Оксана Кунець

Перлина

І.

Чекай на мене на світанні під горою, біля струмка. Я прийду, коли небо ще ледь сірітиме, бліда від передранкового холоду. Ти нічого не скажеш, лише подивишся пильно в очі, аж я здригнуся, і серце стисне чи то від щастя, чи то від розпуки. Ти візьмеш мене за руку, і ми підемо вгору.

Стежка поведе нас через лісочок. Дерева заглядатимуть в обличчя й хитатимуть головами. Пташки ще спатимуть. Все навкруги поштиво мовчатиме, чекаючи на таїну народження нового дня.

Я йтиму, загадуючи, про що ти думаєш. Можливо, ти шукатимеш відповіді на мої запитання, що ніколи не пролунають. Або подумки запитаєш мене про те, що я не можу сказати. Твоя рука буде дужою й теплою, і це заспокоїть мене.

Лісок рідшатиме, і гірська стежка виведе нас на схил, зарослий молодою травою. Ми разом зупинимось і подивимось назад, у долину. Там унизу клубочитиметься сріблястий туман, ховаючи від нас минуле. Так, нібито перед нами замкнули браму. Або закрили завісу на сцені. Мені раптом стане холодно і так порожньо… Ти стиснеш мої пальці, й так само мовчки ми підемо далі.

Моє довге плаття, зволожніле від роси й туману, стане важким і холодитиме ноги, та я не зважатиму. Тонкий серпанок, закріплений на волоссі разом із білою трояндою, ворушитиметься й підлітатиме з кожним подихом ранкового вітерцю.

Гора висока, і в мене буде час згадати те, що залишилося за завісою. Уламки спогадів залишатимуть криваві порізи, та я все одно терпляче переглядатиму їх один за одним, бо все моє єство прагнутиме відчути востаннє біль минулого життя.

... Ось твої очі, карі й блискучі. Такі уважні й лагідні. В них відбивається моє недовір`я, на зміну якому прийде безмежна надія й любов.

... Твої листи, які я мусила палити. Маленькі аркушики, списані дрібними рядками, чорне чорнило й завжди однаковий підпис: "Твій".

... Маленький білий ґудзик, який тоді відірвався від твоєї сорочки. Я підняла й сховала його на згадку.

... Суха синя пелюстка. Ти рідко приносив мені квіти. Тим дорожча.

... Срібний перстень з перлиною. Я сміялася й казала, що все пусте, що люди брешуть, ніби перли приносять сльози. Адже ця перлина була особливою, такою чистою, такою блискучою, і якщо дивитися на неї довго-довго, то можна було побачити свою безсмертну душу. Безсмертну.

... Твоє скривавлене обличчя і власне безсилля, коли мене тягли в будинок, який я раніше називала своїм домом. Ворожість замкненої кімнати. Закушені до крові губи і сльози, як перли.

... Чекання. І дивні сни, такі сонячні й радісні! Потім – морок пробудження у чотирьох стінах.

... Абсурдна вистава, яку я грала, щоб приспати їхню пильність. Весела безтурботність, а на споді – смертельний жах ніколи не побачити тебе.

... Записка. Зустріч. Сухі гарячі очі. Тепер – я спокійна.

Ми йтимемо вище й вище гірською стежкою, і камінці осипатимуться з-під наших ніг. Небо світлішатиме. Вітер посилиться, і серпанок тріпотітиме за моєю спиною. Я не жалкуватиму ні про що, адже ти будеш поруч, і відтепер – назавжди. Вони вже не зможуть перешкодити нам. Ми підійдемо до вершини, і перші промені сонця вирвуться нам назустріч. Господи, яке прекрасне життя!

Ми зупинимось на вершині гори і подивимось униз, на протилежну її сторону. Там в ущелині невеликий струмок, біля якого ми зустрілися, перетворюється на стрімку річку, що шумить, перекочуючи каміння, спішить кудись далеко, де ми ніколи не будемо.

Я притиснусь до тебе, і ми будемо довго стояти, довго, поки сонце, велике і безсоромне у своїй сліпучості не встане у повний зріст над горизонтом, а моє біле плаття перетвориться на золотисто-рожеве. Ти поцілуєш мене. Господи, яке прекрасне життя!

Потім ми повернемося до річки, тримаючись за руки, і... Ми полетимо, любий, ми полетимо разом, до сонця, до нового життя, до нашої любові, туди, де ніхто ніколи не зможе нас розлучити!

ІІ.

Яка коротка ніч! Вже скоро світатиме. Я тихенько встаю з ліжка і відсуваю завісу на вікні. Втім, надворі ще темно. Навпомацки запалюю свічку. Відчиняю шафу і виймаю Плаття. Тонкий шовк приємно холодить шкіру. Яка ж я в ньому гарна! Розчісую волосся, і чорні хвилі спадають на блискучу тканину. Білу троянду я ще звечора зірвала в саду, і тепер, вкоротивши ніжку, закріплюю квітку у волоссі разом з довгим ніжним серпанком.

Пильно роздивляюся на себе у дзеркалі. Щось нове... В очах, або у складці біля рота? Впевненість? Упертість?

Задмухую свічку і прочиняю вікно. Холодно! Втім, це пусте. Обережно вибираюся надвір через вікно, проходжу сад і через маленьку хвіртку залишаю це місце. Назавжди. Там, далеко попереду, височіє гора. Мені туди. Треба поспішати, адже ти вже, напевно, чекаєш на мене. Коханий, я йду!

вгору