиця повтікала — подумайте. Гав не стало!.. Копистка (підійшовши близько до Ларивон а). Голодної смерті хрестом не одгониш, тільки хлібом... Все одно без чаші, без причастя народ умирає... На біса воно? Оддай, Ларивон е!.. Ну, голубе? Визвірився знов Ларивон , замахнувся дрючком. Копистка одскочив: — Ех ти, темная сило! Смик. Одійди, Мусію!.. Його вже освітили й осяяли... (Вийняв нишком револьвера). Тепер тільки оце й допоможе... Копистка. Ти здурів?.. Та вони цього тільки й ждуть... Кинь!.. Заховай!.. (Та й прикрив своєю рукою револьвер. Учепився за Смик о в і руки). Смик. Пусти! Як оддамо цінності — оддамо усе. Або тепер, або... Пусти, кажу! Параска (помітила, що лихо). Стійте, чоловіки, ось стійте! (Ухопила за руку Орину, вивела наперед). Ходімо, Орино, Ларивон нас не вдарить... Ганно! Явдохо, чого стоїте? Ходімо всі жінки! Візьмемо чашу і хрест од його! Він нам оддасть, от їй-бо... (До черниць). А ви, ґави, цитьте! (До жінок). Ну? Жінки зворухнулись проте не пішли. Одна Орина пошкандибала, безтямно бурмочучи: — Авжеж, ходімо!.. Ходімо, ходімо... Аби не додому — ходімо! По чашу ходімо!.. Параска. Стій, Ларивон е, голубе, стій! Орина. Авжеж, стій! Стій-стій! Татонько, стій! Став Ларивон . Дрючок додолу спустив. Дивиться. Параска. Я тобі ще раз сорочку з бруду виперу... Тричі виперу, тільки ти не бийся... Вищиривсь на неї Ларивон, подобно усміхнувся. А Параска так і засвітилась радісно: — Бач, не забув, як колись я сорочку йому випрала Орина. Авжеж, не забув, мій татонько. Бо хто ж, як не я, на його каліцтво зглянулась і в житі з ним трошеньки полежала... Татонько мій! Не забув — не забув... Параска. Ти ж її не вдариш, Ларивон е? А мене? Ні? А чашу та хрест оддасиш? Дурненький, на хліб поміняємо, діток погодуємо, од голодної смерті врятуємо... Орина. Авжеж, погодуємо! Хоч раз погодуємо! Погодуємо-погодуємо. А вони засміються, татоньку мій... (Аж засміялась, до Ларивон а припавши). Повернувся Ларивон , браму одчинив і виніс чашу та хрест. Тиче іх Орині, Парасці, а сам одкрив рота, мугикає. Параска. Сам винеси, Ларивон е! Он-он туди, у ревком! Неси! Неси!.. Підійшли ще жінки, оточили Ларивон а. Підбіг Смик. Орина (шкандибаючи попліч з Ларивон ом, за чашу рукою вхопилась). Авжеж, неси! Неси, неси!.. Параска. А що! Дорогу дайте, чоловіки! Натовп посунув за ними. Тільки біля Гирі та Годованого купка зосталась. Та ще Копистка, скручуючи цигарку, одстав. Запалив, цвіркнув та й кинув на сторону Гирі: — Оце й я скажу — чудо! З резолюцією... (Іронічно). Ну, моліться, моліться, бо я б молився, та, вірите, ніколи... (Та й подався). Завіса ДІЯ ЧЕТВЕРТА 1 Напровесні Копистка сидів у сільраді сам. Коли чує: бам-бам-бам! — задзвонили в церкві. Задзвонили — перестали. Копистка. Гм... Що за знак? Немов на пужар, тільки ж перестало... (Одчинив віконце, виглянув). Ага, Васько!.. Чуєш, Василю? Чи не знаєш часом, чого так у церкві задзвонили?.. Питаю, чого так чудно задзвонили?.. Не знаєш... А куди це ти з торбою, га?.. Що?.. Ти ось краще зайди сюди, синашу! Та на часинку!.. (Повернувся до дверей). Щось надумав, мабуть, хлопець. Увійшов Вася. Ноги пухлі. В руках паличка, за плечима торбинка. Копистка. Здрастуй, синок!.. Так, кажеш, не знаєш, чого дзвонили? Вася тільки головою хитнув. Може, де пужар?.. Не видко, кажеш... Гм... А куди це ти налагодився? Вася (як хворий, повів рукою). А... туди. Копистка. От тобі й на! Та