НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ   ТРАГЕДІЙНЕ   ПЕРША ДІЯ 1 Заплакала, затужила у своєму домі (на Міщанській вулиці, № 37) мадам Стаханчиха Тарасовна: — Ой, хто скаже, хто ж розкаже, чи ти, доню, чи ти, пташко, а чи ти. Матінко Божа, куди він, у яку сторононьку тікає та на кого ж мене, бідну, покида-а-є?». Похнюпилась канарка в клітці. Посмутнів образ Божої Матері. Мовчать. Тільки дочка середульша біля матері впада: — Мамонько! — Не перебивай! — Випийте, люба... — Що це? — Валер'янові краплі. — Геть, одчепися! Хіба можна таку драму в серці та валер'янкою впинити... Дай мені отрути! — Сіли б ви краще од вікна, абощо. — А то що? — Люди ж проходять повз вікон... — Товченого скла дай, я втруюся!.. — Сусіди ж он бачать і чують. — Хай бачать! Хай чують! Як друзі, — хай пожаліють, а вороги, — хай ізрадіють, що драма така в нас у домі, що муж мій законний тіка-а-є...     2 Увійшла   старша дочка. Середульша до неї: — Покликала хрещеного? — Ідуть. Тарасовна (так і скинулась) — Де він, далеко? — Зараз увійдуть. — Де, питаю? — Та кажу ж вам, мамонько, зараз... Заскочили в одне місце, заслабли на шлунок... Тарасовна (утерлась) — А господи, так би й сказала відразу. Та чи прибрано ж там? — Я мила учора. Середульша (до старшої) — Ти ж сказала хрещеному, що папонька побіг вже по пашпорт? — Аякже. — А він що? — Сказали, що вже знають про це. Тарасовна — А басів із церкви покликала? — Любуня ж побігла. — А горілки басам? — Вона й горілки купить. — Піди ж, моя доню, та наріж цибулі дрібненько, редьки, олійкою помасти на закуску людям. Старша (так і пирснула) — Все я, та я! І по хрещеного, і по басів, і цибулю криши. А вона он стоїть, ізгорнувши ручки... Середульша — А хто квіти полив, як не я? А хто з валер'янкою, як не я? Повилазило? Ущипнули одна одну, щоб Мати не бачила. — Ой! — Ой-ой! Тарасовна — Ой помру я і ще раз помру з такими доченьками, що вже темно в очах і сонце зробилося чорним, а вони ж того горя ще додають.» Дайте мені карти! Ще раз кину на його… Ще раз, та й годі. (Кинула на карти, Глянула. За серце взялася) — Ой, знову дорога кладеться!.. Дочки — Та невже ж, невже, мамонько мила? — Хіба повилазило? Червоная шістка? А в Тарасовни жах в очах глибокий, містичний: — Ворожу, ворожу — і все оця карта... А тут іще й сон; дорога у полі й місяць щербатий, що вже смутний, а що блідий... Немов би тіка, покотився за землю. А я стою при дорозі, як тінь та самотня. Це ж батько наш, місяць отой, чує душенька — втече він, поко-о-титься, загине в доро-о-зі... Дочки — Мамонько, цитьте!.. — Сусіди йдуть. Тарасовна — Годі мовчати, бо вже ж намовчалась! І критися годі! Хай знають усі, яка в домі й у серці драма...   З Увійшли сусіди, тихо й поважно, як і годиться заходити про такий случай. Стали. То дочки обидві, як ті ластівки до матері: — Може, вам, мамонько, компреса накласти? — Може б, ви, мамонько, лягли та спочили? Сусіди (Зітхнули. Покивали головами. І як годиться про такий случай, сказали філософічно) — А вже, мабуть, спочинемо в комхоза на дачі (на кладовищі). — Отам уже виспимось вволю. — Здрастуйте, Тарасовно! Тарасовна (Ледве, через силу підвелась. Привіталася) — Сідайте, сусідоньки. Хоч і хвора я, хоч і драма в домі, а просю — сідайте. (Дала середульшій хусточку). Дай мені другу хусточку! Середульша — Мокра ж, як хлющ... Хіба ж отак можна плакати, мамонько? Сусіди (на таке питання всміхнулись, примовивши) — Гм... А чому й ні? — Питає. — Сказано — молоде, зелене... Тарасовна — Не так себе жалько, як їх, моїх діток; що 'дне не спить — мамо, каже, не можу, друге не спить, плаче у подушку тихо, третя, Любуня, як тінь, біля мене всю ніч вистоює... А батькові байдуже: тіка-а-є... Сусіди — Та невже Малахій Минович, сказать би, вже при літах, та на таке діло пустився? Просто не віриться. Тарасовна — Вже у дорогу склався, ось: ціпочок, торбина а сухарями. Старша — Самі й сушили. Тарасовна — Потайки сушив... Оце побіг до виконкому совіцького пашпорта брати... Сьогодні й така. Сусіди — Та куди, хоч і не годиться закудикувати, куди, Тарасовно! — Не питайте! Старша — Не кажуть. Тарасовна — Не каже, сусідоньки милі. Вже й кум питав, вже й на молебень давала, вже й п'яним напували — не каже... Сусіди (ще більше здивувались) — Гм... Воно справді — ціпочок. І торбина. Це так, як на прощу йдуть... А може, він говіти налагодився, до ікони якої, абощо? Тарасовна — Де вже йому до ікони, коли сюрприз такий викинув, що паски заборонив був пекти... — Та що ви кажете? — Свиням... Крашанок накрасила сито, дак він сви-и-ням... Семий годок отак — нема в домі порадоньки, супокою, семий заступає, а він ще й з дому тіка-а-є... (Та й заголосила). Дочки — Ой, ой, мамонько, ой!.. Сусіди — Та що ви, Тарасовно! Стямтеся! Мов по мертвому. Хіба ж так можна? Тарасовна — Не можу, сусідоньки, до тями прийти. Лучче б йому вмерти. Щоб я його на той світ виряджала, як оце він тіка не знать і куди... Бо до мертвого хоч порадитися підеш, на хрест той похилишся та й виплачеш горе, а як втече він, куди мені йти? Де його шукати? По яких світах, у яких дорогах... Ні мертвого, ні живого не ви-и-дно... Сусіди (Вже й їх пройняло. У хустки та в фартухи сякаючись) — Така ж драма, така драма, що й кіна не треба!.. (По паузі). Хоч скажіть, коли це сталося з ним, з чого й як? Дочки (так і сипнули) — Ще з тої пори, як салдати паркан наш спалили… — Неправда! Як куля ударила в сіни… — Я розкажу! — Я! Тарасовна (впинила дочок) — Про мужа ніхто краще не розкаже, як законная жона, — тільки я... Ластівкою, ластівкою, сусідоньки, хутенько, бо сьогодні ж будень... Ще як почалась ота революція, як почалась, як почалася... Дочки — Салдати... — Не перебивай, ідійотко! — ...паркан наш спалили. Сусіди — У нас тоді свиней покололи красноголові македони. Тарасовна   й   Дочки (наввипередки) — З тої пори й почалось, сусідоньки. Попервах Маласик пив воду нишком... — У папоньки аж цокотіли... — Не перебивай, бо 'дна я бачила... Три дочки, три дівулі в домі, а ніхто, пріч мене, не бачив, як пив воду мій Маласик і як в його цокотіли зуби... — ...І в мене цокотіли, мамонько... — Брешеш! Ти й в революцію спала. То Любуня свої зубки зціплювала, бідна, щоб не заплакати од революції... — ...Ми всі зціплювали. — Мовчи!.. А вночі перед світом, сусідоньки, як уже й революція засинала, ми, збившись докупки, плакали, плакали й плакали... Сусіди (розтривожились) — Ударила революція, всіх чисто ж вона вдарила! Тарасовна — А найдужче мене і за що? За віщо? Дочки (як горохом) — Отоді як... — Не перебивай. — ...було вбито начальника пошти... Тарасовна — Мовчи! Отоді, як було вбито начальника пошти, Маласик затрусивсь, затремтів і замурувавсь у чулані... Сусіди — Га? Що? Дочки — Папонька... — Замурувавсь... — ...а двері замазали. Тарасовна — Два роки висидів. Сусіди (аж повставали) — Та що ви кажете! — Два роки в чулані? Тарасовна — Тож подумайте, яка мука була мовчати... Мовчала я й вони мовчали, мов у рот води понабирали. Сусіди (скинулись очима) — То виходить, що Малахій Минович і не їздив, як казали, на село до брата? — Ні, ні... Аж тепер одкриюсь, сусідоньки, аж тепер усю правду скажу… — І не служив там? — Ні й ще раз ні! Тільки Бог знав, що Маласик замурований сидить, тільки Бог, та ще я, та ще дівоньки, та ще кум... Сусіди (досадно стало, що як же це вони не дізналися про це) — Ну, хто пойме віри!.. От драма... Тож нам чулося вночі... Та куди ж він, простіть на слові, до вітру ходив? Середульша — У віконечко. Тарасовна — Цить!.. У потайне віконечко, в горілочок... Сусіди — Це в той, що полуплений? Тарасовна — У той саме... Ще як Любунею ходила, то купила. Сусіди (звели плечима) — Хм... То ж щоранку дивишся... — Горщок на паркані... А й не туди, що то ж Малахій Минович у чулані замурований... — Сидить... Тарасовна — Вже як зайшла непа... Пам'ятаєте, сусідоньки, кумові дозволили торгувать іконами? — Аякжеі Вперше за всю революцію ладану купили... Середульша — Аж тоді папочка розмурувався... Тарасовна — Цить!.. І краще б він замурований довіку сидів, як тепер, книжок большовицьких начитавшись, із дому тіка-а-а... 4 Тут убігла Любуня, молодша дочка. Кошика додолу, руки до серця: — Ви тут плачете, ви тут тужите, а не знаєте, що вже папонька з виконкому вийшли. Йокнула Тарасовна. Мене поцілували, а самі раді та веселі... Тарасовна — Пашпорта узяв? — Не знаю... Пішли до начраймила. А я в церкву заскочила, мамонько, навколішки впала, помолилася: Боже, кажу. Боже, не дай мені щастя-долі, тільки дай, щоб папонька вдома зосталися! Підлогу поцілувала (а сама плаче та показує, як вона це робила). Чи гаразд, що я так зробила, мамонько? Тарасовна — Гаразд, моя доню... А баси? Баси? — Зараз прийдуть. Сусіди — Молебня найняли, чи що? Любуня — Ні, це хрещений казали покликати баса й тенора з хору, щоб папоньку співами впинити... Ой, я й забула!.. Мамонько! Мокій Якович сказав, що найбільш любить папонька не "милость мира", а "вскую мя отринув еси".„. Тарасовна (заметушилась) — Так про це ж зараз треба хрещеному... (До старшої). Біжи нагукай! Старша — Та як же їх нагукаєш, коли вони... заскочили!   5 Та й прикусила язика, бо повагом увіходив Кум. Знесилений. Тарасовна (як до Бога) — Хіба ж можна так довго... коли таке горе, таке горе, куме! Кум (не пускаючи руки з живота) — Спокійно!., На крилах прилетів би, кумо, коли ж чуєте. (І по паузі, як всі дослухатися стали, додав). Чуєте, як булькотить?.. Ху... Так, каєте, тіка? Тарасовна — Вже вийшов з виконкому. Кум   (авторитетно) — Знаю. Любуня — Мене поцілували, а самі раді та веселі. Кум (авторитетніше ) — І про це знаю. Тарасовна — Подавсь до начраймила. Кум   (непереможно авторитетно) — І це мені не секрет. Тарасовна — То за що ж, куме, така мені драма? За віщо? Кум (глибокодумно показав угору пальцем) — Тілько Той знає. Сусіди (примовились) — А правда, правда... Тільки Той знає, за віщо. Кум (до сусід) — Здоровенькі були! Сусіди — Здрастуйте й вам! Кум — От яких мук зазнаєм. Тіка од нас кум, а куди — то й сам, ма'ть, не зна. Тарасовна — Карти в одну душу — дорога. Кум — Знаю й про це і кажу: хай вже на гробки дорога йому ляже, тільки не туди... Тарасовна, Дочки   й   Сусіди — Господи, куди? Куди, хрещений? Куди? Кум (до клітки. Журно похитав головою) — Здрастуй, пташонько! Сумуєш? Печалуешся й ти, що тіка твій хазяїн? (Обернувся до сусід). Не дурно ж у пісні співається: "канареєчка так жалібно пойоть"... (Тоді став драмат ичний весь і возговорив). Слухайте, кумо, і ви, хрещениці, й ви, Сусіди! Довідався оце я, що виконком не в силах заборонити кумові нашому тікати... Тарасовна (хитнулась. Тоді до кума, до всіх) — Дзвенить... в ухах... тонюсінько ж отак дзвенить... Кум (побачив, що Любуня якось чудно дивиться, не рухається — до неї) — А ти ще держишся, хрещенице? Любуня — Як була революція, хрещений, то всі пили воду й цокотіли зубами... Одна я отак стояла і всю революцію як "страсті" вистояла. Тільки отут (показала на щелепи) боліло... А тепер тут болить (на щелепи), і тут болить (взялася за серце), і в колінках болить, болить... Кум — І навіть начраймил сказав мені, еге... Нема, ка, в Радянської влади такого закону, щоб забороняв тікати з дому, тим паче, ка, немалолітньому вашому кумові. Тарасовна, Дочки, Сусіди — Куме! Що ж тепер робити? — Хрещений, порадьте! — Така ж драма, така драма! Кум — Спокійно!.. От тепер ви вповні зрозуміли, од чого живіт, нерви і все чисто в світі... Через кума!.. Басів покликали? Любуня — Зараз, сказали. Кум — Слухайте ж ще раз!.. Спокійно — себто, не плакати, тим паче в непритоміє не падати, аж поки не скажу — це раз... Сусіди — Слухайте! Слухайте! Кум — Канарку сюди! Ближче до столу!.. Отак... Засвітіть лампадика! Тарасовна   й   Дочки — Розіб'є, куме! — Папонька вже не вірять у лампадик. Кум — А я кажу — засвітіть!.. Ладан є? Тарасовна — Є... Отам достань, доню, отам на божниці!.. Кум — Накадіть, щоб на нерви йому вдарило. То дарма, що сьогодні він проти релігії. 