ПАТЕТИЧНА СОНАТА   
     
 ДРАМА   
     
 Микола Куліш довго виношував задум написати роман про нещасне кохання поета до панночки Марини. За тло мали правити грандіозні події першої світової війни й революції. Та реалізувати задум письменникові вдалося в формі п'єси.    
     
 Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги на Жовтневих роковинах у клубі ЛКСМУ про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут.   
 І   
 1   
 —   Уявіть собі, друзі, — так почав він, — перше — вулицю старого провінційного міста; друге — двоповерховий будинок з табличкою: "Дім генерал-майора Пероцького"; третє — революційну весну; четверте — Великодню ніч.    
 Початок дії: я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон.    
     
 2     
 Поруч за дерев'яним простінком живе безробітна модистка Зінька. Вона чеше косу. Під дверима    гості.  
 Перший    гість (читає напис крейдою на дверях). "З нагоди Великодня візитерів не приймаю". (Пауза. З досадою). Хе-хе! Оригінально!    
 Другий    гість (ревниво, баса). Чого ж ви стали?    
 Перший    гість. А куди мені тепер іти?    
 Другий    гість. На Великдень у кожної господині двері гостям одчинено.    
 Перший    гість. То я піду до вашої. Добре?    
     
 З     
 Зінька сміється. Гості, ощирившись, розходяться. Я пишу. Підо мною в генераловій квартирі дзвонять куранти, немов з далечі віків: мірно, журно, елегійно. А ще нижче, на першому поверсі, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вікно, вітрилом напнулась серпанкова завіса. Під нею немов пливе освітлений кут кімнати: піаніно, погруддя Шевченкове й квіти. Вона вивчає Бетховенову "Патетичну сонату". Грає в повторює вступ, оте повне зоряного пафосу, глибоке й могутнє вгауе. (Тоді я не знав ще ні назви, ні автора). 
 4     
 До мене в двері стукотить Зінька:   
 — Можна? (Увіходить). Скажіть, сусідо, відгадайте, коли до дівчини ходить удостач мужчин, а їй раптом хочеться бігти од них до мужчини ж, то що це значить?    
 Я. Не знаю.    
 Зінька. А коли всі збираються розговлятися, а їй хочеться заговіти, то ви теж не знаєте, що воно значить?    
 Я. Теж не скажу.    
 Зінька. Невже не знаєте? І не вгадаєте? Та ну-бо! Це ж така зрозуміла річ. Це значить, що прийшла... Думаєте, любов? Великодня нічі І все. А вам подумалось?    
 Я одхитую головою.   
 Прийшла Великодня ніч, а за нею в гості мадам журба преться. Слухайте, сусідо. Я голубе платтячко, бачте, наділа дівоцьке, косу по-скромному заплела — заговіла, а ви такий бідний та самітний, що й сьогодні не розговієтеся. То, може, пішли б удвох, га?..    
 Я (одхитую головою). Бачте...    
 Зінька. Ха-ха! До церкви, наприклад. А вам подумалось?.. (Підморгнула). Не бійтесь! Ви не поскоромитесь од мене.    
 Я. Я й не боюсь. Я, бачте, не маю часу. Я пишу листа.    
 Зінька. Ви пишете. Вибачте, пишіть. Я б оце сама написала листа абощо. Написала б: року двадцять третього життя, числа в календарі червоного, у серці ж — чорного. Ой казали мені люди, що як прийде свобода, то вона, як мама: не журися, мовляв, дівко, — вискочиш із ями... Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. Свобода прийшла. То оце я й пишу: дорогий мій, милий! Хоч кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день, на мій Великдень. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не іде... Пишіть! На добраніч.    
    Грошей часом нема у вас позичити — сім карбованців? За квартирю, бачте, вимагають. Я оддам. Одержу за свою (підморгнула) квартирку — і оддам. Нема? Пишіть, пишіть.  
     
 5   
 З першого поверху кам'яні приступці униз, у темний підвальний закут. Двоє сортують літературу. Осторонь жінка прасує білизну. Із стелі зрідка, але методично вперто й дзвінко капає у відро вода. 
 Літній (одкладаючи листівки). На Вадонів завод. Тепер портовим майстерням: брошурок "Коли скінчиться війна" — одна, дві, три, чотири, п'ять (крапля: дзень! Обернувся, глянув на стелю, на відро і знов), сім, вісім, дев'ять, десять (крапля: дзень! Нахмурився). Отак у вас завжди капає зі стелі?    
 Жінка. Третій рік. Ще як брали на війну Оврама, мужа мого, — почало. З того часу жду й рахую. Сорочку перу я за сімдесят крапель, прасую за десять. А за цілий день, знаєте, скільки їх випадає? Аж чотириста тридцять два по сто. Скільки це, по-вашому?    
 Літній. Сорок три тисячі двісті.    
 Жінка. Жду й рахую. Голова — як решето. Все життя — як решето: все подовбали ці краплі. Пам'ятаю, почала щитати, як вернулась з проводів. (Рахуючи краплі). Одна, дві. Проводжаючи, питала: ти ж котляр, Овраме, на заводі став глухий, недочуваєш, а тебе беруть. А він мені... Три. "Через те нас і беруть, що глухі ми і сліпі ще". Та й пішов. Туман стояв, воріт було не видно. Я за ним: Овраме! Він не обернувсь... Чотири... Коли ж тебе тепер ждати? Не обернувся. Але біля заводу став. Добігла. Саме тоді... П'ять... Ішло на шосту, і заревли гудки. Ніколи не плакав, а то дивлюсь — слухає й плаче... Шість. А скажіть, яке найбільше число в світі?    
 Літній. Квадрильйон, здається.    
 Жінка. Квадрильйон. Якби мені хто сказав, що, як упаде квадрильйонна крапля, тоді вийде війні кінець, тоді вернеться мій Оврам, я б перещитала. Я б кожну крапельку обчислила, не пропустила б! (Жагуче, пристрасно, аж сльози проступили). Як намистечко б, зібрала та на пам'ять нанизувала крапельку до краплі. Отак. (Ставши. як на молитву, рахує краплі). Сім. Вісім. Дев'ять.    
 Парубок. Сестро, ти знову...    
 Жінка. Вісім. Дев'ять. Десять...    
 Парубок. Ну от... (До літнього). Що робити?    
 Літній (суворо). Що? Нести літературу! Організовувати! Агітувати! Треба увесь світ підпалити нашими лозунгами: вимагаємо зробити з тайних договорів плакати — раз, із війни негайний мир народам — два, із дванадцяти годин роботи вісім — три, маємо чотири руки — чотири, а пакунків п'ять — п'ять, що робити з п'ятим — шість.    
 Парубок. У мене є тут товариш один. Покликати?    
 Літній. Хто?    
 Парубок. Студент.    
 Літній (міна). Хм...    
 Парубок. Та не справжній, із селян. З університету на дому. Екстерн. Прибивсь у город із села вчитися. Батько десь за пастуха. Хлопець трошки мрійний, проте певний, свій...    
 Літній. Сім! Клич!    
     
 6     
 І приходить до мене мій перший друг, мій побратим    Лука: 
 — Ілько, здрастуй! Ти що робиш?    
 Я (патетично). Пишу до неї листа!    
 Лука. Це сто тридцять першого?    
 Я. Не смійся. Луко!    
 Лука. Скоро порвеш?    
 Я. Не смійся! Ти чуєш, який у мене настрій? (Я чую знизу акорди grave). Високий, зоряний, як небо! Перше (жест на гелікон), бачиш цю штуку? Гелікон зветься. Коли взяти forte, можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що зорі на небі гаситиму.    
 Лука (іронічно). Навіщо?    
 Я. Щоб... щоб мати роботу.    
 Лука. Роботу, бачу, матимеш, а от заробіток?..    
 Я. І заробіток теж. Це ж гелікон з оркестру, що грає влітку на бульварах, восени на весіллях, узимку на похоронах — з оркестру гуманізму. Є геліконісти, що добиваються од цього удава такої, що він не просто грає, а дзвонить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом...    
 Підо мною немов нарочито дзвонять куранти. 
 І я навчусь! Обов'язково! Третє, і це головне, я пишу до неї листа. (Знизу я чую, як услід за уаие напливає перша хвиля світло-ярого   allegro     molto     e     con     brio  ).   Слухай! (Читаю й фантазую), "Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вірю в Петрарку і в вічну любов. У вічну любов. Між іншим, од золотих фігур в історії чорні тіні, од чернечої ж Петрарчиної золота й ясна — світінь вічної любові. Вірю і пишу. Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю, але ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там, у голубих вікнах, дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, як усміхнеться, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання!" (Крізь сльози й посміх). Ану, вгадай. Луко...    
 Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх одчиняти.    
 Я. Та ні! Пошлю от я цього листа чи ні?    
 Лука. Як сто тридцять попередніх.    
 Я (тоді врочисто, категорично). Сьогодні. Сам однесу!    
 Лука. Сьогодні треба нести літературу, і ти мусиш помогти. Ходімо!    
 Я. Завтра однесем.    
 Лука. Ти хочеш справу соціальної революції одкласти на завтра!    
 Я. Ані подобини! Але знай. Луко: над світом полощеться в крові прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вільного труда. Та тільки тоді, як над світом замає прапор вічної любові...    
 Лука. К чорту твою вічну любов! Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав  :   "Мусимо, — каже, — припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму". А ти його хочеш спинити на станції... (Передражнив). Вічна любов!    
 Я (з досади й образи, вслід йому). Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є жінку, — наступить всесвітня соціальна весна. А ти її к чорту! Цілу проблему!    
     
 7   
 Я майже іду услід за Лукою. Несу листа. Так. За іншої ситуації я б його порвав, як порвав сто тридцять попередніх. Але ж тепер я змушений його однести. І я несу. Сходами, вниз, де живе вона. Але як його передати? Іду далі вниз. Бачу, як з підвальчика виходить літній робітник, обважений пакунками літератури. На ним Лука. Настя суне йому кусок паски, крашанки. Шепотить: 
 — Нате. У дорогу.    
 Лука. Ну от... (До літнього, жест на крашанки). Брати, товаришу Гамар? Релігію?    
 Літній (сердито). Бери! Все одно з'їмо!    
 Щоб не здибатися з Лукою, я повертаю нагору. Біля дверей Пероцького чую — дзвонять куранти. По тому дзвінок електричний. 
 Голос    Пероцького (до економки). Телеграма од Андре    з фронту: "Здобув відпустку. Першого приїду, номером шостим". За півгодини він буде. Ванну і постіль, Анет. А мені, будь ласка, сьогоднішні витрати. Не ображайтесь, Анет. Я вам вірив і віритиму, але коли йде революція, треба щохвилини писати рахунки. Спасибі, Анет. (Читає). "За три замки до дверей одинадцять карбованців сімдесят три копійки". А за розбиту російську корону, Анет! Запишіть. На карб революціонерам. І за страйк на моєму млині — робітникам. "За бром". Кому? Нам чи їм? Не смійте купувати! Де пахне бром, там скоро смердітимуть трупи. Не смійте!.. Прибутки!.. Від Ступай-Ступаненка за квартиру десять карбованців п'ятдесят копійок. І все? А за мезонін? За підвал?.. Виселити! Я не боюся їхньої революції. Одного лише боюся, щоб не розпаляли фундаменту, на якому стояла Росія, — єдності й неподільності її. А не розваляють Ступай-Ступаненки — Росія вистоїть і перестоїть яку завгодно революцію. Росія! Земля руськая! Русь! Де це так прекрасно грають? Анет, люба моя! Дістаньте з гардероба мою уніформу. Я піду до церкви, Анет! Пам'ятаєте Великодній ранок тисяча дев'ятсот тринадцятого року, Анет, берізку за вікном і зорю? Тоді Росія пахла, Анет, а нині!.. Смирно! Це я на свої мислі, Анет!.. Який хаос! Зменшіть витрати, Анет!.. Церемоніальним маршем! Мої мислі! Повзводно!    
 Тихо. Певно, пішов, бо чую другий голос. Син Пероцького — Жоржик: 
 — Анет, дорогая! Ну?    
 Анет. Жорже! Папа приказав зменшити витрати.    
 Жорж. Я оддам! Слово майбутнього офіцера, оддам!    
 Анет. Жорже, зрозумійте, грошей нема.    
 Жорж. Слово честі, оддам! Знайте: за місяць-два нас, старший клас кадетів, попрямують у прапорщики. Ух, піду я на війну! На більшовиків! Вдарю, вдарю чобітками, брязну, дзенькну острогами, гляну в дзеркало, а там (зафантазував) молоденький офіцерик, у погончиках блискучих, чорні вусики...    
 Анет. Мій хлопчику-мрійнику!    
 Жорж. Хлопчику?.. (Навмисне брутально і все ж стаки наївно). Молоденький офіцерик, п'ять кондонів у кишені; ахм, — красуню!    
 Анет. (певно, очі великі, аж зблідла). Жорже!    
 Жорж. Е  ntre nous soit dit!   Ви, Анет, як Богоматір, будете страждати, виряджаючи вашого хлопчика на війну. Розстебнете мені кітель, начепите дукатика золотого і заплачете, як колись покійна мамочка.    
 Анет, очевидячки, зворушена й розстіба ридикюля. 
 За вікном буде вечір, як чернець смутний, і зоря, яко лампадник. Папа покличе. Знявши з носа окУ л яри, скаже він: "Ну, Жорже, будь слуга цареві щирий..." — І не мовить більше слова.    
 Анет, очевидно, виймає асигнацію. 
 До вокзалу рисаком. Ви зо мною. Папа ззаду. У салон-вагон ввійду я, аж там жінка незнайома, молода, прекрасна, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, груди, як у вас, Анет! Буде ніч, буде дорога, і розмови, і пригоди. (Ярливо цілує, як жінку).    
 Анет. (очевидно, жах і задоволення). Жорже!.. Я папу покличу!    
 Жорж (одсапавшись). Тяжко зітхне паровоз у ту сторону, де війна. Свисне: на війну — війну-ну!.. Імператор — Росія — ура! Я поїхав на війну!    
     