куди саме? Вася. Не знаю... В город думка була. Копистка. В город? Вася. Мати померла й батько, ви ж знаєте. А сьогодні дід вночі: тікай, кажуть, закурили — і вмерли. Сумно якось стало одному. Так я встав уранці та й пішов. Копистка. А дід хіба не ходив до церкви? Гиря ж там, кажуть, вареним ячменем людей годує! Вася. Діда прогнали... А я не ходив. Маслаки кінські збирав і варив. А палива з стріхи Смикав. Копистка (зворушився). То чом же до мене не прийшов, чудій ти, не чоловік! Я б тебе печеною ґавою нагодував... А в торбинці в тебе що? Вася. Та... Книжки. Копистка. Гм. . Книжки? І букваря, ма'ть, забрав? Вася. Та... й букваря. Копистка. І тетрадьку? Вася. Яку тетрадьку? Копистка. Та тую, що... совіцькі слова вписував. Вася. А-а... Забрав, дядю! Аякже! Копистка (заходив по хаті). Ти ось що, синок!.. Ти не ходи в город, бо не дійдеш. Помреш у дорозі. Зоставайся тут... За секретаря будеш. Тобі скільки років? Вася. Та... ще помру я тут. Копистка. Чорта помремо, синок! Будь єрой!.. От-от, як не видно, їде вже, повертає з города Серьога і, мабуть, з хлібом... Вася. Кажуть, що не приїде, бо вже місяць, як повіз у город чашу й хрест, а не видно й не чути, кажуть... Копистка. Хто каже?.. Приїде! Ось побачиш — приїде! А он тобі надворі що — весна? А ондечки подивись що — сонце? Та яке сонце, гей! Вася. Та... сонця ж не можна їсти. Копистка. А то так: сонце не ґава — його не впіймаєш. Та тільки ти не добрав діла, синок! Сонце припече, трава наросте, рогоза в річці, риби наловимо, юшки наваримо... Ну, а там незабаром трах-тара-рах — хліб уродить... А поки що в мене сьогодні ґава є. Катай, синок, до мене жити! Ну що? Вася (осміхнувся крізь сльози). Та... не знаю, як це воно буде. Копистка. Знаєш, синок, що я надумав? Вася. Що? Копистка. А ось що: я тебе смаженою ґавою годуватиму, а ти мене за це букваря довчиш. Гаразд? Вася. Гаразд! Копистка. Трах-тара-рах, резолюцію прийнято! Отже, таки вивчусь я грамоти, туди його маму! І рихметики вивчусь, і всякої політики... 3 Убігла Параска. Копистка до неї: — Чуєш, стара? Давай на старість ще таку штуку встругнемо — і тебе грамоти вивчимо, га? Параска. Годі! Он що в церкві робиться! Копистка. Що? Параска. Я так і думала: сидить, мабуть, руда сатана та цигарку смокче, а не туди, що вже треба нам ховатися або тікати! Копистка. От тобі й на! Параска. Тобі на!.. То ж закурив собі голову так. що й смерті вже своєї не бачиш! І так увесь вік. Як ще колись козаки приїздили вбиваги людей за ту панську економію, що спалили, — так люди — як люди... Той утік, той заховався, а він, руда сатана, досидівся, докурився отак, аж поки наскочили козаки... Копистка. Та через кого ж, як не через тебе, зозулько, увесь той інцидент і случився. Прибігла отак: гари, гари... їдуть! А хто їде — не добереш... Параска. Що? Через мене, кажеш?.. Подивись, Мусію, мені у вічі!.. Копистка. Подивись ти мені у вічі!.. І дивились одне одному в вічі, аж поки Копистка не одвів своїх. Ну годі, бо хіба жінку передивишся!.. Параска. Моя правда, Мусію! Копистка. Годі!.. Параска. І побачиш, як не на моє вийде! Отак і вб'ють тебе, отак через цигарку не вбачиш, де й смерть на тебе візьметься... Копистка. Та кажи, що в церкві? Параска. Ага! Тепер кажи... Слухай, Мусію! Вони ось-ось прийдуть з церкви сюди... вбивати... Копистка. Хто? Вася. Кого? Параска. Орину, Ларивон а і нас! Копистка. Та кажи товком! Параска. Слухай! Орина