27 год людина любила канарок, щоб ладаном пахло, у співах церковних кохалась — і щоб даром оце все минулось йому? Це — два... Сусіди (хитали, вихитували головами) — А так, так! — Авжеж, так! Кум — От що, — которую курку найбільш любив кум? Тарасовна — Жовтяву, золотий чубок. Кум — Убийте жовтяву! Тарасовна — Та що ви, куме! Таку курку!... Кум — Убить, кажу! І хай прибіжить котора з дівчат... Ну, от ти, Любуню!.. Ні, ти гратимеш на фісгармонії... Ти, Віруню!.. Прибіжи з куркою й кричи, що немов сусіда Тухля убив курку кийком по голові... Тарасовна — Це ж курка — нема ціни, куме. Кум — Отут-то й воно! Убить кілком, щоб око вискочило, щоб розтривожився він!.. Може, бог дасть, почне позиватись за курку, як колись до війни позивавсь він три роки за півня... Сусіди — А справді — це спосіб розумний... Біжи котора. Тарасовна — Вірунько, біжи! Всі (разом на Віруню і сама вона на себе) — Біжи, біжи! (Побігла). Кум — Це — тільки три... Чотири, спокійно, — я оце йшов і на природу дивився... І знаєте, що я помітив (по паузі). Помітив, що вже й природа не та, що за старого режиму була (по паузі). А чого так?.. А того, що попсували комуністи й природу... Отак запитаннями самими заплутаю кума — не втече... Недавно в райсельбуді центральний оратор виступав, дак я його запитаннями, немов каміннями отак... Оті баси. 6 Тільки хористи у двері, а вже кожне їм дорогу дає. Тенор, заїка, привітавшись, як почав: — Чу-чу-чув, що... Та, спасибі, бас підхопив: — Тікають Малахій Минович? Кум — Не так тяжко було б, якби він помер добровільно, навіть сьогодні. Сорок сім років, подумайте, сім'я, честь честю, і тут тобі наї — тіка. Тенор і бас (здивувалися) — А ку-ку-ку... — Куди, інтересно, тіка? Кум — Іду, каже, куме. Куди, питаюся? Послі, ка, одкриюся. Тенор   і   б а с — Чу-чу-чудно! — Чудно! Кум — Заболіло, защеміло мені серце, немов кропивою він ударив. Все життя приятелювали, сказать би, в серці одне в одного ночували, і от тобі наї — тіка, і от тобі на! — сьогодні тіка. Тенор — А чи-чи не краще на його подіє — ра-ра... (заспівав). "Разбойника благоразумного во єдинім часе..." Кум — Ні, ні Тільки "милость мира" Дехтярьова! Милость мира найбільш він вподобав. Рибу, було, ловимо, а він "милость мира" тихенько співа. Сам казав — умліваю, ка, видіння божественні бачу, як зачую цей спів... 7 Старша (на дверях) — Папонька!.. Папонька йдуть! Знялася тривога. Зарухались всі: — Далеко? — До двору доходять. — Куме! Як же тепер? — Може, починати? (б а с). — До-соль-мі-до! (Тенор). До кума всі обернулись. А він рукою, як булавою: — Спокійно! Я тоді знак покажу... Курку ж убийте! Кадильницю винесіть!.. 8 Увійшов Малахій. Став на порозі. Тиша. Тільки шелест очей. Кум — Чого, куме, став у порога?.. Хіба не впізнав? Це ж друзі твої посходились, зачувши, що ти сьогодні тікаєш. Малахій (очі замріяні, з порога зійшов) — Не тікаю, а йду. Кум — Це все одно — тікаєш. Малахій — Ой, як ми не втямимо, навіть ще не бачимо, — яких прав, яких прав надавала революція людині! Істинно потрібні оновлені очі, щоб бачити Їх. — Це ж до чого, куме, хоч і знаю я? — Хотів заборонити мені йти у подорож... А ще начраймил. Він, як і ти, куме, не втямить, що право на велику подорож дала мені революція... — Так ти, значить, йдеш? — Іду, куме! Іду, друзі мої! — Куди? — Куди?.. У голубую даль. Сусіди (як очерет од вітру — ш-ш-ш) — Куди він сказав? Куди? Як? Кум   (ударив Малахія очима) — Не шуткуючи скажи, куди? Тарасовна — Люди ж прийшли на проводи, хоч їм скажи — куди? Малахій (повінь мрійна в очах) — Ах, куме, і ви, друзі! Якби ви знали — немов музику чую і справді бачу голубую даль. Який восторг! Іду!.. Між іншим, погасіть лампадик! Кум — Невже лампадик заважа тобі тікати. Малахій — Не мені, а вам заважа він втікати з полону релігійного. Погасіть!.. Скоро вже місяць стане непотрібний — електрика ж! А ви з лампадиком... Кум — Запитання! Малахій І ладаном пахне... Як посміли кадити! Одчиніть вікно! Зворухнулась була Тарасовна, та кум її поглядом спинив. Помітивши це, Малахій сам одчинив вікно, погасив лампадика. Кум — Спокійно! Запитання маю... Малахій — Будь ласка, — Тільки спокійно! Ти, куме, за соціалізм? — Так. — І навіть за кооперацію? — А ти за лампадик? — Спокійно! Раз я питаю, то просю одповісти. — Будь ласка, питай! — Як ти можеш за соціалізм, тим паче за кооперацію стати, коли вся вона до останнього ґудзика фальшива? — Себто? — Спокійно! Чому я набрав в єпі радянської матерії й місяць не поносив, як вона полиняла, розлізлась, і це факт, як двічі два? Сусіди — А правда! Голубого набереш на косинку чи там на прапор, гульк — а воно вже полиняло, аж біле. Малахій (усміхнувся) — Далі! Кум — Чому жінка купила радянського гребінця, нарочито з найкращого сорту, і хоч би сама чесалася, а то ж... (повернувся до всіх, як до свідків). Нінонька, дитя неповинне, ще й волоссячко, як льон (закивали всі головами — мовляв, знаєм). То чому, я питаю, з гребінця зразу аж три зубці випало, і це теж факт? — Три зубці. Далі! — Чому нитки гнилі, а панчохи на Третій день рвуться, чом у бані не так чисто, як колись було? і лікаря не докличешся, хоч тричі помирай? — Панчохи і баня. Далі! Кум   (голосом гучним, як трибун) — І чому вже Третій рік, як весни нема, а все якесь недоуміння в природі: холодно, навіть сніг, і раптом — трах, бах, як у бані на вишній полиці!.. І це хіба не факт, скажеш? Бас і Тенор — Факт! — Факт! Сусіди — А факт! — Авжеж, факт. Малахій — Все? Кум — Нехай буде все, хоч таких запитань маю я мільйон. Малахій (повінь в очах) — Скажіть мені, чому я, ти, куме, всі ми до революції думати боялись, а тепер я думаю про все, про все? Кум   (одійшов до канарки) — Далі! Малахій — Скажи, чому я мріяти боявся, хоч і мануло взяти торбинку, ціпок і пойти, пойти отак в далечінь, — я гнав тії мрії, е тепер... вільно беру ціпочок в руки, сухарів у торбу і йду й.. Кум   (ущипливо) — Тікаєш. Далі! Малахій — Скажи, чому я трепетав начальства, на службі, вдома навшпиньках ходив (заходив навшпиньках). — Отак, отак... Мухам дорогу давав, а тепер (глянув чудно якось на всіх) пишу листи до раднаркомів України і маю відповідь (вийняв листа, урочисто підніс голос). Просю встати! (Прочитав). "УеСеРеР, Управління Ради Народних Комісарів, Харків, дата, нумер. На ваш: запитання канцелярія РНК повідомляє, що ваші проекти та листи одержано й передано до НКО та НКОЗ..." Який восторг! РНК України, Олімп пролетарської мудрості й сили, сповіщає мене, колишнього поштальйона, що мої проекти одержано... (Трошки велично). Мої проєктиі От куди я йду. А на всі твої запитання, куме, є відповідь у моїх проектах. Як тільки їх буде розглянуто й ухвалено, тоді ти, куме, і всі ви, всі одержите всяку відповідь негайно. Негайно, кажу, і зараз рушаю. Любуню! Дай мені в дорогу сорочку й підштаники! Кум — Куме! Не ходи! Малахій — Невже ж ти не зрозумів? Проекти передано на попередній розгляд... Невкоснительно треба поспіша-тись, боюсь-бо, що дещо в проектах наркоми не зрозуміють і потрібні будуть пояснення... Сорочку й підштаники! (Та й вийшов у другу кімнатку). Принишкли всі. Тарасовна (зашепотіла помертвілими губами) — Матінко Божа! Куме! Сусідоньки! Рятуйте!.. Просю вас — рятуйте!.. Не пускайте, благаю!.. Кум — Спокійно!.. Одкрився... Так ось воно що! Тож він цілісінький рік щось писав уночі й на марки у мене позичав... Любуня (вхопилась за матір) — Ой, мамонько! Хрещений! Страшно! Сьогодні, у церкві молившись, відчула — немов духом холодним подуло на мене... Глянула — в Божих очах сум і тінь неминущого... Тінь неминущого. Тарасовна — Скинулось серце! Чую і я, що на смертну путь іде він... Кум — Спокійно! До ВеЦеКа, до РеНеКа возноситься. Вже гордість у голову вдарила, а ми раби і немов дурні... І це наш кум! Ні! Не пустюі Не я буду. Богом присягаюсь, як не поверну його назад. З дороги верну. Сам до ВеЦеКа вдарюся!.. От що: зараз, як вийде, я промову скажу, а ви, Мокій Яковичу, почніть "Милость мира"... Тенор (так і кинувся) — До-до, соль, мі, до-до. Любо Малахієвно! На-ду-ду-ню! Ставайте до фісгармонії... Кум   (рукою, знов як булавою) — Спокійно! Не зразу, кажу! Порядок даю: перше — я промову скажу, далі канарка, "Милость мира", сльози і курка. Глядіть лишень не збийтесь! Я знак покажу. Кожне пошепки собі повторило: — Промова, канарка, "Милость мира", сльози і курка. 9 Увійшов Малахій, готовий в путь. Кум заступив йому дорогу: — Ти справді йдеш, куме? — Іду, куме. Кум   (глянув на всіх. Тихо) — Промова. (Голосно). Слухай, Малахіє, — не тільки ти, а всі, хто в домі сему сущі! Гадалося нам, що доживеш ти безмалахольно свого віку і сконання життя вчиниш на руках у нас, у друзів, і ми за труною твоєю підемо, співаючи: "Святий Боже, Безсмертний, помилуй нас..." Дайте води! (Випив, тяжко зітхнув). Спокійно! Гадалося, що цю промову скажу я над труною твоєю, або ти над моєю, бо це ж однаково, а вийшло не так. Не ту путь ти собі ізбрав і зрадив релігію, закон, жону, і діток, і нас, друзів та кумів твоїх... І куди ото ти взагалі йдеш, подумай тільки!.. Випийте води, Тарасовно! Тарасовна (випила води. Ледве вимовила) — Я ж не виживу сама, помру я, Маласику... Іще хтось хотів випити води, та кум, строго зиркнувши, графина заткнув. Кум — Та не вірю я, не вірю, що підеш ти на темну путь, бо хто ж, як не ти, найвірніший християнин був і на клиросі 27 год виспівав, а що вже святоє письмо, то до буковки знаєш! Не йдиі Тебе просить церковна громада, обрати на голову хочуть, і це факт... Бас, Тенор, Сусіди — Фактично так, бо в неділю й збори! Кум — Як ідеш, то оглянься, подивись, як сумує жона твоя та й доньки похилились, немов вербиноньки над ставом у степу... Ти глянь, канарка — і та засумувала! Малахій (підійшов до клітки. Замисливсь. Затаїли всі дух. Зняв клітку) — Отак і я сидів, отак у клітці життя свого найкращі роки (до вікна та й пустив канарку). Лети, пташко, і ти в голубую даль. (Повернувся до всіх). Прощавайте! Кум   (показавши знак Тенорові, до Малахія) — Куме, не ходи, бо загинеш! Малахій — Хай і загину! — Заради чого, куме? — Заради вищої мети. Любуня забрала на фісгармонію, Тенор руками, як крилами, махнув і залунало: "Милость мира жертву хваленій" (Дехтярьова). Малахій спинився, хотів щось промовити, та б а с не дав: покрив усі голоси й фісгармонію, аж жили на шиі набрякли — вивів: "Імами ко Господу". Малахій (болісна усміхнувшись, до кума) — От і повимітав з душі павутиння релігії, а не знаю, чого мене спів цей так чудно тривожить... Хор далі: "Достойно і праведно єсть поклонятися Отцу, і Сину, і Святому Духу, Тройце єдиносущней і нераздельней... Малахій — Ще малим, пам'ятаю, на зелені у церкві святки, як співали це, уздрілось мені, немов за нашим містечком Бог зійшов на землю, в царині ходить і кадить... Такий собі дідок сивенький у білій одежі, а очі сумні... Кадить на жито, на квіти, на всю Україну. (До сусід, до кума). Чуєте, бринить кадило і співають жайворонки. Кум — У неділю, куме, в церкві співатимуть оце "Милость мира" хіба так! Зоставайся з нами! (Узяв Малахія за руку, налагодивсь вже торбину з нього зняти). Малахій (раптом зчувся) — Пусти!.. Геть спів цей отруйний! Замовчіть! Кум   (рукою) — Співайте! Малахій — А-а, це ти вмисне хористів церковних накликав, Іцоб мене співом оцим та ладаном знов отруїти. Так не вдасться тобі це зробити! Бо дивіться — підходить до старенького Бога хтось в червоному, лиця не видно і кила гранату. Хор гримнув: "Свят, свят, свят Господь Саваоф ісполнь небо і земля слави твоєя„." Чуєте грім? Огонь і грім на квітчастих степах українських... Кришиться, дивіться, пала розбитеє небо, он сорок мучеників сторч головою, Христос і Маго-мет, Адам і Апокаліпсис раком летять... І сузір'я Рака й Козерога в пух і прах... (Заспівав щосили). "Чуєш, сурми заграли..." Сурми революції чую. Бачу даль голубого соціалізму. Іду! (До жінки). Будь здорова і щаслива, старенька... Тарасовна (заридала) — Не йди, Маласику, бо вмру я отут!.. Прийде, прийде журба горбата та й сядеть в головах вночі... Засушить, задавить... 