 8     
 Вихором пробігає повз мене. До Зіньки. Стукотить.  
 Зінька. Хто?   
 Жорж. Це я! Можна до тебе?    
 Зінька (виглянувши). До "тебе"?    
 Жорж. До вас.    
 Зінька. Чого?    
 Жорж. Я прийшов... Хіба ти... Хіба ви не знаєте?    
 Зінька. Мами шукаєш чи, може, заблудив?    
 Жорж. Я прийшов... Папа мене прислав! Гроші одібрати! Ті, що за квартиру нам. Папа сказав — виселить тебе, якщо не заплатиш сьогодні.    
 Зінька (перемоглася). Ну що ж... Заходь, хазяїне.    
     
 9     
 Сливе навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світло-ярого а  lltgro     molto     e     con     brio   спадає. Вона грає далі — світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання. Раптом перестає:   
 — А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!    
 Батько (врочисто читає). "Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис".    
 Вона (з гумором). Ой!     
 Батько. "Березня сьомого, року на Україні тисяча дев'ятсот сімнадцятого. Місяць тому вночі не спалось — думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія, як ніч, — не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду... місяць минув, а яка одміна! Благословляю революцію!"    
 Вона. І я! (В тон). Благословляю!    
 Батько. "Березня двадцять сьомого. Читав, як у неділю в Києві відбулось велике .українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!    
 Вона. І я! Не тільки Шевченком, — тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.    
 Батько. "Тридцятого. Приснився пресвітлої пам'яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа".    
 Вона. І мені! Немов їхав автомобілем, так? А за ним запорожців сила та все на велосипедах.    
 Батько. "Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить, і Україна без меж? Та як їм не соромно!"    
 Вона. Ой як їм не соромно!    
 Батько. Р.   S  . Треба розтлумачити їм, в чім справа і що таке Україна. (Дописує). Обов'язково! (Читає). "Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України". Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-туї (Цілує її). От заграй!    
 Вона грає. Знову здіймається вгору з бунтарних глибин до зоряних просторів хвиля світло-ярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі "Арго" до вічно прекрасних країн, кожний по своє золоте руно. 
 Батько. Соната?    
 Марина . Патетична.    
 Батько. Як автора на прізвище?    
 Марина . Бетховен.    
 Батько. Невже не українець?    
 Марина . Німець.    
 Батько. Значить,   м  ати була українка.    
 Марина . Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.    
 Батько. Хм... Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни — цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови класти клунок думок про Україну, вкриватися мусить думками про Україну і вставати разом з сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо — тоді за Інтернаціонал, Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!    
 Марина. Тату, ти комік. (Цілує його).   
 Батько. Іду!    
 Я всовую листа між одвірки й двері і мчу до себе нагору. Виглядаю.   
     
 10   
 Ступай – Ступаненко (одчинивши двері). О! Лист! Це тобі, Маринко.    
 Марина. Без марки й штампа?    
 Ступай. Певно, той, що з неба пада українкам, — золотий. (Іде).   
 Марина (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос). "...Ця музика, певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного коханая..." (З теплим, гумором). Маєш! Іще один комік... Ну!.. (Читає). "Там, у голубих вікнах, дівчина, самітна..." Хм! (Усміхається, ліву брову справді трошки ломить). "Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч?.." (Очі мрійні, голубі. Пауза). Скажіть, monsenieur, вітри, шепніть, madame зорі, як відповісти цьому ще милому комікові — нашому відлюдникові?.. (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише). "Дівчина самітна. Так. І жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мріях, десь ніби в голубих вікнах, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів). Можливо, вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї". Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебирає клавіші). "Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває..." Ні, хай буде од душі!..    
     
 11   
 Марина    грає. Мені здається, ще одна хвилина, ще один дотик руки — і хвиля світло-ярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо — зоряний рояль, місяць — срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику зір, одного.не бачу — як до мене йде з листом Марина    . На сходах обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї:   
 — Моn Dіеu! Це ви, Маrіnе? Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chevalier d’amour Андре? Три роки не бачились! Більше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще краща стали.    
 Марина    . Ви з фронту?    
 Андре. Допіру. Страшенно радий. Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо — і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини, себто без душі, одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти: я їду поїздом, огні і українські зорі...    
 Марина . Ви самі ж росіянин?    
 Андре. Але люблю, бо вони мої... Їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником на гумових шинах. Чорт! А тут ще дзвони. І раптом ви, Магіпе, та ргетіеге іепаге88е. Я не можу більш... (Руки простяг), Ну, Христос воскрес!    
 Марина    (одступила). Воістину...    
 Андре. Ну що ж... Я поцілую вашу тінь! (Цілує). За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий вік. За вас!..    
 Марина . І за українські зорі?    
 Андре. З цілим світом!    
 Марина. Спасибі. Але ви перед цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте... Це вам такий наказ.    
 Андре. Ма  r  іnе!    
 Марина . І завітайте завтра!    
 Корнет, цілуючи її очима, біжить додому. Марина    йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад.   
 Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометра території, моя Жанно д'Арк... (Вертається).   
     
 12   
 Чую втрете "Патетичну". І раптом супровід до allegro — стоголоса мідь Великодніх дзвонів. Дивлюся у віконце. Дзвіниці, як білі тополі. З найближчої пливе спів хорний: "Христос воскрес". Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяця — розп'ятий міфічний Христос.   
     
 13   
 Вернувся Ступай, зворушений, піднесений, аж чубок подерся угору.   
 — Грай, Маринко, "Патетичну", — Україна воскресає! Тільки що загітував, залучив до нашої "Просвіти" аж три нових члени: учителя слобідської народної школи, сусідського тесляра і нічного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цоки!., Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі...    
 Марина    (грає). Покійними не ввоюєш. Гей, якби повстанці! Молоді, тату!    
 Ступай. Мчать по долю золоту вічними степами України. Гульк — зоря. Стали над віками, блиснули списами. Гей!    
 Марина. Гармат би нам та кулеметів замість мрій, тату.    
 Ступай. Що?     
 Марина. Нічого. Ти, татусику, поет, кажу.    
 Ступай. Я — українець. Стривай, Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить в телефон), Будь ласка, двадцять три нуль сім... Директор гімназії? З вами хоче похристосуватись українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла! А ви одмовляйте: воістину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко, "Патетичну"! (Дзвонить). Будь ласка, сімнадцять два нулі. Од інфантерії генерал-майор Пероцький.    
 14   
 Пероцький біля телефону, в уніформі:   
 — З ким маю честь?    
 Ступай. З вами волить похристосуватися на своїй землі українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла, ваш-дит-ство!    
 Пероцький (переждем, поки йому врівноважилось серце). Атвечаю. Смір-но! Равнєніє на едіную-нєдєлімую, гаспада українци!    
 Ступай. По-вкраїнському не так. Струнко, ваш-дит-ство! Церемоніальним маршем, на одного генерала дистанція, з України кроком геть!.. Маринко, грай "Патетичну"!    
     
 16   
 Зінька, Жорж.   
 Зінька (читає). "Даю цю посвідку колишній нашій покоївці Зінаїді Масюковій на певність того, що я з доручення мого папи, генерала Пероцького, одержав від неї сім карбованців комірного і з доручення ж папиного заплатив ці гроші за перший мій візит до неї і сім додатково за папу, що не заплатив їй за перший візит свій ще року тисяча дев'ятсот тринадцятого, теж на Великдень. Вихованець енського кадетського корпусу Жорж    Пероцький". Так. Тепер ти, Жоржику, ходи додому.    
 Жорж (навколішках). Ну, порви... Прошу вас, порвіть. Ну хоч не показуйте. Не покажете? Ні?    
 Зінька (виводить його, зачиняє двері. Сама). Ой Боже ж, як важко. (Бере гітару, грає і молиться). "Ой Боженьку, Боже" Чом ти не поможеш? Чи, може, безплатно помогти не хочеш? Чи, може, й ти, Боже, вже хочеш того же?" Так приходь!    
     
 16   
 У підвальчику, як статуя, Настя. Скаменіла — в двері лізе безногий солдат з георг, хрестом:   
 — Чи впізнаєш, Насте, чоловіка?.. Здрастуй! Бач, вкоротили мене трошки, зробили нижчим за всіх. Ну, нічого! Піду до своїх на завод, може, піднімуть. Здається, сказав "піду" — полізу! Другий же місяць, як лізу. До тебе. Чого ж стала, Насте! Приймай ув об'ятія героя, половину чоловіка твого! (Доліз до середини підвальчика і заплакав).   
     
 II   
 1   
 День. Сонячне» виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б'ють куранти. Марина    грає тую ж "Патетичну сонату", але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світло-ярливе allegro molto brio, а сонячно-квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні "Арго" вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти і роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Лука: 
 — Доїхав?     
 Я ніби не розумію. Мовчу. 
 (Ущипливо).   До її ворітець? Я мовчу.    
 Ну, листа, звичайно, ти порвав?    
 Я (патетично). Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..    
 Лука (вражений). Ну й що? Як?    
 Я. Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?    
 Лука (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче). Дорога революції!    
 Я. Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?    
 Лука. Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ілько! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори — всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, — в рушничках уже, посватались! Більшовики організовують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату "Правди". Ходімо, га?.. На вулицю!.. Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.    
 Я. Я піду... але я трошки згодом.    
 Лука. Чому?    
 Я. Я... я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали. Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: "Ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли до мене ви у серце!" Ні, не так. Скажу просто: "Здрастуйте!" І не так: "Вдома?" — "Вдома..." Ні: "Я не спитавшись увійшов, це привілей старців і закоханих".    
 Лука. Ні, ти вже краще так: "Вдома?" — "Вдома". Тоді ти: "Простіть, але в мене не всі дома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника!" От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто; вірші ми з тобою писали, арифметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зразу не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не товариш і ти мені не товариш. Раз! Два! Три! (Пішов).   
 Я (услід йому). Адже ж сам ти почуваєш. Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш... Га, Луко? Так дивись, я йду!    
     
 2   
 І я справді йду. Сходами вниз. Знову одна течія несе мене до П дверей, друга односить і гонить униз.   
 3   
 Непочута розмова.   
 Марина    (перегравши). Буде!    
 Андре. Маrіnon! Ще і ще!..    
 Марина . Невже і вам подобається?    
 Андре (ревниво). "Невже і вам"! А ще кому?    
 Марина . Угадайте.    
 Андре. Ну, звичайно, кому ж. Йому!    
 Марина . Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив:    
 У Андре очі рогом. 
 "Заграй, дочко, "Патетичної", бо вже щось не спиться".    
 Андре. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.    
 Марина. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?    
 Андре. Мені?.. Угадайте!    
 Марина . Росія?    
 Андре. Честь оддаю, але ні.    
 Марина . Революція?    
 Андре. Вітаю, але ні.    
 Марина . Ну, не Україна ж?    
 Андре. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести...    
 Марина . Ви сказали — вітаєте революцію? За що?    
 Андре. Нам потрібніший тепер трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.    
 Марина. А вгадайте, що мені ввижається од музики?    
 Андре. Таток?    
 Марина . Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітна. Мріє й жде. І знаєте кого?    
 Андре. Кого?    
 Марина    . Лицаря, що любить українські зорі.    
 Андре. Так?    
 Марина    . День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив...    
 Андре. Дівчині?    
 Марина    . Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі це — сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак (удає з себе сповнену любощами дівчину, зустріч). "Любий мій, давно бажаний, милий!.. — І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже:    
 — Ой дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую..."    
 Андре. Маrіnе! Скажіть! Це лише мрія, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?..    
 Марина    . Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я — організацію. Це практичний шлях. Щось чудне й не зрозуміле — правда?    
 Андре. Хай дівчина жде лицаря!    
 Марина    . Так?    
 Андре. Лицар буде! Він уже на порозі.    
     
 4   
 Одчинивши тихо двері, я:   
 — Простіть!.. Я не спитавшись увійшов, — це привілей старців і закоханих...    
 Я бачу корнетову спину. Він навколішках, цілує її кінчик сукні. "Лицар прийшов. Він просить посвяти. Маrіпоп! Мила!" — чую я і, непомітний, іду геть.   
       
 5   
 Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль. Шепочу:      
 — Ну що ж... Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?.. Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! тепер з розгону з примрійного коня... Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги в світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов, — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти! Куди іти? Кружляти по орбіті?.. (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?.. (Дивлюся).   
     