й Ларивон (він живе у неї) прийшли до церкви. Гиря ж ото роздавав по ложці варений ячмінь людям, і Лизька була, і знаєш ще хто? Панько! Прибрався, одягся, миску з ячменем за Лизькою носить, ще й свічечку. А Лизька роздає. Побачив мене і, як пес той, щулився і свічечку ту не зна, де подіти... Га, Мусію? Наш секретар!. Копистка. Та мать його!.. Кажи далі! Параска. Отож Гиря не дав Орині ячменю, каже: “Піди та перш помолись, у батюшки посповідайся”. А вона вже несповна розуму, пішла, ще й Ларивон а потягла. А на сповіді й каже: дітей з Ларивоном поїла... Копистка (аж похитнувся). Та що ти кажеш, Параско?.. Параска. Піп про це Гирі, Гиря людям... Задзвонили в дзвони, позбігалися, Ларивона пов'язали... До розправи, кричать, повбивати їх треба!.. Чую, й на тебе похвалки гонять... Кажуть: Смик утік, Совіта нема — саме слушний час... Та я з церкви та городами, городами сюди... Тікаймо, Мусію, бо вб'ють! Копистка. Ти ось що, Параско!.. Ти... Параска. Тікаймо, кажу! Чого ще сидіти отут! Щоб на шматки розірвали?.. Якби ти чув, що вони казали!.. Сюди прийдуть, казали... Тікаймо! Отак городами повз стару греблю, щоб не побачили... Копистка. Ша, Парасю, ша!.. Ти ось що, кажу, біжи зараз та скликай... Параска. Кого? Копистка. Наших!.. Усіх, хто живий ще зостався. Параска. Вже й: їх не докличешся, дурний ти!.. Копистка. Дев'яносто сім... Параска. Було та загуло! Сьогодні вночі не спалося, дак я всім число склала. Половина слободи людей вимерло, а наша голота поперед усіх в ямки попадала... Копистка. А Кондратій Хурса, Клименко Захар, Барило один і другий, Сирота Юхим, Золото Мойша?.. Параска. Та вони вже такі, що й ніг, либонь, не потягнуть... Копистка. Клименко Захар, завчора бачились, ось тут сидів... Та й Сергій казав, як їхав: гляди ж, стережи, Мусію, казав... Параска. Стережи! Кого?.. Що?.. Оцю порожню халупу? Копистка. Совіцькую власть, дурна на тобі голова!.. Параска. На тобі! Бо як поприходять ось, то й ту дурну зірвуть, а без неї що ти встережеш. Що, питаю? Копистка. Серьога ось-ось як не приїде... Параска. Не приїде твій Серьога! Він уже забув, відкіля й двері до нас одчиняються. П'ятий тиждень пішов, а його нема. І не буде! Бо він не такий дурний: забрав золото... Копистка (аж руку звів). Знаєш що, Параско? Параска. Ну що? Копистка. Не піднімай преній — от що! Параска. Мусію! Благаю!.. Копистка. Я що сказав? Параска принишкла. Зараз, кажу, біжи!.. Нагукай там, хто живий!.. Та не барися, чуєш? Одною ногою там — другою щоб тут!.. Параска. А коли я вже тебе здихаюсь, руда сатана! Коли вже ти мені світ розв'яжеш! І якби ж путяще що, а то ж... (Вибігла і за хвилину назад). Мусію!.. Ідуть!.. Вже недалеко, ось... Копистка. Ну що ти їй!.. Біжи! Параска. Тепер я городами... Ти ж гляди, Мусію, без мене... нічого не роби тут... Я одним духом... (Побігла). Копистка (до Васі). А ми, синок, ось що... Зараз зорганізуємо ревком. Вася. Як це ревком?.. Копистка. А так, що Совєта у нас нема? Нема, бо повмирали або неспособні лежать. Гиря до власті свої руці простяга? Простяга, через Панька простяга, бо Панько йому продався... Я оце про все подумав, про всю їхню політику... А ти, Василю, грамотний, пишеш так аж-аж — і хлопець — єрой революції. Сідай за секретаря. Вася. Та я не вмію, щоб по-писарському. Не вчився. Копистка. На біса по-писарському! Пиши по-нашому. (Дістав із шафки паперу, перо, чорнило, тиче