10 Раптом ускочила Старша дочка з убитою куркою: — Мамонько! Папонько! Курку нашу вбитої Тиша нависла. Кум —Яку? — Жовтяву ось, золотий чубок. Малахій (взяв курку. Обдивився) — Хто вбив? Дочка — Тухля Василь Іванович. Кийком у толову влучив... Кум   (до Малахія) — Що, куме! Ще й з двору не вийшов, а вже вороги твої дибки пішли. То я б, тобою бувши, не подарував цього Тухлі довіку. Зараз би по міліцію і на суд.. о Сусіди — Авжеж, на суд треба! Тарасовна — Це ж золото, а не курка. Пам'ятаєш, Маласику, як ти й ще курчатком пшоняною кашкою годував, а воно попоїсть та на плечі хур-хур. Кум   (побачив, що Малахій замислився) — Кличте міліцію! Я за свідка буду. Люди добрі! Подивіться, яке варварство! Вбито неповинну курку, і за що? Малахій — Так. Це варварство. Кум — То клич міліцію протокола писати! Малахій — Ні, не треба... Протоколами зла не зруйнуєш і соціалізму не збудуєш. Цей злочин ще раз переконує мене, щоб я негайно поспішив до раднаркомів, щоб прискорити ухвалу моїх проектів... Бо головне ж тепер — реформа людини, і саме про це проекти я склав… Іду! Кум   (уже й він розгубився) — Куме, не йди! Пам'ятаєш, як ще школярами крашанки ми їли у страсну п'ятницю. Малахій картузика на голову натяг. Не йди, бо вдарю!.. Любуня   впала перед батьком навколішки. Очима самими просила. Малахій — Зворушили мене розхвилювали.,,. Та не можу, доню, не можу, куме, зостатися» бо в сто крат дужче зворушений і потрясений я од революції. 11 Тарасовна (тим часом примчала із кухні солодку бабку) — Маласику! Ось я бабку тобі улюблену спекла... Не йди, Маласику! Така вже ж вийшла пуховита, запашна І зірка, ось глянь, п'ятикутна з озюминок... Ще тричі хитнувшись, пішов Малахій. Через силу ступав, немов видирався з болота. За порогом хода його стала вільніша. Випала бабка. Шдогнулись ноги в Тарасовни. Припала вона до розбитої миски. Сусіди — І миска розбилась… Тарасовна — Не миска, сусідоньки, — це жисть моя розбилася... Заплакала тихо і тяжко. Доньки помліли. Любуня, мов статуя та, — скаменіла. Нум, одчинивши двері, дивився услід. І, як очерет той вечірньої пори, шелестіли Сусіди: — От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!..   ДРУГА ДІЯ   Задзвонили телефони в РНК УеСеРеР — то жалілись комендант   и, що їм клопіт робить Малахій Стаканчик: — Черговий секретар РНК? Дзвонить Комендатура. Просимо директиви, товаришу, що ж робити з Малахієм Стаканчиком? Та з отим божевільним, що проекти пише. Третій тиждень ходить, день у день. І нехай би сам, а то ж узявсь других водити. Кого? Та, наприклад, хтось побивсь із жінкою, він того привів, хтось когось налаяв, він обох притяг, п'яний десь мочивсь в провулку, він і того ублагав прийти. Вимагав і негайної на них реформи... Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається, то що тоді? (Кинув трубку). Оце директива! І Другий — Що сказав? Перший — "Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду..." Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило! Другий — Ти думаєш — він божевільний? Перший — Коли він не божевільний, то тоді ти або я божевільний, інакше не може бути. Другий — Ет... просто чудій! Перший — А його проекти? Другий — І божевільного мало. Я чув, казали в РНК — просто наколотив чоловічок гороху з капустою, оливи з мухами, намішав Біблії з Марксом, акафіста а "Анти-Дюрінгом"... Перший — Ну, коли так просто, будь ласка, — тактовно й обережно порадь йому, щоб вернувся додому. Он він іде. Другий — Сам? Перший — Просто не сам. Зараз наколотить тобі оливи а мухами— і ти мусиш все це тактовно й обережно з'їсти. Почувся Малахіїв голос: — О люди, люди!... Перший (ухопився за голову) — Чуєш?.. Починається! 2 Увійшов Малахій з ціпочком. За ним розгублені, аж налякані, протовпились: дідок у дармовисі, з парасолькою, колишній воєнний в галіфе, літня Дама   в брилику з тремтячим рожевим пером, покрашена панночка, бліда дівчина, застарений парубок. Малахій (пропустивши їх) — О люди, люди! — сказав Тарас (до комендантів ). І це у столиці! — додам і я. Другий (під тон йому) — Що трапилося, скажіте? Малахій — Що? Перше, — перекажіть од мене привіт на пролетарський Олімп. Більш точно: наркомам і голові. Шановні соціальні батьки! Ждучи на ухвалу моїх проєктів (вже Третій тиждень), віншую вас з днем мого еінгола. Чим розважете мене ви в цей наречений і свя-тий день? Питаюсь, — чим, бо тінь журби української цпала і мені на плечі: місяць пропав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з кватирі... Знявся гомін: — Пшениця? — Яка хазяйка? — При чому ж тут ми? — За віщо ж нас?.. — (Перебив хтось). Навіщо нас?.. — (Разом двоє). Приведено? Малахій — А хіба я мало питань та проблем розплутав, розв'язав? Примітка: проблеми — це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу Людини і в Першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти; 2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово уночі Оравлять, як за дві слові — у, ночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору. Соціальні батьки! Ще раз нагадую: поспішіть з моїми проектами, найпаче з проектом негайної реформи людини. Наочні доводи негайності — ось вони (показав пальцем на всіх, кого привів). Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім!.. Учора п'ять було, завчора три... Перший (до всіх) — Що скоїлось? За що він вас привів? Знявся ще гучніший гомін. — Ми самі не знаємо... — Стояли біля церкви, гомоніли про се, про те, і раптом... (Заметушився дідок). — Пардон! Цій дівчині млосно стало в церкві, отож я заскочила туди і вивела її на свіже повітря. Самі анаєте, який на Тройцю у церкві пікантний дух: березка, трава, квіти... (Тремтіла рожевим пером дама). Вивела її у холодочок, і раптом підходять вони (на Малахія): "Я вас веду в Раднарком". — "Мене?" — "Вас..." — "Будь ласка, — од церкви, кажу, не одійду, але в Раднарком, будь ласка!" — Я стояв. Прийшла оця Баба   ... гражданка... Про щось мене спитала... І раптом; ідіть в Раднарком!». Дозвольте, — я член дітей, авіохему, житлкоопу і мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував, той, що в галіфе). За віщо? Малахій — За що?.. О лю-ди! Ще зречено було в староіндійських книгах Рид-Вегах; не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На галіфе й дідка). Ви напередодні соціалізму одштовхнули женщину, вдаривши її зневажливим словом!.. Той, що в галіфе — Я? Ударив? Малахій — Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, — ви біля церкви полювали на дівчину (показав на бліду дівчину). О люди! Дама — Я? Я, навпаки... Я ж сама женщина! Той, що в галіфе (розтривожено) — Дозвольте, мс'йо! Я ударив? Кого? Малахій — Кого? (До баби-прочанки). Об чім ви, гражданко, хотіли в їх спитати? Я бачу, ви із села прийшли. Баба — Еге… Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено... Малахій — Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали? Баба — Чи не знають, е тепер дорога до Єрусалиму, — спиталась. Малахій (до дідка й галіфе) — А ви... ви що їй одповіли? Дідок — Ми? Галіфе — Дозвольте — я? Малахій — Такі Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленінового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко, — зневажливо, прикро, — і кому, питаю? Женщииі, селянці! Галіфе — Жодного прикрого словаї Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість — моя стихія! Ідеал! Малахій (на дідка) — А ви... Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися, святися, новий Іеруса-лиме, слава-бо революції на тобі возсія — а ви сказали: одчепись! На біржу!.. Дідок — Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти. Малахій (ще з більшим піднесенням) — Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажу й показую далі (до блідої дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, — чим надили, на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони сьогодні там, біля церкви? Дівчина мовчала. Не казали вам: тринцять карбованців на місяць, харчі добрі, навіть солодке, білизна, вбрання? Дама (затремтіла рожевим пером) — Пар-дон, і як вам не соромно! (До дівчини). Скажіть, милонько, (до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала... Матильдо, скажи, як я сказала? Панночка — Дитя моє, — сказали ви, мадам Аполінаро... (сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом? Мадам Аполінара (до дівчини) — А ви як мені одповіли, милонько... Ну? Ну?.. (побачила, що дівчина мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний). Ні, санітарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зітхнула і спитала... М а т ильдо, скажи, про що я спитала? Панночка — У якій лікарні? Скільки заробітку? — спитали ви. Аполінара (за дівчину) — У Сабуровці, вісімнадцять на місяць, — сказало дитя... То М а т ильдонька аж ойкнула... (До Матильди). Скажи, як ти ойкнула? Матильда — Ойі Та там же збожеволіти можна... Аполінара   — Ойкнула Матильдонька, а я додала: сердешнеє дитя моє!.. Колись і я отак сиріткою бідненькою, дівонькою бліденькою служила, служила, плакала, плакала, — аж поки.. о не виплакала собі долі... (До Малахія), Що, може, не так я сказала? Не така була ваша розмова?.. Пардон, і будь ласка! Я знаю, що я казала і що іще казатиму... Малахій (пильнуючи кожного їі слова, раптом, рукою впинив) — Більш точно: "Служила, служила, плакала, плакала, аж поки не плюнула отак... пху» та й пішла до одної мадамочки", — сказали ви. "Ось і Матильдонька так, а подивіться — ви й вона, вона й ви", — сказали, ще й показали ви, о женщино! Аполінара — Я? Малахій — І надили, і спокушали велехитро, що е у вас їсти й пити, хорошенько походити, мило духовите, гігієна, шоколад... Аполінара — Матильдонько, скажи, чи ж я таке казала, душенько? Матильда — Навпаки і нічого подібного! Парубок — Я при тому був. Нічого такого і подібного не говорила ця гражданка мадам... Навпаки, хоть я їхнього соціального походження й не знаю, проте скажу, що поводження їхнєє було з Олею, не треба вам Восьмого березня. Малахій — Проповідують і пишуть — нема нічого поза класами, а я кажу — ось вам, ось вам позакласова солідарність злих (до парубка). Та хто ж, як не ви перший, приступив з помаранчами до неї, як змій-спокуситель спокушав й під деревом біля церкви, щоб забула вона про Кирюшика і полюбила б вас, і хто, як не Оля, заплакавши гірко, розсипали ваші помаранчі та й побігла в церкву губити свідомість? Парубок — Виходить, я її призвів до церкви? Ха-ха... Та я всю антирелігійну агітацію напам'ять знаю і навпаки весь час їй агітував, щоб вона кинула все і не боялася Бога... Аполінара — А я її з церкви вивела. Перший комендант     (підійшов до Олі — серйозно, чутливо) — Скажіть, будь ласка, товаришко, вас справді вмовляли, улещували, щоб ви кинули радянську роботу і пішли... ну... на іншу роботу, чи що? Оля (по паузі) —Ні. Другий комендант (звів брови) — Ні?.. Так, може, хто-небудь нав'язливий був, образив вас словом, нечемно поводивсь?.. Скажіть по щирості, не бійтесь, за це, я запевняю, неприємності вам аніхто не зробить. Оля — Я й не боюся. Кажу — ні! (Заметаливсь гнівом голос). І коли вже хочете знати, то найбільш мені упікся (на Малахія) та. Цілий ранок простежив за мною. Ну як мара та (до Малахія, гнівно). Скажіть, чого ви стежили за мною? Навіщо? Малахій — Не стежив, а стеріг од тих, хто іменно стежив і полював на вас. Оля (зло й насмішкувато) — Ви часом не були в божевільні? Малахій — Двадцять сім год.   