 III   
 1   
 Уявіть собі, друзі, вулицю старого губерніального міста, сонячний ріг будинку, хмарку над золотобанним собором, далеку "Марсельєзу". Сидить чистій. Співає: 
 В суботу і в неділеньку,    
 Сказать би раз у раз,    
 По вулиці гулялисі    
 В штиблетах господа-с.    
 А як прийшла свободонька,    
 Вже вулиця не та-с:    
 Нема, нема роботоньки    
 З суботи й до суботоньки,    
 да-да-с.    
 2   
 Підходить другий. Сідає:   
 — Браво! Біс! Ви співаєте, як опера, що горить.    
 Перший. А ти квитка купив, що сів на цеє місце? Марш!    
 Другий. Ви не подумайте, що тут вам справді опера, а ви білетер.    
 Перший. Це моє місце.    
 Другий. Тепер свобода слова, совісті і місця.    
 Перший. Пишуть: "Пролетарі всіх країн, єднайтесь", — а ти що!..    
 Другий. Яй прийшов єднатися, ну!    
 Перший (заспівав і затарабанив щітками).   
 Ой чистю, чистю, чистю —    
 Штиблети, як сонце...    
 Другий  .   (ще голосніше).    
 А я й сонце вам почистю,    
 Не то що штиблети...    
 Перший. Дак ти справді конкуренцію прийшов робити? Марш, кажу!    
 Другий. Ша! Он де конкурент... (Показує на Оврама).   
     
 3   
 Лізе Оврам з ящиком і щітками.   
 Другий. Дотепная є воєнна приказка: де два б'ються, третій не лізь. Правду я кажу, громадянине солдат?  
 Оврам. Я вже після бою — от і лізу.    
 Другий.. Ви лізете туди, де всієї роботи не більше, як самому собі почистити ботинки.  
 Оврам. Гей, якби ж я мав таку роботу, то я б сюди ніколи не приліз!..    
     
 4     
 Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає "Марсельєза". За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходять старий Пероцький. Нижче на ґанку Марина    й    Андре. 
 Марина    . Подивіться, який день! Отакий дівчина замовить у бога день, як вийде зустрічати лицаря (спинивши рух Андре до себе). Цс-с-с!.. Дивіться, таток он — вийшов агітувати. Даваймо послухаємо! Начепив жовтоблакитну квітку — от комік!..    
 Перший (навстріч Ступаеві).   
 Ой чистю, чистю, чистю,    
 Вакса, як свобода!..    
 Другий.     
 Сонце, бачите, блищить, як    
 То моя робота!..    
 Ступай (виставивши ногу першому). Будь ласка!.. Та ба! Стривайте! Ви хто?    
 Перший. Як хто? Чистій.    
 Збирається натовп. 
 Ступай. Та ні! Якої нації?    
 Перший. Расєйської держави, звичайно-с!    
 Пероцький(з балкона). Браво!    
 Ступай (знявши ногу, до другого). Ви якої?    
 Другий. А вам якої треба?    
 Ступай (до Оврама). А ви?.. (Впізнавши). А-а! Сусіда знизу! Оврам-котляр! Свій! Українець! Будь ласка!.. (Виставляє ботинки).   
 Марина    (на ганку до Андре). Ну, не комік?    
 Андре. Це приклад нам!.. Хвалю!    
 Другий (до першого). Ви бачили такого малахольного?    
 Перший. Чого він хоче?    
 Другий. Він хоче, щоб йому вже нація ботинки чистила.   
 Ступай. Ми, Ступай-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила! Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами!.. (Йому аж почувся той тупіт в супроводі патетичного allegro molto e con brio). Цоки-цоки, цок-цок! Марина    . Браво, таток! Браво!    
 Андре. Браво!    
 Оврам. Ви, може, й сядете, та нас куди посадите?    
 Ступай. Кого це вас?    
 Оврам. Ну, мене от... безногого пролетарія вкраїнського? (Показав на чистив). Їх ось...    
 Зінька (вийшла з натовпу п'яненька). А мене?.. Знову, мабуть, за підсідельню, за перинку, га?.. (До натовпу). Казали, як прийде свобода, то вона — як мама: не журися, мовляв, дівко, — вискочиш із ями. Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. То оце я й кличу: дорогий мій, милий!..    
 Голос з натовпу. Хто?    
 Зінька. Та хто обізветься!..    
 Сміх. 
 Хоч, кажуть, я така, що й за п'ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж» думалось, до мене хоч на день — на мій Великдень. Сміх і голос. Обізветься мільйон! Зінька. Вас мільйон, а його немає. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не йде. То піду, подумала, до сусіди, він теж безталанний. Прийшла до сусіди, а він листи пише. То піду я на вулицю, крикну, погукаю: милий, дорогий! Дорогий мій, милий!..    
 Пероцький (з балкона). От вам, панове, свобода слова! І взагалі свобода! Суть свободи! Символ! (Іде з балкона).   
 Лука. Так! Це суть буржуазної свободи! Символ! Людина кричить... (  Д  о натовпу).   Товариші!    
 Андре (перебиває). Громадяни!    
 Ступай (очнувшись і собі). Брати українці!    
 Я бачу, як у натовпі вирує три течії. Кожен хоче стати поближче до свого оратора. 
 Андре влаштовують овацію. Тому він починає перший: 
 — Хто не бачив, хто не зна країни нашої учора? Країна наша...    
 Ступай. Україна!    
 Лука. Трудящий люд, пролетаріат!..    
 Андре. Вся Росія — це нерухомий був, гнітючий монумент: трон, до його сходи — приступці рабства і на приступцях ми, раби, рабом був комір золотий, сенатор, камергер у палатах...    
 Лука. Брехня, товариші! Рабами ми жили й жиєм — робітники, солдати, і росіяни, й інші!    
 Ступай. Злиденніших нема рабів у світі, як ми, братове українці!    
 Андре. Рабом, звичайно, був мужик і українці. Громадяни! Країну рабства і неволі...    
 Ступай. Україну!    
 Андре. Край несвідомості і прози...    
 Лука. Хрестів і шибениць...    
 Андре. Не міг я бачить сам крізь сльози (патетично}. А нині?    
 Патетична пауза і десь звичайний, діловий голос чистіїв: 
 — Почистить треба, громадянине!    
 Андре. А нині, бачим ми, далеко нам пахне вільная дорога. Горить зоря свободи. Сіяють горизонти. Так! Нам треба сісти на коней! І помчати на захід і на схід. Щоб несла країну нашу вже не тройка, а мільйон мідносталевих коней, щоб, як блискавки, блищали золотії булави, щоби прахом розпадались перед нами всякі Дарданелли, і не тільки розступались всі народи і держави, а щоб упали нам у нозі навіть вітри і вклонились горизонти!    
 Оплески. Вигуки "слава" і гомін. 
 Панночка (захоплено до матроса). Матросику! Тепер ви проб'єте Дарданелли, так?    
 Матрос (вибите око, рябий, голос, як зіпсований клапан гармонії). Ваші, панночко, хоч і зараз, а турецькі которі — хай вони он (на Андре) пробивають.    
 Дама (затрясла войовниче пером). Ми на наших зборах, ми, слабкі жінки, одкинули пропозицію більшовиків про припинення війни. Ми сказали: ми воюємо не з військом німецького народу, а з військом Вільгельмовим. Вперед! На фронт!    
 Матрос (дає дорогу. Ручкою). Будь ласка!    
 Підноситься голос Луки. Трошки запинається: 
 — Горить зоря свободи і світить поки що кому? У вікна буржуазії, бо в наших підвалах і вікон нема. Далі скажу: коли буржуазія хоче сісти на коні, то це значить що? Що всі шляхи до всіх у світі Дарданелл буде вкрито нашим трупом. На сяйних їхніх горизонтах ждуть нас хрести і кладовище. Вітри впадуть їм у нозі, — це значить що? Це значить, нас вони гойдатимуть на шибеницях. Товариші! Виходьте на інтернаціональні дороги, засипайте між собою ями, окопи, — братайсь! А всі фронти, скажу я вам, повертай на буржуазію! Іще скажу: замість золотої хай блискавкою б'є на нашій Україні булава робочої диктатури!    
 Матрос. А буржуазію, котьолки і юнкерню у трюм землі! На дно свободи!    
 Андре. Наш девіз — свобода, рівність і братерство!    
 Панночка (їй Оврам цим часом чистить черевик). Свобода! Рівність! Братерство! (Од захоплення затупала ніжкою).    
 Оврам (одкинувши раптом коробку). Десять років робив я на заводі, три воював. За це, бачте, дали мені хрестика. Тепер дають свободу — свободу лізти з хрестиком до гробу. Свобода? Я без хліба. Рівність? Я нижчий од усіх, без ніг! Братерство? Я чистю ваші ноги!.. Дак нате вам ваш хрестик, верніть мені мої ноги! (Зриває й кидає геть георг. хреста).    
 Лука. Наш девіз: вся влада Радам! Світова революція! Соціалізм.    
 На даху будинку Жоржик з нацпрапором. Без кашкета. Захоплений кричить: 
 — Мій девіз — Росія! Імператорі Ура-а-а-а!.. (Стріляє вниз).    
 Я бачу, як похитнувся Лука. 
 Я (кричу). Луко!    
 І щосили біжу вниз. Вибігши, я бачу, як натовп подався урозтіч. Вулиця порожніє. Посередині ранений в руку Лука. Зінька перев'язує рану. Оврам. Далі матрос. Він на когось свариться: 
 — Пождіть, пождіть!.. Прийде на вас судьба!    
     
 IV   
 1   
 Уявіть собі, друзі, тую ж таки вулицю й місто, запізнене в Жовтень. Вдалині гарматний стугін. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тайного повстанпункту, що притаївся в Оврама в підвалі. 
     
 2     
 У підвалі запнуто віконце. Світить каганець. Капає вода. Гамар пише. Вів у шапці. Біля його посланець теж у шапці, напружено жде. У кутку на полику Оврам, біля його тінню Настя. 
 Гамар. Ревштабові... (Подумавши, рве написане). Ні, ти краще перекажи. Дислокація: партизани на станції, настрій ніби більшовицький, наш. Білі по цей бік залягли. Під боком у мене їхній резерв — кулемети, піхоти сот зо три. Злі. Вішають. Молебень справляють. Нас буде так: по три, по п'ять у квартирах. Чоловік із сімдесят робітників. Наші всі напоготові. Зброї малої На рушницю три патрони, зате настрій вартий стам. Ентузіазм! Проте думаю, що, не зговорившись з партизанами, починати повстання небезпечно. На зговори я послав Луку. Жду на нього. Коли ж не вернеться, умовились, до сходу місяця самі почнем. І все. Точка.    
 Настя. Здається, хтось іде...    
 Оврам (ло паузі). Вітер!    
 Гамар (думаючи про своє). Що?    
 Оврам. Вітер!    
 Гамар зиркнув на годинника. 
 Настя. Сімсот п'ята, впала, як пішов. Шоста. Сьома, восьма...    
 Оврам. Цс-с...    
 Посланець іде.   
     
 З   
 Тим часом нагорі.   
 Марина    (пише). "Штаб. Пероцькому. Андре!.." (Рве написане). Ні, ти краще (батькові) так перекажи.    
 Ступай. Може б, телефоном?..    
 Марина    . Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет...    
 Ступай. Який це комітет, Маринко?..    
 Марина    . Він знає... Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день — і допомога буде. Ну, ще що?.. Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників — треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?.. Ну, і все. (Цілує батька).   
 Ступай. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! — у них комітет... Та хіба так воювали колись запорожці!.. (Біжить).   
     
 4     
 Я подаю сигнал своїм — "небезпека". Ховаюсь за примурок. Вулицею проходить ворожий патруль. Двоє курять з рукава — червоніють вусики, миготить кокарда. Один спотикається: 
 — Ч-чорт!.. (Впівголоса). Закопали, а ноги од колін стирчать.    
 Другий. Вам жаль, чи що? Більшовицькі ж!    
 Перший. Не жаль, заважатимуть тікати!    
 Третій (видно, п'яний, спинившись перед закопаним). Безподобно! Оригінально! Мій антипод! Він головою туди, я — сюди. Коли у нас день, у нього ніч, і навпаки. Хай живе географія, і нумо мочиться на нього!..    
 5   
 Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо ж хто інший наважиться грати в таку ніч. Тільки вітер. Та ще, може, п'яна Зінька на гітарі — цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Наприклад — вона. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного гопао). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуреної, вітром розораної, чорної ночі!   
     
 6   
 Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло.   
 Марина    одслоняє крайок килима у вікні, майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з "Патетичної".   
 Одходить і грає grave.   
 За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше вогонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж ямчу, конем в країну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає.   
 Марина    знов одслоняє вікно. Дивиться. Йде сходами вниз. Назустріч виходить. Простягла до мене руки — ліву брову трошки ломить, очі усміхаються. Марина    дивиться на мене сонного.   
 Нас оповиває музика з гопгіо. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. "Сонце не любить! так землі своєї, як люблю я вас", — хочу сказати я Марині — не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і згаслий летить за вітром. Вона ніби на човні. Бачу, щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас, замість гошіо знов чую grave.   
 Марина    стає під парус.   
 "Це "Арго"?" — питаю я.   
 "Це старий козацький човен, запорозький", — каже вона.   
 "На козацьких човнах вітрил не було", — згадую я.   
 "А хіба це вітрило?"   
 Я вдивляюсь і бачу прапор — він жовто-блакитний. одпливаємо. Назустріч нам Лука. Він, зігнувшись, несе плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, я» місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник. Мене охоплює сором, неспокій, тривога.   
 "Луко!" — кричу я.   
 "Цс-с-с", — свариться Лука.   
     