Васі). Пиши: як у нашій слобідці комнезами вимерли, Совєта нема, а контра висунула голову, сичить гадюкою, от-от укусить, то постановили... Вася. Та не можу я, щоб за секретаря! От право, не можу!.. Копистка. Та ти ж уже писав раз! Сідай! (Посадив Васю, умочив йому перо). Я буду проказувати, а ти пиши! Одно знай пиши, а тоді підпишемо... удвох... Ну, слухай! Пиши: призначення ревкому. Написав? Тепер пиши: постановили... Вася. Щось не так, дядьку Мусію. Треба перш — слухали. Копистка. Та кого ти будеш слухати, як нікого нема! Кажу я — повмирали або неспособні лежать... Близько грізно підступив до вікон гомін. Уже стало чути тупотняву. Та що його довго балакати! Пиши: постановили призначити на ревком, поки повернеться з города Серьога, на предсідателя Мусія Копистку, а на секретаря — товариша Стоножкина Василя... Пиши, синок! Трах-тара-рах — резолюцію прийнято! Шабаш!.. А тепер — треба покурити, бо хто його зна, що там буде... 4 Хтось одкинув двері навстіж. Гунув натовп. Попереду ввійшов Годований. За ним Дід з ціпком: — Ведіть їх сюди! Зараз судитимемо!.. Увели Орину й Ларивон а, зв'язаного й спутаного. Увійшов Гиря. Набилося людей. Годований. Де предсідатель? Копистка. Що трапилось? Годований. Я питаю, де предсідатель? Де ваша вдасть? Копистка. Що трапилось, питаю? Дід з ціпком. Людоїдів привели, щоб ти знав!.. Хіба не бачиш? Годований. Ми, народ, питаємо — де предсідатель? Копистка. Хіба не знаєш — у повіт поїхав! Годований. Граждани люди! Уже місяць, як нема предсідателя! Чи не пора нам спитати: а чому його так довго нема? Злий голос. Утік! Годований. Сутая правда! Утік! Забрав золото, народне добро, і втік. (До Копистки). Виходить — утекла ваша власть? Виходить — власті нема? (До натовпу). Граждани люди! Власть утекла, Совєта нема — мабуть, самі судитимемо? Злий голос. Авжеж, самі! Гомін: — Самі! — Починайте! Копистка. Ша трошки, ша!.. Бо є ревком... Годований. Ревком? Де він? Хто? Копистка. Тутечки він, ось!.. Я предсідатель, а оцей парнишка — товариш Стоножкин — секретар. Протокол є. Вам чого требується? Годований. Та хто вас обрав? Де ви взялися? Копистка. Тут і не требується обирати. Тут так: об'явився — й шабаш. Аби тільки за бідний клас стояв. Такий совіцький закон є... І не думайте, не простий собі закон, а секретний і вроді воєнний... Годований. Так це ти об'явився ревкомом? Копистка. Еге ж! Годований. Ти? Копистка. От чудак, ще й питаєш... Та кому ж і об'явитися, як не нам?.. Ну, подумай! Не станеш же ти, чи Гиря, чи там дід Онисько ревкомом, коли по закону вам не полагається... Годований, (аж очі налилися кров'ю, засіпалися губи). Та це ти думаєш ще раз заступити нам дорогу?.. Граждани, люди!.. Та доки ще він буде!.. Гиря (спинив Годованого). Постривай! Не треба сварки... Хай покаже, який він ревком. (Тоді до Копистки). Ну, що ж! Обібрався грибом, то лізь у козуб. Ось народ привів людоїдів. Скажи, що з ними робитимеш? (До людей). Постороніться трошки! Хай людоїди вийдуть наперед, щоб їх ревком побачив. Дід з ціпком. От до чого призвело більшовицькеє движеніє! Людоїдство повелося!.. Ну, що тепер скажеш, товаришу ревком? Копистка. А от розпитаюся, тоді й скажу. Ану цитьте! До порядку! Діду, одступіться трошки назад!.. Дід з ціпком. Годі вже наставляти на порядок! Бо вже допорядкувалися, годі!.. Копистка. Вам, діду, слова не дадено! Дід з ціпком. І просить тебе не стану. Захочу сказати, то скажу, ще й в очі плюну. Отак!.. (Та й плюнув на Копистку). Копистка (не зворухнувся. Вийняв кисет. Закурив). Товаришу секретар! Впишіть цього факта в протокол. А резолюція трошки згодом вийде...