Рух. Захвилювалися всі. Оля   (два кроки до Малахія). — Що?.. Де саме? Малахій — У своїй сім'ї. Оля — А я подумала — справді... Малахій — Справді, Олю, бо ж сучасна сім'я — божевільня. Перший ступінь божевільні. Божевільний куток. Скорочено — божкуток. Оля — А любов? Малахій — Це — мара! Голубая мара, себто — мрія... Бо хіба ж не вона, нездійсненна, привела вас сьогодні до церкви?.. Оля поникла. Малахій два кроки до неї. І хіба ж не вони (на парубка й Аполінару показав), скориставшися з вашого стану, спокушали і надили вас вийти на розпуття жіноче, щоб грати на струнах універсального кохання? Оля   (звела голову) — Ні! (Рвучко повернулась і пішла). Парубок (до Малахія) — Га? Аполінара (кинулась була за Олею) — Дитя моєї Олю! (Та Оля так глянула на неї, що Аполінара прикусила язика. Тоді обернулась та до Малахія). Будь ласка, ведіть її тепер ви! Будь ласка! Я маю собі заробіток… (До комендантів). Нарешті, я просю защити од таких і подібних натяків, та ще де — у Раднаркомі, Матильдо! (Демонстративно одійшла). Матильда — Я теж! (Одійшла). Парубок — Це ж наклеп! Провокація! (Одійшов). Дідок — Ну да ж... (Подибав і собі). Галіфе — І за що?.. (Одійшов). З А вже входив у комендатуру кум, небритий, суворий. За ним боязно ступала з дорожнім клуночком Любуня. Кум — Спокійно! Він тут! (Не хапаючись, мовчки дійшов до Малахія, став, подивився на його. поминув, повер нувся. знов підійшов). Перший комендант — Ви в якій справі, товаришу» прийшли? До кого? Кум (Суворо глянув на коменданта, одійшов од Малахія, постояв, пождав, чи не озоветься він, чи не усміхнеться він, тоді втретє підійшов) — Хоч здрастуй, куме, коли мовчиш, і я мовчу! (До комендантів і до всіх). Га?.. Трохи під машину не попали, і за це така стріча! Любуня (боязно наблизилась) — Папонько! Мамонька... (Затремтіли губи, не могла далі вимовитись). Кум — Спокійно!.. Ну що ж, кумеї.. Кланялась тобі жона твоя, а моя кума... Любуня (перемоглася) проклену, Любуньо, як без папоньки — Казали вернешся... Кум — Спокійно! Кланялась, ридала, ще й переказала, що має три доньки: Віру, Надію, Любов (до всіх), мої хрещениці. (До Малахія). Віру та Надію вдома залишає, а Любов до тебе посилає. Малахій — Тіні минущого, гетьте з очей! Гетьте а очей! Любуня — Папонько! (Хотіла щось сказати, та кум, води їй подавши, перебив). Кум — Випий, Любонької Випий, хрещенице, бо вода, хоч і холодна, проте тепліша за серце і кров твого батька... (До Аполінари). Можна подуМ а т и, що він їй рідний папаша? Аполінара (тихо) — Я спочуваю... Скажіть, він за кого тут служить? У якому чині? Кум — Він?.. Ніде він не служить. Навпаки, — хоч і повнолітній, — безпризорний він правопорушник. Три тижні, як із дому втік. Аполінара — Ага-а!.. Так он він хто!.. (До всіх). Він ніхто — ви розумієте? Галіфе —Як? Аполінара — Він з дому втік, а дочка шукає... Парубок — Ага-а... З полюбовницею? Аполінара — Тільки так! Забрав гроші, усе чисто, а донька оце ось і догнала, ви розумієте? Ніякого права він не має, щоб водити нас по раднаркомах, тим паче допитувати... Ніякого права, і жодної хвилинки я тут не лишаюся. Матильдо! Альон додому!.. (До коменданта). Оревуар! (Пішла). Матильда — Я теж!.. (Пішла). Парубок — Я й подавно! (Пішов). Дідок — Хе-хе... Я теж (і собі подибав). Галіфе — За що? (І пішов). Малахій — Усе це, плюс попереднє, плюс — що втекли — ще дужче переконує мене, як потрібна негайна і тільки за моїми проектами реформа людини... (До комендантів). Де мої проекти?.. Півтора року носив я їх в голові, півроку писав і переписав каліграфічне, — де вони?.. Другий комендант — Я вам уже сказав... Малахій — Негайно подайте їх на розгляд РНК1 Щоб сьогодні подали! Чуєте? Ні, зараз подайтеї Зараз! Чого ж ви стоїте? Хіба можна сіюгодні стояти, коли ж ви самі бачили й чули, — отакеє з людьми робиться, дарма, що навколо у радіо грають, пасуться трамваї, б а сує авто! Другий — Ось слухайте, дорогий мій! Ви витратили на писання двох прекрасних, скажу, надзвичайно серйозних проектів два роки? Малахій —Так. — І ви хочете, щоб такі проекти та було розглянуто й вивчено (а їх треба серйозно й всебічно вивчити) за якихось два тижні? — Це ж ви до чого? — Бачте, треба більшого часу, щоб, приміром, держплан вивчив ваші проекти. То я б радив вам посісти яку-небудь посаду (між іншим, є директива Овикові дати вам посаду), ждати на ухвалу проектів, а тим часом, може, написати іще пару нових... Малахій (подумав, тихо собі усміхнувся) — Гаразд! Я згоджуюсь. Коменданти (зраділи) —Так? — От і чудесно! До речі, ось і доня ваша по вас приїхала... Кум — Не тільки хрещениця, і я, його кум! Другий — І кум. От разом всі й повернетесь на вашу округу... Кум — І я тебе, куме, як вернемось, ой і поздоровлю ж з днем твого ангола! (До комендантів). Це йому сьогодні сорок сім годочків вийшло. (До Любуні). А як там, подумай, вдома з приводу цього, як там сусідам і людям, що день ангола є, а самого чоловіка нема! Малахій — Згоджуюсь — з умовою: посаду мені тут, в столиці, в РНК. Хоть за швейцара, аби тут. Комендант — От тобі й на! Та що ви, голубчику! В РНК всі посади обсаджено, і швейцарська тоже. Звільнити ж когось, щоб вас посадити — ви ж самі розумієте — ніяково, живі ж люди сидять... Малахій — Я стоятиму... Дайте мені посаду стояти, коли всі сидять! Інакше Симеоном Стовпником стану отут і стоятиму, аж поки РНК не розгляне моїх проектів. Крім того, просю вас не курити! Другий — Вибачте! Малахій — За цей плакатик боляче, — кричить, кричить, і ніхто його не слухає. А це ж РНК... Перший — Тільки ви не кричіть! Кум — Спокійно! Малахій — Мільйони дивляться з молінням на цю свою найвищу установу, на гору цю — Преображення України, на нову Фавор, а ви ходите тут під плакатом і ламаєте першу найважнішу заповідь соціалізму — не кури!.. Ні, ще раз переконуюсь, що без моєї негайної реформи людини всі плакати — це тільки латки на старій одежі... Де мої проекти? Я зараз саморучно подам їх голові РНК. Він зрозуміє, бо він бачить і чує, як шкодять революції люди, люди і люди. Кум — Наприклад, ти в першу чергу, бо куме, куме, хто ж, як не ти прийшов до товаришів, которі спеціальні люди, в революції напрактикувалися, а ти їм заважаєш? Малахій (жодної на це уваги) — Негайно потрібна реформа, найнегайніше, кажу, бо бачите, що робиться з людиною, бачите? (Показав на бабу-прочанку, що закуняла на стільці і тихенько хропла). Бачите? Чуєте? Тільки що ввійшла у свій раднар-ком — і вже заснулаї Наочний приклад до негайності реформи — ось... Покличте сюди голову РНК1 Тільки, будь ласка, мерщій. Це буде цікаве й повчающе видовище: найкращий син народу, голова РНК, розбудить у себе в комендатурі найтемніший елемент з того ж народу, в присутності реформатора з того ж таки народу... О друзі! Голову мерщій! До речі, й фотографа покличте!.. (Замріяно). Увійде голова, торкнеться її... Між іншим, скажіть, щоб не забув він булаву взяти, бо до голови треба й булави... Увійде, торкнеться булавою й спита: хто ти, громадянко, що прийшла й заснула? Баба   (прочулася) — Агапія Савчиха я! Підбилася, голубе, — йду в Єрусалим. — Куди? — перепита голова. — А Єрусалим або на Ахон-гору. — Темна ж ваша путь, громадянко, й непрогресивна! — скаже голова. — А темна, голубе! Така вже темна, що йдеш і не знаєш, чи є туди путь, чи нема — і ніхто не зна. Казали на селі у нас люди, що буцімто совіцька вдасть у турків гроб Господній вторгувала і дорогу говільникам розгородила, та чи так же воно?.. — О люди, люди! — скаже голова і додасть вельми ввічливо: не до Єрусалиму тепер треба йти, а до нової мети. — До якої ж, голубе? — До якої? До вищезазначеної, великої, № 666006003, голубої мети... Тоді вернеться громадянка назад, на своє село, і, йдучи, проповідуватиме слово нове й благокрасне. Агапія — Ні, я в Єрусалим обрікалася. Хату спродала і все чисто спродала, щоб тільки доставитись туди або на Ахон-гору, намальовану бачила — сяйво і Божую Матір на хмароньках — та щоб ото вернулась я? Малахій (напівмрійно) — Ой, вернися, громадянко, — скаже голова. Агапія — Ой, не вернуся. Малахій — Ой, вернися, — додам вже я. Агапія — Ой, ні! Малахій (гнівливо) — Вернися! Агапія (теж з серцем) —Ні! Малахій (з сприском) — Раба ти! А г а п   і я (зраділа) — У лаврі манахи колись так взивали; раба Божа Агапія    Малахій (одійшовши) — Ой, раби ж!». Як поночі в сливи, так вона в той соціалізм дивиться. Жаль, що не маю булави... Кум — Запитання!.. Малахій обернувся. Тепер вже не до тебе, куме! (До комендантів). Запитання! Руба! Другий — Будь ласка! Руба! Кум — Та невже ж раднаркоми не мають сили погнати кума додому, хоча б етапним шляхом? Другий (здвигнув плечима) — Нема за що. Кум — Як, нема за що?.. Адже ж чоловік утік із дому, у жінки (у куми) удар за ударом в самісіньке серце, Дочки в непритомії. (До Любуні). Я вже думаю, хрещенице, чи не подохли там кури, бо хто ж за ними тепер нагляне, припустім — сьогодні, коли така спека і взагалі незручно в природі. (Втерся хусткою, до комендантів). До того ж усі Сусіди, увесь народ у містечку зворушився, ходить отак і сам себе питається: "Яка ж це вдасть, що під нею батьки тікають з дому?" Другий — Подайте на його в суд. Кум — На такі ваші бюрократичні слова дозвольте сказати, що я невдоволений з Радянської влади! Другий — Що ж поробиш... Кум — Спокійно!.. Незадоволений і маю на це юридичне право.» А втім, я не про це прийшов сказати раднар-комам. Другий — А про що? Кум — Ось писане прохання. Просю, прочитайте зараз і вголос при йому, при мені й при хрещениці. Другий комендант почав читати тихо. То перший підійшов і дочитав уголос: — "...