 7   
 І справді — це пригнувшись перебігає з того боку вулиці Лука. Над обрієм місяць. Він густо-червоний і од вітру неси кійний. Він справді похожий на прапор.   
 Я (рух до Луки}. Ну?    
 Лука (задихана). Місяць!.. Скоріше!.. Гамар?    
 Я. Тут!    
 На східцях нас зустрічає Гамар. 
 Лука (запалено). Проскочив за кладовищем, де ярок (до мене). Пам'ятаєш — гуляли весною, де ти вірші вчив мене писати. Ху-х!.. Кадети не помітили, а повстанці трохи не вбили — думали, шпигун. Нарешті їхній отаман. Ху-х!.. Провірив, розпитався, скільки у нас сили й хто. Кажу — робітники, бракує зброї, про все, про все сказав, ху-х!.. Переказали так: як тільки зійде місяць, щоб ми ударили, тоді й вони підуть в атаку, а ми щоб ударили в тил, обов'язково, ху-х!.. Це не од страху, бо біг я що є сили, бо місяць уже сходить (до мене), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!..    
 Гамар (піднесено). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трошки — буде наш весь світ. Хай ставлять шибениці, хрести...    
 Настя (прислухаючись). Співають "Отче наш"...    
 Гамар. Справляють хай молебні, співають "Отче наш", — світ, друзі, буде наш! Із шибениць ми зробимо арки. Хрести разом з капіталізмом пронесем і поховаємо на старих кладовищах на зорі соціалізму. А самі рушимо вперед!.. (До мене). Вам у ревштаб! Скажіть, що починаєм (насовуючи тугіше шапку). Наш буде світ!.. Перекажіть привіті (До Луки). А тобі під час бою показувати дорогу партизанам. Ну!.. (Завагався, чи прощатися).   
 Настя. Може б, годилося сісти.    
 Оврам. Мені б оце добре було встати. Ну що ж!.. Перекажіть привіт од мене всім нашим, заводським. Всьому пролетаріатові! (Поривна, крізь сльози). Та шануйте, братця, ноги! Ноги! (Отямившись). А втім (усміхається), аби в чоловіка обидві голови цілі були, а про ноги... (Помітив, що в Луки розлізлись ботинки. До Насті). Дістань йому мої чоботи, Насте! Хай хоч вони підуть тепер атакою на справжнього ворога.    
 Настя (зайшла за пічку й скинула, щоб ніхто не бачив. Винесла Луці).   
 Лука (бере). В дорозі перезуюсь.    
 Ми мовчки виходимо по східцях. У дверях зустрічає вас вітер. Над обрієм місяць. Перед тим, як розійтись, ми з Лукою романтично тиснем один одному руки. 
 Я (патетично). Світ, Луко, буде наш!..    
 Лука. Обов'язково! (Коли я пішов, він до себе). От тільки брати чоботи чи ні?.. Калюжі по дорозі, так але ж і Настя без чобіт... Та ще й з убитого знімуть. Ну їх    (на чоботи. Ставить під дверима і біжить).   
 Настя (по паузі). Пішли. Чи ж до ранку вернуться, Овраме?    
 Оврам мовчить. Крапля — дзень!    
 (За звичкою, машинально).   Одна. Дві. Три...    
     
 8   
 Вертається Ступай. Біля закопаного він спиняється, хиі головою і біжить до себе.   
 Марина    (назустріч батькові. Неспокійно). Переказав?    
 Ступай. Так.     
 Марина    . Ну як там? Що?    
 Ступай. Місяць сходить.    
 Марина    . Боже! Він мені про місяць...    
 Ступай. А вітер, Маринко, вітер! Чуєш?    
 Марина    (іронічно). Південний чи який?    
 Ступай. Північний!    
 Марина    . Жаль! Нам тепер потрібен західний. Зорі світять?    
 Ступай (відчувши іронію). Прямо з фронту вітер! Од партизанів! (Мало не з захопленням). Кажуть, що поміж них чимало українців. (Помітивши у Марини щиру до цього скруху). Сливе усі там українці, кажуть!..    
 Марина . А самі вони знають, що вони українці?    
 Ступай. Гм... (По паузі). Коли ж між цими зовсім мало українців. У штабі жодного українського слова. Та й народ проти. Та й з п'яти повішених, довідався, — чотири українці. Закопаний теж — по матері українець. Між іншим, вже одного чобота знято. А про Україну ні слова. Хай уже краще червоний замає! Га, Маринко?    
 Марина    . Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане.    
 Ступай зітхнув. 
 Ти, крім місяця, ще кого бачив?    
 Ступай. Бачив.    
 Марина . А крім вітру, що-небудь ще чув?    
 Ступай. Чув.    
 Марина    . Ну?    
 Ступай (по паузі). Похоже на те, що не встоять. Беруться вже тікати.    
 Марина    . Так? (Схвильована. Телефонує). Штаб? Попросіть, будь ласка, корнета Пероцького!..    
 Раптом гасне електрика.  
     
 9     
 Пероцький (біля телефону).   
 Анет держить свічечку. 
 Штаб? Корнета Пероцького!.. Андрійку — ти? Чого погасла електрика? Крім цього, Жоржик утік з дому. Певно, на фронт. Попросив Анет начепити дукатика, що з Божою Матір'ю, розумієш? І карабіна взяв. Бога ради, знайди та нажени додому! Бога ради!.. Як на фронті? Я не хвилююсь, але... мені приснився сон: немов Росія — голе поле, сніг, посередині ніч і Христос у повстяниках. Приходить Ступай і сідає на піч. Ти розумієш, до чого нахабство дійшло! (Хвилюється). Безобразіє! Ти чуєш, Андрійку? Андрію! Андре!    
 Гарматний вистріл, Анет упускає свічечку. Пероцький в темряві. 
 Штаб! Штаб!.. Телефона одірвано.    
 Анет одслоняє вікно. Б'є червоним місяць. Червоний одсвіт у свічаді. Пероцький голосно. 
 Заслоніть вікно!    
     
 10   
 Настя (це до вистрілу). Десята. Одинадцята. Дванадцята.    
 Вистріл. 
 Оврам (голосно). Остання!.. Одчиняй двері!    
 Настя. Кому?    
 Оврам (збуджено). Кому? Соціальній революції!    
     
 11   
 Ступай (хоче одслонити вікна). Вийду навстріч їм!    
 Марина    . Тебе заб'ють.    
 Ступай. Я маю зброю.    
 Марина    . Яку?    
 Ступай. Українське слово.    
 Марина    . Кожне слово переконує тоді, коли за ним дзвенить зброя!    
 Ступай. Вийду навстріч і скажу, нагадаю святі й соціальні слова: обніміте, брати мої, найменшого брата!..    
 Марина    . Кому? Більшовикам? Бандитам? Видлові, що реве од крові і трощить наші найкращі ідеї? (Заслоняє вікно).   
     
 12     
 Вулицею тікають білі, купками й поодинці. Хтось знову спотикається об ноги закопаного. Лається. І все ж таки вулиця лякає порожнечею. Ані огника у вікнах, ні голосу. Десь далеко стрілянина. Місяць. Вітер. 
     
 13   
 Од тіні до тіні, огинаючись, перебігає троє партизанів, один — матрос, другий — в кошлатій шапці, з червоним бантом, третій в кожушку. Побачивши ноги закопаного, підходять і роздивляються. 
 Матрос (сліпий на одне око, голос, як з попсованого клапана гармонії). По ногах видать, що жертвою впав він в борьбе роковой. (По паузі). Ну раз вбив уже — закопай, хочеш одкровенно — не закопуй. Але ж чоловік не недокурок, щоб його втикати отак в землю! Не можу дивитись на таку цивілізацію! Мировая досада шкребе! (Дивиться на будинок). А як так, то пропоную зробити з цього дому труну! Хто "за" — іди за мною!    
 Ідуть, тримаючи рушниці напоготові.   
     
 14   
 Із підвальчика лізе Оврам. Повстанці аж одступились. Одноокий матрос питається в Оврама, у голосі хмурий гумор:   
 — То часом не твої ноги, браток?    
 Оврам. Мої пішли в землю. Імперіалізма загнала.    
 Одноокий. Ну, а цих, видать, що буржуазія?    
 Оврам. Так.    
 Одноокий. Виходить, що між ними різниці нема.    
 Оврам (підлазить до ніг, обдивляється чобота). На один лише номерок... (Никне головою і так застигає).   
 Одноокий (по паузі затряс рушницею). Пощади не давать. І всю буржуазію в трюм землі!    
 Ідуть утрьох по сходах.   
     
 15   
 Підходять до Ступаєвих дверей. Одноокий пробує — не заперті. Одчиняє навстіж:   
 — Збирайся на смерть.    
 Марина    (спокійно). А тато зібрався зустрічати вас.    
 Одноокий (обдивляється). Хто такий... тато?    
 Ступай. Українець.    
 Одноокий. Це по формі. А в душі хто?    
 Ступай. Українець...    
 Марина    (спокійно). Душею учитель.    
 Одноокий (похмурий виходить. До кошлатої шапки). Інтелігенція. Двері були незаперті. Крикни по цепі, щоб не займали!    
 Шапка (на весь голос, щоб почули на сходах і на вулиці). Перекажи там по цепі — інтелігенції покєда не займай!    
     
 16   
 Ідуть по сходах вище. Одноокий читає на дверях Пероцьких мідяну табличку. Читає тихо, по складах. Раптом до Шапки й Кожушка:   
 — Стій! Замри!.. (Пошепки). Генерал-майор Пероцький. Генеральний враг, братишки, га! (Припадає ухом до дверей). По диханію чути — двоє. (Тихо стукотить).   
 Анет (одними губами). Не ходіть, Мате!    
 Пероцький (тихо). А може, це Жоржик? Може, Андре?.. (Чуйно прислухається. Затуляє годинничка на руці в Анет). Хто?    
 Одноокий. Судьба!    
 Шапка (не витримав, на весь голос). Судьба-кокетка! Одчиняй!    
 Одноокий цитькає на нього.    
 Анет. Зараз! Ось ключа знайду... (Губами до Пероцького). Тікаймо!     
 Пероцький. Куди?    
 Анет. В Росію.    
 Пероцький. В Росію із Росії... Значить, Росії нема! (Іде за Анет у затильні двері).    
 Трошки згодом партизани вибивають двері. 
 Одноокий. Невже ж, братишки, од Судьби утік? (Обшукує квартиру).   
     
 17   
 Квартира Ступаїв.   
 Ступай. Ні, я, мабуть, буду за соціалізм.    
 Марина    (не розуміючи). Себто?    
 Ступай. Принаймні по-українському звернувся: "Збирайся на смерть", а не "Готовься к смерти". Матрос! А генерал Пероцький скоріш сам собі смерть заподіє, ніж промовить слово українське. Ні, найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.    
 Марина    . Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить.    
 Ступай. Одним словом, я за соціалізм!    
 Марина    . Милий ти мій комік!    
 Ступай. За соціалізм, за вітри, нехай і північні, аби тільки вони видули, аби тільки вивіяли з наших козацьких степів...    
 Марина    . Ну, кого, наприклад?    
 Ступай. Пероцьких, наприклад! Сам буду дути, вітрові помагати, отак, отак. (Дме ротом).    
     
 18   
 Пероцький на порозі:     
 — Вибачте, але мене шукають повстанці. Я тікаю. Можна?    
 Ступай (сердито). Тікайте! Давно пора!    
 Пероцький. До вас.    
 Ступай. До мене?    
 Десь вдарились двері. Брязнуло рушницею. 
 Голос    Одноокого. Невже ж утік? Генеральний ваш ворог? Шукай! На небо лізь, під землю — шукай!    
 Голос    Шапчин. Постав на всіх дверях до самого моря сторожу!    
 Пероцький. Од смерті, од судьби можна?    
 Ступай (повагавшись). Будь ласка.    
 Марина    (до Пероцького). Де Андре?    
 Пероцький. Не знаю! Все пропало!    
 Марина    збирається йти. Напинається простенькою хусткою. Дивиться в люстро.   
     
 19   
 Біля входу в будинок Пероцького становиться сторожа. Розкладають вогнище. Двоє підводять Андре. Він без шапки.   
 Конвой. Тут товариш Судьба? Сторожа. Тут. А що? Конвой. Таж пардона привели. Сторожа. Прибийте до стінки! Конвой. Каже, що втік од білих і має секрет. Сторожа (оглянувши Андре). Гляди, громадянчику, бо Судьби не обманеш!    
 Андре ведуть.   
     
 20   
 Грюкають у двері до Ступаїв. Виходить Марина    .   
 Конвой. Тут десь Судьба... Командуючий!    
 Марина    . Він там, нагорі. У генераловій квартирі. Та ось я вас доведу! (І веде). Командуючий шукає генерала. Генерал утік. А ви не знаєте часом, товариші, товариша Юги?    
 Конвой. Ні! Такого щось не чули.    
 Марина    . Як же! Він теж за більшовиків. Жаль! Ну та я його розшукаю і пришлю до вас.    
     
 21   
 Я підходжу до сторожі:   
 — Може, ви скажете, де командир переднього партизанського загону...    
 Сторожа мовчки і підозріло оглядає мене. 
 Де можна знайти Судьбу?    
 Сторожа. Дуже любопитний. Ти хто такий?    
 Я. Я посланець од ревштабу, від Гамаря. (Показую пакетика).    
 Мені показують нагору. 
     