(До натовпу). Зараз ревком править засідання. Якщо маєте щось сказати, то кажіть по-людському! А плювати тепер і на долівку заборонено... Годований. А людей їсти у вас заборонено? Гиря. Ось тихо, граждани!.. (До Копистки). Сьогодні люди довідались, що оцей чоловік, Ларивон , порізав дітей... Аж три тижні оця женщина, Орина, сказать би, мати, варила й смажила вночі своїх діток м'ясо. Маслаки ось у ряднині — речовий доказ... Тепер народ привів їх до розправи, щоб судити. Правду я кажу, граждани? Гомін (грізно): — Авжеж, правду! — Гола правда! Гиря. Суди ж їх, коли ти ревком! При всіх суди, при людях, щоб кожне бачило й чуло, як судить ревком людоїдів... А тоді й ми своє слово скажемо... Дід з ціпком. Та хіба в їх суд є? Більшовицьке движеніє, та й усе!.. Нема бога, нема царя — нема й суда, щоб ти знав!.. Копистка. Скажи, Орино, ти їла своїх дітей м'ясо? Правду кажи, не бійся! Орина (чудно якось посміхаючись). Їстоньки хотілось. Дуже хотілось. Я прийшла увечері додому, аж Маринка померла. А Ларивон , дай бог йому здоров'ячка, й показує: або всім помирати, або давайте по шматочку їсти Маринку... Копистка. Виходить, ви їли мертвих дітей? Орина. Авжеж, мертвеньких! Мертвеньких, мертвеньких... Ларивон , спасибі йому, нагострив ножа... А я стала до ікони, помолилася. І боженька бачив, як Ларивон різав, а нічого не сказав. Тільки осміхнувся... (Засміялась тихим напівбожевільним сміхом). Я їстоньки дуже хотіла, аж в голові каламутилось... Я в печі запалила, пополоскала гарненько, чистенько. Копистка (аж хитнувся). Що пополоскала? Орина. Маринку, мою донечку... Хоч їстоньки дуже хотілося, проте я в той вечір Маринки не їла. Ларивон їв і дітям давав. Тільки солі не було... Без солі бідненькі їли... Без солі — без солі... З натовпу гомін. Годований. Брешеш, і ти їла! Троє діток було — і всіх поїла! Ось у ряднині кістки... Орина. Авжеж, кістки. (Махнула кудись рукою). І там кістки, і скрізь-скрізь кістоньки-кістоньки... Учора в церкві, думала, свічки горять, аж то кістки... такі жовтенькі, як у Маринки... Ій-бо... Стирчать і сяють... Гиря (до всіх). Чуєте? Вона призналась, вона не криється. Ось тихо! Даймо тепер ревкомові слово! Хай він перший скаже, якою карою покарати людоїдів... Ну, Копистко? З натовпу підхопили: — Кажи! — Говори! — Суди! Копистка. Ось що я скажу! Не мені й не вам їх судити... Гиря. Он як!.. Копистка. Не мені, кажу, і не вам, бо ми не спеціальнії люди. До повіту треба вдаритися, щоб приїхала комісія, бо до цього діла треба таких суддів, щоб на голову спеціальні були... Годований. Ага! Он куди він гне... Га? Копистка. А ти як думав: трах-тара-рах — і весь суд? А може, вони з голоду розум втеряли і треба, щоб доктор їм у голову заглянув. Як там і що... Може, у їх щось не в порядку, і тоді хто за це одвітить?..