на підставі програми Комуністичної партії про дарове державне лікування, з одного боку, і на підставі немовби слабого на голову отця нашого й кума, з другого, я й хрещена донька моя колективно клопочемось у раднаркомів, аби одіслати отця й кума нашого до божевільного дому на пробу, і якщо хоч трошки розуму в йому вбавилось, то..." Кум — Про що далі пишеться, то довоєнний аблакат сказав, що раднаркоми не мають права одкинути не тільки моєї, а й хрещениці просьби. Любуня —Тільки це не насправжки. Кум   (перебив) Спокійно! Перший (дочитав) — Гаразд! Подумаєм... Кум — Подумайтеї.. Тільки просю вас недовго думайте. Малахій (до кума)   — Меве до божевільного дому? Мене? Та як ви смієте! Мене народ послав. Кум — Брешеш, кумеї Всі Сусіди, увесь народ мене сюди послав, щоб звернути тебе додому... Малахій — Більш як сто сіл, хуторів, містечок я пішки пройшов, йдучи до Харкова, столиці УеСеРеР, на ногах моїх ще й нині порох степових шляхів, із ста криниць та колодязів, спочивавши, пив я воду і з народом гомонів... Я делегат! Кум — Брешеші Ти з дому втік! Малахій — Я всеукраїнський делегат, куме! Кум — Навпаки, хоч скоро вся Україна делегатами стане, ти ж і я — ніколи в світії Отож ходім краще додому, кажу. Малахій (до комендантів) — Вимагаю: вигоньте його — це разі і негайно покличте сюди голову РНК і всіх наркомів — два. Я сам беруся, зараз отут на Агапії покажу вам, як треба робити негайну реформу людини. Ну?.. Чого ж ви стали? Кум — І я вимагаю! Не тільки я, хрещениця ось, кума там, а за сусід, за народ я вже говорив, як він ходить і вимага... Негайно пошліть його туди! Малахій (ображено, велично) — Мене? Реформатора? (Підійшов до телефону). Станція? Перекажіть там голові РНК і всім наркомам, хай попричеплюють значки до петельок і йдуть в комендатуру на раду — негайно. Чуєте?.. Порядок денний: доповідь реформатора Малахія про негайну реформу людини з наочним показом на Агапії — така даль голубая сьогодні, а вона стоїть та соняшник лускає... Не перебивайте! Хто там перебиває? Перший — Товаришу реформаторе! Прошу до порядку! Тільки одвів Малахія, кум за телефон. Кум — Товариші раднаркоми! На слухайте його! Не слухайте, кажу, бо хіба ж не бачите, що він несповна розуму став. Младенці в голові... Та не перебивайте ж!.. Перший (одібрав телефона, подзвонив) —Алло... Трапилась маленька трагікомедія... Це ті самі, що з Учорашнього прийшли... та ні, з містечка Вчорашнього... Ні, не п'яні... Трошки згодом все це виясниться... Увійшов кур'єр Перший (до Малахія) — Зараз дзвонили сюди з РНК, просили, щоб ви прийшли до заступника голови. Малахій (зрадів) — А що, куме!.. (Велично). Подзвоніть і перекажіть йому — іду. Ні, краще пустіть мене до телефону, я сам подзвоню. Однині між мною й урядом жодного посередника. Годі! Перший — Він одійшов уже од телефону. Між іншим, просили, щоб ви прийшли негайно. Вас ждуть на дачі РНК. Малахій — Який восторг! Іду!.. Між іншим, збирайтесь і ви, Аташе. Я появлю вас заступникові голови РНК як наочний довід до моїх проектів... Агапія — Може, він скаже, чи є тепер дорога до Єрусалиму? Перший — Просили конфіденціяльно. Розумієте? Малахій — Ага! То тоді ви. Аташе, зостаньтеся поки що тут... Я скоро вернуся... А куди ж іти? Куди? Перший (написавши пакета, дав його кур'єрові) — Ось вас оцей товариш проводить... (До кур'єра). Будь ласка, одведіть товариша реформатора на Сабурову Дачу. Малахій — Дякую! (Пішов за кур'єром, показавши кумові дулю). Кум — Куди ж ви його? Перший — Як ви просили — психіатрам на освідчення. Агапія (наблизилась до телефону, боязливо взяла трубку та нишком) — Товариші! Просю ж я вас, як би мені до Єрусалиму доставитись.   ТРЕТЯ ДІЯ   Закрякали, закружляли над Малахієму саду в Сабуровці грайворони дзюбаті. Загомоніли, закричали кругом його хворі: — Гей, чорнії Помовчіть!.. Тож не встиг ще Бог світ сотворити, як вони небо вкрили і поклювали першу золоту зорю, із сонця решето зробили... Темно мені й холодно!.. (Сумно кричав на грайворонів один і звертався до Малахія). Реформуй сонце! Малахій (рухом голови й рук своїх показав) — Реформую! Другий (весь час напружено до всього прислухаючись, таємниче шепотів) — Тихо, благаю вас. 2 Підійшла санітарка Оля, а за нею застарений парубок — Санітар. Санітар. — Олю Манойловно! Оля — Я вже сказала... — Олю! — Одчепіться! — Він же вас увів у неславу, а я зовсім другу любов маю на мислях... Прийдіть, а то я до вас прийду. Оля   (одійшла) — Я місцькомові скажу... Перший хворий (до Малахія) — Це професор напустив навмисне їх у сад, щоб вони клювали мені голову... Ось глянь, як уже поклювали... (Став навколішки). Вижени їх! Малахій (одним рухом) — Вижену!   3 Підійшов Третій. Він увесь час змітав щось біля себе. Третій — Позамітайте крихти! Дивіться — накришили... 4 Прибіг Четвертий з жовтою квіткою. Четвертий — Бачили Олю! Вона сьогодні чарівна. Вона — прекрасна. У неї така ніжна й запашна полова залоза (понюхав квітку). Такої я ще не бачив, хоч і мав любов... Перший — Вони й залозу поклюють! Третій — Хай клюють, аби не топтали... Другий (трепетно) — Тихо!.. Почують. Четвертий — Мав любов з дівчатами, жінками, бабами... Пригадую, де це було. Вперше у кухні, потім в коморці, на кладовищі, в церковній ограді — росяна трава і дзвони, ще й досі дзвони, білий фартушок, гострий молодик з правого боку... Третій — Це на крихтах, на хлібові!.. Четвертий — Заждіть! Разом сто сім жінок за п'ятнадцять років, чотирнадцять тисяч, п'ятсот тридцять... тридцять… Перший — Поможіть їх розігнати! У-у-у-... Закричавши тужно, став бігати й підстрибувати. За ним побігли другі, кожен із своїм рухом, вигуком або піснею.   5 Підійшов санітар. Четвертий до нього: — Ви бачили Олю? Санітар — Он туди йди! Вона там... (Показав у другий од Олі бік). Четвертий — У неї прекрасна й запашна, як троянда, полова залоза — я бачив... Санітар — Де ти... бачив? — Я сидів отам в кущах... А вона підійшла... — Ну? — Рвала квіти... — Ну? — Нахилилась... — Ну-ну? — Я й побачив... На нозі, біля коліна. А вночі вона прийшла до мене і, якби не кішка... — Яка кішка? — Та, що й цієї ночі знов привела мені троє котят... Скажіть, яке має право та кішка нявкати всім, що ко тята од мене... — Ну, вже поблудив... Отуди йди, до всіх... Четвертий (одійшовши) — Що прокинусь уночі, а вона вже з кетягами і нявкає, нявкає всім: няв-няв-няв...   6 Підійшла Оля, щоб заспокоїти четвертого. Санітар заступив їй дорогу: — Інтелігентик оцей каже, що ви приходили до його вночі. Оля — Щодня йому гіршає. — А може, цьому й правда? — Що?.. Боже мій! Трохиме Йвановичу! — Я не винний, бо ще й не такий на вас поговір може вийти. — Поговір? — Знаю я про все, Олю, — як і де гулялося вам, і як морозивом Кирюшика годувала, та як постіль квіточками посипала, сорочечку білую скидала... Оля (хитнулась) — Неправда! — Неправда? Та я про любов про вашу все чисто знаю і навіть можу сказати, якого числа уночі ви прив'язали Кирюху до себе косою і такечки спали... — Як же це... ви дознались! Боже мій! Хто вам про це сказав? — Хто, питаєте? — Скажіть!.. — А гарнесенька ви зараз. Цей сором вам дуже личить, їй-богу. Очата, як дві небесні планети, і так далі... Оля (самими губами) —Хто? — Про морозиво пташка розповіла, бо на дереві сиділа і все чисто бачила, про постіль та квіти нетля-метелик, ну а про косу — муха-ха-ха. Ну, ну... Я шуткую, бо що таке му-ха? Дурна комаха-ха-ха... — Що ж тепер мені робити?.. — Не що інше, як плюнути на Кирюшика, бо все одно з другою вже крутить любов. — На любов свою хіба можна плюнути? — Як не плюнете — піде поговір... — Трохиме Йвановичу! Невже ж ви хочете мене перед усім світом на поглум виставити, щоб згоріло в мені серце. Що я вам зробила? — Нічого. Проте я хочу, щоб ви зробили мені любов, бо я вже знемігся без неї... Чуєте?.. Пора вже подумати й про мене. Оля   (заломила руки) — Скажіть, як ви дозналися? — Про що? — Ну... про морозиво, постіль, квіти?., — Я ж уже сказав: пташка, метелик, муха... — Трохиме Йвановичу! Скажіть! — А попросіть! — Трохиме Йвановичу... — Попроси! — Ну, милий! Скажіть! Санітар   її за руки притяг до себе. Оля — Пустіть! — Ну-ну... Не норовися! — Не давіть мені руки! 7 Тяжко зігнувшись та міцно стиснувши руки, наблизивсь п'ятий хворий: — Поможіть! Санітар (до Олі) — Оцьому ввижається, немов носить він на плечах величезного удава, що хвіст його волочиться десь по той бік світу... А любов моя без взаємності ще гірш за того удава, бо давить не руки, а серце... Отак! Отак! Оля   (скрикнула) Не мучте! П'ятий — Не можуї Знемігсяі Зараз впустю. Зараз буде катастрофа. Поможіть! Санітар — Він сказав... Кирюха. Оля — Він!.. П'ятий (до Малахія) — Не можу задавити... Це ж удав — всесвітнє зло. І тільки я впустю його — він задавить увесь світ... Поможіть! Малахій (рухом руки) — Поможу! Оля — Невже він? Санітар — Ще не вірите?.. У вас тут (показав на спину) родинка. Так? (Показав на груди}. А ліва трошки більша за праву... Так? А ви любите, щоб усе (зашепотів про щось в ухо). Оля — А він не казав вам, що тепер у мене тут... од його дитина? Санітар — Дурниця! Подвійний аборт: Кирюху із серця, дитину із черева — от і вся проблема. Оля — А про свою хворобу не казав? Санітар — Про яку хворобу?.. Та ви шуткуєте, Олю Манойловно! Оля — Хочете пересвідчитись? Санітар — Ну-ну... Це він на зло мені, за ті гроші... От же паскудник, гаї А ви чого зразу про це не сказали... Хіба так можна гратися!.. (Пішов). Оля упала і тяжко заплакала. П'ятий — Зараз буде катастрофа! Пускаю! Поможіть! Малахій (непомітно стеживши за санітаром та Олею, заходив, захвилювавсь, як ще ніколи) — Негайно... Негайно потрібна реформа людини!.. Зараз, кажу, або вже ніколи! Разом з цим пересвідчуюсь, що ніхто, опріч мене, такої реформи не зробить... Так. От тільки не знаю, з чого почати... Вихор думок, голубих, зелених, жовтих, червоних. Як їх багатої Ціла метелиця! А найбільш голубих, і вони, по-моєму, найкращі та иайпридатніші будуть на мою реформу. Треба ловити їх... Ось одна! Ось друга! Ось третя. Немов метелики, а дивіться, що з них виходить! У хворій його уяві з'явилися, розквітнули дивовижні проекти, реформи, цілі картини. Спочатку з голубих коливань і метеликів збіглися, закрутилися якісь голубі кола з жовтогарячими центрами, забринів спів "Милость мира" Дехтярьова, перемішаний з Інтернаціоналом, брязкотом кадила та з трелями жайворонків, по тому вималювалось таке: десь у голубій РНК голубі наркоми сидять і слухають його доповідь про негайну реформу людини. Плещуть в долоні, схва-і люють і вітають його, він далі показує наркомам наочно, як треба реформувати людей. По черзі до нього підходять: дідок у дармовисі, колишній воєнний в галіфе, дама, Агапія, санітар, божевільні. Він накриває кожного голубим покривалом, повчає, переконує, потім робить магічний рух рукою, і тоді з-під голубого покривала виходить оновлена людина, страшенно ввічлива, надзвичайно добра, ангелоподібна. Далі ці люди, багато людей і він на чолі їх, з червоними маками та з жовтими нагідками йдуть у голубу даль. По дорозі бачать — стоїть гора Фавор, Оля несе яблука святити, люди співають їй "осанна", тільки якось по-новому. По тому в голубому мареві маячить якийсь новий Єрусалим, далі голубі долини, голубі гори, знов