 22   
 Поминаю варту. Іду сходами. Раптом чую;   
 — Вибачте!    
 Оглядаюсь — вона. Близько. Навіть одступаюсь — так близько. Чую, як у крові вибухає музика (з "Патетичної"), колихають заграви-акорди. Стихло. Голубіють очі. 
 Вона. Де б з квітами назустріч, а я, бачте, з просьбою. Можна?    
 Я вслухаюсь в її голос. Мовчу. 
 Покласти на вашу тріумфальну путь? Мою просьбу?    
 Я вже по-дурному мовчу. 
 Вона вас не запинить. Обминете — то підете, потопчете — теж підете.    
 Я. А як я підніму її?    
 Вона. Однесіть до поета, що писав мені листа. Він ще живий?    
 Я. Живий?    
 Вона. Скажіть, і мчить конем степами? Дороги у вітрів питає? Про дівчину не забув?    
 Я. Не забув і не забуду. Але він мчав на паличці. Жив мріями. Жив у минулому. Тепер він хоче жити днем прийдешнім. Пересідає на коня.    
 Вона. На якого?    
 Я. На якого?.. На огняногривогої У революції їх багато.    
 Вона. Перекажіть, що на його ждала і жде біля української криниці самітна українська дівчина. Він зверне до неї хоч на годину з дороги? Приїде?    
 Я. Так!    
 Вона. Перекажіть, що дівчина самітна жде, але не сама. З нею виглядає стара рідна ненька. Виглядає синів своїх із солдатів на вороних, на козацьких конях...    
 Я. Ці коні вже в музеї.    
 Вона (спалахнула). Ці наші коні у когось на припоні! Прикуті!. За чужим замком! Іржуть! Дороги просять!.. Невже не чуєте? Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення?    
 Я. Я "за", але...    
 Вона. Без "але"! Невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Калниша і Гонти?    
 Пауза.   
     
 23   
 Повз нас проходять двоє. Один хвалиться:   
 — Я за Інтернаціонал, Микешо! І щоб ти знав, за всі мови! Бо всі мови хочу знати і вже трошки знаю.    
 Микеша. Ану?    
 Перший. Що ну? Гранд-отель, це тобі що? Орієнбанк, скажи? Аргарний? А націоналізацея?.. Прескурант, це тобі що? Гарнітур? Бомонд?.. А рекви-зицея? Пролетарьят, це й ти знаєш — клас, ну а нацея?    
 Микеша. Це й буде нацея.    
 Перший. Ну, нацея — це, правда, нацея. А панацея тоді що? Прогрес? Чи, скажім, антракт?    
 Микеша.Ацеж що?    
 Перший. Що?.. Крути революцію без антракту, от що!    
     
 24     
 Вона. Скажіть, ви теж за цей Інтернаціонал?    
 Я. Так. Я за цю ідею. Ви?..    
 Вона. Я?.. Не проти. Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті в вічі скаже. А ваші ці?    
 Я (тихо). Вийдуть!    
 Вона. Покидьки і потолоч оця? Удар, поразка — і вони підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть!.. От інша річ вбивати безоружних, робити ешафот у кожнім домі, — на це у них нема антракту.    
 Я. Проте живих у землю не закопують, — віджитих і мертвих.    
 Вона. Однак, простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон датських виглядали і мріяли, що він буде нам такий ясний і теплий. Як Господній день, такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніший, трупи чи ми — не знаємо, не відчуваємо. Любові Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?.. (По паузі). Скажіть, поет ще й досі вірить у Петрарку і в вічну любов?..    
 Я. Так. Як у свою мрію. А ви?    
 Вона. Я?.. Я за дівчину скажу. Вона в поета вірила і вірить, і перекажіть, що береже йому свою любов.    
 Я (звичайно, музика, акорди до небес, і зорі, і голубі зірниці). Боже! Це така просьба! Це ж радість! За все життя!    
 Вона. Ах, це не просьба! Вона не радісна! Вона така важка — для мене, для вас!..    
 Вона. Нам треба визволити Пероцького Андре!    
 Темно. Тихо. Одхитуюсь. Мовчу. 
 Я знаю. Важко. Але зрозумійте, що на вашу дорогу впаде цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, звичайно, не хотіли, щоб він прийшов і став між нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. І я не можу, я не можу, щоб він ще ліг між нами трупом. Він мусить одійти од нас живий. Невже ви зможете?    
 Я. Що?    
 Вона. Переступити через труп до мене?    
 Я (хрипко). Я спробую...    
 Вона. Що?..    
 Я. Урятувати цього трупа.    
     
 25   
 Я йду до Пероцьких. Двері стоять навстіж. Свіжо течуть з коридоре й вулиці струмені вітру, рвуть і крутять пломенем трьох свічок (одна на підвіконні). Бачу спини, шапки, червоні стрічки, рушниці й дим. Судять Андре. Він без кашкета. Обличчя спокійно-бліде і разом кричить німим смертним криком. 
 Одноокий. Як звати?    
 Андре. Андрій.    
 Одноокий. На прізвище?    
 Андре. Енен.    
 Одноокий. Офіцерський ранг?    
 Андре. Прапорщик запасу.    
 Одноокий. Питай далі, хлопці, бо чую, що бреше. Не можу!    
 Шапка. Чого пішов у кадети?    
 Андре. Мобілізували.    
 Шапка. І я не можу!    
 Кожушок. Шинеля своя, чи дали?    
 Андре (зважуючи відповідь). Дали.    
 Кожушок. А чоботи?    
 Андре. І чоботи,    
 Кожушок. Хіба такі дають казьонні? Не можу й я — так бреше.    
 Микешин    друг. Пардон! Де ж подів погони?    
 Андре. Без погонів ходив.    
 Микешин    друг. По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них яка тобі віра? А може, ти й капи-тан в душі або вищий який ранг контрреволюційний, А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!.,    
 Одноокий, Я скажу! (До Андре), Так кажеш — Андрій? Прапорщик запасу? Силою мобілізували? Кажеш, що утік? Так! А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашої революції, а до неньки так прибіг? Чом, наприклад, Ваня Маха не пішов на приказ контрреволюції, а коли впіймали, то бідняжечка сказав:    
 "Мірте мене найвищою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!" І його поклали! Не можу далі говорити. У серці шторм і сльояи. Хто хоче ще сказати, то кажи!    
 Шапка. Я скажу!    
 Одноокий, Кажи!    
 Шапка. Пропоную поставити його під тую ж мірку, під яку вони Ваню Маху поставили, під найвищую!    
 Микеша (до Андре). Покаж руки! (Подивившись). Без музолика. Присоєдиняюсь.    
 Кожушок (обмацавши сукно на шинелі). Присоєдиняюсь.    
 Микешин    друг. А я за те, щоб демобілізувати. (Виждавши ефекту). Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать — без антрактуї (Наводить рушницю).   
 Повстанці розступаються. 
 Одноокий. Ще не руш! Це Судьба іграет з етім человєком, себто — голосую: хто за смерть йому? (Рахує). Хто за жизнь? Ні одного!    
 Андре. Постривайте! Товариші! Я пішов до них, щоб робити шкоду.    
 Увесь суд. Го-го-го! Ну просто Макс Ліндер.    
 Андре. Мене послано було до них.    
 Судьба. Од кого?    
 Андре вагається. 
 Шапка. Од Бога?    
 Андре. Від однієї тайної групи революціонерів.    
 Судьба. Од якої? Хто може посвідчити?    
 Андре знов завагався.    
 Я (виступаю наперед). Я можу посвідчити... Я свідчу, що його було мобілізовано і послано од нас у штаб до кадетів. Він мав нас повідомляти, які в них плани, скільки зброї тощо...    
 Судьба. Од кого од вас було послано?..    
 Я. Од місцевого таємного ревштабу.    
 Судьба. А ти хто?    
 Я подаю йому пакетика. 
 (Читає).   "Товаришу Судьба... Посилаю до вас для зв'язку товариша Югу. Робітничі загони, вибивши ворога з позицій, гонять його і зараз вийшли на лінію... Гамар". (До своїх). Пустіть!    
     
 26   
 Я й    Андре виходимо в коридор. Біля Марининмх дверей я обертаюсь до нього:   
 — Будь ласка, зайдіть сюди!    
     
 27   
 Андре входить. Його зустрічає Марина    :   
 — Звільнили?    
 Андре. Цей порятунок — чудо! Ні! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє і починаю нове життя. Нове життя!    
 Марина    . Цс-с-с... (Іронічно). Не так голосно починайте.    
 Німа зустріч Андре        з батьком. 
     
 28   
 Я йду сходами вниз. Мені стає холодно. Біля вогнища спиняюсь. Сторожа гріється. Простягаю руки й я.   
 Один. Вірите, аж дивно. Така революція і бій, а блохи без уніманія.    
 Другий. Ніч — от і гризуть.    
 Третій. Півні співають.    
 Перший (недовірливо). Це у городі?..    
 Третій. Чуєте?    
 Я дослухаюсь. Справді, десь за муром чути досвітнє legato захриплого півня. Зловісне legato, потрійне. Мені згадується євангельський міф про апостола Петра, коли він зрадив і тричі одмовився від Христа. Я здригаюсь і йду геть.   
     
 29   
 Біжить без шапки Жоржик. З розгону наскочив на сторожу.   
 Сторожа. Стій!     
 Жоржик завмирає. Він — як статуя жаху. 
 Ти куди?    
 Жоржик. Т-туди.    
 Сторожа. Ти хто?    
 Жоржик. Я?.. Жоржик я!    
 Сторожа. Ти тут живеш?    
 Жоржик. Ні! Їй-богу, ні!.. Тут моя сестра живе!    
 Сторожа. А сестра хто?    
 Жоржик. Вона?.. Зінька! Живе отам на горищі.    
 Сторожа. Хто вона?    
 Жоржик. Вона проститутка!    
 Він іде по сходах. Один із сторожі слідує за ним до самих Зіньчиних дверей.   
     
 30   
 Жорж й к (стукотить) Зіньо!    
 Зінька. Хто? (Одчиняє двері).    
 Жоржик. Це я! Жоржик ! (Входить).    
 Зінька. Знов папа прислав? Геть!    
 Жоржик. Ні, я сам! На хвилиночку! Я тільки на хвилиночку! Ху-х! От був напоровся, Зінько! На цілий полк сторожі! Насилу одбрехавсь. Але я їх не злякався, їй-богу. Не віриш? Я сьогодні убив одного. І ти знаєш, Зіяько, як це вийшло? Зовсім не так, як я думав, проте я не злякавсь, їй-богу! Він вибіг із-за рогу і просто на мене, у мене вистрелив карабін. Я дивлюся — місяць підскочив, а він упав. У вас нема шоколаду? Хоч трошки. Між іншим, з цукерні Регоде вивіску зірвано. Вітром. А потім вітер стих, — це як з карабіна вистрелило. Чого ви на мене так дивитесь?    
 Зінька. Чого ти прибіг? Ховатися?    
 Жоржик. Я? Ні! Пхе! Стану я ховатися! Ти тільки, Зінько, не кажи, що я тут. Між іншим, я сказав, що ти моя сестра.    
 Зінька. У вас таких сестер не буває.    
 Жоржик. Так це ж я не всерйоз сказав, а так. Хоча, знаєте, в мене ж сестри ще ніколи не було. Ху, от знову місяць вискочив, як там. Між іншим, крові я не бачив. Якось чудно все це вийшло й неприємно. Якби це була жива мамочка. Я помолюся Богові. Можна?    
 Зінька. Помолись.    
 Жоржик. Боже і ти, мамочко! Зробіть тепер так, щоб Зінька на мене не виказала. (Рвучко повертається}. Ти не викажеш?    
 Стукіт у двері. 
 Любая, не треба! Я прошу! Благаю! (Сідає навколішки перед Зінькою). Я вже не буду воювати! їй-богу! Страшно і дуже погано.    
 Зінька. Аз даху будеш стріляти?    
 Жорж й к. Ну, то зовсім інша річ.    
 Зінька йде одчиняти. Жоржик, учепивсь за сукню. 
 Ви Богородиця! Ви тепер мені як мамочка! Не треба!   
 Зінька (вражена словом "мамочка"). Ану, ще скажи це слово!    
 Жоржик. Мамочка.    
 Зінька. "Мамочка". Дитя ти моє. Не плач. Хочеш, я циці дам?,Ні!.. Не вийде вже з мене мамочка! (Злісно)» Цить! (Одчиняє двері}.   
     
 31   
 Судьба (мовчки обдивився всю кімнату, навіть у віконце подивився}. Зараз видю, де я.    
 Зінька. А де?    
 Судьба. Кажуть, вієшся з буржуазним класом?    
 Зінька. А що мені твій пролетарський дасть? Спускатиме штани, як і той.    
 Судьба. Не в штанях тут діло.    
 Зінька. То чого й прийшов?    
 Судьба. Бачила ноги? Видала? Нашого брата уткнули в землю, як недокурок якийсь! І от на — упіймав генерала, а він утік. Генеральний ворог утік. (Сідає і досадує).   
 Зінька (дає Жоржик о в і    плитку шоколаду). Ти просив шоколаду?    
 Судьба. Головне ж — од Судьби утік.    
 Зінька. На, бери сина!    
 Одноокий (рух, обдивився). Юной ще. Де твій батько?    
 Жоржик. Не знаю.    
 Одноокий. А батько зна, де ти?    
 Жоржик. Не знає.    
 Одноокий. Теж скажу вам — воспітаніє ще й поведеніє! А мені клопіт: придумай тепер дисциплінарне покарання... (Замислюється).   
     