Та ще й незвісно, що в повіті скажуть, як дознають, що в нас таке лихо повелося. А дознають!.. Гиря. Виходить, що ревком не в силах людоїдів судити? Копистка. Ревком зараз візьме їх під арешт і негайно сповістить у повіт... Товаришу секретар! Напишіть у повіт циркуляра, щоб зараз, негайно... Гиря (перебив). Виходить, що ревком за людоїдів? Копистка. Підожди!.. Гиря. Аякже: де б вивести зараз людоїдів отуди до канави та повбивати, а ти їх під арешт, годуватимеш, та ще й доктора до них?.. Оце суді Оце ревком, я вам скажу! (До юрби). Бачили? Чули? Дід з ціпком. Погибаємо! Од більшовицького движенія погибаємо! Голос . Повбивати їх... Людоїдів і ревкома разом!.. Щоб не було!.. Ще голоси. Повбивати, як собак! Злий голос. Мало повбивати! Бо собака, як голодна, то лежить і здохне, а не з'їсть своїх дітей... Живих закопати їх в землю, ось що я скажу! Годований. Хто за те, щоб повбивати людоїдів, хай підніме руку!.. Раз, два, три, чотири... сім... десять-тринадцять... Всі, як один! Злий голос. І Копистку з ними. Галас, вигуки, аж затанцювали: — І Копистку! — Увесь ревком! Годований. Хто за те, щоб і Копистку та й цього парубійка з ними? (Показав на Васю). Раз, два, три... п'ять... сім... десять... Всі, як один! Так! І хто за те, щоб це діло зробити по-воєнному, одним заходом, зараз?.. Раз, два, три... сім... дев'ять... Всі, як один!.. Злий голос. Та годі щитати! Виводь їх! До канави!.. В юрбі закричали, замахали руками, ціпками: — В'яжи! — Давай мотузка!.. Гиря (виступив). Іще, граждани, забулися!.. Нам треба нову власть обрати! Чуєте? Я думаю так: Годованого на предсідателя, а за секретаря... Годований. Та кого ж, як не Пантелеймона Петровича! Панька!.. Та вже їх ніхто не слухав. В'язали Копистку. Виводили Васю, Орину, Ларивон а. Дід з ціпком шматував і топтав протокола. 5 Вивели їх на вигін до канави. Поставили вряд. Гомін, вигуки вщухли. Гиря (виступив наперед). Ну, чого ж ми стали?.. Кінчаймо? Юрба завагалася. Гиря знов: — Ну от... Привели, а самі поставали... Треба ж той... Ну?.. (Усміхнувся, скривившись). Не молиться ж на їх!.. Ану-ну? Хто перший, починай! Юрба зворухнулась і знову стала. Та невже ніхто не наважиться, га? Все одно назад вже не можна. Раз почали... Граждани! Годований (годі). Господи благослови! Я первий піднімаю руку... (Вийняв з-під поли обріза, повернувся до Гирі). По одному чи всіх підряд будемо? Гиря. Як хочеш... Я ж не вмію стріляти. Годований. Доведеться по одному... там за канавою... (Гукнув на юрбу). Ану розступіться, граждани!.. Дайте дорогу... (Смикнув Ларивон а). Ходім, ти!.. (Повів його, взявшись за кінчик пов'язаного мотуза). Юрба загомоніла і втихла. Кожне стежило. очима, як заводив Годований глухонімого за канаву, як спинив його й наказав стати на коліна. Чулося звідти: “Стань навколішки! Ну?.. Чуєш?.. Отак, дивись. Отак!..” Хтось (тоді в натовпу). Навіщо він його навколішки? Другий. Щоб краще вцілити... Третій (не одводячи очей). Цитьте! В юрбі. Цитьте!.. Цитьте!.. Юрба завмерла. Гримнув вистріл. У Копистки впав з голови картузик. Вася заплющив очі. Юрба ожила, вибухла гомоном, криками: — Попав! — Як у серце вліпив!.. — Дивись, кров он... Хтось (аж підскочив). Так його! Юрба (раптом подалася назад): — Дивись, він встає! — Живий!.. — Лізе! Дід з ціпком. Його куля не візьме. Дехто взявся тікати. Ще раз бахнув вистріл. Втікачі спинились: — Упав! Упав! — Тепер вже капут йому!. — Ні, дивись, ще встає... Дід з ціпком. Кажу, куля не візьме! Свяченим ножем дорізати треба!.. Свяченим, щоб ти знав!.. 6 Прискочив Годований. — Дайте сокиру!.. Добити треба! Юрба підхопила: — Сокиру сюди! — Авжеж, сокирою требаї Подали сокиру. Годований вихопив з рук. Хтось до його, нетерпляче: — Дай я! Другий. Ось я! Третій. Я! Я! Вчепилися в сокиру. — Пусти! — Ти пусти! З юрби. Пустіть! Нехай