долини, голубі дощі, зливи і нарешті голубе ніщо. 8 Очувся Малахій. Олі вже не було. Навколо ходили й кружляли хворі. Малахій — Ага. На підставі вищепобаченого (взяв пучку землі, поплював, розтер і помазав собі лоба) помазаюся народним наркомом (гучно). Сповнилось! Слухайте всі, всі, всі!.. В ім'я голубої революції я помазавсь народним наркомом... Другий — Тихо! Я бачив, у траві верблюжі вуха ростуть. Малахій — Хай ростуть! — Вони ж слухають. — Прекрасно! — І переказують! — Кому? — Всім... Малахій (звів голову) — Прекрасно! Гей, верблюжі вуха! Перекажіть всім, всім мій Перший декрет. Хворі (поміж себе) — Всім, всім, всім. Малахій — З ласки великої матері нашої революції я помазався народним наркомом. Анкета моя: ціпок і торбина сухарів; родинного стану я зрікся, пішки пройшов увесь стаж попередній, воду я пив із ста семи криниць; нарком без портфеля; зовнішні ознаки та клейноди мої: червона лента через ліве плече, ціпочок і сурма, для українців бриль і на великі свята корона з соняшника в руці. Народний нарком Малахій. Ні, не так... Народний Малахів, в дужках — нарком. Скорочено — Нармах... Ні, Нармахнар. Хворі — Народний нарком. Нармахнар появився. Хтось (став навколіна) — Виведи нас звідси! Хтось (захвилювався) — Він самозванець, не вірте! Третій — Коли ти велике начальство, — прикажи, щоб хліба святого не кришили. Хай крихти позбирають. Отож од таких і голод. Думка була весілля справляти, коли гульк — і молода, і М а т и весільна на баштані посохли... А замість кавунів дитячі голови посходили. Що крику, що плачу, кажуть... Малахій — Прикажу! Виведу! Всі-бо ваші просьби, заяви у серце кладу. До речі — мій другий декрет... Всім, всім, всім... Негайно скасувати всі портфелі й теки. Коли ж урядовці спитають, куди їм складати заяви та скарги, відповідь дайте: однині всі скарги народні, заяви і просьби носіте: 1) в голові; 2) в передсердечних сумках — ніже ні в портфелях, ні в теках. Народний Малахій, нарком. Скорочено — Нармахнар. Харків. Вілла Сабурова. Хворі — Виведи нас, Нармахнаре! Малахій — Виведу й поведуі Поведу туди, де зоріє небо й голубіє земля, де за обрієм співають на золотих сідалках голубі будимирі соціалістичні півні... Хворі — Нас не пустять! — Не вірте йому! — Сторожа не пустить. — Небесні два сторожі й квочка не пустять. Малахій — Я вам скажу таке слово, що пустять, — пароль такий, що й мур розваля... Підходьте по пароль! Хворі — По пароль! — По пароль! — По пароль! Малахій (кожному тихо) — Голубі мрії... Хворі   (повторивши той пароль, кинулись до муру) — Так виводь нас! Веди! Малахій — Лізьте! Хтось з хворих — А як піймають? Малахій — Не впіймають!.. На сторожі коло вас сам нарком народний. Лізьте, кажу! Подерлися, перелізли хворі через мур. Малахій переждав останнього, тоді поплював на руки: — В ім'я соціальної матері нашої революції (поліз і собі).   9 Оля (прибігла) — Стійте! Куди ви? Малахій (з муру) — Не закудикуйте! Хіба ще й досі не зрозуміли? Обійти треба кожну хату, межу і завод, щоб кожному преподати голубії мрії... — І вам не сором перелазити через мур! Злізьте! — Народний нарком має право перелазити через всі тини на Україні, через всі мури й паркани. Це моя прерогатива. — Прощу й благаю вас — злізьте. Малахій — Гм... Вона просить (зліз з муру). Коли хто-небудь з бідних і покривджених попросить, щоб народний нарком повісився, він мусить і це негайно зробити... Бачте, Олю, народний нарком уважив вашу просьбу, тепер уважте ви мою. Пустіть мене туди. — Куди? — Туди, до всіх, а перш — до гегемонів. — Побудьте ще трошки у нас, відпочиньте, а тоді й підете собі... — Олю! Невже ви маєте мене за божевільного. — Ну, от ще... Та ніхто, ніхто не має вас за божевільного. Малахій (проникливо) — Олю! У вас очі такі чисті й прозорі, що навіть тінь легенької неправди я бачу на дні їх і читаю — авжеж, божевільний. — Та ні! То вам так здається. — Щоб знали ви, Олю, — я не божевільний. Вийшла, як це трапляється, малюсінька помилка. Угадайте, яка? — Не знаю... Скажіть! — Малюлюнічка. Провожатий помилився — де б вести мене на віллу РНК, а він на Сабурову віллу одвів. От і все. А Оля повинна помилку цю залагодити, пустивши мене... — Ні-нії Я не можуї Попросіть професора. Він розумний і добрий, він вас огляне... І взагалі вас скоро випустять. Я чула, вас тільки на освідчення прислали... Та хіба вам погано тут? Дивіться — зелено як, квіти, повітря яке!.. — Не голубе! Ах, Олю! Од вас тепер залежить, щоб оновилася людина і земля у просторах блакитних, як лебідь біла на тихих ставах, музично і вільно попливла... Десь за садом загув лунко заводський гудок. Малахій так і скинувсь: — Чуєте?.. Туди, туди, — до гегемонів!.. І божевільним справді буду, коли спізнюсь і не поведу їх за собою... Оля — Ой Боже! Гудок у заводі — дванадцять годин. Зараз на сніданок... А де ж другі... Де вони? Малахій — Вони вже пішли. Оля — Справді? Пішли снідати? Малахій — Так. На голубе снідання пішли. Оля — Так ходімо ж і ми. Мерщій! (Пішла). Малахій пішов був за нею. Скоро вернувся — сам. Взявся лізти знов на мур. Завагався: — Ні... Вона мене просила. 10 Оля   (повернулась) — Наркоме! Малахій — Не бійтесь! Я ж відступивсь і здавсь на вашу просьбу. Проте я маю вас переконати, Олю. Я мушу першій вам преподати голубії мрії, тим паче, що в очах у вас вони ще не зів'яли, бринять, а як коли, так їх там ціла повінь. Я з вас почну... — А я покличу санітара. — Олю, я навколіна стану, ось... До ніг вклонюсь, молитиму, пустіть... — У вас температура, наркоме. Вам треба лягти. — Навпаки, мені треба встати. Олю, хвилинку... Ви тільки зважте, що дадуть мої проекти вам особисто. Бо хто-хто, а ви колишете завжди голубії мрії. Не пустите ж мене — доведеться, чорний очіпок надівши, однести їх на гробки. — Гукають. — А пустите — він вернеться. — Хто? — Кирюшик. — Не вернеться. — Згідно з проектами моїми — вернеться. Невкоснительно. Уночі зимою... — Гм... А чом не весною? — Зимою. Ви, Олю, засвітивши каганець самотності, прястимете нитку жіночого смутку. А колиска рип-рип, а в колисці дитя хлип-хлип, — Мати Оля горювальниця пісню співатиме, оту саму, як й'... (заспівав): "Ой спи, дитя, без сповиття. Поки Мати з поля прийде та принесе три квітоньки: одна буде дрімливая, друга буде сонливая, а третя — щасливая..." (Нахилився до Олі) у Олі сльози?.. Оля (крізь сльози) — Ну, а далі що? Малахій — Зимою вночі. Метелиця буде по всіх степах, по всіх світах: гу-гу-у. Коні в степу тупу, тупу, — то з походу революційного їхатиме він... — Хто? — Згідно з проектами — Кирюшик. — Так? — Невкоснительно. У віконця стане, тихенько постукотить: "Одчини, дружино Олю, товаришу вірний..." (До Олі). Оля? Оля   (тихо) — Одчине... Малахій — Засніжений, заметений у порога стане; — "Драстуй", — скаже. Тоді Оля у відповідь (заспівав з відомої солдатської пісні, одмінивши трохи слова). "Драстуй, драстуй, милий мій, пожалуй у хату..." Тоді скаже милий; "Олю, оновлений після реформи людини, спокутавши гріхи свої перед тобою в походах і боях за голубосяйні мрії, я вернувсь до тебе, прости мене..." Оля скаже... Оля (замріяно) — Прощаю! Прощаю! Малахій — Тоді милий посадовить свою Олю коло колиски... Отак (посадив Олю на пні). То на неї любо гляне, то на милеє дитя, то к серцю пригорне, то в очі загляне, то ноги цілує святі у чашечки похололі... Оля плаче? Оля — Ні... це я так, дурненька (замріяно). Ох, як же я нагорювалася, тебе ждучи, милий! Малахій — Це все відбудеться згідно з моїми проектами... Я маю поспішати, Олю. Я йду. Оля   (замріяно) — Ідітьі Ідіть! Малахій (виліз на мур, сів) — Ходімо разом, Олю. Я появлю вас РНК яко найкращий наочний приклад моєї негайної реформи... Близько почувся санітарів голос: "Олю Манойловно!" Оля — Кличуть!.. Тікайте! Малахій — Не тікаю, а йду! Жду вас, Олю, на свято оновлення нашого українського роду, що відбудеться двадцятого серпня за новим стилем, по старому ж на Спаса. Подробиці: бой конфетті, серпантин і тощо у моїх декретах... (Скочив — і за мур, потупотів десь).   11 Санітар (прибіг) — Олю Манойловно, там прийшли по Стаканчика його родичі (подивився кругом). Та де ж він? Оля (заступила те місце, де переліз Малахій) — Не знаю. Санітар (підозріло) — Як так не знаєте? Та я черговому лікарю рапорта напишу, як і хто гУ л яє з хворими в кущах, а тоді — не знаю... (Оля мовчала). Ви набрехали на Кирюху: ніякої хвороби, каже він... (Оля мовчала). Де Стаканчик?.. А хворі всі де?.. Може, повтікали? Оля   (очутилась) — Хворі? Вони он... — Де? — Пішли снідати, і Стаканчик. — Нічого подібного, там їх нема. — Та он вони, хіба не бачите, за ріг зайшли... Санітар побіг. Десь близько почулися тривожні голоси: "Хтось випустив хворих! Хворі втекли!" Оля перелізла через мур.   12 Біля канцелярії стояли, ждали кум і Любуня. Хвилювалися. Любуня — Аж не віриться, що зараз папонька вийдуть, що зараз повезем його додому... Боже! Що вже находилися, що напросилися, а що наговорилися... Невже, хрещений? Кум — Спокійно! Хоч і сам я ой хвилююсь... Ось приклади, хрещенице, руку ік серцю... — Ой! — Та ні... До мого серця. Любуня   приклала руку до кумового серця. — Як? — Ой же б'ється! — Не серце, а ступа. Чуєш? Гуп-гуп, гуп-гуп. Сильно хвилююся я (по паузі). Ще б пак не хвилюватися, коли вже зараз бачу: верба ось, Загнибогина гребля, шу-шу — очерет... Кум сидить — і я сидю, кум вудить — і я вудю. У природі й біля неї тихо, ясно. Коли — дз-з-з, цім-м... Куме, комарі А кум: га-га? Ляп себе по лобі... Любуня — У папоньки завжди після рибальства увесь лоб у ґулях.   13 Вийшов санітар: — Це ви прийшли по хворого Стаканчика? Кум — Не тільки ми, а й дочка його ось... Санітар — Його у нас вже нема. — Як так, нема? — Він утік. Кум остовпів. Любуню спазми взяли: — Ой...ой...