 32   
 Окремо кожний. Ступай    і    Пероцький ходять по кімнатці. З дверей другої кімнати впала тінь. Марина    сидить. Тінь Андре неспокійно ходить. Ходять сливе навшпиньках.    
 Ступай і старий Пероцький поволі зближаються. Шепіт:   
 — От що наробила ваша австрійська ідея якоїсь автономної України.    
 — Це наслідок вашої єдиної!..    
 — Самостійної!..    
 — Неподільної!..    
 Зійшлись. От-от зчепляться. Але десь брязкіт зброї (то Судьба веде Жоржик а), і вони з пальцями на губах: "Цс-с-с", — розходяться. Знов сходяться і знов розходяться.  
 Тоді Пероцький безсило підходить до вікна, одслоняє трохи килим і раптом, немов поранений холодним виблиском місячних шабель, глухо кричить: 
 — Жоржик а кудись повів той... Судьба!.. Боже мій! Андре!.. Ну?.. Тоді я побіжу!.. (Біжить по сходах вниз, машинально командує). На месте!.. Стой!..    
 Андре підходить до вікна і раптом затуляє долонею очі. Відходить. Підходить Марина    . Дивиться. До Андре: 
 — Рубайте шаблею колишнє. Цим разом вас зарубають, як колишнє. Вас і нас. Помилка була, що ви на Україні робили "руськоє двіженіє", її треба виправити!    
 Андре. Що там?.. За вікном?    
 Марина    . Більшовицька революція. Треба виправити! Негайно їдьте на околишні хутори. Там люди є і зброя. Я зараз напишу листа...    
 Андре. Що з ними?    
 Марина    . З ними? (Глянувши у вікно, стає як укопана. Стоїть як статуя, що в страшному напруженні жде смертельного удару).   
 Заклякнув Андре. Ждуть на залп. 
 (Нарешті Марина    здригнулась).   Рушницю до ноги! Повів далі... (Пише). "Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці. З доручення комітету золотої булави посилаю корнета Пероцького..."    
 Андре. Киньмо краще цю булаву, Маrіnе! Киньмо все і справді на хутір десь удвох, у зелений затишок...    
 Марина    (пише). "...корнета Пероцького. Допоможіть негайно зібрати повстанські загони, оружно і кінно..."    
 Андре. Чи не є все це моя любовна помилка?    
 Марина    (дописує). "Член комітету Чайка". (До Андре). Гасло: "Люльку запалено". Все. Ідіть!    
     
 V     
 1   
 Іще уявіть, мої друзі: повна вулиця цвіту акацій. Не проглянеш. На ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Настя вишиває золотом прапора.   
 Поряд співає Зінька:   
 На берегу сідіт дєвіца,    
 Она шолками шйот платок.    
 До них збігає Лука: 
 — Ну, як ваш прапор?    
 Настя. Подивися. (Розгортає).   
 Лука. Та він уже готовий?    
 Настя. Ще трошки. За годину скінчу.    
 Лука (любується, читає). "Пролетарі усіх країн, єднайтесяі" Серп та молот, як вилиті. "УвСеРеР" — Українська Соціалістична Радянська Республіка. (Захоплено). Га? Вибороли! Вийшло! Гаптуємоі.. (Аж пішов у танець).   
 Гоп чуки-чуки-чуки,    
 Подивіться, буржуйчики!..    
 Подивися, увесь світе, і май на увазі, що всього тебе вигаптуємо отакими республіками. Жаль, нема Ілька тепер, щоб теж подивився, як під "Пролетаріями всіх країн, єднайтеся!" виходить "УеСеРеР"! А то він теж був плутався між якоюсь любов'ю та мрією. (До Зіньки). Ну, як вам живеться, товаришко Зіно?    
 Зінька. Дали б ви мені якусь роботу.    
 Лука. Дамо! Тепер робота буде. То й не було за першого етапу революції, коли йшли бої та руйнування! А от за другого буде! Наприклад, тепер: коли будується нове життя, то я думаю, що й про любов можна буде подумати.». Бо любов — це не розвага та й не мрія, як це в Ілька, а теж функція, от! (Показав рукою, аж м'язи випнулися). Функція!.. (Раптом рука розгинається). Стривайте! Зараз засідання ревкому, і мені треба доповісти про новий розподіл функцій у моїх підсекціях... Так сказати, що прапор за годину буде?.. Я забіжу, і тоді вже що?.. За годину я буду. (Біжить).   
 Зінька. Заждіть на хвилиночку!.. Ви сказали, що в Ілька любов — як мрія. Яка це мрія?    
 Лука. Тільки й того, що грає на піянінах, а він зробив з неї мрію.    
 Зінька. Так це та, що грає? Ви її бачили зблизу коли?    
 Лука. Ні! Я ще забіжу! (Біжить).   
 Зінька. Треба буде подивитися на цю мрію...    
 На берегу сідіт дєвіца...    
     
 2   
 Марина    припала до вікна. Ступай нишком од неї ворожить на Євангелії.   
 Марина    (схвильовано). На хвилинку, таток! Сюди! До вікна! По той бік пройшов мужчина, здається, з люлькою. Ти постій і подивись, чи не повернеться він? А я побіжу до вікна в столову. Там краще видно... (Вибігла).   
 Ступай (постоявши трохи біля вікна, одійшов). Вигадала гратись у Нат Пінкертона... Ну, а я поворожу ще раз, тепер уже востаннє. На євангелію. Ні! Коли вже востаннє, то на "Кобзарі". Що буде, те й буде. Востаннє, Іване! (Діставши "Кобзаря", виймає всі стрічки-закладки, блакитні все та жовті. Кладе книжку на стіл. Тоді врочистий і суворий, кладе на книжку три пальці. Питає). Буде чи не буде Україна?    
 Марина    (вигулькнула з дверей). Ти дивишся, татку?    
 Ступай. Дивлюся! (По паузі, сам собі). Перший стовбик, тридцять третій рядок. (Розгортає книжку, одшукує місце). "Не вернуться запорожці, не встануть гетьмани, не покриють Україну червоні жупани..." (Гірко хитаючи головою). Цоки-цоки, цок-цок. Невже ж помилився? Невже й справді трюхи-трюхи — тікають старенькі з козачого степу, за обрій на безвік заходять? Похилили списи, як хрести? Ні! Ще раз — і тепер востаннє! Другий стовбик, сьомий рядок.    
 Марина    . Дивися, татку! Здається, він?..    
 Ступай. А не заважай мені, Маринко! (Розгортає й вичитує). "Згинеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі..." (Містичний жах). Дак втретє ж — і тепер уже востаннє. Буде чи не буде?..    
     
 З     
 Марина    (з порога другої кімнати. Збуджено). Буде!    
 Ступай (сердиться). Не жартуй!    
 Марина    . Буде, мій сивенький ворожбите!    
 Ступай.А ти що — в Піфію обернулась, чи що?    
 Марина    . Коли хочеш, то так. Старі автори переказують, що спочатку Піфія — це була прекрасна молода дівчина. Вона віщувала в церкві на камені Омфалос, що значить — центр землі. На брамі був напис: "Пізнай себе". І я зараз буду віщувати. Омфалос! Українцю, спізнай самого себе! Буде! (Її справді охоплює якесь незвичайне піднесення. До батька). Підійди до вікна і стань! Тільки так стань, щоб з вулиці було непомітно.    
 Ступай. Навіщо все це?    
 Марина    (удаючи з себе Піфію). Перше, що ти побачиш, скаже тобі — буде чи не буде... По той бік, дивися, стоїть біля тумби мужчина.    
 Ступай (з гумором). Ну й вибрала!    
 Марина    . Дивися!.. (Грає що є сили кілька акордів з "Патетичної").   
 Ступай. Запалив люльку й пішов. Капелюха на потилицю насунув — яка зневага! І це такий герой роману?    
 Марина    . Це од героя! Наше гасло; "Люльку запалено!" Люльку контрповстання. Сьогодні! (Бурхливо грає кілька фрагментів з " Патетичної"). Цоки-цоки, цок-цок. Чуєш, таток? Мої вуса, чуєте? Сивенький чубок? Як мчать наші лицарі з околишніх хуторів?.. Ми напоготові. (Встає ще в більшому екстазі). Омфалос! Омфалос! Люльку запаленої (Аж закружляла). Дми тепер, північний, — не згасиш. Ще більше роздмухаєш — дуй. Щоб іскри летіли! (Ударила по клавішах). Омфалос! Запалюйте ж ваші люльки, щоб дим ішов через усі степи вихором до неба! Куріте, аж поки все небо закурите, аж поки не пошле до вас Бог ангола спитати, як у тій казці: "Чого ти хочеш, роде козацький, що куриш і куриш". Своєї держави я хочу (розбіглися коси по спині) під прапором ось!.. (Винесла захованого прапора. Розгорнула в руках). Під цим!..    
 Ступай (захоплений од прапора). Коли це ти вишила?    
 Стукіт у двері. 
 Марина    (складає прапора. Спокійно). Можна!    
     
 4     
 Зінька з прапором: 
 — Вибачте! Чи немає у вас часом такої заполочі? Не вистачило трошечки — на останню букву. (Розгортає прапора). Якщо є, то допоможіть, позичте чи дайте! (Оглядає Марину).   
 Ступай. Гм... Написано по-українському. (Читає). "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" Серп і молоток. "УСРР". Що таке "УСРР"?..    
 Зінька. Українська Соціалістична Радянська Республіка. Це, кажуть, наш такий новий державний герб...    
 Ступай. Гм... Кому прапор?    
 Зінька. Ревкомові. За годину мушу скінчити.    
 Ступай (ще раз читає). Гм... Без жодної помилки. (Ще раз прочитав, подививсь на Марину).   
 Марина    . Нема.    
 Зінька (оглядає Марину). Я думала, у вас очі сені, аж вони блакитні! Вам, певно, жовте до лиця?    
 Марина. А у вас, я думала, карі, аж вони чогось червоні!    
 Зінька. Третю ніч не сплю, от і зачервоніли. Третя ніч, як вишиваю. А може, це од прапора, од червоного, як і в вас он од блакитного. (Виходить).   
 Ступай (по паузі). А може, є?    
 Марина    . Що?    
 Ступай. Та такая заполоч у нас?    
 Марина    . Ти комік, тату. Поїхав би ти на хутір, ніж тут плутатися. (Йде в другу кімнату).   
     
 5   
 На сходах я (іду в ревком). Повз мене проходить Зінька. Із дверей виходить Марина    . На одну мить ми спиняємось, скидаємось очима і розходимося.   
 Зінька. Мрія? Я думала яка? А вона в панталонах і в юбці, як і всяка. Добридень, сусіде!    
 Я (не розуміючи Зіньчиного вислову). Добридень!    
     
 6   
 Ступай сам:   
 — І це прапор (на Маринин), та й то ж прапорі Я вже думаю, чи не запропонувати таке: на жовто-блакитному — "Хай живе радянська", хай уже буде й соціалістична, аби тільки українська республіка. Або ж так: на червоному дві стьожечки вшити: жовту й блакитну... (Думає).   
     
 7   
 Уявіть і ревком у квартирі Пероцьких. В залі немов бівуак: люди в шинелях, з рушницями й без, якийсь червоногвардієць спить. Тут же черга просителів. На сходах невпинний рух різноманітного люду. Приймає черговий член ревкому Гамар. Він біля телефону.   
 Біля його я й    Лука занотовуємо директиви.   
 Позад його на драбині робітник проводить телефон. За простінком біля комутатора на табуреті Оврам.   
 Гамар (у телефон). Зараз! Іду! (До Луки). Щось чудно. Мене негайно викликає Слобідський ревком. Чого — не каже. Якась нагальна справа. Телефоном, каже, не можна.,. Ти провадь прийом за мене, а я поїду... (На ходу, збираючись). Волревкомам директивну телеграму: "Перше — це як можна більш посіяти пшениці". (Широким рухом). Степ!    
 Лука. Насіння?    
 Оврамів голос. Комутатор ревкому...    
 Гамар. По хуторах у ямах. (Колупнув рукою і вибіг).   
 Голос    з    дверей. Скажіть, будь ласка, де тут більшовицьке движеніє поміщається?    
 Оврам (комусь у телефон). Тут. Ви в якій справі?    
 Голос и (думаючи, що то до них, теж підносять тон). Та в якій же!.. Ходимо по землі, а самі без землі.    
 Оврамів голос. Сполучаю!    
 Лука (голосом аж до дверей). Виходьте наперед, хто там без землії (До мене). Напиши: "Друге — зорганізувати бідноту. Кулакам сказати, що їхні хати та дворища на ямах довго не вистоять. Третє..." (До робітника). Папашо! Не там і не так. Криво ведеш провід! (До мене). "Третє: по той бік Дніпра є поклади торфу..." Хто там хропить?    
 Голос и. Товаришу, чуєш? Революцію проспиш.    
 Лука (вже на столі). Товариші! Ревком — це що? Ревком — це не спальня і навіть не станція, де можна куняти. Ревком — це паровоз, помни! І коли ми...    
 Нові голоси з дверей. Товаришу Лука! Витрусили зброю: сім рушниць і три нагани. Куди їх?    
 Лука. У воєнкомат!    
 Голос. Килими, білизну одкопали...    
 Лука. У соцзап!    
 Голос. Десять штук корсетів.    
 Лука. Закопайте! (До мене). Тобі треба школи оглянути. Мета — ремонт... (На робітника). Та не так, папашо! Ось дай-но я! (Вилазить на драбину, звично й акуратно кінчає проводку).   
 Оврамів голос. Комутатор. Що?.. Яка кавалерія? То ви спите і по вас плигають блохи...    
 Лука (злазить. До мене). "Друге — це букварів українських надрукувати. З букваря почнем". (Щось собі нотує). Хто там по землю? (Нотує. До мене). Ба і ще про вчителів... (До дверей). Підходьте. (Нотує й дивиться на годинника разом).   
 Оврам (зовсім іншим голосом). В нашивках?.. Хвилинку!..    
 Лука (до мене). "Треба зібрати відомості, скільки учителів, що знають українську мову..." (До черги). Хто Перший на черзі?    
 Раптом тривожний, запалений голос у дверях: 
 — Товариші! На город наскочила якась банда! Кавалерія! В нашивках!..    
 І немов на доказ цьому десь розложисте б'є гармата. Тріщить телефон. Пауза і тиша. 
 Лука. Першою не черзі знов стала хто? Здається, буржуазія.    
 Голос    Оврам і в. Сполучаю.    
 Тріщить телефон. 
 Лука (бере трубку). Гамар я    нема. Ви ж його викликали. Як не кликали?.. (Аж хитнувся). Не вдавайтесь у паніку! Що?.. У монастирі дзвонять?.. Що?.. Кавалерія? Спиніть! Зараз висилаю з ревкому загін! (До дверей). Одкопану зброю однесли чи ще?    
 Голос. Ще.    
 Лука. Занось сюди! (Вилазить на стіл. До черги, до всіх). Товариші! Як чуєте, що? Першою на черзі стала буржуазія. Вона силою вдерлася. Вона хоче що?.. Ще раз заступити нам дорогу до соціалізму. Хто хоче боронити своє місце в черзі по землю, по хліб, по машини, по букварі, по культуру — становись у чергу по що?.. По зброю! Хто перший — підходь!    
 Хтось підходить перший. За ним хочу стати я, але мене одтискує якась шинеля. Я даю їй місце, потім другому, третьому. Нарешті, після п'ятого, я хапаюсь за рушницю — дехто стає неохоче. Дехто тікає, одверто або крадькома. 
 Лука. Становись!    
 Ми шикуємось. 
 Оврам. Становись, хто має ноги, хто ж не має — лізь!    
 Лука. Телефон?    
 Оврам. Не працює.    
 Лука. Значить, біля його хтось працює. Товариші! Май на увазі що? Наш фронт на всі чотири сторони. Ворог на класових позиціях, себто де? Скрізь. Напрямок наш — соціалізм, візьми втямки! Революційним кроком...    
 Ми йдем за Лукою, сходами, на вулицю. 
     