один хто... — Один нехай! Хтось (тоном філософа). Ну й народ у нас! І тут один в одного з-під рук вихоплює. Годований. Пустіть, я самі (Побіг за канаву). За ним посунулась сп'яніла од крові юрба. Орина (безтямно). Ху, мухи... (Замахала руками). Мухи... Нічого не видно... Одгоніте ж мух!.. Одгоніте-одгоніте!.. У Васі зацокотіли зуби. — Дядю Мусію! Отак вони і нас... вбиватимуть. Копистка. Ось зараз, синок... Прийдуть наші, синок... Параска ж побігла. Та ось і вона!... Ось!.. 7 Прибігла Параска. Хустка злізла, от-от упаде: — Мусію! Що ж це таке, Мусію?! Копистка (здвигнувся, повів головою). Ша!.. Кажи тихо!.. Покликала? Параска. Не докликалась! Копистка. Клименко Захар? Параска. Учора пішов в поле корінці копати, нахилився й помер... Копистка. А Хурса?.. Параска. Хурса на печі помер... Копистка. Та ти всіх оббігала?.. А Барили, Сирота Юхим, Золото Мойша?.. Параска. Всіх! Барили десь подалися в город. Сирота п'ятий день у хаті мертвий лежить... (Та й замовкла). Копистка (по паузі). Ти ось що, Параско Параска. Ну? Копистка. Скрути мені цигарку... Кисет отут... у правій кишені... і сірнички... Взялася Параска крутити цигарку. Пальці тремтять. — Мусію! Знаєш, що я надумала? Копистка. Не розсипай!.. Параска. Я з тобою стану... Нехай вбивають разом! Копистка. Ти ось що... Ти зараз катай в город!.. Ярком, понад греблею, щоб не побачили. Параска. Годі! Нікуди я не піду!.. Копистка. Не заводь преній! Звістку даси, за свідка на суді будеш... Параска. Мусійчику!.. Копистка. Мерщій крути!.. За свідка, кажу, будеш!.. Про все розкажеш, як і що... Скажеш — протоколе порвали. З-за канави почулося: — Готовий!.. Ведіть тепер Копистку! Крикнуло кілька голосів: — Копистку! — Подай Копистку! Копистка (до Параски). Запали!.. Запалила Параска цигарку, потягла, дала чоловікові,. Ну, гляди ж мені... щоб дійшла благополучно!.. Йди! Біжи, а то... Насунулась юрба. Повели Мусія Копистку. Тоді Вася немов виріс: — Стійте! Ось і я з ним... Стійте, кажу! Дядю Мусію, підождіть! Бо як же я без вас буду?.. (Побіг спотикаючись до Копистки). Кинулась була й Параска, та спинилась. Підняла з землі Мусієвого картузика, притулила до уст, до грудей, заплакала і вже взялася бігти, аж тут зацокотіло, загуркотіло десь недалеко возом. Параска замахала руками, крикнула: — Серього! Серього! Ось сюди, Серього!.. Хтось (злякано крикнув). Смик вернувся! Серьога! Предсідатель!.. Юрбу мов заціпило. І раптом кілька чоловік вдарилось тікати. Зчинилась паніка. 8 З'явився Смик. За ним продармієць з рушницею. Побачивши все, кинулись за канаву. Параска попереду: — Мусію! Ось Серьога!.. Стій!.. Не стріляй!.. Юрба кинулась врозтіч. І в цей час, коли все рухалось, бігло, одна Орина зосталась на тім місці, де й стояла. Бурмотіла. Махала перед очима руками. 9 Повернулись од канави: Смик, Копистка, Параска, Вася, дехто з людей. Смик. Учора б приїхав, та вісь заломилась... Хліба привезли, Мусію!.. Не тільки їсти, а й сіяти буде! Ще пришлють... Та як все це вийшло? Як почалося? Мусію, га? Параска. Підожди, дай йому до тями дійти. (До чоловіка). Ось картуз, Мусію!.. Та я сама надіну! (Наділа на Копистку картузика). Він приправив його, потому закурив, цвіркнув і, немов нічого не було з ним, спитав Смика: — А скільки пудів хліба? Смик. Три хури!.. Дев'яносто сім пудів... іще дадуть, на оранку, бо дивись, вже весна... 10 Продармієць привів Гирю й Годованого. Завіса