ой... Кум — Не кричи, бо я вже нічого не чую (до санітара). Скажіть, ви мене вдарили? Санітар — Я?.. нічого подібного. Кум — А чого ж мені в голові загуло? Любуня (знов узяло її на спазми) — Утік... Кум — Не кажи! — Утік... — Не кажи цього слова! Любуня (заплакала) — Уті-і-к... Кум   (до санітара) — Запитання! — Будь ласка. — Коли утік? — П'ятнадцять хвилин тому... Та ви не турбуйтесь: зараз подзвонили до міліції, зараз його вловлять... — Спасибі, — тепер уже не вловлять. — Ви так думаєте? — Не вловлять. Як судився за півня з сусідою, то три роки, аж поки не висудив... — До чого ж тут півень? — А до того, молодий чоловіче, що характер у кума така. Раз уже почав тікати — до смерті тікатиме. Розумієте? — Нічого не розумію. — Як не розумієте! Він у вас тікає, а ви не розумієте! А як я подам у суд і навіть на раднаркомів, що не встерегли кума, що він утік і може чорзна-що наробити... Бюрократи ви всі після цього!.. А втім, ви тепер нам не потрібний, молодий чоловіче... І взагалі лучче б ви ударили мене з дванадцятидюймової гармти в самісіньке моє серце, ніж прийшли з таким повідомленням... Ідіть, бо не можу на вас дивитися! Санітар — А я кажу — міліція вловить. Навідайтесь завтра (пішов). Кум — Сяду тепер та посумую... Засмутюся, зажурюся за кумом. Ех, куме, куме! Любив тебе, шанував, як брата рідненького, у серці носив і доносивсь — до му-золів... (По паузі). А посумувавши, скажу: шабаш! Додому, Любонько, і навіть негайно! Любуня — Без папоньки? — Не тільки без папоньки, — без кума. — Хрещений!.. — Додому! — Хрещений!.. — Шабаш! — Хрещений! Як же ми без папоньки на очі появимось? — Прийдем уночі. — Мамонька ж прокленуть мене... А вам до церкви як, на базар? Скрізь питатимуть, чом без кума вернувся? — Не піду я до церкви... А втім, чого я хвилююсь, коли я постановив: прийти, захворіти і вмерти... — Не можна без папоньки. — Можна — не можна, годі, кажу! — З ким же тепер рибу ловитимете? — Сам! — А не можна, не можна без папоньки... Хто в дамок сяде з вами, хто про політику? — Сам! — А з ким "сади мої зелененькі" заспіваєте?.. А як же на Різдво, на Великдень?.. — Сам! Сам заспіваю, сам занедужаю, сам і помру! Сам! — Хрещений! Згадайте, як на ваші йменини ви папоньку додому вели та й заблудились на своїй же вулиці, й якби не Полкан наш, то б і не знайшли воріт... — Не згадуй, бо хіба я кажу, що кум поганий чоловік? Кажу я так? Кажу? — Ні. — Музолі у серці од любові й досади. Хто ми, кум і я? Хто? Хлопчики-пійонерчики, що наввипередки побігли, чи до гробу вже підходимо?.. (По паузі). Він буде по наркомосах усяких бігати, до Вецека скакатиме, а я буду останніх поросят продавати, щоб його завертати додому?.. Годі! Додому! — Я не поїду, хрещений. — Що? — Я сам шукатиму. Знайду, приведу — щастя, не знайду... — Загинеш! — Не знайду — загину... Сама собі смерть заподію. — А як твоя мамонька, а моя кума, хрещенице, та вже хвора лежить і навіть помирає... од тифу? — Мамонька, як благословляли мене в дорогу, да руки мені цілували, сльозами поливали, просили, молили, кляли, щоб я без папоньки не верталась. — А як твої сестри Віруня й Надюня і собі лежать, на малярію заслабли, ніхто води не подасть і нікому компреса на нещасний лоб накласти? — Не можу! Тоді ще, як у церкву заскочила та молилась, тоді ще відчула, що доля нас розлучить. — А як там без тебе всі квіти на вікнах посохли і в палісаднику посохли? — Сон мені щоночі, хрещений: одна я немов, один на степу плету вінок з васильків та нагідок, а вони сухі немов, сухі — як ото мертвому в голови кладуть... Доля віщує, її не обійдеш, хрещений. — І курчата без води заливаються, а квочка не зна, що далі робити, де води шукати. —Хрещений!.. — І після цього не йдеш? — Ні! — Ага! Так ти хочеш показати, що в тебе папонькина характер... Дак знай же, знай, що й я ве абищо і маю характер, твердішую втричі за кумову й твою. Прощавай! (Одійшов. Посварився). Одумайся! Загинеш! (Любуня   мовчала. Кум   насунув капелюха). Загинеш, кажу!   ЧЕТВЕРТА ДІЯ   Здивувались робітники на заводі "Серп і молот", як побачили, що через мур до них перелазив якийсь чоловічок у брилі. Перший — Ти дивись — перелазить хтось... Гей гражданине! Другий — Цс-с-с... Це, мабуть, шпигун або злодій до нас хоче вдертися... Перший — Так заарештувати треба!.. Третій (поважно, спокійно) — Путнє тепер до нас через мур не полізе — це факт, проте не гарячіться, хлопці... Перший мовчок та пара очок краще за язичок — отак і вивідаємо, хто воно й яке на масть. Припали до роботи, не звертаючи на гостя особливої уваги: лізе, мовляв, нехай лізе. Малахій (з муру) — Вітаю гегемонів! (Робітники мовчки й скупо поздоровкались. Малахій це помітив, ущипливо). Вітаю і разом питаю: невже і гегемонів загороджено мурами, та ще якими? (Показав на заводські мури). Тоді, будь ласка, скажіть, що різнить вас з тими, що сидять по бупрах та по божевільнях? Там мури і тут мури... Третій — Там вони обмежують, тут вони захищають права, бо кругом ворогів ще багато. Малахій — Розгородитись пора, гегемони, зруйнувати мури оці треба негайно, бо вона заступають дорогу до вас... Третій — Кому? Малахій — Друзям вашим, о гегемони, — скажу я. Третій (до своїх) — Для друзів, здається, у нас є ворота і двері... Малахій — Мене не пустили в ворота. Третій — Не розпізнали, чи як? Малахій — Не розпізнали й не визнали, дарма що я показав ознаки й клейноди свої, що про них оповістив у першім декреті і що по них мене мусить впізнати всяк сущий на Україні (показав на ціпочок, на бриль, подививсь на робітників)^ Невже і ви не розпізнали? (Пов'язавсь через ліве плече червоною стрічкою). І тепер не впізнаєте? От що виходить, коли не читають декретів. Слухайте ще раз: з ласки великої матері нашої революції, нас помазано народним наркомом Малахієм... Другий — Ну й що з того? Перший (до третього) — Він п'яний. Третій — Ні, ні. Перший — Та як же ні? Дивись... Хай би до зеленого змія, а то ж до наркома допився... Третій — Уважніше слухай! Малахій (тим часом зліз з муру. Підійшов до робітників) — Що це ви робите? Третій — Хіба не бачите?.. Форми. Малахій — А я прийшов до вас робити реформи. Третій — Які? Малахій — Голубі. Більш точно — негайну реформу людини, бо сьогодні, знаєте, до чого вже дійшло? Зґвалтовано двох старих бабів — газетярі кричать, кричать... Перший — То ж охота на когось напала. Малахій (не зрозумів іронії) — І це напередодні соціалізму, в країні, де про кохання народ утворив найкращу в світі пісню про зелений барвінок, про зорю з місяцем, червону калину, де нарешті сам народний нарком стереже вночі голубії мрії, — зґвалтовано двох старих бабів, о люди, люди! За муром почувся дзвінкий, бадьорий хлопчачий голос: — Р-р-радіо! Ужасноє ізнасілованіє двох нещасних старух, которая старшая шестьдесят сєм лет імеєт. Малахій — Чуєте? Перший (іронічно) — Поласували бабусі. Малахій — Я певен, що коли б роздати увечері на вулицях людям анкети — метелики з одним запитанням, хто про що тоді думає, то як ви гадаєте, про що здебільшого були б думки? Третій — Не скажу. Всячина бредеться в голову людям. Малахій — А я скажу. Третій — Ану? Малахій — Не про голубі реформи, а про форми жіночих ніг думають і мріють, зовсім не звертаючи уваги на те, що внаслідок таким мріям любов обмежується ногами, в очах не цвіте, в серці не співає, — отож і зґвалтовано двох старих бабів... Ні, далі я ждати не можу. Пора починати (засурмив в кулак, немов у сурму, військовий сигнал "вставай"). Тру-тру-ту-ру-ру-ту-ру-ру, тро-тро-то-то-то-то-тро-то-то-то, тру-ту. Ревуть сирени по заводах, гудуть гудки й дроти, співа Україна за могилами в долині, та сурма золота народного наркома над усе: про даль голубу та про голубі мрії сурмить вона вам, гегемони...   2 Поприходили ще робітники: — Хто цей оратор? Од кого? Про що? — Од наркомів до нас... — Та ні!.. Сам наркомом назвався. — По-моєму, клоун з цирку прийшов... — Попав пальцемі.. Це артист з української трупи. Перший (до третього) — Бачу-таки, — помішав горілку з пивом. Третій — Ти думаєш? Перший —Факт! Третій (усміхнувся) — Уважніше слухай, кажу! Малахій — Негайну реформу людини прийшов я робити до вас, гегемони. Слухайте мене, а більш нікого... Хтось свиснув. Хто там свистить на промову народного наркома. Хто заважа нам, питаю? Хтось — А хто вам заважає в роботі? Малахій — І так багато свисту на Україні: свистять вітри-суховії, свистять юнаки на дівчат, свистить міліція внощі, на вулицях мочаться, зґвалтовано бабів... Негайну реформу людини прийшов я зробити і в першу чергу реформу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів... Гомін пішов поміж робітників: — Це божевільний... — Прикидається. — До адміністрації йогої — Хай старий виголоситься. Третій (спокійно) — Уважніше слухайте, товариші Малахій — Слухайте мене, гегемони, і я виведу вас з цих закурених мурів. Провулками, закавулками повз заводи й фабрики, межами та стежками, ген-ген за могили, у голубу даль поведу. Тру-ту, тру-ту! Уставайте, люди, бо несу на вас реформу, не форму, а реформуі Тру-ту, труту! Збирайтеся до нової Фавор-гори дванадцятого серпня, по-старому — шостого, несіть мак червоний, нагідки, а найбільш приносьте голубеньких мрій. Там будемо святитися, святитися — повитися... Заодно приносьте й мову українську. Чи знаєте, між іншим, чого наша мова у порога віки вистояла? Бог про неї забув, як мішав язики на вавілонській башті. Крім того, дух святий зійшов на апостоли всіма мовами, забув тільки про нашу українську. На це РНК звернув уже свою увагу, та тільки без мене навряд, щоб що вийшло... Третій (голосно, могутньо) — Виходить, і вийде!!! Товариші... (Виступив наперед до Малахія). Ви селянин? Малахій —Ні. Третій (навпорно) — І не робітник? Малахій — Я народний Малахій. Третій — Із проулків та заулків, крученими стежечками, навіть через мури оці пролазять до нас отакії Малахії. А хто вони? Ще добре, як просто собі меланхоли-мрійники, бо таких чимало і поміж нашим братом, на превеликий жаль, водиться — очі, як в ісусів, голубий дим в голові, гріхи все збирають та на тому й їздять — добре, кажу, як ще такі ісусики на осликах... Малахій — Осанна їм! Вони чистять світ. Третій — Хочеш чистити, пересядь з ослика... Хтось   (втулив збоку) — На асенізаційну бочку. Вибухнув сміх. Третій — А хоча б і на бочку, бо лучче бути бочкарем, ніж таким ісусиком, як цей. То добре, кажу, коли ще ісуси-ки вони, бо це ще півлиха. А от коли вчуваєш в їхніх благеньких проповідях десь в одному, в двох словах зовсім другу музику... Малахій — Голубую музику... Третій — Не нашої кляси музику, тоді нам треба сказати — товариші! За голубими їхніми словами ховаються буржуазні шовіністичні жальця. За голубим отим туманом чигають на нас супротивники, в голубих реформах закутано їхні мірочки і форми — стережіться! Малахій — Негайну реформу людини виголошую я, гегемони, і беруся зробити її. Третій (пальцем покивав) — Ой, зробив, дядя, на себе глядя — знаємо вас... Ні, зробимо її краще ми, по образу й по подобію пролетарському. Малахій — Тру-ту... А реформу українського роду ви зробите?.. Ген-ген сидить біля віконця в хаті, морщить постоли та вигляда, чи не везе йому старий бозя дощу на пшеницю, чи не видно синів із солдатів, із наймів дочок. І день іде, і ніч іде, бозі нема — і дощ не йде, б'ють пороги, місяць сходить, як і перше сходив, нема Січі... Очерети у Дніпра питають... Вихопились голоси — Стара пісня. Малахій — Де-то наші діти ділись, де вони гуляють? Третій — Завтра там, де б'ють пороги, вже не місяць зійде. Завтра зійдуть електричні, можна сказать, сонця і засяють на весь степ козачий, на всю нашу Україну, аж до моря... Малахій — Запитання: до якого моря? Третій — Завтра там, де скиглила чайка літаючи, заспівають сирени, можна сказать, морських пароплавів, залунають гудки нових фабрик, заводів. Вже сьогодні Дніпрельстан розбива динамо-моторами очеретяний той сум і дике, хай воно сказиться, тужіння порогів, бо чув я його на екскурсії... Малахій — Киньте ваш Дніпрельстан! Тут ось, чуєте, кричать — ізнасілованіє двох старух, о гегемони! Не поможе! Третій — Поможе! Отам починаєм ми нашу реформу всього українського роду, отам, і тут, і скрізь, де тільки е рука робітника...   З Підбіг робітник , мокрий весь од поту: — Готові форми? Робітники напружились: — Готові! Мокрий робітник — Випускаємо чавун!.. (Крикнув туди, де знімалися заграва). Готово!.. Дайош!.. Полилася рівчаками та жолобами огненна рідина, освітила огняно-червоним, аж гарячим, світлом увесь цех ливарний, загравами подихнула, одсвітилась на обличчях і в очах у кожного. Знявся рух. Перескакуючи через рівчаки, припадаючи до форм, повели робітники за собою лопатами огняну лаву у форми. Несли у ковшах. Гукали на Малахія: — З дороги, старик! — Бережись там, гей! — Станьте осторонь, гей, як вас!.. Малахій!.. — Та покажіть йому, куди вийти, бо ще розтопиться. А він в димі та в заграві метався між огненних річечок, аж поки хтось не вивів його до дверей, сказавши: — Клопіт з такими реформаторами... Отямившись, він глянув на огні, на дим, на заграви і сказав: — У них свої, червоні мрії. Яка трагедіяі Закрив очі й пішов. Услід йому гриміла симфонія труда.   