 8   
 Ступай сам:   
 — Дак втретє ж і тепер востаннє. Чуєш, Тарасе? Востаннєі Яка ж вона буде?    
 Другий гарматний вистріл. 
 (Ступай у розпачі).   От не дадуть, не дадуть доворожити.   (Розгортає книжку, читає).   "Поховайте та вставайтеї" (Біжить   без шапки, піднявши щитом книжку).    
     
 9   
 Став Ступай на перехресті. Вагається:   
 — Ну от... Добре тобі було писати — "повстаньте", а | як мені повстати? Куди йти, на чию руч стати — їй-1 богу, не знаю! (Думає). Оце справді — ні сюди, Микито, ні туди, Микито. Ішли ляхи на три шляхи, а козаки на три поля. Піти на червоне, хоча ні. "У запорожців на білих корогвах тілько червоні хрести", — писав Куліш. Піти під жовто-голубий — знов-таки у запорожців не було. А запропонувати червоний і стьожечки. Хіба ж зараз послухають!..    
 Постріл. Падає збитий кулею цвіт. Ступай піднімає його. ' 
 Що ви робите? Отак і на мойому хуторі, їй-богу, позбивають увесь цвіт. Кулями поклюють землю, пшеницю, повибивають соняшники.    
 Постріл. 
 Ще вб'ють. Піду краще на третє поле, як наказувала Марина    . До себе на хутір. Сховаюся і пересиджу цю революцію, а там видно буде, до кого кристати. (Тікає).    
     
 10     
 Оврам (повзе). От мені б тепер ноги...    
 Пробігає кілька червоногвардійців. Один кричить; "Хтось у тил нам б'є! Тікай!"   
 Далі смерті не втечеш! Стійте!    
 Набігають контрповстанці. Оврам сидить. Біля нього спиняється Андре.   
 Андре   (гукає).   Заберіть!   (Показує на Оврама).   Контрповстанець   (на Оврама).   Ану, ти! Вставай!     
 Оврам. Не діждете, щоб я встав...     
     
 11   
 З ґанку Пероцьких тихо падає додолу червоний прапор. Хто його скинув — не видно. Натомість звисає жовто-блакитний. Хто його чіпляє — не видно.   
     
 12   
 Назустріч Андре виходить Марина    з букетом квітів. Почувши дзвона:   
 — Ніби Великдень. Кажуть, що коли вас зустрів монастир, ви там виголосили: "Хай живе Іванова дзвіниця, а над нею Північна зоря". Це значить Росія?    
 Андре (серйозно і твердо). Так.    
 Марина    . Ну, а за Україну чом лицар промовчав?    
 Андре. Обминемо!    
 Марина    (іде і гостро, допитливо дивиться йому в очі — жартує чи ні). Україну?..    
     
 13   
 З ґанку Пероцьких падає додолу жовто-блакитний. Хто його скинув — не видно. Натомість має трикольоровий. Хто його чіпляє — не видно.   
     
 VI   
 1   
 На вулиці Пероцьких рух. Біля дому збирається публіка. Святочний гомін, вітання — найбільше дами. Цвітуть парасольки. Од церков пливуть урочисті дзвони.   
 Дама. Варваро Михайлівно! Здрастуйте, милая! Друга. Не здрастуйте, а Христос воскрес! Перша. Аж тепер я зрозуміла, як він, бідненький, зрадів, коли воскрес!    
 Чоловік другої (Зіньчин гість). І все ж таки, рівняючи до більшовиків, його мучили люди!    
 Перша. Ах, не кажіть! Я сама була ці три дні немов у домовині.    
 Друга. Милаяі Я була труп!    
 Чоловік першої (теж Зіньчин гість). Так! Вони загнали нас у льохи, вони хотіли зробити з нас трупи, а з наших домів — домовини, але дуже дивно, що їх за це думають судити, як людей!    
 Друга. Хіба ще мають судити?    
 Зіньчин гість. Уявіть собі — перед тим, як розстріляти, думають іще судити.    
 Професор. Знов лібералізм! Знов реформи!    
     
 2   
 Четверо несуть на носилках Оврам а. Побачивши натовп, він командує на носіїв:   
 — Ножку, носії! Мене зустрічають парадом. Ать-два! Лєвой! Запевай пєсню!.. Не хочете? Ну так я сам... (Співає приспів з відомої солдатської пісні).   
 Ой люлі, ой люлі да —    
 Я вам песєнку спою.    
 Смир-но! Одвічай, як пролетаріатові! Здорово, буржуазія! Дякую за царську зустріч!    
 Вигуки. Який цинізм! Яке нахабство!    
 Оврам. А тепер виносьте мене на престолі    
 Вигуки. Як він сміє!    
 — Заткніть йому рота!    
 Одна дама хоче штрикнути його в очі парасолькою. Не попадає. 
 Оврам. Ах ти ж... Какєтка!    
 Друга намагається. 
 Киш, чорне вороння! Я ще не труп. Складіть ваші парасольки. Чи, може, думаєте ревбурю під ними перестояти?    
     
 З    
 Несуть його в зал. Там жде на нього суд.    
 Голова каже до публіки промову.    
       
 — Панове! Сьогодні ми судимо тайного чекіста. Він нас судив по підвалах, здебільшого вночі, без свідків, ми його виносимо на денне світло і на ваші очі. Цей суд ми робимо публічним, навіть широко народним. Більше — ми, позвавши сьогодні на суд більшовизм, даємо йому можливість захищати свої криваві доктрини публічно. Ще більше — ми даємо кожному в цім залі право сказати своє слово за чи проти злочинця. Статую Феміди, символ загальнолюдського суду, що її закопав був більшовизм, ми знову одкопуємо і ставимо на цей стіл. (До Оврама). Підсудний! Ваше ім'я?    
 Оврам. Оврам чи Яків — не все одно? Вам же не ім'я розстрілювати!    
 Оврам. Ваша професія до ЧК? Оврам. Лазив по тій землі, по якій ви їздили. Голова.Ав ЧК? Оврам. Та, яку ви визначите. Голова. Скільки вам років? Оврам. Від народження тридцять, до смерті — ви краще знаєте, хоча й я не гірше знаю. Голова. Ви більшовик? Оврам. Половина. Голова. Себто?    
 Оврам показує на себе. 
 Ноги не мають значення. Ви більшовик. Тепер скажіть, чому ви не відступили разом з більшовиками, а залишились тут?    
 Оврам. Раз ноги не мають значення, то й питання не має значення.    
 Голова. Ви хочете скласти провину на ноги!    
 Оврам. Навіщо, коли винні ваші голови.    
 Голова (шляхетно розводить руками). Ми?    
 Оврам. Якби не заварили війни, де одбито мені ноги, я б оце одступив з більшовиками.    
 Гомін. Яке нахабство!    
 — Цинізмі    
 Голова. А от нам відомо, що ви зостались тут на тайні вивідки, за шпигуна. Що ви на це скажете?    
 Оврам. А яку ще можна найти роботу за вашого панування? Не стану ж я вішати або вішатися!    
 Голова. Але ви не від того, щоб вішати нас... (Викликає). Свідок генерал Пероцький!    
 Пероцький встає. 
 Ваше превосходительство, ви маєте слово.    
 Пероцький. От у це вікно я побачив, як прийшов той — Одноокий і ще двоє, — один у кудлатій шапці. Цей безногий стирчав біля ніг, — і показав, де я живу і де, певно, заховався Жоржик. Потім я стояв біля чужого вікна і бачив, як Одноокий вів Жоржик а. Мій хлопчик, панове, плакав. Ловив у нього руку, щоб поцілувати, а він Жоржик а одштовхнув. Я не міг більш бути в інкогніто. Я скомандував: на мєстє!.. Мерзавець, стой! Він націлився в мене. Ви розумієте?.. Але набігли другі, не дали й повели мене в їхній штаб.    
 Голова. Що ви бачили в їхньому штабі?    
 Пероцький. Кошмар! Уночі до мене в камеру всадили монаха, і він цілу ніч молився. По-вкраїнському. Ви розумієте, панове! Він не давав мені спати. Між іншим, цей монах мені сказав, що безногий інквізитор забиває гвіздки в погони і за це бере великі гроші. Він себе на все життя забезпечив.    
 Голова. Ти забивав гвіздки в погони?    
 Оврам. Нащо в погони, коли краще в такі лоби забивати!    
 Пероцький. Він себе забезпечив!    
 Оврам. Так точно. Я себе забезпечив так, що скоро вже не буду безногим жити. Мене до самісінької смерті на руках нестимуть.    
 Голова. Ви виказали на Жоржика? Як це вийшло?    
 Десь з публіки виткнулась Зінька: 
 — Я скажу! Я можу посвідчити — можна? (Показавши на Оврама). Я буду проти нього свідчити, їй-богу! Дозвольте?    
 Ще суд не похватився, як вона вже почала. 
 Боже! Виказати на Жоржика, на неповинного анголика — це злочин, якому міри нема! Як тільки (на Оврама) міг він це зробити! Жоржика, милого хлопчика, що любив шоколадки. Богу молитися, голубів стріляти, навіть мене любив... Пам'ятаєте, він під час маніфестації з даху вистрелив? То він у голуба стріляв, та випадково попав у чоловіка.    
 В залі похвальний гомін. 
 Анголик у голубка вціляв. Я знаю про це так, як і про те, як на нього виказано...    
 Голова Будь ласка, підійдіть ближче до столу.   
 Зінька. З фронту Жорж прибіг до мене, сердешненький хлопчик. Він убив одного більшовика, то за ним гналися, панове. Він так просив, щоб я казала повстанцям, що він мій братик або ж моє дитя, га? У мене серце плакало, їй-богу! Він попросив у мене шоколадку, але прийшов той, що Одноокий. Він шукав їх превосходительство і дуже журився, що вони втекли. Тоді я дала Жоржикові шоколадку і сказала одноокому: бери сина! Спочатку він не повірив, що Жоржик син…   
 Голова. Чий син?    
 Зінька. Але я прочитала от цюю посвідку. (Читає). "Даю цю посвідку колишній нашій покоівці Зінаїді Масюковііі на певність того, що я з доручення мого папи генерала Пероцького..." (Читає/сю посвідку).   
 Коли кінчає, в залі буря. Голова дає знак сторожі, щоб вона забрала Зіньку, по тому звертається до Оврама: 
 — Тобі ми даруєм, якщо ти викажеш більшовика, що лишились у городі. Скажеш?..    
 Оврам мовчить. 
 Ні?.. Однесіть і розстріляйте!    
 На сходах Оврам раптом спиняє конвоїрів: 
 — Стійте! Я скажу... щось. (Коли конвой спиняється, додає). Але перед тим, як сказати, я хочу покурити. За папіросу скажу...    
 Йому дають папіросу. Він затягується димом. Натягає картузик   
 — Несіть!   
     
 4   
 Тим часом в подвальчику Настя. Стоїть. Жде. Рахує краплі, їй уже здаєткя, що це намистини і вона їх ниже на нитку:    
 — Сімсота... Сімсот перша... Сімсот третя...    
     
 VII   
 1   
 Знов у Пероцьких. Ніч. Лука телефонує:   
 — Штаб? Покличте до телефону комгрупи. Товариш Гамар? Говорить начавангарду Лука. Банду розбито. Місто наше. Я в ревкомі. Здобув цікаві документи: рейд-авантюра Пероцького, очевидно, підтримана якоюсь місцевою тайною організацією. Скільки жертв? Чимало. Слухаю... Так... Розумію...    
     
 2   
 У цей час вертаюсь з фронту я. Іду до Луки. Рух радості. Піднесення. Воістину патетична зустріч.   
 Лука. Здрастуй, брате!    
 Я. Брате, здрастуй!    
 Лука. Ти де ж подівся? Після бою? Гасив десь, мабуть, зорі?    
 Я. Гасив старі. Засвідчую тепер нові, червоні, брате!    
 Лука. З перемогою? А знаєш, хто зорганізував цей рейд, хто в йому вів перед?.. Пероцький, брате!    
 Підскочила свічка, і зсунулись речі. 
 У вбитого гайдамаки знайдено листа. Цікавий документ. Ось він. (Читає). "Маршрут: Чорноярські хутори — братам Закрутенкам, Бугаївка — Дмитрові Копиці і т. д. З доручення комітету золотої булави посилаю до вас корнета Пероцького. Допоможіть оружно і кінно", — ціла інструкція, братеї Підпис: "член комітету Чайка". Тепер зрозуміло, чому стільки жертв. Між іншим, сусідку твою, Зіньку, закатовано. Оврама вивезли за город і в глинищах — розстріляли, де падло і різний непотріб. Кажуть, коли посадили — над ямою, він...    
 На мене пливе щось беззвучне і темне. Свічка тане. Голос Лучин десь далеко ніби смертний мені, напівмертвому, присуд вичитує. 
 — Луко, зажди!   (Хапаюсь я).    
 Лука. А що?     
 Я. Свічку треба поправити...    
 Лука. Свічку?    
 Я. Нагоріла ж, чи що...    
 Лука. Він ніби сказав: "Спасибі за похорон! Дав би на чай, та нічого не маю. Та не лайтесь, — каже, — вам за це заплатить пролетарський клас..." А Настя, брате, сестра — збожеволіла... Та ти що? Вже йдеш?    
 Я. Я?.. Ні!.. Хоча так. Я йду. Я піду...    
 Лука. До себе?    
 Я. Так. Я піду до себе...    
     
 3   
 Я на сходах. Іду несвідомо. Іду машинально. Куди?.. Та ба! Я маю йти до себе. Так. Я піду до себе. Я піду тепер сам до себе, щоб допитати себе про все це. Має бути розмова із самим собою. Так! Мусить бути ще раз розмова людини з самим собою про зраду і про смерть. Перша — про зраду... Стою. Перебираю Луки інформацію, пригадую подробиці зради. Раптом бачу, що я біля Ступаєвих дверей. Вони прочинені. Чую хропіння. Заглядаю. Захриплий голос:   
 —Хто?     
 Я. Скажіть, будь ласка, тут жили Ступай-Ступаненки?..    
 Голос. Це панночка? Виселено в підвал. А тут тепер зв'язкова команда.    
     
 4   
 І нарешті, мої друзі, фінал. Я під дверима в підвальчик Прислухаюсь. Мій слух тепер такий прозоро-напружений, що я можу чути й чую, як течуть у просторах час і зорі. Я чую, як за дверима в підвальчику капнула крапля.    
 Але ї ї не чути. Спить?.. Стукаю. Двері одчиняються. Свічечка. Вона:   
 — Ви?     
 Я. Я...    
 Вона. Я по стукоту відчула, що прийшов хтось інший, хтось не такий, як (жест угору) ті, хтось тихий, свійс.с    
 Я. Так. Прийшов іменно, що хтось. Хтось, на жаль, не такий, як ті, не ваш і сам не свій...    
 Вона. Прийшов поет, милий, щирий. Я така рада. Адже ж я ждала вас! Простіть, що не вийшла назустріч, не одчинила дверей (жест нагору) в мою країну, але, як бачите, провина не моя. Мою країну в мене одібрали.    
 Я. Нічого. Ми з вами скоро дійдемо до 'дного краю.    
 Вона. Це, звичайно, натяк на ваше поетичне горище? (Ліву брову зломила). Спасибі. Але я й тут ось (жест навколо), на вас ждучи, вже виростила цілий сад кохання. Дивіться! Ось мармурові східці. Правда, чудові? Ось (жест на краплі й патьоки) фонтан і водяний годинник разом. Тут, коли перебудеш ніч, то враження таке, ніби вічність вибиває такт...    
 Я. Тут, кажуть, жив недавно робітник і жінка. Був на війні. Жінка ждала. Рахувала оці краплі не одну ніч і не дві...    
 Вона (неспокійно). Так, так... Ось (жест на ослончик) садовая лавочка. (Відблиск гумору). Спеціально для поетів. Сідайте, гостю милий! Ви, певно, втомились? Ні? Тоді чим мені ще вас вітати? Я б оце заграла вам, якби не розлучили мене з моїм піаніно. Навіщо воно їм? Хто з них уміє грати? Скажіть, хто гратиме?    
 Я. Не турбуйтесь ними! Заграють!    
 Вона. І "Патетичної"?    
 Я. З цього й почнуть...    
 Вона. Так? (З сумом). Ой якби я оце заграла! Сонату про юнака, що мчить конем степами, дороги у вітрів питається. Пам'ятаєте? Великодню ніч? (Навіть руками повела, ніби по клавірі). Я тоді листа вам писала. Хочете, покажу? Зберегла! Ждала. Я довго ждала вас! Давно! (Ліва рука ніби на клавішах. Права за думками ніби пише). У снах. У мріях. Десь ніби в голубих віках літала й виглядала.    
 Я справді чую музику. (Rondo). Що це? Розстріл? Галюцинація? Гіпноз?... Треба кінчати! Пора!.. 
 — Скажіть (питаю), ви й тоді чайкою літали? Вона (руки впали. Зібгалась. Як дівчинка, що палась на шкоді і не стямиться, що сказати). Ні! Ні!.. Я так літала. Я просто літала...    
 Я. Мошкою?    
 Вона (інстинктом жіночим відчувши, що справила хирне враження, раптом випросталась). Ні!.. Ні!.. (Визивно). Так!.. Я чайкою літала!.. (Перемоглася. Проникливе). Скажіть... а ви тепер прийшли оспівати її чи забрати?    
 Я. Я прийшов її спитати... Просто! Без алегорій! Скажіть, чи пішли б ви зараз зо мною туди, нагору, вкупі й разом, щоб розказати, щоб ми розказали про все це?    
 Вона. Про що?    
 Я. Про що? Ну, про таке, наприклад, як був собі в підвалі безногий робітник, а нагорі поет жив і недалеко його дівчина одна, як у неї все життя була музика, у поета мри од тієї музики, в робітника ж — водяний годинник, як годинник пробив час повстання підвалам та як дівчина обдурила поета, почала грати золотою булавою, як, загравши вона "чики-чики", напустила офіцерчиків — поет допоміг, як понесли безногого і вбили... Я йду сказати, що я зрадник, ви скажете, що ви — Чайка!    
 Вона. Значить, там іще про це... не знають?    
 Я. Якби там знали, то, думаю, нам годі було б туди йти — вони б давно до нас прийшли і нагадали, що той лише борець за ідеї, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде й на ешафот і смерті в вічі скаже. Ви скажете?    
 Вона   (знов зібгалася, як дівчинка, в руках тремтить дівочий фартушок).   Я?..     
 Я. Оврам безногий доніс свої ідеї до найдальшої ями — в глинищах і смерті в вічі кинув, Зінька теж. Зінька! А ви, ви донесете свої хоча б до першого реєстраційного столу? Ви скажете?..    
 Вона (руки кинули фартушок). Я скажу!.. (Знов тремтить він у руках). Я вам скажу... Я краще вам скажу...    
 Я. Тоді доведеться мені за вас сказати. Дозволите?    
 Вона (перемоглася). За це зменшать вам кару, так?    
 Я. Та не про це я... не про це! Ще тоді, як визволив Пероцького, я по степу ходив. Усю ніч виходив. Була перша в людини розмова в степу з самим собою про зраду і про смерть, і висновок: самому вбитися — це ще не кара. А карою буде та, що дасть мені Лука, суспільство, клас. Піду й скажу. Але я не пішов, бо ще носив у душі ваш відблиск милий, бо ще не знав, що в ясній теплині своїх очей ви носите чорний холод змови...    
 Вона (визивно). Я сама про це скажу! Я йду й скажу... Так, я Чайка!.. Скажу: я тая Чайка, що літала   н  ад Жовтими Водами, об дороги чумацькії билась (притишуючись), що літа і б'ється в кожному козацькому серцеві... Я скажу, що я... (Знов дівчинкою). Мені треба перевдягтися, так?    
 Я. Краще йдіть так.    
 Вона. Так?.. Ні, я передягнуся!.. Я зараз!..    
 Скажіть, у що лучче мені вдягтися? Я. У щирість і мужність... Вона (не збагнувши зразу моєї думки). Так?..    
 Тоді я зараз... Підождіть! Я зараз... (Зрозуміла). Ах, ви он у віщо сказали!..    
 Я. Ходімо!    
 Вона. Ходімо... (Йде за мною). Я, бачте, вас любила і люблю. Не од програми — від душі. (На порозі вона стає). Може б, нам туди не йти, а краще так: піти зовсім звідси, геть далеко, зректись всього, тільки не життя. Милий! Піти, щоб просто жити, га? У хаті! За хатою криниця буде й жито, Я вийду з хати безсонна од бажання — дівка з відрами. Ви біля криниці. Поведу вас у жито... (Вона, немов справді жито, розгортає руками і веде мене уявного). А в житі волошки голубіють, стелеться біленька березка. Бачили? Боже! Як пахне любов!    
 Я (йду сходами, бурмочу). Все це старих пісень перелицьований сантимент...    
 Вона (за мною). Я, бачте, приховала своє перше кохання, а воно тепер і реве. Підождіть хвилинку, я його, може, присплю... Цить, моє кохання, а я тобі дудочку вкраїнську куплю... (Захиталась, заколихалась).   
 А-а, люлечки,    
 Шовковії вірвечки,    
 Золотії бильця,    
 Срібні колокільця,    
 Мальована колисочка.    
 Засни, моя дитиночка!    
 Я беру її за руку.    
 Куди ви мене ведете? На страсті? Так?.. Пустіть мене! милий! Не можу...    
 Я (пускаю її руку, більш переконую себе, ніж її).   
 Бачте, тут жила і та... Теж молилась: милий, дорогий... Справді, на страстях стояла. Лука каже, що її...    
 Вона. А хто ж скаже моїй неньці, як я в церковці була, на страстях стояла, як додому свічечку несла (немов справді несучи свічку), а ви, вітер, милий вітер (затуляє од мене долонею і йде вниз), пху-пху, хочете загасити свічечку мого життя.    
 Я (почуваю, що ще один момент, і я здамся). Луко! (Кричу). Луко! (Побачивши на сходах Луку, я відчуваю, як більшає в мені сили. Хапаю її за руку і виводжу нагору. до Луки). От я і моя мрія — Чайка, Луко!..    
 Вона. Ні!..    
 Я. Так! Пам'ятаєш перше повстання? Вітер, місяць? Тоді до рук Судьби попавсь корнет Пероцький. Судьба не знав, хто він, хоча інстинктом чув і брався вже до стінки прибити. Та нагодився я. Гамар послав. По дорозі, отут на сходах, вона зустріла: "Спасіть!.." І я спас. Де ж пак! Моя мрія, що до неї я сливе два роки мчав, із мрій коня, зробивши, дорогу у вітрів, у зірок питавсь, хоч до її дверей сім метрів од мого було порога, сама назустріч вийшла і просила спасти того, кого я мав за супротивника. Як же тут було не проявити благородного чуття, романтичної, відданої любові, та ще од кого! Од мене, що відірвавшись маси, десь загубившись на горищі, між небом і землею, думав високо (у павутинні мрій), що його покликання — це бути за зведеника між небом і землею! Між натовпом та ідеалом, між нацією й її майбутнім — звичайний тип химерного мрійника. Результат тобі відомий: наскок, руїна, кров і смерть товаришів — мертва пауза у творчому змаганні революції і автор цієї паузи — я. Луко!..    
 Лука. Скажи мені одне: ти знав, що вона Чайка?    
 Я. Ні!    
 Вона. Знав... Я йому казала...    
 Лука (подзвонивши в зв'язкову команду, жестом показує червоноармійцям одвести Марину. Виждавши, поки її одвели, знов до мене). Скажи, як другові, Ілько, — знав?    
 Я. Ні!.. Але я знав, хто такий Пероцький.    
 Лука (замислився глибоко. Говорить більш до себе). Треба перш за все сказати що? Що наскок цей трапився б і поза тим, чи спас би ти Пероцького, чи ні. Знайшли б другого, не Пероцького. Але Пероцького визволив ти, і це зрада.    
 Я Зрада, Луко! Та яка! Куди не піду, скрізь за мною бігтиме од віку, через усі світи тінь щєі зради     
 Лука. Несвідома. І добре, що вже трапилась, бо що?.. Бо неминуща була, бо ж результат вона отих горищних мрій... (Вже до мене). Поклади й собі за знак і попередження надалі, бо гей ще скільки жде на нас спокус, хитань і зрад у далеких походах.що через усі світи, до далекої мети!.. А тепер іди я тебе запру, постережу і завтра в ревтриб, бо що?.. Бо судити тебе треба, а я твій друг і взагалі ще молодий... Ти ще, мабуть, і не їв? Принесу...  
 Заводить мене в кімнату Пероцьких. Тиснем один одному руки Лука виходить і замикає двері. Чую таке щире, товариське, зворушливе.   
 На добраніч, Ільку!    
 Я. Ні, Луко, — добридень! Дивись, уже світає...     
 Мені стає легко. Вікно, як огняний прапор. Мене охоплює надзвичайне піднесення. Мені вчувається, що весь світ починає грати спочатку на геліконах, баритонах, тромбонах патетичної симфонії, що згодом-переходить на кларнети, флейти, скрипки. Я знаю. Лука теж зараз дивиться в вікно і чує цю симфонію.