П'ЯТА ДІЯ   Турбувалась мадам Аполінара, щоб, бува, не накрила їі установу міліція, а найбільше вночі побивалась: — Гляди, Агапіє, часом наскочить міліція, кажи: це мої онуки Оленька і Любонька, допіру приїхали... говіти абощо. Агапія (на все годилася) — А Господи! Так і скажу, аби тільки подорожну ви мені до Єрусалиму виклопотали... — Виклопочу! — Чи скоро ж?.. — Завжди! — Коли ж місяць жду... (Шепотіла). Ні грошей, ні Єрусалиму. І як на зло Аполінарі в цю ніч десь недалеко зривались тривожні свистки. 2 Вискочив з якогось чуланчика знервований гість. Гість — Свистять!.. Ах, мадам Аполінаро, скільки я вам радив знайти безпечнішу квартиру, щоб подалі — далі од Радянської влади... (Докірливо, сердито глянув на мадам Аполінару і побіг по східцях через задні двері. Забув застебнути підтяжки). Аполінара (йому вслід заломила руки) — Ах, знаю, що мука, та що ж поробиш — ми тепер нелегальні! Із того ж чуланчика вийшла Любуня: — Нудно... Хай грають. Аполінара — Не треба, Миронько! Чуєш — свистки? Любуня — Втечу! Аполінара (до музики) — Ну, грайте! Тільки, благаю, — піяно, піяно... Любуня (підійшла до Агапії) — А що, як папонька вдома? Агапія — То Бог святий один знає... Любуня — Я оце подумала, і весь світ мені почорнів. А що, як папонька вдома, а я тут!.. (На музику). Голосніше! 4 Увійшли, по східцях захиталися дві дівчини з гостями й Матильда. — Ось... Прийшли. Перша — Котики, ви не пожалієте. Гість — "Не жалєю, не заву, не плачу, всьо пройдьот, как с белих яблонь дим..." Друга — Браво! Гість — "Ув'яданья золотом охвачений..." Мадам   Аполінара (до дівчат) — Прийшли, мої дітуні... А Оля ж де? Матильда — Вина! А тоді про Олю... Друга (до гостя) — Можна грушу? Гість — Будь ласка... "Я не буду больше молодим..." Чого душенька ваша хоче, те й беріть!.. Дівчата — Ой, який добренький! Гість   (злякався своєї доброти) — Тільки з умовою. Дівчата — З якою? — На вибір дається півхвилини (вийняв годинника). Півхвилини що завгодно. Півхвилини! Раз, два!.. Дівчата — Шоколади! Вина! Пундиків! Гість — Якої саме шоколади? Якого вина? Дівчата — Червоного солодкого! Ні, білого! Гість — Та якого ж, кажіть? Друга дівчина — Цукерок! Рахат-лукуму! Гість — Що більш вам до смаку? Друга — Цукерки! Гість — Сто грам? Двісті грам? Триста грам? Півхвилини минуло. Перша — Так скоро? Гість "Жізнь моя, іль ти приснілась мне..." Перша — Я ж шоколади хотіла. Гість "Точно я весеннєй гулкой ранью проскакал на розо-вом коне..." Ні, годі (сів на стіл). Друга — Постривайте ж! Ми вам теж скажемо: що завгодно, тільки півхвилинки... Ха-ха-ха. Уявляю! Півхвилинки... Аполінара — Ах, Мусю, Мусю! Хіба ж так можна жартувати. Гості й справді подумають — півхвилиноньки... Розлила вино по чарках. Гості взялись частувати дівчат. Агапія (до Любуні) — От якби тобі, доню, папоньку знайти, а мені дорогу. Може, голубонько, ти знала Вакулиху?.. — Не знаю. Не з ваших країв я, бабуню. — Я й забула, що ти десь із степів... Коли ж на всю околицю одна Вакулиха була в Єрусалимі... — Болить, бабуню, серце, подобно я умру... — А вона як гарно вмерла — Вакулиха! Прийшла а Єрусалиму і на Третій день померла... Дівчата   (схопились з-за столу) — Мадам Аполінаро! Мамочко! Гості просять потанцювати. Можна? Аполінара — Тільки благаю вас, дівоньки, піяно! Піянісимо! Музика заграв фокстрота. Майнули тіні по стінах, по стелі — гості й дівчата пішли у танок. Любуня — Ось грають, танцюють, а мені млини чогось ввижаються, що край нашого містечка. А що, як папонька до млинів уже доходять, а я тут? Агапія — Немов заснула: лице таке ясне та біле, їй-бо, не брешу. А в труну їй стружок, що од гробу Господнього принесла, пахущих поклали і кипарисовий хрестик... Дай, Боже, тобі, доню, мені й усякому так умерти, як вмерла Вакулиха. (Любуня   пішла в чуланчик. Агапія доказувала своє}. Хіба прошення написати? Товариші, отак і отак Вакулиха вмерла, то хочу й я так. Тож не повірите, товариші, аж сниться вже. Іду, немов пливу в повітрі повз море тепле, і стежечка в червоних квітах, а десь за морем сяйво до неба, як ото зоря улітку бува... А знаєте, товариші, як не вдасться до Єрусалиму, так я вже... (Закуняла).   5 Оля привела Малахія. Ще з порога гукнула: — І я з гостем, та ще з яким!.. Дівчата й гості привітали Олю оплесками, вигуками "ура". Музика вдарив туш. Малахій (ставши на сходах) — Аж ось де визнали!.. (Велично вклонився). Вітаємо наших вірноподаних!.. Аполінара (до Олі) — Це, здається, Мирин, Любчин... Оля — Батько. Аполінара — Навіщо, Олю!.. Щоб розтривожити сердешне дитя!.. Навіщо драма! Оля — Де вона? Аполінара — Ша! Їй голова заболіла. Спить. Оля (заглянула в кабінетик) — Миро, ти спиш?.. Спить! (Підійшла до Малахія). Що дорожче, наркоме, батько чи сон? Малахій — Сон, якщо він по роботі. Оля (криво всміхнулась) — Ну да ж, по роботі. Вибачте, я піду передягнуся, а то змокла (до всіх). Дощ надворі. 6 З розгону ввійшов іще гість: — Здорово, контрреволюціє! Аполінара (зраділа і разом занепокоїлась) — Боже мій! Дівоньки! Дивіться, хто прийшов... Дівчата (до нового гостя) — А-а! О-о!.. Наше "ніколи" прийшло. Гість (подивився на годинника) — Ото! П'ятнадцять за першу. Поїзд о другій. Ще треба телеграму вдарити... Так! Пляшку пива мені, дві пляшки вина і цукерок дівчаткам — мерщій! Аполінара — Може б, повечеряли б, милий... Гість — Ніколи! Ніколи! Де Мира? Дівчата — Миро! Миро! До тебе "ніколи" прийшов. Аполінара (ще гірш занепокоїлась) — Ша! Піяно, дівоньки... (До гостя благально). Може б, ви сьогодні другу собі подруженьку вибрали. Гість — Ніколи, контрреволюціє! Я на п'ять хвилин. Аполінара — Вона хвора. — На що саме? — Їй голова болить. — Дурниці! Аполінара — Милий, драма буде... Гість — Ніколи!.. Миро! Можна? (Пішов у чуланчик). Малахій (до Аполінари) — Хто він такий? Аполінара — Знакомий наш... Що веселий, а добрий... Малахій — До кого пішов? Аполінара — Я й сама не знаю... Бачте, я харчую їх, себто — приходять їсти, тут і спочивають, а котора, то й з гостем... Хіба вглядиш? Клопоту з ними та клопоту... Може, горілоньки з дощу або пива? Малахій — Я вам забороняю продавати любов у коробках! — Яку любов? — У коробках, кажу! Хіба не бачу — нагородили коробок на кохання, немов клозетиків. Де місяць? Де зорі, питаю? Де квіти? (Вийняв з кишені якусь саморобну дудку, задудів). Всім, всім, всім декреті Однині забороняємо купувати й продавати законсервовану в дерев'яних, тим паче у фанерних коробках любов... Ні, не так. Щоб не зламати принципів нашої економполітики, тимчасово дозволяємо купувати й продавати любов, тільки не в коробках, не законсервовану, а при місяцю, при зорях вночі, на траві, на квітах. Коли ж закортить кому вдень, то здебільшого там, де дзвонить у розгонах сонце і гудуть золоті бджілки, вдак: дз-з-з... Нармахнар. (Подумав). Перший. 7 Убігла Любуня. За нею гість Гість — Куди ти? Мені ж ніколи. Мирко! Любуня — Папонькин голосі Пустіть!.. Папонька милий мій, любий, дорогий, золотий!.. (Поцілувала йому руки). Насилу, насилу я вас знайшла. 8 Ускочила Оля, набігли дівчата, підійшли. хитаючись, гості. Оля — Це а тобі його знайшла. Агапія — А мені приснилось: ангол у сопілку золотую грає... Коли гульк — аж це Любонькин батенько. Дівчата — Справді, батько? — Миро! Це твій батько? Малахій — Я не батько. Я народний Малахій. Та невже ж не читали першого декрету? Зрікся родинного стану... Гість подивився на годинника, махнув рукою й побіг. Любуня — Папонька любий! Ви не дивіться, що я така, що я в таких нарядах... Малахій — Зрікся родинного стану, кажу. — Простіть мене, папонько! Це я не навсправжки. Це я, щоб одшукати вас, копійку заробляла... Агапія — Простіть її за блуд, і Бог вам ще не такі гріхи відпустить... Оля не спускала з Малахія очей. Любуня — Зараз приїде Ванько, ми сядемо, папонько, і до вокзалу... У мене є гроші, аж п'ятдесят три рублі. Квитки я куплю з плацкартами, ситра в дорогу, пома-ранчів. Ви ляжете, папонько, спочинете, любий мій, а вже сивенький... Малахій (одійшовши) — Кажу, нема папоньки!.. І кума нема! Є народний Малахій нарком! Нармахнар! Перший! Любуня — Що ж мені тепер? Оля (до Малахія) — Що ж вона тепер робитиме, гей лихо ви, пеня народна! Малахій — Запалюйте огнища універсального кохання на вулицях ваших городів, грійте потомлених: в голубих моїх країнах вам за це спорудять пам'ятники... Любуня — Як же мені тепер? Оля — Попросимо, щоб він іще одну голубу брехеньку розказав, і знаєш про кого?.. Про милих, що вернуться до нас зимою вночі. Ха-ха-ха. Скільки їх, милих, вже зо мною спало, що ж як доведеться приймати та гріти з походу, то ще задавлять... Музико! Колечко! Любуня, як хвора, поточилася в чуланчик. Дівчата й гості підхопили Олю: — Браво! Браво! — Колечко! — Оля колечко співа. Оля (в супроводі музики заспівала) Потеряла я колечко, потеряла я любов, через етоє колечко буду плакать день і ночь. Міл уєхал, меня бросіл, ще й малютку на руках, як згляну я на малютку, так сльозами і заллюсь — через тебя, моя малютка, пойду в море утоплюсь. Малахій (зійшов на східці) — Алло, алло!.. Перекажіть радіом всім, всім, всім на Україні сущим — людям, тополям, вербам нашим, степам, і ярам, і зорям на небі. Оля Довго русою косою Трепетала по волнє, Правой рученькой махала: Прощай, миленький, прощай! Малахій (самотньо) — Перекажіть, що народний Малахій вже сумує, і срібна сльоза повзе з сивого уса та й капа в голубе море. Як це трагічно: на голубих мріях сумує... Його оточили дівчата і гості. Сміялися. Танцювали. І от в цей момент крикнула Агапія: — Любина завісилась! Аполінара — Завісилась! Дівчата   (заглянули в чуланчик) — Завісилась! — Завісилась!.. Мирка!.. Їй-богу! Знялась тривога. Гості, дівчата кинулись врозтіч. східцями в двері. Агапія (до Малахія) — Ваша донечка завісилась! Малахій — Не тривожтесь, вірноподанко, вона не завісилась, а потонула в морі... Більш точно — в голубому морі... 9 Оля (вийшла з чуланчика) — Зняла... Вона вже мертва... (До Малахія). Чуєтеї Це ж ви її довели... до смерті! Малахій — Он краще ловіть молодика, бо він мочиться у море. Оля — Він остаточно збожеволів... Куди ж тепер, після голубих мрій? (Сама собі одповіла переконливо). Чого ж іще думаєш!.. Туди!.. Назад. На службу! (Дов'язалось хусткою й пішла, твердо ступаючи). 10 Ускочила Аполінара з невеличкою скринькою, в яку запихала намисто, золоті обручки, шматок шовку тощо. Аполінара — Я вже яка, але ж не така, як оцей... (плюнула на Малахія й побігла). Малахій — І плювали, і били його по ланитах. Тому він, узявши сурму золотую, подув у ню... (вийняв дудку) і заграв всесвітньої голубої симфонії (заграв на дудку). Я — всесвітній пастух. Пасу череди мої. Пасу, пасу та й заграю... Агапія   засвітил свічечку. Малахій грав. Йому здавалося, що він справді творить якусь прекрасну голубу симфонію, не вважаючи на те, що дудка гугнявила і лунала диким дисонансом.   Завіса